скачать книгу бесплатно
– Занадто небезпечний. Я байдужий до його вихвалянь, але все ж вiн належить до тих людей, якi роблять набагато бiльше, нiж розповiдають.
– Чи потрiбно вам втручатися в цю справу? Яке мае значення, одружиться вiн iз тiею дiвчиною чи нi?
– Я впевнений, що вiн убив свою останню дружину, а якщо так, то це дуже важливо. Крiм того, е ще й наш клiент! Нi, нi, не будемо обговорювати це. Коли доп’ете каву, ходiмо до мене додому. Життерадiсний Шiнвел, мабуть, уже чекае нас зi своiм звiтом.
Ми справдi застали його там. Це був дужий чолов’яга, неотесаний, iз буряковим обличчям i хворобливим виглядом. У його зовнiшностi лише пара живих чорних очей свiдчила про верткий розум. Здавалося, вiн перебував у своiй стихii, а поруч iз ним на диванi сидiла його вихованка – тендiтна нервова дiвчина з блiдим застиглим обличчям, на якому життевi негаразди залишили свiй одвiчний слiд. Ще молода, але вже зазнала нещастя та горя протягом цих жахливих рокiв.
– Це мiс Кiттi Вiнтер, – представив вiдвiдувач гостю помахом своеi товстоi руки, – що вона знае, ось… ну, загалом вона сама розкаже. Вiдшукав ii одразу, мiстере Голмс, щойно отримав вашi iнструкцii.
– Атож, мене знайти зовсiм не важко, – пiдтвердила дiвчина. – Майже завжди за адресою: Пекло, Лондон. Так само, як i Поркi Шiнвел. Адже так, Поркi, ми ж iз тобою давнi друзяки. Але, хай йому грець, мiстере Голмс, декого не завадило б сховати в мiсцину ще гiршу за нашу, якби була справедливiсть на свiтi. Того, за ким полюете.
Голмс усмiхнувся.
– Бачу, що нашi намiри збiгаються, мiс Вiнтер.
– Та я готова вмерти, щоб допомогти вам поставити його на мiсце, – сказала наша гостя з люттю в голосi. На ii блiдому рiшучому обличчi та в блискучих очах вiддзеркалилася така глибока ненависть, на яку бувае здатна лише жiнка. – Вам немае потреби лiзти в мое минуле, мiстере Голмс, нiчого корисного ви там не знайдете. Але такою, якою я стала нинi, мене зробив Адельберт Грюнер. Якби я тiльки могла дiстатися до нього, ах, якби могла вiдправити його до пекла слiдом за його жертвами!
Вона розлючено затрясла кулаками в повiтрi.
– Ви знаете, як просуваеться справа?
– Поркi Шiнвел менi все розповiв. Вiн знайшов ще одну дурненьку й тепер хоче з нею одружитися, ну, а ви прагнете йому завадити. Ви, мабуть, багато що знаете про цього негiдника. Жодна порядна дiвчина не пiде з ним до шлюбу, якщо вона, звiсно, мае розум.
– На жаль, вона його втратила, бо пристрасно кохае цього чоловiка. Що б iй про нього не казали, навiть знати нiчого не хоче.
– І про вбивство казали?
– Аякже.
– Е-е, то в неi мiцнi нерви.
– Вона вважае, що його обмовили.
– Та хiба ж не можна пред’явити докази?
– А ви зможете допомогти нам у цьому?
– Допомогти вам? Та якби я прийшла до неi та розповiла, що вiн зi мною зробив…
– І пiдете на це?
– Чи пiду я? Звiсно, так!
– Що ж, варто спробувати. Але майте на увазi, що барон розповiв iй майже про всi своi бруднi справи й отримав прощення, тому, гадаю, ледi не захоче повертатися до цiеi розмови.
– Я доведу, що вiн розповiв iй далеко не все, – наполягала мiс Вiнтер. – Я сама мигцем бачила одне чи два вбивства, i це якщо не брати до уваги те, що наробило стiльки галасу. Вiн якось сказав, що хтось стоiть у нього на шляху, а через мiсяць спокiйно поглянув на мене й повiдомив, що той чоловiк мрець. Це була не пуста балаканина, нi. Але я майже нiчого не помiчала, бо шаленiла за ним. Що б вiн не робив, я в усьому з ним погоджувалася, так само як ця бiдна iдiотка. Ось тiльки одна рiч вразила мене. Якби той брехливий чортяка не виправдовувався та не почав утiшати мене, я пiшла б вiд нього тiеi ж ночi. Це альбом, брунатна книжка у шкiрянiй палiтурцi з замочком i з його позолоченим вензелем на обкладинцi. Гадаю, вiн хильнув зайвого тiеi ночi, iнакше б не показав менi свiй скарб.
