скачать книгу бесплатно
– Не знаю, що ви маете на увазi, сер, – пробурмотiв вiн, – я не маю права втручатися не в своi справи. Краще запитайте в господаря.
– На одне запитання ви все ж менi вiдповiсте, Ральфе. Інакше не випущу вас iз цiеi кiмнати. То Годфрi живий чи мертвий?
Я пильно дивився на Ральфа. Обличчя старого скривилося, немов вiд сильного болю. Очi наповнилися сльозами. Мiцно стиснутi губи не могли вимовити нi звуку. Нарештi вiн прошепотiв:
– Краще б вiн помер.
Розгубившись вiд несподiванки, я вiдпустив його плече. Слуга скористався цим i вислизнув iз кiмнати.
Можете уявити собi, мiстере Голмс, якi смутнi почуття пробудили в менi слова старого. «Що ж мiг зробити Годфрi такого, щоб любий слуга волiв би бачити його мертвим? – гарячково роздумував я. – Невже його втягнули в злочин, настiльки серйозний, що вiн зачiпае честь сiм’i, а суворий глава родини сховав його вiд усього свiту, щоб скандал не отримав розголосу? Годфрi завжди був вiдчайдухом. Водночас вiн легко пiддавався сторонньому впливу. Мабуть, потрапив до рук якихось негiдникiв, котрi скористалися його довiрливiстю та щирiстю. У такому випадку, – думав я, – мiй обов’язок бути з Годфрi в цей важкий для нього час».
З такими думками я випадково пiдняв голову, i… кого, мiстере Голмс, я побачив в саду бiля мого вiкна, як гадаете? Його ж, Годфрi Емсворда!
У цьому мiсцi мiй вiдвiдувач так розхвилювався, що не мiг вiдразу продовжити свою розповiдь.
– Я вас слухаю дуже уважно, мiстере Додд, – сказав я. – Ваша iсторiя стае все цiкавiшою.
– Обличчя Годфрi було притиснуте до шибки, – продовжував мiй гiсть. – Я не зовсiм щiльно затулив вiкно фiранкою й чiтко бачив усю фiгуру Годфрi. Але мою увагу привернуло саме його обличчя. Воно було блiде, як смерть, такоi бiлизни я нiколи не бачив у живих людей. Мабуть, так виглядають привиди. Маю сказати, що Годфрi справив на мене жахливе враження, i не лише через неприродну бiлизну обличчя, що примарно вiдсвiчувало в темрявi ночi. На якусь секунду його очi зустрiлися з моiми. Його погляд, жалюгiдний i сповнений провини, вразив мене. Це було настiльки несхоже на звичайний для мого приятеля вираз мужностi та веселоi безтурботностi, що я аж здригнувся вiд жаху. Помiтивши, що я витрiщився на нього, вiн одразу ж вiдсахнувся вiд вiкна й зник у темрявi.
Але я недарма прослужив рiк чи навiть два, це навчило мене дiяти блискавично та зберiгати спокiй. Не встиг Годфрi зникнути, як я пiдбiг до вiкна й спробував вiдчинити його, щоб вистрибнути в садок. Але гачки заiржавiли й не вiдразу пiддалися. Та вже через хвилину я бiг стежкою, яку, як я вважав, обрав Годфрi.
Стежина була освiтлена тьмяним свiтлом мiсяця, i менi здавалося, що попереду замаячив якийсь силует. Я гукнув Годфрi, але вiдповiдi не отримав. Добiгши до розвилки стежок, я нерiшуче зупинився й раптом виразно почув грюкiт дверей, якi хтось зачинив. Я збагнув, що Годфрi сховався вiд мене. Що ж залишалося робити? Я сумно поплiвся назад. Залишок ночi я витратив, намагаючись пояснити тi дивнi факти, з якими зiткнувся.
