скачать книгу бесплатно
Господар колодязiв
Марина та Сергiй Дяченко
Свiти Марини та Сергiя Дяченкiв
До нашоi книжки увiйшли три повiстi Марини та Сергiя Дяченкiв: «Господар колодязiв», «Зелена карта», «Земля веснарiв». Вони дiйсно являють нам рiзнi «свiти Дяченкiв».
«Зелена карта» – розповiдь про наш сучасний свiт, Киiв 1990-х з його труднощами i розгубленiстю людей, а «Господар колодязiв» – це вже свiт фентезi – з його магiею, дивовижними створiннями: ельфушами, королевою верхiвцiв i майже середньовiчним буттям князiвств, що ворогують мiж собою. «Земля веснарiв», на перший погляд, це детективна iсторiя пошуку вбивцi, яка перетворюеться на розповiдь про зiткнення рiзних цивiлiзацiйних моделей, коли люди стикаються з чимось iм незрозумiлим i, як iм здаеться, огидним i небезпечним. І тому представники цих свiтiв, як би iм не хотiлося спiвпрацювати мирно одне з одним, не можуть знайти спiльноi мови. І тiльки бажання знайти вбивцю (хоча i з рiзними наслiдками для нього), щоб не карали безвинних, веде до виникнення хоч якогось розумiння iншого свiту.
Але головним у всiх повiстях е не зовнiшня, так би мовити, сюжетна лiнiя, а глибоке проникнення у сутнiсть людськоi душi, у те, чого не можна побачити, але так потрiбно зрозумiти, щоб цi такi рiзнi, однак такi подiбнi за людськими переживаннями свiти збереглися, а не розсипалися на порох…
Марина та Сергiй Дяченки
Господар колодязiв
Серiя «Свiти Марини та Сергiя Дяченкiв» заснована у 2017 роцi
Переклад з росiйськоi В. Бойка
Художник-iлюстратор Ю. Нiкiтiн
Художник-оформлювач І. Дубровський
© В. Бойко, переклад украiнською, 2019
© Ю. Нiкiтiн, iлюстрацii, 2019
© І. Дубровський, художне оформлення, 2019
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2017
Господар колодязiв[1 - © Марина та Сергiй Дяченки, 2001]
Частина перша
У перший день лiта Юстин знайшов п’ять мертвих воронiв. Усi трупи мали однаковий вигляд: дзьоб роззявлений, пiр’я на боках злиплось, а на cпинi випали, утворивши круглу криваву прогалину.
– Верхiвцi, – сказав дiд, коли Юстин розповiв йому про знахiдку. – Вчора ось тiльки подумалось… – i спохмурнiв. Наступного дня Юстин знайшов щура. На боках у нього виразно виднiлися слiди маленьких шпор, спина, збита сiдлом, кровоточила; проте щур не поспiшав здихати i, побачивши Юстина, поповз пiд порiг.
Дiд усю нiч просидiв, зачинившись у своiй комiрчинi, i до ранку будинок просмердiв iдким i кислим. На свiтанку Юстин отримав пригорщу жаб’ячих кiсток, моток шовковоi нитки, один дерев’яний гребiнь, один залiзний – i пояснення, як усiм цим користуватися. Поки Юстин ходив по саду, розмотуючи нитку, виламуючи зуби з дерев’яного гребеня й закопуючи жаб’ячi кiстки, дiд порався з домашньою живнiстю – мiтив спини качкам, курям, козам, поросятi й кiшкам.
– Вогника я теж про всяк випадок позначив, – сказав дiд, коли втомлений Юстин мив руки у дворi.
Вогник був вовкодавом, i коли його переднi лапи лягали Юстину на плечi, пес дивився на людину згори вниз. Змиваючи мило з твердих широких долонь, Юстин думав, який же мае бути верхiвець, щоб заiздити Вогника.
– Дiду… А людину вони можуть заiздити?
– Людину не можуть, – сказав дiд пiсля паузи. – Свиню, бувало, заiжджували. Теля… А людину – нi. Хiба що Королева… Королева верхiвцiв. Та – може…
Юстин усмiхнувся, даючи зрозумiти, що оцiнив жарт.
Чотири ночi нiчого не вiдбувалося; на п’яту Юстин прокинувся чи то вiд звуку, чи то вiд дотику, чи то вiд кепського сну.
А може, вiд ледь чутного дзвону натягнутоi шовковоi нитки.
– Стiй! – гаркнув дiд. – Сам не ходи… Разом…
Шаленiв на ланцюгу Вогник.
