скачать книгу бесплатно
Тут на пам'ять спадають i грецькi закони, за якими той, хто випрохував у ворога чиесь тiло для погребу, зрiкався своеi звитяги i не мiг уже споруджувати на честь ii трофеi[22 - Трофей – пам'ятник на честь перемоги.]. Переможцями ставали тi, кого про таку ласку просили. Саме так Никiй[23 - Никiй (V ст. до Р. X.) – атенський военачальник.] утратив перевагу, яку по праву здобув у бою з коринтянами, i, навпаки, Агесилай[24 - Агесилай (IV ст. до Р. X.) – вождь спартанцiв.] утвердив за собою сумнiвну перемогу над беотянами.
Цi звичаi могли б видатися химерними, якби за всiх часiв не було заведено не лише дбати про себе за межею земного життя, а ще й вiрити, що небеснi щедроти часто йдуть iз нами до гробу i витають навiть над нашим тлiном. Про це свiдчить стiльки, не згадуючи вже наших, прикладiв зi старосвiччини, що зайве довго й розводитись. Едвард Перший, король англiйський, постерiгши у тривалих вiйнах iз Робертом, королем шкотським, як його присутнiсть сприяла ратному успiховi (бо вiн завжди брав гору, коли очолював якийсь похiд), умираючи, взяв iз сина клятвену обiцянку виварити по смертi його тiло, вiдокремити м'ясо вiд кiсток i поховати його; зате кiстки зберегти i возити з собою та вiйськом щоразу, як воюватиме зi шкотами; так нiби звитяга неодмiнно пов'язувалася з його кiстяком.
Ян Жижка[25 - Ян Жижка (1360—1424) – вождь гуситiв у Чехii.], який збурив Богемiю, пiдтримавши Вiклефовi[26 - Вiклеф (Вiклiф), Джон (бл. 1330—1384) – англiйський реформатор, iдеолог бюргерськоi схизми, предтеча Реформацii. Вимагав секуляризацii церковних земель, вiдкидав необхiднiсть папства, а також низки обрядiв i таiнств.] iлюзii, побажав, аби з нього по смертi злупили шкiру i напнули ii на бубон, який скликатиме на бiй iз супостатом; вiн гадав, ану ж це допоможе утримати переваги, здобутi ним у змаганнях. Так само iндiяни, йдучи битися з гишпанцями, несли з собою кiстки одного з ватагiв, пам'ятаючи, як тамтого нiколи не зраджувало военне щастя. Та й iншi народи в тiй сторонi беруть iз собою на вiйну тлiн своiх хоробрих, полеглих воякiв, щоб вiн приносив удачу i додавав запалу.
У перших прикладах за предками зберiгаеться лише слава, набута минулими дiяннями, натомiсть у других вони мають змогу дiяти ще й пiсля своеi смертi.
Вчинок лицаря Баярда[27 - Баярд (П'ер дю Таррай), нар. 1473 – нацiональний герой Францii, взiрець усiх лицарських цнот.] видаеться куди шляхетнiшим: дiставши смертельну рану вiд аркебузноi кулi, вiн на умовляння вийти з бою вiдповiв, що не збираеться на кiнчу життя показувати тил вороговi, i бився, поки мав силу; а вiдчувши, що млiе i падае з коня, велiв джурi покласти його у стiп дерева, але так, щоб сконати обличчям до ворога; так вiн i сконав.
Слiд менi тут долучити ще один приклад, вимовнiший за всi попереднi. Цiсар Максимiлiан[28 - Максимiлiан (1459—1519) – правнук короля Іспанського Фiлiппа II.], прадiд нинiшнього короля Фiлiппа, був монарх, обдарований усякими високими прикметами i серед них надзвичайною вродою. Але в числi своiх навикiв вiн мав один, зовсiм не властивий княжатам, якi, аби швидше залагодити найпильнiшi справи, обертають iнодi на трон свiй стульчак; це означае, що не було такого служника, навiть серед найближчих iз них, якому вiн дозволив би бачити себе у вбиральнi; навiть, аби помочитися, вiн крився, наче панянка, i не вiдслоняв анi лiкаревi, анi будь-кому iншому тiеi частини тiла, яку звичайно ховають. От i я, хоча за словом до батька не бiгаю, теж дiткнутий з натури такою самою сором'язливiстю. Якщо я не палаю любовним пломенем, то зроду не дозволю собi нескромностi i нiчиiм очам не покажу того, що звичай велить прикривати. Отож я сором'язливий бiльше, нiж це подобае мужевi, а надто мужевi мого стану. Але цiсар Максимiлiан так iз цим крився вiд людей, аж розпорядився у своiй духiвницi, щоб на нього надiли спiднi пiсля скону. До того ж вiн приписав у тестаментi, щоб тому, хто натягуватиме пiдштаники, зав'язали очi. Кiр[29 - Кiр – Кiр II Великий, цар перський (бл. 560—529 до Р. X.); його iсторiю описав Ксенофонт у своiй Кiропедii.] заповiдав своiм дiтям, аби нi вони, нi хтось iнший не оглядали i не торкалися його тiла, поки з ним не розлучиться душа, i я не вагаюся приписати це якомусь особливому набоженству; адже його iсторик i вiн сам, опрiч iнших великих цнот, виказували велику дбалiсть i шану до релiгiйних обрядiв.
