скачать книгу бесплатно
– Звiсно, але тодi виникае питання, чого вартi вашi гарантii.
– На це вам дадуть вiдповiдь моi банкiри.
– Нехай так, i все ж угода здаеться менi доволi незвичною.
– Ви можете прийняти моi умови або нi, – сказав я з байдужою iнтонацiею, – ви перший, до кого я звернувся, бо вважав вас знавцем китайськоi керамiки, але менi неважко буде знайти й iнших покупцiв.
– Хто вам сказав, що я знавець?
– Знаю, що ви написали книжку на цю тему.
– Ви ii читали?
– Нi.
– Ну, менi стае все важче вас зрозумiти. Маючи у своiй колекцii такий цiнний експонат, ви досi не спромоглися звернутися до книжки, яка пояснила б вам його справжню цiннiсть i значення. Як ви це поясните?
– Я дуже зайнята людина. Мiй основний фах – лiкар.
– Це не вiдповiдь. Якщо в людини е хобi, вона вiддаеться йому цiлком, чим би крiм цього не займалася. З вашого листа я збагнув, що ви не дилетант у своему захопленнi.
– Таким себе вважаю.
– Чи можу я поставити вам кiлька запитань, аби перевiрити вашi знання? Мушу зауважити, докторе Бартон, якщо ви справдi лiкар, то ваш вiзит стае все бiльш i бiльш пiдозрiлим. Хотiв би вас спитати, що ви знаете про iмператора Сему i який вiн мае стосунок до скарбницi Сесоiн неподалiк вiд Нари? Вибачте, невже це викликае у вас незручностi? Розкажiть трохи про династiю Пiвнiчна Вей та ii мiсце в iсторii керамiки.
Я схопився, прикинувшись розлюченим.
– Це обурливо, сер, – сказав я, – я прийшов сюди, щоб зробити вам послугу, а не для того, щоб ви екзаменували мене, як хлопчиська. Можливо, моi знання поступаються вашим, але я, звiсно, не збираюся вiдповiдати на запитання, якi менi ставлять у такiй образливiй формi.
Якийсь час барон спокiйно витрiщався на мене, аж раптом очi його спалахнули, i мiж зубами блиснула смужка бiлих зубiв.
– То он у чому рiч! Ви прийшли шпигувати за мною! Ви – агент Голмса. Усе це спритний виверт, ви просто розiгруете мене. Колега, як я чув, при смертi, тому й послав вас стежити за мною. Ви пролiзли сюди обманом, i, бог свiдок, побачите, що вийти звiдси набагато важче, нiж увiйти.
Вiн схопився на ноги, а я вiдступив назад, приготувавшись оборонятися. Барон практично збожеволiв вiд лютi. Можливо, вiн запiдозрив мене з початку зустрiчi, а допит лише пiдтвердив його припущення, i було ясно, що моя хитрiсть провалилася. Вiн запустив руку в бiчну шухляду столу, намацуючи щось, але в цю мить якийсь звук привернув його увагу, i вiн завмер, уважно прислухаючись.
– Ага! – закричав барон i кинувся до сусiднього кабiнету.
Два кроки вiдокремлювали мене вiд вiдчинених дверей, i я назавжди запам’ятав побачене всерединi. Вiкно, що виходило в сад, було широко розчахнуте. Поруч iз ним, схожий на жахливу примару, iз перев’язаною головою, змарнiлий i блiдий стояв Шерлок Голмс. Наступноi митi вiн перестрибнув через пiдвiконня, i я почув, як затрiщали лавровi кущi. З лютим вереском господар будинку кинувся за ним.
А потiм! Усе сталося в якусь мить, але я розгледiв усе достатньо чiтко. Це була рука, жiноча рука, що промайнула серед листя. Тiеi ж митi барон видав пронизливий крик, який назавжди залишиться в моiй пам’ятi. Вiн схопився за обличчя, заметушився кiмнатою, почав стукатися головою об стiни, а потiм упав на килим i качався там, скорчившись вiд болю, тодi як його жахливi зойки розлiталися оселею.
– Води! Заради бога води! – верещав вiн.
Я схопив зi столу карафку та кинувся на допомогу. До кiмнати вбiгли дворецький i кiлька лакеiв. Я запам’ятав, що один iз них знепритомнiв, як тiльки я, опустившись на колiна перед потерпiлим, повернув до лампи його жахливе обличчя. Сiрчана кислота в’iлася в шкiру та скрапувала з вух i пiдборiддя. Одне око вже побiлiло й стало немов скляне, iнше було червоне та запалене. Риси обличчя, якими я милувався кiлька хвилин тому, тепер нагадували прекрасну картину, по якiй художник провiв вологою та брудною губкою. Вони були нечiткi, знебарвленi, нелюдськi та страшнi.
