скачать книгу бесплатно
Понурий шинкар, не поспiшаючи, принiс горiлку, широкою долонею вдарив об дно i поставив перед ними вiдкорковану пляшку.
Професор Вiльчур мовчки випив i здригнувся. Вiн нiколи не пив i противний смак ординарноi горiлки викликав огиду. Але вже вiдчував легкий шум у головi та хотiв сп’янiти повнiстю.
– Сенс володiння сiрою мозковою масою, – говорив чоловiк, який назвався Самуiлом Обедзинським, – полягае в жонглюваннi мiж свiдомiстю i мороком. Бо чим же можна виправдати драму iнтелекту, який доходить до абсурдного твердження про те, що е вибриком природи, непотрiбним баластом, мiхуром, причепленим до хвоста нашоi звiрячоi високоповажностi? Що ти знаеш про свiт, про речi, про мету iснування? Так, питаю тебе, iстото, обтяжена двома кiлограмами мозковоi речовини, що ти знаеш про мету?.. Чи це не парадокс? Ти не зможеш поворухнути рукою, не зможеш зробити кроку без чiткого розумiння мети. Правда?.. А тим часом народжуешся i протягом кiлькох десяткiв рокiв робиш мiльйони, мiльярди рiзноманiтних дiй, борешся, працюеш, вчишся, падаеш, встаеш, радiеш, упадаеш в розпач, думаеш, споживаеш стiльки енергii, скiльки ii виробляе варшавська електростанцiя, на якого дiдька все це? Так, друже, не знаеш i знати не можеш, iз якою метою ти все це робиш. Єдиною iнстанцiею, до якоi ти можеш звернутися за достовiрною iнформацiею в цьому розумiннi, е твiй розум, а той, скажiмо так, безпорадно розводить руками. Отже, де сенс, де логiка?
Вiн голосно засмiявся й одним духом перехилив чарку.
– Тож для чого iснуе розум, якщо не вмiе виконати свого единого, власне, единого завдання?.. Знаю, яку вiдповiдь менi дасть, але це також дурницi. Скаже, що поле його дiяльностi охоплюе тiльки функцii життя. Причини i мета життя належать до iншого департаменту. Погоджуюсь. Але ти побачиш, як вiн собi дае раду з життям. Що нам може це пояснити? І, виявляеться, що нiчого. Нiчого, окрiм найелементарнiших звiрячих функцiй. То для чого ж вирiс у нас пiд черепом цей новотвiр? На яку таку бiду, запитую тебе, вельмишановний друже? Бо що вiн знае? Чи знае, що таке думка?! Чи вiн дав чоловiковi бодай пiзнати самого себе? Пiзнати хоча б настiльки, щоб спромога була з упевненiстю сказати: я – негiдник або я – порядна людина. Я – iдеалiст або матерiалiст. Нi та й нi, стократ – нi! Скаже тiльки, чи хочу телятини або свинини. Але на це вистачить розуму звичайного дворняги. А якщо йдеться про людей, про ближнього? Навчить нас чогось?.. Нi! Даю гарантiю всiм своiм майном, що пiд вашим, пане, високим чолом не зародилося нiякоi аксiоми щодо моеi цiкавоi особи. Хоч ми й розмовляемо мiж собою вже… двi пляшки. Зрештою, скажiмо, чи у вас, пане, е якась аксiома не щодо мене, але щодо тих, хто вам вiдомий багато рокiв?.. Може, щодо братiв, щодо батька, щодо дружини, щодо друга?.. Нi! Люди ходять у непробивних скафандрах. І немае способiв проникнути у iхнiй змiст. За нас, кавалерiв! Пий, пане!
Стукнув у чарку Вiльчура i випив свою.
– Якщо захочеш, маестро, дiзнатись, який насправдi мае вигляд шикозна дама, можеш за нею пiдглянути у ваннiй крiзь шпарку для ключа. Переконаешся, що у неi обвислi груди i худi ноги. Дiзнаешся про неi щось нове. Але про ii суть нiчого й далi не знатимеш. Бо навiть коли залишаеться наодинцi з собою, знiмае скафандр, який завжди носить на собi, пiд сподом мае iнший, якого нiколи не знiмае i який для неi самоi е чимось непроникливим. Правда? Зрозумiло, що е митi, коли можна комусь заглянути в рукав чи за комiр. Це хвилини катастрофи. Скафандр розриваеться, трiскаеться, з’являються шпарини i щiлини. Ось… ось, наприклад, у такiй ситуацii, в яку ти зараз потрапив, вождю! По тобi проiхалося щось важке.
Вiн похилився над столиком i втупив у Вiльчура своi голубi, почервонiлi очнi яблука.