Менi не до смаку те, що один можний пан розповiв про мого родича, уславленого на мирному та ратному полi. Умираючи на старостiлiтях у своему маетку i терплячи муки вiд камiння в нирках, вiн ув останнi години втiшався тим, що докладно розробляв обряди свого погребу i брав слово з усiеi шляхти, що вона проведе його в останню путь. Навiть короля, який навiдав його перед смертю, вiн палко благав, щоб той наказав ховати його усiм своiм дворакам; при цьому вiн наводив багато прикладiв i доказiв на пiдтвердження того, що муж його рангу цiлком на таке заслуговуе; помер вiн, очевидно, спокiйний i вдоволений, добившися жаданоi обiцянки i розпорядившись по своiй уподобi, як саме i кому його ховати. Зроду я ще не бачив такого неймовiрного марнославства.
Ще одна химерiя супротивного характеру, за прикладом якоi теж далеко не ходити, видаеться менi зрiднi попереднiй: це коли хтось самозабутньо пiклуеться про своi проводи i водночас виказуе якусь незвичайну i непристойну ощадливiсть, задовольняючись лише одним служником та одним лiхтарем. Дехто хвалить такий звичай, як i останню волю Марка Емiлiя Лепiда[30 - Марк Емiлiй Лепiд – консул у Римi, з Октавом Августом та Антонiем утворив другий трiумвiрат.], який заборонив спадкоемцям уряджати йому церемонiю, заведену в таких випадках. Хiба ж помiркованiсть i ощадливiсть зводяться до того, щоб уникати видаткiв та розкошiв, користi й потреби яких ми вже не вiдчуваемо? Грiш цiна такiй повздержливостi! Як би годилося тут поводитися? На мою думку, тут, як i в усiх свiтових речах, кожен мав би, як мовиться, по достатках ноги простягати. І фiлософ Лiкон[31 - Лiкон – фiлософ атенський з III вiку до Р. X.] вельми мудро доручив своiм приятелям сховати його тiло в сиру землю там, де iм здасться найлiпше; що ж до свого погребу, то вiн попросив, щоб не справляли його анi надто пишно, анi надто скупо. Сам я заповiдаю, щоб моi проводи йшли своiм трибом, як заведено, i покладаюся на тих, кому цей обов'язок випаде.
Ми можемо нехтувати цi клопоти, коли йдеться про нас, але
годi легковажити ними щодо наших близьких.
Цицерон, Тускуланськi розмови, І, 45
Цiлком слушний i вислiв одного святого:
«Клопоти про похорон, убранство гробiвця, пишнота погребу —
це все радше не для спокою мертвих, а для потiхи живих».
Августин, Про Град Господень, І, 12
Ось чому, коли Критон спитав Сократа перед економ, як його поховати, той вiдповiв: «Як вам заманеться». Якби менi випало клопотатися цим завчасу, я вважав би за принаднiше для себе наслiдувати тих, хто прагне, ще живучи i дихаючи, веселити себе думками про пишноту та блиск свого похорону i готовий радо лицезрiти в мармурi своi неживi риси. Щасливий той, хто вмiе розраювати i тiшити своi почуття безчуттям i жити власною смертю!
Я вiдчуваю якусь зазлiсть до народоврядування (дарма що воно здаеться менi найприроднiшим i найсправедливiшим), коли згадую нелюдську сваволю атенцiв, якi без жалю стратили, вiдмовившись вислухати iхнiх виправдань, найхоробрiших капiтанiв, що саме виграли у лакедемонян морську битву бiля Аргенуських островiв, найзапеклiшу, найбiльшу з усiх, що iх греки будь-коли сточували на морi. Їх засудили на смерть лише за те, що пiсля перемоги вони кинулися пожинати ii плоди, намiсть затриматись на мiсцi, щоб зiбрати i поховати трупи. Надто обурюе мене цей вирок на згадку про Дiомедона. Серед стратенцiв то був муж великих вояцьких i громадянських чеснот. Вислухавши присуд, вiн вийшов уперед i, вигодивши слушну хвилину, щоб озватися, замiсть захищати себе i доводити очевидну несправедливiсть такого жорстокого вироку, виявив турботу про долю своiх суддiв i попросив богiв не карати iх за розправу над ним; ба бiльше, боячись, як би боги не поклали свого гнiву на iхнiй край за невиконання обiтниць, якi вiн iз товаришами дав на подяку за блискучу звитягу, повiдомив суддiв, що то були за обiтницi. Нiчого бiльше не додавши, не сперечаючись i нi про що не просячи, вiн вiдважно, твердою ходою пiшов на муку.
