скачать книгу бесплатно
Якщо це закарлюцтво, цi заплутанi i каверзнi софiзми, Цицерон, Академiчнi питання, П, 24, заохотять учня видавати брехню за правду, то це й справдi небезпечно; але якщо вони не дають нiчого i викликають у нього лише смiх, я не бачу, чому б йому вiдступати перед ними. Бувають такi дурнi, що збочують iз дороги i накидають гака завдовжки чверть милi, ганяючись за дотепом, або тi, хто не добирае потрiбного слова для передавання сутi справи, а, навпаки, пристосовуе суть справи до готових слiв. Квiнтилiан, VIII, 3. Я куди охвiтнiш перекручу якусь добру сентенцiю, щоб вона пасувала до мого твору, нiж, погнавшись за нею, перекручу нитку своiх розумувань. Навпаки, то слова мають служити думцi i йти за нею, i там, де французька мова недолуга, хай допоможе гасконська. Я хочу, щоб перед вела сама суть справи, заповнюючи уяву слухача так, щоб вiн не зважав на слова. Мова, як на мiй смак, це мова природна i проста, як на паперi, так i на устах; сочиста i гостра, стисла i коротка, не так причепурена i пригладжена, як ядерна i могутня:
Врештi до смаку лиш такi слова, що вражають,
Вiрш з епiтафii на могилi Лукана
радше кострубата, нiж нудна; вiльна вiд штучностi, невимушена, стихiйна, смiлива; щоб кожен клаптик ii жив своiм життям; не педантична, не чернеча, не сутяжницька, а радше солдатська, як називае Светонiй Цезареву мову, хоча менi невтямки, чому вiн ii так називае.
Я залюбки наслiдував ту навмисну недбалiсть, яку ми бачимо у нашоi молодi в убраннi: плащ, звислий на зав'язках, пелерина на одному плечi, брижатi панчохи, – це все вияв презирливоi погорди до чужинецьких строiв та витребеньок. Але ще доречнiше було б таке ставлення до мови. Всяка силуванiсть, надто за нашоi французькоi жвавостi й веселостi, не личить двораковi, а в монархii кожен шляхтич мае поводитися як дворак. Отож ми робимо правильно, трохи випинаючи простоту i недбальство.
Я не люблю тканини, де видно шви та вузлики, – подiбно до того, як хтось не захоплювався б тiлом, де можна перерахувати всi костi та жили. Мова, яка дбае про правду, мае бути проста i нехитра. Сенека, Листи, 75.
Проречистiсть шкодить самiй сутi справи, привертаючи до себе нашу увагу.
Як у вбраннi бажання вiдзначитися якимсь особливим i незвичним кроем видаеться чимось дитинним, так i в мовi: гонитва за новими зворотами i мало знаними словами походить iз якогось школярського марнославства. Чому б менi не послуговуватися мовою паризького базару? Аристофан[73 - Аристофан – граматик олександрiйський II ст. до Р. X.] Граматик попав пальцем у небо, ганячи Епiкура за простоту його мови i намагання говорити ясно – якраз у цьому й полягало його ораторське мистецтво. Наслiдувати мову зовсiм не важко – i цим одразу заражаеться весь загал; зате наслiдувати судження, думки – рiч забарнiша. Бiльшiсть читачiв, бачачи однаковi строi, дуже помиляеться, гадаючи, нiби пiд ними ховаються однаковi тiла.
Сили та м'язи не позичити; можна позичити лише плащi та вбори. Бiльшiсть тих, з ким я спiлкуюся, говорять тiею самою мовою, якою написано цi Проби, але я не знаю, чи й мислять вони однаково.
Атенцi, зазначае Платон, привченi дбати про багатство та гожiсть своеi мови, спартанцi – про ii лаконiчнiсть, а критяни – бiльше про щедрiсть думок, нiж про слова: цi найтямкiшi. Зенон хвалився, що в нього два рiзновиди учнiв: однi, вiн називае iх фiлологи, цiкавi пiзнати самi речi, i вони його улюбленцi; другi – логофiли, яких обходять самi слова. Це не означае, що красномовство не файна i не корисна рiч, а все ж вона не така файна, як ii розмальовують, i менi досадно, що на те, щоб його навчитися, йде все наше життя. Я волiв би насамперед добре знати рiдну мову, а також мову сусiдiв, з якими найчастiше маю до дiла.
Знання греки та латини – штука, безперечно, гарна й важлива, та вона даеться надто дорогою цiною. Я розповiм, як можна iх здобути куди легшим коштом, нiж звичайно, – цей спосiб випробувано на менi самому. Його може застосувати всякий, хто забажае.
Мiй покiйний батько, розпитавши якнайретельнiше знавцiв та науковцiв, як найлiпше вивчати мови, почув вiд них попередження про звичайнi тут перепони; його застерегли, що едина причина, чому нам несила осягти величi i мудростi давнiх грекiв та римлян, це тривалiсть вивчення iхнiх мов, тодi як iм самим вони не коштували анiнайменших зусиль. Сам я не вiрю, щоб то була справдi едина причина. Хай би там що, а батько зарадив собi тим, що просто з рук мамки, ще перш нiж мiй язик почав щось лепетати, вiддав мене пiд опiку нiмцевi (цей нiмець потiм помер у Францii славетним лiкарем). Мiй учитель зовсiм не знав нашоi мови, зате чудово орудував латиною. Приiхавши на запрошення мого батька, який створив йому всi умови для мого навчання, вiн не вiдходив вiд мене нi на крок. Нiмець мав при собi двох пiдмагачiв, не таких учених, як вiн, iх було приставлено до мене дядьками, i всi трое не озивалися до мене iнакше, нiж латиною. Що ж до решти домiвникiв, то тут дiяло непохитне правило: батько, матiр, служник повиннi були спiлкуватися зi мною за допомогою дещицi завчених латинських слiв. Аж дивно, як iм у цьому повелося. Батько i мати так опанували латину, що цiлком ii розумiли, а при потребi могли й порозумiтися нею; те саме можна сказати i про челядь, якiй доводилося мати справу зi мною. Коротко кажучи, ми так полатинились, аж наша тарабарщина поширилася на окiльнi села, де й досi зберiгаються завдяки частому вжитку латинськi назви деяких ремесел та вiдповiдного знаряддя. Особисто я навiть на сьомому роцi тямив францужчину чи перигорську говiрку не бiльше, нiж скiльки, скажiмо, арабщину. І завиграшки, без книжки, граматики, будь-яких правил, лозини та слiз я опанував латину, i в моiх вустах вона звучала не менш щиро, нiж у вустах мого напутника, бо я не знав нiчого iншого, щоб ii псувати та нiвечити. Для контрольних робiт iз письмого перекладу латиною доводилося давати менi текст не французькою мовою, як у школах, а кепською латиною, яку я мав довести до божеського вигляду. Нiкола Грушi, автор Де комiтiiс Романорум, Гiйом Герант, коментатор Аристотеля, Джордж Б'юкенен, великий поет шотландський, Марк-Антуан Мюре[74 - Грушi, Герант, Б'юкенен i Мюре – Монтеневi учителi в Бордоському колежi.], котрого Францiя та Італiя вважають за найкращого промовця нашоi доби, моi колишнi наставники – всi вони казали менi не раз, що в дитинствi я так легко i вiльно джеркотiв латиною, аж iм бувало лячно до мене пiдступитися. Б'юкенен, котрого я згодом зустрiв у почтi покiйного кардинала де Брiссака, признався менi, що лаштуеться писати твiр про виховання дiтей i хоче мiй вишкiл узяти за взiрець; вiн тодi виховував молодого графа де Брiссака, згодом уславленого своею мужнiстю та вiдвагою.
Щодо греки, якоi я майже зовсiм не знаю, то батько збирався навчати мене цiеi мови, застосовуючи геть-то новий метод: з допомогою гри та вправ. Ми вивчали вiдмiнки, граючись у них, як дехто вивчае математику та геометрiю, гуляючи, скажiмо, в дамки. Адже моему батьковi, окрiм усього iншого, радили приохочувати мене до науки i до виконання обов'язку, не гвалтуючи моеi волi й спираючись лише на мое палке бажання. Йому радили виховувати мою душу в лагодi, даючи iй цiлковиту волю, без примусу та суворостi. І вiн дбав про це так неухильно, що з огляду на думку декотрих авторитетiв, нiби для нiжного мозку дитини шкiдливо, якщо ii раптово будити вранцi, гвалтом i похапливо вириваючи з чiпких обiймiв сну (в який вони поринають куди глибше, нiж ми, дорослi), з огляду на iхню думку звелiв, щоб мене будили звуками музичного iнструменту i щоб у цей час бiля мене неодмiнно був хтось iз челядникiв.
