скачать книгу бесплатно
Наше життя, сказав Пiтагор, скидаеться на велике i людне зiбрання на Олiмпiйських iграх. Змагуни, аби добути собi слави, тренують тiло, баришники виносять на продаж товари. Але е i такi, вiрю, не найгiршi, якi не шукають тут жодноi користi, хiба що хочуть подивитися, як i чому робиться те-то й те-то, вони хочуть бути глядачами того, як живуть iншi, аби судити про iхне життя i вiдповiдно керувати своiм.
До життевих прикладiв дуже зручно можна долучити найспасеннiшi фiлософськi приписи, цей випробний камiнь людських учинкiв. Треба сказати хлопцевi
Чого прагнуть вiльно, що треба купити
На цей кутий грiш, чим жертвувать рiдним
Або батькiвщинi, ким нам велiв бути
Господь, яке мiсце вiдвiв мiж людей,
І хто ми такi, й пощо Бог нас явив?
Персiй, III, 69
що таке знання i незнання, яка мета науки, що таке мужнiсть, помiркованiсть i справедливiсть, чим рiзняться мiж собою славолюбство i грошолюбство, неволя i послух, воля i сваволя, по яких ознаках пiзнаеться достеменна i тривала втiха, якою мiрою слiд боятися смертi, болю та ганьби,
…яку небезпеку як можна
Витримать чи оминути,
Вергiлiй, Енеiда, Кн. III, 459
Пер. Михайла Бiлика
якi пружини рухають нами i викликають стiльки розмаiтих струсiв. Менi здаеться, що першi знання, якими треба напоiти його розум, мають бути з тих, якi формують звичаi та судження, якi його навчать пiзнати себе, а також жити i вмерти гiдно. Згадуючи вiльнi мистецтва, почнiмо з того, яке робить вiльними нас самих.
Усi вони так чи iнакше слугують науцi життя та користi вiд нього, а втiм, i решта речей загалом пiдпорядкованi тiй самiй метi. Але ми оберемо те мистецтво, яке служить цiй метi i безпосередньо i з натури своеi.
Якби ми зумiли звести потреби нашого життя до iхнiх справжнiх i природних меж, то побачили б, що бiльшiсть чинних наук нам непотрiбнi i що навiть у тих, якi нам на щось придаються, безлiч марних нагромаджень i подробиць, якi лiпше б нам знехтувати, обмежившись, за Сократовою порадою, вивченням iстинно корисного.
Тож вiзьмися за розум!
Зважся почати розумне життя! Хто й тут зволiкае —
Буде, як той селянин, що вичiкував, поки забракне
В рiчцi води, а та рiчка пливе й плистиме довiку!
Горацiй, Послання, І, 2, 40
Пер. Андрiя Содомори
Велике це глупство викладати дiтям
Який вплив мають Риби чи Лева знак сердитий,
Чи Козерог, що мие лоб у хвилях гесперiйських,
Проперцiй, IV, 1, 85
оберти зiрок та рухи восьмоi сфери, перш нiж вони пiзнають своi власнi:
Чи мене обходять Плеяди i Волопасова зiрка?
Анакреонт, Оди, XVII, 10
Анаксiмен писав до Пiтагора: «З якоi б то нетечi захоплюватися менi таемницями зiрок, коли в мене вiчно перед очима смерть або неволя?» Нiчого дивного: якраз тодi перськi царi готувалися до вiйни проти його краiни. Кожен мае сказати так: «Коли мене змагають амбiцii, хтивiсть, шал, забобони i сидить у менi стiльки ворогiв мого життя, на кий бiс менi морочитися тим, як рухаються свiтила небеснi?»
Пiсля викладу учневi, що йому потрiбно, щоб порозумнiшати i стати кращим, слiд ознайомити його з азами логiки, фiзики, геометрii та риторики. Хоч би яку вiн обрав тодi науку, маючи вже розвинений розум, вiн скоро дасть собi з нею раду. Напучувати його треба, вдаючись почасти до розмов, почасти до книжки. Учитель iнодi просто порадить йому потрiбного автора, а iнодi докладно розтлумачить йому змiст i суть книжки. Якщо учитель не досить обiзнаний iз книжками, аби знайти всi гарнi мiсця, то можна пiдпрягти до нього якогось очитаного письмака, який достарчить iх, скiльки вимагаеться, щоб вихованець мав належну поживу. Чи може хтось сумнiватися, що така наука легша i природнiша, нiж граматика Гази[65 - Газа – фiлолог вiзантiйський XV ст.]? Там знайдеш лише тернистi й нуднi приписи, марнi й засушенi слова; нема чим зацiкавитися, за що вхопитися. А тут наша душа дiстае чимало поживи, тут знайдеться де скубнути пашi, де й попастися вволю. Тут овоч куди соковитiший i дозрiвае помiтно швидше.
