скачать книгу бесплатно
– У тебе ще е час для занять iз нею?..
Замовк, а через мить додав:
– Боже, скiльки кривди я тобi й iй завдав.
– Янку! Як ти можеш говорити такi страшнi речi! – здивувалася вона.
– Це правда.
– Ти сам у це не вiриш. Ти дав нам стiльки щастя, стiльки найкрасивiшого щастя!..
Вiн прикрив очi й прошепотiв:
– Кохаю тебе, Беато, з кожним днем усе бiльше. І ця моя любов не дозволить менi померти.
– Ти не помреш, не можеш померти. Без тебе життя для мене було б гiрше смертi. Але не треба про це говорити. Це вже минуло, дякувати Боговi. Знаеш, що? Покличу Марисю. Вона так давно не бачила тебе. Дозволь!
– Не маю права. Тут повiтря сповнене бактерiй. Мене турбуе i те, що й ти постiйно ним дихаеш. Для ii молоденьких легенiв – це отрута.
– Нехай вона постоiть у дверях. Перекинься з нею хоча б кiлькома словами. Ти навiть не уявляеш, як вона про це просить.
– Добре, – погодився вiн.
Беата прочинила дверi й гукнула:
– Марисю! Татко дозволяе тобi пiдiйти.
– Татусю! – почувся з глибини дому радiсний голос, а пiзнiше тупiт швидких крокiв.
Дiвчинка вбiгла i стала нерухомо. Вже два тижнi вона не бачила хворого i змiна, яка сталася з ним, ясна рiч, ii вразила.
– Татусь сьогоднi почуваеться краще, – швидко мовила Беата, – але дозволяе тобi стати бiля дверей. Незабаром вiн встане i ви знову будете разом ходити у лiс.
– Як там у тебе справи, дорога дитино? – запитав Окша.
– Дякую, татусю. А знаете, татусю, пiдмило ту криву березу бiля Сивого Ручаю?
– Пiдмило?
– Так. Микола каже, що враз перевернеться. І ще вiн казав, що його син, Гришко, вчора бачив чотири лосi при Гумiнському бродi. Йшли один за одним.
– Схоже, з Червоного лiсу.
– Ага, Микола теж так думае.
– А ти ще не забула ботанiку й фiзику? – запитав вiн з усмiшкою.
– Зовсiм нi, татусю! – промовила впевнено i на пiдтвердження почала перераховувати те, чого навчилася сама. Пiсля короткоi розмови Окша попрощався з дiвчинкою, пославши iй поцiлунок рукою.
Рука була худою i неприродно бiлою.
Коли Марися вийшла, сказав:
– Як та дiвчинка росте! Тепер iй дванадцять рокiв, а вже майже така, як ти. Наступного року будемо змушенi вiддати ii до школи. Маю надiю, що врештi княгиня здобуде дозвiл на вирубку дерев i ми тодi станемо на ноги.
– Дасть Бог. Аби лиш ти швидше одужав.
– Так, так, – признався вiн енергiйно, – мушу поправитись i закрутитися довкола справ. Якщо вирубки не буде, я вирiшив шукати iншу посаду. Важко розлучатися з Ординецькою пущею, але Марися пiдростае. Це важливiше.
Замислився i за хвилину запитав:
– Ти багато заплатила за лiки?
– Не турбуйся про це.
– Знаеш, я задумувався над тим, що якби зараз я помер, тобi б не багато залишилося пiсля сплати витрат на поховання. Це мене найбiльше дратуе… За проданi меблi тобi б вистачило на якийсь рiк. Особливо за тi старi вишитi серветки та килимки, гадаю, вони матимуть цiну.
– Янку! Про що ти говориш! – закричала вона з докором.
– Нiчого, повторюю, про що я думав. Думав також, що у разi чого, ти маеш право добиватись якоiсь ренти для Марисi. Не думаю, щоб Вiльчур знайшовся. Про це було б у газетах. Мусить же хтось управляти його майном, а Марися мае на нього право.
На обличчi Беати виступив рум’янець.
– І це ти говориш, Янку?! – закричала Беата, не приховуючи обурення.
До цього часу протягом п’яти рокiв вони жодного разу навiть пiв натяком не згадували про професора. П’ять рокiв тому вiн наказав iй навiть бiлизну i одяг Марiоли вiдiслати до якогось притулку для бiдних дiтей.
Окша опустив погляд.
– Я не маю права прирiкати ii на злиднi.
– А я не маю права простягати руку по його грошi. Сто разiв, тисячу разiв волiла б померти. Нiколи, чуеш, Янку, нiколи!
– Добре, не треба бiльше говорити про це. Але бачиш, якби я не помирав… Коли думав, що помру, страх охоплював мене, що станеться з вами…
– Я вмiю шити, вишивати, можу давати уроки… Все, аби тiльки не те… Подумай, iз якими очима я мала б прийти до його спадкоемцiв iз вимогами, я, яку вони… мають право вважати винуватцем його смертi. А зрештою, Янку, для чого ми про це говоримо? Ти, дякувати Боговi, почуваешся здоровим, i все пiде якнайкраще.
