скачать книгу бесплатно
Той урвав його:
– Ну гаразд! Ще по шклянцi, чи що? – й крикнув: – Хлопче, пару шклянок!
Коли випили, журналiст спитав:
– Хочеш, погуляемо трохи з годинку?
– Залюбки!
І знову пiшли до Мадлени.
– Що ж нам робити? – спитав Форестье. – Кажуть, що в Парижi не гуляють без дiла. Неправда. Я, коли йду ввечерi, нiколи не знаю, куди саме. В лiсi тiльки з жiнкою цiкаво гуляти, а не завжди маеш яку-небудь пiд рукою: концерти по кафе можуть розважити мого аптекаря й дружину його, але не мене. Що ж робити? Нема чого. Тут треба було б улаштувати лiтнiй сад, як парк Монсо, щоб уночi був вiдкритий, де можна було б послухати гарноi музики й випити чогось холодного пiд деревом. Це було б не мiсце розваги, а мiсце гуляння; за вхiд брати дорого, щоб привабити гарненьких дам. Щоб можна було походити по алеях, посипаних пiском та освiтлених електрикою, i посидiти, коли хочеш послухати музику, зблизька чи здалеку. Щось подiбне було колись у Мюзара[1 - Мюзар (1793—1859) – французький музикант, органiзатор популярних балiв i маскарадiв у Парижi в 30—40 роках.], але там тхнуло шинком – забагато танцiв, а мало мiсця, тiнi й затишку. Якби гарний величезний сад. Розкiш була б. Куди ти хочеш пiти?
Дюруа знiяковiв, не знав, що казати. Потiм зважився:
– Я не був у Фолi-Бержер. Охоче погуляв би там.
Товариш його скрикнув:
– Фолi-Бержер, кажеш? Там же задуха, як у печi. Проте ходiмо, там завжди втiшно.
І пiшли назад на вулицю Фобур-Монмартр.
Ілюмiнований фасад закладу освiтлювало чотири вулицi, що коло нього сходились. Низка вiзникiв чекали роз’iзду.
Форестье рушив до вхiдних дверей, але Дюруа спинив його:
– Ми забули придбати квитки.
Той поважно вiдповiв:
– Зi мною не платять.
Коло контролю йому вклонились три контролери. Середнiй дав йому руку. Журналiст спитав:
– Є гарна ложа?
– Звичайно, пане Форестье.
Вiн узяв поданий йому купон, вiдчинив оббитi повстю та шкiрою дверi, i вони опинились у залi.
Тютюновий дим прозорим туманом оповив сцену й другий бiк театру. Невпинно знiмаючись тонкими бiлястими цiвками з цигар та цигарок, що всi курили, цей легкий туман пiдносився, збирався при стелi й стояв пiд широкою банею, круг люстри й над галереею другого ярусу цiлими хмарами диму.
В широкому коридорi, що виходить у кругойдуче фойе, де серед чорноi юрби чоловiкiв тиняються розмальованi дiвчата, одвiдувачiв чекав гурт жiнок коло одного з трьох прилавкiв, де тронували три намазанi й бляклi продавницi напоiв та кохання.
Форестье швидко йшов крiзь юрбу, як людина, що мае право на увагу.
Пiдiйшовши до капельдинерки, сказав:
– Сiмнадцята ложа?
– Сюди, пане.
І вона замкнула iх у дерев’янiй, розкритiй згори, оббитiй червоним скринi, де так тiсно стояло четверо стiльцiв того самого кольору, що мiж ними ледве можна було просунутись. Приятелi сiли; праворуч i лiворуч од них, вигинаючись луком аж до сцени, тяглася цiла низка таких самих клiток, i там також сидiли чоловiки й жiнки, яких видно було тiльки по груди.
На сценi трое молодикiв у тiсних трико – високий, середнiй та малий – по черзi вправлялись на трапецii.
Спочатку, дрiбно й швидко ступаючи, вийшов високий i вклонився, махнувши рукою, мов посилав поцiлунок.
Пiд трико вимальовувались м’язи його рук та нiг; вiн випинав груди, щоб приховати надмiрне черево, i обличчям нагадував голярчука, бо ретельний продiл був якраз посеред голови. До трапецii вiн дiставався грацiйним стрибком i, повисши на руках, крутився, як пущене колесо; або, напруживши руки й випроставшись усiм тiлом, спинявся в повiтрi, держачись тiльки за поперечку силою своiх кулакiв.
Потiм сплигнув додолу, знову, посмiхаючись, уклонився пiд оплески перших лав i вiдiйшов до декорацii, за кожним кроком граючи м’язами своiх нiг.
Другий, нижчий та кремезний, виступав i собi i проробив ту саму вправу, а за ним i третiй, якого публiка прийняла прихильнiше.
