скачать книгу бесплатно
Вийшовши на вулицю, вiн спинився на мить, мiркуючи, що далi робити. Було двадцять восьме червня, i до кiнця мiсяця йому лишилось у кишенi рiвно три франки сорок сантимiв. Тобто два обiди без снiданкiв чи два снiданки без обiдiв – на вибiр. Вiн подумав, що вранцi поiсти коштуе двадцять два су, а ввечерi – тридцять, отже, коли вiдмовитися вiд обiдiв, то вигадае франк двадцять сантимiв, тобто вiн зможе двiчi повечеряти хлiбом з ковбасою i випити пару шклянок пива на бульварi. А то найбiльша в нього витрата й найбiльша втiха, що вiн дозволяе собi вечорами. Вiн пiшов униз вулицею Нотр-Дам-де-Льорет.
Ішов вiн так, нiби й досi на ньому була ще гусарська унiформа, – випнувши груди й розставивши ноги, мов допiру злiз iз коня, грубо простував людною вулицею, зачiпаючи й штовхаючи перехожих, щоб не звертати з дороги. Досить потертого цилiндра вiн носив трохи набакир i стукотiв закаблуками по каменю. Виглядав так, немов завжди щось зневажав – перехожих, будинки, все мiсто, – вiд пихи солдата-красеня, що потрапив у цивiльнi.
Хоч костюм був на нiм шiстдесятифранковий, вiн не втрачав, проте, якоiсь елегантностi, трошки хвацькоi, пiдкресленоi, проте елегантностi. Високий, стрункий, бiлявий, певнiш, трохи русявий шатен, iз закрученими вусами, що нiби пiнилися на губi, ясними очима та маленькими зiницями, з кучерявим вiд природи волоссям, зачесаним на продiл посерединi, вiн дуже нагадував героя-спокусника з бульварних романiв.
Стояв той лiтнiй вечiр, коли в Парижi нема чим дихати. Гаряче, як та парня, мiсто, здавалось, пiтнiло вночi вiд задухи. Гранiтовi пащi ринв дихали смородом, а з пiдвальних кухонь крiзь низькi вiконця на вулицю лився гидкий дух помиiв та скислоi страви.
Швейцари в самих сорочках сидiли коло ворiт верхи на солом’яних стiльцях й палили люльки; перехожi важко ступали, поскидавши капелюхи.
Дiйшовши до бульвару, Жорж Дюруа знову спинився, вагаючись. Йому хотiлося тепер пiти на Єлiсейськi Поля до Булонського Лiсу й трохи подихати свiжим повiтрям пiд деревами; та й ще одне бажання мучило його, бажання любовноi зустрiчi.
Як це станеться? Вiн не знав, але чекав уже три мiсяцi щодня й щовечора. Правда, кiлька разiв завдяки принаднiй зовнiшностi й галантним манерам вiн уривав там i там трохи кохання, але завжди сподiвався бiльшого й кращого.
Кишеня його була порожня, а кров кипiла, i вiн спалахував вiд кожного дотику повiй, що шепотiли на розi вулицi: «Ходiмо, красунчику?» – але йти за ними не смiв, бо не мiг заплатити; та й чекав вiн чогось iншого; iнших поцiлункiв, не таких вульгарних.
Проте любив мiсця, що кишiли публiчними жiнками, iхнi бали, кав’ярнi та вулицi; любив штовхати iх, розмовляти з ними, казати iм «ти», дихати iхнiми гострими пахощами й триматися коло них. Це були жiнки – жрицi кохання. Вiн не почував до них зневаги, властивоi жонатим чоловiкам.
Вiн звернув до церкви св. Мадлени й пустився за млявою хвилею натовпу, знеможеного вiд задухи. Великi перелюдненi кафе виступали аж на пiшохiд, осяваючи питущу публiку ясним, рiзким свiтлом вiтрини. Перед одвiдувачами на чотирикутних i круглих столиках стояли шклянки з рiзнобарвною, червоною, жовтою, зеленою та брунатною рiдиною, а в карафках виблискували прозорi шматки льоду, що вихолоджували прекрасну, ясну воду.
Дюруа стишив ходу, бо йому пересохло в горлi.
Його мучила гаряча спрага лiтнього вечора, i вiн думав про чарiвне вiдчуття холодного питва в ротi. Та коли вiн тiльки двi шклянки зараз вип’е – прощай тодi взавтра суха вечеря, а йому аж надто вiдомий був голодний час наприкiнцi мiсяця.