Як тiльки справа набула таких обертiв, я кiлькома словами пояснив, що сталося. Хтось iз слуг полiз у вiкно, iншi побiгли до газону, але вже стемнiло, й ось-ось мав политися дощ. Серед лементу барона лунали жахливi прокльони: «Це була Кiттi Вiнтер! – кричав вiн. – Вiдьма, клята вiдьма! Вона заплатить за це! Вона заплатить! Господи! Я не витримаю цих страждань!»
Я промив його обличчя олiею, наклав ватяну пов’язку на рани й зробив iн’екцiю морфiю. Усi пiдозри барона щодо мене розсiялися, i вiн вчепився в моi руки, нiби я був здатний повернути зiр його очам, якi тепер нагадували очi мертвоi риби. Я мiг би поспiвчувати йому, якби не знав, яке мерзотне життя привело його до фатального кiнця. Дотик його гарячих рук викликав огиду, i я з полегшенням зiтхнув, коли домашнiй лiкар змiнив мене. До цього часу пiдiйшов iнспектор полiцii, якому я показав свою справжню вiзитiвку, адже iнакше вчинити було б нерозумно й безглуздо. Мене або Голмса обов’язково впiзнали б у полiцiйному вiддiлку з першого ж погляду. Тiльки пiсля цього я покинув похмурий будинок i за годину опинився на Бейкер-стрит.
Голмс сидiв у своему улюбленому крiслi. Вiн був дуже блiдий i виглядав спустошеним. Окрiм його ран, на мого приятеля вплинули й подii сьогоднiшнього вечора, якi вразили його мiцнi нерви, i вiн iз жахом слухав мою розповiдь про те, що сталося з бароном.
– Розплата за грiхи, Ватсоне, – сказав вiн, – рано чи пiзно це мало статися. Лише Бог знае, скiльки грiхiв було в цього чоловiка, – додав вiн, узявши зi столу альбом у брунатнiй палiтурцi. – Ось та сама книжка, про яку розповiдала Кiттi Вiнтер. Якщо вона не зможе завадити весiллю, то вже нiщо не зумiе. Але вона свою справу зробить, Ватсоне, будьте певнi. Жодна жiнка, котра себе поважае, не зможе встояти проти цього.
– Це щоденник його любовних пригод?
– Або щоденник його прагнень. Називайте, як заманеться. Коли мiс Вiнтер розповiла нам про цей альбом, я збагнув, яка грiзна зброя потрапила б у нашi руки, якщо ми зумiемо ii дiстати. Тодi я не сказав нiчого, що могло б виказати моi думки, адже знаю, що жiнки не вмiють зберiгати таемницi. Я продумував свiй план. Напад на мене дав шанс увести в оману барона. Вiн вважав, що будь-якi заходи проти мене тепер стануть зайвими. Все йшло на краще. Я мiг би зачекати й довше, але його намiр переiхати в Америку змусив мене дiяти. Вiн нiзащо не залишив би такий компрометуючий документ. Тому потрiбно було щось зробити – i негайно. Намагатися викрасти альбом уночi – марно. Але можна було спробувати щастя ввечерi, якби вдалося вiдвернути його увагу. Зручний момент настав, коли ви прийшли до нього зi своiм блакитним блюдцем. Я повинен був знати напевне, де ховають книжку, i розумiв, що матиму на пошуки всього кiлька хвилин, час був обмежений вашим знанням китайськоi керамiки. Тому я взяв iз собою мiс Вiнтер. Хiба я мiг собi уявити, що саме вона так обережно несла в маленькому згортку пiд плащем! Я думав, що вона лише хотiла менi допомогти, але виявилося, що в неi були власнi намiри.
– Барон здогадався, що я прийшов вiд вас.
– Я остерiгався цього з самого початку, однак певний час ви утримували його увагу, i я встиг узяти бажане, хоча менi не вдалося залишитися непомiченим… А, сер Джеймс, дуже радий, що ви прийшли.
Наш високоповажний друг з’явився на запрошення Голмса. З глибокою увагою вiн вислухав розповiдь про те, що сталося.
– Ви зробили диво, справжне диво, – невпинно повторював вiн. – Але якщо калiцтво барона настiльки серйозне, як описуе його доктор Ватсон, тодi можна вважати, що ми досягнули нашоi мети завадити весiллю навiть без цiеi жахливоi книжки.
