скачать книгу бесплатно
Вiта Ностра
Марина и Сергей Дяченко
Метаморфози #1
Життя Сашi Самохiноi перетворюеться на кошмар. Їй шантажем i погрозами лиховiсна людина у чорному змушуе вступити до таемничого iнституту спецiальних технологiй, де студенти схожi на чудовиськ, а викладачi – на занепалих ангелiв. Там крок за кроком студенти-першокурсники визубрюють абсурднi завдання, суцiльну нiсенiтницю, а над iхнiми головами дамокловим мечем нависае повсякчасний страх за свою сiм’ю. Чому тут вчать Сашу? І що станеться з нею пiсля закiнчення навчання?
Марина Дяченко, Сергей Дяченко
Вiта Ностра
Частина перша
…Цiни, цiни, це щось страшне! Врештi-решт мама найняла кiмнатку в п’ятиповерховому будинку, хвилин за двадцять од моря, вiкнами на захiд. В iншiй такiй самiй кiмнатцi (квартира ж двокiмнатна!) жили хлопець з дiвчиною. Кухня, ванна, туалет – усе спiльне.
– Вони ж цiлий день на пляжi, – заспокоiла хазяйка. – Хiба молодим багато треба? Море, он воно, чи не з вiкна видно. Рай.
Хазяйка пiшла, залишивши два ключi: од вхiдних дверей i од кiмнати. Саша знайшла на днi валiзи торiшнiй, ледь полинялий купальник i поспiхом переодяглася у ваннiй, де на батареi сохли чужi трусики. Їi охопила святкова щаслива сверблячка: ще трошки, i в море. Хвилi, сiль на губах, глибока вода кольору хакi – все забулося за довгу зиму. Пальцi в прозорiй хвилi барвою нагадують бiлi черешнi. Пливеш в обрiй, вiдчуваеш, як море обмивае живiт i спину, потiм пiрнаеш i бачиш на днi камiння, водоростi й зеленуватих строкатих рибок…
– Може, спочатку попоiмо? – запитала мама.
Вона дуже втомилася. Дорога в задушливому плацкартному вагонi, бiганина по квартирах i безконечнi суперечки з хазяйками – справа нелегка.
– Мамо, ми ж на море приiхали…
Мама лягла на диван, пiдклавши пiд голову стосик свiжоi постiльноi бiлизни.
– Хочеш, збiгаю по пирiжки? – лагiдно запропонувала Саша.
– Ми тут що, пирiжками будемо харчуватися? Є ж кухня…
– Ну мамо! Хоч раз пiрнути…
– Іди, – мама заплющила очi. – Заодно по дорозi назад купи яець i кефiру. А, ще хлiба й масла.
Саша натягла на купальник сарафан, тицьнула ноги в босонiжки i, прихопивши з собою хазяйського рушника, вискочила у двiр, на сонечко.
У дворi цвiли дерева, назв яких Саша не знала й називала про себе «павичевi». За ланцюжком нерiвно пiдстрижених кущiв починалася вулиця, що веде до моря. «Вулиця, Що Веде До Моря» – так Саша й вирiшила ii називати. Таблички зi справжньою назвою вулицi, простою й непоказною, нiчого не значили. Бувае ж таке, що прекрасним речам дають дурнi назви, – i навпаки…
Вимахуючи сумкою, вона пiшла – побiгла – вниз.
Люди йшли густою юрбою, хто з надувним матрацом, хто з великою парасолькою, хто з самою тiльки пляжною сумкою. Дiти, як годиться, обливалися розталим морозивом, i матерi, сварячись, затирали плями пожмаканими носовими хустинками. Сонце давно перейшло зенiт i тепер висiло над далекими горами, наче вибираючи мiсце для посадки. Саша, всмiхаючись аж до вух, iшла до моря, вiдчуваючи гарячий асфальт навiть крiзь пiдошви босонiжок.
Вони вибралися.
Попри безгрошiв’я, попри маминi проблеми на роботi. Попри все, вони приiхали на море, i через п’ятнадцять хвилин… десять… Саша пiрне.
