скачать книгу бесплатно
Дiонисiй Молодший дотепно закпив iз одного скупердяя. Йому доповiли, що один сиракузець закопав у землю скарб. Дiонисiй наказав принести його до нього: копач виконав розпорядження, приховавши дещицю для себе. З цiею часткою вiн перебрався до iншого мiста, де, втративши смак до нагромадження, зажив на всю губу. Довiдавшись про це, Дiонисiй звелiв повернути йому решту скарбу, мовивши так: оскiльки чоловiк навчився порядкувати грiшми як слiд, вiн охоче вiддае йому забране.
Кiлька рокiв я сидiв у цьому болотi. Не вiдаю, який добрий дух, на мое щастя, випер з мене, як це сталося iз тамтим сиракузцем, мое скнарування. Урвати нитку цiеi химери допомогла менi втiха, спiзнана пiд час однiеi подорожi, допомогла, вiдчутно надвередивши мого гаманця. Вiдтодi у мене пiшла третя смуга життя (так, принаймнi, менi здаеться), напевняка приемнiша i впорядкованiша. Своi видатки я узгоджую з прибутками. Якщо одне випереджае iнше, а iнодi – навпаки, то я великого розриву не допускаю. Живу собi з дня на день i вдоволений тим, що маю чим заспокоiти щоденнi потреби; що ж до потреб надзвичайних, то тут усiх скарбiв свiту не стане. Безумом було б сподiватися, аби сам льос озброiв нас засобами проти самих себе. Змагатися з ним треба нашою власною зброею. Випадкова зрадить нас у вирiшальну хвилю. Якщо я i вiдкладаю грошi, то лише в надii на якийсь близький видаток, видаток не на те, щоб купити маетки та землю, з якими я не знаю, що робити, а на те, щоб купити задоволення. Не бути захланним – уже багатство; не бути марнотратником – зиск. Цицерон, Парадокси, VI, 3.
Я не вiдчуваю нi страху, що менi забракне мого маетку, анi охоти його примножувати. Плiд багатства – достаток; про достаток свiдчить ситiсть. Цицерон, Парадокси, VI, 2. Я дуже тiшуся, що схаменувся у найсхильнiших до скнаростi лiтах i звiльнився вiд цього шаленства, звичного у старих i найсмiшнiшого з усiх людських вад.
Фераулес[47 - Фераулес (бл. 625 – бл. 547 до Р. X.) – давньогрецький мислитель, родоначальник античноi фiлософii i науки, засновник мiлетськоi школи.], який вiдбув обидвi цi стадii, викрив, що зi зростанням багатства охоти iсти, пити, спати i кохатися не бiльшае; з другого боку, вiн вiдчував, який тягар накладае на нього керування маетком, як це було зi мною. Вiн мав вiрного приятеля, убогого молодика, жаждивого забагатiти, i постановив його уконтентувати. Вiн подарував йому весь свiй величезний маеток, угiддя та статки, невпинно нагромаджуванi завдяки гойностi Кiра, свого доброго пана, а також вiйськовi трофеi. Натомiсть той зобов'язався гiдно утримувати i годувати його, як свого гостя i приятеля. Вiдтодi вони жили собi щасливо, обидва однаково задоволенi з одмiни свого стану. Ось оборудка, на яку б я пiшов вельми охоче.
Менi хочеться похвалити одного старого прелата за те, що той геть збувся своеi кабзи, зискiв i видаткiв, передаючи все до рук то одному своему довiреному служниковi, то другому, i прожив довгий вiк у цiлковитому невiданнi стосовно господарчих справ, нiби був гостем у своему домi. Вiра у поряднiсть iншого е чималим доказом власноi чесноти, i довiрливiй людинi зазвичай сам Бог помагае. Що ж до того прелата, то я зроду не бачив дому та господарства, якi б велися пристойнiше i статечнiше, нiж його. Щасливий той, хто так докладно розрахував своi потреби, щоб його достатку старчило йому без усякоi мороки та клопоту; кого турбота про витрати i придбання не вiдривае вiд iнших занять, гiднiших, спокiйнiших i любiших його серцю!
Отож достаток i нужда залежать вiд нашого уявлення про них. Так само i багатство, слава та здоров'я чудовi i принаднi лише настiльки, наскiльки вони здаються такими тим, хто iх мае. Все добре чи погане залежно вiд нашого сприймання. Потiшений не той, кого iншi вважають за потiшеного, а той, хто сам себе вважае за такого. Вiдчуття достеменного i правдивого дае тiльки наше переконання.
