скачать книгу бесплатно
Самум (збiрник)
Марина и Сергей Дяченко
Вона – сучасна вiдьма-авантюристка, ворожить та знiмае порчу, але вiрить тiльки в грошi. Вiн – демон, що вселився в неi.
Вона – одержима. Вона – гонча.
Вiн – жорстокий хозяiн.
Двое ненавидять одне одного й пов'язанi спiльною мисiею. Варто хоч раз помилитись, спiзниться, прорахуватись – i вiдьма, i демон потраплять в пекло. Але в такiй складнiй працi помилка – всього лише питання часу…
В нову книжку Марини та Сергiя Дяченко, крiм романа «Одержима», увiйшли також новi повiстi та оповiдання: «Електрик», «Самум», «Жук».
Марина та Сергiй Дяченки
Самум
(роман, повiсть, оповiдання)
Одержима
Роман у чотирьох iсторiях
Історiя перша
Демон
– Хто мае владу над частиною, той мае владу над усiм. Це основний закон магii.
Курилися пахощi. Щирився череп на парчевiй скатерцi. Щiльно затягнутi штори й рами ледь пропускали рев шумноi вулицi. Ось язичок полум'я хитнувся, поплив, освiтив фотографiю: чоловiк близько сорока рокiв на тлi БМВ. Машина гарна, власник – нi: хамувата посмiшка на круглому гладкому лицi, тонкi губи, маленькi очицi.
– Хто мае владу над образом, той мае владу над плоттю…
Блиснули в тьмянiм свiтлi леза ножиць. Вiдокремили людську фiгурку вiд БМВ, вiд кущiв на задньому планi, вiд неба, брукiвки й тротуару; втративши машину, чоловiчок став жалюгiдним, i навiть хамувата посмiшка вилиняла.
– Образ переходить у тiнь, тiнь розсипаеться попелом… – пальцi з довгими чорними нiгтями захопили фiгурку й пiднесли до вогню. Голова спалахнула першою, i посмiшка зникла. Клiентка, й так блiда, зiщулилась i прикусила губу.
– Не бiйся! – таемничий грiзний голос на секунду полагiднiшав. – Нiчого з ним не станеться. Полюбить тебе – i край!
Вiдьма опустила палаючий папiр на блюдце, дiждалася, доки згорить увесь, спритно струсила попiл у формочку. Нахилила свiчку, залила зверху гарячим воском; остигаючи, вiск каламутнiшав i втрачав прозорiсть. На столi, вкритому церковною парчею, народжувалася воскова лялечка.
– І забуде раб Божий Олександр усiх своiх жiнок, – голос пiдвищився, набуваючи металевих ноток, – а любитиме тiльки рабу Божу Свiтлану, й очима, й серцем, i тiлом, i душею…
Клiентка аж нахилилася вперед, i стало видно, як сильно вона прагне бути коханою.
Чорний нiготь пiдчепив фiгурку, пальцi не без зусиль вивiльнили лялечку з форми. Плавився вiск; з окремоi грудочки вiдьма спритно злiпила генiталii. Фiгурка виявилася занадто малою для такоi пишноти, однак нi вiдьму, нi клiентку це не збентежило. Вiдпавши раз i вдруге, деталь досить-таки косо закрiпилась на восковому тiлi.
– Зi здоров'ям у нього проблеми, – заклопотано повiдомила вiдьма. – Лiкуватимеш.
– Полiкую, – клiентка дрiбно закивала.
– І щось печiнка його менi не подобаеться, – довгi пальцi покрутили фiгурку так i сяк. – А ти!
Клiентка пiдстрибнула на стiльцi.
– Покинь курити! – чорний нiготь викривально вп'явся iй у груди. – Не можна тобi курити!
– Покину, – блiдими губами пообiцяла клiентка.
– А тепер iди. Я духа викликатиму. Без духа не вийде. Йди! Грошi залиши на порозi!
– А… – тихо пискнула клiентка.
– Двiстi баксiв. Залишиш бiльше – здiйсниться скорiше.
– Д-дякую… – клiентка зiсковзнула зi стiльця, як тепле масло з ножа, повагалася, наважилась: – То коли менi ждати?
