скачать книгу бесплатно
Коли ввiйшли до вiтальнi, йому знову здалося, що вiн потрапив до оранжереi. По чотирьох кутках кiмнати буяли пишним листом високi пальми, пiдносячись угору й розкидаючись, як водограй.
Обабiч коминка стояли круглi, як колони, каучуковi дерева з нанизаним одне на одне темно-зеленим довгим листом, а двi невiдомi рослини на пiано, круглi й уквiтчанi – одна рожевим, друга бiлим цвiтом, – здавались штучними, неправдоподiбними, надто прекрасними для справжнiх дерев.
Повiтря було свiже, повите легкими та нiжними пахощами, невимовними i невловимими.
І молодик, уже краще опанувавши себе, уважно оглянув помешкання. Воно не було велике, нiчого, крiм рослин, не вбирало в нiм очi, нiчого не було в нiм яскравого, але почувався затишок, спокiй, спочинок; воно горнулось, подобалось, оповивало чимось тiло, мов пестощами.
Стiни оббито старовинною тканиною збляклого фiалкового кольору, засiяною дрiбними квiтами з жовтого шовку, завбiльшки з муху.
На дверях висiли портьери з сiро-синього сукна, солдатського сукна, вишитого гвоздиками з червоного шовку, а стiльцi рiзних форм i рiзнi завбiльшки, недбало розставленi по кiмнатi – шезлонги, величезнi й крихiтнi крiсла, тумбочки й дзиглики, – оббито шовком Луi XVI та чудовим утрехтським оксамитом з гранатовим узором по кремовому полю.
– Хочете кави, пане Дюруа?
І панi Форестье з дружньою усмiшкою, що не сходила з ii уст, подала йому повну чашку.
– Так, панi, дуже дякую.
Вiн узяв чашку i, коли непевно нахилився, беручи срiбними щипцями грудочку цукру з цукерницi, що пiднесла дiвчинка, молода жiнка шепнула йому:
– Походiть же коло панi Вальтер.
І перш нiж вiн устиг iй що-небудь вiдповiсти, одiйшла.
Спочатку вiн випив каву, боячись розлити ii на килим, потiм, з вiльнiшою вже головою, почав добирати, як пiдiйти до дружини свого нового директора та розпочати з нею розмову.
Раптом побачив, що вона тримае в руцi порожню чашку й не знае, де ii поставити, бо сидiла далеко вiд столу.
Вiн кинувся до неi.
– Дозвольте, панi.
– Дякую, пане.
Вiн однiс чашку й вернувся.
– Коли б ви знали, панi, якi гарнi хвилини дало менi «Французьке життя», коли я жив у тiй пустинi. Це справдi едина газета, яку можна читати поза Францiею, бо вона цiкавiша, дотепнiша й не така одноманiтна, як iншi. В нiй усього знайдеш.
Вона усмiхнулася з приязною байдужiстю i вiдповiла поважно:
– Пан Вальтер великоi працi доклав, щоб створити цей тип газети, який вiдповiдае новим вимогам.
І вони почали розмовляти. Слова його були легкi й банальнi, голос чарiвний, погляд дуже грацiйний, вуса непереможно принаднi. Вони були пишнi, кучерявi, гарнi, русявi на колiр, а на закручених кiнцях трохи свiтлiшi.
Розмовляли про Париж, про околицi, береги Сени, курорти, лiтнi розваги та всякий дрiб’язок, про який можна говорити без кiнця, не стомлюючи розуму.
Та коли пiдiйшов Норбер де Варен iз чаркою лiкеру в руцi, Дюруа скромно вiдступився.
Панi де Марель, що розмовляла з панi Форестье, покликала його:
– Так ви, пане, – сказала вона, – хочете взятися до газетярства?
Вiн невиразно розповiв iй про своi намiри, потiм розпочав з нею ту розмову, що провадив допiру з панi Вальтер, але, краще вже розумiючись на речi, показав себе справжнiм знавцем, переказуючи вiд себе те, що сам зараз почув. І весь час дивився своiй сусiдцi у вiчi, мов щоб надати словам своiм глибшого змiсту.
Вона й собi легко та захоплено розповiла йому кiлька анекдотiв, як жiнка, що почувае себе дотепною й любить жартувати, i, мов давня знайома, клала йому руку на плече та говорила пошепки абищицi, що вiд цього набували iнтимностi. Вiн палав у душi вiд дотикiв молодоi жiнки, що цiкавилась ним. Йому хотiлося зразу ж довести iй свою вiдданiсть, обороняти ii, показати свою вартiсть. Дюруа щоразу барився з вiдповiддю, i цi запинки свiдчили, що його думки захопленi чимось iншим.
