скачать книгу бесплатно
Хай вони грiють надiю – у вiчному страсi!
Лукан, II, 4—15
Та й нема чого знати, що станеться. Нiкчемна це рiч —
клопотатися марними речами.
Цицерон, Про природу богiв, III, 6,
i це справдi так. Та ба, наша душа не дасть собi з цим ради.
Ось чому менi здалося повчальним те, що сталося з Франческом, маркiзом Салуцьким. Вiн був заступник короля Франциска в його загiрньому вiйську, перший двiрський фаворит i завдячував самому королю графство, конфiсковане у його брата. Отож вiн, не зневолений жодною конечнiстю i навiть усупереч своiм симпатiям, страшенно злякався (як це з'ясувалося) напророченого трiумфу цезаря Карла П'ятого i нашоi поразки. Цi дурнi пророцтва повторювали всi (надто в Італii, де вони набули такого поширення, що в Римi на суперечку закладали великi грошi, що саме так i станеться). Маркiз часто у колi наближених уболiвав над неминучим безголов'ям, навислим, як вiн вiрив, над французькою короною та над його приятелями, аж урештi зiрвав бунт i перекинувся до супостата, собi на превелику шкоду, попри всi конфiгурацii сузiр'iв. Проте вiн повiвся в цiй ситуацii як людина, шарпана суперечливими почуттями; адже маючи в руках мiста i збройну силу, ворожу армiю пiд орудою Антонiо де Лейви[37 - Антонiо де Лейва – верховода на службi Карла V.] за три кроки вiд себе, не позбавлений нашоi повноi довiри, вiн мiг би нашкодити куди бiльше, якби захотiв. А так унаслiдок його зради ми не втратили жодного жовнiра, жодного мiста, опрiч Фоссано[38 - Фоссано – мiсто у П'емонтi.], та й то по тривалiй облозi.
Та млою ночi бог передбачливий
Вповив майбутне; отож на смiх йому
Рвемось приховане пiзнати,
Смертнi.
…………………………….Лиш той щасливо, вiльно той живе,
Хто б мiг сказати будь-коли з певнiстю:
«Я день прожив, а там – чи хмари
Хай звiдусiль нажене Юпiтер,
Чи сонцем блисне…»
Дневi радий будь, не турбуйсь майбутнiм.
Горацiй, Оди, III, 29—32. 41—44
Пер. Андрiя Содомора
А той, хто вiрить цим словам: Оце вам такий доказ: як е ворожба, то е i боги, як е боги, то е i ворожба. Цицерон. Про ворожбу, І, 6, – глибоко помиляеться. Куди розумнiше висловлюеться Пакувiй:
Бо тих, хто розбирае мову пташину,
А чужу знае печiнку лiпше, нiж: власну,
Можна чуть вiщування, та тiльки не слухать.
У цитатi в Цицерона, Про ворожбу, І, 57
Вiдоме вмiння тосканцiв вгадувати прийдешнiсть постало так. Один рiльник, глибоко орючи землю сохою, побачив, як iз неi вилонився Тагет[39 - Тагет – бог етрускiв, навчав волхвуванню.], напiвбог iз дитячим личком i старечою мудрiстю. Позбiгалися люди. Тагетовi промови та повчання збирали i зберiгали багато вiкiв; вони, власне, i мiстили засади та способи цього мистецтва. Отож його розвитку сприяла така гарна знахiдка.
Особисто я волiв би радше керуватися у своiх справах тим, як упадуть гральнi костi, анiж вважати на цю маячню.
І справдi, у всiх панствах iз республiканським ладом жеребовi вiдводилася чимала роль. Платон, у вигаданiй своiй державi, розв'язання багатьох важливих справ вiддае на ласку фортуни. Мiж iншим, вiн хоче, щоб достойнi громадяни женилися за жеребкуванням. Цьому випадковому виборовi вiн надае такоi великоi ваги, що тiльки народженi вiд таких шлюбiв дiти, на його переконання, можуть виховуватися на батькiвщинi, тодi як нащадки кепських громадян пiдлягають вигнанню. А втiм, як хтось iз тих банiтiв, зростаючи, подае добрi надii, його можна вернути на батькiвщину; i навзаем, хто, змужнiвши, розчаруе своiх батькiв, того треба банiтувати.