– Вiн тобi зателефонуе. Сама не набивайся. Приiде до тебе, у ноги впаде.
Застрягши мiж надiею та сумнiвом, тiтка нiяк не могла пiти; стiл, накритий церковною парчею, раптом дрiбно затрясся, наче кришка на киплячiй каструлi. Клiентка позадкувала.
– Бачу!
Тремтлива рука випустила довгий палець iз чорним нiгтем, нiготь вказав у куток – у пiвморок:
– Бачу! Он вiн!
Клiентка метнулася до виходу. Через частку секунди вiд неi лишився ледве вловимий запах – нервового поту та недорогого дезодоранту, такого сильного, що його не змiг до решти вбити навiть дух ладану. Стiл iще якийсь час дрижав, зловiсно й моторошно, потiм вiдьма Ірина припинила його трясти. Хряснули вхiднi дверi; вiдьма потяглася так, що з'iхали до лiктiв рукава широкоi бiлоi хламиди. Стягла з голови хустину, задмухала свiчку. Розсунула штори, впускаючи до кiмнати свiтло, вiдчинила кватирку; повернувшись до стола, висунула з-пiд парчi вiдро й струсила в нього обрiзки фотографii, дрiбне смiття та воскову лялечку з величезним членом.
* * *
У тому самому пiд'iздi обладнала собi офiс повна жiнка-нотарiус; працювала вона багато й заробляла, здаеться, непогано. І сестра в неi була приватним нотарiусом, i дочка нотарiусом; в Ірини не було сестер, зате ii бабусю цiлком серйозно вважали вiдьмою.
На килимку перед дверима лежали двi стодоларовi купюри, вiсники удачi. Ірина прискiпливо оглянула кожну, понюхала – грошi були правильними, та ще й новими. Якби розумний парфумер здогадався випустити парфуми iз запахом грошей, Ірина стала б найпершою його шанувальницею. От якби таких соток – та цiла валiза, як у кiно!
Посеред кухнi сидiла за ноутбуком Вiка, секретарка й прибиральниця, бухгалтер i начальник вiддiлу кадрiв в однiй особi. Худорлява й завжди трохи здивована, Вiка нагадувала ящiрку-черницю (чернечого вигляду надавала iй чорна хламида й чорна робоча хустинка аж по самi брови). Розклавши на столi чорнi широкi рукава, Вiка стукала по клавiшах, але не зависала «Вконтактi», як можна було подумати, а саме працювала. Вiдкривши «Великий сайт Вiдьми Ірини», вона строчила послання на форум – вдячне послання, сповiдь урятованоi клiентки.
Клацання мишi – повiдомлення пiшло на сайт; Вiка прийняла в Ірини грошi, записала двiстi баксiв до крихiтного прибутково-видаткового блокнота, потiм розкрила органайзер:
– Буде ще одна через пiвгодини. Сьогоднi гарний день.
Ірина кивнула й витягла пачку сигарет. Вiка залишила пост перед комп'ютером i вийшла до кiмнати; вiдпрацьованими рухами, як боець, що звично розбирае й збирае гвинтiвку, помiняла свiчку у свiчнику, витрусила скатертину, протерла ганчiркою череп на столi, помiняла на блюдцях кавового кольору пiрамiдки.
– Пахощi ти цього разу купила паленi, – крикнула з кухнi Ірина. – У горлi дере.
– Курити треба менше, – вiдгукнулася Вiка сварливо, проте не злiсно.
Ірина гмикнула й затяглася.
Про вiдьомську сутнiсть своеi баби вона вперше довiдалась iз засмучених маминих монологiв на кухнi: «Вiдьма, а не свекруха! На мене пристрiт наводить, щоб я не могла влаштуватися на роботу, щоб вiд тебе, козла, фiнансово залежала!» Батько мовчав – вiн узагалi був неговiрким, багато пив i до сорока рокiв заробив iнвалiднiсть. Пiдрiсши, Іра перестала мрiяти про хатинку на курячих нiжках, де живе ii могутня баба: слово «вiдьма» в маминому виконаннi означало те саме, що й «сука», «холера» та iншi спецiальнi слова, якi Іра залюбки повторювала в школi.