Доля не пiдтверджуе нам нi зла, нi добра, вона лише постачае сировину i того i того, а також насiння для плоду. Наша душа, потужнiша тут за долю, крутить i заряджае ними по своiй уподобi, вона едина причина i панi власного щастя чи неталану.
Зовнiшнi обставини набувають барви та колориту пiд впливом нашого внутрiшнього стану, достоту, як одежа грiе нас не своiм теплом, а нашим, яке вона вдатна лише оберiгати i пiдтримувати. Той, хто окрив би нею холодне тiло, достоту таким самим робом пiдтримав би в ньому холод: саме так i ховають вiд танення снiг та лiд.
Як наука – мука для ледаря, а повздержливiсть вiд вина – мука для пияка, так i помiркованiсть е карою для ненажери, а фiзичнi вправи – тортурами для пестуна тощо. Речi самi собою не е нi важкими, нi дошкульними, то тiльки наша легкодухiсть чи слабкiсть робить iх такими. Щоб судити про великi й високi справи, треба i душу мати таку; iнакше ми приписуемо iм нашi власнi хиби. Весло, впущене у воду, здаеться нам кривим. Отож iдеться не лише про те, що ми бачимо, а й про те, як ми його бачимо.
А раз це так, то чому б зi стiлькох усiх доказiв, що на рiзнi способи навчають людей зневажати смерть i терпiти бiль, не знайти нам чогось догiдного i для нас? Чому б зi стiлькох мiркувань, переконливих для когось iншого, не обрати собi бодай одного найсподобнiшого? І якщо ти не здатний перетравити лiкiв, мiцних i радикальних, то заживи тодi слабших, хоча б для полегшi. Як про гостроту болю, так i про гостроту радощiв, судить нашарозм'якла i зжiночена уява: коли вона позбавить нас гарту, навiть жало бджоли змушуе нас зойкнути. Усе зводиться до того, аби навчитися панувати над собою. Цицерон, Тускуланськi розмови, II, 22.
Зрештою i той, хто пiдноситиме дошкульнiсть наших мук i людське безсилля, не вiдхреститься вiд фiлософii. Вона пiдкине нам таку неспростовну сентенцiю: «Якщо вiдчувати потребу погано, то немае нiякоi потреби вiдчувати потребу».
Усяк, хто довго страждае, винний у цьому сам.
Хто не мае вiдваги витерпiти нi смертi, анi життя, хто не хоче нi змагатися, нi тiкати, чим такому зарадиш?
Роздiл XVI
Про кару за боягузтво
Я чув колись вiд одного принца i славного отамана, що за легкодухiсть вояка не треба карати горлом; так вiн висловився за столом, коли йому розповiли про справу пана де Вервена[48 - Пан де Вервен здав мiсто Булонь королю Англii Генрiховi VIII.], засудженого на смертну кару за те, що здав Булонь.
Справдi, як на мене, цiлком слушно, що кладуть виразну межу мiж хибами, породженими нашою слабкiстю, i тими, якi спричиненi злою волею; адже, допустившись цих останнiх, ми свiдомо бунтуемося проти приписiв розуму, вщеплених у нас самою природою, тодi як чинячи першi, ми могли б, здаеться, покликатися на ту саму природу, яка створила нас такими недосконалими та немiчними. Ось чому багато хто вважае, що нам можна ставити за провину лише сподiяне нами проти сумлiння. На це правило спираеться почасти i думка тих, хто проти страти схизматикiв i недовiркiв, а також тих, хто виступае проти закону, за яким адвокат i суддя не вiдповiдальнi за помилки, допущенi несвiдомо пiд час судочинства.
Щодо боягузтва, то рiч очевидна, що найпоширенiший звичай карати за нього – це вселюдна ганьба та огида. Вважаеться, що перший його запровадив праводавець Харонд[49 - Харонд – грецький праводавець, дiяв у Катанii на Сицилii.], а доти грецькi закони карали горлом тих, хто тiкав iз бойовища. Натомiсть цей реформатор звелiв тiльки садовити втiкачiв на три днi на мiському майданi, вбраних по-жiночому, маючи надiю, що це iх провчить i що сором поверне iм вiдвагу. Хай лiпше кров грае на щоках, а не з жил цебенить. Тертуалiан, Апологетика, IV. Давнi римськi закони також карали смертю втiкачiв iз бойовиська. Аммiан Марцеллiн розповiдае, що цезар Юлiан здеградував i стратив, згiдно з давнiм правом, десятеро воякiв за те, що тамтi показали тил пiд час атаки на партян. Одначе в iншому разi схожу провину вiн скарав лише тим, що перевiв винуватцiв у валку до бранцiв. Хоча римський люд суворо покарав жовнiрiв, зацiлiлих пiд Каннами, а також на тiй самiй вiйнi тих, хто тiкав разом iз Гнеем Фульвiем, проте своеi голови боягузи не позбулися. А втiм, слiд боятися, що ганьба не лише доведе скараних у такий спосiб до розпуки i не лише остудить iхнiй запал, а й оберне iх на ворогiв.
