скачать книгу бесплатно
На сходах розчинилися дверi. Вiн злякався, щоб його не застали зненацька, i мерщiй пiшов, боячись, що хтось з гостей товариша побачить, як вiн крутиться коло дзеркала.
Зiйшовши на третiй поверх, наглядiв друге дзеркало й стишив ходу, роздивляючись на себе. Власна постать видалась йому цiлком елегантною. Ішов вiн добре. І безмежна самовпевненiсть сповнила йому душу. Звичайно, вiн доскочить успiху з таким обличчям, з таким бажанням висунутись, рiшучiстю, яку в собi знав, та незалежнiстю думки. Йому хотiлось бiгти, стрибати, сходячи на останнiй поверх. Вiн спинився перед третiм дзеркалом, завченим рухом закрутив вуса, скинув капелюха, щоб опорядити зачiску, i прошепотiв пiвголосно, як часто робив: «Це чудова вигадка». І подзвонив.
Дверi розчинились майже зразу. І вiн побачив лакея в чорному фраковi, поважного, голеного й так добре вдягненого, що Дюруа знову занепокоiвся, не розумiючи навiть причини цього невиразного хвилювання – може, вiн мимоволi порiвняв стрiй iхньоi одежi. Цей лакей, узутий у лакованi черевички, спитав, беручи пальто, що Дюруа держав у руцi, щоб не показувати плям:
– Як доповiсти?
І гукнув iм’я за пiднесену портьеру, у вiтальню, куди треба було зайти.
Але Дюруа зненацька втратив смiливiсть i завмер вiд страху, задихаючись. Вiн мав зробити перший крок у сподiване, омрiяне життя. Проте пiшов. У великiй освiтленiй кiмнатi, де повно було рослин, як у оранжереi, стояла, чекаючи його, молода бiлява жiнка.
Вiн спинився, вiдразу знiяковiвши. Хто ця усмiхнена жiнка? Потiм згадав, що Форестье одружений, i вкiнець спантеличився вiд думки, що ця гарна, елегантна бiлявка i е дружина його приятеля.
Вiн пробурмотiв:
– Панi, я…
Вона подала йому руку.
– Знаю, пане, Шарль казав менi про вашу вчорашню зустрiч, я дуже рада, що вiн догадався запросити вас на обiд.
Вiн почервонiв до вух, не знаючи вже, що казати, почуваючи тiльки, що його оглядають, обдивляються з голови до п’ят, зважують i оцiнюють.
Йому хотiлося перепросити, добрати якоiсь причини, щоб з’ясувати недбалiсть свого вбрання, але нiчого не добрав i не зважився торкнутися цього делiкатного питання.
Вiн сiв у крiсло, на яке вона показала, i коли вiдчув, як утнулось пiд ним пружне й нiжне оксамитове сидiння, коли вiдчув, як пiдхопив i оповив його пестливий фотель, м’яко пiдтримуючи спинкою й набитими ручками, йому здалось, що вiн входить у нове чудове життя, опановуе щось чарiвне, стае чимось i знаходить порятунок; i глянув на панi Форестье, що не зводила з нього очей.
Вона була в блiдо-синiй кашемiровiй сукнi, що добре облягала ii гнучкий стан та опуклi груди.
Голi руки й шия виступали iй з-пiд пiни мережива, яким були оздобленi корсаж та короткi рукава, а зачесане високо волосся, що кучерявилось трохи на потилицi, лежало над шиею легкою хмаркою бiлявого пуху.
Дюруа заспокоiвся вiд ii погляду, що не знати чому нагадував йому погляд дiвчини, здибаноi вчора у Фолi-Бержер. Очi мала сiрого, блакитно-сiрого кольору, що надавав iм чудного виразу, нiс тонкий, губи мiцнi, пiдборiддя трохи м’ясисте, обличчя неправильне й принадне, миле й лукаве. Це було те жiноче обличчя, якого кожна риса мае особливий чар i значення, якого кожен рух нiби каже щось або ховае.
Трохи помовчавши, вона спитала:
– Давно ви вже в Парижi?
Вiн вiдповiв, опановуючи себе:
– Лише кiлька мiсяцiв, панi. Я служив на залiзницi, але Форестье подае менi надiю, що завдяки йому я зможу взятись до газетярства.