– Правда? – спитав iз притиском.
– Так, – професор ствердно кивнув головою.
– Зрозумiло! – гнiвно викрикнув Обедзинський. – Ясно! Людина, що так прагне спокою, як я, не може кроку ступити, щоб не зiткнутися з людським безглуздям! Бо дно кожноi трагедii – то безглуздя!.. То що? Кулька чи котурни?.. Ти збанкрутував, викинули тебе з якогось мiнiстерського стiльця чи розчарування? Що?.. Жiнка?.. Зрадила тебе?..
Вiльчур опустив голову i глухо проказав:
– Залишила…
Очi Обедзинського збблиснули злiстю.
– Ну то й що! – заверещав вiн. – Що тут такого?!
– Що такого? – Вiльчур вхопив його за рукав. – Це все. Все!
У його голосi було щось таке, що стало останнiм аргументом, аби Обедзинський одразу принишк, скулився i замовк. Лише через кiлька хвилин почав тихо говорити якимось жалiбним тоном:
– Пiдле життя, а я не маю щастя. Я гидую всякими сентиментами, то, власне, доля вiчно мусить порозкидати на моему шляху рiзнi жертви сентиментiв. Чорт забирай… Не пiдлягае сумнiву, що це справа умовна. Одного довбешка з нiг не звалить, iнший на скоринцi послизнеться i лоба розтрощить. Немае нiякоi мiрки, нiякого критерiю. Пий, братику. Горiлочка – то добра справа. Sapristi![12 - Заради Бога! (Франц.)]
Вiн наповнив чарки.
– Пий – повторив, утискаючи чарку в пальцi Вiльчура. – Гей, Дрожджику, давай наступну!
Господар злiз зi свого лiгвища в альковi й принiс пляшку, пiсля чого вимкнув свiтло. Його вже не треба було. Через вiкно з брудного подвiр’я заглядав похмурий i дощовий, але вже справжнiй день. Товариство з кутка, залишивши дружбана, який продовжував хропiти, висипало на вулицю.
Обедзинський сперся на лiктi й у п’янiй задумi сказав:
– Так воно е з жiнками… Одна присмокчеться до тебе i всi соки витягне, iнша обдере тебе, як липку, третя обдурить на кожному кроцi або i така буде, що втягне тебе в буденнiсть, у щоденне болото… Прання, прибирання, пелюшки i таке iнше. Оце тобi й життя… Але то неправда, це все залежить вiд чоловiка, який вiн е! Одному минеться легко, iнший як пiдстрелений кiт закрутиться, запищить i здихае, а такий, як ти, amigo[13 - Друже (iтал.).]?.. Мусиш бути твердим, як велике дерево. Якщо б iз тебе кору здерли, на тобi б виросла нова, коли б тобi вiття обрiзали, виросло б нове… Але ось вирвали з корiнням iз землi… закинули тебе в пустелю…
Вiльчур нахилився до нього пробелькотiв:
– З корiнням… це правда…
– От, бачиш. І сила не допоможе, якщо немае об що спертися. Земля розмокла, розпливлася, перестала iснувати. Ще Архiмед сказав… Що ж це вiн сказав… Зрештою, рудий пес йому морду лизав… Ага!… Про що я говорив? Про корiння! Найсильнiше корiння не зарадить, якщо немае за що триматись. О!.. Собаче – свиняче… таке життя…
Язик йому щораз бiльше заплiтався. Врештi вiн перехилився, сперся об стiну i заснув.
Вiльчур рештками розуму подумки повторював:
«Як дерево, вирване з корiнням… Як дерево, вирване з корiнням…»
Вiн не спав, напевно, довго, i коли його розбудили безцеремонними штурханами, насилу розплющив очi й заточився. Алкоголь iще не встиг вивiтритися. На столi знову стояла горiлка, а окрiм нiчного товариша було ще трое незнайомцiв. Професор Вiльчур з трудом усвiдомив, де вiн знаходиться, i раптовим гострим болем у ньому вiдiзвався спогад про Беату. Зiрвався i, перевертаючи по дорозi стiльцi, попрямував до дверей.
– Гей, пане шановний! – крикнув услiд йому господар.
– Що?
– А платити хто буде?.. Рахунок сорок шiсть злотих.
Вiльчур машинально дiстав iз кишенi портмоне i подав банкноту.
– Але й грошви! О-го-го! – здивувався тихенько один iз компанii.
– Стули пельку, – гаркнув iнший.
– Дрожджику! – закричав третiй. – Що фраера корчиш! Поверни гостевi решту! Подивися на нього!