Дивно, але в наш вiк фiлософiя, навiть для людей розумних, лише порожнiй звук, щось фантастичне, без пожитку й без вартостi як у теорii, так i на практицi. На мою думку, причина цього – словеснi хащi, якi ускладнюють доступ до неi. Зле чинять тi, хто малюе ii дiтям неприступною панiею з похмурим, сердитим i грiзним обличчям. Хто ж нап'яв на неi цю фальшиву, збляклу i шпетну личину? Насправдi нема нiчого веселiшого, жвавiшого, радiснiшого, коли б не сказати, пустотливiшого, нiж вона. Фiлософiя звiстуе самi веселощi та святки. Якщо перед вами щось смутне i заклопотане, то фiлософiя тут i не ночувала. Деметрiй Граматик, спiткавши у дельфiйському храмi громадку фiлософiв, що сидiли разом, вирiк: «Або я помиляюсь, або, судячи з ваших таких спокiйних i веселих облич, ви провадите не знати що». На що один iз них, мегарiець Гераклеон, вiдповiв: «Нехай тi, хто з'ясовуе, чи футурум у словi валло мае подвiйну лямбду, або хто шукае походження компаративiв херiон i велтiон суперлятивiв хеiростон i велтiстон, морщать чоло, розмовляючи про свою науку. Що ж до фiлософських диспутiв, то вони мають здатнiсть тiшити i звеселяти тих, хто ними бавиться, а не захмарювати iм чоло та журити».
Бiль душi задави i сховай у хворому тiлi.
Задави i сховай свою радiсть/ Лице й так iх зрадить,
Як от багаття дим.
Ювенал, Сатири, IX, 18
Душа, в якiй домуе фiлософiя, передае свое здоров'я i тiлу. Вона аж пишае спокоем i добротою. Вона лiпить на свiй образ i подобу нашу зовнiшнiсть, надаючи iй якоiсь думноi гiдностi, статечноi жвавостi й веселостi, вдоволеноi i доброзичливоi постави. Найвиразнiша ознака мудростi – це неодмiнна життерадiснiсть. Усе в нiй погiдне, як у понадмiсячному свiтi. То бароко i баралiптон, модуси силогiзмiв, замурзують i закiптюжують своiх шанувальникiв, а не вона: вони знають ii хiба що з чуток! Авжеж! ii ремесло – гамувати душевнi бурi, навчати голод i гарячку всмiхатися, i то не через якiсь уявнi епiцикли, а з допомогою природних i вiдчутних на дотик доводiв розуму. Їi мета – чеснота, що мешкае зовсiм не десь там, як навчають нас у школi, аж на вершку крутоi, кам'янистоi i неприступноi гори: тi, хто наближався до чесноти, навпаки, знають, що вона мешкае на гарнiй, родючiй i квiтучiй полонинi, звiдки внизу добре видно кожну рiч. Хто вiдае справжню дорогу, може дiйти до неi тiнявими плаями, встеленими дерниною i замаяними лучними квiтами, весело ступаючи схилом, що здiймаеться рiвненько та гладенько, на кшталт небесних сфер. Позаяк вони не спiзнали тамтоi найвищоi чесноти, гарноi, звитяжноi, любоi, розкiшноi i водночас мужньоi, тамтоi вiдданоi i непримиренноi ворогинi злостi, хмуростi, страху та примусу, що мае за провiдницю природу, а за товаришiв щастя i втiху; не пiзнавши ii, тi, кажу, в немочi своiй вимислили ii дурною, сварливою, примхливою, ущипливою, в'iдливою i притулили на крутiй скелi серед терня: страшило на пострах людям.
Мiй наставник, знаючи, що вiн зобов'язаний прищепити своему учневi ще бiльшою мiрою, нiж пошану до чесноти, нахил до неi, з'ясуе йому, що поети здебiльша йдуть за узвичаеною опiнiею, а також розтлумачить йому, що навiть боги своiм трудом i потом вимостили дорогу радше до алькова Венери, нiж до святинi Паллади. Коли ж молодик почне вiдчувати волю Божу, вiн вiдрекомендуе йому в ролi коханки Брадаманту або Анджелiку[66 - Брадаманта i Анджелiка – героiнi поеми Арiосто Роланд Несамовитий.]; першу в усiй ii безпосереднiй, не свiдомiй себе вродi, дiяльну, шляхетну, не дiвчачурку, але мужню, i другу, повну жiночоi знади, нiжну, делiкатну, гожу, занозувату; одну – перебрану в хлопця, накриту осяйним шоломом, другу – в дiвочому строi з перловою оздобою на головi; i вчитель випробуе його мужнiсть у самiй любовi, якщо юнак зробить вибiр, зовсiм iнший, нiж отой жiнкуватий фригiйський пастух.
Вiн уб'е йому в тямку нову науку: вартнiсть i досконалiсть правдивоi цноти криеться в легкостi, користi i розкошi ii практикування, тягар його такий зникомий, що воно приступне як дорослим, так i дiтям, як простакам, так i мудрецям. Знаряддя ii – помiркованiсть, а не сила. Сократ, ii перший улюбленець, навмисне зрiкся своеi сили, щоб наслiдувати ii природнiсть i лагiднiсть. Вона – мати-годувальниця всiх людських утiх. Надаючи iм гiдностi, вона робить iх чистими i безпечними; гамуючи iх, вона оберiгае iхню свiжiсть i охоту до них; виключаючи й осуджуючи деякi з них, вона загострюе наш потяг до дозволених нею; а залишае вона iх нам чимало, всi тi, що до любостi природi, залишае по-материнському донесхочу, а все ж не до переситу, все те, що не е проти природи. Адже ми не станемо правити, що звичайнiсть, яка уберiгае п'яного вiд оргii, ненажеру вiд нестравностi, а розпусника вiд лисоi як колiно гирi, е ворогом наших утiх. Якщо звичайне людське щастя розминаеться з нею, вона не прагне його або обходиться без нього i куе зовсiм iншу, власну, не таку хибку та мiнливу долю. Цнота вмiе бути багатою, потужною, ученою i спати на м'якому, пахучому ложi. Вона кохае життя, кохае красу, славу та здоров'я. Але ii головний i особливий обов'язок – навчати користуватися тими благами, а також умiти витрачати iх, зберiгаючи погiднiсть духу – вмiння хоч i не легке, але незмiрно шляхетне, без якого весь плин життя спотворюеться, каламутнiе, нiвечиться; i тодi вже аж нiяк нам не минути рифiв, хланей та потвор.
Якщо ж вихованець виявляе несподiванi для нас нахили, якщо вiн волiе радше почути побрехеньку, нiж повiсть про цiкаву подорож або, принагiдно, яке iнше корисне слiвце; якщо, почувши дрiб бубна, що розпалюе молодечий запал товаришiв, одверне вiд нього вухо i поверне його до iншого бубна, який кличе на виставу линкоскокiв; якщо йому не здасться солодшим i знадливiшим повертатися закуреним i звитяжним iз бойовища, нiж повертатися з пальмою першенства iз гри у м'яча або з танцiв, тодi я не бачу iншоi ради, окрiм такоi: хай учитель скрутить йому, коли нiхто не бачитиме, в'язи або вiддасть у якомусь торговому мiстечку в учнi до пекаря, хоч би вiн був i дуковим сином. Бо, за Платановим приписом, дiтей треба притаковляти у життi не за цнотами батькiв, а за цнотами iхньоi власноi душi.
Оскiльки фiлософiя навчае жити i оскiльки вiк дитячий черпае з неi користь не гiрше за iншi вiковi категорii, то чому б не прилучати до неi дiтей?
Поки глина м’яка i волога на крузi гончарнiм,
Поспiши, не втрачаючи митi, ii обробить!
Персiй, III, 23
Учать нас жити потому, як життя вже минуло. Сотнi бурсакiв наживуть собi пранцi, перш нiж доберуться, студiюючи Аристотеля, до роздiлу Про помiркованiсть. Цицерон сказав, що, якби йому випало прожити й два життя, вiн не знайшов би часу на вивчення лiричних поетiв. А отi «мiдянi лоби» менi здаються ще непотрiбнiшими. Нашому хлопцевi треба поспiшати; адже для навчання йому вiдведено заледве першi п'ятнадцять-шiстнадцять рокiв життя, а решта належить дiяльностi. Вiддаймо ж цей короткий час на потрiбнi науки. Решта все дурницi! Вiдкиньте отi всi глевтякуватi мудрацii дiалектики, вiд яких наше життя анiтрохи не поправиться; вдайтеся до простих фiлософських розважань, зумiйте вiдповiдно iх добрати i прикласти; адже збагнути iх ще легше, нiж боккаччiвську оповiдку; дитятко, що ледве злiзло з мамчиних рук, уже наставлене сприймати iх куди охочiше, нiж науку письма та читання. Фiлософiя мае що сказати нам як на свiтанку життя, так i на його схилку.
