скачать книгу бесплатно
Меншим, нiж: те, чого зовсiм не маемо перед очима.
Лукрецiй, Про природу речей, III, 926
Пер. Андрiя Содомори
Вона вам не свербить, анi живому, анi мертвому. Живому, бо ви е, мертвому, бо ви не е. Ба бiльше, нiхто не умирае перш, нiж прийде його година. Той час, що по вас зостанеться, так само не ваш, як той, що збiг перед вашим народженням, i так само мало вас обходить.
Втiм озирнися: наскiльки байдужа нам та, що минула,
Вiчного часу доба, всi тi днi, коли нас не було ще!
Лукрецiй, Про природу речей, III, 972
Пер. Андрiя Содомори
Хоч би коли ваше життя скiнчилося, воно абсолютне. Не у тривалостi мiра життя, а в тiм, як ви його зужиткували, не один жив довго, а пожив мало. Заживайте життя, поки ви е: вiд вашоi волi, а не вiд кiлькостi лiт залежить, аби ви набулися. Невже ви гадали, нiби нi у вiк не дiстанетесь туди, куди прошкували без упину? Ба нi, всяка дорога мае свiй кiнець! І якщо вам справить полегкiсть, що ви маете супутникiв, то чи ж не весь свiт суне тiею самою колiею, що й ви?
Пiдуть, одначе, й вони, звiкувавши свiй вiк, за тобою.
Лукрецiй, Про природу речей, III, 96
Пер. Андрiя Содомори
Хiба все не прямуе тiею самою ходою? Чи е хтось, хто б не старiвся укупi з вами? Тисячi людей, тисячi звiрiв, тисячi iнших iстот мруть тiеi самоi митi, що й ви:
Ночi такоi немае, нi дня, нi зорi свiтовоi,
Щоб не почула дитячого крику, а з ним одночасно
І супровiдникiв смертi – плачу й молитов похоронних.
Лукрецiй, Про природу речей, II, 578
Пер. Миколи Зерова
То чому ви бунтуете, що не годнi пнутися задки? Ви ж бо чимало бачили таких, що вчасно переселилися з сього свiту на той, уникнувши, завдяки цьому, великоi недолi. Та чи бачили ви хоч одного, кому смерть ii завдала? Чи ж не дурниця ганити те, чого ти не спiзнав нi на власному, нi на чужому досвiдi? Чого ж ти скаржишся i на мене i на свiй льос? Чи ми тобi кривду чинимо? Кому-бо годиться керувати: тобi нами чи нам тобою? Ще не настав твiй реченець, а життя твое звершилось. Маленький чоловiчок такий самий абсолютний, як i великий; анi людей, анi людського життя не змiряти лiктями. Хiрон[56 - Кентавр Хiрон – син Хроноса i нiмфи, вирiзнявся серед кентаврiв добротою i мудрiстю, Аполлон та Артемiда навчили його лiкувати i полювати, згодом став наставником Ахiлла, Геракла, Ясона та iнших героiв. Страждаючи вiд випадковоi рани стрiлою, зголосився замiнити Прометея, поступившись йому своiм правом на безсмертя, i посiв мiсце серед сузiр'iв, назвавшись Стрiльцем.] знехтував безсмертя, дiзнавшись вiд Сатурна, свого батька, бога безконечного часу, що таке це безсмертя. Уявiть-но собi це вiчне життя, i ви побачите, наскiльки воно було б для людини обтяжливiше i нестерпнiше, нiж те, що я дала iй. Якби ви не мали смертi, ви б кляли мене чорно за те, що я позбавила вас ii. Я зумисне заправила ii дрiбкою гiркоти, аби перешкодити вам з огляду на ii приступнiсть надто хтиво i нестямно кидатися до неi. Аби утримати вас у цiй помiркованостi, якоi я вiд вас вимагаю, аби ви не тiкали вiд життя, анi ховалися у смертi, я помiстила i те i те мiж солодощами та гiркотою.
Я навчила Талеса, першого з ваших любомудрiв, що жити i помирати одне й те саме. Отож тому, хто запитав, чому тодi вiн не помирае, мудрець вiдповiв дуже дотепно: «Саме тому, що це одне й те саме».
Вода, земля, повiтря, вогонь та iншi частини моеi будови однаковою мiрою знаряддя життя i знаряддя смертi. Чому боятися останнього дня? Адже вiн не бiльше спричиняеться до твоеi смертi, нiж решта всi. Останнiй крок не викликае змори, вiн лишень дае ii вiдчути. Усi днi життя ведуть до смертi, а останнiй лише доводить до неi».
Такi ласкавi поради нашоi матiнки природи.
Я не раз мiркував над тим, чому на вiйнi смерть (як для нас самих, так i для iнших) виглядае не такою страшною, як у себе вдома; коли б це було не так, вiйсько складалося б iз самих лiкарiв та плаксiiв; а ще над тим, чому, дарма що смерть завше однакова, селяни i люди простого стану сприймають ii спокiйнiше, нiж решта всi? Щодо решти, якщо по правдi, я гадаю, що журнi мiни та страшливi церемонii, якими ii оточують, вражають бiльше, нiж сама смерть. Яка нова, незвичайна обстава: голосiння матерi, жiнки, дiтей, схвильованi i враженi вiзитери, послуги численних блiдих i заплаканих челядникiв; притемнений покiй, запаленi свiчки; лiкарi та священики при узголiв'i! Словом, довкола нас тiльки жах i перестрах. Ми вiдчуваемо себе так, нiби нас поховали i закопали живцем! Дiти лякаються навiть своiх приятелiв, побачивши iх у машкарi: так i ми. Треба зiрвати цю маску як iз речей, так i з осiб; i як ii зiрвуть, ми побачимо пiд нею ту саму смерть, яку напередоднi пахолок чи проста дiвка пережили без ляку й обави. Щаслива смерть, яка не лишае часу на рихтування таких урочин!
Роздiл XXIV
Як тi самi задуми до протилежного ведуть
Жак Амiо, великий милостинник Францii, оповiв менi одного разу славну iсторiю про одного з наших княжат (гадаю, нашим його можна назвати з цiлковитим правом, хоча родом вiн чужинець). Як почалися нашi чвари пiд час облоги Руана, князь дiстав вiд королеви-матерi застереження, що на його життя готуеться замах; зокрема в листi зазначалося, хто саме мае його вбити. Був то анжуйський, а може, менський шляхтич, який iз цiею метою учащав до княжого двору. Князь нiкому не звiрився про одержану засторогу. Але назавтра, гуляючи по горi святоi Катерини, звiдки обстрiлювали Руан (ми його тодi облягали), у супроводi тамтого великого милостинника i ще одного бiскупа, вiн угледiв цього шляхтича, якого знав у вiчi, i звелiв його погукати. Скоро-но той постав перед ним, князь (бачачи, як той блiдне i тремтить, бо ж сумлiння мав чорне) сказав йому так: «Мостивий пане, ви здогадуетесь, чому я вас позвав; це видко з вашого обличчя; нема чого передi мною критися, я знаю про все так докладно, що ви тiльки погiршите справу, намагаючись вiдкрутитися. Ви добре знаете те-то й те-то (тут вiн виклав найпотаемнiшi подробицi змови). Якщо вам дороге життя, викладiть менi без вагань усю правду про замах». Коли нетяга збагнув, що його пiймано на гарячому (королевi все виказав один з його спiльникiв), йому не зосталося нiчого iншого, як скласти перед себе долонi й благати князя зглянутися; вiн уже лаштувався впасти до його нiг, але той утримав його, ведучи далi свою рiч: «Устаньте, скажiть, чи я коли вас кривдив? Чи докучав комусь iз ваших своею ненавистю? Ще не минуло й трьох тижнiв, як я вас знаю; яка падь на вас пала, що ви погодились зазiхати на мое життя?» Шляхтич пробелькотав, що жодноi поважноi причини вiн не мав – просто тяг руку за своею партiею; його переконали, нiби то рiч боговгодна – в будь-який спосiб згладити зi свiту такого могутнього ворога iхньоi вiри. «Так ось, – пiдхопив князь, – я покажу вам, наскiльки вiра, яку я сповiдую, людянiша за ту, яку ви маете за свою. Ваша нараяла вбити мене, навiть не вислухавши, хоча я нiчим не скривдив вас; а моя наказуе пробачити вам, хоча доведено, що ви зголосилися погубити мене нi за що нi про що. Забирайтеся геть з-перед очей моiх, щоб я вас бiльше не бачив; якщо маете олiю в головi, то, беручись до чогось, шукайте собi порадникiв серед людей чеснiших, нiж досi».
