скачать книгу бесплатно
Лютий карлик, вочевидь, власник лiжка, схопив мене за плече своiми страшними мацаками. Мiж нами виникла боротьба. Із моеi рани полилася кров, та це не зупинило мого мучителя. Перевага в силi була явно на його боцi. У головi моiй запаморочилося, i я знову знепритомнiв.
Прийшов до пам’ятi я вже в iншiй кiмнатi. Бiля мене не було нi страшного карлика, нi iнших чудовиськ. Бiля вiкна стояв лiтнiй, незнайомий менi чоловiк, котрий, помiтивши, що я опритомнiв, звернувся до мене.
– Як почуваетеся? Зараз зроблю вам перев’язку.
– Де я, лiкарю? – слабким голосом спитав я. Обличчя медика спохмурнiло.
– Краще не питайте, юначе. Вашi рани вилiковнi, але тут вас пiдстерiгае набагато бiльша небезпека, нiж на полi бою. Ви потрапили в лепрозорiй. Нещаснi, котрих бачили вранцi, – прокаженi.
Я застогнав вiд жаху.
– Отже, я провiв нiч у лiжку прокаженого? – прошепотiв я.
– Атож, дуже ризикований вчинок, – пiдтвердив лiкар, – я маю до цiеi хвороби iмунiтет, але все ж не наважився б на такий крок.
– Усе було скiнчено, Джиммi. Мене прирекли на життя, гiрше за смерть. І все ж, пiсля того, як мене привезли в шпиталь у Преторii, я весь час сподiвався на диво. «А раптом уникну зарази?» – питав я себе в тисячний раз. Пiсля виписки я поiхав додому. І тут уже побачив, що ознаки страшноi недуги починають з’являтися на моему обличчi. Я все розповiв батькам. Єдиним виходом було поширити чутки про мiй вiд’iзд на тривалий час, а самому оселитися десь неподалiк пiд наглядом надiйного лiкаря, який би не зрадив мою таемницю. В iншому разi мене б вiдправили в лепрозорiй, де я був би приречений до кiнця своiх днiв перебувати в товариствi таких самих нещасних, яким був я. Нiкому не можна було розповiдати мою таемницю. Навiть тобi, Джиммi, друже мiй. Я знав, що моя вiдсутнiсть стане для тебе великим ударом, та що я мiг вдiяти? Ось i вся моя iсторiя.
Годфрi замовк. Я бачив, що Додд вражений його розповiддю. Вiн сидiв, згорбившись i затуливши обличчя руками.
– Я не винен у тому, що вони проникли в нашу таемницю, – озвався батько Годфрi. – Ось цей чоловiк, – вказав вiн на мене, – про все здогадався. Тодi я вирiшив, що безпечнiше вiдкритися йому повнiстю.
– І правильно вчинили, полковнику, – сказав я. – Можливо, мое втручання виявиться корисним. Скажiть, – звернувся я до Кента, – ви фахiвець iз захворювань такого типу?
– Я маю тi ж знання в цiй галузi, якi зазвичай мае кожен освiчений медик, – сухо вiдповiв вiн.
– Не сумнiваюся у вашiй компетентностi, лiкарю, – поквапився додати я. – Але в такому серйозному випадку бажана консультацiя ще з одним фахiвцем. Гадаю, що ви не показували мiстера Годфрi жодному iншому медику, оскiльки боялися посвятити ще когось у свою таемницю?
Мiстер Емсворд ствердно кивнув.
– Я це передбачав, – правив я далi. – В екiпажi сидить мiй старий приятель сер Джеймс Сондерс, вiдомий фахiвець iз подiбних хвороб. Пропоную попросити сера Джеймса оглянути хворого та висловити свою думку?
– Хто ж не чув про знаменитого професора Сондерса! – почервонiвши, вигукнув доктор Кент. – Буду радий знайомству з таким чудовим фахiвцем.
– У такому разi попросимо сера Джеймса зайти сюди, – продовжував я, i…
Але полковник перебив мене.
– А самi зайдiмо до мого кабiнету, де, сподiваюся, мiстер Голмс пояснить вам, яким чином вiн зумiв проникнути в нашу таемницю.