– Що це був за альбом?
– Кажу ж вам, мiстере Голмс, цей чоловiк колекцiонуе жiнок, як збирають метеликiв i бражникiв, та ще й пишаеться цим. Усi вони, всi цi загубленi душi – у цiй книжцi. Фотографii, iмена, кожна подробиця – огидна рiч! Жоден чоловiк, яким би покидьком вiн не був, не змiг би додуматися до такого. Ось що це за альбом. Якщо у нього е клепка в головi, вiн, звiсно, забрав його з дому… Але навiщо про це говорити, навряд чи вiн вам допоможе, та i як ви його дiстанете?
– А де ж вiн?
– Звiдки я знаю, де тепер? Адже я пiшла вiд нього понад рiк тому. Але знаю, де вiн його тримав. Адже Адельберт – педант i вкрай акуратний, тож, можливо, книжка все ще там, у його кабiнетi, у старому секретерi. Ви знаете його будинок?
– Я був у нього в кабiнетi, – сказав Голмс.
– Он як? То ви, бачу, часу даремно не гаете, мiстере Голмс, якщо врахувати, що взялися за справу лише сьогоднi вранцi. Може, любий Адельберт зустрiв цього разу гiдного суперника. У холi, де в склянiй шафi мiж вiкнами зберiгаеться китайський посуд, за його столом е дверi. Вони ведуть у робочий кабiнет – маленьку кiмнатку, де вiн тримае своi папери й особистi речi.
– А вiн не боiться грабiжникiв?
– Адельберт не боягуз. Найгiрший ворог про нього такого не скаже. Але вiн хитрий. Уночi працюе сигналiзацiя, та й що там робити грабiжникам? Хiба що забрати увесь цей цiнний посуд.
– Нiчого хорошого, – зауважив Шiнвел Джонсон з виглядом знавця. – Жоден скупник краденого не зазiхне на товар, який не можна нi переплавити, нi продати.
– Маете рацiю, – погодився Голмс. – Так от, мiс Вiнтер, я хотiв би, щоб ви зайшли до мене завтра о п’ятiй годинi вечора, а я на той час встигну вигадати, чи не можна нам буде якось побачитися з ледi. Дуже вдячний вам за участь. Моi клiенти щедрi…
– Тiльки не це, мiстере Голмс! – вигукнула дiвчина. – Я допомагаю не заради грошей. Дозвольте менi втоптати в бруд цього чоловiка, дайте наступити на його мерзенне обличчя, i я навiть вiддам за це всi своi заощадження. Ось моя цiна. Завтра й коли завгодно, поки ви йдете його слiдом, я буду з вами. Поркi скаже, де мене знайти.
Я зустрiвся з Голмсом наступного дня, коли вiн обiдав у тому ж ресторанi на Стрендi. Вiн лише стенув плечима, коли я спитав, як минула зустрiч, а потiм описав подii минулого дня. Його розповiдь була безпристрасною та сухою, тому я ii дещо пом’якшив.
– Домогтися побачення було неважко, – розповiдав детектив, – ледi насолоджувалася тим, що демонструвала дочiрню покiрнiсть у розмаiтих дрiбницях, намагаючись спокутувати свою провину за той непослух перед своiм батьком у зв’язку зi шлюбом. Генерал зателефонував i повiдомив менi, що все готово до нашого прибуття, i в цей час, як i було домовлено, з’явилася мiс Вiнтер, так що о пiв на шосту кебмен висадив нас на Берклi-сквер, 104, бiля будинку, де мешкае старий вояк. Це одна з тих жахливих лондонських будiвель, на тлi яких навiть церковна архiтектура здаеться фривольною. Лакей вiдвiв нас до вiтальнi з жовтими гардинами, де на нас чекала ледi: скромна, стримана, така сама непохитна й далека, як вершина заснiженоi гори.