Цезар Август, перебуваючи в Галлii, дiстав звiдомлення про те, що Люцiй Цинна куе проти нього змову. Намисливши помститися, вiн призначив назавтра раду. Цiлу нiч вiн не склеплював очей: не давали спокою думки, що йому доведеться стратити молодика з шанованого дому, сестринця великого Помпея. З болем душевним снував вiн тяжкi гадки. «Що ж воно виходить, – мовив вiн, – невже треба собi сказати: вiдпусти свого душогуба гуляти на волi, а сам живи у страховi та тривозi? Невже я маю дати йому пiти безкарно, йому, хто важив на мою голову, яку я винiс цiлою зi стiлькох горожанських воен, зi стiлькох сiч на суходолi та на морi? Невже я маю помилувати того, хто надумав мене не тiльки забити, а й принести у жертву богам?» (Змовники ухвалили порiшити його, коли вiн складатиме офiру.) Потiм, трохи помовчавши, зачав ще голоснiше докоряти самому собi: «Навiщо тобi жити, якщо стiльком людям залежить на твоiй смертi? Чи ж настане коли кiнець твоiй помстi та жорстокостi? Чи ж варте твое життя коштiв, потрiбних для його охорони?» Аж це, чуючи його голосiння, озвалася Лiвiя, його дружина: «А чи не могла б жона вдiлити тобi ради? Вчини, як лiкарi: коли звичайнi приписи не помагають, вони вдаються до засобiв супротивноi дii. Суворiсть досi тобi нiчого не дала: Лепiд ступив у слiд Сальвiдiеновi, Мурена – Лепiдовi,
Цепiон – Муренi, Егнацiй – Цепiоновi. Спробуй, чи не вирятують тебе лагiднiсть i поблажливiсть. Цинну висвiдчили; пробач йому; далi вiн уже тобi не шкодитиме i буде живим пам'ятником твоеi слави». Август страх зрадiв, що знайшов речника власноi волi. Подякувавши малжонцi й вiдмовившися збирати приятелiв на раду, вiн наказав привести лише Цинну. Вiдтак спровадив усiх iз палати, посадовивши Цинну, та й звернувся до нього так: «Передусiм, Цинно, прошу тебе, вислухай спокiйно i не перепиняй, я ще дам тобi час, аби ти мiг вiдповiсти. Ти знаеш, Цинно, що коли я полонив тебе у ворожому таборi, а ти ж не просто пристав до ворогiв, ти був, сказати б, мiй ворог iз пупку, то все ж дарував тебе горлом, вiддав тобi до рук усi твоi статки i, нарештi, ущедрив тебе багатством i пишнотою, гiдними того, щоби звитяжцi, цiлком слушно, заздрили звитяженому. Ти попросив у мене посади жерця, i я вволив твое прохання, вiдмовивши iншим, чиi вiтцi билися плiч-о-плiч зi мною. І що ж? Пiсля цих усiх щедрот iз мого боку ти постановив мене забити». Коли Цинна у вiдповiдь гукнув, що вiн не виношував такого лиходiйства, Август зауважив: «Ти, Цинно, порушуеш свою обiцянку; ти ж бо запевняв мене, що моеi мови не перебиватимеш. Так, ти намислив мене забити певного дня i в певному мiсцi, в певному товариствi й у певний спосiб». Бачачи, що Цинна геть приголомшений почутим i мовчить, не з огляду на iхню умову, а з гризоти, вiн додав: «Пощо ти так чиниш? Ти що, пнешся в цезарi? Бiгме, кепськi справи у рiч-посполитiй, якщо я один тобi на завадi до цезарства! А ти ж не годен навiть вiдборонити статкiв свого дому i недавно програв позов у справi якогось вiльновiдпущеника! Що ж воно виходить? До чогось iншого у тебе не стае нi моцi, нi влади, а важити на трон стае? Я його для тебе звiльню, якщо окрiм мене нема нiкого, хто перешкоджав би твоiм сподiванням. Невже ти гадаеш, що Павло, Фабiй, косси чи сервiльяни стерплять тебе? Що з тобою примириться цiла лава лицарiв, чие шляхетство освячене не лише iменем, а й чеснотою?»
А закiнчив свою довгу рацею (вона тривала понад двi години) Август ось як: «А тепер, Цинно, йди, я дарую тебе животом, тебе, здрайцю i батьковбивцю, як уже дарував, коли ми ворогували; але вiднинi мiж нами пануватиме приязнь. Спробуймо, хто з нас двох буде вiрнiший, я, що дарував тебе животом, чи ти, що дiстав його з моiх рук?»
На цьому вони й розiйшлися. Незабаром Август дав йому консулат, дорiкнувши, що той не зважився сам про це попросити. Вiдтодi Цинна став його щирим приятелем i единим дiдичем його маетку. Пiсля цiеi пригоди, що приключилась Августовi на сороковому роцi життя, бiльше не було жодноi змови, анi замаху на нього: за свою поблажливiсть вiн дiстав, сказати б, заслужену винагороду. Але зовсiм не так усе обернулося для нашого князя: виявлена лагiднiсть нiчим йому не допомогла, i вiн попався у тенета зради. Ось яка пiдступна i ненадiйна ця рiч – людська обачнiсть! Усупереч усiм нашим замiрам, постановам та осторогам доля завжди порядкуе по-своему.
Ми кажемо, що лiкар мае легку руку, якщо доб'еться одужання. Так наче тiльки його штука безсила утвердитися сама собою i мае надто хисткi пiдвалини, щоб спиратися на власну силу! Так наче тiльки вона потребуе того, щоб iй давала пiдсобки фортуна! Моя думка про лiкарську штуку щонайупередженiша, а може, щонайсправедливiша – це вже як на чий смак; дяка Боговi, ми не можемо з собою нiчого вдiяти. Тут я не такий, як iншi; я гордую цiею штукою завжди; але коли я хворий, то замiсть iти з нею на мирову, починаю ще бiльше ii ненавидiти i боятися. Тим, хто напихае мене лiками, я вiдповiдаю: хай вони бодай зачекають, поки до мене повернуться сили та здоров'я i я буду опiрнiший до гвалту та небезпеки, пов'язаних iз iхньою мiкстурою. Я даю цiлковиту волю природi: чи ж вона сама не мае зубiв та пазурiв, аби принагiдно захищатися вiд напастi й зберегти будову, розпад якоi вона хоче вiдвести? Я побоююся, що замiсть пiдсобити iй (коли вона зiтнеться у нещадимому двобоi з недугою), ми, навпаки, спомагаемо не ii саму, а ii ворога i обтяжуемо ii новим клопотом.
Так от, я кажу, що не лише в медицинi, а й у рештi куди надiйнiших штук фортуна заднiх не пасе. Скажiмо, поетичне натхнення, що поривае i заносить за хмари пiiта, – хiба не можна приписати його щастю? Адже вiн i сам визнае, що перевищуе його хист i снагу, адже вiн i сам вiдчувае, що воно на нього сходить i не залежить вiд нього. Промовцi також зiзнаються, що вони не владнi над несподiваними поривами та злетами, якi заводять iх набагато далi вiд первiсного задуму. Так само i в малярствi: iнодi з-пiд пензля у маляра виходять творiння, що перевершують його задум, ба навiть хист, йому самому на подив. Надто ж видно, скiльки у цих творах належить удачi, з гожостi й краси, що виникли без усякого намiру i навiть без вiдома митця. Тямовитий читальник частенько вiдкривае у творах досконалiсть зовсiм iншу, нiж та, що бачив i вклав у них сам автор, i надiляе iх багатшим змiстом та образами.