Й ось тут я збагнув, як менi бракуе мого вiрного Ватсона. Але, на жаль, мого товариша зi мною не було, i менi довелося самому виступити з промовою до моеi маленькоi аудиторii, до якоi приедналася й мати Годфрi.
– Зазвичай я починаю з того, – заявив я, – що виключаю все неможливе. Те, що залишаеться, i мае бути правдою, якою б неймовiрною вона не здавалася. При цьому кожен iз варiантiв, що залишилися, мав бути ретельно продуманим i перевiреним Я застосував цей принцип i до цiеi сумноi справи. Менi здавалися можливими три пояснення дивноi подii, про яку менi повiдав мiстер Додд. Чому юнака тримали вiдокремлено, без будь-яких контактiв iз зовнiшнiм свiтом?
Насамперед вiн мiг бути причетним до якогось злочину. Другий варiант полягав у тому, що вiн несповна розуму, а батьки хочуть запобiгти його перебуванню в божевiльнi. І, нарештi, третiй. Юнак занедужав такою хворобою, що вимагае його безумовноi iзоляцii. Усi три можливостi були однаково вiрогiдними, але кожна з них вимагала вичерпних доказiв. Варiант, пов’язаний зi злочином, не витримував серйозноi критики. По-перше, я не чув про якийсь злочин, скоений у цих краях. По-друге, у такому випадку сiм’я мiстера Годфрi була б зацiкавлена в тому, щоб вiдiслати його якнайдалi, а не тримати злочинця в себе пiд боком.
Варiант, пов’язаний iз божевiллям, здавався менi iмовiрнiшим. Його пiдтверджував той факт, що хлопець жив не сам, а пiд наглядом якогось чоловiка, iмовiрно, лiкаря. Пригадуете, мiстере Додд, я питав вас, чи не помiтили ви, що читав чоловiк, котрий жив iз вашим приятелем! Я сподiвався, що ви побачили в його руках медичний журнал. Але проти цього варiанту свiдчили такi факти. Якби молодий Емсворд схибнувся, навряд чи мав би вiн можливiсть вiльно розгулювати парком навiть уночi. Крiм цього, чому навколо його особи була створена аж така надприродна таемничiсть? Зрештою, немае нiчого протизаконного в тому, що душевнохворий живе у вiдокремленому примiщеннi пiд постiйним наглядом квалiфiкованого лiкаря. Нi, теорiя шаленства також не годилася.
Отож залишався третiй варiант, правда, найменш iмовiрний iз усiх, але факти пiдтверджували саме його. Юнак воював у Пiвденнiй Африцi. Проказа – поширене захворювання в тих краях. Як вчинили б люблячi батьки, якби iхнiй син став жертвою страшного захворювання? Передусiм потрiбна найсуворiша секретнiсть щодо мiсця перебування нещасного. Згiдно iз законом, хворий на проказу пiдлягае негайному переселенню в лепрозорiй. Батьки ж його помiщають близько до себе, але в доволi вiдокремленому мiсцi, щоб вiн не мiг спiлкуватися iз зовнiшнiм свiтом. Пiсля цього з ним поселяють надiйну людину, ймовiрно, лiкаря. У цьому випадку стае зрозумiлим i дивний стан шкiри – звичайний результат страшноi недуги, i прогулянки нещасного ночами, i багато iнших фактiв.
Я вирiшив дiяти так, буцiмто ця теорiя вже доведена. Пiсля приiзду в маеток я помiтив ще одну цiкаву деталь, яка розсiяла моi останнi сумнiви. Ральф, котрий носить iжу в хатинку, одягае при цьому рукавички. Коли вiн вiдчинив нам дверi, на руках у нього цi рукавички були. Завдяки своему гострому нюху я вiдразу вiдчув запах дезiнфiкуючих засобiв, якими вони були просякнутi.
На цьому мiсцi мою розповiдь обiрвав прихiд сера Джеймса. На зазвичай похмурому обличчi знаменитого медика було щось подiбне на посмiшку. Вiн швидкими кроками пiдiйшов до мiсiс Емсворд i мiцно потиснув iй руку.