Не знаю, як вам ii описати, Ватсоне. Можливо, вам удасться побачити ii до того, як ми закiнчимо цю справу, i ви складете про неi власну думку. Вона надiлена якоюсь неземною вродою, властивою фанатикам своiх iдеалiв, чий розум витае в небесах. Такi обличчя я бачив на картинах середньовiчних майстрiв. Не можу собi уявити, як цей негiдник мiг торкатися ii своiми мерзенними лаписьками. Вiн i вона – двi крайнощi: тварюка та чеснота, печерна людина та янгол. На вашiй пам’ятi ще не було бруднiшоi справи. Звiсно, вона знала, навiщо ми прийшли. Барон Грюнер не гаяв часу дарма i встиг отруiти iй свiдомiсть та налаштувати проти нас. Гадаю, прихiд мiс Вiнтер спантеличив ii, але вона не виказала цього й жестом запропонувала нам сiсти, як превелебна настоятелька приймае двох прокажених жебракiв. Якщо ви схильнi до пiднесених думок, мiй любий Ватсоне, навiдайте мiс Вiолетту де Мервiль.
«Ваше iм’я я добре знаю, мiстере Голмс, – сказала вона крижаним голосом. – Наскiльки я розумiю, ви прийшли, щоб обмовити мого нареченого, барона Грюнера. Я погодилася зустрiтися з вами лише тому, що про це мене попросив батько, i хочу заздалегiдь попередити вас: усе, що ви менi скажете, не матиме жодного значення».
Менi було шкода ii, Ватсоне. На мить я уявив собi, що вона моя власна донька. Ви знаете, я не часто буваю красномовним i звик користуватися головою, а не серцем, але я благав ii такими гарячими словами, якi тiльки мiг вiднайти у своiй душi. Я змалював iй жахливе становище, коли жiнка починае пiзнавати характер чоловiка лише пiсля того, як стае його дружиною, коли вона приречена покiрно терпiти пестощi скривавлених рук i розпусних губ. Я не щадив ii, казав iй про сором, жахiття, душевнi страждання, безнадiйнiсть такого становища, але всi моi палкi слова не додали й вiдтiнку кольору ii блiдим, мов слонова кiстка, щокам, i нi найменшого хвилювання не вiдбилося в ii вiдстороненому поглядi. Я згадав, що барон казав менi про гiпноз. Справдi, можна було подумати, що ця дiвчина жила якоюсь божевiльною мрiею. В ii вiдповiдi все ще не було нiчого певного.
«Я терпляче слухала вас, мiстере Голмс, – зронила вона, – але, як я й казала, вам не вдалося мене переконати. Я усвiдомлюю, що мiй наречений Адельберт провiв бурхливе життя i, траплялося, викликав до себе i запеклу ненависть, i несправедливi наклепи. Ви один iз багатьох, хто намагаеться зганьбити його передi мною. Можливо, ви бажаете менi добра, хоча гадаю, що ви просто найманий агент, якому байдуже, на кого працювати. У будь-якому разi хочу, щоб ви зрозумiли раз i назавжди: я кохаю його, а вiн – мене, i думка всього свiту означае для мене не бiльше, нiж щебет птахiв за вiкном. Якщо його шляхетнiй душi якоiсь митi й довелося впасти, то, можливо, мене дали йому недаремно, щоб пiдняти ii на справжню, недосяжну висоту. Однак, – тут вона кинула погляд на мою супутницю, – я не зовсiм розумiю, хто ця молода ледi?»
Я вже був готовий вiдповiсти, як раптом мiс Вiнтер втрутилася в нашу бесiду, наче вихор. Якщо ви колись бачили, як стикаються лiд i полум’я, то можете собi уявити цих двох жiнок.
«Я скажу вам, хто я така! – вигукнула вона, схопившись зi свого крiсла. Вибух гнiву скривив ii вуста. – Я його остання коханка. Я одна iз сотень, кого вiн спокусив, збезчестив i викинув на смiтник, i з вами вiн зробить те саме. Та тiльки ваше звалище бiльше схоже на могилу, що, мабуть, на краще. Кажу вам, нерозумнiй жiнцi, якщо вийдете за нього замiж, то вiн зруйнуе ваше життя: розiб’е серце або скрутить карк – одне з двох. Я кажу це не через почуття до вас, менi байдуже, що буде з вами, а з ненавистi до нього, з бажання дошкулити йому та зробити з ним те саме, що вiн учинив зi мною. І не витрiщайтеся на мене так, люба, можливо, для вас це скiнчиться навiть гiрше, нiж для мене».