Вони вискочили в сад озброенi – Юстин косою, а дiд вилами. Просто бiля порога щось пирснуло з-пiд нiг; Юстин вiдсахнувся i ледь не настромився на вила, тодi дiд на пiвсловi обiрвав закляття-оберiг, вилаявся i забурмотiв знову. Слова його вплiталися в шелест вiтру, вiд слiв гойдалася трава i стрибало на стовбурах свiтло лiхтаря. Юстину здалося, що хтось дивиться з-за дерев, що свiтло вiдбиваеться в маленьких байдужих очах; просто над головами майнули три чи чотири кажани, вiтер стих, мана зникла.
Дiд вiдкинув вила i взяв у Юстина лiхтар. Пiдняв вище; за декiлька крокiв валявся дохлий щур, снiжно-бiлий посеред витоптаноi трави, iз джгутом переплутаних ниток на шиi.
– Сказано – на чиiй землi верхiвець коня перемiнить, тому щастя сiм рокiв не буде, – повiдомив дiд похмуро. – У нас вони вже на сiм семилiть змiнювалися, не менш… Щоб iм провалитися, сволотi!
– А може, обiйдеться? – запитав Юстин, обережно торкаючи пальцем вiстря коси.
– «Обiйдеться», – безнадiйно буркнув дiд. – За верхiвцями сарана йде, ось згадаеш мое слово… Лиховiсники вони. Ненавиджу.
Дiд пiдiйшов до щура. Пiдняв за шовковий джгут, оглянув дiри вiд шпор на боках, вiдкинув пiд кущ смородини:
– Навинувся наш сторожок… Слухай, Юстине, не в службу, а в дружбу. Треба вартувати, нiчого не поробиш, не можна, щоб вони тут, як у себе вдома… Посидь до ранку. Я тобi куфайку принесу.
* * *
Удосвiта Юстин прокинувся вiд сирого холоду. Багаття перетворилося на купу попелу; Юстин щiльнiше загорнувся в дiдову куфайку, став спершу рачки, потiм, потираючи затерплу спину, пiдвiвся на повний зрiст. Навколо стояла тиша, не смiла пискнути жодна пташка, i Юстину пригадалися дiдовi слова: лиховiсники… За верхiвцями завжди сарана йде, згадаеш мое слово…
Вiн згадав, як напередоднi кози вiдмовлялися йти на луг, тулилися одна до одноi й нестямно мекали. Не виходили з дому гуляки-кiшки, а кури, що спокiйно бродили двором, нi з того нi з сього раптом улаштували такий гамiр, нiби вони були вже в зубах у тхора. Так, незавидна доля – шпори в боки i бiг до смертi…
Юстин ривком оглянувся. Йому здалося – ось-ось на шию звалиться з гiлки нещадний любитель швидкоi iзди, розiрве рот вудилами, що казна-звiдки взялися…
Гiлки погойдувалися, нiби заспокоюючи. Серед листя виднiлися маленькi яблука, що ледь почали визрiвати.
Юстин закинув косу на плече – i поволi рушив в обхiд величезного саду, iхнього з дiдом единого надбання, iхньоi гордостi й годувальника, вiчноi турботи, iхнього саду, коротше кажучи…
Вiн iшов i думав про верхiвцiв. Про те, що все iхне коротке життя – забава. Що вони заради забави ганяють на птахах i щурах, на собаках, вовченятах i кажанах. І скорiше за все у них немае нiякоi Королеви. Навiщо iм Королева? Кожен iз них сам собi король…
З iншого боку… Не бувае диму без вогню, вiрно? Нехай усi, хто нiбито бачив Королеву, брешуть… Але ж люди, трапляеться, пропадають казна-куди, був – i нема… Може, тi, що зникли, i бачили Королеву насправдi? Просто нiкому не встигли розповiсти?
Над його головою захиталася гiлка, сiпнулась, обрушуючи на Юстина рiдкий дощик роси. Вiн пiдвiв голову; у кронi староi черешнi, як у зеленiй кулi, сидiла дiвчина.
Обличчя ii було бiле i кругле, занадто велике для верхiвця. Шия, плечi, тонкi руки, подiл свiтлоi сукнi; Юстин напружено шукав поглядом перетинчастi крила. Якщо тiльки за спиною ховаються складки, то…
Дiвчина похитнулася, утрачаючи рiвновагу. Вперлася в гiлку босими ногами; Юстин розгледiв дуже тонкi, нiжнi ступнi, круглi п’яти, два ряди круглих пальчикiв – нiби чотки.
Вона сидiла, насупившись; iз кожною секундою небо ставало все свiтлiшим i свiтлiшим, i Юстин уже мiг бачити, що незнайомка не така блiда, як здалося спочатку. Що щоки ii – рум’янi, кiнчик носа – рожевий, а волосся – каштанове. І ще вiн бачив, що iй нiяково – i тому вона злиться.
