скачать книгу бесплатно
Справи Шерлока Голмса
Артур Конан Ігнатiус Дойл
Зарубiжнi авторськi зiбрання
Роки минають, i Шерлок Голмс, звичайно, не молодiе. Вiн поступово вiдходить вiд справ, i Ватсон тепер бiльше згадуе про колишнi розслiдування, нiж розповiдае про новi. У 1927 роцi останнi оповiдання про великого сищика виходять окремою збiркою пiд назвою «Справи Шерлока Голмса». И сьогоднi читачi в усьому свiтi впiзнають у лiтературному героевi Конан Дойла людину «великого серця, великого зросту, великоi душi», якою був сам письменник. Кожен п’ятий британець вважае Шерлока Голмса реальною особою, а на адресу «Бейкер-стрит, 221-6», як i ранiше, щороку надходять тисячi листiв.
Артур Конан Дойл
Справи Шерлока Голмса
Серiя «Зарубiжнi авторськi зiбрання» заснована у 2015 роцi
Переклад з англiйськоi Євгена Тарнавського
Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мешкова
© Є. В. Тарнавський, переклад украiнською, 2021
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2015
Передмова
Боюся, що пан Шерлок Голмс iз часом став схожим на одного з тих популярних тенорiв, котрi, переживши свiй час, не можуть втриматися вiд спокуси довгих прощальних поклонiв своiй авдиторii, яка все пробачае. Та це колись мае припинитися, i необхiдно нарештi покинути свiт живих, матерiальний чи уявний. Хочеться вiрити, що десь iснуе якийсь лiмб для iстот, створених уявою; якесь дивне, неможливе мiсце, де кавалери Фiлдiнга продовжують закохуватися в красунь Рiчардсона; де солiдно прямують героi Скотта; де, як i ранiше, викликають смiх простодушнi кокнi Дiкенса, а практичнi персонажi Текерея продовжують будувати своi недостойнi кар’ери. Можливо, в якомусь скромному закутку цiеi Вальгалли Шерлок зi своiм вiрним Ватсоном i зможуть розташуватися, доки якийсь ще мудрiший детектив з не менш кмiтливим товаришем займуть вiльне мiсце на сценi.
Його кар’ера була довгою, хоча i не настiльки, щоб старi джентльмени пiдходили до мене i заявляли, що його пригоди сформували iхнiй дитячий дивосвiт. Боюся, вони отримали вiд мене не ту реакцiю, якоi очiкували. Нiкому не подобаеться, коли з датами його життя поводяться настiльки вiльно. Звернiмося до холодних фактiв: дебют Голмса вiдбувся в «Етюдi в багряних тонах» i «Знаку чотирьох», двох невеличких брошурах, що вийшли у свiт у 1887–1889 роках. 1891-го «Скандал у Богемii», перший iз довгоi серii оповiдок, був опублiкований у журналi «Стренд». Цю розповiдь публiка оцiнила, здавалося, належно та попросила ще. Тож, починаючи з цiеi дати, тридцять дев’ять рокiв тому, з перервами видаеться серiя, в якiй зараз назбиралося не менше п’ятдесяти шести оповiдань, об’еднаних у «Пригоди», «Записки», «Повернення» та «Його прощальний уклiн». Опублiкованi за останнi кiлька рокiв, дванадцять тих, що залишилися, вiдтворенi тут пiд назвою «Лiтопис Шерлока Голмса». Вiн розпочав своi пригоди в найвищий розквiт Вiкторiанськоi епохи, продовжував протягом дуже короткого правлiння Едуарда, i спромiгся зайняти свою маленьку нiшу навiть у сьогоднiшнi бурхливi днi. Тому буде правильнiше сказати, що тi, хто вперше прочитав про нього ще замолоду, дожили до того, щоб побачити, як iхнi змужнiлi дiти стежать за тими ж пригодами в тому ж часописi. Це дивовижний приклад терплячостi та лояльностi британськоi публiки.