Цього прикладу досить, аби судити про всю картину, а також аби скласти уявлення про турботливiсть i любов мого взiрцевого батька, котрому годi поставити на карб, що йому не пощастило споживати справедливих плодiв такоi пильноi своеi дбалостi. Двi обставини спричинилися до цього. По-перше, яловий i невдячний грунт. Хоч я i тiшився здоров'ям нiвроку i мав лагiдну та слухняну вдачу, а проте був таким м'ялом, вiдзначався такою сонливiстю i млявiстю, що не могли мене вирвати з моеi лiнi, навiть аби змусити трiшечки погуляти. Те, що я бачив, я бачив ясно, i пiд отою обважнiлою оболонкою вiддавався зухвалим мрiям та зрiлим як на своi роки думкам. Розум у мене був повiльний i посувався в розвитку лише остiльки, оскiльки його вели, схоплював я теж не з лету; дотепнiстю похвалитися я не мiг, до того ж я хибував на цiлковитий – просто фантастичний – брак пам'ятi. По-друге, як усi тi, кому нетерпеливиться чимшвидше одужати i хто хапаеться за першу-лiпшу пораду, мiй добряга-батько, потерпаючи, як би не зазнати краху в такому любому для його серця починаннi, пiшов зрештою на поводi в узвичаеноi думки, яка завжди вiдстае вiд тих, хто веде перед, робом журавлiв, що тягнуться за вожаем, i скорився звичаю, уже не оточуваний тими, хто пiдказав йому в Італii першi виховавчi настанови, звiдки вiн iх i вивiз. Отож батько послав мене, шестирiчного, до гiенськоi школи, на той час закладу в повному розквiтi, закладу найкращого у Францii. Навряд чи можна було додати ще щось до тих турбот, якими вiн мене там оточив, обравши найдостойнiших вихователiв, що опiкувалися мною окремо, i допевнившись для мене низки iнших, не передбачених у школах, пiльг. Але так чи iнакше, це була школа. Моя латина невдовзi пiдупала, i, вiдвикнувши користуватися нею в розмовi, я швидко дисквалiфiкувався. Тож-бо всi моi знання, набутi завдяки новiй навчальнiй методi, прислужилися менi лише на те, щоб я зразу перескочив у старшi класи. Але вийшовши зi школи тринадцятирiчним хлопцем з повним курсом наук (як у них це зветься), я, щиро кажучи, не винiс звiдти нiчого такого, чим мiг би пишатися.
Поривати до книг мене почало завдяки втiсi вiд оповiдок Овiдiевих Метаморфоз. Уже в сiм-вiсiм рокiв я зрiкався усiх забавок, аби тiшитися iхнiм читанням; окрiм того, що латина була для мене рiдною мовою, Метаморфози виявилися найлегшою з усiх вiдомих менi книжок, найдоступнiшою своiм змiстом моему ще незрiлому розумовi. Що ж до всiляких там Ланселотiв Озерних, Амадiсiв, Гюонiв Бордоських та iнших плюгавих книжчин, якими захоплюються замолоду, то я про них тодi й не чував (та й нинi гаразд не знаю, об чiм вони) – так суворо мене вишколили. Натомiсть до iнших обов'язкових дисциплiн я ставився аж надто недбало. Але тут мене врятувало те, що мiй напутник був розумний i дивився крiзь пальцi на цi та iншi моi грiшки. Завдяки цьому я проковтнув усю Берилiеву Енеiду, потiм Теренцiя, Плавта, нарештi, iталiйськi комедii, страх цiкавi для мене своiм змiстом. Якби вихователь виказав тупу упертiсть i не давав менi читати, я б винiс зi школи лише люту ненависть до книжок, – подiбно до майже всiх наших паничiв. Та вiн поводився вельми мудро. Вдаючи, нiби нiчого не бачить, вiн ще дужче розпалював мiй читацький апетит, дозволяючи ласувати книжками лише потаенцi й лагiдно змушуючи мене виконувати обов'язковi уроки. Адже в тих, кому батько доручав мое виховання, вiн волiв шукати насамперед добродушнiсть i м'якiсть вдачi. Я ж, зi свого боку, не мав iнших вад, окрiм оспалостi та лiнi. Боятися треба було не того, що я вчиню щось погане, а того, що я битиму байдики. Нiщо не показувало, що я буду лихий, натомiсть про те, що стану пустоцвiтом, промовляло все. Менi загрожувало не лиходiйство, а неробство. І так воно, бачу, й сталося. Ось якими закидами найчастiше натуркують менi вуха: ледачий, байдужий до родинних i товариських обов'язкiв, а також до громадських; надто поглинутий собою. Навiть тi, хто найменше до мене прихильний, не скажуть: яким правом вiн собi оте присвоiв? Яким правом нiчого не заплатив? Вони кажуть: чому вiн нiчим не поступаеться? Чому нiчого не даруе?
Буду радий, якщо й надалi менi робитимуть лише такi, породженi особливою вимогливiстю, закиди. Та дехто несправедливо вимагае вiд мене, щоб особисто я робив те, що вони зобов'язанi робити самi. Гудячи мене, вони заздалегiдь вiдмовляються належно оцiнити будь-який мiй добрий вчинок i висловити менi подяку, яка була б лише справедливою даниною. Крiм того, я прошу врахувати, що всяке мое добре дiло мае цiнуватися тим бiльше, що сам я менше за абикого користувався чужим добродiйництвом. Я можу тим вiльнiше розпоряджатися своiм майном, чим бiльше воно мое. І якби я любив розписувати все, що роблю, то мiг би легко вiдмести адресованi менi докори. А декому з цих панiв я ще й зумiв би завиграшки довести, що вони роздратованi не так тим, що я роблю не досить багато, як тим, що я мiг би зробити куди бiльше.