«Я вважала б за краще не згадувати про такi речi, – холодно вiдрубала мiс де Мервiль. – Хочу, щоб ви знали, що менi вiдомо про тi три випадки в життi Адельберта, коли вiн заплутався у своiх стосунках iз жiнками, але я щиро вiрю його щиросердому каяттю».
«Три випадки! – залементувала мiс Вiнтер. – Дурна! Яка ж вона дурна!»
«Мiстер Голмс, прошу, завершiмо нашу розмову, – озвався крижаний голос. – Я скорилася волi батька та зустрiлася з вами, але не змушуйте мене вислуховувати образи цiеi особи».
Мiс Вiнтер рвонула вперед, готова вибухнути прокльонами, i, якби я не схопив ii за зап’ястя, вчепилася б у коси доведеноi до нерозсудливостi ледi. Я потягнув дiвчину до дверей i з полегшенням зiтхнув, посадивши ii в кеб, радiючи, що менi вдалося уникнути скандалу. Мiс Вiнтер аж божеволiла вiд нестями. Певною мiрою i я був розлючений, Ватсоне, бо вiдчув розчарування вiд спокiйноi байдужостi та надмiрноi пихатостi жiнки, котру ми намагалися врятувати. Тепер ви знаете, як просуваються справи, i, вочевидь, я маю продумати нашi подальшi дii, якщо перший крок виявився невдалим. Пiдтримуватиму з вами зв’язок, можливо, вам доведеться взяти участь у грi, хоча й не виключено, що в наступному актi вистави перший хiд уже буде не за нами.
Так i сталося. Вони завдали свого удару, точнiше вiн, бо я нiколи не зможу повiрити, що ледi мала до цього якийсь стосунок. Гадаю, i тепер я мiг би показати ту брукiвку, де стояв у мить, коли мимохiдь помiтив рекламну афiшу, i мою душу охопив жах. Це сталося за два днi пiсля нашоi останньоi зустрiчi, мiж Гранд-готелем i Чарiнг-Кроським вокзалом, де одноногий газетяр виставляв свiй товар, на жовтих сторiнках якого чорнiв зловiсний заголовок:
«Замах на життя Шерлока Голмса».
Якийсь час я стояв приголомшений. Те, що сталося потiм, переплуталося в моiй пам’ятi: i те, як я вхопив газету, i те, як мене намагався зупинити продавець, якому я навiть не заплатив, i те, як я якимось дивом опинився бiля дверей аптеки, де нарештi змiг прочитати жахливе повiдомлення. У замiтцi значилося:
«З великим сумом ми дiзналися, що мiстер Шерлок Голмс, вiдомий приватний детектив, сьогоднi вранцi став жертвою розбiйного нападу, який мав для нього небезпечнi наслiдки. Ми не знаемо точних подробиць, але iнцидент скорше за все стався близько дванадцятоi години на Рiджент-стрит бiля “Кафе-Рояль”. Напад скоiли двое чоловiкiв, озброених киями, i в результатi завданих побоiв мiстер Голмс отримав поранення, якi лiкарi оцiнюють як украй серйознi. Спочатку його доправили в Чарiнг-Кроську лiкарню, але пацiент наполiг на перевезеннi в його помешкання на Бейкер-стрит. Зловмисники, якi напали на мiстера Голмса, справляли враження дуже пристойних джентльменiв. Їм удалося сховатися вiд очей свiдкiв у примiщеннi “Кафе-Рояль”, звiдки вони вийшли через чорний хiд на Гласгаус-стрит. Без сумнiву, вони належали до того злочинного братства, якому дiяльнiсть i винахiдливiсть мiстера Голмса так часто завдае чимало клопотiв».
Чи треба казати, що, зразу ж переглянувши замiтку, я вскочив у кеб i помчав на Бейкер-стрит. Там я застав вiдомого хiрурга сера Леслi Оксшотта, чия невелика карета стояла на узбiччi.
– Безпосередньоi небезпеки для життя немае, – резюмував вiн, – двi рванi рани на головi та кiлька гематом. Довелося накласти кiлька швiв. Я ввiв морфiй i тепер головне – спокiй, проте кiлька хвилин бесiди йому не зашкодять.
