скачать книгу бесплатно
«Складаючи шану пам’ятi незабутнiй, чудовiй Людинi, мудрому Вчителевi i великому Вченому, польський лiкарський свiт перебувае у жалобi у зв’язку з його трагiчним зникненням, яке, напевно, назавжди залишиться вкрите мороком болючоi таемничостi».
Роздiл III
Начальник полiцii в Хотимовi сержант Вiктор Каня бездiяльно сидiв за канцелярським столом, застеленим чистим зеленим папером i час вiд часу позiхав, поглядаючи у вiкно. Вiддiлок розмiщувався в останньому будинку на краю мiстечка i з вiкон вiдкривався розлогий краевид на навколишнi поля, вже вкритi густою зеленню, на берег озера, де саме розвiшували сiтi, на чорну смужку лiсу, з-пiд якоi курився димар тартака Гасфельда, i на дорогу до того тартака, якою саме в цей час iшов заступник Канi, дiльничний полiцейський Собчак iз якимось високим, худим бороданем.
Собчак широко розставляв ноги, перехилявся, нiби качка, з боку на бiк i пiд пахвою нiс великий шмат фанери для того свого вирiзання лобзиком. Бородань мав би бути робiтником iз тартака i то вiднедавна. Начальник Каня вперше його бачив, бо в Хотимовi та в довколишнiй мiсцевостi на вiдстанi десяти кiлометрiв вiн знав усiх. А те, що Собчак сам нiс фанеру, наводило на роздуми. Напевно, не вважав за потрiбне скористатися послугами супутника. Значить, iз тим чоловiком не все було гаразд: видно, Собчак супроводжував його не з доброi волi.
До вiддiлку в Хотимовi приводили рiзних людей. За бiйку по селах, за дрiбну крадiжку в лiсi та в полi, за браконьерство. Часом вдавалось упiймати якусь бiльшу рибку, бандита або контрабандиста, який, уникаючи великих дорiг, намагався бiчними шляхами дiстатися нiмецького кордону.
Бородань же, якого супроводжував Собчак, окрiм велетенського зросту, вочевидь, не викликав у дiльничного полiцейського нiякоi небезпеки i, напевно, йшлося про якусь дрiбничку.
Через деякий час дверi вiдчинились, i тi двое увiйшли. Бородань зняв шапку i став бiля дверей. Собчак вiддав честь i вiдрапортував:
– Цей чоловiк прийшов найматися на роботу на тартак Гасфельда. Його прийняли, але виявилося, що у нього немае нiяких документiв i вiн не знае, як його звати i звiдки вiн родом.
– Зараз подивимось, – буркнув сержант Каня i кивнув рукою у бiк бороданя. – Маете якiсь документи?
– Не маю.
– Собчак, обшукай його.
Дiльничний полiцейський розстебнув грубу, пошарпану вдяганку, обшукав кишенi, виклав перед начальником на столi все, що знайшов: невеликий дешевий складний нiж, кiлька грошiв, кусок шнура, два гудзики i бляшану ложку. Обмацав халяви, але й там нiчого не знайшов.
– Звiдки ж ви тут узялися? Га? – спитав начальник.
– Я прийшов iз Чумки у Сурському повiтi.
– Із Чумки?.. А чому ви прийшли?
– По роботу. У Чумцi я працював на тартаку. Його закрили. Люди казали, що тут, у Хотимовi, знайду роботу i платню.
– А як звали власника тартака в Чумцi?
– Фiбiх.
– Ви там довго працювали?
– Пiв року.
– А ви також народились у Сурському повiтi?
Бородань стенув плечима.
– Не знаю. Не пам’ятаю.
Начальник грiзно поглянув на нього.
– Ну, ну! Тiльки не менi будете крутити голову! Писати вмiете?
– Так.
– Отже, де ви ходили до школи?
– Не знаю.
– Ваше iм’я i прiзвище? – гукнув нетерпляче Каня.
