скачать книгу бесплатно
Любий друг (збiрник)
Ги де Мопассан
До книги вiдомого французького письменника Гi де Мопассана увiйшли один з найвiдомiших його романiв «Любий друг» та вибранi новели. Герой роману «Любий друг» Жорж Дюруа – великий майстер спокуси, який вмiло використовуе жiночi слабкостi – скуку, пристрасть, палке бажання В iсторiю свiтовоi лiтератури Гi де Мопассан увiйшов насамперед як новелiст, творець власного типу новели. Новела Мопассана рiдко будуеться на заплутанiй iнтризi i мiстить несподiвану розв’язку. Звичайно вона вiдтворюе лише один епiзод людського iснування без чiтко обкресленого фiналу. Але цi «шматки життя» ховають пiд собою великий художнiй шар.
Ги де Мопассан
Любий друг (збiрник)
Гi де Мопассан
Дев’ятнадцяте столiття було напрочуд багате на блискучi таланти, на митцiв, якi поправу носили титул великих художникiв, володарiв дум. І коли говорять чи пишуть про найкращi досягнення художньоi лiтератури Францii цiеi неповторноi доби, серед iмен найбiльших письменникiв називають iм’я Гi де Мопассана. У свiдомостi мiльйонiв вiн давно вже посiдае мiсце поруч iз Стендалем, Бальзаком, Флобером, Золя, в яких учився, здобутки яких на нивi прози примножував. Тепер, коли з вiдстанi багатьох десятилiть ми можемо оглянути й оцiнити в цiлому творчий доробок Мопассана, коли суперечки навколо цього письменника вiдшумiли, а сторiнки критико-пасквiльних статей, проти нього спрямованих, узялися порохом забуття, коли вiн витримав найважчий iспит – iспит часом, ми можемо сказати, що вiн був не просто один з плеяди талановитих письменникiв, а творець живого i вiчного, правдивого й пристрасного мистецтва.
Мопассан прожив коротке життя – неповних сорок чотири роки. З них на активну творчу працю припадае трохи бiльше десятилiття. Мимоволi спадае думка: скiльки вiн мiг би ще створити, якi чудовi художнi можливостi лишилися нереалiзованi, якi думки – нездiйсненi! Згадаемо, що його великi попередники встигли написати пiсля своiх сорока рокiв: Стендаль – «Червоне i чорне», «Пармський монастир», «Червоне i бiле»; Бальзак завершив «Утраченi iлюзii», «Розкошi i злиднi куртизанок», створив «Селян», «Кузину Бетту», «Кузена Понса» й багато iншого, Флобер написав такi твори, як «Саламбо», новий варiант «Виховання почуттiв», «Бювар i Пекюше», «Три оповiдання».
Мопассан не ставив собi такого грандiозного завдання, як Бальзак або Золя. Але його новели й романи разом теж являють масштабну панораму життя Францii, всiх верств i прошаркiв суспiльства у другiй половинi XIX столiття. На сторiнках книжок Мопассана так само людно, як на сторiнках «Людськоi комедii» або «Ругон-Маккарiв», причому серед сотень персонажiв, покликаних до життя творчою уявою письменника, нема жодного, хто не мав би свого виразного обличчя, характеру, манер, способу мислення. Кожний залишаеться в пам’ятi, як залишаеться в нiй образ живоi людини, доброго знайомого, навiть приятеля чи ворога. Образ свiту у прозi Мопассана завжди чiтко зримий, виразний, його можна зiставити з творами образотворчого мистецтва. Якщо шукати для лiтературних творiв письменника аналогiй у живопису, то зовнiшньо i внутрiшньо вони близькi до iмпресiонiзму та постiмпресiонiзму, передусiм, до раннього Ренуара й Тулуз-Лотрека, якоюсь мiрою Сезанна. Знаменитi «Їдцi картоплi» Ван Гога з iх грубими, викривленими, як вузлуватi кореневища, тiлами й темними обличчями, тупими вiд нестерпного жаху iснування, можуть бути блискучою iлюстрацiею до багатьох оповiдань Мопассана про життя селян. На початку нашого столiття видавець Вiллар надрукував «Дiм Телье» з репродукцiями картин Дега як iлюстрацiями. Мабуть, ще переконливiше можуть прозвучати у цiй якостi працi Тулуз-Лотрека, глибоко спiвзвучнi з багатьма творами Мопассана, своiм фарсовим трагiзмом, вiдкритим болем i жорстокою правдою. Образ мсье Буало («Мсье Буало в кафе» Тулуз-Лотрека) – ситоi, тупоi тварини, що аж лиснiе вiд трiумфу споживача, начебто зiйшов зi сторiнок Мопассанових новел, якi продовжують лiнiю Флобера у викриттi бездуховного, ситого, самозадоволеного обивателя.
Але не тiльки цей образно-тематичний перегук, а й умонастрiй, ставлення до навколишнього свiту взагалi роблять Мопассана близьким до згаданих художникiв, так само, як ми знаходимо спорiдненiсть у трагiчному свiтосприйняттi невилiковно хворого письменника в останнi роки його життя i художника Ван Гога, що так глибоко страждав i так шукав вихiд зi свого болю i мук. Мопассановi пейзажi живуть, як картини великих малярiв, написанi фарбами на полотнi. Але в них е й музика, не лише зоровi, а й звуковi образи. Чи можна забути цей зимовий пейзаж: «Бiлоснiжна волохата завiса, виблискуючи, безупинно спускалася на землю; вона загладжувала обриси й укривала все льодовим мохом; i серед могильноi тишi похованого пiд снiгом мiста чути було лише якесь непевне й невловиме шамотiння снiгу, що, розвiюючись, падав; швидше натяк на шум, нiж самий шум, шелестiння легеньких порошинок, що, здавалося, виповняють простiр, встелюють увесь свiт». Це уривок з гнiвного i сповненого iронii оповiдання «Пампушка», з ним Мопассан увiйшов у велику лiтературу.
Або iнша картина, як на полотнах великих фламандцiв: «Двiр ферми, оточений деревами, здавалося, спав. У високiй травi палахкотiли жовтi кульбаби, а трава була соковита, зелена, по-весняному зелена i свiжа. Тiнь вiд яблунь кружком лежала бiля iх корiння. На солом’яних стрiхах надвiрних будов росли iриси з листям, схожими на шаблi, а дахи злегка курилися, начебто волога iз стiйла i клунь випаровувалась крiзь солому.
Наймичка зайшла у повiтку, куди ставили вози. За нею, на днi канави, була глибока зелена яма, що вся заросла духмяними фiалками, а за схилами лежала величезна рiвнина з перелiсками, з полями, де дозрiвав урожай i де-не-де видно було купки людей, далеких i маленьких, як ляльки: бiлi, начебто iграшковi конячки тягли дитячий плуг, за яким iшов чоловiк, як колосок, на зрiст». Це вже з «Історii наймички», сумноi i похмуроi iсторii з несподiвано щасливим кiнцем.
Щось дуже знайоме звучить в iнтонацii, манерi описувати природу. І справдi, в Мопассанових пейзажах, або, точнiше сказати, в тому, як вони намальованi, е щось тургенiвське, поетичне й прекрасне, як на сторiнках «Записок мисливця» або «Першого кохання». Так писати про природу можуть лише поети. Вiдомо ж, що цi два великих прозаiки (до речi, добрi знайомi) справдi писали вiршi. Поезii Мопассана колись були недооцiненi, пiзнiшi генерацii краще, нiж сучасники, вiдчули iхню образнiсть, емоцiйну силу i формальну довершенiсть. Але й тодi, коли автор зайшов з крилатого Пегаса на суворий грунт прози, вiн, однак, бачив, як поет, певнi сторiнки життя, мабуть, тi, свiтлiшi, що розкриваються в посмiшцi дитини, в красi молодоi жiнки, в затишку лiтнього ранку або зимових присмеркiв.
Мопассан був закоханий у земну красу, в багатство i розмаiття земного життя, буяння фарб, розкiш ароматiв, чарiвнiсть мелодiй. Вiн мрiяв про довершену людину, прекрасну духовно i фiзично. Письменник умiв захоплюватися гармонiею витончених струнких тiл iталiйських хлопчикiв, схожих на бронзовi статуетки на тлi небесноi блакитi; нiжно-золотавими засмаглими обличчями i важким темним волоссям красунь-мережевниць iз Санта-Маргерiта («Мандрiвне життя»). І разом з тим вiн мiг збагнути душу староi негарноi Кривонiжки, такоi благородноi в коханнi, самовiдданiсть i безкорисливiсть бiдноi самотньоi перебивницi стiльцiв; чеснiсть i доброту молодого Отто чи веселого щирого коваля, який став батьком маленькому Симону.
Навколишнiй свiт, прекрасне й огидне в ньому письменник сприймав з надзвичайною гостротою. Вiн був надiлений особливою емоцiйною вразливiстю, глибиною сприйняття, завдяки якому «найменше вiдчування перетворюеться на емоцiю, i залежно вiд температури вiтру, вiд запаху землi i вiд яскравостi денного свiтла ви вiдчуваете страждання, сум або радiсть… Але якщо нервова система не сприятлива до болю, до екстазу, то вона передае нам лише буденнi хвилювання i вульгарну вдоволенiсть» («Мандрiвне життя»).