Вiн подумав: «Перечекаю до десятоi, тодi вип’ю шклянку в «Американському». Сто чортiв. Як же пити хочеться!» – i дивився на людей, що пили коло столикiв, на людей, що могли досхочу заспокоювати спрагу. Ішов зухвало й весело повз кав’ярнi, змiряючи оком, по вигляду й одежi, скiльки кожен одвiдувач мае при собi грошей. І гнiв займався в нiм проти людей, що так спокiйно сидiли. Коли потрусити iхнi кишенi, знайдеш золото, срiбло й дрiб’яки. Кожен мае пересiчно щонайменше два луi, а iх у кафе добра сотня; сто разiв по два луi буде чотири тисячi франкiв! Вiн пробурчав: «Свинi!», все так само грацiйно вихиляючись. Коли б перестрiв якого край вулицi в темрявi, слово честi, скрутив би йому шию, не вагаючись, як робив iз селянською дробиною пiд час великих маневрiв.
І пригадав, як жив два роки в Африцi й як утискував арабiв на глухих пiвденних фортах. Жорстока й весела посмiшка пробiгла йому на устах, коли згадав про одну забавку, що коштувала життя трьом чоловiкам з племенi улед-алан, а йому й товаришам його дала два десятки курей, пару баранiв i золота, ще й смiховини на пiвроку.
Винуватих не знайшли, та й не шукали, бо араба там вважають до певноi мiри за природну вiйськову здобич.
У Парижi iнша рiч. Тут уже не грабуватимеш одверто, з шаблею при боцi та револьвером у руцi, як у далечинi вiд цивiльного правосуддя, на волi. В серцi його ворушились усi iнстинкти унтера, що допався до переможеного краю. Звичайно, вiн жалкував за двома роками, що пробув у пустинi. Шкода, що там не лишився! Але ж надiявся на краще, вертаючись. А тепер… От тепер i маеш.
Вiн ворушив у ротi язиком, приклацуючи, мов хотiв переконатись, що пiднебiння його справдi сухе.
Круг нього котилась виснажена, повiльна юрба, i вiн думав усе про те саме: «Наволоч. У всiх же йолопiв цих е грошi в жилетi». Вiн штовхав плечем перехожих i свистiв веселi пiсеньки. Чоловiки, яких зачiпав, обертались до нього й бурчали; жiнки казали: «От тварюка!»
Вiн пройшов повз Водевiль i спинився коло «Американського» кафе, мiркуючи, чи не випити ту шклянку, – так мучила його спрага. Але ранiш, нiж зважитись, глянув на годинника, що свiтився серед вулицi. Чверть на десяту. Себе вiн знав, тiльки-но буде перед ним шклянка пива, вiн зразу ж ii вип’е. А що тодi робити до одинадцятоi?
Пiшов. «Пройду до Мадлен й помалу вернусь назад».
Дiйшовши до рогу Оперовоi площi, вiн перестрiнув грубенького молодика, котрого постать невиразно видалась йому знайомою.
Вiн пiшов за ним, перебираючи спогади й промовляючи пошепки:
– Де в чорта бачив я цього типа?
Вiн рився в думках, але пригадати не мiг; аж зненацька, вiд дивного дiяння пам’ятi, побачив цю людину худiшою, молодшою, в гусарськiй унiформi. Вiн голосно скрикнув: «Це ж Форестье!» – i, надавши ходи, ударив перехожого по плечi. Той обернувся, глянув i спитав:
– Що ви маете до мене, пане?
Дюруа засмiявся:
– Не пiзнаеш мене?
– Нi.
– Жорж Дюруа з шостого гусарського.
Форестье простягнув руки:
– А, друзяко! Як живеш?
– Гаразд, а ти?
– Ох, не дуже. Уяви, в мене груди тепер, як клоччя. Кашляю шiсть мiсяцiв з дванадцяти через бронхiт, що схопив у Бужiвалi, коли вертався в Париж, тому вже чотири роки.
– Диви! А виглядаеш добре!
І Форестье, взявши колишнього товариша пiд руку, розповiв йому про свою недугу, про лiкування ii, про думки та поради лiкарiв, про те, як важко iх додержуватися з його достатком. Йому казали жити взимку на пiвднi, а хiба ж змога? Вiн одружений, журналiст, на доброму становищi.
– Я керую полiтичним вiддiлом у «Французькому життi», веду сенатськi звiти в «Порятунковi» i вряди-годи даю лiтературну хронiку до «Планети». Уже вибився.