Бородань мовчав.
– Ви глухий?
– Нi, пане начальнику, i не гнiвайтесь на мене, бо я нiчого не зробив.
– Ну, то кажiть правду!
– Правду кажу. Не знаю, як мене звати. Може, взагалi нiяк не називаюсь. Усi мене про це питають, а я не знаю.
– Знаете що! Нiколи у вас не було документiв?
– Нiколи.
– То як вас брали на роботу? Без паперiв?
– У мiстах скрiзь вимагали папери i не хотiли прийняти. А по селах то не кожен на це зважав. Ось назвуть, як хочуть, як кому вигiдно, i все. Тут, у цьому тартаку, я теж назвав iм’я, яким мене в Чумцi називали: Юзеф Брода. Але пановi дiльничному полiцейському я сам сказав, що це прiзвисько. Я нiчого поганого не вчинив, i сумлiння мое чисте.
– Побачимо.
– Пан начальник може написати до тих, де я працював. Я нi в кого нiчого не вкрав.
Начальник замислився. Вже не раз у своiй практицi вiн мав справу з рiзними типами, якi приховували свое прiзвище i завжди називали якесь придумане. Цей же вперто твердив, що не мае прiзвища.
– А де ваша сiм’я?
– Не маю. Не маю нiякоi сiм’i, – глухо вiдповiв бородань.
– А вас суд карав?
– Так точно.
Начальник широко розплющив очi.
– Де?
– Минулого року в Радомi, а три роки тому в Бидгощi. Один раз – на мiсяць, а другий – на два тижнi.
– За що?
– За бродяжництво. Але несправедливо. Чи як хтось шукае роботу, то вже й волоцюга?.. Правду кажучи, то за те, що у мене не було документiв. І я просив у судi, i в полiцii, й у в’язницi, щоб менi виписали якийсь документ. Але не хотiли. Казали, що не мають такого права. То що маю робити?
Вiн кашлянув i розвiв руками.
– Пустiть мене, пане, пане начальнику. Я нiчого поганого нiкому не зроблю.
– Пустити?.. Закон цього не дозволяе. Пошлю вас до староства, а там нехай роблять, що хочуть. Можете сiсти i не перешкоджайте. Мушу скласти протокол.
Начальник вийняв iз шафи аркуш паперу i почав писати. Довго думав, бо вiдсутнiсть прiзвища i мiсця народження затриманого псувала всю схему протоколу. Нарештi закiнчив i поглянув на бороданя. Посрiблений зарiст i волосся вказували на те, що тому було десь пiд п’ятдесят. Сидiв без руху, втупившись у стiну, а його вражаюча худорлявiсть i запалi щоки нагадували скелет. Тiльки величезнi, спрацьованi руки рухалися в якомусь дивному нервовому танку.
– Переночуете тут, – сказав Каня, – а завтра вiдiшлю вас у повiт.
Встав i додав:
– Вам там нiчого не зроблять. Посидите за бродяжництво i вас випустять.
– Якщо iнакше не можна, то на це немае ради, – понуро буркнув бородань.
– А зараз ходiть сюди.
Каня вiдчинив дверi до невеликоi комори iз загратованим вiконцем. На пiдлозi лежав сiнник, напханий соломою. Дверi були зробленi з товстих дощок.
Коли вони зачинилися, бородань лiг на сiнник. І почав роздумувати. Цей начальник, як i той другий полiцейський, не були поганими людьми, але зрозумiло, що право наказувало iм бути поганими. За що ж знову позбавили його волi, за що на нього знову дивляться, як на злочинця?.. Чи це така велика необхiднiсть мати документи i якесь прiзвище?.. Чи вiд цього людина стае iншою?..