Ця духовна та емоцiйна вразливiсть митця, органiчне прагнення довершеностi, гармонii в життi i людинi ставали в непримиренну суперечнiсть з дiйснiстю, яка оточувала Мопассана. Ницiсть, бездуховнiсть ii були для нього нестерпнi, жахливi. Письменник постiйно й невпинно шукав прекрасне, а навколо бачив вульгарнi фiзiономii мiщан i буржуа, позбавленi «вищого вiдблиску людяностi», яким навiть мистецтво не може надати оригiнальностi, власного неповторного виразу.
Мопассан був переконаний, що «едина справжня слава – це слава, здобута в трудi». Праця як пошук, як мислення, як горiння i радiсть – такою уявляв вiн собi дiяльнiсть людини в суспiльствi. Письменник протиставляв творення i руйнування, мирну працю i божевiлля вiйни. З захопленням розповiдав вiн про визначних трудiвникiв лiтератури Бальзака i Флобера, чия невтомна праця була для нього взiрцем, гiдним наслiдування. Згадуючи у статтi про Флобера, як працював його вчитель, Мопассан увесь час порiвнюе титанiчну розумову працю великого митця з фiзичною, вiд чого процес художньоi творчостi набувае не лише наочностi, а й величi: «Вiн брався до писання: – повiльно, безперервно зупиняючись, починав увесь час знову, закреслював, додавав, заповнював береги, вставляв слова впоперек рядкiв, списував двадцять сторiнок, поки закiнчував одну, хекаючи, як лiсоруб, вiд важкого напруження думки…»
Та захоплення творчою працею припадало на долю лише небагатьох обранцiв. Тим людям, якi жили i вмирали поруч, у нормандських селах чи паризьких кам’яницях, селянам, ремiсникам, служницям, дрiбним урядовцям – незмога пiзнати натхнення вiльного труда. І перед читачем Мопассанових творiв постають десятки образiв трудiвникiв з руками, скрученими мов вузлувате корiння старих дерев, з незграбними рухами, зiгнутими спинами i зморшкуватим обличчям. Все це зробила з ними важка, виснажлива праця, що вбивае молодiсть, нiвечить красу, сушить мозок, перетворюе людину на робочу тварину, тупу, замучену, покiрну. Як виразно це перегукуеться з творами украiнських письменникiв-сучасникiв Мопассана, таких як І. Франко або росiян – А. Чехова чи М. Горького.
Величезною силою, що формуе людське життя i даруе людинi найбiльше щастя, вважав Мопассан кохання. Кохання чисте й самовiддане, нероздiлене i взаемне, глибоке i примхливе, очищене високою духовнiстю i гаряче у своiй земнiй пристрасностi, буяннi молодоi кровi. Мопассан був справжнiм спiвцем кохання, але йому, мудрому знавцевi свого суспiльства, доводилося надто часто бачити, якi низькi, бруднi й огиднi форми набувае це прекрасне людське почуття у свiтi власникiв, у свiтi, де все мае продажну цiну, тобто знецiнюеться.
Письменниковi нерiдко дорiкали, що на сторiнках його творiв так багато розповiдаеться про жриць продажного кохання, про почуття по-тваринному грубi, позбавленi благородства й витонченостi. І справдi, варто порiвняти такi Бальзаковi образи куртизанок, як Кораллi або Естер, чи створену Дюма-сином постать «дами з камелiями» з вульгарними повiями «Дому Телье» або багатьох iнших Мопассанових творiв, щоб вiдчути глибоку вiдмiннiсть у зображеннi тих i iнших. Нiжнi, нещаснi створiння, здатнi на справжне почуття, грiшнi ангели з чутливою душею й брутальнi у своiй безсоромнiй вiдвертостi продажнi дiвки – здаеться, цiла прiрва лежить мiж цими постатями. Але так лише здаеться. Мопассан, звичайно, не був першовiдкривачем цiеi теми в лiтературi. У Францii вiн мав давнiх попередникiв, як абат Прево автор «Манон Леско», але саме Мопассан показав проституцiю як масове, жахливе у своiй буденностi явище, як каiнову печать загальноi продажностi, морального зубожiння свiту грошей, як наслiдок бiдностi, в яких живуть трудящi жiнки i якi штовхають цих нещасних на панель. «Кожна людська особистiсть гiдна поваги» – цi слова були гаслом Мопассана. Людяне й чисте вiн шукав навiть у повiях дому мадам Телье i знаходив у них спотворену, але незгасну жагу материнства, любовi, звичайного жiночого щастя. Письменник показував, що в серцi знедоленоi жiнки, яка опинилася на самому суспiльному днi й втратила повагу до себе, жеврiе iскра гордостi й людськоi гiдностi, ця iскра, може спалахнути й випалити все нечисте. І тодi розкриваеться справжне в людинi, краще, що в нiй було. І тодi повiя Рашель вбивае прусського офiцера за його знущання з честi французьких жiнок, а вульгарна утриманка Пампушка стае здатною на патрiотичний вчинок («Мадемуазель Фiфi», «Пампушка»).
* * *
Першi переклади Мопассанових творiв украiнською мовою з’явилися ще за життя автора. Починаючи з 1883 року, рiзнi газети й журнали друкують переклади його оповiдань, статей, зроблених безпосередньо з перших французьких публiкацiй. Серед перекладачiв, що пропагували творчiсть французького реалiста, були Марко Вовчок, Василь Щурат, Осип Маковей, Іван Рильський та iншi украiнськi письменники. За перших пiвтора десятилiття з’явилося украiнською мовою понад сорок творiв письменника, якi досить широко представляли тематично рiзнi оповiдання й статтi майстра.
Великим прихильником таланту Мопассана був Іван Франко. Вiн пiдготував збiрку новел французького прозаiка, що вийшла пiд назвою «Дика панi» 1899 року. Є певнi припущення, що автором передмови до цiеi невеличкоi збiрочки теж був І. Франко. У 1927 роцi в радянськiй Украiнi починають виходити томи майже повного десятитомного видання творiв Мопассана украiнською мовою за редакцiею професора Степана Савченка. Переклади для цього видання готували Валерiан Пiдмогильний, Максим Рильський, Іван Рильський, Людмила Івченкова, Борис Козловський та iншi вiдомi лiтератори. Важливим вкладом у мопассанознавство була глибока стаття про його творчiсть, що належала перу С. Савченка. Вiдтодi твори письменника перевидавалися в Украiнi десятки разiв, великими тиражами, в удосконалених старих або нових перекладах.
* * *
В останнiй, третiй статтi Мопассана про Флобера е розповiдь про те, як однiеi ночi, невдовзi перед смертю, старий письменник у присутностi свого учня i друга палив листи й iншi релiквii минулих днiв. Розповiдь дуже сумна. Мопассановi здаеться, що цiле довге життя згорiло перед ним у полум’i камiна. Але вiн розумiе й позитивно оцiнюе вчинок метра. Особисте життя з його радощами й турботами, з тонкими нюансами у стосунках i почуттях, життя, викладене в щоденниках та листах, незрозумiле для чужих, невтаемничених, не повинно стати предметом iхньоi пустоi цiкавостi. Сам Мопассан усiма силами захищав свое життя вiд набридливоi уваги цiкавих i нескромних. Однiй зi своiх кореспонденток вiн писав: «У мене перебiльшена цнотливiсть щодо моiх почуттiв, така цнотливiсть, що мене хвилюе найменша спроба дiзнатися про моi iнтимнi переживання… сама думка про те, що тiнь, в якiй я ховаю свое серце, буде освiтлена друкованими повiдомленнями, викриттями, посиланнями, роз’ясненнями, викликае у мене невимовну нудьгу i нездоланний гнiв». Саме тому про життя Мопассана ми знаемо куди менше, нiж про життя багатьох iнших митцiв, його сучасникiв. Але, звичайно, зусиллями багатьох лiтературознавцiв бiографiя Мопассана дослiджена й вивчена як у загальних рисах, так i в окремих деталях.
Мопассан народився 5 серпня 1850 року в Нормандii. Йому дали пишне й довге iм’я – Анрi-Рене-Альбер-Гi, пiзнiше вiн називав себе тiльки найкоротшим, останнiм. Мопассани не вважалися анi старим, анi багатим родом. Дворянська часточка «де» з’явилася перед цим прiзвищем лише у XVIII столiттi. Вони не мали успадкованих замкiв i земельних володiнь. Батько Гi був бiржовим маклером з досить непевним i обмеженим прибутком. Однак у молодi роки в майбутнього письменника виникали деякi марнославнi iлюзii щодо шляхетностi його роду, i вiн навiть цiлком серйозно намагався реконструювати iсторiю своiх дворянських предкiв. І пiзнiше у нього збереглося дещо iдеалiзоване уявлення про галантний, яскравий, зухвалий i аристократичний XVIII вiк – вiк вiльних звичаiв, мудроi толерантностi, енциклопедичноi освiченостi й рафiнованого кохання, таке чуже вузькому практицизмовi й фальшивiй показнiй моральностi буржуазного XIX столiття. Присмак аристократичного снобiзму також де-не-де прослизне у висловлюваннях Мопассана про натовп, про масу, ii жорстокiсть, примiтивнiсть ii смакiв, грубiсть розваг тощо. Серед суперечностей, притаманних Мопассановi як мислителю i художнику, це одна з них. Вона тим бiльше впадае в око, що в основi своiй свiтогляд письменника був гуманiстичний i демократичний.