Вулиця завернула. Тротуар майже весь був загороджений щитами дрiбноi туристичноi контори – ось Ластiв’яче Гнiздо, Масандра, Нiкiтський ботанiчний, Алупкинський палац… Дзвенiли й гули iгровi автомати. Залiзна тумбочка механiчним голосом пропонувала передбачити долю по лiнiях на руцi. Саша стала навшпиньки – i нарештi побачила море.
Насилу стрималася, щоб не помчати галопом. Риссю збiгла вниз по дедалi крутiшому схилу, туди, де прибiй, туди, звiдки долинав щасливий дитячий вереск i музика приморських кафе. Зараз…
Найближчий пляж виявився платним. Навiть не дуже засмутившись, Саша зробила гак довкола паркана, зiстрибнула з невисокоi бетонноi балюстрадки, i пiд ногами в неi захрускотiла галька. Вибрала вiльне мiсце на камiннi, скинула на сумку рушник, сарафан, поруч залишила босонiжки i, морщачись, пошкутильгала по камiнцях до смуги прибою. Ледь додибавши до води, стала рачки, шубовснула, попливла…
Ось воно, щастя.
Вода в першу секунду здалася холодною, а в другу – теплою, наче молоко. Коло берега гойдалися на хвилях водоростi й шмаття полiетиленових пакетiв, але Саша пливла далi й далi, i вода перед нею очистилася й змiнила барву, позаду лишилися надувнi матраци та дiти на яскравих кругах, навколо вiдкрилося море, i спалахнув яскраво-червоний конiчний буй – мов знак якостi мiж двома блакитними полотнищами.
Саша пiрнула, розплющила очi й побачила цiлий табунець сiрих довгастих риб.
* * *
Вона поверталася пiдтюпцем – мама, мабуть, давно ii чекае i лаятиметься. Дорога догори виявилася несподiвано крутою й довгою. В магазинчику одна-однiсiнька змучена продавщиця торгувала i хлiбом, i яйцями, й картоплею, тому черга до неi стояла чимала. Саша заручилася пiдтримкою дебелоi засмаглоi жiнки («Скажете, що я за вами, добре?»), i по Вулицi, Що Веде До Моря, побiгла у двiр з «павичевими» деревами.
Чоловiк стояв коло квартирного бюро – зеленоi будки з одвiчно зачиненими вiконницями. Був вiн, попри спеку, одягнений у темний джинсовий костюм. Його лице пiд козирком синьоi кепки здавалося нездорово-жовтим, восковим. Темнi окуляри не пропускали нi промiннячка й нiчого не вiддзеркалювали. Та все одно Саша вловила його погляд.
Їй стало неприемно.
Вiдвернувшись i бiльше не дивлячись на дивного чоловiка, вона зайшла в пiд’iзд, пропахлий поколiннями котiв та кiшок, пiднялася на другий поверх i подзвонила в чорнi дерматиновi дверi з бляшаним номером «двадцять п’ять».
* * *
Щоранку вони прокидались о четвертiй, коли сусiди, молода пара, поверталися з дискотеки. Сусiди довго ходили туди-сюди по коридору, пили чай, скрипiли лiжком i нарештi затихали, тодi Саша з мамою засинали знову i вдруге прокидались уже о пiв на восьму.
Саша заварювала розчинну каву. Вони з мамою випивали по чашечцi (у кухнi було повно брудного посуду, молодi сусiди завжди дуже перепрошували за безлад, та все одно тарiлок не мили) i йшли на пляж. По дорозi купували йогурт у стаканчиках, або теплу кукурудзу, рясно посипану кристаликами солi, або пирiжки з повидлом. Брали напрокат один пластиковий шезлонг, розстеляли на ньому рушник i бiгли купатися, оступаючись i сичачи з болю на великiй гальцi. Хлюпалися, пiрнали й не виходили з води пiвгодини, а то й годину.