Та Дюруа вистава зовсiм не цiкавила: повернувши голову, вiн раз у раз озирався позад себе у велике фое, повне чоловiкiв та повiй.
Форестье сказав йому:
– Зверни увагу на першi лави – самi мiщани з жiнками та дiтьми, йолопи, що приходять сюди дивитись. У ложах – бульварники, кiлька артистiв, кiлька пiвпристойних дiвчат; а позаду – найцiкавiша в Парижi сумiш. Хто вони? Подивись. Тут усякi, усiх верств i звання, але гультяiв найбiльше. Тут службовцi з банкiв, крамниць, мiнiстерств, репортери, сутенери, офiцери в цивiльному, панички у фраках, що обiдають по кабаре й з Опери ходять до iталiйцiв[2 - Італiйцi – так скорочено називали Італiйську Оперу – театр у Парижi.], та ще безлiч всякого непевного люду, бозна-хто. А жiнки всi одного гатунку – тi, що вечеряють у «Американському» кафе, повii цiною вiд одного до двох луi, що пильнують чужинцiв, якi заплатять i п’ять, та попереджають своiх завсiдникiв, коли вони вiльнi. Всi iх знають уже лiт iз шiсть, цiлий рiк вони крутяться щовечора в тих самих мiсцях, хiба що на лiкування потрапляють у Сен-Лазар[3 - Сен-Лазар – паризька в’язниця для повiй.] або Лурсiну.[4 - Лурсiн – лiкарня в Парижi для пацiентiв з венеричними захворюваннями.]
Дюруа не слухав. Одна з таких жiнок дивилась на нього, спершись лiктем на iхню ложу. Це була повна чорнявка з набiленим обличчям, чорними, довгастими, пiдведеними очима й величезними намальованими бровами. Пишнi груди напинали ii чорну шовкову сукню, а намащенi, як рана, червонi губи надавали iй чогось тваринного, жагучого, перебiльшеного, а проте збудного.
Вона покликала, кивнувши головою, якусь свою приятельку, що якраз проходила, – рудоволосу, теж гладку, бiляву, – та й сказала iй голосно, щоб почули:
– Дивись, який гарний хлопець! Коли б вiн схотiв мене за десять луi, то я б не вiдмовилась.
Форестье обернувся i, посмiхаючись, плеснув Дюруа по колiнi:
– Це про тебе – маеш успiх, мiй любий. Вiтаю.
Колишнiй унтер почервонiв, несамохiть мацаючи пальцем пару золотих у жилетнiй кишенi. Завiсу спущено: оркестр заграв вальса. Дюруа сказав:
– Може, пройдемось по коридору?
– Як хочеш.
Вони вийшли, i потiк людей iх зразу ж пiдхопив, iх тиснули, штовхали, душили, пхали, i перед очима iхнiми колихалось цiле море капелюхiв. Серед цiеi чоловiчоi юрби сновигали попарно дiвчата, легко просуваючись мiж лiктями, грудьми та спинами, немов почували себе вдома, вигiдно, як риби у водi, в цiй хвилi самцiв.
Дюруа захоплено йшов, п’яно дихаючи важким тютюновим повiтрям, людським духом та пахощами повiй. А Форестье пiтнiв, задихувався й кашляв.
– Ходiмо в сад, – сказав вiн.
І, звернувши лiворуч, вони зайшли в критий сад, де било два лихенькi фонтани, а коло цинкових столикiв пiд тисами й туями в кадубах пили чоловiки та жiнки.
– Ще по шклянцi? – спитав Форестье.
– Залюбки.
Вони сiли, роздивляючись на публiку.
Вряди-годи коло них спинялась повiя й питала, завчено посмiхаючись: «Може, почастуете мене чимсь, пане?» І коли Форестье вiдповiдав: «Шклянкою води з фонтана», вiдходила мурмочучи: «Ач, яка пика!»
Аж ось з’явилась повна чорнявка, що недавно стояла за ложею приятелiв; вона пихувато виступала, взявшись пiд руки з повною бiлявкою. Це справдi була прекрасна добiрна жiноча пара.
Постерiгши Дюруа, вона посмiхнулась, немов очi iхнi вже порозумiлись на чомусь iнтимному й таемному, i, взявши стiльця, спокiйно сiла проти нього, посадовивши поруч i подругу, тодi дзвiнко крикнула:
– Хлопче, пару гренадинiв!
Форестье здивовано сказав:
– А ти не соромишся!
Вона вiдповiла:
– Це приятель твiй мене зачарував. Справдi, з нього гарний хлопець. Здаеться, нароблю через нього дурниць!