– Найчастiше менi доводиться бути провiсником горя, – звернувся сер Джеймс до всiх нас. – Але сьогоднi можу втiшити вас, джентльмени. У Годфрi Емсворда нiякоi прокази немае. О, бачу, його матiнка вражена цiею щасливою новиною. Докторе Кент, займiться, будь ласка, мiсiс Емсворд. Так от, – продовжував сер Джеймс, – побiлiння шкiри – справдi поширений наслiдок прокази. Але в цьому випадку маемо справу iз захворюванням, що викликае неправильну пiгментацiю шкiри, так званою псевдопроказою. Ця хвороба прикра, ii важко лiкувати, але, безумовно, вона не iнфекцiйна й не мае нiчого спiльного зi справжньою проказою. Цiкаво, що симптоми надзвичайно схожi, а причина захворювання – неясна. Не виключено, що тут вiдiграють важливу роль психологiчнi фактори, про якi ми ще дуже мало знаемо. Можливо, що психiчна травма, величезна напруга та страх, якi вiдчував хлопець упродовж тривалого часу з того самого моменту, як опинився в тiсному контактi з прокаженими, i викликали фiзичнi змiни органiзму, подiбнi до тих, яких вiн остерiгався. Але бачу, – додав сер Джеймс, – що мiсiс Емсворд вже приходить до тями. Як добре, що вiд щастя не вмирають!
Випадок iз камiнцем Мазарiнi
Доктору Ватсону було приемно знову опинитися в неприбранiй кiмнатi на другому поверсi на Бейкер-стрит, яка колись стала вiдправною точкою багатьох його чудових пригод. Вiн оглянув науковi таблицi та мапи на стiнi, обпечену кислотою полицю для хiмiкатiв, футляр для скрипки, що стояв у кутку, вiдро для вугiлля, в якому колись лежали старi люльки та тютюн. Нарештi його очi зупинилися на свiжому й усмiхненому обличчi Бiллi, молодого, але дуже метикуватого та тактовного слуги, котрий хоча б трохи допомагав боротися зi самотнiстю та замкнутiстю, що оточували таемничу постать видатного детектива.
– У вас, здаеться, змiн узагалi не вiдбуваеться, Бiллi. І ви також не змiнюетеся. Сподiваюся, те саме можна сказати i про нього?
Бiллi з певним неспокоем поглянув на зачиненi дверi спальнi.
– Я думаю, що вiн у лiжку, спить, – промовив вiн.
Була сьома вечора прекрасного лiтнього дня, але доктор Ватсон був достатньо обiзнаний iз нетрадицiйним режимом дня свого давнього приятеля, щоб не здивуватися цьому повiдомленню.
– Це, мабуть, означае розслiдування справи?
– Атож, сер, вiн зараз дуже важко працюе. Тому боюся за його здоров’я. Вiн блiдне, худне i нiчого не iсть. «Хочете вечеряти, пане Голмс?» – запитала його панi Гадсон. – «О сьомiй тридцять завтра», – вiдповiв вiн. Ви ж його знаете, коли вiн занурюеться справу.
– Авжеж, Бiллi, знаю.
– Вiн за кимось стежить. Вчора був робiтником, котрий шукае роботу. А сьогоднi вирядився старою бабою. Я його не впiзнав, хоча мав би вже вивчити цi витiвки.
Бiллi з посмiшкою вказав на дуже пошарпану парасольку, що притулилася до тапчана.
– Це частина вбрання старенькоi, – пояснив вiн.
– І що в нього зараз за справа, Бiллi?
Бiллi стишив голос, наче повiдомляв якусь велику державну таемницю.
– Вам я сказати можу, сер, але це не повинно вийти за межi цiеi кiмнати. Це справа про дiамант корони.
– Ви про крадiжку камiнця вартiстю сто тисяч фунтiв?
– Саме так, сер. Вони хочуть його повернути, сер. Тому ми й приймали прем’ер-мiнiстра та мiнiстра внутрiшнiх справ на цiй канапi. Пан Голмс був до них дуже люб’язний. Вiн не поводив себе зверхньо i пообiцяв, що зробить усе, що зможе. Тодi е лорд Кантлмiр…
– Ага!