Я знаю людей, якi вивчають та пояснюють своi календарi i намагаються нас переконати про iхню правдомовнiсть на пiдставi поточних подiй. Але там усього намiшано, з них можна вилущувати i правду, i брехню. Хто ж, цiлими днями дротик кидаючи, та не попаде бодай разочок у цiль? Цицерон, Про ворожбу, II, 59. Вони не виростають у моiх очах вiд того, що iнодi виходить по-iхньому. Справедливiше було б виходити з того, що вони завше i повсякчас брешуть. До цього додаймо, що нiхто не веде реестру iхнiх похибок, просто таки незлiченних; що ж до справджених вiщувань, то iх роздмухують саме тому, що вони незвичайнi, неймовiрнi й чудороднi. Ось як Дiагор, прозваний недовiрком, вiдповiв тому, хто, показуючи йому в Самотракiйському храмi приноси з зображеннями людей, якi уникнули кораблегину, спитав його: «Диви, ось ти, хто вважае, нiби богiв не обходять людськi справи, що ти скажеш про стiлькох людей, урятованих завдяки iхнiй ласцi?» – «Хай i так, – вiдрiк Дiагор, – але ж тут не зображено потопельникiв, а iх куди бiльше».
Цицерон твердить, що з усiх фiлософiв, якi визнавали iснування богiв, один лише Ксенофан Колофонський намагався викорiнити всяку ворожбу. Тож нас не повинно надто дивувати, що чимало наших княжат, часто собi на шкоду, вiрять у цю маячню.
Я хотiв би узрiти на власнi очi двое таких див, як книга Йоахiма[40 - Йоахiм – абат калабрiйський з XII ст. Його богословськi i мiстичнi твори опублiкованi на початку XVI столiття.], калабрiйського абата, який передбачив усiх майбутнiх пап, iхнi iмена та постатi, й книгу цезаря Лева, який провiстив вiзантiйських цезарiв i патрiархiв. Проте на власнi очi я бачив лише ось що: у лихолiття люди, застуканi своею недолею, намагаються, як за всiх забобонiв, дошукуватися в небi знакiв i стародавнiх вiщувань свого неталану. І в нашi днi iм так у цьому повелося, що я зрозумiв: оскiльки для гострого i гулящого розуму ця вправа не що iнше, як розвага, усяк може, крутячи як те дишло, куди повернув, туди й вийшло, знайти у письменах усе, чого б не шукав. Головна зброя у цих волхвiв – темна, двозначна i кучерява вiща говiрка, автори якоi не дають жодного ясного сенсу, аби нащадки могли легше доскiпатися до всього, що заманеться. Сократiв «демон» був, може, якоюсь вольовою спонукою, об'явленою без участi розуму. Одначе цiлком iмовiрно, що в такiй високiй, як у нього, душi, та ще й гартованiй постiйними вправляннями в мудростi й доброчесностi, цi поривання, хай i неяснi та стихiйнi, були завше важливi й гiднi того, щоб iти за ними. Кожен зазнавав на собi таких наглих, нестримних i владних наслань. Щодо мене, то я приписую iм неабияку вагу, мало покладаючись у цьому лише на розум. Я теж вiдчував такi пориви; вони нестримно ваблять до чогось або вiдвертають (це останне часто бувало у Сократа). Я вiддавався iм, i це приводило до таких удалих i щасливих наслiдкiв, що я сам собi здавався богонатхненним.