Щодо вiйськових дiй, то тут ролю фортуни видно кожному. До наших розрахункiв та ухвал домiшуеться чимала дещиця щастя i талану. І це саме так! Наша мудрiсть тут мало чого варта. Що гострiший i пронозуватiший наш розум, то бiльше знаходить у собi немочi i сам собi вiри не йме. Тут я Суллиноi думки; коли розбираю глибше найблискучiшi вiйськовi подвиги, то бачу (так менi здаеться), що тi, хто верховодить, вдаються до мiркувань та розважань лише про людське око, покладаючись у найголовнiшому на випадок, i часто-густо у своiх дiях вирiшують iти напропале, всупереч здоровому глуздовi. Їхнi постанови, не раз ухваленi пiд впливом раптового пiднесення, отухи чи дикого шалу, штовхали iх на вчинки, здавалося б, зовсiм невиправданi й запалювали якоюсь вiдчайдушною вiдвагою. Недарма багато хто зi старожитнiх верховод, намагаючись виправдати своi безрозумнi накази, заявляли пiдлеглим, що iх до цього схиляе наслання звиш або якийсь знак чи провiстя.
Ось чому коли нас гнiтить i змушуе вагатися наша незмога пiзнати й обрати найлiпшу ухвалу (кожну справу вскладнюють усiлякi випадки та обставини), найпевнiша рiч (хай навiть iншi мiркування нас на це не пiдбивають) – пiти на такi дii, якi здаються найчеснiшими i найсправедливiшими. А якщо ми завше сумнiваемося, який шлях найкоротший, то треба ступити на той, що найпрямiший. Скажiмо, в отих двох прикладах, що я навiв, не пiдлягае сумнiву, що гарнiше i шляхетнiше для того, хто зазнав зневаги, було пробачити, нiж учинити iнакше. І якщо першому з них це вилiзло боком, не слiд винуватити в цьому його добрий рiшенець; якби вiн пiшов супротивним шляхом, то ще не знати, чи уник би загину, судженого йому долею; але ми знаемо напевно, що тодi б вiн не з'еднав собi слави за такий людяний учинок.
Ув iсторii ми бачимо чимало людей, що стикалися з такими клопотами; здебiльшого вони намагалися вбезпечити себе вiд замахiв та змов, удаючись до помсти i тортур; але серед них я бачу небагатьох, кому цей ярмiс прислужився; згадати бодай долю цiлоi низки цезарiв римських. Той, хто наражаеться на таку небезпеку, не повинен надто покладатися нi на свою силу, нi на обачнiсть, адже так важко вберегтися вiд ворога, прикритого машкарою найщирiшого приятеля, або звiдати таемнi бажання людей зi свого оточення! Тут не врятують анi наймана гвардiя, анi мур особистих охоронцiв: той, хто нехтуе власне життя, завжди може позбавити життя iншого. А безнастанна недовiра, що змушуе державця пiдозрювати всiх i кожного, не може його не гнiтити своiм страшним тягарем.
Ось чому Дiон, попереджений, що Каллiп шукае способу його вбити, вiдмовився повiрити i сказав, що волiе радше померти, нiж животiти, остерiгаючись не лише ворогiв, а й приятелiв. Олександер i собi довiв таку готовнiсть iще яскравiшим i рiшучiшим чином. Сповiщений Парменiоновим листом, що Фiлiпп, його улюблений лiкар, пiдкуплений Дарiевими грiшми, замiряеться його отруiти, вiн передав цього листа Фiлiпповi й воднораз випив зiлля, що той йому подав. Чи не показав вiн тим самим, що, як друзi хочуть згладити його зi свiту, то вiн попускае iм так i вчинити? Нiхто не уславився такою звагою, як цей монарх. Але я не знаю в його життi iншого випадку, коли б вiн показав бiльшу притомнiсть та звитяжнiшу душевну красу.
Тi, хто радить княжатам кмiтувати i грiхувати на кожного пiд приводом, що вони дбають про iхню безпеку, тiльки наближають iхню ганьбу та загин, без ризику нiчого путнього не зробити. Я знаю одного сподаря, на вдачу смiливця й одчайдуха, якого щодня з плигу збивають такими-от порадами: хай вiн тримаеться якнайближче до своiх, нi у вiк не сходиться зi своiми колишнiми ворогами, не водиться нi з ким i нi в якому разi не довiряеться дужчому, хоч би якi обiтницi вiд нього чув i хоч би як це вигiдно було. Я знаю ще й iншого володаря, якому понад усякi сподiвання усмiхнулася доля завдяки тому, що вiн поклав зробити все навпаки.
Вiдвага, якою люди аж регнуть добути собi слави, об'явиться при нагодi однаково блискуче як у халатi, так i в риштунку, як у кабiнетi, так i в полi, як з опущеною, так i з пiднятою правицею. Ляклива та оглядна обережнiсть е ворогом усiх високих замiрiв. Сципiон, прагнучи з'еднати собi Сифакса, покинув свое вiйсько у Гишпанii, пiсля пiдбиття ще остаточно не придушенiй, i пустився до Африки на двох благеньких суденцях, щоб у ворожiм краю вiддатися до рук варварського царка, без гарантiй, без заручникiв, здавшись лише на велич власного серця, на щасливу долю та на зорi своiх великих надiй. Виявлена довiра зобов'язуе до вiдповiдноi честi. Типi Лiвiй, XXII, 22.
У життi, сповненому амбiцiй та подвигiв, пiдозрiливiсть треба тримати в шорах i не попускати iй: острах та недовiра будить i накликае злу волю. Найнедовiрливiший iз наших королiв залагодив своi справи тим, що доброхiтно вручив свое життя i волю до рук ворогiв, виявивши iм цiлковиту довiру, щоб i вони вiдповiли йому тим самим. Повсталим проти нього бунтiвним легiонам Цезар протиставив лише владнiсть свого обличчя та гордiсть мови; вiн так вiрив у себе та в свою долю, що не побоявся вiддатися до рук ворохобному i свавiльному вiйську:
На дерновник вiн став непохитно,
Страх викликаючи, сам же
Безстрашний.
Лукан, V, 316
Звичайно, таку певнiсть здатнi проявити у всiй щиростi й простотi лише тi, хто зневажае як смерть, так i те найгiрше, що може статися на смертнiй дорозi: якби у вирiшальну хвилю вони подалися, завагалися, затремтiли, усе б димом догори пiшло. Здатися на чиюсь ласку, довiритись комусь – чудовий спосiб завоювати серце та волю iнших, якщо це робиться цiлком не з-пiд батога i пiд умовою, що ви довiряете щиро й до кiнця, принаймнi, ваше чоло не захмарене тривогою. За мого дитинства один шляхтич, голова великого мiста, став жертвою збунтованого i роз'ярiлого люду. Аби придушити бучу в зародку, вiн постановив покинути цiлком безпечне мiсце, де перебував, i пiти до бунтiвноi юрби; це вийшло йому на зле, вiн наклав головою. Але помилка його полягала не так у тiм, що вiн вийшов до юрби (як це звикле закидають його пам'ятi), як в iншому: шляхтич обрав шлях поступливостi та м'якостi й хотiв приборкати бурю, радше пiддаючись iй, анiж пiдкоряючи ii собi, радше просячи, анiж усовiщаючи. Я гадаю, що помiрна суворiсть у поеднаннi з твердою вiйськовою владнiстю, належною його становищу та посадi, прислужилися б йому бiльше, принаймнi допомогли б вибратися з халепи пристойнiше й гiднiше. Щоб юрба, це збурене страховисько, виявила людянiсть i лагiднiсть, сподiватися годi. Куди легше iй можна навiяти шану та страх. Я дорiкнув би йому й за те, що повзявши ухвалу (як на мене, радше смiливу, анiж зухвалу), кинутись отак, беззбройному, в хатнiй одежi, в бурхливе море ошалiлих людей, вiн мав би до кiнця лишатися рiшучим i не виходити зi своеi ролi: натомiсть вiн, зустрiвшись вiч-на-вiч iз небезпекою, пiдупав духом i почав лабузитися, листом стелитися перед заколотниками. У голосi та в очах його з'явилися страх i благання. Крутячи та запобiгаючи, вiн тiльки роз'юшив тлум i нацькував його на себе.