Та зненацька, без нiякоi причини, панi де Марель гукнула:
– Лорiно!
Дiвчинка пiдiйшла до матерi.
– Сiдай тут, дитино, коло вiкна ти застудишся.
І Дюруа охопило шалене бажання поцiлувати дiвчинку, немов з цього поцiлунку щось могло передатись i матерi. Вiн спитав чемно й по-батькiвськи:
– Чи можна менi поцiлувати вас, панно?
Дитина здивовано пiдвела на нього очi. Панi де Марель сказала, смiючись:
– Вiдповiдай, – сьогоднi можна, а вдруге вже нi.
Дюруа сiв, узяв Лорiну на руки й торкнувся устами ii хвилястого й нiжного волосся.
Мати здивувалась:
– Гляньте, вона не втекла, дивна рiч! Звичайно вона дозволяе цiлувати себе тiльки жiнкам. Ви невiдпорний, пане Дюруа.
Вiн мовчки почервонiв, тихо колихаючи дитину на колiнi. Пiдiйшла панi Форестье й здивовано скрикнула:
– Гляньте, Лорiну приручено, що за диво!
Пiдiйшов i Жак Рiваль iз цигаркою в ротi, але Дюруа почав прощатись, боячись якимсь недоречним словом зiпсувати все, що вже завойовано.
Вiн уклонився, нiжно потиснув жiночi ручки, потiм мiцно потряс руки чоловiкам. Зауважив, що в Жака Рiваля рука була суха, гаряча й щиро вiдповiла на його потиск; у Норбора де Варена – вогка, холодна й вислизала мiж пальцями; у пана Вальтера холодна, м’яка, млява й невиразна; у Форестье тепла й масна. Його приятель шепнув йому:
– Не забудь же: завтра о третiй.
– О нi, не бiйся.
Коли вийшов на сходи, йому схотiлося бiгти вниз вiд буйноi радостi, й вiн пустився, плигаючи за раз через двi приступки, аж раптом побачив у великому дзеркалi на третьому поверсi хапливого пана, що стрибцем бiг йому навпроти, i враз соромливо спинився, немов його на злочинi спiймали.
Потiм довго й зачаровано на себе дивився, що з нього таки справдi гарний хлопець; потiм радiсно усмiхнувся i, прощаючись зi своiм вiдбитком, уклонився йому низько й церемонно, як значнiй особi.
III
Вийшовши на вулицю, Жорж Дюруа завагався, що далi робити. Йому хотiлося бiгти, мрiяти, йти куди очi, гадаючи про майбутне, й дихати теплим нiчним повiтрям; але думка про статтi, що вимагав пан Вальтер, не давала йому спокою, i вiн вирiшив iти зразу ж додому та братись до працi.
Вiн швидко дiйшов до крайнього бульвару й рушив на вулицю Бурсо, де жив. В його семиповерховому будинковi мешкало двадцять робiтничих та мiщанських родин, i, йдучи сходами, освiтлюючи вощаним сiрником бруднi приступки, де валялись клаптi паперу, недокурки та кухоннi покидьки, вiн вiдчув страшну огиду й бажання мерщiй вибратись звiдси та жити, як багатii, в чистих помешканнях, вистелених килимами. Важкий сморiд iжi, убиралень та житла, загуслий сморiд бруду й старих стiн, якого жоден протяг не мiг вивiтрити, проймав помешкання згори донизу.
Його кiмната була на шостому поверсi й виходила, як у глибоку безодню, на безмежну колiю Захiдноi залiзницi, якраз над виходом з тунелю коло вокзалу Батiньйоль. Дюруа розчинив вiкно й оперся лiктями на ржаве залiзне пiдвiконня.
Внизу, на днi темноi ями, три червонi нерухомi вогнi семафорiв нагадували величезнi звiрячi очi, а далi знову видно було вогнi, ще далi – знову й знову. Щохвилини серед ночi лунали довгi й короткi посвисти, якi близько, iншi ледве чутi, що доходили аж з боку Аньера. Вони мiнились, як людський голос. Один з них ближчав, весь час жалiбно кричачи та щомить голоснiшаючи, i ось раптом виринуло велике жовте свiтло, що мчало з гуркотом i шумом. Дюруа бачив, як довга низка вагонiв зникла в тунелi.
Потiм сказав сам собi: «Ну, до працi!» Поставив свiчку на стiл, але, зiбравшись уже писати, побачив, що мае тiльки папiр до листiв.
Тим гiрше, вiн використае його, розгорнувши аркуш на всю широчiнь. Умочив перо в чорнило й написав угорi, виводячи лiтери:
Спогади африканського стрiльця
Потiм почав добирати, як почати перше речення.
Сидiв, пiдперши чоло рукою, втопивши очi в бiлий чотирикутник, перед ним розгорнутий.