В останньому оповiданнi «Записок» я мав твердий намiр завершити життевий шлях Голмса, позаяк думав, що моя лiтературна енергiя не повинна прямувати в одне русло. Це блiде, чисто поголене обличчя i довготелеса постать займали занадто багато мiсця в моiй уявi. Я це зробив, але, на щастя, жоден коронер не пiдписав протокол розтину, i з часом менi стало не складно вiдгукнутися на наполегливi прохання пояснити свiй необачний вчинок. Я нiколи про нього не шкодував, адже насправдi виявилося, що цi моi легковажнi скетчi зовсiм не завадили менi досягти власних меж у таких рiзних царинах як iсторiя, поезiя, iсторичний роман, дослiдження психiки та драматургiя. Якби Голмса нiколи не iснувало, я б усе одно не змiг досягти чогось бiльшого, хоча вiн, можливо, iнодi й ставав на шляху до визнання моiх серйознiших лiтературних праць.
Отже, читачу, попрощаемося з Шерлоком Голмсом! Дякую тобi за колишню вiрнiсть, можу тiльки сподiватися, що невеликий екскурс у минуле у форматi цiеi збiрки вiдверне тебе вiд життевих клопотiв i розвине вмiння мислити, що й е метою чарiвноi краiни Фантазii.
Артур Конан Дойл
Вельможний клiент
– Тепер це нiкому не нашкодить, – зауважив мiстер Шерлок Голмс, коли, ось уже вкотре за багато рокiв, я попросив у нього дозволу опублiкувати цю оповiдь. Так нарештi я отримав дозвiл викласти на паперi iсторiю, яка у цьому випадку стала вершиною кар’ери мого приятеля.
Ми з Голмсом полюбляли турецькi лазнi. Саме там, у приемнiй млостi, у клубах тютюнового диму, я бачив його менш одержимим i бiльш людяним, нiж деiнде. 3 вересня 1902 року – того дня, з якого починаеться моя iсторiя, – ми лежали з ним на диванах у затишнiй кiмнатцi, розташованiй на горiшньому поверху закладу на Нортумберленд-авеню. Я спитав свого товариша, чим вiн тепер займаеться, а замiсть вiдповiдi вiн витягнув свою довгу нервову руку з простирадла, що огорнуло його, i дiстав iз внутрiшньоi кишенi плаща, що висiв поруч, якийсь конверт.
– Можливо, це всього лише беззмiстовне зверхне дивацтво, – зауважив вiн, передаючи послання менi, – а можливо, i питання життя та смертi. Я знаю не бiльше за те, що повiдомили в цьому листi.
Лист вiдправили з Карлтон-клубу, дата – вечiр учорашнього дня. Ось що я прочитав:
«Сер Джеймс Демерi засвiдчуе свою повагу мiстеровi Шерлоку Голмсу й наполегливо просить прийняти його завтра о пiв на п’яту. Сер Джеймс також хоче переказати, що справа, в якiй вiн прагне порадитися з мiстером Голмсом, вельми делiкатна та дуже важлива, тому вiрить, що мiстер Голмс знайде можливiсть зустрiтися з ним i повiдомити про свое рiшення телефоном у Карлтон-клуб».
– Чи потрiбно казати, що я погодився, Ватсоне, – зронив Голмс, коли я повернув йому записку. – Ви знаете про цього Демерi хоча б щось?
– Тiльки те, що його iм’я добре вiдоме у вищому свiтi.
– До цього я мало що можу додати. Певною мiрою вiн мае репутацiю людини, здатноi залагодити делiкатну справу, коли потрiбно уникнути розголосу. Ви, можливо, пам’ятаете його перемовини з сером Джорджем Левiсом з приводу Гаммерфордського заповiту. За його плечима – вагомий життевий досвiд, i до того ж природна схильнiсть до дипломатii. Ось чому я впевнений, що чуття мене не обманюе i йому справдi потрiбна наша допомога.
– Наша?
– Ну, якщо ви будете так люб’язнi, Ватсоне…
– Вважатиму за честь.
– У такому разi чекаю вас о пiв на п’яту, а поки що ми можемо викинути цю iсторiю з голови.
У той час я мешкав у квартирi на вулицi Королеви Анни, але з’явився на Бейкер-стрит у призначений час. Рiвно о пiв на п’яту нам доповiли про прихiд полковника сера Джеймса Демерi. Навряд чи варто описувати цього чоловiка. Великодушнiсть, чеснiсть i щирiсть, властивi його характеру, широке, чисто виголене обличчя та приемний мелодiйний голос запам’яталися багатьом iз тих, кому доводилося його знати. Його сiрi iрландськi очi сяяли щирiстю, а добра усмiшка вигравала на жвавих вустах. Блискучий цилiндр, темний пiджак, кожна деталь – вiд шпильки з перлиною в чорнiй шовковiй краватцi до блiдо-лiлових шкарпеток i лакованих черевикiв – свiдчила про прискiпливу охайнiсть, якою вiн завжди вирiзнявся. Високий владний аристократ заповнив усю нашу маленьку кiмнатку.