З першого ж класу ii стали називати вiдьмою – може, за гострий негидливий язичок. А може, тому, що вона про все завжди знала бiльше за всiх.
Нi, на уроках це нiяк не виявлялося. Вона гадки не мала, що таке третiй закон Ньютона i як влаштована хiмiчна промисловiсть. Зате вона знала, хто з ким зустрiчаеться i як далеко зайшли стосунки, що треба сказати найсуворiшiй училцi, аби та розтанула й поставила «три», хто в чому винен i хто чого боiться; до одинадцятого класу ii цуралися вже без смiху, не раз i не двiчi за спиною перешiптувалися: «Вiдьма!»
Випускаючи дим у кватирку, Ірина посмiхнулася. Баба, яку вона бачила рiдко й пам'ятала туманно, не скидалася на бабу-ягу, навпаки – була кругленькою, м'якою, охайною й незлою. Правда, похорон у неi був моторошний: Іра запам'ятала безлiч похмурих людей, завiшенi вiкна й дзеркала, дощ i чиюсь iстерику; вона запам'ятала круглi очi бабусиноi сусiдки, коли та переказувала пошепки жахливi деталi: «Дах довелося розбирати… Бо вiдьма вона, вiдьма».
Пiзнiше, пройшовши через медичне училище, бухгалтерськi курси, замiжжя, випробний термiн у турбюро, курси фен-шую, ще одне замiжжя й фiнансовий крах, Іра чiтко усвiдомила: вiдьма – це навiть не покликання. Це професiя, i професiя потрiбна; всi хочуть замiж за мiльйонера або, в крайньому разi, за хамуватого власника БМВ, усi хочуть любовi й грошей, чужих чоловiкiв, грошей, здоров'я й щастя, грошей, принца на бiлому конi, грошей…
Продзвенiв дзвiнок у дверях, i вiдьма з жалем загасила сигарету.
* * *
Дiвчинi було рокiв двадцять iз гаком. Миловида. Пухка. «Мiнус три кiлограми, i було б те, що треба, – подумала, мружачись, Іра. – А так у тебе проблеми, дiвчинко. Йтиметься, зрозумiло, про мужика».
– Здорова була, дiвчино. Сiдай. Із чим прийшла?
Нова клiентка опустилася на краечок стiльця. Щось у ii обличчi, в манерi вiдводити очi раптом збентежило Ірину: дiвчина принесла з собою таемницю.
– Викладай, – Іра масно всмiхнулася. – Допоможу.
Пiдтягши вище сумочку, утримуючи ii однiею рукою, дiвчина вiдкрила застiбку й витягла приготовану заздалегiдь фотографiю. Двое всмiхалися в камеру: ця ж таки дiвчина та чоловiк. На колiнах у дiвчини собака, i не кiмнатна iграшка, як тепер бувае, а покруч лайки з дворнягою, доволi-таки велика тварина. Розпещена, бач – на колiнах сидить… А чоловiк непростий. Гарний. Теж розпещений, куди тому собацi. Рук не видно, обручки не видно, але, судячи з пози, голубочки розписанi в загсi або навiть повiнчанi, принаймнi дiвчина вважае цього красеня своiм…
Ірина перевела погляд iз фотографii на гостю: дiвчина сидiла, навiщось притискаючи сумку до грудей.
– Твiй колишнiй? – вiдьма проникливо кивнула на фото. Дiвчина швидко подивилась iй у вiчi. Потiм випросталася, ледь розслабилася, великим i вказiвним пальцями лiвоi руки намацала слiд од обручки на правiй.
«Он як, – подумала Іра зацiкавлено. – У вiдьом ми не вiримо. Раптом чуемо про себе правду… губимось… i з полегкiстю розумiемо, що в нас е слiд вiд обручки – доказ, i вiдьомськi чари здаються нам тiею ж таки класичною дедукцiею…»
Азарт зайнявся, як свiтанок над рiчкою. Ірина ледь-ледь звела куточки губ; тримайся, мала. Зараз тебе патратимуть.
– Чого прийшла? – одним поворотом керма вона змiнила маслянистий тон на прокурорський, жорстокий. Дiвчина здригнулася. Права рука ii знов лягла на сумку. Ірина примружилась.