На однiй нарадi iшлося про те, як найкраще пiдготуватися до загального огляду всiх родiв вiйськ (чим не зручна нагода для зведення порахункiв – таемного i цiлком безпечного). Було вже вiдомо, що вiд цього не здобрiють деякi верховоди, яким випало в силу iхнього обов'язку виконувати свою ролю. Давалося розмаiтi поради, як завжди у всiх складних справах немалоi ваги, здатних мати серйознi наслiдки. Я порадив насамперед не виказувати свого страху; хай командири смiливо, з пiднесеною головою i ясним обличчям, займають своi мiсця серед солдатських шерег i замiсть домагатися, щоб вояки стояли наввипинки (до чого схилялася думка бiльшостi), навпаки, через капiтанiв заохочують стрiляти, вiддаючи ясу начальству, i при цьому не щадити пороху. Цього вистачило для поблажливого ставлення до ненадiйних корпусiв, i вiдтодi мiж обома сторонами запанувала спасенна взаемна довiра.
На мiй суд, шлях, на який ступив Юлiй Цезар, найлiпший. По-перше, своею лагiднiстю i доброзичливiстю вiн спробував здобути любов навiть серед ворогiв. Коли йому вносили у вуха вiсть про змову, вiн удовольнявся простою заявою, що для нього це не таемниця. Вiдповiвши так, вiн зi шляхетною звагою, безбоязно i безтурботно очiкував, як повернуться подii, здаючись у всьому на ласку богiв та долi. Так само вiн поводився i тодi, як його вбили.
Один чужинець базiкав привселюдно, що мiг би навчити Дiонисiя, сиракузького тирана, непомильно розпiзнавати всi кови проти нього його пiдданцiв, якби той йому вiдсипав грошей. Дiонисiй, оповiщений про це, закликав його до себе i попросив просвiтити його у штуцi, конче потрiбнiй для його безпеки. Чужинець вiдповiв, що жодноi штуки тут немае: хай тиран лише заплатить йому талант золота, а потiм похваляеться перед усiма, в який великий секрет його втаемничили. Цей фiгель припав Дiонисiевi до вподоби, i вiн звелiв вiдрахувати прибульцевi шiстсот талярiв. Усi охоче вiрили тирановим брехням: хiба дав би вiн незнайомцевi таку суму, не дiставши вiд нього якоiсь дуже цiнноi науки. Завдяки такiй забобоннiй вiрi Дiонисiй тримав своiх ворогiв у страху. Тим-то мудро чинять державцi, коли оприлюднюють внесенi у iхнi вуха остереження щодо замахiв на iхне життя; так вони утверджують вiру, що все доводиться до його вiдома i що годi затiяти щось таке, про що зараз же не пронюхали б. Дук Атенський, зробившись тираном у Флоренцii, накоiв силу дурниць, але найбiльша з них полягала в тiм, що, отримавши першi застереження про змову проти нього люду вiд самого ii учасника Маттео дi Моро, вiн одразу велiв його вбити, аби поховати цю вiстку i не вийшло на яв, наче хтось у мiстi обурюеться його справедливим владицтвом.
Пам'ятаеться, я читав колись iсторiю про одного славного римлянина: рятуючись вiд тиранii трiумвiрату, той безлiч разiв тiкав вiд гонителiв завдяки своему неймовiрному спритовi. Одного разу кiнний загiн, якому доручено злапати його, мало не виявив його криiвки в заростях, куди вiн зашився, проiхавши зовсiм близько вiд неi; i тут, подумавши, як довго терпить вiн злигоднi та лиха, рятуючись вiд цих безнастанних i запопадливих пошукiв, збагнувши, як мало втiх обiцяе йому життя i наскiльки краще було б раз i назавше покiнчити з ним, нiж повсякчас ловити дрижаки, втiкач сам погукав верхiвцiв i вiдкрив iм свою схованку, охотою здавшись на iхню люту муку, аби звiльнити iх i самого себе вiд подальших злигоднiв. Стромляти шию у ворожий зашморг – лiк, мабуть, занадто сильноi дii, проте лiпше його зажити, нiж чекати у постiйнiй тривозi лиха, на яке немае ради. Заходи безпеки, якими можна захищатися, дуже клопiтнi й непевнi, тож-бо лiпше набратися шляхетноi вiдваги i приготуватися до всього, що може статися, черпаючи певну втiху в тiм, що, може, не все ще втрачено.
Роздiл XXVI
Про виховання дiтей
Панi Дiанi де Фуа, графинi де Гюрсон
Я нiколи не бачив батька, який, хоч би його син був горбатий чи там шолудивий, не визнав би його через це за свого; не тому (якщо тiльки вiн не заслiплений батькiвською любов'ю), щоб вiн не помiчав цiеi ганджi, а тому, що це ж таки його кровинка! Так само я лiпше, нiж хтось iнший, бачу, що ця моя базгранина – лише химери людини, яка надгризла колись у дитинствi лишень шкуринку науки i зберегла в пам'ятi найзагальнiше i вельми невиразне уявлення про ii середину: трохи того, трохи того, а разом майже нiчого, одне слово, з-французька. Загалом беручи, я знаю, що таке медицина, правознавство, математичнi дii, i так само приблизно знаю предмети кожноi з цих наук. Зрештою також знаю, що науки загалом мають служити людям. Але залазити в iхнi хащi, кусати собi нiгтi, гибiючи за Аристотелем, монархом новочасноi науки, або заглиблюватися в якусь окрему царину я нiколи не намагався; i нема такоi дисциплiни, ази якоi я мiг би накреслити. Кожен учень середнього класу зумiе мiркувати вченiше вiд мене; знань би моiх не стало, аби екзаменувати його бодай з першого завданого йому уроку. А якби мене все-таки до цього змусили, я б, не маючи iншоi ради, вибрав би з такого уроку, та ще й зовсiм нездарно, якiсь загальники, щоб на них перевiрити, як вiн мiркуе, керуючись природженим здоровим глуздом: метода, незгiрш чужа для наших школярiв, нiж знов iхня – для мене.
Я не прочитав як слiд жодноi путньоi книжки, опрiч Плутарха та Сенеки, з яких черпаю, як данаiди[57 - Данаiди – у грецькiй мiфологii 50 дочок царя Даная, якi за батьковим наказом убили у шлюбну нiч своiх чоловiкiв. На покару iх засуджено в Аiдi вiчно наповнювати водою бездонну бочку.], невпинно наповнюючись i виливаючи iз себе всотане. Дещо потрапило звiдти на цей папiр, а так – майже нiчого в менi не осiло.
Історiя дае менi бiльший попас, так само й поезiя, в якiй я особливо кохаюся. Бо, за Клеантовими[58 - Клеант – фiлософ iз III вiку, очолив школу стоiкiв пiсля смертi Зенона.] словами, достоту, як голос, загнаний у тiсний канал сурми, вихоплюеться дужчим i пронизливiшим, так, на мiй суд, i думка, пробиваючись крiзь численнi поетичнi ритми, вилiтае з бiльшим iмпетом i стрясае мене куди глибше. Що ж до моiх природжених здiбностей (витвором яких е цi проби), то я вiдчуваю, що вони знемагають пiд тягарем цього задуму. Моя тяма i суд пробираються лише помацки, заточуючись, кульгаючи i шкопиртаючи; зайшовши навiть далi, нiж сподiвався, я все-таки не радiю; я не перестаю бачити перед собою обрiй, але якийсь млистий i невиразний, невловимий для мого ока. І хоч я збирався говорити вiльно про все, що тiльки спаде в голову, i використовувати при цьому лише власнi природнi данi, то, якщо менi трапляеться, а це бувае часто, знайти випадком у добрих авторiв тi самi iдеi, якi я намiрявся викласти (так, власне, було iз Плутарховими мiркуваннями про силу уяви), то до мене починае доходити, який я сiрий i кволий, неоковирний i тупий проти цих людей, i тодi мене огортае жаль до самого себе. Але воднораз я i втiшаюся, що моi думки мають честь збiгатися з iхнiми помислами i що я, хоч i десь iззаду, а все ж тюпаю за ними, притакуючи iм. А ще я пишаюся, до чого вдатний не кожен, що бачу, яка прiрва лежить мiж ними i мною. Тож-бо попри все я гоню i далi своi химери, хоч би якi хирлявi та нiкчемнi вони були, у такiй подобi, як вони законилися в моiй головi, не латаючи i не церуючи прогалин, якi вiдслонило менi порiвняння себе з вищезгаданими авторами. Треба мати мiцнi голiнки, якщо хочеш iти плiч-о-плiч з ними. Дурноверхi сьогочаснi писарчуки розцяцьковують сторiнки своiх творiв-одноденок цiлими уривками з античних авторiв у надii добути цим собi слави, а допевняються протилежного. Кричуща рiзниця у блисковi розуму робить iхню писанину такою тьмяною, млявою i незугарною, що вони бiльше на цьому втрачають, нiж виграють.
