скачать книгу бесплатно
Варан
Марина и Сергей Дяченко
Блукаюча Іскра #1
Дивовижний свiт зi своiми законами. Маги, якi творять дива i знають наперед думки простих людей. Захоплюючи пригоди, неймовiрнi тварини, живi поля i лiси – у романi М. Та С. Дяченкiв «Варан» е все, що потрiбне «справжньому» фентезi. Але е i те, що вiдрiзняе прозу Дяченкiв вiд iнших, – фiлософський змiст, одвiчнi питання, на якi, можливо, немае вiдповiдi, але якi повинна задати собi кожна людина…
Марина та Сергiй Дяченки
Варан
Частина перша
Роздiл перший
Франта привезли в поштовiм човнi. Серед мiшкiв i ящикiв старого Макiя пасажир мав недоладний вигляд – смiшний куценький плащ поверх чепурного свiтлого костюма, над головою перетинчаста штука, дуже схожа на парасоль (коли човен наблизився, Варан упевнився, що це таки парасоль, але не вiд сонця, а вiд дощу. З такими цяцьками ходять лише верхнi: приймальник iз гiрськоi пристанi, примiром, у мiжсезоння смiшить усеньке селище своiм картатим парасолем з мереживом).
Був тихий сiрий ранок. Б'ючись по водi, кожна краплина дощу пiдлiтала дзвiнким стовпцем, наче хотiла вернутися в небо, i через те море здавалось кошлатим. Широка, майже квадратова плоскодонка ляскала по морю лопатями бортових колiс. Старий Макiй крутив педалi; поштареве пихтiння й кректання лунало далеко над водою. Пасажир без дiла сидiв на кормi.
– По-ошта! – урочисто вигукнув Макiй, хоча нiкого, крiм Варана, на пристанi не було. – Добрi люди, приймiть уклiн вiд близьких ваших i далеких, за добрi новини благословiть Імператора, за лихi проклянiть Шуу! По-ошта!
Голос у старого був не те щоб приемний, проте розложистий. Варан помiтив, як чужинець пiд парасолем морщиться, явно борючись iз бажанням заткнути вуха. Ще подумае, що Макiй напоказ горло дере!
Варановi нараз стало прикро за старого поштаря. Макiй нiкому не кланявся, але шанував раз i назавжди заведений порядок i бороду розчiсував надвое навiть тодi, коли доводилося тижнями хилитатись у вiдкритому морi. Якби довкола не було нi душi, Макiй однаково вигукнув би звичайне привiтання поштового цеху, але ж не станеш пояснювати це молодому дженджиковi, що розлiгся на кормi з поблажливим осмiхом…
Човен причалив.
– Здоров, дядьку Макiю.
– Привiт, Вараську. Того, кхе…
Неприродно закашлявшись, Макiй обернувся до пасажира:
– Прибули, той, ваша милосте.
Милiсть склав парасоль, кисло всмiхнувся i, балансуючи в хиткiй плоскодонцi, звiвся на ноги.
Милостi було з вигляду рокiв вiсiмнадцять. Безбарвне м'яке волосся, неймовiрно довге – до плiч, мабуть, – стирчало з-пiд низько насунутого каптура. Тонкi губи за кольором не рiзнилися вiд блiдих щiк; найяскравiшою плямою на обличчi прибульця був нiс – яскраво-червоний, розпухлий вiд нежитi, з нервово тремтючими нiздрями.
– Гостi до вас, – Макiй скоса подивився на Варана. – Точнiше, не гостi, а… той, горнi.
Поштар почувався, очевидно, нiяково. Пасажир його був одягнений i споряджений як важлива особа, але подобав на застудженого шмаркача й держався без належноi гiдностi – ось, видерся на кам'яний причал, не дожидаючи, поки висунуть трап… І то, коли ти насправдi горнi – чому не подорожуеш верхами?
Ставши на землю, чужинець перше послизнувся й мало не впав:
– Ой… Добридень, пане. Я до вас iз дорученням вiд Імператора.
Сказано було просто й буденно.
– До мене? – похлинувся Варан.
– До вашого князя, – прибулець знову пiдсковзнувся на рiвнотi, незграбно змахнув руками, намагаючись утримати рiвновагу. – Туди, – й невизначено тицьнув пальцем у перетинчастий спiд свого парасоля.
Макiй кинув на причал два пузирi з поштою – для селищних i для верхнiх. Махнув Варановi рукою: я, мовляв, свою роботу зробив. Сiв на педалi, рiзко крутонув назад, так що вода коло пристанi закипiла. Човен вiдiйшов од берега, лишаючи виразний слiд на водi.
– Менi, либонь, треба пред'явити вiрчi грамоти? – спитав чужинець i невпевнено чхнув.
Макiiв човен поволi завертав за рiг – до рудокопiв, на Маленьку. Варан закинув на плечi обидва пузирi; мiшки були легкi, перед сезоном люди мають важливiшу роботу, як на мушлi ножичком дрябати, однак Варан зiгнувся пiд ношею i напружено засопiв: хай прибулець бачить, що йому важко. Що вiн працюе обiруч. І нести дерев'яну скриньку, що самотою стоiть посеред причалу, окрiм власника – нема кому.
Чужинець, загаявшись, узяв скриньку за шкiряну ручку. Пiдняв легко; таж вона порожня, подумав Варан, чомусь дратуючись. Про людське око тягае з собою хазяйську дерев'яну скриньку, аби тiльки його мали за велике цабе. Або продати намiряеться. Або взагалi вкрав десь. А всi його балачки про доручення Імператора – брехня, ба навiть гiрше – наклеп i ересь…
– Може, менi все-таки пред'явити грамоти? – наполегливiше спитав чужинець.
– Ходiмо, горнi, – сказав Варан. – Кому треба – пред'явите.
І не озираючись, звикло стрибаючи з каменя на камiнь, рушив до берега. Мiшки з поштою тихенько дзвякали й поколювали спину.
Чужинець вiдстав. На стежцi пiд дашком Варану довелося дожидати його, скинувши пакунки додолу. Панок не раз i не два спiткнувся, пiрнувши по колiно у воду; парасоль вiн урештi закрив i поклав пiд пахву. Утямив-таки: рибка парасольки не потребуе… А може, просто сил не стало мучитись зi скринькою та парасолем одночасно.
Варан сподiвався шмарклiв i прокльонiв i неабияк здивувався, розгледiвши на виду в панка усмiшку. Шмарклiв, щоправда, також не бракувало: приходько знай чхав, витираючи носа розмоклою мереживною хусточкою.
– Мокро у вас, – весело сказав прибулець. – Мабуть, сезону ждете?
– Атож…
– А де народ? Безлюдно якось, на пристанi нiкого, i на березi…
Варан хотiв сказати, що, позаяк милiсть не попередила про вiзит заранi, то й сурмачiв iз волинарями запросити забули. Але змовчав. Хто його зна…
– Доннi сiють… Ковчег латають… Самi ж кажете, сезону ждемо, ото й ситухи вчора вiд берега повiялись, а значить, скоро забулькотить…
Чому я так багато говорю, незадоволено подумав Варан. Хто я йому – староста, здавати звiт? А, до речi, ще спитати б, чи на мiсцi староста, чи не поперся зрання сiтки на своему полi класти… Батько казав – усi найкращi сiтки сам загрiб, сволота.
– Це… добре, – сказав панок. Було чути, що вiн засапався.
– Що доброго, га? – не дуже поштиво вiдказав Варан. Тепер вони йшли сухою терасою пiд камiнним дашком, Варан попереду, прибулий – позаду. Тераса вилася по краю скелi, колами, все вище. Мiшки кололи спину: що ж вони, холера, нiчого м'якенького в пузир не пiдклали?!
– Добре… що сезон… так скоро, – сказав невидний за спиною панок. – Не уявляю… як ви тут i живете…
Варан скривив страшну пику, за що не раз дiставав на горiхи вiд батька. Але ж тепер однаково нiхто не бачить.