Голмс похитав головою.
– Такi жiнки, як мiс де Мервiль, не зупиняються перед подiбними перешкодами. Понiвеченого мученика вона кохатиме ще бiльше. Е, нi. Ми маемо зруйнувати моральний iдеал, а не тiлесний. Тiльки ця книжка зможе повернути ii на землю, iнших методiв немае. Це почерк барона. Вона не залишиться байдужою до того, що тут написано.
Сер Джеймс пiшов, прихопивши з собою альбом i коштовне блюдце. Менi також уже слiд було пiти, i я спустився разом iз ним на вулицю. Полковника Демерi чекала невелика карета. Вiн стрибнув у неi, наказав вiзниковi iхати швидко й одразу зник iз поля зору. Сер Джеймс повiсив свiй плащ на дверцята екiпажа для того, щоб прикрити зображення герба та девiз, але я таки побачив iхне вiдображення в нашому вiкнi й аж роззявив рота вiд подиву. Тiеi самоi митi я повернувся назад i пiднявся сходами до покою Голмса.
– Я дiзнався iм’я нашого клiента! – вигукнув я, згоряючи вiд нетерпiння. – Даруйте, Голмсе, але ж це…
– Це вiдданий приятель i благородний джентльмен, – закiнчив Голмс, стримуючи мiй гарячий порив. – Нехай це буде нашою маленькою таемницею вiдтепер i назавжди.
Не знаю, яким чином альбом барона потрапив до рук мiс де Мервiль. Можливо, сер Джеймс передав його особисто або, що ймовiрнiше, таке делiкатне завдання виконав батько молодоi ледi, у будь-якому разi результат виявився якнайсприятливiшим. За три днi в «Морнiнг Пост» з’явилася замiтка, де йшлося про те, що весiлля барона Грюнера та мiс Вiолетти де Мервiль скасоване. Та сама газета помiстила перший звiт про слухання справи мiс Кiттi Вiнтер за звинуваченням ii у завданнi ушкоджень сiрчаною кислотою. Стали вiдомими такi пом’якшувальнi обставини, що покарання, наскiльки пригадую, було настiльки незначним, наскiльки це можливо за такi злочини. Шерлоку Голмсу погрожували судовим позовом за крадiжку, але якщо мета шляхетна, а клiент такий вiдомий, то навiть суворий англiйський закон стае гнучким i гуманним. Цього разу мiй приятель уникнув лави пiдсудних.
Блiдий вояк
Менi часом здаеться, що свiтогляд мого приятеля Ватсона занадто обмежений. Зате, дiйшовши до якогось рiшення, вiн наполегливо домагаеться його реалiзацii. Так, вiн довгий час умовляв мене описати хоча б один випадок моеi професiйноi кар’ери. Вочевидь, я сам пiдкинув йому цю iдею, докоряючи за прагнення потурати смакам публiки замiсть того, щоб триматися сухих фактiв.
– Вашi описи надуманi, – не раз казав я йому.
– Тодi спробуйте взятися за справу самi, Голмсе, – вiдповiдав на докори Ватсон.
Й ось я вирiшив прислухатися до його поради. Маю зiзнатися, що тепер розумiю мого товариша й усiх iнших людей, котрi беруться за перо. Писати цiкаво не так легко, як я собi уявляв, а випадок, про який маю намiр розповiсти, повинен був задовольнити цю вимогу. До того ж ця пригода належить до числа найдивнiших подiй у моiй практицi, хоча чомусь Ватсон не згадуе про неi в своiх нотатках.
У моему записнику зазначено, що подii, з яких я почну свою розповiдь, вiдбулися в сiчнi 1903 року незабаром пiсля закiнчення англо-бурськоi вiйни[4 - Англо-бурська вiйна – колонiальнi вiйни Великоi Британii проти бурськоi Пiвденно-Африканськоi Республiки, якi тривали з 1880-го по 1881 рiк (Перша англо-бурська вiйна) i з 1899-го по 1902 рiк (Друга англо-бурська вiйна).]. У той час я залишився самотнiм. Мiй вiрний Ватсон одружився й залишив нашу парубоцьку квартиру на Бейкер-стрит. Либонь, одруження стало единим проявом егоiзму з його боку за весь час нашоi багаторiчноi дружби.