Я нечутно увiйшов у затемнену кiмнату. Поранений не спав, i в його хрипкому шепотiннi я розчув свое iм’я. Фiранка була на три чвертi опущена, але випадковий сонячний промiнь освiтив забинтовану голову Голмса. Темно-червона пляма просочилася крiзь бiлу полотняну пов’язку. Я сiв поруч iз моiм товаришем i схилив до нього голову.
– Усе гаразд, Ватсоне, – ледь чутно пробурмотiв вiн, – чого ви так… витрiщилися? Зi мною не так зле, як здаеться.
– Дякуйте всевишньому!
– Як ви знаете, я трохи фехтую. Боронячись, застосував кiлька прийомiв, але здолати двох не спромiгся.
– Що я можу зробити, Голмсе? Адже цих розбiйникiв нацькував на вас клятий барон. Скажiть лише слово, i я виведу його на чисту воду.
– Любий Ватсоне, ми нiчого не зможемо вдiяти, поки полiцiя не вийде на нього, а вони добре замели слiди, будьте певнi. Зачекайте трохи, я маю деякi мiркування. Насамперед нам слiд наголосити на важкостi мого стану. Вони прийдуть до вас за новинами. Вигадайте щось на кшталт контузii, марення, на ваш смак. Не бiйтеся переборщити.
– Але сер Леслi Оксшотт?
– О, про нього не турбуйтеся. Вiн побачить мене в найгiршому станi. Про це я подбаю.
– Щось iще?
– Авжеж. Скажiть Шiнвелу Джонсону, щоб вiн сховав мiс Вiнтер. Тi красенi тепер полюватимуть за нею. Вони, звiсно, про дiвчину знають. Якщо наважилися напасти на мене, то, цiлком iмовiрно, з нею можуть обiйтися ще гiрше. Все це необхiдно зробити сьогоднi ж увечерi.
– Я вирушаю негайно. Щось iще?
– Покладiть на стiл люльку та пантофлю з тютюном. Добре. Заходьте вранцi, обговоримо нашi плани.
Я зустрiвся з Джонсоном того самого вечора та попросив його вiдвезти мiс Вiнтер в якесь тихе передмiстя, де вона могла б зачаiтися, поки не мине небезпека.
Упродовж шести днiв усi були переконанi, що Голмс перебувае на межi життя та смертi. Зведення були найзагрозливiшi, а в часописах знову й знову з’являлися зловiснi замiтки. Моi постiйнi вiзити переконували мене, що насправдi все не так уже й серйозно. Мiцний органiзм i воля Голмса творили дива. Часом у мене виникали пiдозри, що вiн одужуе набагато швидше, нiж менi здаеться. Дивовижна потаемнiсть була чудовою рисою його характеру, i хоча вона не раз призводила до сумних наслiдкiв, навiть менi, його найближчому колезi, доводилося лише здогадуватися, якi думки виникали в його головi. Детектив довiв як незаперечну iстину, що найнебезпечнiшим iнтриганом е той, хто плете iнтриги на самотi. Я був ближчим до нього, нiж будь-хто iнший, але, однак, завжди усвiдомлював, що мiж нами лежить величезна прiрва.
На сьомий день зняли шви, але, незважаючи на це, вечiрнi газети опублiкували повiдомлення про бешихове запалення. Там також з’явилася й замiтка, яку я не мiг не показати моему приятелю. Там було написано, що серед пасажирiв пароплава «Руританiя» компанii «Кьюнард», який у п’ятницю вирушае з Лiверпуля, перебуватиме барон Адельберт Грюнер, чиi фiнансовi справи змушують його переселитися в Сполученi Штати ще до весiлля з панною Вiолеттою де Мервiль, единою донькою… i таке iнше. Голмс вислухав цi новини з холодною увагою та зосередженим виразом обличчя, з чого я зрозумiв, що для нього це був потужний удар.
– П’ятниця! – вигукнув вiн. – Нам залишилося всього три днi. Здаеться, негiдник вирiшив оминути небезпеку. Але, клянусь Господом, Ватсоне, йому це не вдасться! Хочу, щоб ви дещо для мене зробили.
– Я тут для того, щоб допомогти вам, Голмсе.
– У такому разi присвятiть наступнi двадцять чотири години iнтенсивному вивченню китайськоi керамiки.