Господар глянув iз ненавистю, вiдрахував грошi й подав Вiльчуровi.
– А ти, шибенику, – буркнув до нього, – пильнуй свого.
Вiльчур не звернув на це найменшоi уваги i вийшов на вулицю. Падав густий мокрий снiг, але проiжджа частина i тротуари залишалися чорними, бо вiн тут же танув. Вулицею тяглися вози з вугiллям.
– Покинула мене… покинула… – повторював Вiльчур. Ішов, похитуючись, уперед. – Як дерево, вирване з корiнням…
– Шановний пан на Грохув?[14 - Район Варшави на правому березi Вiсли.] – почув поряд чийсь голос. – То, може, краще обiйти Равською. Менше болота.
Вiн упiзнав одного з компанii.
– Менi все одно, – махнув рукою.
– То й добре. Менi по дорозi. Пiдемо разом. Разом веселiше. А вас, пане, справдi спiткало якесь нещастя?
Вiльчур не вiдповiв.
– Вiдомо, людська справа. А я вам скажу, що вiд переживання iснуе тiльки один спосiб: залити трохи, щоб полiрнути. Зрозумiло, що не в такiй норi, як у того Дрожджика, шахрая, який гостям подае м’ясо зi стрихнiном. Тут недалеко, на Равськiй вулицi, е порядний шинок, я знаю. І побавитися можна, кельнерки обслуговують гостей. А цiна та сама.
Далi знов iшли мовчки. Супутник, значно нижчий i худiший вiд Вiльчура, взяв його пiд руку i раз за разом задирав голову, щоб поглянути на нього з-пiд козирка своеi жокейки. Вони пройшли кiлька вулиць, коли той потягнув професора вбiк.
– Ну, то вступимо, чи як?.. Найкраще полiрнути. Це вже тут. По единiй.
– Добре, – погодився Вiльчур, i вони увiйшли до шинку.
Перший ковток горiлки не принiс полегшення, навпаки, отверезив затуманений розум, наступнi ж чарки зробили свое.
У сусiднiй залi хрипко грав оркестр. Увiмкнули свiтло. Через деякий час до них приедналися ще двое чоловiкiв, з вигляду робiтники. Товста, сильно розфарбована офiцiантка також присiла до них. Вони вже пили третю пляшку, коли раптово з боковоi кiмнати почувся голосний жiночий смiх.
Професор Вiльчур зiрвався на рiвнi ноги. Кров ударила у скронi, секунду вiн стояв нерухомо. Вiн мiг присягнутися, що це був голос Беати. Раптовим рухом вiдiпхнув товариша по чарцi, який перегороджував йому дорогу, й одним скоком опинивсь у дверях.
Двi гасовi лампи яскраво освiтлювали невелику кiмнату. За столиком сидiв якийсь кремезний чоловiк iз великим животом i веснянкувата дiвчина у зеленому капелюшку.
Вiльчур повiльно повернувся, важко впав на стiлець i зайшовсь у плачi.
– Налий йому ще, – пробурмотiв чоловiк у жокейцi. – Вiн уже готовенький.
Вiн потряс Вiльчура за плече.
– Пий, братику, пий! Що там!
Коли об одинадцятiй зачиняли шинок, компаньйони мусили пiдтримувати Вiльчура, бо той вже не мiг iти самостiйно, заточуючись своiм великим тiлом, хитався на всi боки. Вони важко сопiли. На щастя, йти далеко не довелося. За рогом, у темнiй пустiй вуличцi, чекав фаетон iз пiднятим тентом. Без слова запакували Вiльчура всередину i втиснулися поряд з ним. Вiзник погнав коня.
Через кiльканадцять хвилин будинки стали траплятися все рiдше. Обабiч, тут i там мiж парканами, блищало свiтло гасових ламп. Врештi й воно зникло. Натомiсть у нiздрi вдарили випари великого смiттезвалища. Фаетон повернув убiк, вiдразу не стало чути цокання кiнських копит, бо iхали по м’якiй грунтовiй дорозi. Доiхали до першоi глиня- ноi ями.
– Стiй краще тут, – почувся тихий голос.
Хвилину прислухалися. Десь далеко чувся гул мiста. Тут же панувала цiлковита тиша.
– Викидай його, – пролунала коротка команда.
Три пари рук вчепились у безвладне тiло. За мить вмiст кишень було очищено. Без зусиль зняли пальто, пiджак i жилетку. Раптом, очевидно, пiд впливом холоду, Вiльчур прийшов до тями i закричав:
– Що це, що ви робите?..