Але через кiлька рокiв доля залила за шкуру атенцям сала з тiеi самоi бочки. Хабрiй, адмiрал атенськоi флоти, здобувши перемогу над Поллiсом, спартанським адмiралом, бiля острова Наксоса, змарнував усi плоди свого успiху, дуже важливого для Атен, боячись накликати на себе вже знайоме оскарження. Отож, аби не згубити в морi кiлькох тiл товаришiв, вiн дозволив утекти цiлiй тiчцi живих ворогiв, якi згодом змусили його дорого заплатити за цей безглуздий забобон.
Питаеш, де буде мiсце твое пiсля смертi?
Там, де живуть зараз тi, хто ще не родився.
Сенека, Троянки, II, 30
Другий поет надiляе бездушне тiло вiдчуттям незрушного супокою:
Хай не знайде вiн гробу,
Притулку благого для тiла,
Де б по вiку земного трудах
Душа спочинку зазнала.
Еннiй у цитатi у Цицерона,
Тускуланськ i розмови, І, 44
Так само i в природi можна бачити, як багато мертвих речей зберiгають таемнi зв'язки з життям: вино змiнюеться у льохах зi змiною пiр року на його винограднику, забита i засолена дичина, кажуть, змiнюеться i набувае нового смаку, притаманного живому м'ясу.
Роздiл IV
Як душа переносить своi пристрастi на уявнi предмети, коли бракуе iй правдивих
Шляхтич iз нашого краю, подагрик, на поради лiкарiв утриматися вiд споживання солоного м'ясива звик жартiвливо вiдповiдати, що в нападах страждань та болю йому хочеться мати щось напохватi, аби зганяти на ньому оскому, i що лаючи та кленучи чи то ковбасу, чи то бичачий язик, чи то шинку, вiн чуе полегшу. Але, далебi, подiбно до того як ми досадуемо, коли, замахнувшись для удару, хибимо i поцiляемо у повiтря, як погляд, аби справити нам утiху, замiсть розпливатися i губитися у просторi, мае зосередитися на приступнiй метi на належнiй вiдстанi:
Як вiтер, на рiвнину впавши, силу втрачае,
Якщо не стане перетиком лiс перед ним,
Лукан, II, 362
так само, здаеться, i душа, вражена i зворушена, сама в себе поринае, як не дати iй волi; тож-бо завше треба iй достарчити предмети, на якi вона могла б вилитися i дiяти. Плутарх говорить у зв'язку з тими, хто прив'язуеться до мавпочок та песикiв, що властива нам потреба любити, не мавши сподiваного виходу, бавить себе, аби не порожнювати, якимись марничками та витребеньками. І справдi ми бачимо, як душа, обплутана пристрастями, волiе тягтися до якогось фальшивого i химерного предмета, всупереч власному вiруванню, нiж гультяювати. Так звiрi у своему ражi кидаються на камiнь чи залiзо, що iх зранило, або, кусаючи самих себе зубами, помщаються за бiль, що мучить iх.
Так панонська поранена ведмедиця
Зi списом у боцi починае крутиться,
Тягнеться до рани, щоб схопити держак,
Все танцюе круг себе i не скине нiяк.
Лукан, VI, 230
Чого ми тiльки не вигадуемо, пояснюючи причину нашого безголов'я! До чого ми тiльки не чiпляемося, слушно чи неслушно, аби лиш до чогось присiкатися! То не отi яснi кучерi, якi ти рвеш на собi, i не отi бiлi перса, якi ти з горя б'еш так розпачливо, наразили на смерть вiд кулi твого сердегу брата: шукай винуватця деiнде! Лiвiй, розповiдаючи про жалобу римського вiйська пiсля загибелi двох славетних братiв[32 - Славетнi брати – Публiй i Гней Сципiони, командири римського вiйська у вiйнi проти картагенцiв.], його вожаiв, додае:
всi почали плакати i товкти себе по головi.
Тит Лiвiй, ХХУ, 37.