Мiй приятель нiчого менi не пояснив, а я нi про що й не питав. Тривалий досвiд навчив мене беззаперечно коритися його волi. Я вийшов iз помешкання й попрямував уздовж Бейкер-стрит, не здогадуючись, для чого маю виконувати таке дивне прохання. Нарештi я звернув на Сент-Джеймс-сквер, у Лондонську бiблiотеку до свого приятеля Ломакса, який працював там, а звiдти подався до себе додому з важким фолiантом пiд пахвою.
Подейкують, що адвокат, який досягнув такого професiоналiзму у своiй справi, що без зусиль може допитати будь-якого свiдка, уже за тиждень здатен забути про все. Певна рiч, тепер я не назвав би себе експертом з порцелянових виробiв, але тодi цiлий вечiр i всю нiч, а також увесь наступний ранок iз незначними перервами для вiдпочинку я поглинав iнформацiю та запам’ятовував iмена. Я дiзнався про автографи знаменитих художникiв-декораторiв i секрети циклiчних дат, вивчив фабричнi клейма перiоду Хун-у, шедеври часiв правлiння Юнле та розписи Тань-iна, пiзнав пишнiсть виробiв ранньоi епохи Сунь i Юань. Увiбравши в себе потрiбну iнформацiю, наступного вечора я прийшов до Голмса. Вiн уже пiднявся з лiжка, про що не можна було здогадатися, читаючи офiцiйнi повiдомлення, i розсiвся у своему улюбленому крiслi, пiдперши рукою перев’язану голову.
– Якщо вiрити газетам, – сказав я, – ви ледь не помираете.
– Це саме той ефект, на який я розраховував, – вiдповiв вiн. – Отже, Ватсоне, ви засвоiли свiй урок?
– Принаймнi доклав до цього всiх зусиль.
– І можете пiдтримати змiстовну розмову на цю тему?
– Гадаю, так.
– Тодi передайте менi маленьку коробочку, що стоiть на камiнi.
Вiн вiдкинув кришку та вийняв iзсередини невеличкий предмет, акуратно загорнутий у шматок тканини дивовижного схiдного шовку. Потiм розгорнув ii та витягнув на свiтло маленьку витончену тарiлочку рiдкiсноi темно-блакитноi барви.
– Із нею треба поводитися дуже обережно. Перед вами автентичний взiрець порцеляни перiоду династii Мiн. На аукцiонi «Крiстi» нiколи не бачили нiчого подiбного. Повний набiр такого посуду коштував би цiлий статок, i, по сутi, вельми сумнiвно, що такий сервiз можна знайти за межами iмператорського палацу в Пекiнi. Один вигляд цього блюдця може звести з розуму будь-якого колекцiонера.
– Що я маю з ним робити?
Голмс простягнув менi вiзитiвку, на якiй було написано: «Доктор Гiл Бартон, Галф-Мун-стрит, 369».
– Це ваше iм’я на сьогоднiшнiй вечiр. Ви пiдете до барона Грюнера. Я трохи вивчив його звички й гадаю, що о пiв на дев’яту вiн уже буде вiльний. У листi заздалегiдь попередьте його, що хочете зустрiтися й що принесете з собою предмет iз абсолютно унiкального сервiзу епохи династii Мiн. Ви назветеся лiкарем, тож iз легкiстю зiграете цю роль i скажете, що ви колекцiонер, до чиiх рук потрапив цей сервiз. Ви чули, що барон цiкавиться такими речами, тому не проти продати йому цей експонат.
– За яку цiну?
– Хороше запитання, Ватсоне. Ви, звiсно, виглядатимете негарно, якщо не зможете назвати цiну власного товару. Це блюдце дiсталося менi вiд сера Джеймса, а вiн своею чергою, наскiльки я розумiю, взяв його з колекцii свого клiента. Навряд чи буде перебiльшенням сказати, що ця рiч не мае аналогiв у свiтi.
– Я б мiг запропонувати провести оцiнку в експерта.
– Чудово, Ватсоне, просто блискуче! Сьогоднi ви поза конкуренцiею. Запропонуйте звернутися до експертiв «Крiстi» або «Сотбi». Ваша делiкатнiсть позбавить вас необхiдностi призначати цiну самому.
– А якщо вiн не захоче мене бачити?