Я згоден iз Плутархом, що Аристотель забавляв свого великого учня не так складанням силогiзмiв чи засадами геометрii, як чудовими приписами щодо доблестi, вiдваги, великодушностi, помiркованостi i безстрашноi певностi в собi; i озброеного ними послав ще хлопцем пiдбивати свiт, мавши тридцять тисяч пiших пiшаниць, чотири тисячi комонникiв i заледве сорок двi тисячi талярiв. Решту мистецтв i наук (зауважуе Плутарх) Олександер щиро шанував та хвалив за кориснiсть i приемнiсть, але хоч як у них кохався, сам не вельми охоче пiддався спокусi заходитися коло них.
Звiдси й черпай, юначе, пiдтримки для духу
І направи на шлях далекий до старощiв.
Персiй, V, 64
Про те саме говорить Епiкур на початку листа до Менiкея: «Анi наймолодший не кривиться вiд фiлософii, анi найстарший не нудиться нею». Хто чинить iнакше, той немовби натякае, що не пора ще жити щасливо або що пора та вже минула.
Ось чому я не хочу, щоб мого хлопця тримали в неволi, не хочу давати його на поталу якомусь намаханому бакаляровi в лихому гуморi, не хочу нiвечити його душу, створюючи йому пекло i змушуючи, як це заведено в iнших, прiти, немов якому носiевi, чотирнадцять-п'ятнадцять годин денно. Так само я не бачу нiчого гарного i в тому, щоб вiн через свiй нахил до усамiтнення та меланхолii слiпав над книжками з тiею запопадливiстю, яку йому прищепили, а я його ще й хвалив: це зробило б його нездатним до спiлкування з людьми i вiдвернуло вiд цiкавiших занять. Скiльки-бо у своему життi здибав я людей збаранiлих через непогамовану жадобу знання! Карнеадовi[67 - Карнеад (219—125 до Р. X.) – грецький фiлософ, творець доктрини скептицизму.] вона так забила памороки, що вiн не знаходив часу стригти бороду й обтинати нiгтi. Не рвався б я також псувати шляхетнi звичаi молодика сусiдством чужого нехлюйства та брутальностi. Про французьку розважнiсть здавна ходить прислiв'я, що хоч вона й рано виявляеться, але недовго держиться. Справдi-бо, що можна у Францii знайти милiшого, нiж малi дiточки; але звичайно вони ошукують нашi надii i в дохожалому вiцi не тiшать нiчим видатним. Я чув вiд людей розумних, що колегiуми, куди iх вiддають у науку (вiд цих закладiв у нас аж роiться), i обертають iх таким робом у бевзiв.
Для нашого учня, байдуже, яку пору дня вiн зустрiчае, ранок чи вечiр, i де вiн опинився, в кабiнетi, у саду, за столом, у лiжку, на самотi чи в товариствi, усi години хай будуть однакi, а кожне мiсце придатне для навчання: адже фiлософiя, покликана як творець наших суджень i звичаiв бути головною його дисциплiною, надiлена привiлеем бути причетною геть до всього. Коли Ісократа-голосника попросили якось на учтi розказати про свое мистецтво, вiн вiдповiв, на думку всiх, дуже слушно: «На те, що я вмiю, зараз не час; зараз час на те, чого я не вмiю». Справдi-бо, частувати мудрими тирадами або диспутами компанiю, зiбрану веселитись i гуляти, було б бiгосом дуже несмачним. Те саме можна сказати про решту наук. Що ж до фiлософii, надто тiеi ii частини, де трактуеться про людину, ii завдання та обов'язки, то фiлософувати, на суд усiх мудрецiв, приемно i любо так само на фестинах та забавах. Платон запросив ii на свою учту, i ми бачимо, в який утiшний спосiб розважае вона зiбрання, хоча й заходить у найвищi й найспасеннiшi речi.