Тут е два протилежнi пiдходи. Фiлософ Хрисипп тулив у своi книжки не лише уривки, а й цiлi твори iнших авторiв, а до одноi втелющив навiть Еврипiдову Медею. Аполлодор[59 - Аполлодор – граматик i мiтолог атенський, жив у II ст. до Р. X.] сказав, що як одвiяти з його книг усе, що чуже, то зостанеться чистий папiр. Натомiсть ув Епiкура у трьохсот залишених ним томах не знайдеш жодноi цитати.
Якось менi довелося натрапити на один такий запозичений уривок. Я з позiхами гортав французький текст, безкровний, немiчний, геть пустопорожнiй i безглуздий, словом, iстинно французький. Аж це по довгiм i нуднiм порпаннi напав на щось прегарне, мальовниче, пишне, знесене аж до хмар. Якби я брався туди узвозом положистим, довго i марудно, усе було б гаразд. Але контраст виявився таким рiзким i раптовим, що з перших слiв я вiдчув, що злинаю до зовсiм iншого свiту. І безодня, з якоi я вибрався, здалася менi такою глибокою i далекою, аж менi пропала охота знову спускатися туди. Якби якусь зi своiх розправ я приоздобив такою перлиною зi скарбiв минувшини, це лишень вияскривило б нiкчемнiсть решти тексту.
Ганити в iнших власнi хиби, здаеться менi, так само не грiх, як ганити (що я теж роблю часто) чужi хиби в собi. Викривати iх треба всюди, викурюючи з усякого притулку. Отож я знаю, яке зухвальство з мого боку примiряти власне убозтво до крадених красот, намагатися зрiвнятися з ними, не без кволого сподiвання замазати очi своiм суддям. Моя ретельнiсть винагородить брак натхнення та сили. При цьому я не фехтую з тими досвiдченими герцiвниками по-справжньому, а тiльки роблю принагiднi випади, не сходжуся з ними сам на сам, а тiльки злегка iх черкаю, не так карбую з ними крок, як пробую його поставити.
Якби я потрапив устигати за ними, то напевняка був би на висотi; бо я загаюся з ними завше в тiм, у чому вони здаються найдужчими.
Натомiсть чинити так, як я бачу в iнших, убиратися в чужу лицарiю аж до самих пучок, мережити щось свое (а це легко в таких учених загальниках), уплiтаючи тут i там мудрiсть старожитнiх i привласнюючи ii собi потаймиру: це менi здаеться чимось ницим i нечесним – передусiм тому, що, не маючи нiчого за душею, коштом чого можна б творити, вони пнуться видати чужий товар за свiй; аби потiм (яке глупство!) вдовольнятися тим, що таким ошуканством добилися хвали чернi, ганьблячи себе в очах розумних людей, якi тiльки крутять носом на таку складену з лупу мозаiку; тимчасом як тiльки iхня похвала чогось справдi варта.
Щодо мене, то менi вiд такого просто з душi верне. Якщо я наводжу чужi слова, то лиш на те, щоб переконливiше висловити власну думку. Це не стосуеться центон[60 - Центона – твiр, складений з уривкiв, насмиканих у рiзних авторiв.], якi наводяться саме як центони, а не щось iнше. Замолоду я бачив мiж ними кiлька скомпонованих вельми премудро, як-от одна, оприлюднена пiд iменем такого собi Капiлупа[61 - Лелiо Капiлупi (1498—1560) – поет iз Мантуi, автор сатир проти ченцiв, написаних у формi центони.], не кажучи вже про центони старожитнi. Справжнi таланти здатнi виявити себе однаковою мiрою в такого роду творах, i в iнших творах, як, скажiмо, Лiпсiй[62 - Юст Лiпсiй (1547—1606) – славетний гуманiст нiдерландський, видавець давньоримських письменникiв.] у вченiй i старанно укладенiй збiрцi Полiтика.
Хай би там як, я хочу сказати: хоч би якi були моi дурницi, я не збираюся iх приховувати, як не приховував би портрета самого себе, лисого i шпакуватого, бо маляр намалював не якесь там вродливе обличчя, а мое власне. Такi моi настроi i моi пiдходи; я подаю все так, як думаю, а не як думати належить. Моя мета – показати самого себе; може, завтра я буду iнший, якщо якесь нове враження змiнить мене. Тож я не вбачаю в собi такого поважного автора, щоб менi конче мали вiрити, та й не прагну цього, вiдчуваючи, що надто погано освiчений, аби навчати iнших.
Одна читачка, яка ознайомилася з попереднiм роздiлом, свого часу сказала менi, що треба було б трохи ширше зупинитися на вихованнi дiтей. Отож, панi, якби я мав бiльше знань у цiй дисциплiнi, я не мiг би iх краще застосувати, як зробити подарунок тому дрiбнятковi, яке намiряеться незабаром живосилом видобутися на свiт iз вас (у вас надто гарна душа, щоб починати iнакше, як iз хлопчика). Адже спричинившись до вашого, панi, щасливого одруження, я маю якесь право прагнути величi та добробуту всього, що з нього постане. Я не кажу вже про те, що мое давне бажання прислужитися вам, панi, зобов'язуе мене зичити вам честi, добра й успiхiв у всьому, що вас стосуеться. Але, сказати по щиростi, я в тих матерiях мало що тямлю, знаю тiльки одне: в царинi людських знань нiщо не мае такоi ваги i не пов'язане з такими труднощами, як предмет виховання i навчання дiтей. Узяти, примiром, рiльництво: заходи для пiдготовки сiвби добре вiдомi й легкi для проведення, як i сама сiвба; але щойно посiяне зiйде, виникае потреба в безлiчi заходiв та в подоланнi багатьох труднощiв, щоб його зростити. Так само i з людьми: невеликий клопiт iх посiяти, але скоро вони вродяться, настае час невисипущоi працi, сповнений клопотiв та тривог, як iх виростити i довести до розуму.
Нахили об'являються в дитячому вiцi так несмiливо i невиразно, провiстi такi непевнi й оманливi, що важко скласти про них якусь тверду думку. Погляньте на Кимона, погляньте на Темiстокла та на тисячi iнших! Як вони мiняються у дитинствi! У ведмедяток або цуцикiв виявляються iхнi природнi нахили; проте люди, улягаючи своiм звичкам, переконанням та законам, легко стають невпiзнанними або маскуються. Тим часом вельми важко переробити те, що вкладено в людину самою природою. Ось чому, не знайшовши правильного шляху, люди тiльки труд i час марнують, муштруючи дiтей у тiм, до чого в них нема кебети. Опинившись у такiй скрутi, треба завжди скеровувати iх до найкращого i найкориснiшого i не дуже довiряти отим легковажним провiстям та ознакам, якi ми запримiтили у поводженнi дiтей. Менi здаеться, що навiть Платон у своiй Республiцi надавав iм занадто великоi ваги.