Воднораз моя душа сама по собi зовсiм не була позбавлена сильних iмпульсiв, а також чiткого i ясного погляду на доколишнiй свiт, який вона зовсiм непогано розумiла i якому в самотностi, нi з ким не спiлкуючись, дала оцiнку. І мiж iншим, я справдi думаю, що вона нездатна була б схилитися перед силою та примусом.
Чи слiд менi згадати про ще одну свою здiбнiсть, виявлену в дитинствi? Менi притаманне вмiння вживатися у виконуванi ролi. Бо ще в ранньому вiцi
Менi дванадцятий пiшов в ту пору рiк
Вергiлiй, Еклоги, VIII
менi доручали ролi героiв у латинських трагедiях Б'юкенена, Геранта i Мюре, якi вельми успiшно ставилися в нашiй гiенськiй школi. У цiй справi наш ректор Андреа де Гувеа[75 - Андреа де Гувеа – принципал чи директор Гiенського колежу в Бордо.], як i в усьому, що стосувалося його обов'язкiв, не мав собi рiвнi у всiй Францii. Так ось, на цих виставах мене вважали за найкращого актора. Таких аматорських постанов я нiзащо не гудив би, якби вони набули поширення серед дiтей вельможних домiв. Згодом менi доводилося бачити i наших принцiв, якi вiддавалися грi на сценi, нагадуючи цим декого зi старожитнiх, грi, що робила iм честь i приносила успiх.
У Давнiй Грецii вважалося цiлком пристойним, коли муж високого колiна робив акторство своiм ремеслом: «Вiн подiлився своiм задумом з актором-трагiком Арiстоном: цей останнiй був родовитий, ще й багатий пан, проте лицедiйство, яке у грекiв не вважаеться ганебним, анiтрохи його не принижувало». Тит Лiвiй, XXIV.
Я завжди картав гонителiв таких розваг, а також несправедливiсть тих, хто не допускав хороших лицедiiв до наших славетних мiст, позбавляючи народ цiеi громадськоi втiхи. Мудрi державцi докладають усiх зусиль, аби збирати й об'еднувати городян як для спiльного виконання обов'язкiв, накладених на нас святобливiстю, так i для iнших поважних справ та всiляких забавок: громадський дух та згуртованiсть вiд цього тiльки мiцнiшають. Та й чи можна було б запропонувати iм невиннiшi розваги, нiж тi, що вiдбуваються прилюдно i перед очима влади? По-моему, було б навiть правильно, якби влада i державець вряди-годи трусили капшуком i частували мiську комуну театральними видовищами, виявляючи тим самим свою ласку i батькiвське пiклування, i якби в мiстах iз численною люднiстю було вiдведено вiдповiднi мiсця для вистав, якi вiдвертали б городян вiд таемного зла.
Повертаючись до нашоi теми, наголошу: найголовнiше – прищепити охоту i любов до науки, iнакше ми виховаемо просто вiслюкiв, нав'ючених книжками з iхньою премудрiстю. Пiдстьобуючи iх ударами рiзок, iх обвiшують повними саквами усiляких знань, але щоб тамтi стали iстним добром, не досить iх носити на собi, треба ними пройнятися.
Роздiл XXVIII
Про дружбу
Спостерiгаючи, як працюе маляр, який живе у моему домi, я вiдчув бажання пiти за його прикладом. Вiн вибирае найкраще мiсце посеред стiни i чiпляе там полотно, намальоване з найбiльшим хистом, а порожнiй простiр довкола заповнюе гротесками, тобто фантастичними мальовидлами, чарiвними лише своiм розмаiттям та химернiстю. І якщо бути щирим, то що таке ця книга, як не тi самi гротески, не тi самi кострубатi чудиська, складенi з рiзних шматкiв, без певноi форми, без доладностi й пропорцiй, окрiм чисто випадкових?
Зверху обличчя
Гарноi жiнки, внизу ж – подоба лускатоi риби.