– По пораду, – пролопотiла дiвчина.
– Брешеш! Що у тебе в сумцi?
Клiентка на секунду розгубилася. У сумцi в неi щось важливе… Не бомба ж? Тодi що?
– Диктофон? – на Іру зiйшло натхнення. З обличчя дiвчини зрозумiла, що влучила в «десятку», i не на жарт розлютилась: – Пiдставити мене надумала?!
Дiвчина замахала головою. Сум'яття, нiяковiсть, упертiсть i страх змiнювались на ii лицi, немов полотнища на автоматичному рекламному щитi.
– Ану виймай, або я тебе так прокляну, що смертi захочеш!
Дiвчина здалася. Вийняла з сумки цифровий диктофон. Вимкнула. Поклала на стiл.
Пiдвела на Іру впертi сiрi очi:
– Я просто хотiла взяти iнтерв'ю. Пiдготувати матерiал. Для журналу.
– На кого працюеш? – Ірина готова була дихати полум'ям.
– Нi на кого… Я журналiстка. Фрiлансер. Замовнi статтi… Та все, що трапиться.
– Знаю, як ви пишете. Брехню ви пишете, журналiсти. Вимiтайся!
Дiвчина покiрно встала. Прийняла зi стола диктофон. Борючись iз бажанням утягти голову в плечi, пiдхопила за краечок фотографiю.
– Стiй, – вирвалося в Ірини майже проти волi. Дiвчина завмерла – нiби вони з вiдьмою гралися в гру «Завмри». Вiдьма не зводила очей з фотографii; двое всмiхалися. Собака сяяв щастям. Собака був простим, чоловiк – нi.
– А мужика цього ти вже не повернеш, – повiдомила Ірина, мстиво дивлячись дiвчинi у вiчi. – Інша жiнка мiж вами.
Дiвчина клiпнула:
– Нiчого ви не знаете, – в голосi пролунало полегшення i навiть тiнь глузування, здаеться, промайнула. – Нi-чо-го.
І, несучи свою перемогу, як розгорнутий прапор, мерзотниця розвернулась i зробила крок до дверей. Ірина давно змирилася з можливiстю провалу (при нашiй роботi всяке бувае), але такого вiдвертого приниження пережити не могла.
– Це що, його мати?
Вона кинула слово в спину, мов м'ячик, i, навiть не бачачи обличчя, миттю вгадала: воно.
Ну, тепер пострибаеш, мала негiднице.
– Його мати… свекруха, тебе… мучить!
Дiвчина не витримала й обернулась. По ii очах Ірина зрозумiла, що втрачае iнiцiативу, i набрала в груди якнайбiльше повiтря:
– Вона… стривай, вона… померла?
Зiницi в дiвчини розширились, i фотографiя полетiла на пiдлогу. Таких точних пострiлiв за всю Іринину кар'еру було три чи чотири – i кожний приносив невимовну втiху.
– Померла! – Ірина ревнула, як цiла юрба плантаторiв за мить до лiнчування раба-втiкача. – А спокою тобi не дае!
В яблучко. Он як налякалася, вiвця! Вiдчуття влади було легшим за повiтря i розпирало вiдьму зсередини так, що вона, здаеться, була готова злетiти.
– Бачу! – Палець iз довгим чорним нiгтем указав клiентцi за плече. – Он же вона!
Дiвчина боролася довгу мить – а потiм пiддалась i озирнулася. Кiлька секунд розглядала кiмнату, ось диплом iз печаткою на стiнi, пучки трав, пiдвiшенi на нитцi, жаб'ячий кiстяк, бiла коробка кондицiонера…
– Не бачиш? А я бачу! – Голос вiдьми бив на сполох. – Я бачу духiв! Я бачу демонiв!
Вiка, чекаючи на кухнi, шанобливо покивала головою на цей крик.
– Бачу! Ходить свекруха за тобою, як пришита, вiдлякуе твое щастя! А що ти iй зробила, зiзнавайся?
Сiрi очi дiвчини потемнiли на тлi молочно-бiлого лиця. І знову в яблучко; прекрасно. Негiдниця надовго запам'ятае ii «iнтерв'ю».
– Винна? Зiзнавайся – винна?!