У добу наших отцiв пан де Франже, колись поручник сотнi маршала де Шатiйона, якого маршал де Шабан настановив намiсником Фуентарабii на мiсце пана де Люда, здав фортецю гишпанцям, за що його позбавлено шляхетства, отож як сам вiн, так i його нащадки попали у хлопи, платники данини i не мали права носити зброю. Такий суворий вирок, складений йому, виконано в Лiонi. Згодом аналогiчноi кари зазнала вся шляхта, яка була в Гiзi, коли туди ввiйшов граф Насаутський; таке саме безголов'я iншого разу спiткало не одного.
Хоч би там що було, у випадках надто вже грубого й очевидного неуцтва чи боягузтва ми можемо вбачати в цих вадах достатнiй доказ злосливостi i злочинства i карати iх як такi.
Роздiл XVIII
Про страх
Я обiмлiв, стало дибом волосся, й заклякнув мiй голос.
Вергiлiй, Енеiда, ІІ, 774 Пер. Михайла Бiлика
Я не е добрий натуралiст (як то мовиться) i не вiдаю, через якi пружини дiе на нас страх; але принаймнi це почуття особливе, i лiкарi твердять, що нема на свiтi iншого, яке б так вибивало наш глузд iз природноi рiвноваги. І справдi, я бачив чимало людей, просто ошалiлих зi страху; ба, пiд час його пароксизму i на вельми розсудливих спадають страшнi замороки. Не кажу вже про люд посполитий, чиiм очам страх являе то посталих iз гробу предкiв у покрiвцi, то вовкулакiв, краснолюдкiв чи iнших хох. Але навiть серед вояцтва, там, де це почуття мае знаходити найменше мiсце, скiльки разiв страх обертав овечу отару в ескадрон панцерникiв; очерет i трощу – в теляжникiв i списоборцiв; комбраття – в супостата; бiлий хрест – у червоний?
Коли пан де Бурбон здобував Рим, одного хорунжого, поставленого на варту в передмiстi святого Петра, ошанув за першим алярмом такий перестрах, що вiн випав зi штандартом у руках через якусь пробоiну в мурi й погнав просто на ворога, гадаючи, нiби дае дьору до мiста; i лише постерiгши вiйсько пана де Бурбона, що шикувалося, аби дати йому вiдсiч (переконане, що то залога робить вилазку), схаменувся, змiнив напрямок i повернувся тiею самою дiрою, якою був пустився бiгти, загнавшись бiльше як на триста крокiв у чисте поле. Не так щасливо повелося хорунжому капiтана Жюiля, коли граф де Бюр i пан де Рю брали штурмом у нас Сен-Поль. Хорунжий так перепудився, що зi своею корогвою шарахнув з мiста через стрiльницю, i обложники пошаткували його на капусту. Пiд час тiеi самоi облоги наскочив пам'ятний для всiх випадок, коли серце одного шляхтича стис, пойняв i заморозив такий жах, аж вiн упав мертвий на землю бiля вилому, не дiставши жодноi рани.
Подiбний шал огортае iнодi цiлий тлум. Ув однiй битвi Германiка[50 - Германiк – сестринець цезаря Тиберiя, консул у XII ст. по Р. X. Приборкував повстання у Паннонii i завдав поразки германцям на чолi з Армiнiем.] з германцями два великi загони з ляку тiкали у двох рiзних напрямках, один iз них дмухнув туди, звiдки вирушив другий.
Страх окрилюе п'яти, як у двох згаданих випадках, а iнодi пригнепуе i сковуе нам ноги, як це читаемо про цезаря Теофiла[51 - Теофiл – цезар вiзантiйський.], який, програючи битву з агарянами, був так ошелешений i впав у таке остовпiння, що не зумiв кинутися навтiкача, страх паралiзуе навiть думку про порятунок. Квiнт Курцiй, III, 11; аж поки Мануiл, один iз верховод, заходився термосити його i шарпати, нiбито будячи з глибокого сну, i сказав: «Якщо не пiдеш зi мною, я тебе вб'ю; бо краще стратити життя, нiж, попавши у полон, згубити царство».