Такий був посполитий звичай. І хiба фiлософ Бiон не сказав жартома про царя, який iз жалю рвав на собi волос: «Цей муж, здаеться, гадае, що лисина полегшить йому жалобу?» Хто з вас не бачив, як гравцi кусають i ковтають карти, як трощать гральну кiстку, аби помститися бодай на чомусь за свiй програш? Ксеркс звелiв шмагати море Геллеспонт[33 - Геллеспонт – давньогрецька назва Дарданелл.] i закувати його в кайдани, вилаяв його найпослiдущими словами i послав виклик на герць горi Атон. Кiр на кiлька днiв затримав цiлу армiю, щоб помститися рiчцi Гiндес за страх, якого спiзнав на переправi через неi. А Калiгула з землею зрiвняв гарну кам'яницю через розкошi, яких дiзнала у нiй його матiр.
За моеi молодостi люди розповiдали, як один цар, наш сусiда, дiставши вiд Бога добру висiканку, поклявся вiддати йому вiть за вiть; вiн розпорядився, щоб десять рокiв поспiль у його царствi не молилися Боговi, не згадували про нього i щоб за його царювання навiть не вiрили в Бога. Ця розповiдь свiдчила не так про глупоту, як про пиху того народу, про який iшлося. Обидвi цi вади людськi завжди йдуть у парi. Але, по щиростi сказати, у таких випадках бiльше знати гонору, анiж дуростi.
Цезар Август, зазнавши морськоi хвищi, угнiвався на бога Нептуна i наказав на час урочистостей у цирку усунути його статую, поставлену серед iнших богiв, щоб помститися за кривду. Тут вiн учинив ще безглуздiше, нiж решта шаленцiв i нiж вiн сам згодом, коли, програвши у Германii битву Квiнтилiю Варовi[34 - Публiй Квiнтилiй Вар (бл. 53 до Р. X. – 9 по Р. X.) – римський военачальник, намiсник провiнцii Германiя. Зазнавши нищiвноi поразки в Тевтобурзькому лiсi вiд германських племен на чолi з Армiнiем, покiнчив життя самогубством.], почав з лютi та розпачу битися головою об мур, волаючи: «Варе, вiддай менi моi легiони!» Отож-бо навiснiють i казяться тi, хто кидае виклик Боговi або фортунi (адже iм кортить iще й блюзнити), нiби недоля може почути нашi прокльони; вони схожi тут на тракiйцiв, якi, коли гримить i блискае, запекло стинаються з небесами, намагаючись хмарою стрiл оханути гнiвливого Бога. Отож, як висловлюеться старожитнiй поет у Плутарха:
Безталань лаеш ти люто? Та ба,
Що iй твоя нерозумна клятьба!
А втiм, скiльки про це не кажи, хiба ж утримати людину вiд сердитих вихваток.
Роздiл VII
Нашi вчинки треба судити за нашими намiрами
Смерть, так кажуть, звiльняе нас вiд усiх зобов'язань. Знаю: цi слова тлумачили i сяк i овак. Генрiх Сьомий[35 - Генрiх VII (1457—1509) – англiйський король з 1485 року, перший з династii Тюдорiв. Як представник ланкастерськоi гiлки Плантагенетiв змагався з другою його гiлкою Йоркською. Цi двi гiлки вели мiж собою вiйну, вiдому як вiйна Червоноi та Бiлоi троянди.], король Англiйський, уклав угоду з доном Фiлiппом, сином цезаря Максимiлiана, або (так для нього буде почеснiше) батьком цезаря Карла П'ятого, про те, що Фiлiпп передасть його до рук дука Сефолка, його ворога зi сторонництва Бiлоi Троянди, який утiк з батькiвщини i знайшов притулок у Нiдерландах, а тамтой натомiсть присягне не важитися на життя цього дука. А проте, вже на божiй постелi, вiн наказав синовi у духiвницi негайно згладити дука по своiй кончинi.
Недавня трагедiя у Брюсселi, яку нам явив дук Альба з графами Горном та Егмонтом[36 - Горн i Егмонт – 1568 року страченi з наказу дука Альби. Стали нацiональними героями Нiдерландiв.], крие в собi чимало такого, що заслуговуе на увагу. Так, скажiмо, граф Егмонт, який умовив графа Горна вiддатися до рук дука Альби i запевнив, що той буде в безпецi, вперто домагався, щоб його стратили першим; вiн гадав, нiби власна смерть знiме з нього зобов'язання, взяте щодо графа Горна. Але в першому разi смерть не звiльняла короля вiд даного слова, а в другому – граф залишився б невинний у цiй справi, навiть якби його дарували горлом. Ми не можемо вiдповiдати за те, що понад нашу силу, спромогу. А що наслiдки i виконання самого зобов'язання вiд нас не залежать i, власне кажучи, розпоряджатися ми можемо тiльки своею волею, то саме на цiй волi з конечностi грунтуються i в нiй мiстяться всi людськi повинностi. Ось чому граф Егмонт, почуваючись у душi своiй i в межах своеi волi зв'язаним обiцянкою, хоча дотримання ii вiд нього не залежало, безперечно, був би звiльнений вiд свого зобов'язання щодо графа Горна, навiть якби пережив його. Зате облудний король англiйський, навмисне зламавши свое слово, не може бути виправданий тим, що вiдклав страту дука до своеi смертi; так само нема виправдання i тому муляревi у Геродота, який, усе життя вiрно зберiгаючи таемницю скарбiв египетського царя, помираючи, зрадив ii дiтям.