Дюруа нiчого не змiг сказати вiд збентеження. Крутив кучерявi вуса й дурнувато посмiхався. Хлопець принiс сиропу, й жiнки випили хильцем; потiм пiдвелися, i чорнява сказала Дюруа, по-приятельськи кивнувши головою й злегка вдаривши його вiялом по руцi:
– Дякую, котику. Ти важкий на розмову.
І пiшла, крутячи стегнами.
Форестье тодi засмiявся:
– Та ти справдi, друже, маеш успiх у жiнок! Не зневажай цього. Це може далеко тебе повести.
Хвилину помовчавши, вiн додав замислено, нiби вголос думаючи:
– Знову ж таки, з жiнками найшвидше висунешся.
А що Дюруа все посмiхався, не вiдповiдаючи, спитав:
– Ти ще лишишся? Я йду, з мене досить.
Дюруа пробурмотiв:
– Так, лишуся трохи. Ще не пiзно.
Форестье пiдвiвся:
– Ну, то прощай. До завтра. Не забув? Вулиця Фонтен, сiмнадцять, о сьомiй з половиною.
– Згода. До завтра. Дякую.
Вони потиснули руки, й журналiст пiшов.
Тiльки вiн зник, Дюруа почувся вiльним i знову радiсно помацав пару золотих у кишенi; потiм пiдвiвся й став блукати в юрбi, шукаючи в нiй очима.
Незабаром постерiг iх обох, бiляву й чорняву, що все походжали, як гордовитi жебрачки, серед натовпу чоловiкiв.
Вiн пiшов просто на них, а коли пiдiйшов, знову знiяковiв.
Чорнява сказала йому:
– Язик твiй уже працюе?
Вiн буркнув: «От морока!», не здолаючи нiчого iншого мовити.
Вони стояли втрьох, спиняючи рух юрби, що круг них вирувала.
Тодi вона раптом спитала:
– Пiдеш до мене?
І вiн, тремтячи з жаги, грубо вiдповiв:
– Так, але в мене тiльки один луi.
Вона байдуже посмiхнулась:
– То дарма.
І взяла його за руку на знак володiння.
Виходячи, вiн думав, що на решту двадцять франкiв, звичайно, дiстане собi завтра вечiрнього костюма.
II
– Де живе пан Форестье, будь ласка?
– На четвертому, дверi лiворуч.
Консьерж вiдповiв ласкавим тоном, виявляючи пошану до свого пожильця. І Жорж Дюруа пiшов по сходах.
Вiн почував себе трохи нiяково, боязко й незручно. Фрака вiн одяг уперше в життi, та й усе вбрання непокоiло його. Скрiзь вiн добачав хиби: черевики нелакованi, а проте доладнi, бо вiн любив кокетувати ногою; сорочку куплено вранцi за чотири франки сорок у Луврi, i занадто тонка манiжка на нiй уже ламалась. Іншi, щоденнi сорочки його були потрiпанi, i навiть найцiлiшоi з них вiн не мiг надiти.
Штани були трохи заширокi, кепсько облягали ногу, на литках немов скорчувались i виглядали поношеними, як усяка випадкова, пошита не на фiгуру одежа. Тiльки фрак сидiв непогано, прийшовшись на нього майже вмiру.
Вiн поволi йшов сходами, згнiтивши серце, почуваючи млявiсть у думках, а найбiльше боявся бути смiшним, i зненацька побачив проти себе пана в пишному вбраннi, що на нього дивився. Вони так близько одне з одним зiйшлися, що Дюруа хотiв оступитись, але вражено спинився – це був його власний вiдбиток у високому стiнному дзеркалi, що вiдсвiчувало на помiстку другого поверху i нiби створювало довгу перспективу коридора. Вiн затремтiв вiд радiсного пiднесення, визнавши себе за кращого, нiж гадав.
Маючи вдома тiльки маленьке люстерко, вiн не мiг оглянути себе всього та й окремi частини свого iмпровiзованого вбрання теж бачив у ньому дуже кепсько, отже, прибiльшував огрiхи й жахався вiд думки, що виглядае кумедно.
А зараз, зненацька уздрiвши себе в дзеркалi, вiн навiть не пiзнав себе, визнав себе за iншого, за свiтську людину, що з першого погляду видалась йому дуже доладною й дуже шикарною.
І тепер, пильно роздивляючись на себе, переконувався, що загалом убрання його задовiльне.
Тодi почав перевiряти себе, як актор, вивчаючи роль. Посмiхався, простягав руку, робив жести, виявляв почуття – подиву, втiхи, вдоволення, – добирав вiдповiдноi посмiшки та поглядiв, щоб бути галантним з дамами й показати, що захоплюеться ними й бажае iх.