Найвища мiра страху виявляеться в тiм, що до нас, нажаханих, вертаеться та звага, яку забрав у нашого гонору та почуття обов'язку цей жах. Так, за першоi великоi поразки римлян вiд Ганнiбала, загiн у яких десять тисяч душ пiд орудою консула Семпронiя, опанований переляком i геть розгублений, не бачачи порятунку, кинувся в найбiльшу гущу ворогiв i пробився крiзь неi з дивовижною зухвалiстю, поклавши трупом чимало картагенцiв. Таким робом вiн купив собi змогу ганебно втекти за ту саму цiну, за яку мiг би здобути славну перемогу.
Я сам з усього найбiльше боюся страху, вiн-бо дошкульнiший вiд усякого iншого безголов'я. Якi страждання можуть бути гострiшими i глибшими, нiж уболiвання Помпейових друзiв, якi з борту свого корабля спостерiгали за жахною рiзаниною? А проте, коли вони побачили, як до них наближаються египетськi вiтрила, страх прибив iх так, що вони тiльки й думали, як би швидше втекти, i знай пiдганяли морякiв: допiро прибувши до Тиру i звiльнившись вiд страху, вони усвiдомили, якоi втрати зазнали, i вибухнули лементом та голосiнням, доти тамованими через сильнiшi переживання.
Так моя вся душа зi страху у п’яти тiкае.
Еннiй у Цицерона. Тускуланськi розмови, IV, 7
Тих, кого добре пошарпали в якiйсь сутичцi, зранених i закривавлених, назавтра можна знову повести в атаку; але тих, кого облягав великий страх перед супротивником, не зневолиш, щоб вони йому бодай глянули в очi. Усi, кого гризе постiйний ляк утратити майно, опинились у вигнаннi чи попали в неволю, усi вони ненастанно побиваються, забуваючи про iдло, питво та сон; зате бiдарi, вигнанцi й невiльники живуть часто не менш весело, як решта. А скiльки було таких, яких так дiймав страх, аж вони повiсились, утопились чи кинулись у провалля, давши нам доказ, що страх iще докучливiший i нестерпнiший, нiж сама смерть.
Греки розрiзняють ще й iншу одмiну страху, незалежну вiд заслiплення розуму; вона приходить (як вони кажуть) без видимоi причини i нiби з навiяння небес; iй улягають iнодi цiлi народи, цiлi вiйська. Така була панiка, яка завдала в Картагенi страшливого лиха: чути було лише репет i розпачливi голоси; видно було, як мешканцi вискакували надвiр, нiби на алярм, як вони накидалися одне на одного, калiчачи i вбиваючи, немовби на iхне мiсто напав якийсь супостат. Сум'яття i шаленство панувало, аж поки молитвами та офiрами вони злагодили гнiв богiв. Такий страх греки називали панiчним.
Роздiл XX
Фiлософувати – це вчитися помирати
Цицерон твердить, що фiлософувати – не що iнше, як готувати себе до смертi. Чому? Бо роздуми i споглядання у певному розумiннi виводять нашу душу поза межi нас самих i завдають iй працi поза тiлом, тобто пропонують якусь нiбито школу та подобу смертi; iншими словами, вся мудрiсть i весь розум свiту, зрештою, нацiленi на те, аби навчити нас не боятися смертi. І справдi, або розум смiеться з нас, або, якщо це не так, повинен мати лише одну мету – служити нашiй утiсi й усе робити для того, аби, зрештою, навчити нас гаразд жити i справляти нам утiху, як вiстить Святе Письмо. Мислителi всього свiту сходяться на тому, що приемнiсть – наша мета, дарма що йдуть до неi рiзними стежками; якби вони заспiвали iншоi, iх одразу прогнали б геть: хто ж би слухав того, хто накреслюе для нас шлях гризот i страждань? Розбiжностi мiж фiлософськими школами пiд цим оглядом лише вербальнi. Облишмо цi мудрованi дрiбнички. Стека, Листи, 117. Тут бiльше упертостi та дрiб'язковоi перекори, нiж це випадае людям такого високого лету. А втiм, хоч би там що людина вдавала, вона завжди гратиме i саму себе.