Що сказати? Тепер вiн не знаходив нiчого з того, що допiру розповiдав, – нi анекдотiв, нi фактiв, нiчогiсiнько. Зненацька подумав: «З вiд’iзду треба починати». І написав: «Було це 1874 року, приблизно в серединi травня, коли виснажена Францiя спочивала пiсля страшного року…»
І зразу спинився, не знаючи, як зв’язати з цим вiдплиття, подорож i першi враження.
Хвилин з десять помiркувавши, вiн вирiшив вступ вiдкласти на завтра, а зараз узятися до опису Алжира.
І написав на паперi: «Алжир – це зовсiм бiле мiсто…», але ще щось сказати не мiг. Бачив у спогадах гарне, ясне мiсто, що спадае приступками пласких будинкiв з верховини до моря, й не знаходив слiв, щоб висловити те, що бачив i почував.
Пiсля великого напруження думки додав: «Почасти в ньому живуть араби…» Потiм кинув перо на стiл i пiдвiвся.
На маленькому залiзному лiжку, де тiло його вилежало яму, вiн побачив свою щоденну одежу, що валялась жужмом, зiбгана й гидка, як збiжжя мерця у трупарнi. А на солом’яному стiльцi його шовковий капелюх, единий капелюх його, лежав понуро, нiби милостинi чекаючи.
На стiнах, облiплених сiрими шпалерами з блакитними букетами, було що плям, що квiток, – давнiх, непевних плям, походження яких важко визначити: почавленi блощицi чи олiйнi краплi, слiди пальцiв, намащених помадою, чи бризки змилок вiд прання. Тут тхнуло ганебними злиднями, злиднями паризьких мебльованих кiмнат. І розпач узяв його вiд убозтва життя. Вiн подумав, що треба негайно звiдси вибратись i завтра ж покiнчити з цим нужденним iснуванням.
Запал до працi знов охопив його, вiн сiв i знову почав вишукувати речення, щоб гаразд змалювати дивне й чарiвне обличчя Алжиру, передпокою таемничоi й далекоi Африки, тiеi Африки, де живуть мандрiвнi араби й незнанi негри, Африки недослiдженоi й принадноi, звiдки привозять до наших громадських садiв несвiтських тварин, тiльки для казки, здаеться, створених: чудернацьких курей-страусiв, божественних кiз газелей, дивних i химерних жирафiв, поважних верблюдiв, дивовижних гiпопотамiв, незграбних носорогiв та горил, страшних братiв людини.
Вiн невиразно почував, як зринають у ньому думки, може, навiть висловив би iх, але не мiг укласти в писанi рядки. Безсилiсть дратувала його, вiн знову пiдвiвся зi спiтнiлими руками, почуваючи в скронях стугонiння кровi.
Очi його спинились на рахунку вiд пралi, що швейцар цього вечора йому принiс, i зненацька безтямний розпач опанував його. Вся радiсть його вмить зникла разом iз самовпевненiстю та вiрою в майбутне. Кiнець, усьому кiнець, нiчого вiн не зробить, нiчого з нього не буде; вiн почував себе порожнiм, нездатним, нiкчемним, пропащим.
Вiн знову сперся на пiдвiконня, якраз коли потяг якийсь вирвався з тунелю з раптовим i скаженим гуркотом. Вiн мчав туди, степами й долинами, до моря. І зненацька спогад про батькiв заворушився в серцi Дюруа.
Цей потяг пройде коло них, за якихось кiлька лье вiд iхньоi хати. Вiн побачив ту хатку на верховинi горба, що стоiть над Руаном та безмежною долиною Сени при в’iздi в село Кантеле.
Батьки його держали шинок «На доброму мiсцi», де в недiлю сходились поснiдати мiщани з передмiсть. Вони хотiли в пани вивести свого сина й вiддали його до колежу. Кiнчивши науку, але бакалаврства не здобувши, вiн пiшов у вiйсько, гадаючи стати офiцером, полковником, генералом. Але вiйськовщина обридла йому ранiше, нiж вiн своi п’ять рокiв одбув, i вiн почав мрiяти про фортуну в Парижi.
Добувши термiн, приiхав сюди, не зважаючи на благання батькiв, що хотiли хоч при собi його лишити, коли розвiялись iхнi мрii. Вiн i собi надiявся на майбутне, передбачав перемогу завдяки пригодам, яких виразно уявити не мiг, але певен був, що зумiе iх викликати й використати.
У полку вiн мав успiх серед залогових кiл, траплялись навiть пригоди у трохи вищому свiтi – спокусив дочку збiрчого, що все ради нього була ладна покинути, та дружину повiреного, що й топитись пробувала вiд розпачу, як вiн ii покинув.