На другий день Саша «пiдгорiла», й мама на нiч мастила iй плечi кефiром. На четвертий день поiхали на морську прогулянку, але море було неспокiйне, й обох трохи загойдало. На п’ятий день розгулявся майже справжнiй шторм, по пляжу лiниво бродили напiвголi засмаглi рятувальники й повiдомляли у мегафон, що «купатись не слiд, алiгаторiв тьма», як переосмислила iхнi заяви мама. Саша гралася з хвилею i раз заробила, доволi вiдчутно, каменюкою по нозi. Залишився синець.
Увечерi по всьому селу гримiли дискотеки. Групки хлопцiв та дiвчат, озброених сигаретами, стояли бiля кiоскiв, бiля кас, навколо старих чавунних лав i вели свiтське життя, природне для молодих ссавцiв. Саша iнодi ловила на собi оцiнювальнi погляди. Їй неприемнi були цi хлопцi з iхнiми нахабними нафарбованими подругами, i водночас шкребли на душi непроханi коти: в шiстнадцять рокiв вiдпочивати, як маленька дiвчинка, з мамою, нормальнiй дiвчинi соромно. Сашi хотiлося б стояти отак, опершись на лаву, в центрi голосноi компанii i смiятися з усiма, або сидiти в кафе й попивати джин-колу з баночки, або грати у волейбол на майданчику, вкритому потрiсканим, наче слоняча шкура, сiрим асфальтом. Але вона проходила мимо, вдаючи, що поспiшае у своiх, значно цiкавiших справах, i проводила вечори, гуляючи з мамою по парку та по набережнiй, розглядаючи картини нескiнченних пляжних художникiв, прицiнюючись до полiрованих черепашок i глиняних свiчникiв, займаючись, загалом, зовсiм не нудними й приемними серцю справами, – проте вибухи смiху, що долинали вiд компанiй, iнодi змушували ii зiтхати.
Шторм угамувався. Каламуть у водi зникла, море знову стало прозоре, i Саша вловила краба – крихiтного, мов павучок. Уловила й одразу вiдпустила. Половина часу, вiдпущеного на вiдпочинок, наче випарувалась – здавалося, щойно приiхали, а вже через вiсiм днiв iхати…
Чоловiк у синiй кепцi зустрiвся iй на базарi. Саша йшла, прицiнюючись до вишень, обiгнула торговельний ряд i раптом побачила його в натовпi. Чоловiк стояв оддалеки, втупивши в Сашу темнi окуляри, що не пропускали нi промiнця. І все-таки вона була впевнена, що вiн дивиться тiльки на неi одну.
Саша розвернулася й рушила до виходу з базару. Зрештою, вишень можна купити на розi – там дорожче, але не набагато. Помахуючи полiетиленовим пакетом, вона вийшла на Вулицю, Що Веде До Моря, i рушила нагору, до своеi п’ятиповерхiвки, намагаючись довше лишатися в тiнi акацiй та лип.
Пройшовши пiвкварталу, озирнулася. Чоловiк у темному джинсовому костюмi йшов за нею.
Саша чомусь була впевнена, що вiн залишився на базарi. Ймовiрнiсть того, що чоловiковi й Сашi просто по дорозi, звiсно, була, проте здавалася геть несерйозною. Дивлячись у чорнi, непрозорi скельця окулярiв, Саша раптом вiдчула панiчний жах.
Навколо було повно вiдпочивальникiв та пляжникiв. Дiти так само обливалися розталим морозивом, кiоски так само торгували жуйкою, пивом i овочами, з неба шкварило пообiдне сонце, а Сашi стало холодно до iнею в животi. Сама не знаючи, звiдки страх i чому вона так боiться темного чоловiка, Саша рвонула вгору по вулицi так, що тiльки босонiжки застукотiли, а перехожi сахнулися з дороги.
Задихаючись i не смiючи озирнутися, вона забiгла у двiр з «павичевими» деревами. Заскочила в пiд’iзд i подзвонила. Мама довго не вiдчиняла дверi, внизу, у пiд’iздi, ляснула стулка, почулися кроки по сходах…
Мама нарештi вiдчинила. Саша заскочила у квартиру, трохи не збивши ii з нiг. Зачинила дверi й замкнула на замок.