Що не кажiть, але навiть у цнотi остаточна мета – насолода. Я навмисне дратую цим словом вуха тим панам, кому воно страх не до шмиги, бо якщо воно означае якесь найвище щастя i особливий задовiл, то людина бiльше завдячуе iх упливовi, власне, цноти, нiж будь-чого iншого. Так, насолода живiша, гострiша, дужча i мужнiша, але не перестае бути вiд цього насолодою. Власне, ми раднiше назвали ii любiстю, словом чарiвнiшим, лагiднiшим i простiшим, нiж грубiша назва, якою ми ii охрестили. Натомiсть ота iнша, ницiша насолода, якщо й заслуговуе на свою гарну назву, то хiба лише поруч iз першою, а не едино сама. Я вважаю, що вона, ота iнша насолода, пов'язана з прикрощами i недогодами ще бiльше, нiж цнота. Мало того, що ii смак минущий, хвилевий i зникомий, так вона ще й мае своi чування, пости та труди, мае свою кров i свiй пiт, ще й до того своi терпкi досади, докуки, озлостi, а потiм i пересит, пересит тяжкий та лютий, до пари справжнiй покутi. Ми глибоко помиляемося, думаючи, нiби цi недогоди загострюють i роз'ятрюють ii солодощi (як подекуди у природi одну протилежнiсть загострюе iнша); з другого боку, помиляемось i тодi, коли, – повертаемося знов до цноти, – доводимо, нiби подiбнi труднощi та перешкоди обтяжують ii i роблять суворою та неприступною для нас. Навпаки, у цнотi, куди бiльше, нiж у насолодi, вони ушляхетнюють, загострюють i пiдносять божисту i досконалу любiсть, джерелом якоi вона, цнота, е. Далебi, не гiдний спiлкування з цiею останньою той, хто труд протиставляе тут плодам: вiн не оцiнюе анi принад цноти, анi ii благодii. Тi, хто нас усе повчае, нiби дбання про цноту рiч прикра та морочлива i нiби лише посiдання ii приемне, тим самим доводять, що вона завжди немила. Бо ж якi людськi зусилля коли-небудь допомогли досягти ii цiлком? Навiть найдосконалiшi з нас задовольняються лише тим, аби добиватися цноти i бодай трохи наблизитися до неi, без надii колись ii посiсти. Але помиляються тi, хто так нас повчае. Адже у всiх знаних нам утiхах саме домагання iх приемне: всякому починанню надае смаку вартiсть того, що ми маемо на метi; саме в цьому криеться i з цим нерозлучна значна частка того, що ми вiдчуваемо. Щастя i блаженство, якими сяе цнота, заповнюють усi ii знадоби та шляхи, вiд першоi брами аж до останньоi межi. А одним з найголовнiших добродiйств цноти е зневага до смертi; вона надае нашому життю супокою та безжурностi i всолоджуе його чистими i мирними радощами, без яких решта втiх в'януть.
Ось чому всi школи зближуються i сходяться в цьому пунктi. І хоча вони незгiрш одностайно закликають нас зневажати i страждання, убозтво та всякi iншi знегоди, яким пiдвладне життя людське, а проте з меншим запалом: тому, бо знегоди цi не такi вже й неминучi (бiльшiсть людей може звiкувати вiк, не зазнавши убозтва, а дехто не зазнавши навiть болю та хвороб, як-от Ксенофiл, музика, що жив сто шiсть рокiв, здоровий, як дзвiн), а надто тому, бо в найгiршому разi, коли ми не вiд того, смерть може покласти край усiм прикрощам i перетяти iх пасмо. Що ж до смертi, то вона неминуча:
Туди, до нього, суджено всiм пiти
Стрясають урну – жереб i наш колись
Із неi випаде – i човен
Нас повезе у вигнання вiчне.
Горацiй, Оди, Кн. II, З, 35
Пер. Андрiя Содомори
а отже, якщо костомаха нас лякае, то стае джерелом постiйного страждання, полегшити яке годi. Страх смертi пiдкрадаеться до нас звiдусiль; доводиться без упину крутити туди-сюди головою, як у пiдозрiлiй околицi: смерть – те, що завжди висить над нами, як скеля над Танталом. Цицерон, Про найвище благо i найвище зло, І, 18. Трибунали часто посилають страчувати злочинцiв у те мiсце, де вони вчинили злочин: i хоч би ви дорогою заводили iх до пишних палацiв, частували iх усiм, чого душа забажае,
страви Сицилii
Смаку до ласощiв не збудять,
Сну не поверне йому лiра,
Нi спiв пташиний.