Знати повинен заможний i вбогий, чого, певно,
Нi молодий, нi старий зацурати безкарно не може.
Горацiй, Послання, І, 25
Пер. Андрiя Содомори
Отак наш учень напевняка марнуватиме менше часу за iнших. Але подiбно до того, як кроки, пройденi пiд час прогулянки в галереi, хоч би iх було утричi бiльше, нудять нас менше, нiж тi, що вiдмiрянi на дорогу в якесь потрiбне нам мiсце, так i урок, нагода для якого випала нiби ненароком, коли над нами не тяжiе анi час, анi мiсце, урок, проведений у поеднаннi з iншими нашими дiями, спливе зовсiм непомiтно. Навiть iгри та вправи становитимуть значну частину навчання: бiг, боротьба, музика, танцi, полювання, верхогони, шермицерiя. Я хочу, щоб доброзвичайнiсть, вихованiсть, фiзична кондицiя вдосконалювалися вкупi з душею. Адже ми маемо викохувати не саму душу i не саме тiло, а всю людину; не треба ii розполовинювати. І, як наполягае Платон, не можна плекати iх одне без одного, а, навпаки, слiд провадити iх рiвно, як пару коненят, запряжених в одне дишло. І, виходячи з науки цього мудреця, чи не здаеться нам, що вiн вимагае бiльше вiдводити часу для тiлесних вправ i бiльше дбати про них, гадаючи, що вкупi з тiлом гартуеться i дух, а не навпаки?
Окрiм того, виховання мае здiйснюватися з м'якою наполегливiстю, а не так, як це робиться зазвичай: замiсть заохочувати дiтей до наук, iм пiдносять iх як щось таке, що будить тiльки вiдразу i пов'язуеться з жорстокiстю. Вiдкиньте геть мус i принуку! Гадаю, нiщо так не занапащае i не нiвечить шляхетну змалку натуру. Якщо ви хочете, щоб вихованець боявся ганьби та кари, то не гартуйте його для перетерплювання iх: гартуйте його для перетерплювання спеки i холоду, вiтру, сонця та всякого лиха. Вiдiвчiть його вiд усього, що свiдчило б про його розпещенiсть та зманiженiсть; хай вiн буде невибагливий до того, в чому вiн ходить, у якому лiжку спить, що iсть i що п'е, привчайте його до всього. Хай вiн росте не мазуном i мамiем, а мiцним i дужим хлопаком. І дитиною, i дорослим, i старцем, я завше мiркував i судив так само. Але, крiм усього iншого, менi зроду не подобалася притаманна нашим колегiумам суворiсть. Менша шкода була б, якби наставники ставилися до своiх пiдопiчних трохи поблажливiше. Бо колегiум – справжня в'язниця i катiвня для молодi. Там ii пiдштовхують до грiха, караючи, перш нiж вона згрiшить. Зайдiть туди пiд час занять; ви почуете самi крики – крики катованих дiтей i крики вихователiв, оскаженiлих вiд гнiву. Чи можна у такий спосiб пробудити любов до наук у цих нiжних i лякливих душах, чи можна з роз'юшеною мордякою та канчуком у руцi чогось iх навчити? Що за дикий i згубний звичай! До цього додаймо (про що дуже влучно висловився Квiнтилiан): такий скажений деспотизм тягне за собою щонай-жалiснiшi наслiдки, а надто коли карати, як ми. Наскiльки пристойнiше було б усипати зали та класи квiтками i листям, нiж цурпалками закривавленого пруття! Я звелiв би там намалювати Радiсть, Утiху, Флору та Грацiю, як розпорядився у своiй школi фiлософ Спевсипп[68 - Спевсипп (394—334 до Р. X.) – грецький фiлософ, голова Академii пiсля Платона.]. Де для вихованцiв користь, там мае бути для них i втiха: треба пiдсолоджувати потрави, кориснi для дитини, i заправляти жовчю тi, що шкiдливi.
Вражае, яку велику турботу виявляе у своiх Законах Платон про втiхи та забави молодi у своiй державi; як докладно вiн розводиться про перегони, iгри, пiснi, стрибки i танцi, вiдзначаючи, що в старожитностi вони були пiд опiкою та патронатом самих богiв, Аполлона, Муз i Мiнерви. Вiн розводиться про це у тисячах приписiв для своiх гiмнасiй; книжнi знання його мало обходять, а поезiю вiн рекомендуе, либонь, тiльки з уваги на музику.
Усiляких особливостей i дивацтв у звичаях та способi життя належить уникати як чогось ворожого суспiльству. Хто не подивлятиме поведенцiю Демофона, маршалка Олександрового двору, який пiтнiв у затiнку i тремтiв iз холоду на сонцi? Бачив я й таких, хто запаху яблук боявся бiльше, нiж гуркоту гакiвниць, i таких, хто верещав, уздрiвши мишей, i таких, хто блював вiд самого вигляду сметани; i таких, хто не мiг бачити, як розпушують перину. Германiк, так той не зносив появи пiвня анi його кукурiкання. Можливо, тут криеться якась таемниця, але, як на мене, ii можна подолати, якщо вчасно взятися до дiла. Я виховав себе так (щоправда, не без труднощiв), що смак мiй, виймаючи пиво, дае собi раду з кожною поживою.
Замолоду тiло ще пiддатливе; його треба хилити до всiх форм та звичаiв. Якщо тiльки тримати в певних карбах хiть i волю молодика, можна смiливо привчати його до життя всiх народiв i людей, навiть, при потребi, до iхнiх вибрикiв та ексцесiв. Хай вiн принатурюеться до всiх звичаiв свого часу. Тодi вiн буде здатний робити геть усе, але нехай вiн робить лише добре.
Фiлософи навiть не схвалюють Каллiстена[69 - Каллiстен – фiлософ грецький, супроводжував Олександра Великого в його походах.], який утратив ласку свого пана, великого Олександра, через те, що вiдмовився бути йому за почаркiвця. Хай хлопець бавиться, жартуе, хай гуляе зi своiм владарем. Я хочу, щоб навiть у розпустi вiн заломлював мiццю та витривалiстю товаришiв. І хай нiкого не кривдить не за браком сили i вмiння, а лише за браком злосердя. Є чимала рiзниця мiж тим, що не хочеш робити зла, i тим, що не вмiеш. Сенека, Листи, 90.
Гадаю, я звеличив одного магната, з усiх у Францii найменш, може, охочого до таких вибрикiв, запитавши якось його у веселiй компанii, скiльки разiв у життi вiн напивався, перебуваючи на королiвськiй службi у Нiмеччинi. Вiн зрозумiв мене правильно i вiдповiв, що тричi, й одразу ж розказав, як це було. Я знаю таких, хто, не мавши таких здiбностей, попав у халепу, ведучи справу з цим народом. Часто я з подивом думаю про вдачу Алкивiада[70 - Алкивiад (бл. 450—404 до Р. X.) – атенський стратег пiд час Пелопоннеськоi вiйни. Виступив проти Сиракуз, потiм перейшов на бiк Спарти, згодом утiк до Персii.], який так легко вмiв принатурюватися без усякоi шкоди для свого здоров'я, щоразу перевершуючи iнших: пишнотою i лiпотою – персiв, суворiстю i стриманiстю – лакедемонян, чеснотливiстю – спартанцiв, гультяйством – iонiйцiв.
Будь-який стан Аристипповi личив, будь-яке мiсце.
Горацiй, Послання, І, 17, 23
Пер. Андрiя Содомори
Таким я хотiв би виховати i свого учня.
Хто ж окривае подвiйним плащем свою хвалену скромнiсть —
Хтозна, чи змiг би пiти вiн так легко по iншiй стежинi.
Роль багача, як i роль бiдака, залюбки вiн зiграе.
Горацiй, Послання, І, 17, 25—25, 29
Пер. Андрiя Содомори
Ось моi поради: краще скористае з них той, хто iх виконае, а не той, хто завчить. Як ви щось бачите, то й чуете; як ви щось чуете, то й бачите.
Крий Боже, каже хтось у Платона, аби фiлософувати означало лише опановувати всяку всячину i трактувати про ремесла!
Оте найвище мистецтво, мистецтво правильно жити, осягали вони не через ученi студii, а радше своiм способом життя.
Цицерон, Тускуланськi розмови, IV, 3.
Леон, принц флiунтцiв, спитав якось у Гераклiда Понтiйського, яку науку, яку штуку вважае вiн за свое ремесло. «Я не знаю, – вiдповiв той, – жодноi штуки чи науки, я лише фiлософ».
Дiогена ганили – як смiе вiн, такий неук, лiзти у фiлософiю. «Тим бiльше пiдстав я маю лiзти в неi», – вiдгукнувся вiн. Гегесiй[71 - Гегесiй – грецький фiлософ III ст.]