Життя батькiв Мопассана не склалося. Вони розлучилися, коли Гi було всього дванадцять рокiв, а його брату Ерве ще менше. Виховання синiв лягло на плечi матерi. Лора Ле Пуатвен спромоглася завоювати щиру любов i повагу старшого сина, який став ii гордiстю. До останнiх днiв Мопассана вона залишалася другом, порадницею i довiреною всiх його задумiв i планiв. Мати була доброю й розумною вихователькою, тонко розумiла душу сина, вмiла спрямувати його бурхливу енергiю в русло художньоi творчостi. Їi брат Альфред Ле Пуатвен, що рано помер, у молодi роки товаришував з Гюставом Флобером. Флобер назавжди зберiг нiжну пам’ять про Альфреда, лишився другом його родини. І коли на початку 70-х рокiв до нього прийшов молодий Мопассан, який чимось нагадував свого покiйного дядька, Флобер перенiс на нього любов i симпатiю.
Пiсля недовгого перебування в духовнiй семiнарii, де життя здавалося юному Гi нестерпним, мати вiддала, його до Руанського лiцею. Хлопець був здiбним учнем, часто його успiхи в навчаннi вiдзначалися високими балами. Але найважливiшим для подальшоi письменницькоi долi було те, що в Руанi вчителем французькоi лiтератури й напутником Мопассана став поет Луi Буйле, i першi лiтературнi спроби Мопассана були поетичними.
Пiсля закiнчення лiцею Гi вступае в Каннi на факультет права. Але в цей час спалахуе франко-прусська вiйна. Мопассановi не довелося пiзнати принади студентського життя, вiн став до лав вiйська i пройшов з французькою армiею важкий шлях вiдступу, переживши всю гiркоту поразки.
Враження дитинства, прожитого в Нормандii, виявилися напрочуд яскравими i тривкими. Мiцна пам’ять письменника зберегла в найдрiбнiших подробицях картини нормандськоi землi, обличчя, характери, iсторii ii жителiв – рибалок, селян, служниць i наймитiв, сiльських кюре i жебракiв, корчмарiв i власникiв родових маеткiв. До речi, i в роки зрiлостi вiн не поривав своiх зв’язкiв з краем дитинства, часто бував у Етрета. Нормандiя знайшла в ньому свого спiвця й побутописця, люблячого сина й гiркого критика. Сильними й болючими виявилися i враження военних мiсяцiв. Починаючи з першоi знаменитоi новели «Пампушка» i до останнього, незавершеного роману «Анжелюс», Мопассан постiйно повертаеться до подiй франко-прусськоi вiйни й окупацii рiдноi землi. В цi тяжкi для Францii днi вiн особливо яскраво побачив, яким рiзним е ставлення до вiтчизни простих людей i представникiв заможних класiв, вищих верств суспiльства. Саме бiдарi люблять свою сувору до них батькiвщину, захищають ii в похмуру годину ворожоi навали, саме iм притаманне розвинене почуття честi й нацiональноi гiдностi. Ця думка, вистраждана й пережита, лягла в основу багатьох новел i нарисiв письменника («Пампушка», «Мадемуазель Фiфi», «Стара Соваж», «Дядько Мiлон» та iншi). Пiсля закiнчення вiйни i звiльнення з вiйськовоi служби Мопассан оселився в Парижi. Треба було десь служити, аби заробити на життя. З великими труднощами Мопассан змiг влаштуватися на посаду урядовця морського мiнiстерства, через п’ять рокiв – домогтися переведення в мiнiстерство освiти.
Всупереч усьому нецiкавому й нудному, чим було заповнене життя Мопассана з дев’ятоi ранку до шостоi-сьомоi вечора, коли вiн мусив тягти виснажливу бюрократичну лямку, 70-i роки дали йому дуже багато i, може, були найщасливiшi в його життi. Саме в цей перiод вiн зблизився з Флобером, i той став його вчителем в царинi лiтератури, другом, якому можна було розповiсти про все добре й погане, попросити поради, пiдтримки, просто пiдбадьорливого слова. Жвавий i темпераментний юнак мав багато друзiв i подруг, закохувався i кохав, брав участь у веселих i пустотливих розвагах своiх однолiткiв.
Сучасник Гi де Мопассана художник-iмпресiонiст Едуард Мане 1874 року намалював вiдоме полотно «На водi». На картинi зображено молодого чоловiка i жiнку в човнi, що пливе по яскраво-блакитнiй водi, прозорiй вiд щедрого свiтла. Молодий чоловiк засмаг на сонцi, його загорiла шкiра гарно контрастуе з легким бiлим одягом. З-пiд солом’яного капелюха дивляться уважнi очi. Цю життерадiсну, пройняту настроем молодостi картину Мане намалював у Аржантейлi, мiстечку на березi Сени, де в тi роки селилися влiтку молодi художники, де завжди було цiкаво й весело i де створено так багато гарних полотен.
Молодий Мопассан пристрасно захоплювався водним спортом. Кожноi недiлi, а часто пiсля роботи i в будень, вiн плавав у човнi по Сенi в околицях Парижа – Аржантейлi, Бужiвалi, Пуасi. І хоч молодий чоловiк на картинi Мане, певна рiч, не Мопассан, вiн дуже схожий на письменника, яким той був у цi роки. Картина передае те здорове i свiтле свiтосприймання, що було характерне для письменника в перший перiод його життя i творчостi. Пiзнiше вiн написав багато оповiдань, пов’язаних iз життям Сени. Поетичнi пейзажi рiчки – чарiвноi в слiпучi лiтнi днi, загадковоi й похмуроi вночi, пiд покровом туману, смiшнi iсторii невдах-рибалок, пригоди молодих веслярiв та iхнiх легковажних подруг, гучнi й галасливi розваги у прибережних ресторанчиках (згадаймо ще одну картину «Снiданок веслярiв» Огюста Ренуара), кумеднi зiткнення веселих i зухвалих представникiв богеми й статечних буржуа, що в недiлю вибиралися на лоно природи, все це кольорове, веселе, гомiнке, живе в новелах Мопассана, як свiжi пахощi води й риби, димку вiд багаття й соковитоi зеленi. Згадуючи про свою юнiсть, письменник писав, що тодi вiн мав лише одну пристрасть – Сену. І справдi, вiн вiддавав iй багато часу, досягнув неабияких успiхiв у веслярствi. Але вже в цей час справжньою його пристрастю була лiтература.
* * *
Протягом сiмдесятих рокiв Мопассан постiйно бувае в домi Флобера, листуеться з ним, вiддае на його суд своi рукописи. Суворий i вимогливий метр призвичаював учня працювати регулярно, щодня. Вiн учив: «Для художника iснуе лише одна засада: жертвувати всiм заради Мистецтва». Для Флобера мистецтво завжди писалося з великоi лiтери. Такого ж самовiдданого служiння мистецтву, такоi ж поваги до нього вiн вимагав i вiд Мопассана. Перша стаття, надрукована молодим письменником у жовтнi 1876 року, була присвячена Флоберовi. Мопассан захоплюеться стилем Флобера, точнiше, повною еднiстю форми й змiсту в його творах, називае його великим, генiальним письменником, пiдкреслюе, що вiн «насамперед художник: це значить – письменник об’ективний». Для Флоберового учня в цей час об’ективнiсть, безстороннiсть значать дуже багато, здаються першим, основним досягненням майстра лiтератури. Але, як доводить уся пiзнiша творчiсть Мопассана, його розумiння об’ективностi художника рiвнозначне правдивостi i аж нiяк не означае байдужостi до зображуваноi постатi чи проблеми. Лише в перших раннiх творах ми майже не вiдчуваемо власного ставлення митця до обраноi теми. Саме це викликало негативну оцiнку новел, зiбраних у першiй книзi «Дiм Телье», з боку Льва Толстого. Вiн закидав молодому авторовi нерозумiння того, що е добром, а що злом, моральну байдужiсть. Можна сказати, що його докори були викликанi прагненням Мопассана до абсолютноi об’ективностi, бажанням будь-що уникнути особистого зацiкавлення чи, краще сказати, нав’язування власних оцiнок читачевi. Але при уважному читаннi ми все одно розумiемо, як саме ставиться новелiст до своiх героiв. Іронiя, якою пройнятi «Пампушка» чи «Дiм Телье», вже й е оцiнкою, виключаючою стерильну безстороннiсть.