– Добре живемо… Репс жуемо, рибу смажимо. Витребеньки клеiмо з мушель… Сезон згадуемо. До наступного сезону.
– Повiльнiше, – сказав приiжджий. – Дихати важко. Але ж вiн точно горнi з дiда-прадiда, подумав Варан.
Тут не можна вдати. І народився, видко, нагорi… Тому й мокро в нас, i погано, i дихати, бач, немае чим.
– Скоро дiстанемося, – пообiцяв пом'якшавши. – Он, димки мрiють…
Селище здалеку здавалося осiлою на землю хмариною. Стелився по землi дим, i здiймалася пара над пласкими кам'яними дахами. Тягнучи за собою, мов хвiст, заслаблого панка, Варан рушив просто до старостового дому.
– Карпе, агов, Карпе! Пошта прийшла, i ще маю справу…
– Пошту поклади пiд дверима, а справи нехай зачекають, – вiдповiв сиплий голос. – Дверей не вiдчиняй, чуеш: сухо в мене. Потiм справи.
Але перш нiж Варан устиг щось промовити у вiдповiдь, приiжджий вiдсунув його з дороги й штовхнув просмоленi дверi.
– Я сказав – не вiдчиняти! – гаркнув староста. – Ну ти в мене дiстанеш, погань!
Варан не добрав нiчого кращого, як ступити всередину слiдом за чужинцем.
У старости й справдi було сухо. Зi стелi звисали набряклi солянi мiшечки – з тих, що всотують пару iз повiтря, як губка – воду. Пiдлогу вкривав хрусткий шар рожевоi та голубоi солi; сам Карпо, у домотканiй одежi, сидiв перед вогнищем зi смачним полумиском на колiнах. Не риба, як мiг розгледiти Варан. І не репс.
Ковтнув слину.
– Перепрошую, – мовив панок, випрямляючись i стаючи схожим на справжнього пана. – Я прибув на Кругле Ікло з Імператорським дорученням для вашого князя… Готовий пред'явити вiрчi грамоти.
Карпо, треба вiддати йому належне, не похлинувся овочевим рагу (а в мисцi було саме рагу!). Змiрявши оком чужинця, мигцем глянувши на Варана (той здогадався щiльно зачинити дверi за прибульцем), староста обережно поставив полумисок на низький камiнний столик. Нахилив голову, ставши напрочуд схожим на рибу-горбуньку:
– Прошу.
Варан переступив з ноги на ногу. Сiль пiд чоботами хруснула басовито, волого, невдоволено, та це ще пiвлиха: навколо мокрих черевикiв прибульця коштовний соляний килим не тiльки наситився, але став пiдтавати.
Чужинець нахилився над своею скринькою (рiзьблена скриня з суцiльного дерева! Варан бачив, яким поглядом староста зирнув на штучку: хто-хто, а Карпо на цьому знаеться). Вiдкинув вiко; скриня не була порожня, як гадалося Варану. Вона була повна тонких згорткiв паперу. Сухих хрустких згорткiв, так що вмiст скринi був, либонь, дорожчим за оболонку…
І як це його в дорозi не пограбували, здивувався Варан.
– Моi документи…
Чужинець розгорнув щось на долонi.
Варан сахнувся. Над розгорнутим аркушем зайнялося райдужне сяйво; злегка потрiскуючи, замерехтiли iскорки. Староста витрiщив очi, несвiдомим рухом приклав два пальцi до губ, вiдганяючи Шуу та ii поплiчникiв.
– Вивчiть уважно, – сказав прибулець, i Варановi здалося, що в його голосi бринить знущання. Авжеж, тицьнув провiнцiйних щурiв носом у справжню Імператорську печатку…
Староста, до його честi, опанував себе майже одразу.
Не хапаючись пiднявся; вiддав офiцiйний уклiн – не вище, але й не нижче, нiж годиться. Витягнув шию, вивчаючи документ пильнiше; поважно кивнув:
– Ласкаво просимо на Кругле Ікло, горнi Лереала…ру… руун. Якого кшталту послуги ви бажали б мати, е-е, вiд мiсцевоi влади?