Панi, наука – пишна оздоба i напрочуд корисне знаряддя, надто ж для осiб, так високо пiднесених на щаблях фортуни, як оце ви. Справдi-бо, свого достеменного застосування вона не знаходить у руках людей ницих та пiдлих. Вона бiльше пишаеться, коли може надати своi засоби для ведення вiйни чи правування людом, з'еднання приязнi чужого володаря чи його пiдданцiв, нiж тодi, коли хто шукае дiалектичноi аргументацii чи хоче виграти позов у судi або прописати пiгулки. Отож, панi, оскiльки я гадаю, що, виховуючи дiтей, ви не забудете i цих можливостей науки, бо ви самi скуштували ii солодощiв i походите з роду, славного нею (адже ще збереглися твори давнiх графiв де Фуа, ваших, панi, i вашого мужа предкiв, а ваш вуйко Франсуа де Кандаль працюе вже в нашi днi над створенням нових, якi продовжать учену славу вашоi родини на довгi вiки), то я хочу висловити на порушену тему свою одним одну думку, суперечну повсюдному звичаевi; це й усе, чим я можу прислужитися вам у цiй справi.
Роля педагога, якого ви призначите i вiд вибору якого залежать плоди виховання, передбачае багато iнших завдань, але iх я не торкаюся, бо не зумiю тут сказати нiчого путнього. Що ж до питання, з якого я дозволю собi дати йому раду, то тут вiн також хай дослухаеться до мене лише тою мiрою, якою вона здасться йому слушною.
Хлопця високого колiна навчають наукам не ради зиску (бо така мета нiкчемна i не гiдна ласки та фавору Муз, до того ж стосуеться iнших i вiд iнших залежить), а також не про людське око, а для того, щоб вiн почувався певнiше, аби збагатив i прикрасив себе зсередини, радше прагнучи зробити з нього розвинену людину, нiж учену. Ось чому я волiв би, щоб йому якнайстараннiше вибрали вихователя, який був би головатий з природи, а не просто мав туго натоптану голову, який би вiдзначався i тим i тим, але зацнiстю та розумом ще бiльше, нiж голою вченiстю, i хай, виконуючи своi обов'язки, вiн застосовуе новий спосiб навчання.
Зазвичай нам лиш невпинно кричать у вуха, дослiвно вливають у нас знання, мов крiзь лiйку, а наше завдання тiльки повторювати те, що почуемо. Тож-бо я хотiв би, щоб вихователь поправив цю методу i щоб вiд самого початку згiдно з нахилами душi, яку йому припоручено, заходився прищеплювати самостiйнiсть, давати йому куштувати речi на смак, вибирати i розрiзняти iх, коли показуючи йому шлях, а коли даючи змогу шукати шлях самому.
Я не бажаю, щоб вихователь говорив усе сам i сам усiм орудував; хай вiн також вислухае свого учня. Сократ, а пiсля нього Аркесилай спершу давали висловлюватися учням, а вже потiм говорили самi. Часто авторитет наставникiв стримуе i позбавляе смiливостi учнiв. Цицерон, Про природу богiв, І, 5.
Хай вiн пускае учня трюхикати перед собою, аби могти оцiнити його крок i вирiшити, наскiльки йому самому треба стримуватися, аби пристосуватися до його сили. Не дбаючи про таку домiрнiсть, ми можемо все зiпсувати; вмiти ii визначити i розумно витримувати – це, як на мене, одне з найважчих завдань. Умiння опуститися до дитячих понять i керувати ними – прикмета великоi i дуже сильноi душi. Сам я певнiше i твердiше крокую пiд гору, нiж з гори.
Якщо наставники, як у нас заведено, навчають, ведучи той самий урок i дотримуючись того самого плану, цiлу купу умiв, таких вiдмiнних своiми здiбностями та пiдготовкою, то чи ж дивина, що в усьому тлумi трапляються заледве двое чи трое дiтей, здатних щось узяти для себе з iхньоi науки.
Хай вихователь вимагае вiд учня не лише слiв вивченого матерiалу, а також i його сенсу та змiсту його i судить про принесену користь за свiдченням не його пам'ятi, а його життя. Те, чого вiн навчае, хай вiн покаже йому в сотнi пiдходiв, застосованих до сотнi розмаiтих предметiв, аби переконатися, чи добре учень сприйняв i засвоiв матерiал, i оцiнити його успiхи за платонiвською педагогiчною методою. Якщо хто вертае iжу в такому виглядi, як спожив, це свiдчить про ii нестравнiсть i грубiсть. Шлунок не впорався, якщо грунтовно не переробив як маси, так i форми того, що вiн мусив перетравити.
Наша душа керуеться лише чужим авторитетом, спутана i заполонена чужими настановами, зневолена й уярмлена прикладом iнших. Нас так засупонено в шлейки, аж нам уже не хист ходити вiльно; сила наша i свобода пропали: iм зроду не позбутися опiки. Сенека, Листи, 33. Я близько знав у Пiзi одного достойного мужа, який так шанував Аристотеля, що головним догматом його вiри було: «Пробою i мiрою слушностi всiх понять i будь-якоi iстини е згода з Аристотелевою наукою; поза нею все лише химера та бридня, бо вiн усе зглибив i все передбачив». Це його твердження, зiткнувшись зi своiм аж надто вже узвичаеним антидотом, стало причиною великого непорозумiння з римською iнквiзицiею, i втекло багато води, поки вiн викрутився з цiеi халепи.
Хай учитель радить вихованцевi усе в головi просiювати крiзь сито; хай нiчого не втокмачуе йому, спираючись на свiй авторитет i знання. Хай не перетворюються на догмат Аристотелевi засади чи там максими стоiкiв або епiкурейцiв; краще йому викласти рiзнi погляди; а учень, як зможе, зробить свiй вибiр; а нi, то хай залишаеться з сумнiвами. Тiльки дурнi впевненi й рiшучi.
Не менше, нiж знання, мене втiшае сумнiв.
Данте, Пекло, XI, 93
Якщо учень осягне думки Ксенофонта i Платона власним розумом, вони вже будуть не iхньою власнiстю, а його. Хто слiпо йде за iншим, той iде за нiчим; вiн нiчого не знайде, бо нiчого й не шукае. А ми не пiд царем; хай кожен сам собою управляе. Стека, Листи, 33. Хай, принаймнi, знае, що вiн знае. Вiн повинен пройнятися духом цих любомудрiв, а не повторювати iхнi сентенцii. А потiм при бажаннi хай смiливо забувае, звiдки iх узяв, але хай умiе мiцно iх засвоiти. Істина та умовивiд – то спiльне добро всiх i не бiльше належить тому, хто iх висловив ранiше, нiж тому, хто – пiзнiше, потiм. Те-то й те-то сказане так само у Платановому дусi, як i в моему, оскiльки вiн i я розумiемо i бачимо його однаково. Бджоли перелiтають iз квiтки на квiтку, аби робити з них мед, що належить iм; це вже не тим'ян i не материнка. Так само й учень нехай переробить i стопить водно запозичене в iнших, перетворивши його на власний твiр, тобто на свiй суд. Виховання, праця та наука мае на метi сформувати його. Хай вiн приховуе, чим собi пiдсобив, i появляе лише те, що сам з усього зробив. Дерii та позичальники виставляють напоказ своi палаци i здобутки, а не те, що вони злупили з iнших. Так само ви не бачите базаринок i почесток, пiднесених радцi трибуналу; ви бачите лишень, як шанують i вiншують його самого та його родину. Нiхто не оприлюднюе своiх прибуткiв, але всяк хвалиться своею маетнiстю.
Який зиск iз нашоi науки? Ми повиннi стати кращими й розумнiшими.
То розум, твердить Епiхарм[63 - Епiхарм – давньогрецький комедiограф.], усе бачить i чуе, то вiн з усього користае, вiн дiе i пануе; решта все слiпе, глухе й бездушне. Звiсно, ми робимо його послужливим i полохливим через те, що не даемо йому чинити, як мовиться, своiм богом.
