скачать книгу бесплатно
Всi засмiялись, ухваливши ii слова, i очi у всiх заблищали.
Форестье лiг на канапу, розкинув на подушки руки й сказав поважно:
– Така щирiсть робить вам честь i доводить, що жiнка з вас практична. Але дозвольте спитати, якоi думки про це пан де Марель?
Вона поволi, з безмежною зневагою знизала плечима й сказала ясно:
– У пана де Мареля немае про це думки. В нього е… тiльки здержливiсть.
І розмова, зiйшовши з високих теорiй про кохання, вступила у квiтучий сад вишуканого соромiтництва.
Це була хвилина влучних натякiв, коли словами пiднiмають завiси, як спiдницi, хвилина хитрощiв мови, вправного й заличкованого зухвальства, сласного лукавства та речень, то показують оголенi образи в завiшених виразах, що зводять на очi й на думку раптовi видива того, чого не можна сказати, й дають свiтським людям якусь витончену, таемну любов, якiсь нечистi дотики думок, хвильно й чуттево викликаючи в уявi всi соромнi й жаданi таемницi обiймiв.
Принесли печеню, курiпок i перепелiв, солодкий горошок i гусячий паштет, а до нього салату з мереживним листом, що лежала в цебровиднiй салатницi, як зелений мох. Вони iли все це неуважно, мiж iншим, цiлком захопившись своею мовою, пiрнувши в любовну купелю.
Жiнки вкiнець розiйшлися – панi де Марель з властивим зухвальством, що нагадувало виклик, а панi Форестье з чарiвною стриманiстю, чеснiстю в тонi, в голосi, в посмiшцi й у всiй поставi, що своею скромнiстю ще дужче пiдкреслювала ii смiливi слова.
Форестье, розлiгшись на подушках, смiявся, пив, iв безперестанку i прикидав часом таке грубе й цинiчне слiвце, що дами, враженi формою, й для форми нiяковiли на двi-три секунди. Пустивши якогось масного дотепа, вiн додавав:
– Чудово, дiти моi. Якщо й далi так триватиме, то наробите дурниць.
Подали десерт, потiм каву, i лiкери влили в збудженi голови ще важчого й гарячiшого хвилювання.
Панi де Марель, як i заявила перед обiдом, була п’яна й визнавала це по-жiночому весело, балакучо й грацiйно, прикидаючись, на втiху гостям, ще п’янiшою, нiж насправдi була.
Панi Форестье вже мовчала, може, з обережностi, й Дюруа, почуваючи себе надто збудженим та боячись схибити, теж дуже вправно себе стримував.
Закурили, i Форестье зненацька закашлявся.
Страшенний напад кашлю рвав його горло, обличчя йому почервонiло, вiн задихався, притискуючи до рота серветку. А коли напад минувся, обурено пробурчав:
– Не про мене цi забавки, яке безглуздя!
Увесь настрiй його зник вiд невiдступноi думки про страшну недугу.
– Ходiмо додому, – сказав вiн.
Панi де Марель подзвонила прислужника й запитала рахунок. Його негайно подали. Вона спробувала читати, але цифри крутились iй перед очима, й вона передала папiрця Дюруа:
– Слухайте, платiть за мене, я нiчого не бачу, п’яна дуже.
І кинула йому до рук гаманця.
«Разом» виносило сто тридцять франкiв. Дюруа переглянув i перевiрив рахунки, потiм дав двi кредитки, взяв решту й спитав тихо:
– Скiльки лишити на чарку?
– Скiльки хочете, не знаю.
Вiн поклав на тарiлку п’ять франкiв i вiддав молодiй жiнцi гаманця.
– Дозвольте провести вас? – спитав вiн.
– Дуже прошу. Я не годна потрапити додому.
Попрощавшись iз подружжям Форестье, Дюруа опинився на самотi з панi де Марель у каретi.
Вiн почував ii близько коло себе, замкнену разом з ним у чорнiй скринi, яку коли-не-коли освiтлювали зненацька газовi рiжки з пiшоходiв. Почував крiзь рукав теплiнь ii плеча, а не знав, що казати, зовсiм не знав, бо владне бажання схопити ii в обiйми паралiзувало йому розум.
«Якщо зважусь, що вона тодi?» – думав вiн. Спогад про соромiцтва, за обiдом говоренi, пiдбадьорював його, а острах перед скандалом стримував.
Вона теж мовчала, нерухомо вiдхилившись у своему кутку. Вiн подумав би, що вона спить, якби очi ii не блищали раз у раз, коли промiнь свiтла падав у карету.
«Що вона думае?» Вiн добре тямив, що говорити не можна, що слово, одно слово, урвавши тишу, може зiпсувати все; але смiливостi йому бракувало, смiливостi на раптовий i грубий вчинок.
Зненацька вона поворухнула ногою. Вiд цього ледве примiтного руху, короткого нервового руху нетерплячки, а може й поклику, його дрожем пройняло з голови до нiг, вiн обернувся вмить i кинувся на неi, шукаючи устами рота й руками – голого тiла.
Вона скрикнула, тихо скрикнула, хотiла схопитись, пручатись, вiдiпхнути його, потiм здалася, немов сили iй не стало далi опиратись.
Але карета незабаром спинилась коло будинку, де вона жила, й Дюруа вiд здивування не мiг добрати жагучих слiв, щоб подякувати iй, благословити ii та висловити свою любов. Тим часом вона не пiдводилась, навiть не ворушилась, приголомшена тим, що сталося. Тодi вiн, боячись, щоб вiзник чого не подумав, вийшов перший i подав iй руку.
Нарештi вона вийшла, хитаючись, мовчки. Вiн подзвонив i, коли дверi розчинились, спитав, тремтячи:
– Коли ми побачимось?
Вона шепнула так тихо, що вiн насилу розiбрав:
