скачать книгу бесплатно
Печера
Марина и Сергей Дяченко
Дiя роману Марини та Сергiя Дяченкiв «Печера» вiдбуваеться в мiстi, в якому нема злочинiв i замкiв на дверях. Ідеальний варiант суспiльства? Так, але тiльки на перший погляд. Тому що свiдомiсть мешканцiв цього мiста роздiлена. Удень вони живуть у реальностi, яка регулюеться звичайними нормами i правилами. А вночi до iх «послуг» Печера – свiт поза свiдомостi, який наповнений дивними i жорстокими створiннями. Прокидаючись зранку, мешканцi мiста розумiють, що у свiтi Печери вони реалiзують усi своi потаемнi бажання, якi забороненi у свiтi реальному. Але де проходить межа мiж свiтами? І чи е вона взагалi?…
Як завжди, Дяченки, майстерно пiдкоряючи захоплюючим сюжетом, ставлять перед читачами фiлософськi питання, вiдповiдь на якi кожен повинен знайти сам…
Марина та Сергiй Дяченки
Печера
Роздiл перший
…Вона була безтурботна.
Вуха ii, схожi на половинки великоi мушлi-перлiвницi, легко рiзнили звуки вiд згукiв; шерехи, накладаючись на дзвiн крапель, вiдлунювали вiд стiн, слабшали й множилися, тонули, втрапивши в заростi моху, незлiченно повторювалися, вдаряючись об стiну. Звуки – ниточки, що заповнюють простiр Печери, – зараз усi були тонкi, нечастi й цiлком безпечнi. Шарудiли у вологих щiлинах комахи, ледь чутно шелестiла повiльна рiчка, а на цiлий ярус нижче парувалися два дрiбнi тхолi. Спокiйне дихання Печери; цiлковитоi тишi тут не буде нiколи. У цiлковитiй тишi царна почувалась би слiпою.
Вона постригла вухами, неквапливо, iз задоволенням перебираючи ниточки знайомих безпечних звукiв; тодi пiдвела голову й, нечутно переступаючи ратичками, подалася вниз, до води.
Кам'яне склепiння тут губилося в темрявi. Мерехтливi лишайники не освiтлювали, вони ледь свiтилися самi, позначаючи стiни та схили зеленуватими нерiвними плямами. Царнi було байдуже до дикуватоi привабливостi залу – вона чула воду. Найпрекраснiший з усiх вiдомих iй звукiв.
І вона схилилася над темною поверхнею i насамперед побачила себе – мiнiатюрну тваринку з очима-мигдалинами та сторожкими, напруженими вухами на макiвцi. Плетиво ледве чутних звукiв знову запевнило ii, що навколо все безпечно; вона встигла роздивитися свiт по той бiк водяноi плiвки – далеке дно, спинки риб, застиглих непорушно, мовби чогось очiкуючи, самосвiтнi камiнцi серед звичайноi гальки, пасма цупкоi пiдводноi трави…
Далi була чорна морда, вся, здавалося, з самих тiльки iкластих щелеп.
Слух повiдомив ii про небезпеку надто пiзно. Хижак умiв обманювати звуки; величезне тiло, що досi зливалося з камiнням, уже вирвалося з води й зависло в кидку, а ii вуха й досi не чули смертi.
Час, необхiдний звiровi для вбивства, був незмiрно менший за час, вiдпущений царнi на думку про втечу. Тiльки на думку, бо це не був анi товстом'ясий барбак, анi жадiбний схруль.
Хижак був – сааг.
А сааги не хиблять.
Царна може побачити саага тiльки раз у життi.
Проте завжди впiзнае.
М'язи, що вiдповiдають за дихання, встигли скоротитись.
Видих…
Прорвана поверхня води гойдалась, i бризки, якби вони були, ще б висiли в повiтрi; проте сааги на здiймають бризок.
І нiколи не хиблять.
Цей – схибив.
У ту соту частку секунди, коли щелепи змикалися, – ратички царни ковзнули на гладенькому каменi. І вона рефлекторно зробила рух, до якого ii паралiзована жахом голiвка не додумалась би нiколи. Просто не встигла б.
Вона сахнулась – i щелепи саага, iдеальне знаряддя для перегризання ший, зiмкнулися не там, де мали.
І замiсть гарячоi кровi в пащу хижаковi полiзла густа, пишна, цупка вовна ii манишки, а ця царна була особливо кудлата.
Частка секунди – вона бачила просто перед собою його каламутнi, скаженi, широко посадженi очi.
Потiм iнстинкт, що дiяв окремо вiд ii бажань, скинув вовну. Залишив хижаковi як викуп. Як жертву. Усi царни вмiють жмутками скидати вовну, i чимало якi з них завдяки цьому довше живуть.
Може, сааг поперхнувся ii манишкою. Може, вiн просто не повiрив у те, що сталося, – бо царна бачить саага тiльки раз, единий раз у життi!..
Однак за мить вона вже мчала, i цокiт ратичок об камiння метався по Печерi, вiдбивався вiд стiн i вказував утiкачцi просвiти й щiлини, i тому вона нi разу не спiткнулася, й не налетiла на сталагмiт, i не скрутила витонченоi шийки.