– Певна рiч, я був готовий зустрiти тут i доктора Ватсона, – чемно вклонився вiн, – його участь може виявитися вельми доречною, мiстере Голмс, адже ми маемо справу з людиною, здатною на будь-який злочин, яку практично нiщо не здатне зупинити. Я би сказав, що це найнебезпечнiша особа в Європi.
– У мене було кiлька супротивникiв, цiлком гiдних такого лестивого звання, – всмiхнувся Голмс. – Ви не курите? У такому разi прошу менi вибачити, що запалю люльку. Якщо особа, про яку ви згадали, небезпечнiша, нiж покiйний професор Морiартi або ще живий полковник Себастьян Моран, то зустрiч справдi не обiцяе нiчого приемного. Я можу дiзнатися iм’я?
– Ви колись чули про барона Грюнера?
– Маете на увазi австрiйського вбивцю?
Полковник Демерi сплеснув руками й усмiхнувся.
– Вiд вас нiчого не сховаеться, мiстере Голмс! Чудово! Отже, ви вже склали про нього думку як про вбивцю.
– Стежити за злочиннiстю на континентi – мiй фах. Той, кому доводилося читати про те, що трапилося в Празi, не може сумнiватися у провинi цього чоловiка. Його врятував суто юридичний казус i пiдозрiла смерть свiдка. Я настiльки впевнений, що це вiн убив свою дружину пiд час так званого нещасного випадку на перевалi Шплюген[1 - Перевал Шплюген в Альпах сполучае Швейцарiю й Італiю.], нiби бачив усе на власнi очi. Менi також вiдомо, що вiн переiхав до Англii, i я передчував, що рано чи пiзно менi доведеться з ним зiштовхнутися. То що ж накоiв барон Грюнер цього разу? Чи це не продовження тiеi давньоi трагедii?
– Нi, мiстере Голмс, справа набагато серйознiша. Адже важливiше запобiгти злочиновi, нiж вершити правосуддя. Справдi жахливо усвiдомлювати власне безсилля, коли у вас на очах створюють огидний задум i вам цiлком зрозумiло, чим усе закiнчиться. Чи може людина потрапити в бiльш скрутне становище?
– Ймовiрно, нi.
– Отже, ви не вiдмовитеся допомогти моему клiентовi, iнтереси якого я представляю?
– А я й не збагнув, що ви лише посередник. Хто ж головна дiйова особа?
– Благаю вас, мiстере Голмс, не питайте. Я пообiцяв, що добре iм’я цiеi людини жодним чином не буде згадане. Його намiри надзвичайно чеснi та шляхетнi, однак вiн вважае за краще залишатися в тiнi. Менi немае потреби казати, що вам гарантуеться винагорода й що ви будете повнiстю незалежнi у своiх дiях. Сподiваюся, що справжне iм’я клiента для вас не таке вже й важливе.
– Менi дуже шкода, – сказав Голмс, – але я звик, щоб таемниця вкривала лише один бiк справи. Мати ii з обох сторiн – занадто складне завдання. Боюся, сер Джеймс, що нiчим не зможу вам допомогти.
Наш вiдвiдувач дуже збентежився. Його широке жваве обличчя затьмарила тiнь тривоги та розчарування.
– Ви навряд чи усвiдомлюете наслiдки вашоi вiдмови, мiстере Голмс, – сказав вiн. – Я опинився перед серйозною дилемою. Не маю жодних сумнiвiв, що ви вважали б за честь узятися за цю справу, якби я виклав вам усi факти. Але я дав слово честi. Чи можу я принаймнi розповiсти вам усе, що менi дозволили?
– Звiсно, але за умови, що менi не доведеться брати на себе якiсь зобов’язання.
– Ви, без сумнiву, чули про генерала де Мервiля?
– Маете на увазi героя Гайбера[2 - Перевал Гайбер у пiвнiчно-схiднiй частинi Афганiстану – головнi ворота в Індiю (а тепер – у Пакистан). Йдеться про епiзод Другоi англо-афганськоi вiйни (1878–1880).]? Авжеж, я чув про нього.