У наступних збiрках новел Мопассан позбуваеться уявноi безсторонностi. Вiн не тiльки передае всiма художнiми засобами твору свое ставлення до подiй i осiб цього твору, а й втручаеться в багатьох оповiданнях у розповiдь, дае свое тлумачення, емоцiйне роз’яснення своiх поглядiв, так би мовити, «вiдкритим текстом», удаючись до авторських вiдступiв, що часто мають публiцистичний характер.
У своiй першiй статтi – блискуче написаному панегiрику майстерностi Флобера, Мопассан викладае власнi погляди на мистецтво, багато в чому близькi до поглядiв Флобера. «Першою турботою художника мае бути прагнення краси, бо краса сама по собi е iстиною, i те, що прекрасне, завжди правдиве, тодi як те, що правдиве, може i не бути прекрасним». Друга турбота – це пошуки точного слова, абсолютного вiдповiдника думцi. Молодий письменник багато разiв чув вiд свого вчителя, що «яке-небудь явище можна висловити лише одним способом, визначити лише одним iменником, схарактеризувати лише одним прикметником, оживити лише одним дiесловом». Пiзнiше Мопассан пiдкреслював, що за Флобером «письменник мае бути дзеркалом явищ дiйсностi – таким дзеркалом, яке, вiдтворюючи iх, надае iм той невимовний, майже божественний вiдблиск, в якому полягае сутнiсть мистецтва». Автор художнiх творiв, на його думку, не тiльки вiддзеркалюе все, що його оточуе, а й надае йому нових якостей, якi е специфiчно мистецьким вiдтворенням дiйсностi. Пiд пером майстра вона набувае новоi виразностi й громовитостi, стае узагальненням багатьох спостережених художником фактiв, iхньою квiнтесенцiею. «Письменник показуе лише суть подiй, що йдуть одна за одною… вибирае лише iхнi характернi риси й сполучае, спiвставляе цi риси так, щоб найкраще сприяти шуканому ефектовi, аж нiяк не переслiдуе мету будь-якого повчання». Вiн наголошував: «Флобер не уявляв собi, щоб змiст мiг iснувати поза формою або форма поза змiстом».
Багато чому навчився молодий письменник-початкiвець i вiд знаменитого друга Флобера І. С. Тургенева. Мопассан захоплювався Тургеневим, присвятив йому три статтi, кiлька разiв згадував у своiх художнiх творах. Молодому письменниковi дуже iмпонувала манера Тургенева-романiста, який вiдмовився вiд побудови роману «на iнтризi, з драматичними штучними комбiнацiями, вимагаючи, щоб давали «життя», тiльки життя – «шматки життя» без iнтриги й беззубих пригод».
З середини 70-х рокiв Мопассан починае писати не лише вiршi, а й прозовi i драматичнi твори. У цей час у газетах вийшла низка статей Мопассана i кiлька його новел. Усе це було надруковано пiд псевдонiмами. Бiльшiсть статей присвяченi лiтературi. І пiзнiше Мопассан писав про новi твори французькоi лiтератури або переклади з iншомовних лiтератур французькою мовою. Лiтературнi статтi Мопассана позначенi тонкими й глибокими спостереженнями, вмiнням вихопити найсуттевiше в тому чи iншому лiтературному напряму чи творчостi того чи iншого письменника.
Мопассан вважав себе одним iз художникiв, якi повстали проти пишномовностi i штучностi романтизму, реалiстом, причому реалiзм вiн розумiв як неминучу реакцiю проти романтичного духу, проти «солодкуватоi чутливостi, яка замiнюе романтикам розум».
У своiй статтi «За читанням» (1882) Мопассан сформулював думку, яку можна розглядати як своерiдне кредо письменника: «Чи е що-небудь бiльш хвилююче, бiльш приголомшливе, нiж життева правда?». В iншiй статтi («Вечори в Меданi») вiн писав: «едино об’ективними е лише Людська iстота i Життя, i ми повиннi iх розумiти i вiдтворювати як справжнi художники. Якщо ми не можемо дати iхне точне i водночас художне зображення, значить, у нас бракуе таланту». В другий половинi 70-х рокiв Мопассан зближуеться з письменниками кола Золя. Їх багато що об’еднуе. Мопассан писав, що занадто довго в поезii оспiвувались лише зiрки, дiвчата, весна i квiти, iдеалiзацiя була провiдною рисою лiтератури. Тому потяг натуралiстiв до зображення похмурих, а то й брудних сторiн життя, «покидькiв» е лише природним протестом проти столiтнього засилля iдеалiстичноi школи. Вiн розглядав як цiлком виправдану полемiчну крайнiсть, пристрасть письменникiв, близьких до Золя, до зображення декласованих, суспiльних типiв, як спробу «звiльнитися вiд лiтературних забобонiв» романтики, всiляких заборон i табу на зображення темних моментiв дiйсностi. Мопассан вважав, що Золя вирiзняеться серед iнших письменникiв активнiстю думки, прагненням усього нового, що вiн справжнiй революцiонер у лiтературi. Однак на його думку, натуралiсти, на вiдмiну вiд своiх попередникiв – реалiстiв типу Бальзака або Флобера, намагаються вiдтворити саме життя з допомогою справжнiх фактiв, якi вони збирають всюди, – збирають неймовiрно вперто, – блукаючи, вистежуючи, розшукуючи, з мiшком за плечима, як ганчiрники. Тож-бо iхнi романи часто виявляються лише мозаiкою з фактiв, що сталися в рiзних мiсцях, фактiв, причини яких не схожi, а значення рiзне, що позбавляе роман, де вони зiбранi, правдоподiбностi i тiеi едностi, якоi передусiм повинен прагнути письменник. Дослiдники творчостi Мопассана знаходять помiтнi впливи натуралiзму в першiй збiрцi його новел. Кращi з художнiх надбань цiеi течii автор «Любого друга» використав i в пiзнiших своiх творах.
Дружба Мопассана з Золя та iншими молодими лiтераторами сприяла написанню його першого широко вiдомого твору новели «Пампушка», яка увiйшла в збiрник «Вечори в Меданi», де були надрукованi оповiдання Золя, Гюiсманса, Сеара, Еннiка, Алексiса. Всi цi новели об’еднанi спiльною темою франко-прусськоi вiйни.
Флобер перед смертю (травень 1880 р.) ще встиг утiшитися успiхом свого учня. Прочитавши «Пампушку», вiн захоплено писав у листi до Мопассана: «Менi не терпиться сказати вам, що я вважаю «Пампушку» ш е д е в р о м… Це оповiдання залишиться, можете бути певнi». Флобер з його бездоганним смаком не помилився, на «Пампушку» чекала почесна доля найвiдомiшого твору Мопассана.
Ця новела може бути зразком того, як опрацьовував Мопассан життевий матерiал, як вiн будував сюжет, якими засобами розкривав характери персонажiв, змальовував пейзаж, нарештi, зразком iронiчного, i навiть сатиричного зображення суспiльних вiдносин буржуазноi Францii. Дуже часто Мопассан використовував як сюжети своiх оповiдань розповiдi рiдних, друзiв, знайомих про рiзнi життевi епiзоди, цiкавi смiшнi або сумнi випадки. Історiю, взяту в основу «Пампушки», Мопассан почув вiд свого родича Шарля Корд’ома. Той сам був один iз учасникiв цiеi iсторii. Кожний з персонажiв мав своiх реальних прототипiв. Так, наприклад, прообразом Пампушки була руанська утриманка Аидрiена Легей, а сам Корд’ом правив письменниковi за модель для образу республiканця Корнюде. Вiрний настановам своiх вчителiв, Мопассан вiдкинув усе другорядне i несуттеве, загострив ситуацiю, зробив ii драматичнiшою, напруженiшою, узагальнив в окремому, майже анекдотичному епiзодi характернi конфлiкти французького суспiльства взагалi i епохи франко-прусськоi вiйни зокрема. В невеличкому, по-сутi, конфлiктi мiж повiею Елiзабет Руссе, на призвiсько Пампушка, з одного боку, i прусським офiцером та ii супутниками по дилiжансу, французами, – з другого, письменник зумiв показати i справжнiй патрiотизм простоi жiнки, i лицемiрну, наскрiзь фальшиву моральнiсть вищих верств, iхню байдужiсть до долi вiтчизни, шкурнiсть iхнiх iнтересiв i брутальну зухвалiсть мiлiтариста-загарбника.