попросив його щось йому почитати. «Ну й дивак! – вiдповiв тамтой. – Ти ж бо iси фiги справжнi й природнi, а не мальованi. То чому ж волiеш не правдивих дiянь, а iхнiх описiв?»
Хай учень вчиться не так вiдповiдати уроки, як утiлювати iх у життя. Хай вiн повторюе iх у своiх дiяннях. І тодi ми побачимо, чи вiн тямущий у своiх дiлах, добрий i справедливий у вчинках, чи виказуе розум i гожiсть у вiдгуках, витривалiсть у хворобах, скромнiсть у розвагах, помiркованiсть у втiхах, бережливiсть у господарствi, невибагливiсть у питвi та iжi, хоч би що то було: м'ясо чи риба, вино чи вода:
Хто знання мае не на показ, а вважае iх за правило життя,
хто тримае себе в руках i пiдкоряеться своiм засадам.
Цицерон, Тускуланськi розмови, II, 4
Правдивим зерцалом нашого напряму думок е плин нашого життя.
Зевскiдам на запитання, чому лакедемоняни не викладають на письмi своiх засад мужностi i не дають iх читати молодi, вiдповiв: «Вони хочуть привчити iх до справ, а не до слiв». Порiвняйте спартанця п'ятнадцяти чи шiстнадцяти рокiв з котримось нашим латинiстом-бурсаком, який згаяв стiльки само часу лиш на те, аби навчитися язиком молоти! Свiт просто базiка язикатий; я ще не здибав когось радше маломовного, нiж багатослiвного. Напевно, пiвжиття у нас iде на балачки. Чотири чи п'ять рокiв нас навчають правильно розумiти слова i будувати речення, ще стiльки само – компонувати невеличкi розправи в чотирьох чи п'яти частинах i щонайменше останнi п'ять – вмiнню швидко зв'язувати i сплiтати цi розправи в одне цiле. Ет, до дiдька, лишiмо це тим, хто з цих фiглiв робить свое ремесло!
Їдучи якось до Орлеана, спiткав я на рiвнинi бiля Клерi двох регентiв, якi мандрували до Бордо на вiдстанi десь п'ятдесят ступнiв один вiд одного. Ще далi, за ними, я побачив загiн вiйська на чолi з ротмiстром, нинi вже небiжчиком, графом де Ларошфуко. Один iз моiх людей спитав у першого регента, хто той шляхтич. Регент, не зауваживши ззаду загону i гадаючи, нiби цiкавляться його колегою, вiдповiв кумедно: «Вiн нiякий не шляхтич, то граматик, а от я логiк». Отож ми, оскiльки намагаемося виховати не логiка чи граматика, а шляхтича, дамо iм розважатися скiльки заманеться; на нас чекають iншi справи.
Хай лиш наш вихованець гаразд наповнить своi думки змiстом, а слова прийдуть самi, а не захочуть прийти, то вiн виб'е силомiць. Я знаю таких, якi виправдуються, що не умiють висловитися, i показують на мигах, нiбито голова у них повна всяких чудових думок: та ба, не медоусти вони! Але це все блазенство! Знаете, в чому тут рiч? У iхнiх головах снують лишень якiсь тiнi безладних думок i безформних образiв, яких вони не зугарнi впорядкувати i з'ясувати; вони самi себе ще не розумiють. І хоч вони белькочуть щось наче вже готове родитися, ви бачите, що це бiльше схоже на зачаття, нiж на породи, i що вони тiльки вхопили шилом патоки. Сам я вважаю, та й Сократ це пiдтверджуе, що хто мае на думцi живий i ясний образ, той зумiе його передати хоч з-бергамська, а як нiмтур, то й на кивах i моргах:
Ну, а коли вже збагнеш, то й слова мимоволi надлинуть.