Стiльки разiв йому тлумачили, що людина не може не мати нiякого прiзвища. І вiн нарештi мусив визнати iхню рацiю. Але боявся про це думати. Як тiльки починав думати про це, його огортало якесь дивне вiдчуття: наче щось забув, щось надзвичайно важливе. І раптово думки, охопленi гарячковим неспокоем, розбiгалися навсiбiч, збивалися в якiсь позаплутуванi клубки, шарпались у розпачi, як звiрi, охопленi дикою панiкою; крутилися щораз швидше, без сенсу, без мети, потiм розривалися на шматки, на якiсь дивнi клаптi, нiби безформнi, беззмiстовнi потвори, зростались у великий клубок вати, який наповнював собою весь череп.
У такi моменти на нього нападав неймовiрний страх. Йому здавалося, що вiн шаленiе, що збожеволiе, i перед катастрофою, яка наближаеться, вiн безпорадний, безсилий i розгублений. Але у тому пекельному хаосi вiн жодноi митi не втрачав тями. Десь у глибинi мозку якийсь надточний апарат абсолютно спокiйно занотовував кожен прояв, кожну фазу. Й у цьому полягала найбiльша мука.
Даремно всiм зусиллям волi вiн намагався вирватися з болота небуття. Перестати думати, зосередитися на якомусь буденному простому предметi, врятувати свое внутрiшне «я». Лише фiзичний бiль приносив незначне полегшення. Вiн до кровi кусав тiло, руки i бився головою об стiну аж до втрати сили, до запаморочення.
Тодi лежав безвiльно, знеможений i ледь живий.
Але вiн також смертельно боявся, цей бридкий звiрячий переляк висiв над ним, вiн боявся пробудження своеi пам’ятi. Боявся всього, що могло стати кошмаром непереборного мороку, який всевладно притягував його, заманював до себе, на дно страшноi вiдкритоi безоднi, iм’я якiй – безумство.
Тому такий допит у вiддiлку був для нього важкими тортурами, та коли вiн опинився сам i переконався, що небезпека приступу минула, навiть радiв iз цього затримання.
Однак нове затримання у полiцii, мука допиту i небезпека нападу наказували йому замислитись над необхiднiстю берегтися вiд цього всього у майбутньому. Був лише один вихiд: дiстати документи. А оскiльки легальним шляхом не можна було iх здобути, то iх треба було вкрасти, забрати у когось.
Вiн ще не знав, як це зробить, але вже так вирiшив.
Наступного ранку його доставили до староства, яке було розташоване у вiддаленому на кiлька кiлометрiв повiтовому мiстечку, у великому цегляному будинку. Дiльничний полiцейський залишив бороданя на першому поверсi пiд наглядом чергового полiцейського, який наглядав за ще кiлькома арештантами. Пiсля довгого очiкування iх по одному почали викликати на другий поверх, де розмiщувалася зала суду староства.
Товстенький молодий чиновник сидiв за столом, укритим зеленим сукном i заваленим паперами. Судив швидко. Коли дiйшла черга до бороданя, було видно, що його охопили якiсь сумнiви чи пiдозри, бо наказав чекати. Полiцейський вивiв його до сусiдньоi кiмнати. Тут за столом сидiв якийсь старий i завзято писав. Кiмнатка була маленька. Бородань сiв на лавi пiд вiкном, знiчев’я почав приглядатися до роботи старенького. На письмовому столi лежали стоси паперiв. Були там прохання, обклеенi проштемпельованими марками, кольоровi повiстки i – бородань стрепенувся: найближче до нього лежала пачка паперiв, скрiплених скрiпкою, а зверху виднiвся документ. Це була метрика. Вiн пiдсунувся ближче i прочитав. Вона була видана на iм’я Антонiя Косiби, який народився в мiстi Калiшi. Порахував роки: 52. Внизу стояли печатки…
Бородань поглянув на полiцейського: вiн повернувся спиною i читав якесь оголошення, наклеене на дверях. Тепер треба було тiльки покласти шапку на стiл так, щоб прикрити нею папери.
– Прошу забрати ту шапку, – обурився старенький. – Теж знайшов мiсце.