– Ти що?!
Саша припала до вiчка. Викривлена, наче в кривому дзеркалi, з’явилася сусiдка з торбинкою аличi, пройшла другий поверх, пiшла вище на третiй…
Саша вiдсапалася.
– Що сталося? – тривожно спитала мама.
– Та нiчого, – Сашi вже було соромно. – Причепився тут один…
– Хто?!
Саша почала пояснювати. Історiя з темним чоловiком, розказана словами, виявилася не тiльки не страшною – взагалi дурною.
– Вишень ти не купила, – пiдсумувала мама.
Саша винувато знизала плечима. Треба було взяти торбину й повернутися на базар, одначе вiд самоi думки, щоб одчинити дверi й знову вийти у двiр, жалiбно засiпалися жижки.
– Новi новини, – зiтхнула мама.
Узяла в Сашi торбу та грошi й мовчки пiшла на базар.
* * *
На другий день уранцi, по дорозi на море, Саша знову побачила темного чоловiка. Вiн стояв бiля кiоску турфiрми, нiби вивчав маршрути та цiни, а насправдi спостерiгав за Сашею крiзь непрозорi темнi окуляри.
– Ма… Дивись…
Мама простежила за Сашиним поглядом. Пiдняла брови:
– Не розумiю. Стоiть собi чоловiчок. Ну то й що?
– Ти в ньому нiчого особливого не бачиш?
Мати йшла, наче нiчого й не сталося, з кожним кроком наближаючись до темного чоловiка. Саша сповiльнила крок.
– Я перейду на той бiк.
– Ну перейди… По-моему, тобi сонце напекло голову.
Саша перетнула смугу м’якого асфальту з вiдбитками шин. Мама пройшла повз темного чоловiка, вiн на неi навiть не глянув. А дивився на Сашу й тiльки на Сашу Проводжав ii поглядом.
На пляжi вони взяли шезлонг, поставили на звичному мiсцi, та Сашi вперше не хотiлося купатись. Їй хотiлося повернутися додому й замкнутися в квартирi… Хоч дверi у квартирi диктовi, можна сказати, iлюзiя, обшита старим дерматином. Краще вже тут, на пляжi, де люди й де гомiн, де погойдуються при березi плавучi матраци, малюк з надувним кругом на поясi стоiть по колiна у водi, а круг у виглядi лебедя з довгою шиею, i дитина стискае бiле пiддатливе горло…
Мама купила пахлави у рознощицi в бiлому фартусi. Саша довго облизувала солодкi липкi руки, потiм пiшла до моря – сполоснути. Зайшла у воду, не знiмаючи пластикових шльопанцiв. Червоний буй, знак досконалостi на пiвдорозi до обрiю, ледь-ледь гойдався на водi, вiдбивав сонце матовим боком. Саша всмiхнулася, скидаючи тривогу. Справдi, смiшна iсторiя. Чого iй боятися? Через тиждень вона поiде додому, i взагалi. Що вiн iй зробить?
Вона зайшла глибше, зняла шльопанцi й закинула на берег, якомога далi, щоб не потягло випадковою хвилею. Пiрнула, пропливла кiлька метрiв пiд водою, випiрнула, пирхнула, засмiялась i рвонула до буя – залишаючи позаду берег, гомiн, торговку пахлавою, страх перед темним чоловiком…
А вдень виявилося, що забули купити олiю, й нема на чому смажити рибу.
* * *
Хиталися рожевi квiти на «павичевих» деревах. Далi, в кущах, теж щось цвiло й пахло, заманюючи бджiл. На лавi дрiмала бабуся. Хлопчик рокiв чотирьох водив крейдою по бетоннiй брiвцi тротуару. По Вулицi, Що Веде До Моря, текла звичайна строката юрба.