– У нього е донька Вiолетта, молода, вродлива, освiчена ледi, чудова з будь-якого погляду. Саме ii, цю приемну, безневинну дiвчину, ми мусимо врятувати вiд кiгтiв диявола.
– Барон Грюнер мае на неi якийсь вплив?
– Найсильнiший iз усiх на свiтi – кохання. Вiн, як ви, вочевидь, чули, дуже привабливий чоловiк. У нього вишуканi манери, приемний голос i якийсь романтичний, таемничий вигляд, який украй полюбляють жiнки. Кажуть, що жодна жiнка не здатна встояти перед ним, i вiн уповнi з цього користае.
– Але як йому вдалося познайомитися з такою ледi, котра займае таке високе становище, як мiс Вiолетта де Мервiль?
– Це сталося пiд час мандрiвки Середземним морем. На яхтi зiбралося добiрне товариство. Певна рiч, органiзатори цiеi мандрiвки нiчого не знали про справжню репутацiю барона Грюнера, поки не стало надто пiзно. Негiдник зблизився з ледi й повнiстю завоював ii серце. Чи можна висловити ii почуття, сказавши, що вона кохае його? Та вона його обожнюе, просто ним одержима. Не хоче слухати про нього жодного лихого слова. Зробили все, щоб урятувати ii вiд цього шаленства, але марно. Іншими словами, за мiсяць мiс де Мервiль плануе вийти за нього замiж. Позаяк вона досягла повнолiття та мае залiзну волю, важко сказати, як можна втримати ii вiд цього вчинку.
– Чи знае вона про те, що трапилося в Австрii?
– Хитрий бiс розповiв iй про всi публiчнi скандали свого минулого, але завжди виставляв себе невинною жертвою. Вона вiрить йому беззастережно й не хоче слухати iнших.
– Он воно як. Однак ви ненавмисно видали iм’я вашого клiента. Не сумнiваюся, що це генерал де Мервiль.
Наш вiдвiдувач засовався на стiльцi.
– Я мiг би збрехати вам, мiстере Голмс, але це не так. Де Мервiль – убитий горем батько. Дужий вiйськовик зовсiм занепав пiд впливом цiеi iсторii. Вiн утратив самовладання, яке нiколи не покидало його на полях баталiй, i перетворився на слабкого розбитого стариганя, котрий не здатен протистояти такому блискучому та дужому супернику, як той австрiець. Мiй клiент – один iз тих, хто добре знав генерала й багато рокiв був його приятелем, а також проявляв батькiвську турботу про його доньку ще з того часу, як вона була дитиною. Вiн не може дивитися, як ця трагедiя наближаеться до свого завершення, не намагаючись ii зупинити. Це не справа Скотленд-Ярду, тому вiн порадив звернутися до вас, але, як я вже казав, за умови, що сам вiн не буде причетний до цiеi справи. Не сумнiваюся, мiстере Голмс, що з вашими видатними здiбностями ви зможете легко вистежити мого клiента через мене, але просив би вас не викривати його особистiсть, бо це справа честi.
Голмс задоволено посмiхнувся.
– Мабуть, це я зможу пообiцяти, – сказав вiн. – До того ж, сер Джеймс, мушу зiзнатися, що ваша справа зацiкавила мене, i я спробую в нiй розiбратися. Як можна пiдтримувати з вами зв’язок?
– Через Карлтон-клуб. Але в разi необхiдностi в мене е й приватний телефон – ХХ.31.
Голмс записав номер i, все ще всмiхаючись, сiв, поклавши на колiна розгорнутий нотатник.
– Будьте люб’язнi, яка теперiшня адреса барона?
– Вернон-лодж, неподалiк вiд Кiнгстона. Це великий будинок. Барон провернув якiсь сумнiвнi махiнацii, завдяки яким розбагатiв, що, звiсно, робить його iще небезпечнiшим суперником.
– Вiн зараз удома?
– Атож.
– Що iще можете про нього розповiсти, окрiм того, що вже згадали?
– У нього вишуканi смаки. Знаеться на конях. Якийсь час грав у поло в Герлiнгемi, але потiм, пiсля гучноi празькоi справи, змушений був звiдти пiти. Колекцiонуе книжки та картини. У його характерi е неабияка частка зарозумiлостi. Я вважаю його визнаним авторитетом у галузi китайськоi керамiки. Барон навiть написав дослiдження з цього питання.
– Чудовий набiр, – зауважив Голмс. – Усi великi злочинцi – люди непересiчнi. Мiй старий приятель Чарлi Пiс вiртуозно грав на скрипцi, а Вейнрайт був талановитим актором. Я мiг би пригадати й багатьох iнших. Отже, сер Джеймс, передайте своему клiентовi, що я починаю гру проти барона Грюнера. Це все, що можу вам пообiцяти. У мене е певнi власнi джерела iнформацii, тому сподiваюся, що ми знайдемо iнформаторiв, за допомогою яких зможемо розплутати цю справу.
Коли наш гiсть пiшов, Голмс так довго сидiв, занурений у своi думки, що, здавалося, зовсiм забув про мою присутнiсть. Нарештi вiн раптово отямився й спитав:
– То що, Ватсоне, ви про це думаете?
– Ймовiрно, вам було би краще побачитися iз самою ледi.
– Мiй любий друже, якщо старий бiдний батько не може зворушити доньку, то яким чином це вдасться менi, чужiй для неi особi? І все ж, у вашiй порадi щось е. Ми скористаемося нею, якщо всi iншi спроби зазнають невдачi. Вважаю, що за справу треба братися iнакше, i я сподiваюся, що тут нам допоможе Шiнвел Джонсон.
Досi менi не доводилося згадувати у своiх спогадах про Шiнвела Джонсона, адже я рiдко розповiдаю про справи, пов’язанi з останнiм перiодом кар’ери мого приятеля. На початку столiття вiн став незамiнним помiчником Голмса. Мушу зiзнатися, що свого часу його iм’я згадувалося в перелiку небезпечних злочинцiв, i вiн навiть вiдсидiв два термiни у в’язницi в Паркгорстi, але, врештi-решт, спокутував свою вину i, зустрiвшись iз моiм товаришем, став його агентом у лондонському злочинному свiтi. Джонсон здобував для нього iнформацiю, яка iнколи виявлялася просто безцiнною. Якби вiн був звичайним полiцiйним «донощиком», то недовго мiг би ховати свое справжне обличчя, але позаяк його дiяльнiсть нiколи не була пов’язана iз судовими розглядами, його спiльники так i не змогли зрозумiти, iз ким вони мають справу. Маючи за плечима двi судимостi, вiн мав доступ до всiх нiчних клубiв мiста, гральних домiв i нiчлiжок, а спостережливiсть i меткий розум робили його iдеальним агентом для збору iнформацii. Саме до цього чоловiка й збирався тепер звернутися Шерлок Голмс.
Моя лiкарська практика не давала менi можливостi бути поруч iз моiм приятелем, коли вiн робив першi кроки в розслiдуваннi цiеi справи, i тому ми домовилися якось зустрiтися з ним у ресторанi «У Сiмпсона», де, сидячи за маленьким столиком бiля вiкна та дивлячись на стрiмку течiю життя на Стрендi, Голмс розповiв менi про останнi подii.
– Джонсон уже десь нишпорить, – поiнформував вiн. – Можливо, йому вдасться вiднайти щось у нетрях злочинного свiту. Якщо в барона Грюнера е своi таемницi, то iх потрiбно шукати саме там, у темному корiннi зла та насильства.
– Але якщо ледi вiдмовляеться вiрити тому, що знаемо ми, чому ви вирiшили, що якiсь новi деталi змусять ii змiнити свое рiшення?
– Хтозна, Ватсоне. Серце та розум жiнки – незбагненна загадка для чоловiкiв. Вони можуть пробачити та виправдати вбивство, але водночас страждатимуть через iншi, дрiбнiшi вчинки. Барон Грюнер сказав менi…
– Сказав вам?
– Ах, так, я не посвятив вас у своi плани. Так от, Ватсоне, я люблю вступати у протистояння зi своiми ворогами. Ми зустрiлися вiч-на-вiч, i я побачив, що за людина цей чоловiк. Пiсля того як дав iнструкцii Джонсону, я гукнув кеб i подався до Кiнгстона, де знайшов барона у пречудовому гуморi.
– Вiн вас упiзнав?
– Це було неважко, адже я послав йому свою вiзитну картку. Чудовий суперник, Ватсоне, холодний, як лiд, отруйний, як кобра, але водночас на диво м’який i чемний. У нього гарнi манери – справжнiй аристократ злочинного свiту, але вiд його свiтськоi ввiчливостi вiе цвинтарним холодом. Я радий, що зiткнувся з такою особою, як барон Адельберт Грюнер.