– Вибачте, – буркнув бородань i зсунув ii разом з пачкою паперiв, пiсля цього звернув iх у рулон i сховав до кишенi.
Зрозумiло, що цього разу вiн не мiг скористатися здобутими таким чином документами i був покараний на три тижнi арешту за постiйне бродяжництво.
Уже через три тижнi вiн вийшов iз повiтовоi в’язницi та вже як Антонiй Косiба подався у свiт.
Роздiл IV
У самому маетку в Одринах не було нiчого вартого до огляду. Великий палац, який згорiв пiд час вiйни, порiс кропивою, лопухами та кiнським щавлем, з року в рiк усе бiльше вкривався мохом i плiснявою та все бiльше ставав схожим на руiну. Власниця маетку, княгиня Дубанцева, вдова сановника петербурзького двору, постiйно мешкала у Францii i нiколи не навiдувалася сюди. Управитель, старий дивак, пан Полешкевич, займав двi кiмнатки у дерев’яному флiгелi на фiльварку, також зi слiдами запустiння та занедбаностi.
Але навколо лежала велика i прекрасна Одринецька пуща, тисячi гектарiв густо зарослих соснами i ялинами, дубами й березами, з пiдлiском iз лiщини i ялiвцю, порiзана крутими, вузькими стежками, на яких частiше можна було вiднайти слiди дикого кабана чи косулi, нiж коня чи людини. З пташиного польоту всi цi величезнi простори були схожими на зелений оксамит iз вшитими блискучими намистинками з напiвшляхетного камiння водних плес, якi змiнюють вiдтiнки. Води тут не бракувало. Великi й малi озерця, з’еднанi прихованими у лозах i вiльшаниках струмочками, дозволяли простiше об’iхати на човнi, нiж обiйти пiшки. Човнами також найчастiше послуговувалися нечисленнi лiсники.
До панськоi садиби у серединi пущi треба було йти пiшки. Садиба стояла на узгiр’i, на невеликiй галявинi, оточенiй зусiбiч високою стiною старого лiсу. У садибi мешкав лiсничий, пан Ян Окша, син старого Фiлiпа Окшi, який понад сорок рокiв управляв Одринецькою пущею, а пiсля його смертi синовi лишилися й посада, i все, що мав. Молодий з дитинства вчився у школах у Вiльнi[17 - Нинi Вiльнюс.], а пiзнiше й у далекiй Варшавi. Пiсля довгих рокiв повернувся з дипломом лiсничого у кишенi, з дружиною i донечкою, розпочав життя у садибi i вже п’ятий рiк мав необмежену владу в пущi. Необмежену, бо й його зверхник, пан Полешкевич, в усьому йому довiряв, нi в що не втручався й у лiсничiвку якщо й заглядав, то не для того, щоб перевiрити записи у книгах, а для того, щоб побалакати з панi Беатою Окшиною, з паном Яном зiграти партiю в шахи або маленьку Марисю посадити в сiдлi попереду себе i «повозити» по галявинi. Зрештою, це був единий гiсть, який заглядав у лiсничiвку.
Пан Окша, видно, пiсля батька успадкував характер вiдлюдькуватоi людини, до сусiдiв, яких треба було ще пошукати, не линув, та й вони його не шукали. Господар, незважаючи на молодий вiк, був любителем усамiтнення, що також не було дивним, бо, – як говорив гайовий Барчук, – куди йти вiд такоi красунi-дружини, надзвичайно доброзичливоi жiнки, та донечки-янголятка i щастя в домi.
Тому й покидав дiм вiн надто неохоче. Коли йому доводилось iхати до повiтового Браслава або ж, не дай боже, до самого Вiльна, з дня на день вiдкладав вiд’iзд, i через слабке здоров’я подорож його дуже виснажувала. Бувало, як трохи застудиться, то плював кров’ю i мусив лежати в лiжку. А що вже був добрим чоловiком, людяним i справедливим! Усi пiдлеглi, дивлячись на нього, дуже жалiли, бо вiн танув на очах. Двiчi навiть до нього привозили лiкаря, що було справою не простою i дорогою, бо вiсiм миль – то не жарти. Казали люди, що молодий лiсничий з того вже не вибереться, i, зрозумiло, до того йшлося.
