скачать книгу бесплатно
З кишенi халата Голмса стирчало щось загрозливе.
– Ви не помрете у своему лiжку, Голмсе.
– Менi також часто спадало це на думку. А це важливо? Зрештою, графе, ви також, iмовiрнiше, зустрiнете смерть у перпендикулярнiй позицii, нiж у горизонтальнiй. Але такi роздуми про майбутне занадто хворобливi. Чому б не вiддатися нестримнiй насолодi сьогодення?
Чорнi грiзнi очi головного злочинця раптово спалахнули поглядом дикого звiра. Постать Шерлока нiби зiбралася, вiн напружився i приготувався до несподiванок.
– Даремно тримати пальця на гачку револьвера, друже, – сказав вiн тихо. – Ви ж прекрасно знаете, що не наважитесь ним скористатися, навiть якщо я дам вам час його висмикнути. Неприемнi та галасливi речi, цi револьвери, графе. Краще вiддати перевагу пневматичнiй зброi. Ой! Здаеться, я чую легкий крок вашого партнера. Доброго дня, пане Мертон. Доволi нудно стовбичити на вулицi, чи не так?
Боксер-чемпiон, мiцно збудований юнак iз дурнуватим та упертим обличчям, котрий зупинився на порозi, незграбно застиг бiля дверей, поглядаючи на господаря кiмнати зi спантеличеним виразом обличчя. Манера спiлкування Голмса була незвичною для нього. І хоча вiн невиразно вiдчував ворожiсть, проте не знав, як на це реагувати. Тож звернувся за допомогою до свого бiльш проникливого товариша.
– Що за гра зараз коiться, графе? Чого хоче цей хлопець? Що в нього?
Його голос був глибоким i хриплим.
Граф стенув плечима, а вiдповiв Шерлок:
– Якщо дозволите сказати це двома словами, пане Мертон, я буду змушений повiдомити, що все вирiшено.
Боксер усе ж звернувся за поясненнями до свого соратника:
– Вiн намагаеться бути смiшним, чи як? Та я зараз не в гуморi.
– Нi, якраз навпаки, – заперечив Голмс. – Думаю, що можу пообiцяти, що вам незабаром буде не до жартiв. А тепер прошу вашоi уваги, графе Сильвiус. Я зайнятий чоловiк i не можу гаяти час даремно. Я пiду до тiеi спальнi, порадьтеся за моеi вiдсутностi. Ви можете пояснити своему товаришу, як складаеться справа, не соромлячись мене. Я спробую зiграти на своiй скрипцi баркаролу з «Казок Гофмана». За п’ять хвилин повернуся за вашою остаточною вiдповiддю. Ви добре втямили альтернативу, чи не так? Або ви, або камiнь.
Шерлок пiдiйшов до стiни, узяв скрипку i пройшов повз вiдвiдувачiв. Кiлька хвилин по тому через зачиненi дверi спальнi ледь чутно зазвучала жалiслива мелодiя.
– В чому справа? – запитав Мертон стурбовано, коли його супутник обернувся до нього. – Вiн знае про камiнь?
– Вiн забагато знае, можливо, навiть усе.
Жовтувате обличчя боксера стало блiдим, як сметана.
– Айкi Сандерс видав нас.
– То це вiн? Я йому голову вiдiрву, навiть якщо мене за це повiсять.
– Нам це не надто допоможе. Необхiдно вирiшити, що робити зараз.
– Стривайте, – промовив боксер, пiдозрiло поглядаючи на дверi спальнi. – Вiн хитрий лис, на будь-що здатен. Вiн, часом, не пiдслуховуе?
– Як вiн може пiдслуховувати пiд цю музику?
– Маеш рацiю. Можливо, хтось стоiть за фiранкою. Занадто багато iх у цiй кiмнатi.
Вiн озирнувся i раптом уперше побачив манекен бiля вiкна i застиг, вказуючи на нього, не в змозi й слова промовити.
– Це лише манекен, – пояснив граф.
