скачать книгу бесплатно
– Іди до моеi дружини, вона порадить тобi не гiрш за мене. Я вимуштрував ii до цiеi роботи. Менi часу зараз немае, а то я сам тобi охоче допомiг би.
Дюруа, знiяковiвши раптом, вагався й не мiг зважитись:
– Не можу ж я з’явитись до неi в такий час…
– Чудово можеш. Вона вже встала. Сидить у моему кабiнетi й упорядковуе моi нотатки.
Дюруа вiдмовлявся йти:
– Нi… це неможливо…
Форестье взяв його за плечi, повернув i пхнув до дверей.
– Та йди ж, тюхтiю, коли кажу! Не сходити ж менi на четвертий поверх, щоб привести тебе й викласти твое прохання.
Тодi Дюруа наважився:
– Дякую, пiду. Скажу iй, що ти присилував, зовсiм присилував мене йти.
– Гаразд. Вона не кусаеться, будь спокiйний. Головно не забудь: о третiй годинi.
– О, не бiйся!
Форестье подався, а Дюруа поволi почав ступати з приступки на приступку, добираючи, що йому сказати, й турбуючись тим, як його зараз зустрiнуть.
Йому вiдчинив слуга в синьому фартуху, з вiником у руках.
– Пан уже пiшов, – сказав вiн, не чекаючи питання.
Дюруа не вiдступався:
– Спитайте панi Форестье, чи може вона прийняти, та перекажiть, що я прийшов вiд ii чоловiка, якого здибав на вулицi.
Почекав. Слуга вернувся, вiдчинив праворуч дверi й оповiстив:
– Панi вас чекае.
Вона сидiла в крiслi коло столу до письма в кiмнатцi, де й стiн не видно було за книжками, що доладно стояли на полицях з чорного дерева. Рiзноманiтнi – червонi, жовтi, зеленi, фiалковi й синi – спинки прикрашали i пожвавлювали монотонну лiнiю томiв.
Вона обернулась, усмiхаючись, у бiлому мереживному пеньюарi, й подала йому руку, що оголилась з-пiд широкого рукава.
– Уже? – спитала вона й додала: – Це не догана, а звичайне питання.
Вiн пробурмотiв:
– О панi, я не хотiв iти, але на вулицi здибав вашого чоловiка, й вiн присилував мене. Менi так нiяково, що я не зважуюсь навiть сказати, чого прийшов.
Вона показала йому на стiльця:
– Сiдайте й кажiть.
Мiж пальцями вона спритно крутила гусяче перо, а перед нею лежав до половини списаний аркуш паперу, – робота, що ii молодик урвав своiм приходом.
Вона була нiби вдома коло робочого столу, почувала себе вигiдно, мов у вiтальнi, за звичайною своею працею. Вiд ii пеньюара вiяло нiжними пахощами, свiжими пахощами недавнього туалету. І Дюруа силкувався уявити, побачити молоде й бiле тiло, повне та гаряче, нiжно оповите м’якою тканиною.
Вiн мовчав, i вона знову спитала:
– Ну, кажiть, у чiм рiч?
Вiн пробурмотiв, вагаючись:
– Бачите… та справдi, я не зважуюсь… Бачите, я працював учора пiзно… i вранцi… дуже рано… хотiв написати ту статтю, що пан Вальтер просив… i нiчого путнього не вийшло в мене… i чернетки порвав… Не звик я до цiеi роботи i от прийшов просити Форестье, щоб допомiг… на перший раз…
Вона урвала його, смiючись вiд усього серця, щаслива, радiсна, пiдлещена:
– А вiн сказав вам до мене звернутись?.. Це дуже мило…
– Так, панi. Вiн сказав, що ви порятуете мене краще вiд нього… Але я не зважувався, не хотiв. Розумiете?
Вона пiдвелася.
– Це буде чарiвне спiвробiтництво. Я в захватi вiд вашоi думки. Сiдайте на мое мiсце, а то в редакцii мою руку знають. І зараз напишемо вам статтю, але розкiшну статтю.
Вiн сiв, узяв перо, поклав перед собою аркуш паперу й чекав.
Панi Форестье стояла, дивлячись на його приготування, потiм взяла з коминка цигарку й закурила.
– Не можу працювати без цигарки, – сказала вона. – Ну, про що ж маемо оповiдати?
Вiн здивовано пiдвiв до неi голову:
– Та не знаю ж, того й прийшов до вас.
– Так, я все вам упорядкую, – сказала вона, – зроблю пiдливу, але треба ж страви.