Характеристика кожного героя складаеться найчастiше з кiлькох слiв, але цих слiв («едино точних») достатньо для того, щоб перед нами як живi постали i подружжя Луазо: вiн – колишнiй прикажчик, хитрий дiлок, – i вона «дебела дама з рiзким голосом i рiшучою вдачею»; i два iнших подружжя – граф i графиня де Бревiль та фабрикант Каре-Ламадон i його молоденька гарненька дружина. Лише одна фраза про пана Каре-Ламадона, так само як одне речення про панi Каре-Ламадон, iз великою силою iронii передають саму сутнiсть цих двох людей: «За весь час iмперii вiн очолював лояльну опозицiю з единою метою одержати згодом бiльше за приеднання до того устрою, з яким вiн боровся, за його власним висловом, благородною зброею. Панi Каре-Ламадон, куди молодша за свого чоловiка, була втiхою для призначених у руанськiй гарнiзон офiцерiв з порядних родин». Компанiю доповнюють двi черницi i рудобородий Корнюде – «демократ, страховище всiх шановних людей». І до Корнюде перо письменника безжальне. Згадаймо нищiвну характеристику, яку дав йому автор: «Рокiв зо двадцять вiн купав свою величезну руду бороду в келихах по всiх демократичних кав’ярнях…. i нетерпляче ждав запровадження республiки, щоб обiйняти якусь посаду, вислужену стiлькома революцiйними частуваннями». Розвиток подiй в оповiданнi не змiнюе характеристик-оцiнок, а тiльки розкривае вже данi характери в дii. Читача не чекае несподiванка, коли йдеться про цих людей. З зернятка бур’яну не може вирости троянда. Так охарактеризованi на початку новели персонажi не можуть виявити якихось позитивних рис i почуттiв.
Щодо самоi постатi Пампушки, то тут дiе iнший закон художностi. Цей характер сповнений суперечностей, i тому в новелi вiн несподiвано повертаеться до читача своею новою ясною i чистою гранню. Розбещена жiнка, яка звикла до своеi жалюгiдноi ролi, i хоч не втратила цiлком природноi сором’язливостi, але не вiдчувае глибини свого падiння i не страждае вiд цього, – раптом стае здатною на опiр зухвалим домаганням прусського офiцера. Лише бажання допомогти супутникам, чесна наiвнiсть Пампушки i хитрi пiдступи всiх цих Луазо, де Бревiлей, набожних черниць примушують ii погодитись провести нiч з огидним iй пруссаком.
Мопассан навмисне протиставляе представникам вищих суспiльних верств не чисту й чесну жiнку, а повiю, домагаючись цим розв’язання кiлькох завдань. По-перше, вiн показуе, що багатi й iменитi пасажири дилiжанса, якi тiкають з обложеного нiмцями Руана, морально нижчi вiд повii. По-друге, вiрний своiм переконанням, письменник знаходить людянiсть там, де, здавалося б, марно ii шукати, – в душi продажноi жiнки. По-трете, вiн кидае виклик банальним забобонам, руйнуе повагу до сильних свiту цього i захищае гiднiсть упослiджених, викинутих за борт суспiльства. Важливим для розумiння задуму новели е заспiв до неi, де Мопассан критично й iронiчно змальовуе вiдступ французькоi армii, розгубленiсть обивателiв, боягузтво власникiв-буржуа, iхню улесливiсть i схиляння перед ворогом заради збереження власного майна.
Дуже виразне закiнчення новели. Частково повторюеться вихiдна ситуацiя. На початку новели, коли подорожнiх охопило почуття голоду, Пампушка щедро подiлилася всiма запасами iжi, якi вона передбачливо захопила iз собою. Пiсля того, як бiдна жiнка перенесла таку важку й ганебну для неi нiч з пруссаком, iй було не до лаштування в дорогу. Засмучена, принижена, вона не взяла з собою харчiв, i ось замiсть вдячностi всi ii супутники з огидою вiдвертаються вiд неi. Смачно поглинаючи припасене, вони не дивляться в той куток карети, де гiрко ридае Пампушка. А розкiшний ловелас Корнюде з незалежним виглядом насвистуе «Марсельезу». Щоправда, в його «Марсельезi» е виклик. Це своерiдна помста, може, наiвна й смiшна, але помста супутникам.
У «Пампушцi» виявилась одна яскрава риса творчоi вдачi Мопассана. Гнiв, iронiя, критична злiсть не можуть заступити соромливоi нiжностi, прихованого, але активного спiвчуття до нещасноi ображеноi людини, притаманних кращим творам письменника. Цiкаво вiдмiтити, що найчастiше цi тендiтнi почуття Мопассан виявляе у творах, присвячених жiнкам. Згадаймо такi новели, як «Мiс Гаррiет», «Кривонiжка», «Івета», «Перлина», романи «Життя» або «Монт Орiоль».
Можна сказати, що пiсля публiкацii «Пампушки» Мопассан прокинувся знаменитiстю. Тi труднощi, якi отруювали його молодiсть, зникли. Але прийшли новi, важкi випробування. Слава вимагала щоденних жертв. Мопассан повинен був безперервно, напружено працювати. Починаючи з 1881 року, вiн видае щорiчно кiлька книжок, збiрки новел, романи, нариси.
Десять рокiв iнтенсивноi творчоi працi, подарованi Мопассану долею, були також роками цiкавих подорожей. Вiн об’iздив мало не всю Францiю, пройшов пiшки сотнi кiлометрiв, не з вiкна карети, а зблизька розглядаючи красу рiдноi землi. Десятки гарних пейзажiв в його творах змальованi з величезною майстернiстю, точнiстю i художньою свободою, це справжнi картини з натури. Вiн видав книжки нарисiв «Пiд сонцем», «На водi», «Мандрiвне життя», рiзнi тематично i за формою, побудованi на матерiалi численних подорожей письменника.
Розглядаючи цi книжки нарисiв Мопассана в цiлому, бачиш, як багато вiн зробив для цього лiтературно-публiцистичного жанру, скiльки знахiдок, бiльше того, принципових художнiх рiшень увiйшли у творчий арсенал пiзнiших авторiв подорожнiх нарисiв, жанру, який набув у ХХ столiттi небувалоi популярностi.
Французька лiтература знае багато справжнiх трудiвникiв. Всiм вiдомо, скiльки працював Бальзак, яким невтомним у своiй лiтературнiй роботi був Флобер або Золя. Але, мабуть, Мопассан лишаеться неперевершеним у працьовитостi, самовiдданiй невпиннiй творчостi. Майже щороку вiн видавав понад тисячу сторiнок, ставлячи своерiднi письменницькi рекорди. Це напруження було шкiдливим для здоров’я митця, до якого вiн давно вже ставився безжально.
«Ви провадите трудове життя, котре вбило би десяток звичайних людей. Ви опублiкували двадцять сiм томiв за десять рокiв, i ця шалена праця пожерла ваше тiло». Цi слова вiдомого професора медицини, сказанi Мопассану у 1890 роцi, мабуть, найточнiше передають причини його захворювання. Професор додае: «В даний момент тiло мститься на вас, паралiзуючи дiяльнiсть мозку». Неможливо без душевного болю читати останнi листи художника до лiкарiв i друзiв: «У мене жодноi послiдовноi думки, я забуваю слова, всi назви, а маячня i смуток роздирають мене… Я не можу писати, я бiльше не бачу; це крах мого життя…»
Першого дня нового 1892 року Мопассан вiдвiдав свою матiр. Вiн був збуджений, не слухаючи умовлянь староi матерi, утiк з ii дому невiдомо куди, а вночi намагався вбити себе. Починаючи з цiеi страшноi ночi, Мопассан вже не приходив до свiдомостi. Ще пiвтора року жило його тiло, але розум був мертвий.
6 липня 1893 року великого художника не стало.
* * *
Гi де Мопассан був письменником, який не обмежувався лише одним-двома улюбленими жанрами. Але свiтову славу вiн завоював передусiм як новелiст i автор романiв. Існуе усталена думка, що вiн був одним з найбiльших зарубiжних новелiстiв XIX столiття. Плин часу лише пiдтверджуе слушнiсть цiеi думки.
1881 року вийшла перша збiрка новел письменника «Дiм Телье». В наступному (1882) – друга – «Мадемуазель Фiфi», а далi щороку Мопассан видае двi, три, чотири книжки. Найплiднiшими були 1884, 1885 та 1886 роки. За цей короткий промiжок часу вийшли збiрки «Мiсячне сяйво», «Мiс Гаррiет», «Сестри Рондот», «Івета», «Казки дня i ночi», «Туан», «Добродiй Паран», «Маленька Рок».
Загадом Мопассан написав близько трьохсот новел, об’еднаних у пiвтора десятки збiрок. Три збiрки були виданi пiсля смертi письменника, в них увiйшли тi твори, якi вiн не перевидавав за життя. Мопассан старанно добирав оповiдання до кожноi збiрки. Вiн намагався об’еднати твори, близькi за настроем, але водночас уникнути монотонностi. Тому в збiрках переважно гумористичних, таких як «Бекасовi казки» або «Сестри Рондолi», ми зустрiчаемо твори драматичного або елегiчного звучання, а серед серйозних i сумних новел таких книжок, як «Мiс Гаррiет» чи «Мiсячне сяйво», е твори з оптимiстичним, свiтлим, а то й жартiвливим настроем. Взагалi домiнанта творчiсть Мопассана розвиваеться вiд життерадiсного до похмурiшого i песимiстичнiшого. Не випадково остання збiрка новел мае промовисту назву «Марна краса». Для такого розвитку були i суспiльнi, i особистi причини.