Горацiй, Про поетичне мистецтво, 4
Пер. Андрiя Содомори
Тож-бо я сумлiнно мавпую тамтого маляра у другому пунктi, зате у першому, найкращiй частинi його працi, я пасу заднiх, бо мiй хист не сягае аж так далеко, аби я вiдважився створити полотно, пишне i виконане за всiма правилами мистецтва. От я й постановив запозичити його у Етьена де Ла Боесi[76 - Ла Боесi справив на Монтеня пiсля своеi смертi 1563 року дуже глибокий вплив. Умираючи, вiн заповiв Монтеню свою «книгозбiрню», де було багато творiв стоiкiв. Монтень оприлюднив твори свого друга, за винятком Розправи про добровiльне рабство.], хай воно прикрасить i оздобить усю мою працю. Я маю на увазi його розправу, якiй вiн дав титул Добровiльне рабство; проте люди, не знаючи про те, перехрестили ii на Проти единого. Вiн написав ii як пробу за первого молоду на честь свободи i проти тиранiв. Твiр цей ходить по руках людей одукованих i сподобився у них високоi i заслуженоi хвали, бо добре написаний i багатий на змiст. Слiд, проте, сказати, що це не найлiпше з того, що вiн мiг би написати; якби у зрiлому вiцi, коли я його знав, вiн повзяв собi намiр на кшталт мого, тобто нотувати на паперi своi роздуми, ми побачили б чимало рiдкiсних творiв, дуже наближених до невмирущих зразкiв старожитностi, бо я не знав нiкого спроможного змагатися з ним природними здiбностями у цiй царинi. Але по ньому залишилася тiльки згадана розправа, та й то випадком (гадаю, вона не попадалася йому на очi, вiдколи з'явилася з-пiд пера), та ще нотатки про сiчневий едикт, овiяний славою в iсторii наших горожанських воен. Може, менi вдасться використати iх ще деiнде. Ото й усе (окрiм зошитiв iз його творами, недавно надрукованими моiми заходами), що менi пощастило зiбрати з його релiквiй, потому як вiн уже на Божiй дорозi, у сповнених любовi словах тестаменту, зробив мене спадкоемцем своеi книгозбiрнi та паперiв. Щодо мене, то я маю особливо завдячувати цiй розправi, тим паче, що вона спричинилася до нашоi першоi зустрiчi. Менi показали ii ще задовго перед тим, як ми зiйшлися, i вона, ознайомивши мене з його йменням, пiдготувала в такий спосiб дружбу, яка нас пiзнiше поеднала. І тривала наша дружба, скiльки волiв Господь, дружба така глибока i досконала, що про подiбну i в книжках не прочитаеш, та й мiж нинiшнiми людьми i слiду чогось схожого не зустрiнеш. Для ii виникнення потрiбен збiг стiлькох обставин, що i то багато, як випадок пошле ii раз на три сторiччя.
Здаеться, нi до чого природа не схиляе нас бiльше, нiж до дружнього спiлкування. Ось i Аристотель править, що добрi законники дбають бiльше про дружбу, нiж про справедливiсть. Що ж до дружби, про яку оце мова мовиться, то вона сягае абсолютноi досконалостi, ii вершка. Бо, загалом беручи, всяка приязнь, яку цементуе i пiдтримуе насолода, вигода, громадська чи приватна потреба, тим менш прекрасна i шляхетна i тим менш е щирою приязню, чим бiльше до неi домiшуеться стороннiх причин, мiркувань та цiлей. Так само й отi чотири стародавнi ii види: родиннi, громадськi, любовнi почуття, почуття гостинностi не вiдповiдають нашiй приязнi анi кожен зосiбна, анi разом узятi.
Щодо батькiвських почуттiв до дiтей, то це радше пошана. Дружба живиться спiвжиттям, яке не може мати мiж ними мiсця через надто велику вiкову нерiвнiсть i через те, що, либонь, ображало б закони природи: батьки не можуть звiряти своi потаемнi думки дiтям, не породжуючи при цьому непристойного панiбратства, а дiти не можуть удiляти батькам пересторог i настанов, що е одним iз найперших обов'язкiв мiж приятелями. У деяких племенах дiти за звичаем убивали батькiв, а в iнших, навпаки, батьки вбивали дiтей, немовби i тi i тi в чомусь заважали однi одним i життя одних залежало вiд загибелi iнших. Бували фiлософи, якi гордували голосом кровi, як от Аристипп: коли йому доводили, що вiн мае любити своiх дiтей, бо вiн сплодив iх, вiн сплюнув на землю зi словами, що плювки також його плiд i що ми так само плодимо нужу та робацтво. А iнший фiлософ, якого Плутарх хотiв помирити з братом, сказав: «Менi начхати, що ми вилiзли на свiт тим самим отвором». А проте брат справдi гарне i солодке слово, i ми з Ла Боесi залюбки вживали його, пiдкреслюючи нашу приязнь. Але горезвiсне спiльне майно, подiл його i те, що багатство одного мае обертатися бiднiстю другого, це все геть послаблюе i нiвечить покревенство. Брати, доробляючись до багатства, мусять iти тим самим шляхом i вдаватися до тих самих засобiв, через що вони неминуче стикаються i стають на завадi одне одному. Та й чому iм конче мае бути притаманна спорiдненiсть душ, тiльки й здатна породжувати щиру i досконалу приязнь? Батько i син своею вдачею можуть бути цiлком вiдмiннi мiж собою, так само i брати. Хтось може доводитися менi сином чи родичем i заразом бути дикуном, злосливцем чи пеньком головатим. І що бiльшою мiрою дружба нам диктуеться силою законiв та природних зобов'язань, то менше в нiй знаходиться мiсця для вибору та вольноi волi. А тим часом нi в чому вольна воля так не прагне заявити про себе, як у душевнiй прихильностi та дружбi. Кажу це не тому, що був сам у цьому сенсi обдiлений, адже я мав батька найкращого у свiтi i найпоблажливiшого аж до глибокоi старостi; та й родовiд мiй взiрцевий iз дiда-прадiда, зосiбна славний братерською згодою:
Той, що батьком став для братiв у скрутi.