За снiданком господар будинку був не таким суворим, як напередоднi. Мiсiс Емсворд зауважила, що неподалiк маетку е певнi пам’ятки, якi варто оглянути. Я негайно ж скористався цiею нагодою й спитав, чи не можна для цього продовжити свiй вiзит ще на добу. Мiй план не викликав захоплення господаря, проте дозвiл я таки отримав. Отож я вирiшив витратити весь день на пошуки тих таемничих дверей, за якими зник мiй товариш. Якби Годфрi забажав, вiн легко мiг би ховатися вiд мене в самому будинку – там без проблем помiстився б цiлий полк. Однак я був упевнений, що Годфрi десь у парку. Але де й чому – це було для мене загадкою.
Пiсля снiданку моi господарi, мабуть, зайнялися своiми справами та перестали звертати на мене увагу. Я скористався цим, аби вдатися до ретельного обстеження парку. Мою увагу привернула вiдокремлена хатинка, розташована наприкiнцi бiчноi алеi. Чи не звiдси долинув до мене вiдгук дверей, якими хтось грюкнув? Я пiдiйшов до будиночка, безтурботно насвистуючи якийсь веселий мотив iз виглядом людини, котра безцiльно тиняеться парком. У цей час iз хатинки вийшов невисокий на зрiст чоловiк iз широкою бородою i, на мiй подив, ретельно замкнув за собою дверi. Побачивши мене, вiн рiзко випрямився.
– Хто ви такий? Ви тут гiсть? – не вiтаючись, поцiкавився вiн.
Я пояснив, що приiхав навiдати батькiв свого щирого приятеля Годфрi.
– Шкода, що його зараз немае, – додав я, – бо вiн був би дуже радий побачити мене.
– Авжеж, дуже шкода. Сподiваюся, що iншого разу вам пощастить бiльше.
З цими словами мiй спiврозмовник сухо вклонився й пiшов у напрямку до будинку, менi ж не залишалося нiчого iншого, як послiдувати його прикладу. Вiдiйшовши на кiлька крокiв, я озирнувся й побачив, що чолов’яга з бородою стоiть за деревом i слiдкуе за мною.
І все ж менi вдалося достатньо добре розгледiти споруду, коли я проходив повз неi. Вiкна були щiльно зашторенi, увесь будиночок справляв враження порожнього. Я розумiв, що маю бути вкрай обережним. Найменша помилка – i мене викриють. Тодi менi просто запропонують забратися геть, i моi пошуки нi до чого не призведуть. Тому я вирiшив дочекатися ночi. Коли все стихло, я непомiтно вислизнув iз вiкна та попрямував до таемничого будиночка. Крiм фiранок на вiкнах були ще й вiконницi. Через одну з них пробивалося свiтло. Якраз у цьому мiсцi вiкно було затулене нещiльно, тож, доклавши зусиль, можна було розгледiти внутрiшнiй iнтер’ер кiмнати. Вона була затишна та гарно обставлена. Бiля столу сидiв мiй ранковий знайомий. Вiн курив люльку й щось читав.
– Що саме? – перервав я Додда.
Той був здивований моiм запитанням.
– Невже це мае якесь значення?
– Дуже важливе.
– Я не звернув уваги…
– Можливо, ви хоча б помiтили, що вiн тримав у руках – книжку, газету чи журнал?
– Мабуть, ця рiч все ж нагадувала журнал, – зваживши, вiдказав Додд, – але тодi менi було не до таких дрiбниць.
У кiмнатi перебував ще один чоловiк. Я не бачив його обличчя. І все ж не сумнiвався, що це був Годфрi. Я впiзнав його поставу, плечi, шию. Вiн сидiв обличчям до камiна в позi людини, пригнiченоi великим горем. Я застиг бiля вiкна, як укопаний. Раптом вiдчув на своему плечi чиюсь важку руку: поруч зi мною стояв полковник Емсворд.
– Так от, виявляеться, як ви поводитесь у гостях, сер, – зловiсно сказав вiн. – Будьте ласкавi послiдувати за мною.