Вище вже згадувалися провiднi теми творчостi Мопассана взагалi i його новелiстики зокрема. Це теми вiйни, страждань i смертi, якi вона несе людям; життя представникiв рiзних суспiльних класiв i прошаркiв, кохання, щастя чи нещастя в шлюбi, вiрностi i зради, самотностi людини. Темою багатьох новел е доля жiнки в суспiльствi i сiм’i, доля людей, якi опинилися за межами суспiльства, калiк, жебракiв, повiй. Буржуазнi й аристократичнi звичаi в столицi й провiнцii, релiгiя i ii вплив на людей, iсторii священикiв, ескiзи яскравих людських характерiв, психологiчнi феномени i аналiзи хвороi психiки, жартiвливi сценки й анекдоти – все це розмаiття становить те, що ми називаемо новелiстикою Мопассана.
Новели про франко-прусську вiйну, першою серед яких була «Пампушка», лише умовно можна видокремити i об’еднати за цiею единою темою. В «Пампушцi», «Мадемуазель Фiфi», «Старiй Соваж», «Дядьковi Мiлонi» головне – любов до вiтчизни, яка пiдiймае людину, робить ii здатною на мужнiй i благородний вчинок.
У «Двох приятелях», «Причиннiй» – це зображення тупоi жорстокостi ворога, ненависть до вiйни, що вдерлася в життя мирних спокiйних людей i зруйнувала його. Всi цi оповiдання написанi в драматичнiй i швидкiй манерi, хоч i не без iронiчних акцентiв. А в таких новелах, як «Пригоди Вальтера Шнаффса» або «Полоненi», переважае гумор характерiв чи ситуацiй. Вони спрямованi не тiльки i не стiльки проти пруссакiв, як проти боягузливих французьких буржуа-ополченцiв, хвалькуватих брехунiв, що хизуються своiми уявними подвигами. В усiх оповiданнях iз часiв програноi Францiею вiйни Мопассан дуже чiтко проводить лiнiю мiж простими солдатами-нiмцями, селянами або ремiсниками, яких вiйна вiдiрвала вiд рiдних домiвок, вiд роботи, i iхнiми бундючними офiцерами-садистами, нiколи не пiдмiнюе соцiальну оцiнку шовiнiстичними забобонами.
Велику групу становлять новели з селянського, чи ширше, – народного життя. Сюди треба вiднести i оповiдання про рибалок, ремiсникiв, дрiбних службовцiв тощо. Мопассан часто пише про «iдiотизм» сiльського життя («Історiя наймички», «Хрестини» i багато iнших). Через бiльшiсть оповiдань на цю тематику проходить образ дiда з тiлом, висушеним безнастанною працею, або тупоi баби, забитоi важким життям, темноi, недовiрливоi, боязкоi. Пiд страшною владою власностi спотворюються людськi душi, кам’янiе серце. І корчмар Шiко споюе стару Маглуар, щоб скорiше заволодiти ii землею («Барильце»); аби не витрачати грошей на дармоiда, дружина примушуе паралiзованого чоловiка висиджувати курчат («Туан»); скупий селянин пiдiймае шматок мотузки на дорозi i стае жертвою пiдозри у крадiжцi («Шворка»). Скупiсть робить селян жорстокими i безжальними, вони цькують жебракiв, калiк, людей, нездатних до працi («Слiпий», «Жебрак»), а брат ризикуе життям брата, не рятуе його вiд калiцтва, щоб не втратити новi рибальськi сiтi («На морi»).
Так Мопассан не приховуе похмурих i страшних сторiн селянського побуту, життя народних низiв. Але разом з тим в жодному середовищi вiн не знаходить стiльки сердечноi теплоти, людяностi, природностi, справжнiх щирих почуттiв, як у середовищi простих людей. Темна наймичка самовiддано любить свою нешлюбну дитину («Історiя наймички»), молодий сiльський коваль стае татом маленькому безбатченковi («Симонiв тато»), годiвниця своiм молоком поiть вмираючого вiд голоду безробiтного («Ідилiя»), хлопець, кохана дiвчина якого вийшла замiж за iншого, приймае в неi пологи, рятуе матiр i дитину («Дочка Маргена»), молодий фермер Отто пiсля смертi свого батька щиро, вiд усього серця допомагае бiднiй дiвчинi, батьковiй коханцi, i iхнiй нешлюбнiй дитинi («Батько i син Отто»).
Саме простi люди умiють кохати, стати в коханнi вище забобонiв i фальшивоi моралi («Симонiв тато», «Батько i син Отто», «Буатель», «Фермер», «Перебивниця стiльцiв», «Кривонiжка»). Неправда, що простi люди байдужi до страждань, примiтивнi у своiх почуттях. Може, вони не вмiють демонструвати горе i скорботу або не мають часу вiддаватися стражданням, iхне життя надто суворе i не дае iм хвилини для роздумiв i плачу, але це не значить, що вони не страждають глибоко i боляче («Голодна кутя», «Старий Амабль», «Солдатик», «Дочка Мартена»).
Багато разiв у новелах i нарисах Мопассан iз великим болем пише про нестерпне iснування тисяч бiднякiв, животiння, недостойне людини. Згадуючи смерть двох селянок, матерi й дочки, вiн вигукуе: «Життя! Життя! Та що це таке? Цi двi нещаснi, котрi завжди спали на соломi, iли чорний хлiб, працювали як воли, страждали вiд усiх напастей, якi лише можливi на землi, тепер повиннi вмерти! В чому iхня провина?» («На водi»). А в новелi «Та, що присипляе» в письменника з глибоким спiвчуттям вихоплюються такi слова: «Коли б ви бачили, як вони приходять вмирати! Цi старi в лахах, цi люди, що мiсяцями страждали вiд злиднiв, шукали iжу на смiтнику, як собаки». Мопассан, письменник з оголеними нервами, передавав страждання нещасних i гнаних, як власнi. Вiн мучився докорами сумлiння, коли думав про свiй добробут i бiду iнших.
Письменник добре знае дрiбнi радощi i велике горе маленькоi людини, затурканоi, забитоi, як отой урядовець з новели «Прогулянка», що провiв усi своi днi вiд юностi до старостi в темнiй вогкiй комiрчинi якоiсь установи i повiсився одного погожого весняного дня, коли замислився над змарнованим життям. Доля дрiбного службовця, що стоiть на найнижчому ступенi бюрократичноi драбини, викликала жалiсть i спiвчуття письменника, iнодi забарвленi гумором («Недiлi паризького буржуа», «Верхи»). Разом з тим вiн саркастично висмiюе великих риб затхлого болота бюрократii i смiеться з огидноi полiтичноi метушнi, гонитви за чинами i вiдзнаками, з кар’еризму.
Млявий побут мiщан пробуджуе в душi Мопассана не спiвчуття, а гнiв i гiркоту. Трагедiйноi сили досягае новела «Мiй дядько Жуль» про мiщанську родину, яка всi своi надii покладала на багатство дядька, що мае повернутися з Америки. Коли виявляеться, що Жуль не розбагатiв, що вiн нещасний жебрак, розчарованi родичi тiкають вiд нього, як вiд чуми. Речi стають цiннiшими за людське життя. І ось дружина дрiбного чиновника, яка единий раз побувала на пишному балi i на свое нещастя загубила там позичене дiамантове колье, руйнуе свое здоров’я, перетворюеться на жалюгiдну стару жiнку, щоб сплатити борг.
З кiлькiсного погляду найчисленнiшi новели присвяченi стосункам в буржуазнiй чи аристократичнiй родинi. Мопассан без кiнця варiюе тему шлюбу без кохання, зведеного на користi й розрахунку. Нема нiчого дивного, що такий шлюб нещасливий i нетривкий, а подружнi зради – брудна норма сiмейного життя. Заради багатоi спадщини чоловiк-чиновник не лише заплющуе очi на зраду дружини, а й сам приводить iй коханця («Спадщина»). Дiзнавшись про велику спадщину дорогоцiнностей, якi належали його коханiй дружинi, вдiвець легко втiшаеться i забувае про те, що всi цi блискучi прикраси покiйна жiнка здобувала, зраджуючи його з багатими коханцями («Дорогоцiнностi»). Освiчений пан Пасьянс пишаеться розкiшшю свого житла, добробутом, гостиннiстю. Його житло – дорогий дiм розпусти, а початок своему багатству вiн поклав, продаючи тiло своеi дружини i ii сестри («Приятель Пасьянс»). Молода жiнка обдурюе чоловiка з огидним дiдом, бо той генерал i це лестить ii самолюбству («Вечiр»).
У свiтському середовищi адюльтер – це спосiб розважитись, заповнити порожнечу розкiшного й бездiяльного iснування («Полiно», «Засувка», «Кiмната ?11», «Визнання», «Сповiдь», «Побачення»). Аристократичнi дами за своею моральнiстю не вiдрiзняються вiд повiй («Зустрiч», «Бiля лiжка», «Баронеса», «Кивок»). Святенництво, лицемiрство поеднуються в середовищi власникiв з грубою розпустою i огидними пороками («Могильницi», «Дiм Телье», «Заступник»). Жертвами морального зубожiння буржуазного суспiльства е сотнi i тисячi нещасних жiнок, якi за шматок хлiба, за теплий куток продають свою ласку («У Рiздвяну нiч», «Одiссея одноi повii», «В порту»).