Вона всмiхнулась виразнiше й прихильнiше i промовила, знизивши голос:
– Знаю.
Дзвiнок знову задзвонив. Лакей оповiстив:
– Панi де Марель.
Це була маленька чорнявка, з тих, що звуть чорнухами.
Вона моторно ввiйшла i була нiби змальована, вилита з голови до п’ят у темнiй простенькiй сукнi.
Тiльки червона троянда в чорному волоссi непереможно приваблювала очi, немов вiдтiнюючи ii обличчя, пiдкреслюючи ii особливий характер i надаючи iй потрiбноi жвавостi й раптовостi.
За нею йшла дiвчинка в короткiй спiдницi. Панi Форестье схопилась:
– Добридень, Клотiльдо.
– Добридень, Мадлено.
Вони поцiлувались. Потiм дитина з певнiстю дорослоi пiдставила чоло.
– Добридень, кузино, – сказала вона.
Панi Форестье поцiлувала ii, потiм почала знайомити гостей:
– Пан Жорж Дюруа, щирий приятель Шарлiв, – панi де Марель, подруга моя, трохи й родичка. – І додала: – Знаете, в нас по-простому, без церемонiй i пишнот. Згода, правда ж?
Молодик уклонився.
Але дверi знову розчинились, i ввiйшов присадкуватий товстун, куций i круглий, пiд руку з високою вродливою жiнкою, вищою за нього й багато молодшою, вишуканою в манерах i з поважною ходою. Це був пан Вальтер, депутат, фiнансист, людина грошовита й дiлова, еврей-пiвденець, директор «Французького життя» зi своею дружиною, вродженою Базиль-Равальо, дочкою банкiра.
Потiм, одне по одному, з’явились Жак Рiваль, дуже елегантський, та Норбер де Варен, що в нього комiр фрака блищав, натертий довгим волоссям, яке спадало на плечi, посипанi дрiбною бiлою лупою.
Краватка на нiм була кепсько пов’язана та й не вперше надiвана. Вiн пiдiйшов з грацiею старого красеня i, взявши руку панi Форестье, поцiлував ii долоню. Коли нахилявся, довге волосся його, нiби хвилею, вкрило голу руку молодоi жiнки.
З’явився й Форестье, перепрошуючи за спiзнення. Але його затримала в редакцii справа Мореля. Пан Морель, радикал-депутат, зараз зробив запит мiнiстерству з приводу вимоги кредиту на колонiзацiю Алжиру.
Слуга оповiстив:
– Обiд подано!
І всi пiшли до iдальнi.
Дюруа посадили мiж панi де Марель та ii дочкою. Вiн знову почував себе нiяково, боячись якось помилитись на вживаннi виделки, ложки та шклянок. Їх було четверо, одна синенька. Що з неi пити?
Суп усi iли мовчки, потiм Норбер де Варен спитав:
– Ви читали про процес Готье? Смiх, та й годi!
І почали обговорювати цей випадок адюльтеру з домiшкою шантажу. Говорили про нього не так, як говорять у родинному колi про читанi в газетах подii, а як про недугу говорять серед лiкарiв або про овочi серед городникiв. Не обурювались i не дивувались на факти, а дошукувались iхнiх глибоких, потайних причин з професiйною цiкавiстю й цiлковитою байдужiстю до самого злочину. Силкувались точно з’ясувати корiння вчинкiв, визначити всi мозковi явища, що призвели до драми, наукового вислiду певного духовного стану.
Потiм i iншi свiжi подii обговорено, розтлумачено, оглянуто на всi боки й зважено щодо вартостi з практичним ставленням i спецiальним пiдходом торгiвцiв новинами, якi продають людську комедiю вiд рядка, – так само, як оглядають, випробують та важать комерсанти крам, що йде на продаж.
Потiм мова пiшла про дуель, i слово забрав Жак Рiваль. Це був його фах – нiхто iнший не мiг так обiйняти справу.
Дюруа не зважувався вкинути й слова. Часом поглядав на сусiдку, круглi груди якоi вабили його. Край уха в неi висiв на золотiй ниточцi дiамант, мов крапля води, що скотилась по тiлу. Кожне ii зауваження викликало в усiх посмiшку. У неi був веселий, милий, гострий розум бiдовоi дiвчинки, що дивиться на речi недбало й важить iх трохи скептично, але зичливо.