Хто коли-небудь спитав учня, якоi вiн думки про риторику чи граматику або про якусь Цицеронову сентенцiю? Їх утовкмачують нам у голову вже готовенькими, уподiбнюючись до якихось оракулiв, в яких лiтери та склади i становлять саму сутнiсть. Знати напам'ять ще не означае знати; це означае – лише держати в головi те, що в неi покладено на схов. Якщо хто знае що направду, то розпоряджаеться ним, не озираючись на заднi колеса, не звертаючи погляду на книжку. Жалюгiдна вченiсть – ученiсть чисто книжна! Гадаю, вона мае правити – як радить Платон – за оздобу, а не за пiдмурок; незламнiсть духу, вiрнiсть даному слову, щирiсть – ось правдива фiлософiя; а науки, спрямованi на щось iнше, тiльки шарило.
Хотiв би я знати, чи Палюель або Помпей, отi пречудовi танцюри сьогодення, навчили б нас своiм скокам, лише проробляючи iх перед нами i не змушуючи нас рухатися? А тим часом отi недолугi вчителi збираються розвивати наш розум, не розбуркуючи його. Хто може навчити правувати конем, владати списом, лютнею або голосом без усякого вишколу, або навчити добре мiркувати i добре мовити, не вправляючись нi в красномовствi, нi в розправах? Бiгме, у добрiй науцi все, що впадае нам до вiч, може правити за вчену книжку: витiвка пахолка, глупота джури, балачки бенкетарiв – усе це пожива для розуму.
Особливо тут корисне спiлкування з людьми та вiдвiдання чужинецьких земель: не на те, аби звичаем нашоi шляхти привозити з них лишень вiдомостi, скiльки крокiв завдовжки Санта Ротонда або в яких пишних пiдштанках ходить iмосць Лiвiя, чи, подiбно до iнших, наскiльки на якiйсь старiй руiнi лик Нерона довший чи ширший вiд його подоби на тiй чи тiй медалi; а на те, щоб перебрати в них дух народiв i iхнi звичаi та щоб немовби вигострювати i шлiфувати власний мозок об чужий. Я хотiв би, щоб нашого вихованця починали отак возити з малого малку i насамперед, – аби одним пострiлом двох зайцiв убити, – до краiв, чия мова найдальша вiд нашоi, бо ж як не наламати язика заздалегоди, пiзнiше йому важко до неi призвичаiтися.
Недарма кажуть, що негаразд плекати дитятко пiд опiкою отця-неньки. Вроджена любов робить iх м'якими i слабкими, навiть найрозважливiших. Вони не годнi анi картати за переступи, анi допускати, аби дитя виховувалося по-спартанському, як годилося б, i наражалося на певнi небезпеки. Вони не можуть попустити, щоб син вертався спiтнiлий та закурений з якихось управ, пив гаряче чи холодне, або бачити його на норовистому конi, чи зi шпадою у герцi з досвiдченим фехтувальником, чи уперше взятою до рук аркебузою. Іншоi ради нема: хто хоче виховати сина людиною в цiлковитому розумiннi, не може панькати його в замолоду; часто, хоч-не-хоч, треба дiяти за приписом медицини:
Пiд голим небом хай у тривогах вiн
Життя проводить.
Горацiй, Оди, III, 2, 5
Пер. Андрiя Содомори
Замало гартувати душу, треба ще загартувати й м'язи. Душа була б надто обтяжена клопотами, якби не знайшла пiдсобки; на неi тодi лягае надсильний тягар, бо вона несе його за двох. Я знаю, як непереливки моiй душi в товариствi занадто нiжного та вразливого тiла, яке так даеться iй узнаки, i, читаючи книжку, я часто помiчаю, як те, що в них виставляеться за велич душi та вольовий гарт, куди бiльше залежить вiд товстоi шкiри та широкоi костi.
Я бачив людей, чоловiкiв, жiнок та дiтей, змалечку вихованих так, що для них удар кийком означав менше, як для мене щиголь; дiставши в шкуру, вони навiть не поморщаться. Коли атлети у витривалостi змагаються з фiлософами, то тут даеться взнаки бiльше гарт м'язiв, нiж гарт душi. Навичка перетерплювати працю в потi чола – це навичка перетерплювати бiль: праця гартуе чутливiсть до болю. Цицерон, Тускуланськi розмови, II, 15. Вихованця треба пiддати мозольним трудам суворих управ, аби привчити до викручування членiв, штрикань, припiкань залiзом, словом, до ув'язнення i тортур. А що ж? На таке вiн також може наразитися, адже бувають часи, коли воно загрожуе як злому, так i доброму, прикладiв не бракуе! Хто зневажае закони, той найпоряднiшим людям загрожуе хлостою i мотузом.
Ба бiльше, приявнiсть батькiв пiдривае i вчительський авторитет, який мае бути незаперечний. До цього треба додати, що пошана, якою молодик тiшиться у домiвникiв, усвiдомлення багатства та потуги свого роду – це все, на мою думку, неабиякi перешкоди в юному вiцi.
У життевiй школi спiлкування з людьми я не раз примiчав одну ваду: замiсть намагатися пiзнати iншого, ми все влаштовуемо так, щоб самим похизуватися, i бiльше дбаемо про те, аби виставити на продаж власний товар, анiж купити для себе новий. Мовчанка та скромнiсть – це прикмети вельми пожиточнi у громадi. Треба вимуштрувати хлопця так, щоб вiн був ощадний i стриманий, користаючи зi своеi науки, як ii вже набуде; щоб не переймався дурницями та нiсенiтницями, висловленими при ньому: адже негречно i нечемно вiдпихати все, що нам не до мислi. Хай вiн спокiйно ставиться до того, що його хтось поправляе, i не ганить iншого за те, чого сам волiе не чинити; так само хай не стае цапки проти того, що в нас – рiч свiтова. Мудрим можна буть без чванi i пихи. Сенека, Листи, 113. Хай уникае повчальних i непристойних манер, дитинноi амбiцii виокремитися i здатися розумнiшим за iнших, а також пошукiв слави у лайцi та претензii на нове слово. Тiльки великi поети можуть дозволяти собi вiльнощi у своiй штуцi – так само едино великi й високi душi можуть ставити себе вище за те, що заведено. Якщо Сократ чи Аристипп учинили щось проти звичаiв та усталених засад, не думай, що й тобi це вiльно. Такi вiльнощi вони заслужили своiми великими i боговитими прикметами. Цицерон, Про обов'язки, І, 41. Хай вихованця навчать заходити в суперечку чи розмову, лише коли йому зустрiнеться гiдний суперник; у такому разi хай вiн не вдаеться до всiх аргументiв, якi можуть йому прислужитися, а лише до найсильнiшого з них. Треба його навчити добирати i вiдсiювати доводи, а також не забувати у диспутi про його мету, а отже, й стрункiсть. Особливо хай привчать його, щоб умiв програвати i складати зброю перед iстиною, щойно вiн ii постереже, байдуже, об'явилася вона його супротивниковi чи сяйнула йому самому. Адже вiн не сходить на катедру, щоб виголошувати завчену лекцiю; так само не зобов'язаний вiн обстоювати те, що йому здаеться неслушним. Вiн також i не з тих, хто за готiвку продае право признатися до своеi вини i спокутувати ii. Не змушуе його жодна конечнiсть обстоювати i боронити все, що йому велено i приписано. Цицерон, Академiчнi питання, І, 41.
Якщо його вихователь сповiдуватиме такi лихi погляди, вiн виховае свого учня вiрним, прихильним i мужнiм служником свого володаря; але й остудить у ньому бажання бути прихильним до нього iнакше, нiж з уваги на суспiльну повиннiсть. Окрiм iнших болячок, якi допiкають нашiй свободi з узяттям на себе iнших особливих зобов'язань, думка найнятоi i купленоi людини або не така щира i вiльна, або може стягнути на неi закиди в зухвальствi i невдячностi. Щирий дворак не може мати анi права, анi бажання говорити про свого пана iнакше, як тiльки прихильно; адже той серед тисяч пiдданцiв вибрав його, аби тримати при собi i годувати власною рукою. Ця ласка i ця вигода, природно, витравляють iз нього щирiсть i заслiплюють його. Тим-то ми бачимо, що мова цих людей зазвичай рiзниться вiд того, що говорять люди iншого стану, i не будить великоi довiри, коли перекидаються на цю тему.