Варан став навшпиньки. Роздивився на паперi барвисте сяйливе поле, на ньому – опукле, наче живе, обличчя чужинця-горнi – без каптура, з сухим волоссям i не розбухлим здоровим носом, засмагле й гостре, аж суворе. Лiтери не встиг прочитати.
– Тiльки одну послугу, – чужинець iз кумедним довгим iменем згорнув аркуш, загасивши таким робом сяйво. – Доправте мене нагору негайно. Бажано прямо зараз.
– А-а, – староста пирхнув, прочищаючи сипле горло. – Е-е, горнi… Не знаю, чи е сьогоднi транспорт… Ти! – вiн рвучко повернувся до Варана. – Батя сьогоднi воду вiдправляе?
– Учора вiдправляв, – буркнув Варан, не бажаючи, втiм, вiдверто грубiянити. – А сьогоднi в нього гвинт недокручений.
– Нехай докрутить гвинта, – ласкаво сказав староста. – Бачиш – горнi поспiшае, не хоче горнi з нами, оселедцями, мокнути… Значить, бiжи до батi, хай накручуе гвинт i хай доправляе горнi. Печатка Імператора – йому що, життя спротивiло?!
Варан мало не захлинувся вiд обурення. Отак, граючись, зiпхнути свiй клопiт на iншого, та ще й Імператора приплутати, бодай тебе Шуу забрала…
– Та як… учора ж лiтали… а пружина – ii ж пускати треба… як же ганяти напiвзаведений… А раптом не долетить, упаде, що тодi?
– Батьковi, значить, Імператорiв наказ – це й не наказ? – лагiдно поцiкавився староста.
Варан безпомiчно глянув на прибульця-горнi.
Той стояв у калюжцi розталоi солi, каптур звисав на спинi, волосся, таки насправдi уздовжки аж до плiч, прилипло до голови. У спущенiй руцi – вiрча грамота з райдугою всерединi.
– Такий у нас народ, – зiтхаючи мовив староста. – Лiнивий народ i хитрий, наче рогачка, коли для свого поля – зi шкури пнеться, а коли для громади чи оце для держави – тут вам тисяча притичин, стонадцять вiдмовок – i це, i те… Загiр-Одноок, цього нероби батечко, у нас на пiдiймачi порядкуе. Я вам, горнi, записочку напишу – нехай вам видадуть попоiсти, попити теплого, одежинку суху, бо ви в пiддоннi, бачу, нечастий гiсть… – староста м'яко хихикнув. Пошарудiв рукою в нiшi столу, витягнув велику тьмяну мушлю, дiстав за вухом стило, послинив для чогось, почав дряпати. Звук виходив ледь чутний, але нестерпно гидкий.
Варан ковтнув гiрку слину. Марно сперечатися, цей гладкий сом завжди перемагае, сiтка найкраща – йому, овочеве рагу в мисцi – йому, лобурем назвати, шмаркачем, мерзотником – будьте ласкавi, i не думай у вiдповiдь косо глянути…
– Чого ти зириш? – Здаеться, староста вiдчув його погляд похиленою макiвкою. – Повитрiщайся менi… Оце для батька записка. Що вказано – все сповнити, iз громади потiм усе вiдшкодуемо… Ну ж бо, йди собi. Шкурою за горнi вiдповiсте, i ти, i батько… Пiшов!
Й уклiн отому Лереала… як його там? Цього разу низький уклiн, нарочито поштивий. Розчахнутi дверi, клуби пари… Варан ледве встиг ухилитися, щоб не дiстати копняка.
Це щастя Карповi, що Варан ухилився. Потiм, звичайно ж, гiрко було б… Але домашню ткану сорочку старостi довго вiдпирати довелося б… вiд кровi з розклепаного носа…
– А ти злий, – сказав горнi й знову чхнув. – Очима iскри крешеш… А скриньку вiзьми.
Варан – що робити – узявся за шкiряну ручку дерев'яного вмiстища скарбiв. Виявилося, що скринька не така легка, як перше гадалося; насправдi вона була важча за обидва мiшки з поштою, що мокли тут-таки, пiд ганком.