Горацiй, Оди, II, 6
Пер. Андрiя Содомори
Годi порiвняти з приязню чи ставити на одну дошку з нею нашi почуття до жiнки, хоча вони також плiд вибору. Їхне полум'я, я це визнаю, —
Зустрiлась i менi в путi богиня,
Що в душу лле солодкiсть з гiркотою,
Катулл, ІХVІІІ, 17
заборчiше, жагучiше i раптовiше. Але це полум'я нестале i летке, примхливе i мiнливе, гарячковий пал, пiдвладний вибухам i спадам, палахкотючий тiльки в однiм куточку душi. Натомiсть у дружбi тепло повсюдне i всепроникне, хоча помiрковане i рiвне, самi солодощi та прихилля, геть позбавленi чогось рiзкого та гострого. Ба бiльше, у коханнi маемо до дiла тiльки з настямним потягом до того, що вiд нас тiкае:
От мов ловець за зайцем уганяе
У горах-долах, в спеку й холоди,
Й не так цiнуе спiймане нарештi,
Як цiнував, ще поки гнавсь без стежки.
Арiосто, Роланд Несамовитий, X, 7
Пер. Олександра Мокровольського
Щойно кохання переходить у дружбу, тобто у згоду обопiльноi волi, воно хирiе i гасне. Кохання гине вiд зужиття, як таке, що домагаеться тiлесноi мети i пiдлягае насиченню. У дружбi, навпаки, потяг iде в ногу з посiданням; приязнь постае, мiцнiе i росте лише у вжитку, бо походження ii духовне, а вправляння роблять душу ще витонченiшою. Поруч iз нашою з Ла Боесi досконалою дружбою колись мали до мене доступ отi скороминущi захоплення (я не кажу вже про те, що в цьому зiзнавався i мiй друг у своiх вiршах); i обидвi тi пасii гнiздилися в менi разом, цiлком свiдомi одна одноi, але для мене нiколи не сумiрнi: перша пишно та гожо линула своiм шляхом, дивлячися з погордою, як тамта друга шамотаеться десь унизу, ген далеко вiд неi.
Що ж до шлюбу, то опрiч того, що це угода, вiльна тiльки пiд час укладання (бо тривалiсть ii вимушена i вiд нашоi волi не залежить), угода, укладена зазвичай для iнших цiлей, то до нього долучаеться ще безлiч стороннiх вузликiв, цiлком достатнiх, аби урвати нитку i заплутати розвиток живого почуття. Зате у приязнi немае iнших розрахункiв та мiркувань, окрiм неi самоi. Додаймо до цього, що, сказати по щиростi, жiнка зазвичай не здатна пiдтримувати спiлкування та еднання, якого вимагае така свята спiлка. Душа у неi видаеться не досить мiцна, щоб зносити мулькiсть таких тiсних i тривалих пут. І певно, якби не це, якби могла з'явитися така вiльна i самохiтня спiлка, коли не лише душi зазнавали б отiеi цiлковитоi втiхи, а й тiла теж брали участь у злиттi, спiлка поглинула б усю людину до решти, то така приязнь напевняка була б iще повнiша i досконалiша. Проте бiла челядь зроду не показала прикладу цього, i, на одностайну думку всiх старожитнiх шкiл, жiнку тут треба виключити.