Вiн обернувся й пiшов у напрямку до будинку. Я понуро послiдував за ним. Полковник зберiгав мовчанку, поки ми не опинилися в моiй кiмнатi. Там вiн поглянув на мене з ледве прихованою злiстю й звелiв, блискаючи очима:
– Ви поiдете завтра вранцi найпершим потягом. Екiпаж чекатиме вас о пiв на восьму. Мое найбiльше бажання – нiколи вас бiльше не бачити.
Я не знайшов, що вiдповiсти, пробурмотiв якiсь вибачення, знову згадав про нагальне бажання знайти мого приятеля…
– Не варто говорити про це, – пiдняв руку Емсворд. – Ви повелися дуже негiдно, сер. Із незвичайним нахабством вдерлися в приватне життя малознайомих вам людей. Ваше непрохане втручання в долю мого сина додало моiй дружинi й менi купу неприемних хвилин. І нарештi, ви, гiсть у цiй оселi, виявилися звичайнiсiньким шпигуном. Що далi?
Тут моi нерви не витримали, мiстере Голмс, i я вiдповiв також рiзко:
– Мiстере Емсворд, я бачив Годфрi тут, у вашому парку. Бiльше того, переконаний, що вiн став жертвою насильства. Не знаю, навiщо ви ховаете свого сина вiд людей, але попереджаю: поки не впевнюся, що Годфрi нiщо не загрожуе, я буду всiма силами прагнути розгадати таемницю, яка його оточуе, що б ви там не казали й не робили.
Старий загарчав i загрозливо пiдсунувся до мене. Здавалося, ще секунда, i вiн ударить мене. Полковник був величезним на зрiст, сухорлявим i жилавим, i я мимоволi подумав, що впоратися з ним буде зовсiм не просто. Якийсь час вiн свердлив мене пронизливим поглядом своiх сiрих очей, що майже сховалися пiд густими бровами, потiм круто обернувся на пiдборах i вийшов iз кiмнати. Природно, менi довелося вдосвiта покинути Таксберзький парк. І ось я тут, у вас, мiстере Голмс, сподiваючись, що ви зумiете допомогти менi в справi, що зараз мене хвилюе бiльше за все на свiтi.
Ось такими були факти, якi менi виклав Джеймс Додд.
Проникливий читач, мабуть, уже здогадався, що вирiшення поставленоi проблеми не становило значних труднощiв, оскiльки число варiантiв логiчного рiшення було доволi обмеженим. Проте це, здавалося б, елементарне завдання мiстило в собi певнi не позбавленi цiкавостi моменти та несподiванi закрути, якi й спонукали мене його описати. Я вирiшив застосувати свiй звичний метод логiчного аналiзу та передусiм задати кiлька запитань моему вiдвiдувачу.
– Скiльки слуг у будинку?
– Наскiльки я зрозумiв, лише двое: Ральф i його дружина. Сiм’я Емсвордiв живе дуже скромно.
– Отже, у хатинцi нiхто не прислуговуе?
– Мабуть, нi, якщо не брати до уваги того бороданя. Втiм, вiн не схожий на слугу.
– А ви, випадково, не помiтили, як передаеться iжа з кухнi в будиночок?
– Одного разу я бачив, як Ральф iз кошиком у руцi йшов парком. Але тодi не звернув на це жодноi уваги.
– Ви розпитували когось в околицях?
– Аякже. Я спiлкувався з начальником станцii, а також iз власником сiльського заiзду. Обое одностайно запевняли, що молодий Емсворд пробув удома недовго, вiдтак подався в навколосвiтню подорож. Ця версiя, вочевидь, не викликае сумнiвiв у навколишнiх жителiв.
– Ви нiкому не казали про своi пiдозри?
– Звiсно ж, нi.
– Дуже правильно вчинили. Ну, що ж, мiстере Додд, ваша iсторiя варта того, щоб зайнятися нею всерйоз. Ми поiдемо в Старий Таксберзький парк разом.