– Ви сказали, вiн прихильно вас прийняв?
– Уявiть собi кота, який муркоче та думае, що бачить перед собою мишу. Інодi люб’язнiсть стае небезпечнiшою, нiж непристойне свавiлля. Це така риса його характеру. «Я припускав, що рано чи пiзно зустрiнуся з вами, мiстере Голмс, – зазначив вiн. – Вас, звiсно ж, пропросив про послугу генерал де Мервiль, аби зруйнувати мiй шлюб iз його донькою, чи не так?»
Я мовчки погодився.
«Шановний добродiю, – продовжував барон, – ви лише зiпсуете свою бездоганну репутацiю. Ця справа вам не до снаги. Навiщо братися за невдячну працю, до того ж небезпечну. Наполегливо прошу, мiстере Голмс, краще зiйдiть з моеi дороги».
«Який збiг, – вiдповiв я, – таку саму пораду я хотiв дати й вам. Ваш розум гiдний поваги, бароне, i я анiтрохи не перестав шанувати його за той недовгий час, що пiзнав вас особисто. Поговорiмо, як чоловiк iз чоловiком. Нiхто не збираеться завдавати вам неприемностей, копирсаючись у вашому минулому. Пристрастi вляглися, i тепер ваш корабель у тихих водах. Однак якщо продовжуватимете наполягати на цьому шлюбi, то наживете собi легiон ворогiв, котрi не залишать вас у спокоi доти, доки Англiя не видасться вам занадто спекотним мiсцем. Справа дiйсно цього варта? Ви вчините набагато мудрiше, залишивши ледi в спокоi. Адже вам буде неприемно, якщо вона дiзнаеться певнi подробицi вашоi бiографii».
Кiнчики вусiв пiд носом барона, схожi на вусики комахи, кумедно засмикалися, поки вiн слухав мою тираду. Нарештi вiн тихо засмiявся.
«Пробачте менi цю нестриманiсть, мiстере Голмс, – сказав вiн, – але те, як ви намагаетеся зiграти партiю, не маючи на руках жодноi карти, – це справдi смiшно. Не думаю, щоб хтось змiг зробити це краще за вас, але це, однак, дуже зворушливо. Жодноi навiть найдрiбнiшоi карти, не кажучи вже про козирi».
«Упевненi?»
«Ще б пак. Дозвольте пояснити вам, що взагалi вiдбуваеться, мiстере Голмс. Моi карти настiльки сильнi, що я можу запросто розкрити iх перед вами. Менi випало щастя завоювати прихильнiсть мiс де Мервiль, незважаючи на те, що я дуже детально розповiв iй про всi сумнi iнциденти мого минулого життя. Я також попередив ii, що знайдуться лихi, пiдступнi люди (сподiваюся, ви впiзнаете себе, мiстере Голмс), котрi приходитимуть до неi й розповiдатимуть усе ще раз на свiй лад, i пояснив, як у такому разi слiд iз ними поводитися. Ви колись чули про гiпноз? Що ж, побачите, як вiн дiе. Непересiчна людина може оволодiти мистецтвом навiювання й без грубих манiпуляцiй або якихось витiвок. Моя наречена готова до зустрiчi з вами, i вона, без сумнiву, прийме вас, адже в усьому погоджуеться зi своiм батьком, крiм одного».
– Здаеться, менi бiльше нiчого додати, Ватсоне. Я покинув його з такою холодною гiднiстю, яку тiльки змiг на себе напустити, але як тiльки торкнувся клямки, вiн несподiвано зупинив мене.
«До речi, мiстере Голмс, – сказав вiн, – ви, мабуть, знали Ле Брюна, вашого колегу з Францii?»
«Авжеж, – пiдтвердив я».
«І чули, що з ним сталося?»
«Його побили апашi[3 - Апашi – паризькi вуличнi хулiгани.] на Монмартрi, i вiн залишився калiкою на все життя».
«Саме так, а всього лише за тиждень до цього вiн узявся розслiдувати мою справу. Який дивний збiг. Не повторюйте його помилок, мiстере Голмс, удачi вам не бачити. Дехто вже встиг переконатися в цьому, тож лише повторю вам на прощання: йдiть своею дорогою та не заважайте менi йти своею. Бувайте!»
– Ось так, Ватсоне. Тепер ви все знаете.
– Схоже, що це дуже небезпечний iндивiд.