Роздiл XIV
Наше чуття добра i зла здебiльшого залежить вiд того, як ми iх собi уявляемо
Людей, як говориться у грецькiй сентенцii, дратують не самi речi, а думка, що в них виникае про цi речi. І для полегшення нашоi нужденноi долi людськоi дало б чимало, якби хтось зумiв довести слушнiсть цього твердження. Якщо муки завдае нам наша тяма, то, здавалося б, цiлком у нашiй спромозi знехтувати ii або обернути нам на добро. Якщо речi даються до наших послуг, то чому б не вiдкинути iх або не пристосувати собi на користь? І якщо те, що ми звемо злом або гризотою, само собою нi злом, нi гризотою не е, а тiльки наша уява надiляе його цiею прикметою, в нашiй волi ii скасувати. Маючи змогу вибирати, вiльнi вiд усякого примусу, ми з якогось дивного безуму вiддаемо перевагу найважчiй для нас долi й надаемо хворобi, убозтву й ганьбi терпкого й огидного присмаку, хоча могли б зробити цей присмак приемним; адже фортуна постачае нам лише матерiял, а нам належить надати йому обрисiв i форми. Отож розгляньмо, чи можна довести, що те, що ми називаемо злом, не е злом саме собою, чи принаймнi, хоч би чим воно було, вiд нас самих залежить надати йому iншого присмаку чи вигляду (що зрештою виходить одно на одно).
Якби засаднича суть того, чого ми боiмося, мала здатнiсть улазити сама в нашу голову, то вона влазила б однаковим i подiбним робом, бо всi люди одного гатунку i всi надiленi десь однаковими знаряддями i змислами для сприймання i думання. Але розмаiтiсть уявлень, якi ми маемо про тi самi речi, показуе ясно, що цi уявлення втеплюються в нас згiдно з нашими нахилами. Той чи той може випадково побачити iх у iхнiй достеменнiй сутностi, а тисяча iнших сприймають iх у зовсiм новiй i одмiннiй подобi.
Ми вважаемо смерть, нужду та бiль за наших найлютiших ворогiв. Але хто ж не вiдае, що та сама смерть, яку однi називають рiччю «найстрашнiшою з найстрашнiших», для iнших едина гавань вiд житейських турбот, найвище добро у свiтi, оплот нашоi волi, повсюдний i найкращий лiк на всi муки? І поки однi чекають у страсi та дрожi ii приходу, iншi радiють iй дужче, нiж життю; ба бiльше, нарiкають на ii надмiрну легкiсть:
Смерте, чому ти так легко тхорiв забираеш?
Чом би тобi не приймати тiльки героiв?
Лукан, IV, 580
Лишiмо осторонь цi такi вiдважнi серця. Теодор вiдповiв Лизимаховi, що загрожував його вбити, так: «Що ж, ти звершиш геройський учинок, що пiд силу i злосливiй мусi!» Бiльшiсть фiлософiв самi себе рокували на смерть або прискорили ii, пiдпомагаючи iй.
А скiльки ми бачимо простих людей, якi перед стратою, та ще й нелегкою, пов'язаною з ганьбою, а часом iз тортурами, виявляють, хто з затятостi, а хто й iз простосердя, такий гарт духу, що в них не спостерiгаеться анi найменшоi змiни. Вони упорядковують своi хатнi справи, прощаються з приятелями, спiвають, промовляють до люду, ба навiть платають якiсь дотепи i п'ють за здоров'я знайомих, незгiрш вiд Сократа.
Один стратенець, ведений на шибеницю, сказав, щоб його не провадили цiею вулицею, а то ще крамар злапае його за барки: вiн завинив йому якiсь грошi. Інший просив ката, щоб той ненароком не торкнувся його шиi, аби вiн не затiпався зо смiху, надто вiн боiться лоскоту. Ще один вiдповiв сповiдниковi, який прирiкав йому, що ще того дня вечерятиме зi Збавителем: «Тодi iдiть туди, отче, за мене, а я сьогоднi пiсникую». Ще один попросив пити, а що кат напився перший, то стратенець сказав, що пiсля нього вже не питиме з обави пiдхопити пранцi. Кожний чув оповiдку про перебiрливого пiкардiйця. Коли вiн стояв уже на драбинi, приведено йому хвойду з тим (як це дозволяло колись правосуддя), щоб дарувати його горлом, якщо вiн згодиться ii пошлюбити; i що ж, приглянувшись i примiтивши, що вона кульгае, вiн гукнув: «Зашморгуй мотузку! На бiса менi кутернога!» Те саме розповiдають про данця, якому мали зняти голову. Стоячи вже на риштуваннi, вiн зрiкся помилування на таких умовах, бо запропонована дiвка мала ямкуватi щоки i загострого носа. Один тулузький пахолок, оскаржений у схизмi, на виправдання своеi вiри послався на те, що це вiра його пана, молодого спудея, ув'язненого разом iз ним; i волiв загинути, анiж дати себе переконати, що його пан мiг допуститися блуду. Ми читали, що коли Людовiк Одинадцятий узяв штурмом Аррас, мiж люду сього мiста знайшлося чимало таких, хто дав себе повiсити, аби лиш не гукати: «Хай живе король!»