– Авжеж, кохана, авжеж, – притулив обличчя до ii руки.
– Ну от! – зарум’янилася вона. – А тепер мусиш постаратися заснути. Вже пiзно.
– Добре. Я вже трохи сонний.
– На добранiч, любий, добранiч. Сон додасть тобi сили.
– На добранiч, щастя мое.
Прикрила лампу, лягла на софi й накрилася пледом. Через п’ятнадцять хвилин пригадала, що мусить дати на нiч краплi.
Встала, вiдрахувала двадцять крапель лiкiв, якi пахнули креозотом, долила води i нахилилася над хворим.
– Янку, – напiвголосно озвалася вона, – потрiбно випити лiки.
Вiн не прокинувся. Делiкатно торкнулася його плеча i схилилася над ним.
Тодi побачила, що у нього вiдкритi очi.
Вiн був мертвий.
Роздiл V
На пiвдорозi мiж Радолiшками i Нескупою з незапам’ятних часiв стояв водяний млин, колишня власнiсть монахiв-василiан iз монастиря у Вiцкунах, заснований ними ж за часiв короля Баторiя. Млин тепер належав Прокоповi Шапелю, якого всi звали по-бiлоруськи Прокопом Мельником.
Земля довкола не була анi надто багата, анi надто родюча, от така собi житньо-картопляна та переважно належала дрiбнiй шляхтi й селянам, але жита Прокоповi молоти не бракувало, бо нiякоi конкуренцii довкола у нього не було, незважаючи на вiтряк у литовському селi Бервiнтах, що лежало звiдси на вiдстанi п’яти кiлометрiв. Їхнього млина на вiсiмдесят хат не вистачало, бо литовцi вирiзнялися винятковою господарнiстю i не один з них iз п’яти десятин трафив зiбрати бiльше, нiж бiлоруський господар iз семи чи восьми.
Так само було i в Нескупiй. Тут сидiли москалi-старообрядцi, що сюди з Росii колись прийшли. Хлопи всi великi, здоровi, працьовитi, для них не було дивиною вiд сходу до заходу ходити за плугом, а орати так глибоко, що й у Бервiнтах так не орали.
У Радолiшках же, як то у кожному мiстечку, були еврейчики, якi у незначних кiлькостях скуповували збiжжя у вiддалених селах i для потреб мiстечка, i на вивiз до Вiльна. Вiд них Прокiп Мельник також дiставав роботу, вiн i не нарiкав. Щоб тiльки посуха не настала, щоб води у ставках не забракло, то й не було причин нарiкати. А в тих краях посуха бувала надзвичайно рiдко i мала б тривати невiдомо як довго, щоб висушити воду довкола. Ставки, хоч i викопанi кiлькасот лiт тому, були солiднi, глибокi, кожнi десять рокiв iх чистили, щоб не заростали.
Ставкiв було три. Два верхнi й один нижнiй. Усi густо обсадженi вербами. Нижнiй мав великий перепад, майже на два сажнi, а крiм лотка, який пускав воду довкола, були ще два великих стоки на випадок повенi. У ставках вигравала риба: плотицi, окунi, миньки, але найбiльше пiчкурiв. І ракiв не бракувало. У глибоких ямах пiд корiнням, вимитим водою, водилися вони сотнями. Обидва наймити Прокопа, особливо молодший Казик, дуже майстерно навчились iх ловити. Стоiть по колiна у водi й як тiльки нахилиться та руку по лiкоть або й глибше в нору засуне, то вже рака й тягне.
У самому млинi iх нiхто не iв, вважаючи за хробакiв, але вже у мiстечку, в Радолiшках, завжди можна було iх продати: i католицький ксьондз, i православний пiп, i лiкар купували. Особливо iх полюбляв лiкар. Волiв за вiзит пiв копи[18 - Давня мiра величини = 60 штук.] ракiв узяти, нiж два десятки яець чи три злотих.
За мiстечком, верст за дванадцять, на фабрицi також було чимало любителiв ракiв, але сюди потрiбно було потрапити при оказii. Пiшки йти задалеко, а старий Прокiп на такi справи коней не давав, хоч коняка був застояний i випасений, як свиня. Фуражу йому, як вiдомо, не бракувало. Тiльки стояв i переступав з ноги на ногу i пирхав, аж по цiлому хлiвi йшла луна. Хлiв був великий, мiцний, збудований iз грубого кругляка. Окрiм коня там стояло двi корови й у загорожi – свинки. Пiд дашком було мiсце для воза i саней.