Можливо, сааг переслiдував ii.
Можливо.
* * *
Паула прокинулась i якийсь час бездумно дивилась на прямокутник свiтла, що помалу сповзав зi стелi на стiну.
Серце ii калатало так, що пiдстрибував витканий на ковдрi гном. Паула не терпiла цiеi ковдри – що за слинявi iнфантильнi мотиви, до чого тут гном, та ще й з такою мерзенною бородатою пикою…
Вона схлипнула. У вухах iй i досi метався, вдаряючись об стiни, цокiт бентежних ратиць.
Отже, це все-таки СТАЛОСЯ?
Серце закалатало дужче, та Паула встигла накрити його холодною рукою розуму. Найстрашнiшого якраз i НЕ СТАЛОСЯ. А тому немае самосвiтних лишайникiв з неясного сну, а е тiльки сонячний промiнець, вульгарний гном на ковдрi, бурмотiння радiо на кухнi i – ось, нате вам!..
– Пауло, вставай!
Стефанин голос видае легку застуду й дедалi бiльше роздратування. Густий тупiт – це тiльки здаеться, що галопуе сотня кiнноти. Насправдi то Митик ганяе м'яча, хоч дитинi начебто давно пора бути в садку… І найкраще – разом з м'ячем…
– Пауло, вставай!..
Вона блаженно всмiхнулася.
Серце втишувалось. І висихав холодний пiт. Зараз вона помиеться, вип'е кави й подасться одержувати чергову прочуханку вiд Розганяя…
Вона засмiялась. Іншим разом така думка викликала б напад депресii, одначе зараз iй шалено подобаеться жити.
– Пауло, спiзнишся!..
Гуркiт. Це Митик перекинув м'ячем табуретку, о, йому сподобаеться, вiн повторить…
Так i е. Гуркiт. Паула потяглася.
А от якби ви знали, думала вона, шматуючи на тарiлцi жовту грудку омлету. А от якби ви знали, що зi мною… та ну його. Не годиться весь час про це думати, але якби ви всi – i ти, Стефано, i твiй Влай, що вже годину як пiшов на роботу, i ти, Митику, малий вилупку…
– Пауло, ти взяла червону заколку до зеленоi сорочки?! Ти що, дальтонiк?
– Та я не помiтила…
– Їй-богу, Митика легше навчити, нiж тебе… Митику, негайно викинь муху.
– Та вона вже здохла…
– Тим бiльше викинь! Пауло, помiняй заколку негайно.
– Дай каву допити…
– Бiгом-бiгом, потiм доп'еш, це одна хвилина… А то забудеш, так i пiдеш, без смаку, наче клоун…
– Клоунiв не iдять, – припустив Митик. – Клоуни не бувають зi смаком…
Паула щасливо всмiхнулася.
Якби вони знали…
Якби ви всi знали, думала вона, взуваючись перед дверима, де пришпилено було аркуш з яскравим фломастерним текстом: «Пауло! Йдучи, вимкни праску, плиту, кавоварку, телевiзор! Не забудь годинник, бутерброд, гаманець, проiзний, перепустку! Перевiр, чи замкнула вхiднi дверi!»
Якби ви знали, наспiвувала вона собi пiд нiс, розкланюючись у лiфтi з сусiдами. Якби ви…
Двiр заливало сонце. Паула мiцно-премiцно заплющила очi, вдивляючись у червоне марево своiх зiмкнутих повiк. Якби ви знали… яке чудове життя. І яке воно ще чудовiше, якщо зрозумiти, нi, шкурою вiдчути, яке воно тоненьке…
– Пауло!..
Стефана звисала з балкона, потрясаючи бiлим згортком:
– Пауло! Легше Митиковi, iй-богу… На!
Бутерброд у полiетиленовому пакетi гепнув на газон. Гойднулися ромашки.
Вона спiзнилася хвилин на двадцять.
На сходовому майданчику стояв i курив Сава, оператор з чотирнадцятого каналу; iншим разом Паула шаснула б повз нього, не посмiвши заговорити, але сьогоднi гострий смак до життя звелiв iй зупинитись, i усмiшка вдалася сама собою:
– Привiт!
Усе, тепер Сава ii запам'ятае. Тепер вона перестане бути для нього блiдою асистенткою, яких на всiх поверхах телецентру хоч греблю гати. Тепер, можливо, при наступнiй зустрiчi вiн сам привiтаеться, перший…
Наспiвуючи й цокаючи каблуками, Паула пройшла на робоче мiсце; секретарка Лора метнула в неi лютий погляд:
– Пауло!.. Щоб ти була здорова! Тебе Розганяй… Тебе пан Мирель уже… Ти йому iнтерв'ю розшифрувала?
Цiлих пiвхвилини Паула гарячково мiркувала, про що йдеться, i встигла вже вкритися гарячим потом од думки, що забула зробити щось украй важливе; потiм, полегшено зiтхнувши, ляпнула об стiл бувалим у бувальцях дипломатом.