– Пiдробка, правильно? Але вражае! Мадам Тюссо навiть позаздрила б. Як живий, одяг та все iнше. Але чорт побрав би цi фiранки!
– Дайте iм спокiй! Ми ж марнуемо час, а його в нас небагато. Вiн може заарештувати нас за цей камiнець.
– Дiдька лисого, вiн не зможе!
– Але вiн дозволить нам утекти, якщо скажемо йому, де камiнчик.
– Що! І вiдмовитися вiд нього? Вiдмовитися вiд ста тисяч фунтiв?
– Так, iншого виходу немае.
Мертон почухав свою коротко пiдстрижену потилицю.
– Вiн там сам. Якщо його вбити, нам не буде чого боятися.
Граф похитав головою.
– Вiн озброений i готовий до нападу. Якщо ми його застрелимо, то навряд чи вдасться звiдси вибратися. Крiм цього, цiлком можливо, що полiцiя вже знае, якi у нього е докази. Стривай! Що це?
Вiд вiкна почувся якийсь неясний звук. Обидва чоловiки стрепенулися, але надалi все було тихо. За винятком однiеi дивноi фiгури, що сидiла в крiслi, кiмната, безумовно, порожнiла.
– Це щось на вулицi, – сказав Мертон. – А тепер погляньте сюди, шефе, у вас е мiзки. І ви можете зрозумiти як нам звiдси вибратись. Якщо моi кулаки зараз нi до чого, вирiшувати вам.
– Я дурив i розумнiших чоловiкiв, нiж вiн, – озвався граф. – Камiнець тут, у моiй потаемнiй кишенi. Я не ризикую залишати його деiнде. Його можна сьогоднi ж переправити з Англii та розпиляти на чотири частини в Амстердамi вже до недiлi. Вiн нiчого не знае про Ван Седдара.
– Я думав, що Ван Седдар поiде наступного тижня.
– Вiн мусив, але тепер мае плисти наступним пароплавом. Комусь iз нас необхiдно проскочити з камiнчиком на Лайм-стрит i сказати йому.
– Але фальшиве дно ще не готове.
– Ну, доведеться сприймати все, як е, щоб не втрачати жодноi хвилини.
Знову вiдчувши небезпеку, яка в спортсмена в кровi, вiн зупинився й уважно визирнув у вiкно. Той слабкий звук i справдi долинув iз вулицi.
– Що ж стосуеться Голмса, – продовжував вiн, – то його можемо достатньо легко обдурити. Розумiете, цей клятий дурень нас не заарештуе, якщо зможе дiстатися до камiнця. Ми й пообiцяемо йому камiнчик. Спрямуемо його по хибному шляху, i перш нiж вiн виявить, що заблукав, дiамант уже буде в Голландii, а ми покинемо краiну.
– Менi це подобаеться! – з посмiшкою вигукнув Сем Мертон.
– Ви пiдете до голландця i скажете йому, щоб поквапився. Я переконаю цього нездару в тому, що камiнець у Лiверпулi. Чорти б побрали цю музику, як вона мене дратуе! А коли вiн виявить, що здобич не в Лiверпулi, камiнець розпиляють на четверо, а ми опинимося у вiдкритому морi. Пiдiйдiть сюди, щоб вас не було видно в щiлину для ключа. Ось цей камiнець.
– Цiкаво, як ви наважилися носити його при собi.
– А що ще може бути безпечнiше? Якщо ми зумiли поцупити його з Вайтхолла, то хтось iнший мiг би викрасти його з мого житла.
– Дайте поглянути на нього.
Граф Сильвiус кинув застережний погляд на свого товариша i не зважав на його немиту руку, що простягнулася до нього.
– Невже ви думаете, я вiдберу його у вас? Обережно, пане, я вже втомився вiд ваших натякiв.
– Ну, гаразд, не ображайтесь, Семе. Ми не можемо дозволити собi чвар. Пiдiйдiть до вiкна, якщо хочете роздивитися цю красу, як слiд. Тепер тримайте проти свiтла! Ось!