Мопассана хвилюе доля нешлюбних дiтей («Шафа», «Дитина»). В його новелах часто звучить мотив розплати за байдужiсть i егоiзм, з яким багатий пан покинув колись свою кохану просту дiвчину, не турбуючись долею власноi дитини («Син», «Дюшу», «Маслиновий гай»).
Окрему групу становлять новели, в яких Мопассан говорить про трагiчну самотнiсть людини в жорстокому свiтi егоiзму. Сповненi глибокого хвилювання i болю, цi твори ятрять серце своею сумною правдою. Такi новели, як «Мiс Гаррiет» чи «Королева Гортензiя», належать до кращих гуманiстичних творiв свiтовоi лiтератури. Є серед новел Мопассана лiричнi шедеври, твори про красу кохання, про свiтлу мрiю людськоi душi («Мiсячне сяйво», «Продаеться»). Поряд з ними особливо похмуро виглядають оповiдання про людську низцiсть, безглузду брутальнiсть, збочення i злочини («Панi Батiст», «Маленька Рок», «Осел», «Муарон», «Сповiдь», «Денщик», «Потопельник»). У численних новелах про релiгiю, церкву та ii слуг Мопассан постае перед нами як атеiст, який бореться проти релiгiйного фанатизму («Стрибок вiвчаря»), широко й гуманно трактуе питання вiри, засуджуе целiбат, що позбавляе священика сiм’i, робить його самотнiм чи штовхае на прихованi зв’язки з жiнками («Хрестини», «У вагонi», «Маслиновий гай»), весело смiеться з релiгiйних забобонiв священицтва («Мощi», «Нормандець», «Мiй дядько Состен», «Сповiдь Теодюля Сабо», «Обранець панi Гюсон»).
Бiльшiстю своiх новел Мопассан заслужив високе звання майстра i вчителя. Кожний письменник, що звертаеться до цiеi прозовоi форми, багато чого може навчитися в автора «Пампушки». Це й величезна праця над словом, старанний добiр найвдячнiшого, повнозначного, це прагнення досягти короткостi й стислостi речення, енергiйного, напруженого, мiсткого. Це найсуворiший добiр головного, типового в словi, образi, характерi, ситуацii. Це вмiння сконцентрувати в однiй подii, в рiзкому зiткненнi характерiв найважливiше, що е суттю явища чи iндивiдуальностi, вмiння на кiлькох сторiнках створити драматичне напруження, що породжуе в сприйняттi читача блискавку думки. Це абсолютна достовiрнiсть кожноi деталi, яка сполучаеться з переконливою правдою цiлого. Це хист без нав’язливого моралiзаторства, повчань, пояснень, хист передати читачевi свою моральну оцiнку через iронiю чи лiричний поетичний тон, через своерiдний заспiв – обрамлення або через особу оповiдача. Майстернiсть Мопассана-новелiста була предметом багатьох студiй. І все одно не все ще вивчено в цiй безцiннiй скарбницi художнього досвiду. Важко, а може, й неможливо вивчити вплив великого майстра на багатьох письменникiв, якi могли б назвати себе його учнями, як вiн шанобливо i вдячно називав себе учнем Флобера, Тургенева, Золя.
Перший роман Мопассана мае назву «Життя» (1883). Вiн дуже скромний, простий, нейтральний i одночасно всеосяжний. Існують рiзнi тлумачення задуму автора. Так, Лев Толстой, якому роман дуже подобався i навiть примусив його кардинально переглянути свiй спочатку надто критичний погляд на Мопассана, вважав, що це iсторiя чарiвноi, чистоi жiнки, загубленоi тваринною хтивiстю. Висувалась думка, що це роман про змiну староi аристократичноi культури, зв’язаноi з iдеями Просвiтництва, гуманiстичними iдеями XVIII столiття, новою – буржуазною, вузькою, сповненою практицизму i вульгарностi. Пiдкреслювався iсторизм твору.
Є багато iнших спроб вирiзнити аромат найсуттевiше, провiдне. Але цей твiр саме тим i хвилюе людськi серця, що вiн багатоплановий, а не однозначний, в ньому iснуе кiлька iдейно-тематичних шарiв, кiлька головних думок, проблем, тiсно пов’язаних мiж собою.
У романi е й забарвлена смутком розповiдь про зубожiння i загибель старого дворянського роду, й iсторiя нещасливого шлюбу життево недосвiдченоi, нiжноi, лагiдноi, доброi жiнки з брутальним, скупим, аморальним чоловiком, ii болючих розчарувань у коханнi, в чеснотах обожнюваноi матерi, в синовi, в усьому, що становило сенс ii буття. Широко звучить у книжцi тема вiри, тема релiгii. З непримиренною гостротою засуджуе автор церковницьку нетолерантнiсть, антигуманнiсть жорстокого фанатизму, спрямованих проти природного в людинi. Але всього цього було б, мабуть, замало для того високого хвилювання, чистоi скорботи, яку викликае роман.
У долi милоi, безпорадноi Жанни письменник зумiв за iндивiдуальним побачити загальнолюдське. Скiльки вiчно юного в сценi тiеi щасливоi ночi, коли Жанна пiсля монастирськоi школи повертаеться в рiднi «Тополi» i стоiть замрiяна бiля вiкна. Весь свiт напоений для неi молодою радiстю, вiрою в майбутне щастя, трепетним передчуттям кохання. Мимоволi згадуеться iнша молода дiвчина, що в поривi щастя простягае руки в ясну нiч, – Наташа Ростова. Вони подiбнi одна до одноi у своiй юнiй жазi прекрасного, щасливого, у своiй вiрi в те, що життя повинно бути чудовим, в жазi природнiй, майже iнстинктивно притаманнiй кожнiй молодiй людинi.
Жанна переживае те, що випадае на долю бiльшостi жiнок, бiльшостi людей – щастя материнства, горе вiд смертi батькiв. І на тих сторiнках роману, де Мопассан розповiдае про муки самотностi, про довгi днi чекання на вiсточку од сина, про спогади минулого, якими втiшаеться Жанна, крiзь iндивiдуальне прозирае загальнолюдське, що змушуе серце читача бринiти спiвчуттям i розумiнням. Саме в цьому планi назва роману «Життя» набувае широкого, узагальнюючого змiсту. Це iсторiя одного звичайного життя, а не те, що становить якiсь важливi сторiнки людського життя взагалi.
Слiдом за Флобером, який сказав «Емма Боварi – це я», Мопассан мiг би сказати, «Жанна – це я» – стiльки з досвiду власного серця вiн вiддав цiй героiнi. В романi дуже сильний поетичний, лiричний елемент. І одночасно на його сторiнках живе така характерна для письменника iронiя, присутне критичне начало. Воно присутне навiть там, де художник говорить про персонажiв йому симпатичних, про батька Жанни барона де Во або добродушного старого сiльського кюре. Смуток вiд того, що щирi, добрi люди, такi як барон, зникають у буржуазну добу, не застилае гострий зiр письменника настiльки, щоб вiн не бачив негативних рис свого героя – його непристосованостi до життя, прекраснодушного неробства, легковажностi. Ще iронiчнiшим стае автор, коли мова заходить про баронесу-матiр, ii цiлковиту бездiяльнiсть, сентиментальний егоiзм, душевнi лiнощi. І Жанна, героiня улюблена, при всьому спiвчуттi письменника до неi, показана критично. В тому, що ii життя склалося так безнадiйно й сумно, велика ii власна провина. Завинили пасивнiсть, безвольнiсть, невмiння вiдстояти себе, iнертнiсть душi. В романi, де головне – доля Жанни, е паралельна розповiдь про ще одне жiноче життя, про життя Жанниноi служницi Розалi. Однолiтка Жанни, вона пережила не менше за свою панi. Ставши жертвою хтивостi Жульена, вона народила нешлюбну дитину, повинна була пiти за нелюба, рано лишилася вдовою i все життя важко працювала. Та в цiй селянцi е велика енергiя, сила волi, активна доброта. Вона не лише спромоглася впоратися з труднощами свого власного життя, виховати сина чесним i працьовитим, а й приходить за покликом серця на допомогу Жаннi, рятуе ii вiд самотностi, вiд голодноi старостi, бере ii долю у своi руки. Не випадково саме в уста Розалi Мопассан уклав знаменнi слова: «Ось бачиш, яке воно – життя: не таке хороше, та й не таке погане, як здаеться». Цi слова ключовi до твору i могли б стати його епiграфом. З погляду стилю роман бездоганний, це справдi «запашна проза».
Наступний роман «Любий друг» (1885) написано в зовсiм iншiй тональностi, нiж «Життя». Умовно всi твори Мопассана можна подiлити на двi великi групи – такi, де переважае критично-iронiчне начало, i такi, де провiдною темою е спiвчуття, симпатiя, навiть любов до героя.