Саша вийшла на вулицю й знов озирнулася. І бiгом, щоб скорiше впоратися, рвонула в магазин.
– Жiнко, ви остання? Я буду за вами…
Черга рухалася не швидко, але й не повiльно. До прилавка залишалося три людини, коли Саша вiдчула погляд.
Темний чоловiк виник у дверях магазину. Ступив усередину. Минаючи чергу, пiдiйшов до прилавка. Зупинився, наче розглядаючи асортимент. Очi, схованi за окулярами, свердлили Сашу Просвердлювали наскрiзь.
Вона не зрушила з мiсця. Спершу тому, що ноги прилипли до пiдлоги. Потiм – подумавши й усвiдомивши, що тут, у магазинi, iй нiщо не загрожуе. Їй узагалi нiчого не загрожуе… А все кидати, вибиратися з черги, бiгти додому – нерозумно. У пiд’iздi вiн ii й наздожене.
От хiба що покричати мамi знадвору… Нехай визирне у вiкно…
І що?!
– Дiвчино, ви берете?
Вона попросила олiю. Розплачуючись, розсипала дрiб’язок. Дiдок, що стояв за нею, допомiг зiбрати монети. Може, попросити в когось допомоги?
Темний чоловiк стояв коло прилавка й дивився на Сашу. Вiд його погляду в неi плуталися в головi думки. Ганьба, але дедалi дужче хотiлося в туалет.
Закричати «Допоможiть!»?
Нiхто нiчого не зрозумiе. Нiхто не знае, чому Саша вiдчувае такий жах перед цим звичайним собi чоловiком. Ну, блiде лице… Ну, темнi окуляри… Що ж з нею вiдбуваеться, коли вiн отак дивиться на неi крiзь непрозорi скельця?!
Затиснувши в кулацi торбинку з брикетиком масла та пляшкою олii, Саша пiшла до виходу з магазину. Чоловiк рушив за нею, наче не збираючись нiчого приховувати. Не прикидаючись. Дiловито й цiлеспрямовано.
Переступивши порiг, вона зiрвалася з мiсця, наче спринтер. Злетiли з-пiд нiг сiрi голуби. Перебiгши через дорогу, Саша гайнула, тiльки вiтер у вухах, до будинку, до мами, у знайомий двiр…
Двiр виявився незнайомим. Саша озирнулася – «павичевi» дерева цвiли, як завжди, i бордюр був розмальований крейдою, але вхiд у пiд’iзд був зовсiм iнакший, лава стояла не так. Може, це iнший двiр?!
Темний чоловiк не бiг – вiн просто швидко йшов, з кожним кроком наближаючись, здаеться, на пiвтора метра. Саша, ошалiвши вiд страху, кинулася в пiд’iзд… Цього аж нiяк не можна було робити, Саша знала – але побiгла все одно. Унизу хряснули дверi. Саша майнула сходами нагору, але поверхiв було всього п’ять. Сходи закiнчувалися глухим кутом замкнених дверей. Саша кинулася дзвонити в чиюсь квартиру, дзвiнок вiдлунював – дзiнь-дзень! – усерединi, та нiхто не вiдчиняв. Порожньо.
Чоловiк уже стояв поруч. Перегороджуючи сходи. Перегороджуючи шлях до вiдступу.
– Це сон! – крикнула Саша перше, що спало на думку. – Я хочу, щоб це був сон!
І прокинулась на розкладачцi, уся в слiдах, з вiддавленим об подушку вухом.
* * *
– І присниться ж таке…
Вони вийшли з дому, як завжди, десь о восьмiй. На розi купили йогурту. Саша нiби ненароком заманила маму на другий бiк вулицi – протилежний до того, де туристичне агентство.
І правильно зробила. Темний чоловiк стояв коло великого рекламного плаката з фотографiею Ластiв’ячого Гнiзда. З-пiд непроникних окулярiв стежив за Сашею.
– Я так бiльше не можу… Це якийсь психоз…
– Ну що таке?
– Он вiн знову стоiть, дивиться…