Дюруа здивовано дивився на нього. Вiн дуже змiнився, дуже змужнiв. Тепер у нього була хода, постава й костюм поважноi, певноi себе людини, а черевце людини, що добре обiдае. Колись був худий, тонкий i гнучкий, легковажний гультяй, жартун, заводiяка. За три роки Париж геть переробив його; вiн став грубенький, серйозний, i волосся на скронях де-не-де посивiло, хоч мав тiльки двадцять сiм рокiв.
Форестье спитав:
– Куди ти йдеш?
Дюруа вiдповiв:
– Нiкуди, гуляю перед тим, як додому йти.
– То коли хочеш, ходiмо до «Французького життя», там коректу треба проглянути. А потiм вип’емо по шклянцi вкупi.
– Гаразд.
І вони пiшли, взявшись пiд руку, вiльно й незмушено, як бувае мiж шкiльними товаришами та полковими приятелями.
– Що ж робиш у Парижi? – спитав Форестье.
Дюруа знизав плечима.
– З голоду дохну, та й годi. Як одбув у вiйську, схотiлось приiхати сюди… щастя пошукати чи, певнiш, щоб у Парижi пожити. А от уже пiвроку служу в конторi Пiвнiчноi залiзницi за пiвтори тисячi франкiв на рiк, та й усе.
Форестье буркнув:
– Незавидно.
– Знаю. Та як же менi, по-твоему, вибитись? Я самотнiй, нiкого не знаю i звернутись нi до кого. Бажання е, тiльки засобiв бракуе.
Товариш оглянув його з голови до п’ят поглядом практичноi людини, що зважуе можливостi, й переконливо сказав:
– Чи бачиш, любий, тут усе залежить вiд смiливостi. Хитрому тут легше стати мiнiстром, нiж начальником контори. Треба брати, а не просити. Та якого ж бiса ти не знайшов чогось кращого, як служити на залiзницi?
Дюруа вiдповiв:
– Скрiзь шукав, та нiчого не здибав. А тепер маю дещо на оцi, – пропонують поступити iздцем на Пелеренський манеж. Матиму там, у всякому разi, три тисячi франкiв.
Форестье урвав його:
– Покинь цю дурницю, хоч би й десять тисяч тобi давали. Так ти майбутне свое занапастиш. У конторi тебе нiкому не видно, ти можеш покинути ii при нагодi i вибитись на шлях. А в iздцях уже край. Однаково, що маршалком у домi, де обiдае весь Париж. Якщо вчитимеш iздити свiтських та iхнiх синiв, то вже нiколи вони не вважатимуть тебе за рiвню.
Вiн замовк, подумав трохи i спитав:
– Ти бакалавр?
– Нi, зрiзався двiчi.
– Дарма, все-таки науку ти кiнчив. Коли говорять про Цицерона або Тiберiя, розумiеш приблизно, що воно?
– Та приблизно.
– Добре, нiхто бiльшого й не знае, крiм двох десяткiв дурнiв, яким знання однаково нi до чого. Бути за розумного зовсiм не важко: треба уникати труднощiв, обходити перешкоди та iншим носа втирати за допомогою словника. Люди ж дурнi, як гуси, а нетямущi, як коропи.
Вiн говорив, як спокiйний жартун, що знае життя, i посмiхався, поглядаючи на юрбу. Але зненацька закашлявся, спинився, поки минеться напад, тодi промовив пiдупало:
– Хiба ж не прикро, що бронхiту нiяк не здихаюсь? А ще ж лiто. О, взимку конче поiду лiкуватись до Ментони. Тим гiрше для мене, слово честi, бо здоров’я – передусiм.
На бульварi Пуасоньер вони пiдiйшли до великих засклених дверей, де зсередини була прилiплена розгорнута на обидвi сторони газета. Якихось трое стояли, читаючи ii.
Над дверима, мов гасло яке, горiв полум’ям великий напис: «Французьке життя». І перехожi, раптом трапляючи у свiтло, що лилось вiд блискучих слiв, ставали зненацька видимi, яснi й виразнi, як удень; потiм зразу ж зникали в мороку.
Форестье штовхнув дверi.
– Заходь! – сказав вiн.
Дюруа зiйшов за ним пишними й брудними сходами, якi видно було з вулицi, пройшов передвiтальню, де два кур’ери вклонились його приятелевi, i спинився десь нiби в почекальнi, пилявiй та обшарпанiй, оббитiй брудно-зеленим трипом, заплямованим та прогризеним де-не-де, мов його мишi поточили.