– Ти косар? – запитала вона нарештi. – Йшов траву косити? От i йди собi…
Голос у неi був нiбито застуджений – низький i хриплуватий.
– Я господар цього саду, – сказав Юстин. – І цього дерева.
– Значить, це твою черешню я iм, – спокiйно пiдсумувала дiвчина. – Будь ласка, йди своею дорогою. Я зараз злiзу.
Гiлка хитнулася; дiвчина втратила рiвновагу, намагаючись прикрити подолом кругле колiно:
– Ну, що втупився? Йди звiдси!
– Черешня у нас iще не дозрiла, – сказав Юстин.
– Це внизу не дозрiла… А тут, на верхiвцi, цiлком уже гарненька… Ай!
Юстин вiдкинув косу i кинувся iй на допомогу – проте в останню мить злодiйка примудрилась не впасти. Знову пiднялася на гiлку, залiзла ще вище; з висоти глузливо глянула на Юстина:
– Зловив?
– Нарiкай на себе, – сказав Юстин. – У нас зi злодiями знаеш як? Гола додому пiдеш. У смолi та в пiр’i.
Круглоп’ята дiвчина засмiялася – хриплувато i низько, точнiсiнько Королева верхiвцiв:
– Спершу злови.
– А я почекаю, – Юстин сiв на траву. – Куди менi поспiшати…
Дiвчина в гiлках притихла.
– Поспiшати нiкуди, – Юстин простягся, пiдклавши пiд голову долоню. – Скоро дiд мiй прийде, собаку приведе… Собачка до вечора посторожуе. А ввечерi сама, як груша, впадеш.
– Ану-ну, – сказала дiвчина, без особливоi, втiм, упевненостi в голосi. І чомусь подивилася на свiтле небо, вкрите пiр’ям хмар.
Юстин замислено вивчав ii круглi п’яти; нi, цi п’яти не знають, що таке гаряча дорога, гострi камiнчики, що таке стерня. І якщо гарненько пошукати пiд деревом…
Довго шукати не довелося. Пара туфельок, шкiряних, не дуже маленьких, але дуже добре зшитих, недбало валялась у травi пiд кущем.
– Дорогi, – сказав Юстин, розглядаючи знахiдку.
– Не твоi, – вiдрiзала круглоп’ята.
– Конфiскую за потраву, – сказав Юстин. – Тобi нi до чого, все одно гола додому пiдеш…
– Ну i дурень, – сказала дiвчина. В низькому ii голосi несподiвано прорiзалися високi нотки, нервовi такi пiвники.
І знову запанувала мовчанка. Юстин сiв на траву, а потiм i простягся, закинувши руки за голову.
– Тебе як звуть? – запитала круглоп’ята дiвчина.
– Юстин.
– А мене Анiта…
Вона замовкла, чекаючи продовження дiалогу; Юстин жував травинку. Йому було цiкаво, як круглоп’ята викручуватиметься далi.
– А я верхiвця бачила, – сказала дiвчина. – Просто сьогоднi. От близько, просто як тебе.
Юстин насупився:
– Де?
Дiвчина невизначено махнула рукою – захиталися гiлки:
– Там… На березi. Маленький, менi по колiно. У шкiряному ковпаку. Очi зеленi. Рот здоровий, як у жаби. Золотi шпори. Скочив на ворону i – ф’ють…
– Брешеш, – розчаровано сказав Юстин. – Не могла ти його так розгледiти. «Золотi шпори»… Про золотi шпори i так усi знають.
– Не брешу, – образилася дiвчина. – Утiм, не хочеш вiрити – так i не вiр…
– Шкода, що ти не Королева наiзникiв, – несподiвано для себе сказав Юстин.
Дiвчина похитнулася на своему ненадiйному сiдалi:
– Що?
Юстин зрозумiв, що не пам’ятае, як ii звуть. Треба ж, адже вона хвилину тому назвала свое iм’я! А через отих клятих верхiвцiв усе забув…
– Е-е-е, де ж сонце? – стурбовано пробурмотiла дiвчина, дивлячись угору.
– А тобi навiщо?
– Погрiтися хочу, – буркнула дiвчина.
– Замерзла? Стривай, ще не те буде. Може, i дощик до обiду збереться…
– Слухай, чого ти до мене причепився? Задушити готовий за кiлька ягiдок? Усi ви, селяни, такi жадiбнi…
– Я не селянин, – сказав Юстин.
– А хто?
– Садiвник.
– Чи не все одно? Садiвники теж жадiбнi…
Юстин розглядав пiдошви ii туфель. Нi, в цьому вона не могла прийти здалеку.
– Звiдки ти взялася?
– Нiзвiдки. З неба впала.
Юстин озирнувся. Нiякоi коняки – i навiть слiдiв ii перебування – поблизу не було.