У той час я якраз закiнчував двi справи. Одну з них згодом описав мiй приятель Ватсон пiд назвою «Пригода в елiтнiй школi», у яку був втягнутий герцог Голдернесс. Друга була пов’язана з дорученням турецького султана, вельми делiкатним, що вимагае негайних дiй, адже поточнi подii могли спричинити небажанi полiтичнi наслiдки. Тому тiльки через тиждень я змiг впритул зайнятися проблемою зникнення Годфрi Емсворда. Ми поiхали в Бедфорд утрьох: мiстер Додд, ваш покiрний слуга й ще один мовчазний, суворий на вигляд джентльмен, про котрого я повiдомив моему клiентовi наступне:
– Це мiй старий приятель. Може, його допомога нам знадобиться, а може й нi. Все з’ясуеться на мiсцi.
Звiти Ватсона, без сумнiву, привчили читачiв до певних моiх дивацтв. Я не люблю зайвих слiв, а ще бiльше не люблю розкривати своi думки, поки зайнятий обмiрковуванням того чи iншого заплутаного випадку.
Додд був здивований, але промовчав, i ми продовжили подорож утрьох. У потязi я задав своему клiентовi кiлька запитань, вiдповiдi на якi призначалися для вух нашого мовчазного супутника.
– Ви цiлком упевненi, що того вечора бачили за вiкном обличчя вашого товариша?
– Не маю навiть найменшого сумнiву з цього приводу.
– Але ви казали, що Годфрi дуже змiнився?
– Змiнився лише колiр його обличчя: воно набуло неприродного блiдого, як сметана, вiдтiнку, нiби намащене бiлою фарбою.
– Не пригадуете, все обличчя було вкрите цiею дивною блiдiстю, чи лише його частина?
– Здаеться, що окремi частини обличчя особливо видiлялися бiлизною. Я звернув увагу на чоло, яке було притиснуте до вiкна. По ньому нiби бiлi смуги пробiгали.
– Ви гукнули вашого приятеля?
– Я був занадто вражений. Помчав за ним, як уже казав вам, але безуспiшно.
Для мене випадок був майже зрозумiлим. Ще залишалася одна деталь, яку треба було з’ясувати на мiсцi. Нарештi ми дiсталися до дивноi будiвлi, яку описував мiй клiент. Наш мовчазний супутник залишився в екiпажi. Ми з Доддом подзвонили в параднi дверi. Нам вiдчинив старий Ральф, одягнений у лiврею. Ми попросили повiдомити про нас господаревi. Менi впало у вiчi те, що на руках слуги були цупкi шкiрянi рукавички, якi вiн, побачивши нас, хутко зняв i поклав на столик у холi.
Не знаю, чи зазначав доктор Ватсон у своiх нотатках, що в мене надзвичайно розвинений нюх. Я вiдразу ж вiдчув слабкий, але однозначний запах, що тягнувся вiд столика, на якому лежали рукавички. Я миттю пiдiйшов до столика й нагнувся, нiбито для того, щоб зав’язати шнурiвку черевика. За цей час я встиг понюхати рукавички. Так, без сумнiву, запах походив саме вiд них. Ця деталь остаточно вирiшила цю справу.
На жаль, менi доводиться розкривати карти завчасно, адже я сам розповiдаю про власну справу. У тих випадках, коли це робить Ватсон, менi вдаеться навiть його тримати в незнаннi до самого кiнця.
Коли Ральф повернувся, то запросив нас до кабiнету, де ми якийсь час залишалися самi. Почулися важкi квапливi кроки, i в кiмнату увiйшов господар будинку. Його обличчя було спотворене люттю, очi блищали. У руках чоловiк тримав нашi вiзитiвки. Побачивши гостей, вiн розiрвав папiрцi на дрiбнi шматочки й почав оскаженiло топтати iх.