Історiя сходження Жоржа Дюруа по щаблях соцiальноi драбини написана в сатиричному ключi. У спокiйнiй, об’ективнiй манерi, без натиску i перебiльшень, але послiдовно i безжально письменник змальовуе людський тип, характерний не лише для Францii 80-х рокiв минулого столiття. Характерний настiльки, що iм’я Жоржа Дюруа стае соцiально-етичним поняттям, яке не втрачае критичноi сили i в нашi днi. «Чоловiк-повiя», егоцентрик без будь-яких моральних засад, без талантiв i культури, але з величезним апетитом до всiх життевих благ, Дюруа – характер, сформований за нормами й законами свiту грошей. Вiн живе i дiе за жорстокими законами визиску i, як риба в водi, почувае себе в атмосферi моральноi неохайностi, серед брудних полiтичних i фiнансових дiлкiв, розбещених дамочок i безчесних журналiстiв Третьоi республiки.
Дюруа показаний передусiм у сферi своiх iнтимних стосункiв з жiнками, при допомозi яких успiшно просуваеться до свого «мiсця нагорi». Але, попри те, що любовним iсторiям героя вiдведено в романi лев’ячу долю сторiнок, «Любий друг» – це соцiальний твiр, як i його герой – соцiальний тип. Це роман-кар’ера, а не роман про кохання. На його сторiнках кохання нема, як нема почуття власноi гiдностi в жiнок, зачарованих розкiшними бiлявими вусами Жоржа. Дюруа дiе або з розрахунку, як у своiх стосунках з Мадленою Форестье, матiр’ю i дочкою Вальтер, або як розбещений самець, що шукае вдоволення своеi хтивостi, хоча найчастiше умiе поеднувати те й iнше.
Соцiальний роман «Любий друг» висвiтлюе такi важливi сторiнки суспiльно-полiтичного життя, як використання преси для темних полiтичних i фiнансових афер (газета «Французьке життя», дiяльнiсть ii редактора банкiра Вальтера), проведення загарбницьких военних акцiй в Африцi пiсля попередньоi iдеологiчноi обробки громадськоi думки в iмперiалiстичному, колонiалiстському дусi.
Лiтературознавцi давно вже встановили реальних прототипiв бiльшостi персонажiв Мопассанових творiв, серед них i «Любого друга». Так само вiдомi i тi конкретнi факти й подii, якi правили за моделi в романi. Пошуки прототипiв завжди цiкавi, а iнодi й печальнi. Але при цьому нiколи не слiд забувати, що Мопассан не фотографував дiйснiсть, як це робили епiгони натуралiзму, не був копiiстом, хай навiть дуже талановитим.
Говорячи у своiй статтi «Маски» про суперечки навколо постатi актриси Фостен, письменник указував, що цей лiтературний образ «синтез однiеi, другоi, третьоi актриси, це тип, створений iз злиття рис, запозичених у багатьох». Для нього це провiдний художнiй принцип не лише в зображеннi людей, а й тодi, коли вiн змальовуе редакцii чи мiнiстерства, факти приватного життя чи подii громадського значення.
Образи Вальтера, Дюруа, Ларош-Матье, намальованi пензлем майстра-сатирика, аж нiяк не карикатури, це високохудожнi, повнокровнi, багатограннi й мiсткi характери-типи, грунтовно проаналiзованi у своiй людськiй та соцiальнiй основi. І вони зберiгають свою сатиричну силу i сьогоднi. Завдяки тому, що iндивiдуальне органiчно злите в них з узагальненим, типовим не лише для якогось конкретного часу, якоiсь однiеi краiни.
На перший погляд здаеться, що в жiночих образах «Любого друга» соцiальний елемент вiдiграе пiдпорядковану, незначну роль. Але кожна з героiнь роману – кокетлива панi Марель i амбiтна Мадден Форестье, закохана порядна буржуазна панi Вальтер i ii легковажна й розпещена дочка-лялечка – в психологii, способi життя, навiть у тому, як вона кохае Жоржа, – жiнка свого суспiльства. Кожна з них погоджуеться платити красеню Дюруа за його «кохання», бо принцип грошового винагородження навiть у сферi почуттiв звичний для них i не вражае своею аморальнiстю. Для кожноi з них шлюб – це справа розрахунку. Правда, у Мадлени це не стiльки грошовий розрахунок, скiльки прагнення самоутвердження, можливостi дiяти поза межами родинного кола, нарештi слави. Але й вона обирае чоловiкiв не палким серцем, а холодним розумом, розраховуючи точно, як у шаховiй комбiнацii. Шлюб заради грошей, заради кар’ери чи комфорту i почесного мiсця у свiтi логiчно приводить до подружньоi зради, до адюльтеру – сурогату кохання. Кожна iз жiнок, пов’язаних iз Дюруа, виписана в усiй ii людськiй неповторностi. Вони несхожi, так як можуть бути несхожi молода гарна досвiдчена кокетка i перезрiла матрона, наiвна в коханнi, як пансiонерка. І разом iз тим буржуазнiсть, якою наскрiзь пройнятi мораль, свiтобачення, життевi настанови цих жiнок, робить iх принципово подiбними.
Гостро критичний пiдхiд автора до людей сучасного йому свiту Францii примусив його обрати й певну художню манеру, де переважають прийоми iронii та сатири, а головний принцип оцiнки – безжальне викриття i засудження.
Наступний великий прозовий твiр – роман «Монт-Орiоль» (1886). За задумом Мопассана вiн мав бути iсторiею пристрастi, нiжноi й живоi. І справдi, нерв розповiдi, ii високу поезiю становить кохання Хрiстiани Андермат i Поля Бретiньi, кохання, простежене вiд овiяного м’якою лiричнiстю початку, через велику i гарячу пристрасть до сумного й безнадiйного кiнця. Але i тут письменник не може елеменувати особисте життя своiх героiв з життя суспiльства, до якого вони належать. В романi органiчно переплетено два плани – лiричний i соцiальний. Тож iсторiя кохання, яка мала бути суттю твору, не те щоб вiдходить на другий план, але трохи поступаеться мiсцем iсторii виникнення й розбудови капiталiстичного пiдприемства, яким стае курорт Монт-Орiоль.
Тема перетворення милосердя, допомоги недужим на вигiдну галузь капiталiстичного визиску хвилювала не лише Мопассана. Це була пекуча проблема часу. Вiдомi такi твори сучасникiв письменника, як Ібсенiв «Ворог народу» або написаний трохи пiзнiше «Лурд» Золя, в яких саме ця проблема провiдна. У сферi медицини антигуманний характер взаемин мiж людьми набувае особливоi наочностi. Як, до речi, i в наш час.
В останнi чотири роки творчого життя Мопассан працював переважно в галузi великоi прозовоi форми. За цей короткий строк вiн написав чотири романи: «Монт-Орiоль» (1886), «П’ер i Жан» (1887—1888), «Сильна як смерть» (1889), Наше серце» (1890). Всi вони позначенi не лише посиленим iнтересом до внутрiшнього свiту героiв, iхньоi психологii, а й, крiм «Монт-Орiоль», помiтним вiдходом вiд значних соцiальних проблем часу, камернiстю звучання. Загалом цi останнi романи вважаються слабкiшими за попереднi, хоча талант Мопассана-психолога i знавця людськоi душi, майстра стилю виявився i в них. Читати цi твори цiкаво й захопливо.
Загальне значення митця для свiтовоi лiтератури, для людства випливае з того кращого, що вiн створив. На терезах не лише iсторii лiтератури, а й читацькоi любовi книги Мопассана мають постiйну високу вагу, вагу дорогоцiнних скарбiв прекрасного. Кожна з правдивих iсторiй, яку вiн художньо вiдтворив, навiть та, що здаеться простою, викликае багато думок, примушуе глибше зазирнути в навколишне життя, у свое власне серце. Вiн любив людину вимогливою любов’ю, яка тривожить сумлiння i не дае заспокоiтися, поки жива несправедливiсть i не вмерло насильство, поки людина не стала такою прекрасною, якою вона може i мае бути.
Гi де Мопассан – живий класик, його читають i перечитують i це, мабуть, найвища оцiнка лiтературноi творчостi, непiдробна слава, що випала на долю письменнику-гуманiсту.
Кiра ШАХОВА
Любий друг
Частина перша
I
Взявши в касирки решту зi ста су, Жорж Дюруа вийшов з ресторану.
Вiд природи вiн був добре збудований, ще й поставу мав колишнього унтер-офiцера, отже, вирiвнявся по-вiйськовому, й недбайливо покрутив вуса, й скинув на запiзнiлих одвiдувачiв швидким, побiжним поглядом, тим поглядом гарного хлопця, що падае прудко, як шулiка.
До нього пiдвели голови жiнки – три маленькi робiтницi, вчителька музики, немолода, кепсько зачесана, неохайна, в пилявому капелюшковi й обсмиканiй сукнi, та двi мiщанки з чоловiками, завсiдницi цього шинку з цiнами без заправи.