Отже, того дня мене навiдав мiстер Джеймс К. М. Додд, високий, широкоплечий i засмаглий англiець. Я зазвичай сiдаю спиною до вiкна, а клiента саджу навпроти таким чином, аби свiтло падало йому на обличчя. Так я вчинив i цього разу.
Мiстер Додд, мабуть, не знав, з чого почати розповiдь. Я не допомагав йому, адже виграний час давав менi нагоду постежити. Помовчавши, я вирiшив вразити його певними висновками про його персону. Як я переконався, це дуже корисно, бо неодмiнно викликае щирiсть i довiру клiентiв.
– Ви, здаеться, нещодавно прибули з Пiвденноi Африки? – спитав я.
– Атож, сер, – вiдповiв вiн здивовано.
– Імовiрно, служили в кавалерii?
– Саме так.
– У Добровольчому корпусi?
– І це правда. Мiстере Голмс, ви чарiвник! – розгублено мовив мiй вiдвiдувач.
Я всмiхнувся.
– Усе дуже просто. Хiба не ясно, що чоловiк iз мужньою поставою, вiйськовою виправкою та засмагою, явно не лондонського походження, щойно приiхав з театру вiйськових дiй, тобто з Пiвденноi Африки. Крiм цього, ви носите бороду, отже, не кадровий вiйськовий. Ваша постава видае кавалериста. Що ж до Добровольчого корпусу, то з вашоi вiзитноi картки видно, що ви бiржовий маклер iз Трогмортон-стрит. До якого ж iще полку ви могли вступити?
– Це дивно, як ви бачите все до дрiбниць, мiстере Голмс! – вигукнув Додд.
– Я бачу не бiльше, нiж ви, але вмiю аналiзувати те, що бачу, – вiдповiв я, – однак навряд чи ви навiдали мене лише для того, щоб переконатися в моiй спостережливостi. Що сталося в Старому Таксберзькому парку?
– О, мiстере Голмс! – вигукнув Додд.
– Мiй любий сер, немае нiчого надприродного в тому, що я сказав. На конвертi вашого листа стояв саме такий штемпель. Ви писали, що просите термiново прийняти вас, отже, сталося щось дуже важливе.
– Маете рацiю. Але з того часу подii набули ще гiршого спрямування. Полковник Емсворд просто вигнав мене…
– Тобто вигнав?
– Та так. Менi довелося забиратися геть. Це ще той iндивiд, той полковник Емсворд! Я б i секунди не провiв у його товариствi, якби не Годфрi.
Я неквапливо запалив люльку й вiдкинувся на спинку крiсла.
– Може, ви все ж поясните менi, в чому рiч, мiстере Додд?
Мiй вiдвiдувач хитро примружився.
– А я вже було вирiшив, що ви про мене знаете все, – всмiхнувся вiн. – А якщо серйозно, то викладу всi факти, а ви, сподiваюся, поясните менi, що вони можуть означати. Минулоi ночi я не мiг заснути й на мить – намагався все збагнути. Але чим бiльше мiркую, тим неймовiрнiшим менi здаеться все, що сталося.
Отже, я потрапив до вiйська в сiчнi 1901-го, приблизно два роки тому. У нашому ескадронi служив молодий Годфрi Емсворд. Вiн пiшов на вiйну добровiльно – у його жилах текла войовнича кров. У всьому полку не було хлопця, кращого за Годфрi. Ми добряче заприятелювали, це була така дружба, яка можлива лише коли люди живуть однаковим життям, дiлять тi самi радощi й смуток. Увесь рiк ми воювали плiч-о-плiч, разом терплячи всi примхи похiдного життя. А потiм Годфрi поранили й вiдiслали в шпиталь. Я отримав один лист iз Кейптауна, де був розташований медичний заклад, i ще один iз Англii, зi Саутгемптона. З того часу – жодного слова, розумiете, мiстере Голмс, жоднiсiнького слова вiд мого найближчого приятеля за шiсть мiсяцiв. Коли вiйна скiнчилася i я повернувся додому, то одразу ж написав батьковi Годфрi, питаючи про його сина. Вiдповiдi не було. Знову написав. Цього разу я отримав коротке та сухе послання. Батько Годфрi повiдомляв, що його син подався в навколосвiтню подорож i не повернеться ранiше, нiж через рiк. Ця вiдповiдь мене не задовольнила. Уся iсторiя здавалася напрочуд дивною. Я не мiг повiрити, що такий хлопець, як Годфрi, був здатен за короткий час забути свого найкращого товариша. Мене стурбувала ще одна обставина. Годфрi був единим спадкоемцем великого статку. З його розповiдей я знав, що вiн не ладнав iз батьком. У старого був огидний характер, а Годфрi бiльше не мiг терпiти цього. Нi, менi страшенно не сподобалася вся ця справа, i я вирiшив дiзнатися iстину, чого б це менi не коштувало. Певний час я займався залагодженням особистих справ. Але зараз маю намiр присвятити весь свiй час i сили з’ясуванню лише одного питання: долi мого приятеля.