– Чи я вам не казав, – прогарчав вiн, звертаючись до мiстера Додда, – що вам вiдмовлено в гостинностi тут? Тому якщо ви ще раз з’явитеся у нас, я просто застрелю вас, як собаку. Присягаюся, що зроблю це. Що стосуеться вас, сер, – звернувся вiн до мене, – то все сказане стосуеться й вас також. Знаю, чим ви займаетеся. Можете проявляти своi таланти деiнде, але не в моему домi.
– Я не покину вашоi оселi, – твердо вiдповiв Додд, – поки не почую особисто вiд Годфрi, що вiн перебувае тут не з примусу, а з власноi волi.
Замiсть вiдповiдi Емсворд оглушливо задзеленчав у дзвоник.
– Ральфе, – сказав вiн слузi, котрий увiйшов, – зателефонуйте в полiцiю та попросiть прислати двох констеблiв. Скажiть, що в будинок вдерлися грабiжники.
– Зачекайте хвилинку, – втрутився я, – мiстере Додд, в одному пунктi полковник Емсворд мае цiлковиту рацiю. Проти його волi ми не маемо права перебувати тут нi хвилини. З iншого боку, наш шановний господар мае розумiти, що нашi дii викликанi виключно дружнiми почуттями до його сина. Вважаю, що якщо полковник Емсворд захоче придiлити менi кiлька хвилин для розмови, я зумiю змiнити його погляди на це питання.
– Ви дуже помиляетеся! – викрикнув полковник, люто вирячивши очi. – Я нiколи не змiнюю своiх думок. Ральфе, робiть те, що я наказав! Якого бiса зволiкаете? Телефонуйте в полiцiю!
– Я впевнений, що якраз цього робити не варто, – сказав я, перегороджуючи Ральфу шлях до дверей, – втручання полiцii не у ваших iнтересах, мiстере Емсворд.
Із цими словами я вирвав аркуш iз блокнота, написав на ньому кiлька слiв i показав полковнику.
– Ось що привело нас сюди, – додав я.
Прочитавши мою записку, полковник Емсворд спочатку почервонiв, а потiм вся кров вiдiйшла вiд його обличчя.
– Звiдки ви знаете? – задихаючись, прошепотiв вiн, важко опускаючись на крiсло.
– Знати все – мiй фах, – спокiйно вiдказав я.
Якусь хвилину полковник мовчав, либонь, мiркуючи. Його рука нервово смикала за бороду. Потiм вiн зiтхнув i мовив:
– Ну, що ж, якщо ви наполягаете на побаченнi з Годфрi, я дам вам таку можливiсть. Але пам’ятайте, що я цього не прагнув.
Ми мовчки потягнулися за нашим господарем. Пiдiйшли до кiнця алеi та зупинилися бiля того самого таемничого будиночка, про який розповiдав Додд.
– Ральфе, – звернувся полковник до слуги, котрий iшов попереду, – пiдiть попередьте мiстера Годфрi й доктора Кента, що ми зараз до них зайдемо.
За кiлька хвилин нам назустрiч вийшов невисокий на зрiст чоловiк iз густою бородою. Крайне здивування застигло на його обличчi.
– Я не очiкував вашого вiзиту, полковнику Емсворд, – сказав вiн. – Боюся, що це завадить нашим планам.
– Нiчого не можу вдiяти, докторе Кент, – похмуро зронив полковник. – Я був змушений пiти на цей крок. Чи може мiстер Годфрi прийняти нас?
– Ще б пак. Вiн чекае всерединi.
З цими словами Кент увiйшов у будинок, спонукаючи нас пiти за ним. Ми увiйшли у велику, простору кiмнату. Бiля камiна спиною до дверей стояв чоловiк.
– Годфрi, друже, я нарештi дiстався до тебе, – вигукнув Додд i кинувся до нього, але Годфрi вiдсахнувся.