Товаришi казали про нього: «Це хитряк, пройда й крутiй, вiн з усякоi справи виплутаеться». І вiн вирiшив справдi хитряком, пройдою й крутiем стати.
Його нормандське сумлiння, вишаруване буднями залогового життя, розбещене звичайним у Африцi мародерством, здирством та шахрайством, настренчене вiйськовою уявою про честь, вiйськовим заводiяцтвом, патрiотичними чуттями, геройськими пригодами, що серед унтерiв розповiдають, та чванькуватiстю вiйськового стану, – стало якоюсь бездонною скринею, де можна всього знайти.
Але бажання висунутись панувало над усiм.
Вiн непомiтно почав мрiяти, як це бувало з ним щовечора. Уявляв чудову любовну пригоду, що вiдразу здiйснить усi його надii. Дружився з дочкою банкiра або великого пана, яку здибав на вулицi й з першого погляду зачарував.
Пронизливий свист паровоза, що вибiг сам-один iз тунелю, як крiль iз нори, й помчав по рейках повним ходом до депо на спочинок, урвав його марення.
Тодi його знову охопила невиразна й радiсна надiя, що таiлась у його душi, i вiн послав навмання в нiч поцiлунок, любовний поцiлунок образовi сподiваноi жiнки, палкий поцiлунок жаданому багатству. Потiм зачинив вiкно й почав роздягатись, шепочучи:
– Дарма, вранцi кращий настрiй буде. Зараз у мене голова тяжка. Та й випив, може, забагато. Яка ж праця в таких умовах!
Вiн лiг, задув свiчку й майже вiдразу заснув.
Прокинувся вiн рано, як прокидаються в день палкоi надii чи турботи, i, схопившись з лiжка, розчинив вiкно, щоб випити кухлик свiжого повiтря, як вiн казав.
Будинки на Римськiй вулицi, по той бiк широкоi залiзничноi колii, стояли свiтлi й бiлi в блискучому сяевi схiдного сонця. Далеко праворуч, у синястому легкому туманi, що плавав на обрii прозорим серпанком, видко було горби Аржантейля, верховини Сануа та млини Оржемона.
Дюруа споглядав кiлька хвилин на далекi поля й прошепотiв: «Як же гарно там у таку годину». Потiм згадав, що треба працювати й негайно ж послати за десять су швейцарчука сказати в конторi, що вiн занедужав.
Вiн сiв до столу, вмочив у чорнило перо, пiдпер рукою чоло й замислився. Даремно. Нiчого йому на думку не спадало.
Проте вiн не занепав духом. Вiн подумав: «Не звик я, он що. Цього треба навчитись, як i всякого дiла. На перший раз потрiбна допомога. Пiду до Форестье, так вiн за десять хвилин менi статтю направить».
І вдягнувся.
На вулицi вiн подумав, що рано ще йти до приятеля, який, певно, спить допiзна. Тож вiн почав тихенько гуляти пiд дверима на крайньому бульварi.
Ще не було й дев’ятоi, коли вiн дiйшов до парку Монсо, повитого вогкiстю вiд ранкового поливання.
Там вiн сiв на лаву й знову почав мрiяти. Коло нього туди й сюди походжав дуже елегантний молодик, чекаючи, мабуть, жiнку.
Вона швидко пiдiйшла, у вуалi, взяла його руку, хутко потиснула, i вони пiшли.
Бурхлива жадоба любовi пройняла серце Дюруа, жадоба вишуканоi, напахченоi, нiжноi любовi. Вiн пiдвiвся i пiшов, думаючи про Форестье. О, цьому пощастило!
Коло дверей вiн перестрiнув приятеля, що якраз вийшов з дому.
– Це ти! Так рано! Що маеш?
Дюруа, стурбований тим, що зустрiв його вже на вулицi, пробурмотiв:
– Та… та… нiяк не можу написати статтi, ти ж знаеш, що пан Вальтер просив у мене про Алжир. Воно й не дивно, бо я ж нiколи не писав. Для цього, як i скрiзь, треба практики. Я швидко вивчусь, певен цього, але на початку не знаю, як узятись. Думки е, багато думок, тiльки висловити iх не можу.
Вiн спинився, знiяковiвши, Форестье лукаво усмiхався:
– Менi це знайоме.
Дюруа пiдхопив:
– Авжеж, це кожному мусить трапитись на початку. Так от я прийшов… прийшов попросити, щоб ти трохи допомiг… Ти за десять хвилин направиш менi це, покажеш менi, з чого починати. Даси менi добру лекцiю стилю, бо без тебе менi не впоратись.
Той весь час весело усмiхався. Вiн ударив товариша свого по плечi й сказав:
