скачать книгу бесплатно
Адже клопотiв у нас подостатком. Один бiльше, нiж на смерть саму, скаржиться, що вона перебаранчае йому добитися великого успiху; iнший, що треба воза рихтувати, не видавши замiж доньки i не довчивши дiтей; той обтужуе розлуку з жоною, той iз сином, единою радiстю свого життя. Щодо мене, то я нинi, в цю мить, дяка Боговi, можу забратися звiдси, якщо йому буде вгодно, без жалю за чимось, окрiм самого життя, якби втрата його була для мене болiсна. Я порозв'язував усi вузли; попрощався з усiма, окрiм себе самого. Нiколи ще жодна людина не приготувалася зiйти з цього свiту, визволившись вiд нього так остаточно, як сподiваюся це вчинити я.
О бiда нам, бiда! – голосять. – Один день злоповiсний
Все добро, всi надii у нас вiдiбрав!
Лукрецiй, Про природу речей, III, 898
А ось слова для будiвничого:
…припинено все споруджати
Ймури високi, i грiзнi тi башти…
Вергiлiй, Енеiда, IV, 88
Пер. Михайла Бiлика
Не варто замахуватися на занадто вже далеку мету чи принаймнi перейматися занадто вже палким бажанням бачити, як справа дiйшла краю. Ми прийшли у свiт дiяти:
Як забере мене смерть,
То серед любоi працi!
Овiдiй, Про любощi, II, 10, 36
Я хочу, щоб кожний дiяв i сповняв своi життевi обов'язки, скiльки може; щоб сам я упокоiвся за садiнням капусти, але не журячись нi смертю, нi тим паче моiм необробленим городом. Я бачив одного смертенного, який на божiй постелi усе жалiвся, що недоля не дала дочитати йому iсторii, урвавши ii на п'ятнадцятому чи шiстнадцятому з наших королiв.
Але ти вже байдужий до насолод, бо не маеш нiякого бiльше
бажання.
Лукрецiй, Про природу речей, III, 900
Пер. Андрiя Содомори
Треба позбутися цих посполитих i згубних тривог. Так само, як закладалося цвинтарi бiля церков або в найлюднiших куточках мiста, аби привчити, як зауважуе Лiкург, низи, жiнок i дiтей не боятися покiйникiв, а також, аби костi, гроби та похорони нагадували, що на нас чекае
Звiдси давнiй був звичай бенкет оживляти
Вбивством i чергувать iдло з боями
Тих, що бились на смерть i падали часто
Серед чаш, поливаючи кров’ю столи;
Силiй Італик, Пунiчнi вiйни, XI, 51
чи як египтяни по завершеннi учти показували присутнiм велику подобу смертi, причому той, хто ii заносив, волав: «Пий i веселись, бо як умреш, будеш отаким», так i я привчився мати смерть не лише в уявi, а й на устах. І нi про що я так охоче не розпитую, як про скiн людей, про те, «що вони при цьому говорили, якi були у них обличчя, як трималися»; так само у книжках з iсторii мене дуже цiкавлять мiсця, де мовиться, власне, про такi речi. Це видно з багатьох наведених мною прикладiв та з того особливого замилування, яке я маю до цiеi теми. Якби я компонував книжки, то уклав би збiрку з описом розмаiтих смертей та тлумачником до них. Наука помирати навчила б людей жити.
Дикеарх[55 - Дикеарх – цей фiлософ заперечував, що людина мае душу.] зложив книгу з подiбним титулом, але з iншою i не такою корисною метою.
Менi скажуть, що дiйснiсть куди страшнiша, нiж ми ii собi уявляемо, i що нема на цьому полi таких, бодай i найдосконалiших, вправ, щоб не пiдвели в останню хвилину. Хай собi кажуть, розважати про смерть усе-таки рiч корисна. А з другого боку, як не така вже це марничка – дiйти бодай до цього моменту без ляку та трепету? Ба бiльше, сама природа поспiшае нам на помiч i додае вiдваги. Якщо смерть нагла i гвалтовна, пройнятися острахом ми не встигаемо; якщо ж вона iнакша, то, як я бачу по собi, занепадаючи на здоров'i, я починаю цiлком природно байдужiти до життя.
Я вважаю, що змиритися зi смертю здоровому куди важче, нiж тодi, як лежиш у гарячцi. Тим паче, що недужий я не так мiцно чiпляюся за життевi втiхи, втрачаючи змогу iх заживати; я дивлюся на смерть не такими зляканими очима. Звiдси – надiя, що чим бiльше я вiддалятимусь вiд життя i наближатимусь до смертi, тим легше менi буде освоiтися з такою пiдмiною. Мавши не одну нагоду визнати слушнiсть Цезаревих слiв, що здалеку речi часто видаються нам бiльшими, нiж iзблизька, я також помiтив, що при здоров'i бувши, я боявся недуг куди панiчнiше, нiж тодi, як почав на них кволитися: енергiйнiсть, життевi радощi та сили малюють менi тамтой стан як щось таке невiдповiдне сьогоднiшньому, яким я тiшуся, що в уявi я вдвiчi отi нездужання прибiльшую, i вони здаються менi куди лютiшими, нiж виявляться насправдi, коли на мене спаде iхнiй тягар. Маю надiю, що так само справи стоятимуть у мене й зi смертю.
Погляньмо-но лишень, як у тому перетвореннi й природному занепадi, якого ми зазнаемо, природа заслоняе нам видовисько наших поразок i втрат. Що-бо зостаеться старцевi з бадьороi молодостi i минулого життя?
Леле, яка ж мала частка лишаеться старцям!
Максимiан, Елегii, І, 16
Коли вояк iз гвардii Цезаря, старий i зморений, пiдiйшов до нього на вулицi й попрохав, щоб той вiдпустив його помирати, славетний воевода, побачивши, який вiн хиряк, дотепно вiдрiк: «По-твоему, ти ще живий?» Якби таке перетворення спало на нас зненацька, навряд щоб ми здолали його знести. Але природа веде нас положистим схилом, лагiдно, нога за ногою, аж поки зведе нас до цього жалюгiдного стану, аби ми поволi звикали до нього i не вiдчували жодноi урази, коли молодiсть у нас вiдумре, – а це смерть, далебi, куди жорстокiша, нiж остаточна смерть майже погаслого життя, або ж смерть наших старощiв. Адже стрибок вiд буття-животiння до небуття не такий болiсний, як вiд буття-радощiв-пишання до буття-болещiв-гризот.
Скоцюрблене i похиле тiло не мае сили двигати тягарi; так i душа; ii треба крiпити i гартувати, аби змагатися з таким ворогом. Бо як неможливо, щоб вона зазнала спокою в корчах страху, так само неможливо, аби потому, як вона знайде в такий спосiб рiвновагу, зумiли в нiй загнiздитися неспокiй, страждання та страх, ба навiть тiнь якихось прикрощiв, душа може цим пишатися, бо така опiрнiсть е певною перемогою над людською натурою.
Нi погляд грiзного тирана
Думки не збурять, нi Австер буйний,
Нестямний владар пiнноi Гадрii,
Анi правиця Батька гримучого.
Горацiй, Оди, III, 3, 3
Пер. Андрiя Содомори
Вона стала панiею своiх пасiй та бажань, вона пануе над нестатками, ганьбою, убозтвом та iншими зрадливостями долi. Здобуваймо ж цю владу мiрою своiх сил! Вона ж бо – щира i найвища свобода, що дае нам змогу зневажати сваволю та несправедливiсть i смiятися з темниць та кайданiв:
«Закую у кайдани
Руки та ноги твоi, ще й лютого ката приставлю». –
«Схочу – й сам Бог мене звiльнить».
А думав, мабуть: «Тодi вмру я».
Що ж, як не смерть, пiд усiм свою рису останню пiдводить?
Горацiй, Послання, І, 16, 76
Пер. Андрiя Содомори
Тож-бо погорда до життя е також наймiцнiшою людською пiдвалиною релiгii. Не лише голос розуму пiдводить нас до того: чому нам боятися втратити щось, за чим, утративши його, ми не можемо шкодувати? – а й мiркування: якщо нам на стiльки способiв загрожуе смерть, то чи не важче боятися iх усiх, нiж стерпiти якийсь один? Чи так уже залежить на тому, коли вона прийде, якщо смертi не вiдперти? Тому, хто ознаймив Сократовi: «Тридцять тиранiв засудили тебе на згубу», Сократ вiдказав: «А iх – природа».
Яке глупство журитися на порозi визволення вiд будь-яких гризот!
Як наше народження стало народженням довкiлля, так само наша смерть спричинить смерть довкiлля. Тож таке саме безглуздя плакати, що через сто рокiв нас не буде на свiтi, як плакати, що нас не було перед ста роками. Смерть – це початок iншого життя. Десь так ми плакали, десь так було нам тяжко вступати в оце наше життя; так само, вступаючи в нього, ми збулися якоiсь давньоi оболонки.
Не може бути прикрим те, що стаеться один-однiсiнький раз. Навiщо так довго боятися такоi скоро минущоi речi? Жити довго чи коротко, виходить одне на одне, якщо всi ми смертнi. Бо немае нi довгого, анi короткого для того, кого не iснуе. Аристотель каже, що на рiчцi Гипанiс водяться крихiтнi iстоти, що живуть лише один день: тi, якi умирають о восьмiй ранку, умирають за первого молоду, мрущi о п'ятiй вечора умирають на старостi-лiтях. Кого ж iз нас не розсмiшило б, якби при ньому назвали iх, з огляду на термiн iхнього життя, щасливчиками чи бiдолахами? Отак десь i наше життя, як порiвняти його з вiчнiстю чи хоча б iз тривалiстю iснування гiр, рiчок, зiрок, дерев, ба навiть деяких тварин.