– Не торкайся мене, Джиммi. Тримайся вiд мене подалi, друже. Можеш помилуватися мною на вiдстанi. Я не надто нагадую тобi хвацького капрала Годфрi Емсворда, улюбленця кавалерiйського ескадрону, чи не так?
Зовнiшнiсть Годфрi була справдi незвичайна. Його колись гарне засмагле обличчя з тонкими правильними рисами було вкрите густими, наче бiлi латки, смужками. Чоло був неприродно бiле, а пiдборiддя темне, половина носа – бiла, iнша половина – темна, за контрастом здавалася ще темнiшою. Вражений Додд здивовано та перелякано витрiщався на свого приятеля.
– Ось чому я не дуже радий вiдвiдинам, Джиммi, – похмуро зронив Годфрi. – Моя спотворена зовнiшнiсть мае викликати огиду. Розумiю, що тебе це не стосуеться, Джиммi, друже, але все ж вiддаю перевагу самотi.
– Годфрi, я так боявся за тебе. Менi здавалося, що тобi загрожуе небезпека й що я мушу врятувати тебе. Я просто мiсця собi не знаходив…
– Я дiзнався вiд Ральфа, що ти тут. Уявляеш, яка це була спокуса? Тому вирiшив хоч одним оком поглянути на тебе. Але ти мене помiтив. Через це менi довелося щодуху втiкати у свiй сховок.
– Господи, Годфрi, але що це все означае?
– Ну, що ж, розповiм усе, що сталося. Це почалося з того бою бiля Преторii, пiд час якого мене поранили.
– Я чув про це, але не знаю жодних подробиць.
– Трое наших хлопцiв – Симеон, Андерсен i я – вiдбилися вiд iнших i потрапили в оточення. Двох убили, а мене важко поранили. Та я все ж зумiв якось видертися на коня й поскакав, сам не знаючи куди, поки не втратив притомнiсть i не випав iз сiдла.
Коли я прийшов до пам’ятi, була вже нiч. Я почувався зовсiм знесиленим вiд втрати кровi. До того ж було страшенно холодно. Пам’ятаеш цю пронизливу до кiсток вогкiсть, нiтрохи не схожу на наш здоровий, приемний морозець?
Словом, у мене не попадав зуб на зуб, i я вiдчував, як останнi сили залишають мене. На мiй подив, я раптом побачив доволi великий будинок iз безлiччю вiкон. Я вiдчував, що моя едина надiя залишитися в живих – доповзти до цього рятiвного притулку. Спотикаючись i щохвилини падаючи, майже непритомний, я дочвалав до ганку, ступив у дверi, смутно побачив, як у туманi, велику кiмнату, заставлену лiжками, доповз до одного з них, що було порожне, i звалився у нетямi…
Вранцi я чи то прокинувся, чи то вийшов iз забуття. Видовище, яке я побачив, сповнило мене жахом, вiд якого здригаюся досi. Уяви собi велику, залиту сонцем кiмнату з бiлими стiнами та рiвними рядами однакових лiжок. Бiля мене стояла iстота, яку навряд чи можна було назвати людиною. Це був карлик iз величезною, як куля, i зовсiм голомозою головою. Вiн жваво щось бурмотiв, мабуть, голландською, при цьому активно жестикулюючи. Я з подивом дивився на нього. Це, либонь, розсердило його ще бiльше, бо вiн простягнув до мене страшнi, темнi, викривленi руки, що бiльше нагадували мацаки якоiсь дивовижноi тварини.
Неподалiк вiд лiжка стояла група людей, котрi з цiкавiстю розглядали мене. Я поглянув на них, i мене охопив крижаний жах. Це були нещаснi, спотворенi, розпухлi iстоти з деформованими кiнцiвками, iз обличчями, вкритими страшними виразками. Усi вони галасували та реготали, поглядаючи на мене, дехто хапався за боки вiд смiху. Їхнiй пекельний регiт досi дзвенить у моiх вухах.