Дiм було прибудовано до млина. Вiн складався з трьох кiмнат, у яких жив Прокiп iз родиною й наймитами, i прибудiвка, зовсiм нового, спорудженого для найстаршого сина, Альбiна, коли той надумав женитися. Пiсля смертi Альбiна прибудiвок стояв пусткою, бо й другого сина, коли туди перебрався, вiдразу ж наступного дня спiткало нещастя. Казали люди, що хтось мав наврочити чи поганим оком поглянути на пiдмурiвку. А чи правда то була, чи неправда, досить того, що там нiхто не хотiв жити, хоч були й такi, котрi тихенько шепотiли, що це не пiдмурiвка винна, а Бог покарав Прокопа Мельника у дiтях за те, що вiн свого брата пустив з торбами по свiту.
Така балаканина страшенно гнiвила Прокопа. Не мiг того стерпiти i вже не один за своi пiдозри добре вiд нього дiстав.
Хай там як, а правда була десь посерединi. Старий Мельник мав трьох синiв. Середнiй загинув на вiйнi, найстарший вже перед самою женячкою п’яний на лiд вийшов, проваливсь i втопився. А наймолодший, вбиваючи клин у шворiнь на самому вершечку, зваливсь i мало життя не позбувся, але й так обидвi ноги поламав. Даремно привозили лiкаря, даремно той ноги його у дощечки вкладав. На все життя вiн мусив залишитися калiкою, не мiг ходити. П’ятий мiсяць то лежав, то сидiв, нi до якоi роботи не надавався й у своi вiсiмнадцять рокiв був тягарем для батька.
І з дочкою не склалось у Мельника. Вийшла замiж за майстра з цегельнi, але той пiд час пожежi загинув, а вона сама вагiтною була, видно, через те народила хвору на падучу дитинку.
Ось тому Прокiп ходив понурий як нiч i вовком дивився на свiт, хоч йому люди й заздрили через багатство, хоч млин не стояв порожнiй i хоч сам нарiкати на здоров’я не мiг.
Того року восени ще один клопiт додався: молодшого наймита, Казика, брали до вiйська. На його мiсце Прокiп будь-кого брати не хотiв. У млинi робота вiдповiдальна, вимагае розважливостi й сили. Перший-лiпший пастух до такоi роботи не годився. Довго вирiшував старий, аж вибiр його впав на Микитку Романюка з Побережжя. Батько Микитки мав двох одружених синiв, а наймолодший навiть до мiста ходив у пошуках роботи. Хлопець здоровий, з головою i навiть закiнчив школу.
Прийнявши рiшення, у четвер, ярмарковий у Радолiшках день, Прокiп вирушив у дорогу. Близько було з млина до тартака, не повна верста. Трактом тягнулися селяни на торг. Одна за одною проiжджали брички та вози. Кожен на них кланявся Мельниковi, бо його знали всi. Той i тамтой, не затримуючи коня, розпочинали розмову, iз зацiкавленням споглядаючи, як старий прийняв знак Божий, що скрутив йому останнього сина Василька. Але на лицi Прокопа нiчого не можна було прочитати. Як завжди, у нього були насупленi брови i вiн ворушив своею великою сивою бородою.
Нарештi над’iхав i Романюк. Вiн прибув за покупками, бо вiз був порожнiй, а ззаду сидiла його баба.
Прокiп махнув йому рукою i пiшов поряд iз возом. Вони потиснули один одному руки.
– Ну, як там вам ведеться? – запитав Романюк. – Добро прибувае, брате?
– Живу з Божою помiччю. Але турботу маю.
– Я чув.
– Не те. Тепер Казика до вiйська беруть.
– Беруть?
– Та таки беруть.
– То й що?..
– Еге ж. А знаеш, що у мене добрий зарiбок. Наймит голоду не зазнае i ще може вiдкласти.
– Знаю, – пiдтвердив Романюк.
– Тож я собi подумав, що твiй Микита пiдходив би до такоi роботи.
– Чом би й нi.
– Ну, то як?
– Що, як?
– Ну, з Микитою?
– Ага, щоб у тебе працювати?
– Еге ж.
Романюк почухав голову, в його маленьких сiрих очках зблиснула радiсть. Проте вiдповiв байдужим тоном:
– Хлопець здоровий, сильний…
– То й слава Богу, – поспiхом пробурмотiв Прокiп, побоюючись, щоб Романюковi не спало на думку спитати про здоров’я Василя. – Тiльки щоб у найближчу п’ятницю прийшов, бо у п’ятницю Казика забирають.
– Це добре, брате, що кажеш. Бо його вдома немае. Бо вiн тепер аж до Ошмян поiхав.
– Шукати роботи?
– Таж так.
– Але повернеться?
– А чому ж мае не вернутися? Зараз iз Радолiшок поштiвку йому надiшлю.
– Ну, то й добре. Щоб у п’ятницю…
– Я зрозумiв.
– Роботи зараз небагато. Я не дам ради без двох наймитiв, – додав Прокiп.
– Приiде вчасно.