Дюруа даремно намiрявся сказати iй якийсь комплiмент i, не вигадавши нiчого, взявся до ii дочки, наливав iй пити, подавав страви, прислужував iй. Дiвчина, ще й за матiр суворiша, поважно дякувала йому, уривчасто кивала головою: «Ви дуже ласкавий, пане» – i по-дитячому замислено слухала дорослих.
Обiд був чудовий, всi ним захоплювались. Пан Вальтер iв, як людожер, майже не розмовляв та скоса поглядав з-пiд окулярiв на страви, що йому подавали. Норбер де Барон вiд нього не вiдставав i часом ляпав соусом на свою манiжку.
Форестье поважно всмiхався, всього пильнував та скидався з дружиною вдоволеними поглядами, нiби змовники, що роблять укупi важке дiло i воно йде чудово.
Обличчя червонiли, голоси пiдносились. Слуга раз у раз шепотiв гостям на вухо:
– Кортон? Шато-Ляроз?
Дюруа до смаку припав кортон, i вiн щоразу пiдставляв свою шклянку. В ньому прокидалась чарiвна веселiсть, гаряча веселiсть, що пiдiймалась йому з шлунка до голови, бiгла по тiлу й проймала його всього. Почував, що його обгортае глибока щасливiсть, щасливiсть життя й думки, тiла й душi.
І йому схотiлось говорити, звернути на себе увагу, схотiлось, щоб його теж слухали й вiдзначили, як i всiх, чие кожне слово пiдхоплювали тут на льоту.
Розмова, що точилась безперестань, перебираючи думку по думцi, легко плигаючи з теми на тему, обiйшла злободеннi подii, побiжно торкнулась безлiчi справ i вернулась до великого запиту пана де Мореля про алжирську колонiзацiю.
Пан Вальтер висловив мiж двома стравами кiлька жартiв, розум маючи скептичний i масний. Форестье розповiв про свою завтрашню статтю. Жак Рiваль вимагав вiйськового уряду й земельних концесiй, щоб старшину надiляти грунтом пiсля тридцяти рокiв колонiальноi служби.
– Таким чином, – казав вiн, – можна створити дiяльне суспiльство, що знатиме й любитиме краiну й розумiтиметься на тих важливих мiсцевих справах, з якими неминуче доведеться стикатись заходцям.
Норбер де Варен спинив його:
– Так… вони знатимуть усе, крiм хлiборобства. Розмовлятимуть по-арабському, а не тямитимуть, як садити буряки та сiяти хлiб. Будуть вправнi у фехтуваннi, але неуки в угноеннi. Навпаки, треба широко вiдкрити цю нову краiну для всiх охочих. Розумнi витримають, решта загине. Це соцiальний закон.
Настала мовчанка. Посмiхались.
Жорж Дюруа розкрив рота й промовив, дивуючись на свiй голос, нiби нiколи його не чув:
– Найбiльше бракуе там доброi землi. Родючi маетки коштують не дешевше, як у Францii, та багатi парижани вже й розкупили iх, як певне примiщення капiталу. Справжнiх колонiстiв, що мандрують туди з голоду, вiдтиснуто в пустелю, де нiщо не росте, бо немае води.
Всi на нього дивились. Вiн почервонiв. Пан Вальтер спитав:
– Ви знаете Алжир, пане?
Вiн вiдповiв:
– Атож, пане, був там два з половиною роки й жив у всiх трьох округах.
І зненацька, забувши про запит Мореля, Норбер де Варен заходився розпитувати його про деякi звичаi, почутi ним вiд одного офiцера. Зокрема, його цiкавив Мааб, чудернацька, маленька арабська республiка, що створилась серед Сахари, в найсухiшому мiсцi палючого краю.
Дюруа двiчi бував у Маабi. І розповiв про звичаi цiеi дивноi краiни, де крапля води мае цiннiсть золота, де кожний мешканець вiдбувае всi громадськi повинностi й чеснiсть у торгiвлi сягае вище, нiж у цивiлiзованих народiв.
Вiн говорив з хвастовитим захватом, збудившись вiд вина та бажання подобатись; розповiв полковi анекдоти, розказав про особливостi арабського життя й про вiйськовi пригоди. Навiть добрав кiлька барвистих слiв, щоб змалювати ту жовту, голу краiну, безмежно спустошену пiд палючим полум’ям сонця.