На своему вiку я бачив багато таких, хто присипляв свое сумлiння тим, що, привласнюючи чуже добро, сподiвався загладити цю кривду, вiдписавши тестамент на користь законних власникiв. Так чинити нечесно – допускати зволiкання в таких пильних справах та ще й намагатися направити кривду таким маленьким вiдчiпним, таким недорогим коштом. Їм годилося б скласти бiльшу жертву. Що бiльшою платиться кривавицею, що дорожчим для себе платиться коштом, то справедливiше було б таке вiдшкодування. Покута вимагае жертви.
Ще гiрше коять тi, хто, все свое життя тамуючи серце на когось iз близьких, виливае його лише в духiвницi. Цим вони показують, що мало дбають про власну честь, накликаючи прокляття скривдженого на свою пам'ять, а ще менше – про свое сумлiння, не вмiючи, з поваги до самоi смертi, усмертити свою злосливiсть i залишаючи ii жити пiсля себе. Цi несправедливi суддi вiдкладають свiй вирок i ухвалюють його лише тодi, коли вже не докопатися до сутi справи.
Щодо мене, то я докладу всiх зусиль, аби смерть моя не виявила нiчого, чого б уже не сказало саме мое життя.
Роздiл VIII
Про ледацтво
Як покинута облогом рiлля, якщо вона масна i жизна, заростае безлiченною безлiччю дикого i непотрiбного зiлля, i, щоб мати з неi постiйну користь, ii треба порати i засiвати певним насiнням; як бiла челядь вдатна сама собою лише породжувати безформнi клаптi та шматки плотi, а для сплодження здорового i мiцного потомства ii слiд скрiпити iншим насiнням, так i з нашим духом. Якщо не дати йому роботи, скерувавши на певний предмет, який би тримав його у шорах, вiн починае безладно кидатися на всi боки, по широкому полю уяви:
Так, розплескавшись на поверхнi плиннiй, у посудi мiднiм,
Сонячне свiтло чи мiсяця круг свiтосяйний, блукають
Всюди по стiнах, а там, пiдiймаючись вище i вище,
На вилiпнiй зупиняються стелi i блищами грають.
Вергiлiй, Енеiда, VIII, 22
Пер. Миколи Зерова
І нема такого шаленства, такоi чудасii, яких би не сплодив вiн, у такому збудженнi перебуваючи,
Де нiби в мареннi хворого будуть безладно зринати
Всякi дива.
Горацiй, Про поетичне мистецтво, 7
Пер. Андрiя Содомори
Душа, яка не мае визначеноi мети, гине, бо, як мовиться, хто скрiзь, той нiде:
Хто вже мешкае всюди, Максиме, той не мешка нiгде.
Марцiал, VII, 73
Знайшовши вiднедавна втечище у хатньому затишку, я повзяв собi намiр не братися нi до чого i провести у спокоi та самотi той недовгий час, що менi залишаеться ще прожити. Здавалося менi, що для мого духу нема i не може бути бiльшого призвiлля, нiж байдикувати, аби мати змогу тiшитися на самотi, зосередитися i замкнутися в собi. Я сподiвався, що тепер легше йому буде добитися цього, бо з роками вiн постатечнiшав i змужнiв. Але я бачу, що у неробствi думка тiльки дармуе
Лукан, IV, 704
i що, навпаки, розум мiй, нiби з порваною гнуздечкою кiнь, у сто разiв шпаркiше ганяе самохiть, нiж робив це на звичнiй службi. Справдi-бо, вiн плодить стiльки химер одну за одною, без ладу i складу, стiльки фантастичних монстрiв, що, забажавши тверезо зважити, наскiльки вони дивацькi та безглуздi, я заходився списувати iх на паперi, в надii, що згодом глузд мiй, поглянувши на них свiжим оком, може, засоромиться i схаменеться.