Та й сама природа не дае нам димочадiти пiд небом. «Сходьте, – мовить вона, – з цього свiту так само, як уступили в нього. Тою самою путею, яку вiдбули ви, не знаючи тривоги та страху, вiд смертi до життя, прибудьте вiд життя до смертi. Ваша смерть е один iз чинникiв свiтобудови, вона частка земного життя.
I почережно на свiтi смертельне людство проживае;
Мов на бiгу вiддають однi одним життя смолоскипи.
Лукрецiй, Про природу речей, II,75, 78
Пер. Миколи Зерова
Невже менi через вас порушувати цю гарну сув'язь речей? Така умова вашого створення; ваша смерть – частка вас самих; це втеча вiд самого себе. Ваше буття, яким ви тiшитесь, належить зарiвно як до життя, так i до смертi. Першого ж дня народження ви починаете жити i водночас умирати.
Перша ж нами прожита на свiтi година
І вкоротила нам на годину життя.
Сенека, Несамовитий Геркулес, III, 874
Родившись, ми умираем; почин упирае в кiнець.
Манилiй, Астрологiя, IV, 16
Кожна перебута вами мить урвана вiд життя; ви ii прожили його коштом. Безнастанна праця усього вашого життя – викохувати смерть. Процес смертi – це процес життя, бо по смертi ви вже не при життi.
Або, якщо ваша ласка, по закiнченнi життя ви – небiжчик, але поки ви живете, ви наче мрущий, а смерть незрiвнянно дошкульнiше вражае мрущого, анiж небiжчика, вражае куди болiснiше i глибше.
Якщо ви нажилися вволю, то й вiдходите ви з легким серцем:
Чому не виходиш,
Мовби той гiсть, що наiвся-напився на учтi життя?
Лукрецiй, Про природу речей, III, 938
Пер. Андрiя Содомори
А якщо ви не зумiли натiшитися життевими радощами, якщо вам хiсна з життя нiякого, то що вам до того, що ви його втратите? Нащо воно вам?
Просиш добавки – аби повторилося розчарування?
Чом i життя, й осоружну журбу водночас не покинеш?
Лукрецiй, Про природу речей, III, 941
Пер. Андрiя Содомори
Життя саме собою нi добре, нi зле: воно е посудина для добра та зла, це вже чим ви його заповните. І якщо ви прожили бодай день, ви спiзнали все. Один день подiбний до решти. Нема нi iншого свiтла, нi iншоi тьми. Це сонце, цей мiсяць, цi зорi, цей свiтотвiр – усе те саме, чим тiшилися вашi предки i чим бавитимуться вашi правнуки.
Іншого нашi батьки не узрiли,
Та й онуки навряд чи побачать.
Манилiй, Астрологiя, І, 522
А в найточнiшому розумiннi всi акти моеi комедii, хоч якi розмаiтi, вiдбуваються протягом одного року. Якщо подумати, то черговiсть чотирьох пiр року вiдповiдае дитинству, юностi, зрiлостi i старостi свiту. Свiт зiграв свою виставу i вже не знае iнших див, як почати все заново. І так буде завше.
Ми – наче в замкнутiм колi весь час, i не вийти нам з нього.
Лукрецiй, Про природу речей, III, 1080
Пер. Андрiя Содомори
Сам по собi, своiм слiдом, вертаеться рiк.
Вергiлiй, Георгiки, II, 402
Я аж нiяк не збираюся вигадувати для вас якiсь новi розривки:
Отож:, окрiм цього, не вимислю я, не змiркую
Інших для тебе порад, бо все воно вiчно те саме.
Лукрецiй, Про природу речей, III, 944
Поступiться мiсцем iншим, як iншi поступаються вам. Рiвнiсть перший крок до справедливостi. Хто може чути себе скривдженим, що хилиться перед тим, перед чим хилиться решта? Хоч би скiльки ви жили, вам нiчого не вирвати з того часу, протягом якого ви маете лишатися мертвими: це на цiле Нiчев'я; чи ви помрете своею смертю, чи ще немовлям, – це не змiнить тривалостi вашого перебування у станi, такому страшному для вас:
Скiльки б людських поколiнь не вдалося тобi пережити, –
Вiчнi в триваннi своiм, тебе смерть все одно буде ждати.
Лукрецiй, Про природу речей, III, 1090
Пер. Андрiя Содомори
І я поведу вас туди, де нiколи не журитиметесь:
Не розумiе того, що з життя вiдiйшовши назавжди,
Сам не оплаче себе, i не стане при тiлi своему,
Слiзне пролле…
Лукрецiй, Про природу речей, III, 885
Пер. Андрiя Содомори
i не будете прагнути життя, за яким так побиваетесь:
Хто ж би то плакати став над життям своiм i над собою
Серед глибокого сну, коли з тiлом i дух спочивае?
Лукрецiй, Про природу речей, III, 919
Пер. Андрiя Содомори
Смерть заслуговуе страху меншого, нiж нiщо, якщо тiльки iснуе щось менше за нiщо:
Смерть е для нас ще нiкчемнiшим чимось, коли щось бувае