Вiн заклопотано мовчав; нарештi промовив вагаючись:
– Я хочу розповiсти про свою подорож з самого початку…
Вона сiла проти нього, по той бiк великого столу, й сказала, дивлячись йому в очi:
– Так розкажiть менi спочатку, менi самiй, розумiете, поволi, докладно, а я вже виберу, що треба.
А що вiн не знав, як почати, вона сама почала розпитувати його, як священик у сповiдальнi, ставлячи точнi питання, що нагадували йому про забутi подробицi, про обличчя, якi бачив мимохiдь.
Отак примусивши його з чверть години розповiдати, вона раптом урвала його:
– Тепер починаймо. Припустiмо, що ви описуете своi враження якомусь приятелевi, бо це дозволить вам наплести торбу дурниць, наробити безлiч зауважень та бути природним i дотепним, якщо зможемо. Починайте.
«Любий Анрi, ти хочеш знати, що таке Алжир, прошу. Посилатиму тобi зi своеi мазанки щось нiби щоденника, де описуватиму свое життя день по дню, година по годинi, бо однаково робити тут нiчого. Інодi вiн здасться тобi грубуватим – то й що – ти ж не зобов’язаний показувати його знайомим жiнкам…»
Вона спинилась, щоб запалити погаслу цигарку, i тихе рипiння гусячого пера теж вiдразу вщухло.
– Далi, – сказала вона.
«Алжирська земля – це велика французька колонiя на межi великого невiдомого краю, що зветься пустинею Сахарою, Центральною Африкою i таке iнше.
Сам Алжир – брама, бiла чудова брама в цей чудний суходiл.
Та спочатку треба до нього добитись, а це не кожному приемно. Ти знаеш, що я чудовий верхiвець, об’iжджаю полковницькi конi, але можна бути добрим кавалеристом i кепським моряком. Так i зi мною.
Пригадуеш майора Сембрета, якого ми звали доктором Блюво? Коли нам хотiлось перепочить добу в благословеннiй краiнi – шпиталi, ми йшли до нього на прийом.
Вiн сидiв на стiльцi, розставивши грубi ноги в червоних штанях, упершись кулаками в колiна та зiгнувши в лiктях руки, i поводив банькуватими очима, жуючи сивий вус.
Пам’ятаеш його лiкування?
– У цього солдата збурення шлунка. Дайте йому блювотного номер три за моiм рецептом, потiм дванадцять годин спочинку, i вiн вичуняе.
Це блювотне було всемогутне, всемогутне й невiдпорне. Пили його, бо мусили. Потiм, скуштувавши узвару доктора Блюво, мали дванадцять годин щиро заробленого спочинку.
Так от, любий мiй, щоб добитись до Африки, треба аж сорок годин терпiти вiд iншого невiдпорного блювотного за рецептом Трансатлантичноi пароплавноi компанii…»
Вона потирала руки, цiлком вдоволена своею вигадкою.
Пiдвелася й почала ходити, закуривши другу цигарку, i диктувала, пускаючи цiвки диму, що виходили просто з маленького круглого отвору серед стиснутих губ, потiм ширились, здiймались, лишаючи де-не-де в повiтрi сiрi нитки, прозорий туман, нiби випаровини, подiбнi на павутиння. Часом, махнувши рукою, вона розгонила цi легкi стiйкiшi плями; iнодi розтинала iх вказiвним пальцем i дивилась потiм зосереджено, як поволi зникало перетяте навпiл пасемце ледве примiтноi пари.
А Дюруа, пiдвiвши очi, стежив за всiма ii жестами, всiма рухами ii тiла та обличчя в цiй побiжнiй грi, що аж нiяк не обходила ii думки.
Тепер вона придумувала подорожнi пригоди, змальовувала вигаданих подорожникiв i розповiла про роман з дружиною пiхотного капiтана, що iхала до свого чоловiка.
Потiм сiла й почала розпитувати Дюруа про топографiю Алжиру, зовсiм iй невiдому. За десять хвилин вона знала вже стiльки, що й вiн, i вставила до статтi маленький роздiл з полiтичноi та колонiальноi географii, щоб познайомити читача з рiччю та пiдготувати його до розумiння поважних справ, що будуть порушенi в дальших уривках.
Далi пiшла виправа в Оранську округу, фантастична виправа, де мова йшла здебiльшого про жiнок – муринок, еврейок та iспанок.
– Тiльки це й цiкавить читачiв, – сказала вона.
Кiнчила вона зупинкою в Саiдi, коло пiдгiр’я високих плато, та втiшною iнтригою мiж унтер-офiцером Жоржем Дюруа та робiтницею-iспанкою, що працювала на обробцi альфи в Аiн-ель-Гаджарi. Розповiла про iхнi побачення на голих скелях вночi, коли шакали, гiени та арабськi собаки скавулять, брешуть i виють серед гiр.