При цих словах сiрi очi вiдвiдувача блиснули, а його квадратна щелепа рiшуче стиснулася. Я з цiкавiстю поглянув на свого спiврозмовника. Мiстер Джеймс Додд справляв враження чоловiка, котрого набагато краще мати в числi своiх друзiв, нiж ворогiв.
– Що ж ви зробили далi? – поцiкавився я.
– Подумав, що найкраще було б вiдвiдати Таксберзький парк у Бедфордi, де мiститься маеток родини Емсвордiв. З цiеi метою я написав листа матерi Годфрi. Правду кажучи, я бiльше не хотiв мати справу з його суворим батьком. Я написав, що я – близький приятель Годфрi, i що ми разом служили в Пiвденнiй Африцi. Якщо вона не заперечуе, я б iз задоволенням побалакав iз нею про сина. До речi, додав я, незабаром буду неподалiк вiд Бедфорда й мiг би на короткий час заiхати в Таксберзький парк. У вiдповiдь отримав люб’язне запрошення вiдвiдати маеток Емсвордiв. Я сiв у потяг i поiхав. Поки я дiстався вiд станцii до будинку, уже стемнiло. Родинний замок Емсвордiв виявився масивною спорудою, в архiтектурi якоi змiшалися стилi всiх епох. Середня частина будiвлi, витримана в елизаветинському стилi, химерно поеднувалася з пiзнiшими прибудовами у вiкторiанському. Навколо замку розташовувався прекрасний великий парк. Усерединi оселi стiни були оздобленi червоним деревом i обвiшанi численними картинами в масивних рамах. У всьому будинку панував дух старовини та похмуроi таемничостi.
Мене зустрiли слуги – дворецький Ральф, старезний, як i самi стiни будинку, i його дружина, ще старiша. Але, незважаючи на вiдразливу зовнiшнiсть, жiнка менi сподобалася. Я згадав, що вона колись була нянькою Годфрi. Мiй приятель часто розповiдав менi, що пiсля матерi вiн нiкого на свiтi так не любив, як свою стару няньку. Потiм до мене вийшли полковник i його дружина. До матерi Годфрi, маленькоi тендiтноi жiнки, я вiдразу ж вiдчув симпатiю. Зате його батько менi геть не сподобався. Одразу пiсля прибуття мене запросили до кабiнету полковника. Зiзнаюся, перспектива бесiди з ним мене зовсiм не тiшила. На якусь мить менi захотiлося вiдмовитися вiд цiеi забаганки. Але думка про мого товариша змусила мене впоратися з легкодухiстю. У похмурому, заставленому меблями кабiнетi полковника менi вдалося уважнiше розгледiти його. Батько Годфрi виявився високим, широкоплечим старим iз щелепою, що випирала, i довгою сивою бородою. У нього був великий, помережаний капiлярами нiс, який стирчав, неначе грифовий дзьоб, i маленькi очi, що люто виблискували з-пiд сивих волохатих брiв.
– Отже, сер, – звернувся вiн до мене скрипучим голосом, – якщо не заперечуете, я хотiв би дiзнатися справжню причину вашого приiзду до нас.
Я ввiчливо вiдповiв, що в своему листi до його дружини виклав причини, якi спонукали мене навiдати батькiв мого товариша.
– До речi, – продовжував старий, – крiм ваших запевнень, я не маю iнших доказiв того, що ви справдi близько знали мого сина.
– У мене е листи вiд Годфрi, – вiдповiв я, намагаючись зберегти холодне серце.
– Чи можу я поглянути на них, сер?
– Звiсно.
Мiстер Емсворд побiжно переглянув листи та повернув iх менi.
– Ну, i що далi? – спитав вiн.
– Зрозумiйте мене, сер, – вiдповiв я схвильовано, – я щиро прив’язаний до вашого сина. Чому вас дивуе, що я намагаюся розшукати слiди близькоi менi людини?