– Дякую!
Шерлок пружиною вистрибнув iз крiсла манекена та вихопив коштовнiсть. Тепер вiн тримав ii в однiй руцi, а iншою спрямував револьвер у голову графа. Двое лиходiiв вiд подиву роззявили пельки. Перш нiж вони оговтались, Голмс натиснув на електричний дзвiнок.
– Жодного насильства, панове, жодного опору, прошу вас! Бережiть меблi! Вам повинно бути вже ясно, що ваша позицiя програшна. Полiцiя чекае внизу.
Розгубленiсть графа перемогла його лють i страх.
– Але хай йому грець, як? – прохрипiв вiн.
– Ваше здивування цiлком природне. Ви ж не знаете, що за цiею фiранкою е ще однi дверi, що ведуть до моеi спальнi. Менi здалося, що ви мене почули, коли я змiстив фiгуру, але удача була на моему боцi. Це дало менi шанс вислухати всю вашу бесiду, яка була б не такою вiдвертою, якби ви знали про мою присутнiсть.
Граф махнув, як переможений.
– Ми здаемося, Голмсе. Тепер я вiрю, що ви сам диявол.
– У будь-якому разi недалеко втiк вiд нього, – вiдгукнувся Шерлок iз чемною посмiшкою.
Тугодум Сем Мертон лише тепер спромiгся оцiнити ситуацiю. Коли вiдгомiн важких крокiв долинув зi сходiв, вiн нарештi порушив тишу.
– Здаеться, фараон! – сказав вiн. – Нiяк не второпаю, що з цiею скрипучою скрипкою! Я досi ii чую.
– Ще б пак, – вiдповiв Голмс. – Маете цiлковиту рацiю. Нехай ще пограе! Сучаснi грамофони – чудовий винахiд.
Полiцiя з’явилася блискавично, кайданки клацнули, а злочинцiв повели до кеба, що iх очiкував. Ватсон залишився з Шерлоком, аби привiтати зi свiжим листочком, що прикрасив його лавровий вiнок. І знову iхню розмову перервав неспокiйний Бiллi зi своею тацею.
– Лорд Кантлмiр, сер.
– Кличте його, Бiллi. Це знаменитий пер, котрий представляе iнтереси найвищих осiб, – дозволив Голмс. – Це вiрний i вiдданий чоловiк, котрий належить до старого режиму. Змусимо його бути чемним? Посмiемо дозволити собi таку примху? Вiн iще не знае нiчого з того, що сталося.
Дверi вiдчинилися, щоб показати тонку, сувору постать iз довгим обличчям i вiкторiанськими, чорними, як смола, вусами, що навряд чи пасували до його похилих плечей i невпевненоi ходи. Шерлок ступив уперед i простягнув руку, на яку гiсть не вiдреагував.
– Як справи, лорде Кантлмiр? Цiеi пори року холодно, але в примiщеннi доволi тепло. Чи можу я взяти вашого плаща?
– Нi, дякую, я його не знiматиму.
Голмс наполегливо смикнув за рукав.
– Дозвольте вам допомогти! Мiй колега, доктор Ватсон, мiг би вас запевнити, що перепади температури бувають дуже пiдступними.
Його свiтлiсть iз певною нетерплячкою звiльнився вiд руки детектива.
– Менi й так зручно, сер. Я не маю намiру тут затримуватися. Я просто зазирнув, щоб дiзнатися, як просуваеться завдання, яке на вас покладене.
– Усе складно… дуже складно.
– Я боявся, що ви так скажете.
У словах i манерi старого аристократа виразно проглядалася насмiшка.
– Кожна людина врештi-решт усвiдомлюе своi межi, пане Голмс. Що ж, принаймнi, це вилiкуе нас вiд грiха самовдоволення.
– Авжеж, сер, мене збили з пантелику.
– Хто б сумнiвався.
– Особливо мене вразив один момент. Можливо, ви змогли б менi допомогти.