Хай сумлiння та цнота променiють у словах нашого молодика i хай лише розум буде йому за провiдника.
Хай йому прищеплюють те, що визнати огрiх, помiчений у своiх висловлюваннях, навiть як його не зауважив нiхто, окрiм нього, свiдчить про його розум та щирiсть, а це головне, до чого вiн повинен прагнути; що впиратися у своiх заблудах i чiплятися за них – примiтивнi бзики, притаманнi всiм ницим душам; зате схаменутися i поправитися, облишити боронити неправе дiло в розпал суперечки – прикмети рiдкiснi, цiннi й гiднi фiлософа.
А ще його слiд навчити, аби в товариствi вiн спостерiгав за всiма; адже я помiчаю, що на найвищих стiльцях зазвичай сидять люди найнедолугiшi i що доля ущедряе своею ласкою не за розумом. Не раз я був свiдком: коли на покутi балакали про красу гобелену чи смак мальвазii, пробчували багато дотепного з того, що лунало на сiрому кiнцi. Хай вiн усвiдомить, чого вартий усяк: воляр, муляр, мандрiвець; треба скористатися з усього i взяти вiд кожного те, чим вiн може похвалитися, – у господарствi придасться все; навiть глупота i чужi хиби можуть бути за науку. Зважуючи манери i поводження кожного, вiн розбуркае в собi охоту наслiдувати добряг i зневажати нiкчем.
Хай наставник прищепить його уму шляхетну цiкавiсть; хай вихованець розпитуеться про все, що тiльки спiткае незвичного довкола себе, хай придивляеться до всього; будинок, водограй, людина, давне бойовище, мiсце, де ступала нога Цезаря чи Карла Великого;
Де земля льодом крiпне, де аж репае з жару
І де вiтер жене твiй парус додому.
Проперцiй, IV, З, 39
Хай вiн довiдуеться про звичаi, могуть та укладенi спiлки того чи того князя: це все речi прецiкавi й страх кориснi.
Зрозумiло, у те спiлкування з людьми треба включити, i то насамперед, тих, хто живе лише у пам'ятi книжок. Хай молодик за посередництвом iсторii заглибиться у великi душi найблискучiших вiкiв. Хтось скаже, що це марна трата часу, зате iнший побачить у цьому неабияку користь. За Платоном, тiльки цю науку й шанували лакедемоняни. Яким пожиточним стане для нього читання Життеписiв нашого Плутарха! Але хай мiй наставник не спускае з очей кiнцевоi мети своеi мiсii: нехай вiн утовкмачуе учневi в помку не так дату руйнування Картагени, як звичаi Ганнiбала та Сципiона; не так те, де упокоiвся Марцелл, як те, чому саме на такий кiнець вiн зовсiм не заслуговував! Хай вiн знайомить його не так iз подiями, як iз думками про них. Це, як на мене, з усiх предметiв саме той, який нашi уми мiряють найрозмаiтiшими мiрками. Скажiмо, у Тита Лiвiя я вичитав сотнi речей, яких хтось iнший не вичитав; Плутарх вичитав ще сто, окрiм тих, що вичитав я, i, може, окрiм тих, що вклав у своi твори. Для одних це суто граматична вправа, для iнших анатомiя фiлософii, з допомогою якоi ми засягаемо в найтемнiшi закамарки нашоi iстоти. У Плутарха е чимало вичерпних розправ, гiдних того, щоб iх собi запозичити; адже, як на мене, це достеменний майстер у своему ремеслi; але е в нього й тисячi iнших мiсць, яких вiн лише ледь торкаеться: ось, показуе вiн пальцем, куди нам слiд iти, якщо матимемо охоту; iнодi, в чомусь найживотрепетнiшому, вiн обмежуеться лише натяком. Треба тi мiсця вихоплювати звiдтам i повиставляти напоказ. Так, скажiмо, реплiка про те, що азiйцi служили одному пановi тому, бо не вмiли вимовити одного-однiсiнького складу нi, – цi слова, можливо, дали Ла Боесi[64 - Етьен де Ла Боесi (1530—1563) – Монтенiв друг, великий французький гуманiст.] тему та привiд для написання Рабства зi своеi волi. Так само iнодi вiн вилущуе з життя якоiсь людини один дрiбний учинок чи слово, вартi цiлоi розправи. Шкода, що люди такого великого розуму так люблять стислiсть: звiсно, iхня слава на цьому виграе, але ми втрачаемо. Плутарх волiе, щоб ми величали його за розум, а не за знання; вiн волiе залишати нас у голодi, анiж у переситi. Вiн знае, що навiть у добрих речах можна набалакати чимало зайвого i що Олександрит цiлком слушно закинув тому, хто виголошував перед ефорами дотепну, але задовгу промову: «О чужоземцю, ти говориш те, що треба, але не так, як треба». Хто худий тiлом, затушковуеться по саме нiкуди; хто вбогий думкою, дметься словами.
Обертаючись у свiтi, людський розум набувае благословенноi ясностi. Всi ми схильнi замикатися та поринати в себе i бачимо не далi свого носа. У Сократа якось запитали, звiдки вiн, i почули у вiдповiдь не: «З Атен», а: «Зi свiту». Вiн, чий ум був ширший i гострiший вiд нашого, увесь свiт сприймав як рiдне мiсто й обдаровував своiми знаннями, спiлкуванням та прихильнiстю весь рiд людський: не так, як ми, бачачи лиш те, що тичеться до нас самих. Коли в моему селi вимерзае винна лоза, панотчик пояснюе це гнiвом Господнiм проти роду людського i гадае, нiби людожерiв на тому кiнцi свiту напала фолiкулярна ангiна. Хто, дивлячись на нашi горожанськi вiйни, не гукне: все пiшло шкереберть, не за горами день Страшного суду! – забуваючи, що бували ще страшнiшi лихолiття i що десять тисяч краiн свiту сiеi хвилi гараздують? Я ж, споглядаючи нашу сваволю та безкарнiсть, дивуюся, що вони ще м'яко i лагiдно виявляються. Кого по головi тне град, тому здаеться, буцiмто по всiй пiвкулi лютують хвища та буря. Один савоець вирiк: якби отой дурило, король французький, умiв розпоряджатися, то, може, став би маршалком у мого дука. Савоець не мiг собi уявити чогось величнiшого за власного пана! Самi про це не здогадуючись, у такiй самiй оманi перебуваемо i ми, а вона, ця омана, вельми шкiдлива i таiть у собi цiлу купу наслiдкiв. Але хто собi уявить, як на мальовидлi, великий образ матiнки-природи, у всьому ii маестатi, хто вичитае в ii ликовi безконечно мiнливi й розмаiтi риси, хто узрiе у нiй себе, ба не тiльки себе, а й цiле королiвство, нiбито цяточку, пришпилену тонесеньким гострячком, той здатний бачити речi в iхнiх справжнiх розмiрах.
Цей великий свiт, на думку багатьох мудрецiв, ще й множинний, бо вони мають його лише за одну з вiдмiн усього роду, – ось верцадло, в яке треба вдивлятися, аби добре пiзнати самих себе. Отож я прагну, аби це була книжка для мого учня. Сила-силенна розмаiтих характерiв, сект, мiркувань, переконань, законiв та звичаiв – усе навчае нас розумно судити про власнi й наламуе наш розум розумiти свою недосконалiсть i природну немiч, а це наука аж нiяк не благенька. Численнi струси та крутi змiни у громадському життi навчають нас не вельми пишатися собою. Стiльки iмен, стiльки звитяг та пiдбоiв, похованих у забуттi, у смiшному свiтлi виставляють нашi сподiвання увiчнити свое ймення захопленням у полон десяти комонникiв чи здобуттям курника, покликаного бути знаним опiсля тiльки своiм падiнням! Розкiш та пишнота стiлькох урочистостей в iнших державах, гордовитiсть i пиха стiлькох монархiв та дворiв гартують наш зiр, аби його не заслiпив блиск наших. Стiльки мiльйонiв людей, похованих перед нами, додае нам духу не боятися вiднайти таке добiрне товариство на тому свiтi. Так i з усiм iншим.