– Пригадую, сер, що в листi до вас я вiдповiв на всi вашi запитання. Можу повторити: пiсля служби в Африцi здоров’я Годфрi помiтно похитнулося. Йому знадобився повний вiдпочинок i змiна оточення. Тому ми, його мати i я, вирiшили вiдправити його в навколосвiтню подорож на тривалий термiн. І прошу вас, передайте те, що я вам сказав, усiм друзям мого сина, котрим небайдужа його доля.
– Певна рiч, я виконаю ваше прохання, сер, – спокiйно вiдповiв я, – але, зi свого боку, попрошу вас бути таким люб’язним i повiдомити, коли i яким пароплавом вiдбув Годфрi. Я йому напишу.
Моi слова, мабуть, спантеличили й одночасно розгнiвали полковника. Вiн вiдповiв не вiдразу. Похмурi очi старого зовсiм сховалися за його кошлатими бровами. Вказiвним пальцем правоi руки вiн нервово стукав по столу. Нарештi вiн поглянув на мене з виглядом гравця, котрий розгадав пiдступний хiд супротивника.
– Багато хто на моему мiсцi, мiстере Додд, – промовив вiн повiльно, – обурився б через вашу недоречну наполегливiсть, що межуе зi зухвалiстю.
– Маете зрозумiти причини моеi наполегливостi, сер, – гаряче заперечив я, – вона пов’язана виключно з тим, що…
– Знаю, знаю, – обiрвав мене Емсворд, – лише тому я такий терплячий. Але не випробовуйте мое терпiння, мiстере Додд. Буду змушений категорично просити вас припинити подальше втручання в мое приватне життя. Сiмейнi справи стосуються лише мене й бiльше нiкого. Стороннiй, хоч би як доброзичливо вiн не був налаштований, не в змозi правильно оцiнити подii, що вiдбуваються в тiй чи iншiй родинi. Затямте це. Щиро раджу припинити вашi даремнi пошуки та зайнятися чимось iншим. А тепер, мiстере, зайдiть до моеi дружини. Вона прагне почути вiд вас усе, що ви зможете пригадати про Годфрi.
Це був глухий кут, мiстере Голмс. Сувора непохитнiсть батька Годфрi, здавалося, вiдбирала в мене будь-яку надiю. Але подумки я негайно присягнувся, що не заспокоюся нi на мить, поки не дiзнаюся правду.
Обiд у величезнiй похмурiй iдальнi минув понуро. За столом нас було лише трое. Мати Годфрi жадiбно випитувала в мене подробицi життя ii сина. Але батько був похмурий i мовчазний. У мене був такий пригнiчений настрiй, що за першоi ж нагоди я подякував господинi та пiшов до призначеноi менi кiмнати.
Це було велике, бiдно обставлене примiщення, яке справляло таке ж гнiтюче враження, як i все обiйстя. Але, розумiете, мiстере Голмс, пiсля похiдного армiйського життя я був не надто прискiпливим до iнтер’еру. Визирнув у вiкно. Нiч була ясною й мiсячною.
Я зачинив вiкно, опустив фiранку, засвiтив лампу й сiв iз книжкою бiля розпаленого камiна.
Але недовго я залишався наодинцi. Почувся обережний стукiт у дверi, i до кiмнати увiйшов старий слуга з оберемком дров.
– Даруйте, сер, – сказав вiн, – я боявся, що дров у камiнi забракне й що ви змерзнете. У цих кiмнатах дуже вогко.
Ідучи, Ральф затримався на порозi.
– Розумiете, сер, – вибачаючись промовив вiн, – я випадково почув те, що ви розповiдали за обiдом про мiстера Годфрi. Рiч у тiм, що моя дружина бавила його дитиною. Ми обое дуже любимо молодого господаря. Ви, здаеться, казали, що мiстер Годфрi вiдзначився на вiйнi?
– В усьому полку не було нiкого, хто мiг би зрiвнятися з Годфрi хоробрiстю та шляхетнiстю, – гаряче повiдомив я. – Якби не вiн, навряд чи я сидiв би тут i балакав iз вами.
Старий задоволено потер зморшкуватi руки.
– Еге ж, сер. Таким вiн був завжди. В усьому парку немае жодного дерева, яке б не облазив наш хлопчик. Нiщо не могло налякати його. Авжеж, – зi сльозами в голосi додав Ральф, – вiн був незвичайною дитиною, i… незвичайною людиною.
При цих словах я схопився з мiсця.
– Стривайте, Ральфе, ви сказали слово «був», так нiби Годфрi вже немае серед живих! Що це означае? Негайно кажiть заради бога!
Я мiцно схопив старого за плече. Вiн намагався звiльнитися, та не змiг.