А от узяти оту збочену грецьку розбещенiсть, таку вiдразливу – i цiлком слушно – для наших звичаiв, то й та, вимагаючи, за практикою збоченцiв, неминучоi вiковоi нерiвностi й рiзницi послуг мiж коханцями, теж не вiдповiдала отому цiлковитому еднанню та гармонii, яких ми тут жадаемо: Що становить собою ця закоханiсть приятелiв? Чому нiхто не кохае бридкого хлопця чи гарного старуха? Цицерон, Тускуланськi розмови, IV, 33. Навiть ii, цiеi збоченськоi любовi, академiчному взiрцевi не суперечитиме, якщо я вiд ii iменi скажу так: отой перший шал, пробуджений сином Венери в серцi коханця до предмета свого убожування в самiм розквiтi юностi, шал, що дозволяе всi безсоромнi i спорзнi домагання – породження непогамованоi хтивостi, грунтувався лише на зовнiшнiй вродi, на викривленому уявленнi про тiлеснi зносини. Про дух тут не могло бути й мови, бо вiн ще не появив своiх чеснот, вiн перебував допiру в сповитку i ледве починав кiльчитися. Якщо цим шалом палала ница душа, то засобами, якими ницак собi запомагав, були багатство, подарунки, висування та iншi нечестивi й гiднi догани принади. Якщо вiн западав у шляхетнiшу душу, то й цiна торгу, природно, була шляхетнiша: фiлософськi повчання, заклики шанувати вiру, коритися законам, лягти кiстьми, у потребi, за вiтчизну, приклади геройства, розсудливостi, справедливостi. Отак показуючи добрi манери та красу своеi душi (бо його тiлесна оболонка вже прив'яла), коханець намагався добитися взаемностi коханого i сподiвався з допомогою такого духовного спiлкування створити мiцнiший i тривалiший зв'язок. Коли цi запобiгання увiнчувалися нарештi успiхом (бо якщо вiд закоханого зовсiм не вимагалося обачностi i стриманостi у виявленнi почуттiв, то якраз цього й вимагалося вiд коханого, якому належало оцiнити внутрiшню красу, звичайно важку для розпiзнання), тодi в коханому народжувалося прагнення якогось духового зачаття вiд духовоi краси закоханого. Вона була для нього головна, а тiлесна – випадкова i другорядна, тодi як у закоханого все було навпаки. Ось чому Академiя вище цiнувала коханого, запевняючи, що й боги такоi самоi думки. І страх вона ганить поета Есхiла за те, що той у любовних взаеминах Ахiлла i Патрокла ролю коханка вiдвiв Ахiлловi, хоча в того ще й вус не висипався i вiн був найвродливiшим серед грекiв. А що у згаданому зв'язку переважае i веде перед найгiднiша сторона, то вiн, за твердженням мудрецiв-академiкiв, дае дуже кориснi плоди у приватному i громадському життi; мовляв, саме цей звичай становить силу тих краiн, де вiн пануе, i е в них головним оплотом справедливостi i свободи: яскраве свiдчення – благословенна любов Гармодiя i Аристогiтона. Тож-бо вони називають цю любов святою i боговитою, i, як на них, хiба що тiльки сваволя тиранiв та нiкчемнiсть людей може iй противитися. Зрештою все, що можна сказати на користь Академii, зводиться до того, що така любов завершувалася приязню, а це не так-то вже й вiдбiгае вiд визначення любовi у стоiкiв: Любов це спроба зав'язати дружбу з красою. Цицерон, Тускуланськi розмови, IV, 34.
Та я повертаюся до свого опису природнiшоi i статечнiшоi любовi: Про дружбу може судити тiльки людина зрiлого вiку i зрiлоi душi. Цицерон, Про дружбу, 20.
Зрештою те, що ми зазвичай називаемо дружбою та друзями, це лише знайомства та зв'язки, налагодженi, з якоiсь оказii чи нагоди, за допомогою яких душi нашi пiдтримують одна одну. У тiй дружбi, що про неi йдеться, вони зливаються i стоплюються мiж собою в таку iдеальну цiлiсть, що затираеться i безслiдно губиться шво, яке iх лучить. Коли б у мене хтось допитувався, чому я полюбив свого приятеля, я вiдчуваю, що не мiг би пояснити цього iнакше, нiж словами: «Бо то був вiн; бо то був я».
Є, поза всiма моiми розумуваннями i поза всiм, що я мiг би тут сказати, якась невiдома менi, незбагненна i невiдворотна сила, яка нас звела. Ми шукали одне одного ще перед тим, як зiйшлися, i те, що кожен з нас чув про iншого, пiдготувало глибший грунт для нашоi приязнi, нiж зазвичай бувае плодом таких посередницьких чуток: може, з якогось велiння небес. Самi iмена нашi злилися в обiймах. І вже за нашоi першоi випадковоi зустрiчi пiд час якогось великого свята й урочистостi, що iх уряджали в мiстi, ми вiдчули себе такими вдячними одне одному, такими знайомими, такими пов'язаними мiж собою, що з тiеi хвилини не мали нiчого ближчого, нiж вiн менi, а я йому. У своiй пiзнiшiй виданiй друком виборнiй латинськiй сатирi вiн виправдовуе i розтлумачуе швидкiсть нашого зближення, яке так хутко досягло своеi досконалостi. Приречена на дуже коротку тривалiсть i народжена дуже пiзно (обидва ми були вже людьми дохожалими, вiн на кiлька рокiв старший), наша дружба не могла гаяти часу i розвиватися розмiрено та спокiйно, взором тих приятельських стосункiв, що у своiй обачностi вимагають довгого попереднього спiлкування. Наша приязнь не мала iншоi гадки, окрiм як про себе, i плекала лише саму себе. Тут не було жодноi особливоi спонуки, анi двох спонук, трьох, чотирьох, тисячi: тут була якась потаемна квiнтесенцiя нашоi iстоти, що, полонивши всю мою волю, втопила ii i розчинила в його волi, а його навзаем у моiй, з тiею самою захланнiстю, з тим самим палом: кажу, дослiвно «розчинила», не залишаючи нам нiчого, що було б нашою вiдрубною власнiстю, що було б тiльки його або тiльки моiм.