– Аякже, сер, ви ж знаете, що це означае. Вiн дуже гне кирпу, сер, якщо можна так сказати. Я ще можу порозумiтися з прем’ер-мiнiстром i не маю нiчого проти мiнiстра внутрiшнiх справ, вiн здаеться добре вихованим i люб’язним, але терпiти не можу цього лорда. І пан Голмс також, сер. Розумiете, вiн не вiрить у пана Голмса, i заперечував проти його залучення. Швидше за все, вiн був би тiльки радий, аби пан Голмс провалився.
– А пан Голмс це знае?
– Пан Голмс завжди знае все, що треба знати.
– Тодi будемо сподiватися, що вiн не зазнае невдачi, i що лорд Кантлмiр спiймае облизня. Менi цiкаво, Бiллi, навiщо потрiбна ця фiранка на вiкнi?
– Пан Голмс повiсив ii туди три днi тому. Там у нас е дещо цiкаве.
Бiллi пiдiйшов i вiдсмикнув фiранку, що затуляла нiшу бiля вiкна.
Доктор Ватсон не змiг стримати вигуку здивування. Там ховалася копiя його давнього друга, халат i все iнше, обличчя обернене на три чвертi до вiкна й опущене вниз, нiби читае невидиму книжку, тодi як тiло сидiло глибоко у фотелi. Бiллi взяв до рук голову та потримав ii в повiтрi.
– Ми нахиляемо ii пiд рiзними кутами, щоб усе виглядало реалiстично. Я б не наважився торкнутися до нього, якби фiранка не була опущена. Але коли вона пiднята, можна бачити силует через дорогу.
– Ми вже використовували щось подiбне ранiше.
– Це було ще до мене, – сказав Бiллi.
Вiн розсунув штори та поглянув на вулицю.
– Якiсь люди спостерiгають за нами звiдти. Я бачу одного хлопця бiля вiкна. Можете самi поглянути.
Ватсон уже ступив крок уперед, аж тут дверi спальнi вiдчинилися, i на порозi з’явилася довготелеса, худорлява постать Шерлока, обличчя блiде та пiдтягнуте, але крок i витримка були такими ж бадьорими, як завжди. Одним стрибком вiн опинився бiля вiкна та поправив фiранку.
– Так буде краще, Бiллi, – озвався вiн. – Ви ризикували своiм життям, юначе, а я поки що не можу обiйтися без вас. О, Ватсоне, приемно знову вас бачити у вашому старому помешканнi. Ви з’явилися у небезпечну хвилину.
– Я так i подумав.
– Можете йти, Бiллi. Цей хлопчик – проблема, Ватсоне. Наскiльки виправдано дозволяти йому ризикувати життям?
– А в чому небезпека, Голмсе?
– У раптовiй смертi, сьогоднi ввечерi може щось трапитись.
– І що саме?
– Що мене вб’ють, Ватсоне.
– Ви, мабуть, глузуете, Голмсе.
– Навiть мое обмежене почуття гумору могло б вигадати кращий жарт, нiж цей. Але доки ми можемо насолоджуватися життям, чи не так? Алкоголь дозволено? Газована вода та сигари – на старому мiсцi. Дозвольте ще раз запропонувати вам ваш улюблений фотель. Сподiваюся, ви ще не стали зневажати мою люльку та мiй жалюгiдний тютюн? Вони менi зараз часто замiнюють iжу.
– Але чому б не краще поiсти?
– Тому що розумовi здiбностi загострюються, коли голодуеш. Звiсно, ви як лiкар, мiй любий Ватсоне, маете визнати, що травлення вiдбирае кров, дуже потрiбну для мозку. А я – мозок, Ватсоне. Решта мене – лише додаток. Тому маю рахуватися з мозком.
– А що це за небезпека, Голмсе?