– Не турбуйтеся, захоче. Вiн справжнiсiнький манiяк, коли йдеться про колекцiонування, особливо якщо справа стосуеться предмета, в якому його вважають визнаним авторитетом. Сiдайте, Ватсоне, я продиктую вам листа. Вiдповiдi чекати не потрiбно. Ви просто скажете, коли та для чого прийдете.
Лист був складений бездоганно. Короткий i чемний, вiн мiг розпалити цiкавiсть будь-якого знавця. Окружний кур’ер швидко вiднiс його за призначенням, i того ж вечора, прихопивши коштовну тарiлочку та поклавши в кишеню вiзитiвку доктора Гiла Бартона, я вирушив назустрiч пригодам.
Чудовий будинок та охайнi газони вказували на те, що барон Грюнер, як i казав сер Джеймс, був людиною неабиякого достатку. Довга звивиста алея, оточена рiдкiсним чагарником з обох бокiв, вела до великого майданчика, всипаного галькою та прикрашеного скульптурами. Сам особняк, збудований пiвденноафриканським «золотим королем» у днi свого пiднесення, був довгим низьким будинком iз башточками по кутах, безглуздими в архiтектурному планi, але значними за розмiрами. Дворецький, котрий мiг бути окрасою навiть житла епископа, завiв мене всередину й передав розкiшно вдягненому лакею. З ним я зайшов до кiмнати барона.
Власник будинку стояв перед величезною шафою, розташованою мiж вiкнами, в якiй розмiщалася частина китайськоi колекцii. Вiн тримав у руцi маленьку коричневу вазу й обернувся до мене, щойно я увiйшов.
– Благаю вас, лiкарю, сiдайте, – сказав барон, – я щойно оглядав своi скарби та розмiрковував, чи зможу справдi чимось поповнити таку колекцiю. Ось екземпляр перiоду Тан, датуеться сьомим столiттям. Імовiрно, вас зацiкавить. Упевнений, що вам не доводилося бачити майстернiшоi роботи та кращоi глазурi. Ви принесли з собою блюдце, про яке писали?
Я обережно розгорнув пакет i передав барону. Той сiв за стiл, пiдсунув до себе лампу, бо вже сутенiло, i почав уважно розглядати мiй товар. Жовте свiтло падало на його обличчя, i поки вiн був захоплений своiм заняттям, я мiг спокiйно його розгледiти.
Барон був на диво вродливий i мав цiлком заслужену репутацiю европейського красеня. Вiн був середнього зросту, елегантний i спритний. Смагляве, майже схiдне обличчя та великi важкi очi причаровували. Чорне волосся з блискучим вiдливом було ретельно зачесане. Можна було б замилуватися його правильними рисами, якби не рот. Це був рот убивцi – жорстокий, безжальний, iз прямими тонкими губами, схожий на страшну глибоку рану на прекрасному обличчi. Свiтла смужка шкiри вiддiляла рот вiд маленьких вусикiв, тож виглядав вiн, як сигнал небезпеки, що попереджае про смертельну загрозу. Голос барона був на диво приемним, а манери надзвичайно вишуканi. Я дав би йому трохи бiльше за тридцять, хоча насправдi, як потiм з’ясувалося, йому було сорок два роки.
– Чудово, справдi просто чудово! – сказав вiн нарештi. – І ви кажете, що у вас е сервiз iз шести аналогiчних предметiв. Однак я здивований, що нiколи не чув про такi прекраснi взiрцi. В Англii менi вiдомий тiльки один зразок, рiвний цьому, але його, звiсно ж, не продадуть. Чи не буде нескромнiстю спитати вас, докторе Бартон, яким чином вiн потрапив у вашi руки?
– Хiба це мае значення? – спитав я з дуже безтурботним виглядом. – Ви бачите, що перед вами оригiнал, а що стосуеться його цiни, то я вдовольнюся думкою експерта.
– Дуже загадково, – сказав барон, а його темнi очi зблиснули пiдозрою. – В угодах такого плану зазвичай хочеться дiзнатися про все заздалегiдь. Не заперечую, що екземпляр автентичний. У цьому не маю жодних сумнiвiв. Але я змушений взяти до уваги будь-яку можливiсть, адже згодом може виявитися, що у вас не було прав на продаж.
– Я б мiг надати вам вiдповiднi гарантii.