Горацiй, Оди, Кн. III, 1, 18
Пер. Андрiя Содомори
невже ви гадаете, нiби вони зможуть утiшитися, нiби кiнцева мета iхньоi подорожi, яка повсякчас стоiть у них перед очима, не вiдiб'е iм смаку до цих осоружних для них тепер лагоминок?
Пита вiн про шлях, лiчить днi своi й мiряе
Життя шляху того далекiстю й тремтить
Перед завтрашнiм днем.
Клавдiан, Проти Руфина, II, 136
Берег наших мандрiв – смерть, вона невiдворотний предмет наших змагань, i як вона нас жахае, то чи можна ступити бодай крок, аби не наiстися дрижакiв? Народний спосiб на неi – не думати про неi. Але яким же треба бути тупаком-глупаком, щоб жити в такiй слiпотi? Доведеться, мабуть, вiслюковi закладати вiжку пiд хвiст – тому хто тiльки свiй бачить слiд, кому голову лiньки пiдняти.
Лукрецiй, Про природу речей, IV, 472
Пер. Андрiя Содомори
Не дивниця, що вiн так часто попадае у пастку! Досить згадати про смерть, щоб цих людей настрахати; бiльшiсть iз них хреститься, нiби на згадку про Люципера. А що про неi згадуеться у духiвницi, не сподiвайтеся, щоб цi люди приклали до неi руку, поки лiкар не оголосить йому остаточного вироку: i тiльки Бог знае, як тодi мiж нападами болю та страху складаеться цей заповiт.
Римляни (позаяк цей вираз надто рiзав iм вуха i звучав зловiсно) привчилися пом'якшувати його або заступати перифразами: намiсть «помер», кажуть «перестав жити, вiджив свiй вiк» – най згадуеться життя, бодай i перебуте, хоч якась та втiха! Ми вiд них запозичили «небiжчик пан Жан». Ну що ж, як мовиться, слово дорожче за грошi.
Народивсь я мiж одинадцятою годиною i полуднем останнього лютневого дня року тисяча п'ятсот тридцять третього за нашим лiточисленням, себто вважаючи початком року сiчень[52 - …вважаючи початком року сiчень… – початок року почали лiчити у Францii вiд сiчня допiро 1567 року, коли Паризький парламент затвердив декрет Карла IX.]. Два тижнi тому менi вийшло тридцять дев'ять рокiв, i менi випадае прожити принаймнi ще стiльки. Проте утримуватися вiд думки про таку, здавалося б, далеку рiч було б шаленством. Ще б пак, i старий, i молодий однаково сходять зi свiту; всi розлучаються з ним достоту так, нiби щойно у нього вступили. Додаймо, що нема такого збуй-вiку, який, знаючи про Матусаiла, не збирався б рокiв iз двадцять прожити ще. І зрештою, бiдолашний шаленцю, хто ж бо тобi окреслив межi твого життя? Ти посилаешся на базiкання лiкарiв. Озирнись лiпше круг себе i звернись до свого власного досвiду. За свiтовим ходом речей ти й так уже зажився на свiтi з особливоi ласки небес. Переступив звичайний термiн людського життя. А що так воно i е, полiчи, скiльки твоiх знайомих устигло померти, не доживши до твого вiку: таких, певно, бiльше, нiж тих, хто його досяг. Накидай собi список тих, хто оздобив життя свое хвалою, закладаюся, що там бiльше знайдеться померлих до тридцяти п'яти рокiв. Розум i побожнiсть пiдказують нам брати за приклад людське життя Ісуса Христа; але воно завершилося, коли вiн мав тридцять три роки. Найбiльший з людей, уже просто людина, Олександер, вiдiйшов у тому самому вiцi. Яким тiльки побитом i робом не допадае нас смерть!
Бiда наскочить, звiдки не ждеш ii,
Хоч як пильнуйся.