І сказала весело:
– Далi завтра. – Потiм, пiдвiвшись, додала: – От як пишуть статтi, добродiю. Пiдпишiть, будь ласка.
Вiн вагався.
– Та пiдпишiть же.
Тодi вiн засмiявся i пiдписав край сторiнки: «Жорж Дюруа».
Вона все курила, ходячи, а вiн усе на неi дивився, не знаючи, як iй подякувати, радiючи вiд ii присутностi, свiдомий вдячностi й чуттевого щастя вiд народжуваноi iнтимностi. Йому здавалось, що все навкруг неi е частина ii, все, навiть стiни, обставленi книжками. В стiльцях, меблях та повiтрi, де плавав тютюновий дух, було щось особливе, добре, нiжне, чарiвне, саме те, чим вiяло вiд неi. Раптом вона спитала:
– Якоi ви думки про мою подругу, панi де Марель?
Вiн здивувався.
– Та… по-моему… по-моему, вона чарiвна.
– Правда ж?
– Безперечно.
Йому хотiлось додати: «Але не така, як ви», та вiн не зважився.
Вона провадила:
– А якби ви знали, яка вона весела, своерiдна, розумна! Це богема, справжня богема. За це й чоловiк ii не любить. Бачить тiльки хиби, а вартостей не цiнуе.
Дюруа вразило, що панi де Марель замiжня. Проте це було дуже природно.
Вiн спитав:
– Слухайте… вона замужем? А що ж ii чоловiк робить?
Панi Форестье тихенько знизала плечима й бровами, вкладаючи в цей рух якийсь невловимий натяк.
– О, вiн ревiзор Пiвнiчноi залiзницi. В Парижi вiн живе тiльки тиждень на мiсяць. Цей час вона зве «трудовою повиннiстю», або «тижнем панщини», або ще «святим тижнем». Коли знатимете ii краще, побачите, яка вона витончена й мила. Навiдайте ii цими днями.
Дюруа i не думав про те, щоб iти; йому здавалось, що вiн лишиться тут назавжди, що вiн удома.
Але дверi тихо розчинились, ввiйшов високий добродiй без жодноi оповiстки.
Вiн спинився, побачивши чоловiка. Панi Форестье на мить нiби знiяковiла, але промовила звичайним своiм голосом, хоч обличчя ii трохи зашарiлось:
– Заходьте ж, любий. Знайомлю вас iз добрим приятелем Шарлевим, паном Жоржем Дюруа, майбутнiм журналiстом. – І вже iншим тоном: – Найкращий i найближчий з наших друзiв, граф де Водрек.
Чоловiки вклонилися, дивлячись одне одному в вiчi, i Дюруа зразу ж почав прощатися.
Його не затримували. Вiн пробубонiв слова подяки, потиснув молодiй жiнцi руку, ще раз уклонився новому знайомцевi, що з його обличчя не сходив холодний i поважний вираз свiтськоi людини, i вийшов стурбовано, нiби дурницю якусь зробивши.
На вулицi йому стало сумно й неприемно, невиразна туга гнiтила його. Вiн пiшов просто, мiркуючи, звiдки взялася ця раптова меланхолiя, але причини добрати не мiг, тiльки суворе обличчя графа де Водрека, пристаркуватого вже, сивого, що виглядав спокiйно й недбало, як людина багата й самовпевнена, раз у раз спадало йому на пам’ять.
І вiн постерiг, що якраз поява цього невiдомого, урвавши чарiвну самотнiсть, до якоi його серце вже призвичаiлось, i справила на нього те холодне, безнадiйне враження, що виникае часом вiд дрiбниць, вiд слова якогось або догадки.
І ще йому здавалось, що чоловiк той теж, не знати чому, був невдоволений, заставши його там.
До третьоi години вiн не мав що робити, а була тiльки дванадцята. В кишенi його лишилось шiсть франкiв, i вiн пiшов поснiдати до Дюваля[5 - Дюваль – кухмiстер, який створив у Парижi цiлу мережу дешевих iдалень, що iснували з другоi половини XIX ст.]. Потiм блукав по бульвару, а коли дзвонили третю, iшов уже парадними сходами «Французького життя».
Кур’ери сидiли на лавцi й чекали, поскладавши руки, а за бюрком, схожим на кафедру, швейцар розбирав пошту, що допiру прибула. Видовище було пишне, щоб викликати од вiдвiдувачiв пошану. Всi були добре одягненi, поважнi, гордовитi, шиковнi, як i личить у передвiтальнi великоi газети.