Горацiй, Про поетичне мистецтво, 311
Пер. Андрiя Содомори
Або, як не менш поетично висловився ще один автор у своiй прозi: Коли якийсь предмет зацiкавить i запалить душу, слова бiжать навзаводи. Сенека Старший, Контроверзи, III. Або ще один: Слова злiтаються на суть. Цицерон, Про найвище благо i найвище зло, III, 5. То байдуже, що ваш вихованець знаеться на аблативах, кон'юктивах, субстантивах i взагалi на граматицi не бiльше, нiж його льокай або вулична торговка оселедцями. Адже цей льокай i ця торговка, лишень дай iм волю, розiб'ють вам цiлий глек брехеньки i розминуться при цьому з правилами рiдноi мови не бiльше, нiж найкращий магiстер i бакаляр у Францii. Якщо ваш вихованець не знае риторики i не вмiе у вступi запобiгти ласки у ласкавого читальника – менше з тим! Яким-бо вбогим виявляеться весь той риторичний куншт перед силою переконання, яка б'е вiд простоi i щироi правди: отi кучерявостi можуть захоплювати тiльки невiгласiв, неспроможних стравити важчих i смачнiших потрав, як про це виразно говорить Афер у Тацита. Посли з Самоса прибули до Клеомена, спартанського царя, приготувавши гарну i довгу промову, аби пiдбити його на вiйну з тираном Полiкратом. Терпляче вислухавши iх до кiнця, Клеомен вiдрiк: «Щодо вашого зачину i вступу, то я iх забув, так само, як i середину; а щодо висновку, то я проти». Ото, на мiй смак, гарна вiдповiдь i добрий щиголь по носi панам ораторам!
А що ви скажете про ще один вислiв? Атенцi мали вибирати мiж двома архiтектами для зведення великоi будови. Перший, премудрий, виступив iз пишною, добре продуманою орацiею про те, яка мае бути ця споруда, i майже схилив люд на свою руч. Другий вiдбувся лише одним реченням: «Панове атенцi, що вiн сказав, те я зроблю».
Багато хто захоплювався красномовством Цицерона в пору його злету, а Катон лише смiявся i казав: «Потiшного ми маемо консула!» Влучний вираз чи дотеп завжди к строцi, байдуже, де його втулено – спереду чи ззаду. Як вiн не лiпиться нi до того, що йому передуе, нi до того, що йде за ним, то вiн гарний сам собою. Я не належу до тих, хто гадае, нiби для доброго вiрша досить доброго розмiру: хай поет подовжить собi короткий склад, якщо це йому до вподоби, менше з тим; якщо задум гарний, якщо вiн багатий на змiст i сенс, то я скажу: поет вiн таки путнiй, хоч i поганий вiршовник.
Гостре, живе мав чуття, лише вiрш уклав якось грубо.
Горацiй, Сатири, І, 4, 8
Пер. Андрiя Содомори
Можна, зауважуе Горацiй, згубити у творi всяке чергування i розмiри —
i мiсцями
Нашi слова помiняй: початкове хай стане кiнцевим —
В кожному словi, хоч як не розкидуй, поета впiзнаеш.
Горацiй, Сатири, Г, 4, 57
Пер. Андрiя Содомори
дарма, вiн через це не програе; частини самi собою залишаться гарнi. Ось що вiдповiв Менандер[72 - Менандр (бл. 343—бл. 291 до Р. X.) – давньогрецький поет-комедiограф, головний представник новоi аттичноi комедii. Зображував побутовi конфлiкти родинного життя.], як його лаяли, що вiн ще пальцем не кивнув, хоча вже наближаеться термiн подачi його комедii: «Вона цiлком створена i готова, треба лише доробити вiршi». Виносивши змiст i композицiю комедii у себе в головi, вiн уважав решту за дрiбничку. Вiдтодi як Ронсар i Дю Белле прославили поезiю французьку, я не знаю наймiзернiшого вiршомаза, який би не дув баньок слiв i не низав складiв, взоруючись на них: Бiльше дзвону, нiж: сенсу. Сенека, Листи, 40. Зроду не мали ми стiльки поетiв, як нинi iх розплодилося. І хоча вони легко опанували ритми згаданих поетiв, iм ще треба багато кашi з'iсти, щоб наслiдувати мальовничi описи одного i витонченi вимисли другого.
Ба, а що учворить наш вихованець, якщо хтось почне забивати йому баки софiстичними витребеньками якогось силогiзму: шинка схиляе до пиття, пиття вгамовуе спрагу, отже, шинка вгамовуе спрагу? Хай вiн iз того посмiеться. Куди дотепнiше смiшки строiти, нiж вiдповiдати на такi дурницi. Хай вiн скористаеться iз влучноi Аристипповоi реплiки: «На кий бiс менi його ще й розв'язувати, якщо й зi зв'язаним не обберуся клопоту?» Хтось напосiвся на Клеанта, озброiвшись дiалектичними викрутами. На це Хрисипп сказав: «Грайся в цi цяцьки з дiтьми, замiсть задурювати ними голову дорослоi людини!»