– Сiдай! – сказав Форестье. – Я вернусь через п’ять хвилин.
І зникнув в одних з трьох дверей, що виходили в цей кабiнет.
Чудний, особливий, нез’ясований дух стояв у кiмнатi, дух редакцiйних зал. Дюруа сидiв нерухомо, трохи боязко, а найголовнiше – здивовано. Вряди-годи повз нього пробiгали люди з одних дверей до iнших, – так прудко, що вiн не встигав на них роздивитись.
Заклопотано сновигали зовсiм ще юнаки, тримаючи в руцi аркуш паперу, що трiпотiв вiд iхнього бiгу. Робiтники-складачi, що в них з-пiд заплямованоi чорнилом блузи видно було бiленький комiр сорочки та сукнянi штани, пошитi, як i у свiтських, обережно несли довгi смуги вiдбиткiв, свiжi, вогкi ще коректи. Часом проходив панок, одягнений аж надто елегантно, в занадто вузькому сурдутi, занадто обтягнутих штанях i занадто гострих черевиках – певно, свiтський репортер iз вечiрнiми новинами.
Проходили й iншi, поважнi й величнi, у цилiндрах iз пласкими крисами, немов вiдзначались цими капелюхами вiд решти людей.
Форестье вийшов пiд руку з високим худим хлопцем, вiком мiж тридцятьма й сорока роками, у чорному фраковi та бiлiй краватцi, з гострозакрученими вусами, дуже чорнявим, недбайливим з вигляду й самозадоволеним.
Форестье сказав йому:
– Прощайте, любий учителю.
Той стиснув йому руку: «До побачення, любий», – i пiшов геть сходами, посвистуючи, з цiпочком пiд пахвою.
Дюруа спитав:
– Хто це?
– Це Жак Рiваль, – чув, мабуть, славетний хронiкер i дуелiст. Приходив коректу виправити. Гарен, Монтель i вiн – три найкращi в Парижi хронiкери, вони пишуть найцiкавiше i найдотепнiше. Рiваль заробляе тридцять тисяч франкiв на рiк за двi статтi на тиждень.
Ідучи, вони здибали довговолосого, грубого i неохайного чоловiка, що важко сходив по приступках.
Форестье низько йому вклонився.
– Норбер де Варен, – сказав вiн, – поет, автор «Мертвих сонцiв», знову-таки людина в цiнi. Кожне оповiдання, що вiн нам дае, коштуе триста франкiв, а в найдовшому немае й двохсот рядкiв. Та ходiмо в «Наполiтен», помираю вiд спраги.
Коли сiли до столика в кафе, Форестье крикнув: «Пару шклянок!» – i спорожнив свою хильцем, а Дюруа пив пиво поволi, смакуючи його, розкуштовуючи, нiби щось дорогоцiнне й рiдкiсне.
Товариш його мовчав, немов мiркуючи, потiм спитав вiдразу.
– А чого б тобi не взятись до газетярства?
Дюруа здивовано глянув на нього:
– Та… бачиш… я нiколи нiчого не писав.
– Чи ба! Пробують же, починають. Я мiг би взяти тебе для доручень, iздити за справами та з вiзитами. Мав би на початок двiстi п’ятдесят франкiв i оплачений екiпаж. Хочеш, побалакаю з директором?
– Та звiсно, хочу!
– Тодi зроби так: приходь до мене завтра обiдати. Буде душ шестеро, не бiльше: патрон, пан Вальтер з дружиною, Жак Рiваль та Норбер де Варен, яких ти зараз бачив, та ще приятелька моеi дружини. Згода?
Дюруа знiяковiв i почервонiв. Пробурмотiв нарештi:
– Та… одежi вiдповiдноi немае.
Форестье геть здивувався.
– Немае фрака? Отаке! А це ж рiч конечна. В Парижi, бачиш, краще лiжка не мати, нiж фрака.
Потiм вiдразу, порившись у кишенi в жилетi, видобув купу золота, взяв два луi, поклав перед колишнiм товаришем i сказав щиро та просто:
– Вiддаси, коли зможеш. Вiзьми пiд заставу або купи на сплату потрiбну одежу; роби, як знаеш, тiльки приходь завтра обiдати о сьомiй з половиною, на вулицю Фонтен, сiмнадцять.
Дюруа схвильовано взяв грошi, бурмочучи:
– Який ти ласкавий, дуже дякую тобi, повiр, що не забуду…