Роздiл IX
Про скоробрех
Нема людини, якiй так важко було б говорити з пам'ятi, як менi. Адже я не маю ii анi крихти i не гадаю, аби хтось iнший мiг у цьому зi мною зрiвнятися. Решта моiх якостей звичайнi й пересiчнi, але тут я – щось цiлком виняткове i рiдкiсне, а отже, заслуговую на iм'я та славу. До звичних прикрощiв, якими це для мене обертаеться (з огляду на щоденну потребу в пам'ятi Платон цiлком слушно називае ii великою i могутньою богинею), долучаеться ще й таке: у моему краi, коли хочуть когось назвати безрозумним, кажуть, що вiн безпам'яткий, отож щоразу, як я скаржуся на свою пам'ять, мене картають i висмiюють, немовби я зiзнався у браковi третьоi клепки в головi. Люди не бачать рiзницi мiж пам'яттю i розмислом. Гарно ж я виглядаю за такого пiдходу! А тим часом досвiд пiдказуе, що добра пам'ять часто, навпаки, уживаеться з поганою тямою. От i кажи пiсля цього, що люди до мене справедливi! Несправедливi вони до мене i в iншому розумiннi: найлiпше, що я вмiю, це бути вiрним другом, а тим часом словом на означення моеi хвороби послуговуються як синонiмом невдячностi. Про моi почуття судять з моеi пам'ятi; природна хиба стае, отже, хибою душевною. «Вiн забув (кажуть вони) виконати таке-то прохання i таку-то обiцянку. Вiн забува своiх друзiв. Вiн не згадав, що з дружби до мене мав зробити те-то й те-то, замовити слiвце чи перемовчати про те-то й те-то». Певна рiч, я можу легко щось забути, але свiдомо знехтувати приятелеве доручення – оце вже нi, я не такий. Нехай свiт задовольняеться одною моею бiдою i хай iз неi не робить навмисноi злостивостi, такоi чужоi моiй вдачi.
А проте е тут i дещиця потiхи. По-перше, завдяки своiй вадi я зумiв зцiлитися вiд гiршого зла, що могло легко осiсти в менi, а саме вiд шанолюбства, оскiльки хвороба пам'ятi е надсильним тягарем для того, хто хоче бути причетним до всього, що дiеться у свiтi. Ба бiльше, це нездужання змiцнювало в менi (про такий феномен свiдчить i чимало прикладiв iз життя природи) iншi здiбностi мiрою того, як сама пам'ять занепадала; i тут нема нiчого дивного, бо якби завдяки пам'ятi у моiй головi були завжди приявнi чужi думки та вигадки чужого розуму, я мiг би приспати та виснажити свою тяму i свою кебету, ступивши у тропу iнших, замiсть вправляти i розвивати своi власнi сили. Крiм того, мова моя стислiша, бо пам'ять мае укладистiший шпихлiр, нiж вимисел. А ще, бувши пам'ятким, я оглушив би всiх приятелiв своею базiканиною, бо згаданi мною предмети пiдсичували б притаманний менi хист крутити i розпоряджатися ними, заохочуючи i розпалюючи моi роздебендювання. А така балакучiсть – справжне нещастя. Я дiзнав це на власному досвiдi, спiлкуючися з деякими друзями: мiрою того як пам'ять вiдтворюе подii чи речi докладнiше i живiше, вона вiдбiгае вiд оповiдi, обтяжуе ii зайвими подробицями, i якщо оповiдь сама собою добра, вони зiпсують ii красу, а якщо кепська, то нам доводиться клясти жвавiсть iхньоi пам'ятi чи плутанину в iхнiй головi. Ба! Нелегка це рiч – завершити чи урвати свою балачку, якщо ти надмiру розходився. Нема кращого способу випробувати силу свого коня, як осадити його на всьому бiгу. Навiть серед тямущих людей трапляються такi, що й хочуть, а не годнi стримати свiй порив. І поки вони пнуться вiдшукати пункт, де можна б нарештi пристати, вони крутяться по колу, тягаючи ноги, наче люди геть здороженi. Справжнiй пострах тут дiди, якi пам'ятають про бознаколишне, але забувають, що всiм уже вуха натуркали своiми оповiдками. Я не раз бував свiдком, як прецiкавi iсторii робилися в устах сiдоглавого пана страшенно нудними, бо кожного слухача ними вже частовано сотки разiв.
По-друге, я знаходжу для себе потiху i в тiм, що менше пам'ятаю про заподiянi, як мовив старожитнiй автор, менi урази. Годилося б менi завести пiдповiдача, наслiдуючи Дарiя, який, щоб не забути кривди, завданоi йому атенцями, звелiв пахолковi щораз, як вiн сiдатиме до столу, тричi спiвати йому над вухом: «Царю, пам'ятай про атенцiв». Із другого боку, мiсця, де я вже побував, або прочитанi книги завше чарують мене свiжiстю.