Одночасно вiн силувався пiдвестися з землi. У той момент, коли вже майже стояв на ногах, отримав страшний удар у потилицю. Беззвучно звалився, як колода, на землю. Позаяк, падаючи, вiн закотився аж на край глибокоi ями, до якоi зсипали смiття, тiло зсунулось на дно.
– Холера! – лайнувся один. – Не мiг притримати?
– А для чого?
– Дурне щеня! Для чого? Зараз лiзь в яму по черевики та штани!
– Сам лiзь, коли ти такий хитрий.
– Що ти сказав? – перший загрозливо наблизився до нього.
Ішло вже до бiйки, коли обiзвався флегматичний голос вiзника, який до цього часу мовчки палив цигарку.
– А я кажу: поiхали. Хочете, щоб нас тут накрили?..
Чоловiки опам’ятались i вскочили у фаетон. Кiнь рушив з мiсця. Перед виiздом на головну вулицю затрималися, вiзник iз-пiд козел вийняв старий мiшок i ретельно витер усi колеса вiд смiття, яке причепилося до них, пiсля чого вскочив i пришпорив коня. Незабаром на полях запанувала давня тиша.
Протягом дня сюди нiхто не заглядав, а вночi – тим бiльше. Тiльки на ранок розпочнеться рух бiля глиняних рам. Це селяни з навколишнiх сiл, якi працювали на вивозi смiття зi столицi, приiжджали сюди зi своiм смердючим багажем. Приiжджали, висипали з возiв смiття i, заробивши кiлька злотих, поверталися додому. Бiльш сумлiннi скидали нечистоти просто до ям, як було визначено, iншi, користаючись вiдсутнiстю контролю, зсипали просто в полi.
Старий Павел Баньковський, господар iз Березовоi Вiльки, любив порядно зробити роботу. Тому й пiд’iхав до краю ями i заходився розвантажувати свого воза. Вiн не поспiшав, бо й кобилi треба було дати вiдпочинок перед дорогою, та й сам вiн потерпав вiд задишки, що у його вiцi було справою зрозумiлою.
Власне, вже закiнчив роботу i мостив собi мiшок iз рештками сiна, коли з ями долинув якийсь стогiн. Про всяк випадок перехрестився i наставив вуха. Стогiн почувся ще яснiше.
– Гей, там! – крикнув. – Що за дiдько?
– Води, – почувся слабкий голос.
Цей голос Павловi Баньковському видався знайомим. Увечерi вiн iхав до мiста i бачив Матеуша Пiотровського з Бучинця, який так само iхав на вивiз смiття. Щось пiдказало Баньковському, що це власне Пiотровський. І голос той самий, i завжди вiн до цiеi ями зсипав. Та й випити любив. Сп’яну впав у яму, може, щось собi зламав i лежить.
Роззирнувся довкола. Ще було темно, на сходi ледве сiрiло. Якщо Пiотровський свою фурманку залишив тут, то кiнь напевно сам потягнувся до Бучинця.
– А то ви, пане Пiотровський? – запитав. – Впали сюди, чи що?..
У вiдповiдь почувся тiльки тихий зойк.
«А може, то йому тi мiськi зробили?» – подумав господар. Вiд людей iз мiста всього найгiршого можна чекати.
Помацав ногою спадистий схил, пiсля роздумiв повернувся до коня, вiдв’язав шнури, якi слугували замiсть вiжок, зв’язав iх мiж собою, тугим вузлом прив’язав до осi та, тримаючись за шнур, спустився вниз.
– Пане Матеуше, вiдгукнiться, бо темно, – закричав вiн. – Де ви?
– Води!.. – почув голос вже бiля себе.
Вiн схилився i намацав плече.
– Води не маю, звiдки вода? Мусите вилiзти нагору. А де ваш кiнь?.. Сам додому вирушив?.. Ну ж бо, не пiднiму вас, спробуйте встати.
Вiн притоптав ногами смiття, обперся i шарпнув безвладним тягарем.
– Руштеся. Далi, далi! Сам не дам ради.
– Не можу.
– О-о-о! Не можу! Пiднатужтеся. Бо ж не будете тут здихати.
Руки Баньковського натрапили на густу рiдину, яка облiпила волосся. Понюхав своi пальцi й запитав:
– Побили вас, чи що?
– Не знаю…
Селянин задумався.
– Так чи сяк, не будете тут здихати. Тьху!.. Вважайте, у мене е шнурок, аби ви тiльки пiднялися, то якось пiдтягнетесь.
До лежачого, мабуть, поверталися сили, бо вiн поворушився раз, удруге, але знову впав, хоч Баньковський пiдтримував його як мiг.
– Нема ради, – вирiшив вiн, – треба йти по пiдмогу. Напевно, вже люди поприiжджали.