– Куди йдемо? – поцiкавився шмаркатий горнi.
Та щоб тобi у Шуу в дулi застрягти, мовчки побажав йому Варан. І так само мовчки мотнув головою, указуючи напрям.
* * *
Коли Варановi було чотирнадцять рокiв – три сезони тому, вiн мало не подався iз плотогонами.
Вони приходили зазвичай у перший мiсяць осенi, коли будь-який злидень у пiддоннi такий багатий, як король, коли всiм термiново потрiбнi новi одвiрки, новi човни, припаси, смола, деревина. Звичайно iх помiчали на видноколi за день до прибуття – в осердi велетенського плоту височiло колесо з людьми, що бiгли в ньому, величезнi лопатi пiднiмалися й опускалися, збурюючи воду, але плiт посувався, мов п'яна черепаха, – такий важкий був, багатоярусний, здiймався над водою i глибоко занурювався в воду, i вся страшна його вага була – деревина з далеких краiв, бiла й жовта, тверда i м'яка, майже не пiдвладна гниттю, пахуча свiжа деревина.
Якби був у мiжсезоння вiтер – напевно, ставили б вiтрило. Але сезон минув, i з ним уляглися вiтри, i легенькi забавки заможних горнi – човни з барвистими вiтрилами – притулилися десь у печерах верхнього свiту… Плотогони рухалися без поспiху i правили цiну поважно, усi були жилавi, з бiлими й жовтими обличчями, з бородавками-скiпками, наче нашвидкуруч вирiзьбленi з дерева. Кожен мав за паском кривий кинджал, а дехто – меч або арбалет за спиною: плотогону е що втрачати. Вони ходять по морях верхи на купi грошей – не дивина, що мисливцiв за плотами набагато бiльше, анiж лiсорубiв. Кожен охочий посiсти чужий плiт – i повзти черепашачим ходом вiд острова до острова, поки плiт не розкисне, а гаманець – не розпухне, наче пузир…
Інодi дерево, виставлене на продаж, бувало омите кров'ю. Марновiрнi не хотiли брати; плотогони ощирялися: не треба. Інший хто вiзьме. Що тобi та iржа: висхне й осиплеться, в огнi згорить – не помiтиш, дощем змие – i не стане ii…
А одного разу бiля Круглого Ікла став на торговицю величезний плiт iз змiненими власниками. Натовп горлорiзiв, один страшнiший за одного, серед них i занепалi горнi, i пiддонцi, i бiлi, мов лiд, чужоземцi – страшнi на вид, у рубцях. Чистого дерева у в'язанках майже не лишилося – а плотогонiв не зосталося нiкого, вiдомо, що вони в полон не здаються. Нiчого доброго iм у полонi не буде.
Першого дня селище, вражене, не вийшло торгувати. Виставили варту, набили едину гармату, послали нагору, князевi, благання про захист. Вiдповiдь прийшла негайно: з'ясувати достеменно замiри крамарiв. Якщо вони насправдi деревину продають – нащо здiймати галас? Залога на верховинi мала, а турбувати Імператора, висилати патруль – чи готовi пiддонцi гiдно вiдповiсти, коли виклик виявиться хибним?
Виникли сумнiви. Хтось кричав – криваву деревину не берiть! Нiчого путнього з неi вам не буде. Убивцям своi грошi вiддасте – будете з ними в змовi, мертвi плотогони не подарують, та й безсоромно це, люди, подумайте…
Варанiв батько стояв посеред квадратовоi селищноi площi, уперши руки в боки, а навколо нього стрибав, натужувався сусiда Соля:
– А що як не буде iнших цього року? А коли не буде бiльше деревини, лише оця? Чим будеш топити – волоссям своiм? Бородою?
Варанiв батько ворушив жовнами, проте не зрушив iз мiсця й нiчого у вiдповiдь не кричав. Третього дня пiддонцi помалу, по одному потягли до берега – на торги. Ховали очi; деревина виявилася на диво дешева, брали потроху, весь берег загородили пiрамiдами колод, тiльки батько Варана не взяв нi скiпки.