Лiто в пущi – красиве. Сильно пахне живицею, повiтря нагрiте, як у печi, рiзних мушок стiльки, що аж у вухах бринить. Хитаються верхiвки струнких сосон, вiтер шумить у кронах старих дубiв, мох, нiби пухнастий килим, ягiд i грибiв незмiрно багато, жити тут i не вмирати. А коли настане осiнь, тиша у бору залягае така, як у костелi пiд час служби. Стоять замисленi дерева i навiть не чують, як iз них золотими та червоними пелюстками опадае листя. А взимку глибокий снiг усе вкривае високими заметами, товстими подушками наростае на вiттi, а коли людина вдихне морозного здорового повiтря у груди, аж ii радiсть огортае.
Але пiсля зими настае весна. З вiдталоi лiсовоi землi, з озер i болiт постають вологi випари й тодi починаеться найгiрше для тих, кого мучать сухоти. Так було i з лiсничим Окшею. Зиму вiн перенiс добре, а коли у березнi снiг почав танути, знову злiг через стан здоров’я. А як захворiв, то вже четвертий тиждень перебував у лiжку i у спальнi приймав рапорти вiд гайових. Схуд так, що його важко було впiзнати, а часом, коли закашлювався, так ним тiпало, що аж хвилин п’ятнадцять, а може, й довше, не мiг говорити. Тiльки пiт великими краплями виступав на чолi й вiн важко дихав.
Це було в суботу, коли панi Беата гайових вже не пустила до свого чоловiка. Вийшла до них у кухню, сама блiда i нещасна, й тихо мовила:
– Чоловiк так погано почуваеться… Не можна його мучити.
І розплакалась.
– А щоб так лiкаря привезти, панусю, – обiзвався один. – Легше тодi йому буде помирати.
– Пан не хоче лiкаря, – захитала головою. – Сама я благаю його про це, вiн не погоджуеться.
– Я б поiхав по лiкаря, – запропонував iнший. – А пановi лiсничому можна сказати, що лiкар сам проiздом, значиться, по дорозi заiхав.
На тому й домовилися, панi Окшина витерла сльози i повернулась у спальню. Пiсля багатьох недоспаних ночей сама вона ледь волочила ноги. Коли ж наблизилася до лiжка хворого, зробила зусилля, щоб усмiхнутись i вдавати радiсть. Вона боялася, щоб погляд Янека не прочитав справжнiх, тих страшних i болючих думок, якi терзали ii душу. Коли вiн впадав у сон, вона плакала i щиро молилася.
– Боже, прости менi, не карай мене, не будь мстивий до мене! Не забирай його вiд мене. Я згрiшила, зробила багато злого, але вибач! Пробач! Я не могла iнакше!
І сльози текли по ii прозорому обличчю, а вуста тремтiли вiд шепоту незрозумiлих слiв.
Але Янек швидко прокидався. Наставала нова атака кашлю i на рушнику з’являлася нова кривава пляма. Треба було подавати лiд i лiки.
Несподiвано ввечерi хворому стало краще. Температура спала. Попросив посадити його вище. Без протесту випив склянку вершкiв i сказав:
– Здаеться, буду жити!
– Авжеж, Янку! Криза минула, це зрозумiло. Ти почуваешся сильнiшим. От побачиш, через мiсяць цiлком будеш здоровий.
– Теж так думаю. Чи Марiола ще не спить?
Вiн нiколи не називав ii цим iменем. Не любив його i з самого початку називав ii просто Марисею, до чого з часом призвичаiлася й Беата.
– Нi, ще не спить. Готуе уроки.