– Ага. У вашому випадку не зайвим було б запам’ятати iм’я й адресу вбивцi. Ви зможете передати iх Скотленд-Ярду, з моею любов’ю та прощальним благословенням. Його iм’я – Сильвiус, граф Негретто Сильвiус. Запишiть це, обов’язково запишiть! Мурсайд-Гарденс, 136, Пiвнiчний схiд. Занотували?
Чесне обличчя Ватсона засмикалося вiд тривоги. Вiн занадто добре знав величезнi ризики, на якi наражае себе Шерлок, i добре тямив, що сказане ним, швидше за все, применшення, а не перебiльшення. Ватсон завжди був людиною дii, тому не став гаяти часу.
– Розраховуйте на мене, Голмсе, у найближчi днi.
– Ваша мораль навiть на трохи не покращилася, Ватсоне. Ви додали брехню до всiх iнших своiх вад. Ваш вигляд мае ознаки зайнятого медика, котрого щогодини чекають пацiенти.
– Вони не такi важливi. А чому ви не можете заарештувати цього хлопця?
– Можу, Ватсоне. Тому вiн так i турбуеться.
– То чому б не зробити це?
– Бо я не знаю, де дiамант.
– А, Бiллi менi казав, що зникла коштовнiсть корони.
– Атож, великий жовтий камiнець Мазарiнi. Я розкинув своi тенета й уже спiймав у них рибу. Але не камiнчик. Тож яка користь вiд iхнього арешту? Певна рiч, ми можемо зробити свiт кращим, ув’язнивши iх. Але це не те, чого я хочу. Я хочу камiнець.
– І цей граф Сильвiус – одна з ваших рибин?
– Авжеж, вiн акула, що кусаеться. Інша риба – боксер Сем Мертон. Непоганий хлопець, але граф його використовуе. Сем не акула. Вiн велика, дурна, бараняча голова. Але вiн усе одно плутаеться в моiх тенетах.
– А де зараз цей граф Сильвiус?
– Я весь ранок вештався бiля його носа. Ви ж бачили мене в ролi староi ледi, Ватсоне. Я ще нiколи не був таким переконливим. Вiн навiть одного разу пiдняв мою парасольку. «До ваших послуг, мадам», – сказав вiн. Граф – наполовину iталiець, а ви знаете цей пiвденний темперамент, коли ти дуже люб’язний у доброму гуморi, але сам чорт у кепському. Життя сповнене химерних подiй, Ватсоне.
– Це ж могло стати трагедiею.
– Можливо, й могло. Я подався за ним до майстернi старого Штраубензе на Майнорiс. Вiн виготовив пневматичну рушницю – дуже гарна робота, наскiльки я розумiю, i менi здаеться, вона зараз встановлена у протилежному вiкнi. Бачили манекен? Звiсно, Бiллi вам його показав. Будь-коли куля може вцiлити в цю прекрасну голову. Гей, Бiллi, в чому рiч?
Хлопець знову зайшов до кiмнати з карткою на тацi. Шерлок зиркнув на неi з пiднятими бровами та зваженою посмiшкою.
– Власною персоною. Я такого не очiкував. Треба брати вола за роги, Ватсоне! Цей добродiй дуже нервовий. Можливо, ви чули про його репутацiю стрiльця на далекi вiдстанi. Це й справдi було б трiумфальним закiнченням його чудовоi спортивноi кар’ери, додавши мене до свого списку. І це ще один доказ того, що вiн вiдчувае: я наступаю йому на п’яти.
– То викличте полiцiю.
– Я, мабуть, так i зроблю. Але не зараз. Спробуйте обережно визирнути у вiкно, Ватсоне, i поглянути, чи хто не волочиться на вулицi?
Ватсон насторожено поглянув крiзь щiлину у фiранцi.
– Так, бiля дверей стоiть якийсь брутальний хлопець.
– Це Сем Мертон, вiрний, але достатньо обмежений. І де цей джентльмен, Бiллi?
– У приймальнi, сер.
– Приведи його, коли я задзвоню.
– Слухаюсь, сер.
– Якщо мене не буде в кiмнатi, все одно його впустiть.
– Слухаюсь, сер.
Ватсон зачекав, поки дверi не зачинять, а потiм серйозно звернувся до свого товариша.