Недарма кажуть, що хто не дуже пам'ятливий, тому нелегко в брехунiвку заiздити. Я добре знаю, що граматики вбачають рiзницю мiж мовленням неправди та брехнею i розтлумачують, що мовити неправду це означае говорити криво, але в добрiй вiрi; а також, що слово «брехати» латиною, з чого пiшло наше французьке, означае сливе те саме, що «йти супроти свого сумлiння». Тут я маю на увазi, зокрема, тих, хто каже одне, а про себе знае iнше. А такi або вигадують геть-чисто все, або лише приховують чи спотворюють правду. Але, приховуючи або спотворюючи ii, вони неодмiнно заженуть себе на слизьке, як доведеться iм розповiдати про це ще i ще. Оскiльки сама рiч, так як вона е, найперша вiдклалася в пам'ятi й закарбувалась у нiй шляхом пiзнання, а вiдтак i знання, вона не може не оживати щоразу в iхнiй уявi, й цей первiсний образ потроху витiсняе з пам'ятi вигадку, не таку стiйку й мiцну, як вiн, бо його подробицi, воскрешаючи раз у раз у нашiй головi, каламутять спогад про вигадане i спотворене. Зате тодi, коли все сказане суцiльна вигадка i в ньому нема якихось суперечних одне одному вражень, вигадники можуть не так боятися попастися. А все ж i тут, оскiльки щось просто вигадуеться, оскiльки це щось – фантом, воно легко стираеться в пам'ятi, якщо не досить чiпке.
Приклади таких курйозiв я бачив не раз, i що дуже втiшно, саме у тих, хто зробив своiм ремеством низати слова так, аби вони допомагали у справах або лестили можним особам, до яких апелюеться. А що околичностi, до яких вони ладнi принатурювати душу та сумлiння, дуже мiнливi, то свою мову доводиться без кiнця-краю присмачувати: от i виходить, що та сама рiч подаеться раз сiрою, раз – жовтою; для тiеi особи так, а для тiеi так. Якщо цi особи порiвняють такi несхожi мiж собою свiдчення, то в що обернеться мистецтво цих злотоустiв? Не кажучи вже про те, що нерiдко вони самi з неуважностi зраджують самих себе, яка-бо пам'ять може вмiстити i зберегти в собi стiльки вигаданих образiв одного й того самого предмета? Я знав чимало людей, заздрiсних до слави, якою тiшаться жерцi цього мудрованого умiльства, але вони забували, що для того, хто заживае такоi слави, пожитку з його умiльства вже нема нiякого.
Власне, брехливiсть – мерзотна вада. Адже всi ми, люди, спiлкуемося мiж собою з допомогою слова. Якби ми усвiдомлювали всю бридоту, всю шкiдливiсть олживостi, то випалювали б ii вогнем з iще бiльшим, нiж iншi злочини, завзяттям. Я вважаю, що дiтей зазвичай карають за дурницi, сказати б, нi за що, карають за переступи, вчиненi з пустощiв i легковажностi, за переступи без ваги та наслiдкiв. Менi здаеться, що тiльки брехливiсть i трохи меншою мiрою упертiсть треба викорiнювати нещадимо у самому зародi в дитячiй душi. Адже цi ганджi ростуть укупi з людьми. Скоро язик на брехню навернеться, спробуй потiм вiд неi його вилiкувати! От нам тодi й трапляються люди нiбито й достойнi, але враженi цiею вадою. Один мiй знайомий кравчик – хлопець наче й непоганий, але я зроду не чув вiд нього бодай слiвця правди, навiть коли вона могла вийти йому на пожиток! Якби брехня, подiбно до iстини, була однолика, нам було б легше давати собi з нею раду. Ми б тодi вважали за щось певне протилежнiсть того, що править брехун. Та ба, антипод правди мае сто тисяч ликiв i безмежний оперативний простiр.
Пiтагорiйцi уявляють добро чимось чiтко окресленим, а зло розпливчастим i непевним. Вiд мети вiдхиляють тисячi дорiг, а до неi веде лиш одна-однiсiнька. Я зовсiм не певний, чи впорався б я iз завданням, якби для того, щоб уникнути очевидноi i грiзноi небезпеки, менi довелося вдатися до безсоромноi i заприсяжноi брехнi.
Старожитнiй отець Церкви сказав: краще опинитися в товариствi знайомого собаки, нiж людини, що озиваеться до нас чужою мовою.
Чужинець чужинця не мае за свого ближнього.
Плiнiй Старший,
Природна iсторiя, VII, 1.
Але ж наскiльки крива мова, як засiб спiлкування, гiрша за мовчання!