Горацiй, Оди, Кн. II, 13, 13
Пер. Андрiя Содомори
Про гарячку чи остуду шкода мови. Ба, хто б мiг подумати, що дука Бретонського[53 - Дук Бретонський – Жан II, померлий 1305 року.] задавлять у натовпi, як це сталося пiд час в'iзду папи Климента[54 - Климент V – Папа Римський вiд 1305 до 1316 року, перед тим був архiепископом Бордо i звався Бертран де Гот, тому Монтень називае його сусiдою.] (мого сусiди) до Лiона? А чи не бачили ми, як один iз наших королiв загинув, розважаючись на бенкетi? А хiба один iз його предкiв не помер, поранений диким кабаном? Есхiл, попереджений про те, що йому судилося загинути пiд обваленим дахом, остерiгався даремно: його забивае на смерть черепашачий панцир, вислизнувши з пазурiв орла у повiтрi. Ще хтось сконав, подавившись виноградним камiнцем; один цiсар розпрощався зi свiтом вiд подряпини гребiнцем пiд час чесання; Емiлiй Лепiд, спiткнувшись на порозi; Авфiдiй, ударений у лоба дверима при вступi до сенату; навiк заснули мiж стегнами жiнок Корнелiй Галл, претор; Тигеллiн, начальник варти у Римi; Людовiко, син Гвiда Гонзаги, маркiза Мантуанського; а також (ще шпетнiший приклад) Спевсипп, фiлософ платонiвськоi школи, вiн же папа. Горопашний суддя Бебiй, – вiдсунув засiдання на тиждень, не поспiвши водночас вiдрочити свою смерть! А лiкар Кай Юлiй, акурат у ту хвилю, коли намащував очi хворому, навiк склепив своi власнi. Або, з вашого дозволу, наведу такий приклад: рiдного мого брата, капiтана Сен-Мартена, вiдомого своею вiдвагою двадцятитрьохрiчного юнака, вдарила пiд час гри опука, поцiливши вище правого вуха, без слiду рани чи навiть синця; вiн не присiв пiсля цього, ба навiть не зiгнувся; i ось через п'ять чи шiсть годин брат гине вiд апоплексii, спричиненоi цим ударом. Маючи перед очима такi частi й такi буденнi приклади, чи можемо ми позбутися думки про смерть i не дiзнавати щомитi вiдчуття, нiби вона вже тримае нас за горло?
Аби тiльки не гризтися, а як цього досягти – хiба це важливо, скажете ви! Ба, я теж такоi думки, i захисту вiд ударiв не довелося шукати, хоч у шкурi теляти, я напевняка вiд нього не вiдмовлюся. Я згоден на все, аби лиш мати спокiй. І для цього ступлю на найлегшу для себе путь, яку тiльки знайду, ба навiть путь безславну та скромну:
Краще хай кажуть, що я не поет, а дивак i нездара,
Лиш би своiм я втiшавсь, хоч i хибним, нiж мав би каратись,
Бачачи хиби своi.
Горацiй, Послання, Кн. II, 2, 126
Пер. Андрiя Содомори
Але було б шаленством думати, нiби цiею дорогою можна дiйти до мети. Люди йдуть, крутяться, тупцяють на мiсцi, танцюють, а про смерть анi гадки. Усе добре, усе якнайлiпше. Натомiсть коли вона прийде, або до них, або до iхнiх жiнок, дiтей та приятелiв, застукуючи iх зненацька i знагла, – що за побивання, що за зойки, що за шал та розпука! Чи бачили ви коли-небудь когось розчавленiшого за них, навiснiшого, розгубленiшого? Треба ж бо думати про це завчасу, адже така тваринна безтурботнiсть, хай навiть зроджена у головi розумноi людини (рiч, як на мене, абсолютно неможлива), надто дорого нам обходиться. Якби то був ворог, вiд якого можна утекти, я б не завагався скористатися цим щитом боягузiв. Та оскiльки смертi не вiдперти, оскiльки вона з однаковим успiхом настигае що втiкача i страхопуда, що храбра-небояна,
А смерть нещадна й за втiкачем майне,
У спину вдарить боязкому,
По пiдколiнку рiзне тремтливiм.
Горацiй, Оди, Кн. III, 2, 14
Пер. Андрiя Содомори
i оскiльки й наймiцнiший панцер для неi не затула,
Закуй свою голову в бронзу й залiзо,
Смерть ii викурить з тоi твердинi.
Проперцiй, III, 18, 25
навчаймося мужньо ставити iй чоло i битися сам на сам. Аби з самого початку позбавити ii найбiльшоi переваги над нами, оберiмо шлях, цiлком супротивний звичному; позбавмо ii загадковостi, спiлкуймося з нею, звикаймо до неi; тримаймо ii в умi як постiйну нашу супутницю, повсякчас викликаймо ii в уявi у всiх ii вiдмiнах. Як спiткнеться наш кiнь, як упаде згори цеглина, як уколе нас шпилька, приказуймо щоразу: «А що, хоч би й смерть!» І в такий спосiб гартуймося, покрiпляймо дух. Серед забав та веселощiв хай лунае у вухах цей приспiв, цей нагад про людську долю; i не пускаймося берега в наших утiхах так, аби нам iнодi не спадало на думку, як легко нашi веселощi можуть стати лупом смертi i як винахiдливо кирпата нам загрожуе! Так чинили египтяни, загадуючи серед фестини та учти подавати собi ще й скелета, аби вiн правив за пересторогу для бенкетарiв.