Коли Лелiй у присутностi римських консулiв, якi пiсля осуду Тиберiя Гракха переслiдували всiх його сповойовникiв, спитав Гая Блосiя (головного поплiчника засудженого), на що вiн був би здатний задля Гракха, тамтой вiдповiв: «На все». – «Як це на все? (допитувався Лелiй далi). А якби вiн звелiв пiдкласти вогонь пiд святиню?» – «Цього б вiн нiколи менi не звелiв», – заперечив Блосiй. «Ну, а якби вiн це вчинив?» – напоставав Лелiй. «Я б послухався», – вiдрiк Блосiй. Якщо вiн був такий щирий приятель Гракхiв, як запевняють iсторики, то, звiсно, дарма дратував консулiв цим зухвалим визнанням i не повинен був вiдступатися вiд своеi певностi щодо Гракхового повелiння. А проте тi, хто дае йому пригану за бунтiвничу вiдповiдь, не розумiють гаразд таемницi щироi дружби i iм невтямки, що Гракхова воля була i його волею, що вiн ii знав i мiг нею розпоряджати. Вони були бiльшою мiрою друзями, нiж громадянами, бiльшою мiрою друзями один одного, нiж друзями чи ворогами краю, нiж друзями шанолюбства i бунту. Вiддавшись цiлком одне одному, кожен iз них цiлковито тримав у своiх руках вiжки нахилiв другого. Зважте, що цим запрягом правуе чеснота i розум (iнакше його не було б), i тодi ви визнаете, що Блосiева вiдповiдь така, як i мае бути. Якби iхнi вчинки розбiгалися, вони не були б, якщо мiряти моею мiркою, анi приятелями навзаем, анi приятелями самим собi. Зрештою Блосiева вiдповiдь лунае не iнакше, нiж лунала б моя на отаке, примiром, запитання: «Якби твоя воля наказала тобi забити доньку, чи забив би ти ii?» Я мiг би притакнути з чистим сумлiнням: у цiй-бо вiдповiдi ще нема жодноi згоди на сам учинок; я не маю жодного сумнiву щодо своеi волi; так само я не маю його й щодо волi такого приятеля, жодним розумуванням на свiтi не пiдiрвати у менi певностi, що я знаю задуми та судження мого друга. У будь-якому його вчинку, хай би як вiн виглядав, я зараз же вiдгадав би його пружини. Нашi душi були так тiсно злютованi, зазирали одна в одну з таким палом i щирували мiж собою з таким замилуванням, вiдкриваючись аж до самого споду, що я не тiльки знав його душу, як свою власну, а й звiрився б йому в усьому ще охвiтнiш, нiж самому собi.
І хай нiхто не пнеться порiвнювати нашу приязнь з iншими приязними взаеминами. Я знаю iх так само, як i кожен, знаю i найдосконалiшi у своему родi серед них, але грiх iх змiшувати iз щирою дружбою, тут не штука й помилитися. У цих звичних приятелюваннях треба завжди матися на осторозi, мiцно тримати вiжки, виявляти обачнiсть i розвагу: вузол не зашморгнутий так мiцно, аби можна було його попускати. «Кохай свого приятеля, – казав Хiлон, – так, як би мав колись його зненавидiти, i нанавидь так, як би мав покохати». Ця пересторога, що здавалася б мерзосвiтньою у високiй i всевладнiй дружбi, цiлком збавенна у практицi звичного простого приятельства. До нього знаменито пiдiйшов би улюблений вислiв Аристотелiв: «О моi приятелi! Нема бiльше на свiтi приятелiв!»
Доброчинство i зобов'язання, звичнi джерела iнших дружнiх стосункiв, тут, у цiм шляхетнiм еднаннi, навiть не заслуговують на те, щоб iх брати до уваги. Причина цього – цiлковите злиття обопiльноi волi. Бо як та любов, яку я маю до себе, не посилюеться тим, що в потребi я подам собi допомогу (хай би там що правили стоiки) i я не почуваю до себе жодноi вдячностi за послугу, зроблену собi самому, так i зв'язок мiж приятелями, коли вiн справдi досконалий, затирае в них почуття таких обов'язкiв i змушуе iх зневажати i гнати вiд себе геть слова на означення подiлу та рiзницi, як-от: добродiйство, повиннiсть, вдячнiсть, прохання, вiддяка тощо. Оскiльки в них усе iдеально спiльне: воля, думки, судження, майно, дружини, дiти, честь, життя, i оскiльки iхне еднання це лише, як влучно визначив Аристотель, одна душа у двох тiлах, вони не можуть нiчого собi нi дати, нi позичити. Ось чому законники, аби зробити шлюб якоюсь подобою цього бозького зв'язку, забороняють датки мiж чоловiком i жiнкою, бажаючи тим самим показати, що все належить iм обом i що iм нiчого дiлити, нiчого паювати мiж собою.