Жiнки не зводили з нього очей. Панi Вальтер промовила своiм повiльним голосом:
– З вашими спогадами можна написати низку чудових нарисiв.
Тодi Вальтер глянув на молодика поверх окулярiв, як робив завжди, щоб роздивитись на чиесь обличчя. А на страви дивився спiднизу.
Форестье використав момент.
– Любий патроне, я зараз казав вам про Жоржа Дюруа i просив його собi в помiчники для збирання полiтичноi iнформацii. Вiдколи Марабо нас покинув, менi нема кого послати в негайних i таемних справах, а газета на цьому терпить.
Пан Вальтер споважнiв i пiдняв зненацька окуляри, щоб роздивитись на Дюруа безпосередньо. Тодi сказав:
– Безперечно, в пана Дюруа оригiнальний розум. Коли вiн зайде до мене побалакати завтра о третiй, ми полагодимо справу.
Потiм, помовчавши трохи, знову раптом звернувся до молодика:
– Але кiлька мальовничих нарисiв про Алжир дайте нам зразу ж. Розкажете своi спогади й зв’яжете iх з колонiзацiйними питаннями, як зараз. Вони на часi, дуже на часi, i я певен, що сподобаються читачам. Але не гайтесь. Перший нарис менi треба на завтра або на пiслязавтра, поки ця справа обговорюеться в парламентi, – щоб принадити публiку.
Панi Вальтер сказала з тiею поважною грацiею, що вона вкладала в усе й що надавало якоiсь прихильностi ii словам:
– І назву маете чудову: «Спогади африканського стрiльця» – правда ж, пане Норбере?
Старий поет, що пiзно зажив слави, зневажав i боявся новакiв. Вiн сухо вiдповiв:
– Чудово, з умовою, що й змiст триматиметься тiеi самоi ноти, бо це найважче, – вiрноi ноти, що в музицi зветься тоном.
Панi Форестье ущедряла Дюруа прихильними посмiшливими поглядами, знавецькими поглядами, що нiби казали:
«Ти доб’ешся свого!» Панi де Марель кiлька разiв оберталась до нього, а дiамант у ii вусi тремтiв безперестанно, нiби та краплина ось-ось одiрветься i впаде.
Дiвчинка сидiла нерухомо й поважно, схилившись над тарiлкою.
Слуга обходив стiл, наливаючи в синi шклянки йоганiзберзького вина, i Форестье виголосив тост, вiтаючи пана Вальтера:
– За довгий добробут «Французького життя»!
Всi клонились патроновi, вiн посмiхався, а Дюруа, сп’янiвши вiд успiху, випив хильцем. Йому здавалось, що випив би цiлу бочку, з’iв би бика, задушив би лева. В тiлi почував нелюдську силу, в душi – непереможну рiшучiсть та незглибну надiю. Тепер серед людей цих вiн був нiби вдома, бо допiру посiв тут становище, здобув тут собi мiсце. Його погляд спинився на обличчях з новою певнiстю, i вiн уперше зважився звернутись до сусiдки:
– Кращих сережок, як у вас, панi, я нiколи не бачив.
Вона обернулась до нього, усмiхаючись:
– Це менi спало на думку повiсити отак дiаманти, просто на ниточцi. Нагадуе росинку, правда?
Вiн пробурмотiв, нiяковiючи вiд смiливостi й боячись сказати дурницю:
– Чудово… але вухо iх ще бiльше прикрашуе.
Вона подякувала йому поглядом, тим ясним жiночим поглядом, що проходить у серце.
Одвертаючи голову, вiн знову скинувся очима з панi Форестье, i ii доброзичливий, як i ранiш, погляд видався йому веселiшим, лукавим якимсь i пiдбадьорливим.
Всi чоловiки говорили вже разом, жестикулюючи та вигукуючи, – сперечались про великий проект пiдземноi залiзницi. Тему вичерпано тiльки наприкiнцi десерту, бо кожний мав що сказати про повiльнiсть сполучення в Парижi, незручнiсть трамваiв, нудотнiсть омнiбусiв та грубiсть вiзникiв.
Потiм пiшли пити каву. Дюруа ради жарту запропонував руку дiвчинцi. Вона поважно подякувала i стала навшпиньки, щоб дiстати рукою до його лiктя.