Король Франциск Перший хвалився, як легко вiн дав собi раду з Франческом Таверно, послом мiланського дука Франческо Сфорци, людиною вельми голiнною забивати баки. Цей посол прибув до двору нашого короля, аби вигородити свого пана у зв'язку з однiею дуже важливою подiею. Рiч у тiм, що король, якого недавно вигнали з Італii i, власне, з Мiлана, надумав, аби залишатися в курсi тамтешнього життя, тримати при дуковi свого шляхтича, насправдi амбасадора, але пiд виглядом приватноi особи, прибулоi туди у своiх справах. Захiд тим потрiбнiший, що дук, куди бiльше залежний вiд цезаря (надто в ту пору, коли женихався до його сестреницi, доньки данського короля, нинi дукинi-вдови лотаринзькоi), не мiг, не завдаючи собi шкоди, вiдверто пiдтримувати з нами взаемини i заходити в переговори). До такоi ролi цiлком надавався певний мiланський шляхтич, королiвський стайничий, такий собi Мервей. Цей останнiй, посланий iз таемними вiрчими грамотами та звичними посольськими дорученнями, а також, про людське око i для маскування, з рекомендацiйними листами до дука, пов'язаними з особистими справами цього шляхтича, так довго розважався при дворi, що викликав невдоволення цезаря, чим i пояснюеться, на нашу думку, те, що сталося потiм. А саме: пiд приводом причетностi до якогось убивства, по летючому дводенному судочинствi, дук звелiв одноi чудовоi ночi вiдтяти йому голову. Отож згаданий Таверно прибув до двору, приготувавши розлогий i брехливий виклад цiеi iсторii (наш король, домагаючись цього, звернувся до всiх державцiв християнщини i до самого дука), i добився аудiенцii зараз по ранковому пробудженнi. Викручуючись, вiн подав цю подiю так: дук, його пан, завше вважав Мервея за звичайного собi шляхтича i свого пiдданця, прибулого до Мiлана у своiх справах, на правах приватноi особи; Таверно навiть заперечував, нiбито дук знав, що той дворак i наближений короля, а тим паче виконуе обов'язки королiвського посла. У вiдповiдь король, заганяючи його на слизьке всiлякими спростуваннями та запитаннями, наступаючи на нього зусiбiч, зажадав вiд нього пояснення, чому страту вчинено вночi та ще й нiбито потаемцi. На це запитання бiдолаха, геть збитий з пантелику i намагаючись вив'язатися з халепи, вiдповiв, що, мовляв, дук, iз пошани до його величностi, був би нерадий, якби така екзекуцiя сталася вдень. Легко собi уявити, як вiн пошився в дурнi, шпака вбивши, та ще перед мужем iз такою носюрою, як король Франциск.
Папа Юлiй Другий послав був свого амбасадора до короля Англii з дорученням пiд'юдити його проти короля Франциска. Коли амбасадор виклав усе, що йому було доручено, англiйський король у вiдповiдь почав розводитися про труднощi, пов'язанi з приготуваннями до вiйни з таким могутнiм королем, як французький, i навiв переконливi аргументи. Посол дуже недоречно зауважив, що i сам звернув на це увагу, i подiлився своiми сумнiвами з папою. Цi слова, що нiяк не збiгалися з метою посольства – закликати англiйського короля почати вiйну, заронили в тамтого пiдозру, яка згодом i справдилася: а саме, що амбасадор тягне руку за Францiею. Про це вiн застерiг папу; майно невiрного служника було конфiсковано, а сам вiн заледве не наклав головою.
Роздiл XI
Про вiщування
Щодо оракулiв, то, поза всяким сумнiвом, вони почали втрачати свiй вплив ще задовго перед пришестям Ісуса Христа. Як ми знаемо, ще Цицерон загадувався над причиною iхнього занепаду: Як так сталося, що в Дельфах уже не чути цих пророкувань, i не тiльки в наш час, а вже вiддавна нiчого так не зневажають, як iх? Цицерон, Про ворожбу, II, 57.
Але ж до iнших провiстей: по нутрощах жертовних тварин (будова iхнiх внутрiшнiх органiв, на Платонову думку, теж може бути промовистою), по тому, як гребуться кури, по летовi птахiв (ми гадаемо, що певнi птахи створенi для ворожби, Цицерон, Про природу богiв, II, 44), по перунах, по коритах рiчок (багато чого бачать гаруспики, багато чого передбачають авгури, багато чого пророкують оракули, багато чого вiщують сни та всякi дивовижi, Цицерон, Про природу богiв, II, 65) та по iнших прикметах, на яких старожитнi грунтували бiльшiсть як публiчних, так i приватних починань, поки наша вiра iх не скасувала. А проте i в нас збереглися деякi способи ворожби за зiрками, за духами, за тiлесними ознаками, снами та iншими речами; яскравий приклад нестримноi цiкавостi нашоi душi, жаждивоi зазирнути в будущину, нiби iй не досить клопотiв нинiшнiх:
Нащо, Олiмпу владарю, тобi захотiлось
Смертним до мук додавати зайву турботу —
З грiзних ознак прочувати майбутнi нещастя?
Хай налiтае раптово, що ти iм призначиш,
Хай будуть люди слiпi до того, що жде iх,