– Навiщо так репетувати…
Кришка дипломата розкрилася, вивiльнивши ядучий оселедцевий дух. Ще за мить секретарка Лора здивовано ворухнула нiздрями гостренького носика; Паула сторопiло дивилася в надра власного портфеля.
Згори, просто пiд кришкою, просто на акуратному стосику розшифрованого iнтерв'ю, лежав, закотивши каламутнi очi, запашний сiро-коричневий оселедець. У трагiчно розкритiй пащi громадилися дрiбнi безглуздi зубки; Паула повiльно закрила дипломат. Лора дивилась очiкувально.
Паула зiтхнула. Заплющила очi, здолала потужну огиду до всiх дiтей планети, до цих безкарних, нахабних тиранiв, що чинять своi неподобства з безневинним виразом на рожевих пичках. Скреготнула зубами, зиркнула на Лору:
– Я зараз…
Пiд неклiпаючим здивованим поглядом вийшла з кiмнати, процокала каблуками до бiлих дверей з силуетом елегантноi дами; тут, злодiйкувато озирнувшись, розкрила портфель i гидливо, двома пальцями, взяла оселедця за шорсткий хвiст.
– Зар-раза мала…
Паула не оселедця мала на увазi. Паула мала на увазi Митика, котрому, як завжди, все минеться безкарно.
Якийсь час вона стояла посеред хромованого блиску та бiлих кахлiв, погойдуючи на вису оселедцем, мов маятником. Потiм зiтхнула й опустила рибину на скляну поличку пiд дзеркалом; тепер оселедцiв стало два, й обидва смердiли нестерпно.
Зi звуком водяного зливу з найближчоi кабiнки виплила строга бабуся – завiдувачка архiву; на мить збентежившись, вона кинула погляд, призначений одночасно й Паулi, i ii оселедцевi. Бабуся вийшла, не наважившись пiдiйти до умивальника; Паула зiтхнула, вийняла з портфеля перший аркуш розшифрованого iнтерв'ю i ретельно, з милом, стала вiдпирати оселедцеву пляму пiд струменем гарячоi води.
– …Скажiть, Пауло Нiмробець, що за дивнi мiркування змушують мене й досi… нормальна людина ще два мiсяцi тому вигнала б вас утришия!
– Я передрукую.
– Не треба!.. Я знайду, хто зробить цю роботу швидко й не пiдведе… А от як менi треба буде якусь справу провалити, тодi я надiшлю вам особисте запрошення…
Пан Мирель, успiшний режисер, до якого давно й мiцно прилипла кличка Розганяй, жовчно скривив губи. Паула мовчала; радiсть життя потьмарилась, пригнiчена прочуханкою. Та щойно ii перестануть лаяти – i там, за дверима задушливого кабiнету, ранковий настрiй повернеться знову.
Пан Мирель нiби прочитав ii думки.
– Усе з вас скочуеться… наче з гуски вода. Говориш, говориш…
Секунду Паула вирiшувала, всмiхнутися iй чи почервонiти. Вийшло i те й те.
– Що ж, Нiмробець… До наступного проколу. Наступний великий прокол буде у вашiй кар'ерi останнiм… Ідiть у сiмнадцяту студiю, вiднесiть оцi касети й оцей текст… І, якщо на вашому шляху трапиться буфет, не надумайте загортати в папери пирiжок!
Посеред сiмнадцятоi студii стояв, широко розставивши довгi ноги, оператор Сава. Навушники й мiкрофон робили його схожим на пiлота космiчного корабля; Сава дивився у вiчко камери, iнодi обертався до асистента, i тодi крiзь вiконце апаратноi Паула бачила вилицювате серйозне обличчя й мужне пасмо волосся, що мальовничо спадало на лоба.
– Пауло… Агов, Пауло!.. Іди скажи шефовi, що ця касета не пiдходить…
– Подзвони йому – чого менi бiгати?
– Тобi що, ноги вiдпадуть?! Бiгом, туди-сюди… – другий режисер, що сидiв за величезним пультом, не терпiв на роботi ледарiв. І вiн давно був переконаний, що вiд Паули було б бiльше користi, якби ii посадити в бiляче колесо й змусити в ньому бiгати.
Оператор Сава стяг з голови навушники й повiсив iх на ручку камери.
Паула всмiхнулася. Другий режисер нi-чо-гiсiнько в життi не розумiе.
Гарний настрiй повернувся мелодiею – джазовим ритмом цокання каблукiв по коридору.
* * *
…Прохолодний вiтер Печери холодив iй шию й груди – на мiсцi скинутоi манишки зяяла тепер велика прогалина. Царна повела вухами; у просторому склепiнчастому залi, повному соковитого моху, пасся невеликий полохливий табунець. Царна чула неголосне рипiння ратичок на камiнцях, апетитний хрумкiт зеленi, легке дихання двох десяткiв товаришок; чуття небезпеки жило десь дуже глибоко – спогад про страх змушував нервово здригатися чутливi напруженi вуха.
Їi супутницi були спокiйнi. Хижаки рiдко нападають на царн у великих залах; царна мае неоцiненну перевагу – швидкiсть; вона може метнутись у будь-який з безлiчi ходiв, i напасник приречений на невдачу…