День привiтавши скажи: «Вiн заблис менi, може, й востанне».
Так i всмiхнеться тобi крадькома легкоплинна година.
Горацiй, Послання, Кн. І, 4, 15
Пер. Андрiя Содомори
Не знати, де смерть чигае на нас; тож очiкуймо ii всюди. Розважати про смерть – це розважати про волю: хто навчився умирати, розучився прислужуватись. Нема в життi жодного зла для того, хто збагнув, що втрата життя не зло: готовнiсть померти визволяе нас вiд усякоi неволi та примусу. Павло Емiлiй вiдповiв гiнцевi, якого сарака полонений король македонський послав iз благанням не вести його слiдом за трiумфальною колiсницею: «Хай звернеться з цiею просьбою до самого себе».
Сказати по щиростi, у всiх речах, як природа тобi трохи не допоможе, самою вмiлiстю i дбанням не вельми зарадиш. Я на вдачу не скажу, щоб меланхолiк, але до задуми таки схильний. І нiщо у свiтi так не вражало моеi уяви, як думка про смерть. Навiть у пору моеi легковажноi молодостi
Як мiй квiтучий вiк весною ще пишав,
Катулл, LХVIII, 16
серед жiнок та розваг багато хто гадав, нiби я мучуся ревнощами або якоюсь марною надiею, тодi як насправдi з думки в мене не йшов хтось, кого недавно забрала злослива гарячка, схоплена поворiтьма, вертаючи з такоi самоi забави, коли голова в нього була повна свавiльних замiрiв, женихання та пустощiв, як оце в мене, а у вухах у мене:
Мить – i по втiсi, й нiхто вже ii повернути не може.
Лукрецiй, Про природу речей, III, 915
Пер. Андрiя Содомори
не дужче захмарювала менi чоло, нiж будь-яка iнша. Звiсно, не бувае, щоб такi уявлення не завдавали нам прикрощiв; проте вертаючись до них знову i знову, можна з ними освоiтися; iнакше, якщо говорити про мене, я жив би у вiчному страховi та гарячцi, бо, мабуть, нiхто не розраховував на свое життя менше за мене i нiхто так мало не вiрив у його тривалiсть. Анi здоров'я, яким я тiшуся нiвроку, з дрiбними хiба розладами, не подовжуе менi надii, анi хвороби менi ii не вкорочують: щохвилi менi здаеться, нiби я тiкаю вiд самого себе i знай приказую: «Усе, що можна зробити iншого дня, можна зробити й сьогоднi». Зрештою випадковостi та небезпеки майже або, властиво, анiтрохи не наближають нас до нашого кiнця; досить подумати, скiльки випадковостей, опрiч тiеi, яка начебто загрожуе нам найбiльше, ще зостаеться, скiльки мiльйонiв iнших висять над нашою головою, щоб збагнути, що при здоров'i чи в лабетах хвороби, у чистому морi чи у власному домi, у бою чи на вiдпочинку смерть завжди поруч iз нами. Кожний iз нас не менш вразливий, нiж: iншi; кожний однаково непевний у завтрашньому. Сенека, Листи, 91. Щоб устигнути завершити те, що я маю зробити перед смертю, я лiчу не те що кожну годину, а кожну хвилину.
Одного дня мiй знайомий, перебираючи моi папери, знайшов розпорядження про щось, що я просив зробити по моiй кончинi. Я пояснив йому, як це сталося: перебуваючи за милю вiд дому, здоровий i бадьорий, я зазначив свою волю, бо не був певен, що вернуся назад. Постiйно заполонений думками про себе, заглиблений у себе, я завше готовий до того, що мене може спiткати, тож коли прийде остатня моя година, вона не застукае мене зненацька.
Треба, щоб ти був завжди в чоботях, треба, наскiльки це в нашiй спромозi, завжди бути готовим виступити, а надто – пильнувати, аби перед походом мати до дiла тiльки з самим собою.
Дивно: в тiм життi, хоч таке коротке,
Стiльки цiлей у нас!
Горацiй, Оди, Кн. II, 16, 17
Пер. Андрiя Содомори