У королiвствi Нарсинзькому ще й досi жон тамтешнiх жерцiв ховають живцем укупi з тiлами чоловiкiв. Решту молодиць палять на похоронi iхнiх мужiв, i вони зносять це не лише мужньо, а й весело. По смертi короля всi жони його та наложницi, всi його улюбленицi, привладники i челядь, збиваючись цiлим гуртом, залюбки пхаються у вогонь, де палае тiло, вважаючи за велику для себе честь супроводжувати його на той свiт.
А що сказати про цi ницi душi двiрських блазнiв? Серед них виймаються iнодi такi, якi не бажають покинути свого блазнювання навiть перед смертю. Один, коли кат збив його iз драбинки, з зашморгом на шиi, гукнув: «Пливи, барко!», що було його улюбленою верзункою. Другий, уже доходячи на соломi бiля вогню, на запитання лiкаря, де йому болить, вiдрiк: «Мiж лавою i комином». А коли пiп, збираючись помирувати його, став лапати, шукаючи його ступнiв, геть покарлючених, вiн кинув: «Знайдете iх на кiнцях нiг». Того, хто радив йому вручити себе Боговi, вiн спитав: «А хто збирае туди манатки?» А як почув у вiдповiдь: «Ти i то небавом, якщо така його воля», вiдрiзав: «А може, я буду там лише завтра надвечiр?» – «Вручи себе йому, i ти опинишся там дуже швидко». – «Тодi вже лiпше, – вiдказав той, – я сам себе i вручу йому».
Пiд час останнiх наших вiйн за Мiлан, коли вiн раз у раз переходив з рук до рук, люд, пригнiчений такою зрадливiстю долi, так звикся зi смертю, що (я знаю це зi свiдчень мого батька) понад двадцять п'ять мешканцiв укоротили собi вiку протягом тижня. Щось таке сталося i тодi, коли Брут обложив мiсто Ксант; городяни сповнилися такою жадобою смертi, що все, що роблять для порятунку життя, вони коiли для втечi вiд нього; отож Брут насилу здолав урятувати лише маленьку iхню горстку.
Кожне переконання може крити в собi досить сили, щоб стати людинi дорожчим за життя. У першому пунктi високоi присяги, яку склала (i дотримала) Грецiя у перськiй вiйнi, говорилося: кожний радше промiняе життя на смерть, нiж закони свого краю на перськi. А скiльки людей у вiйнi мiж Туреччиною i Грецiею волiло прийняти люту смерть, аби лиш не зректися обрiзання i не дати себе охрестити! Нема релiгii, яка б не могла навести таких прикладiв.
Коли кастильськi королi банiтували зi своiх земель юдеiв, король Іван Португальський надав iм за вiсiм талярiв з душi тимчасовий притулок у себе пiд умовою, щоб у призначений термiн вони покинули його володiння; вiн обiцяв iм постачити кораблi, якi перевезуть iх до Африки. Надiйшов день, пiсля якого за домовленiстю тi, хто не виконае цього наказу, мали потрапити у неволю. Їм було надано дуже вбого спорядженi судна. Тих, хто сiв на них, судовi команди трактували вкрай жорстоко i брутально; окрiм iншоi наруги, вони возили iх по морю туди i сюди, аж поки банiти з'iли весь узятий iз собою конт; пiсля чого мусили купувати його в морякiв за такими дорогими цiнами, що на суходiл довелося iм ступити упорожнi, в самих сорочках.
Коли вiстка про цi знущання дiйшла до тих, хто чекав на березi своеi черги, бiльшiсть прийняли неволю, а дехто виявив готовнiсть вихреститися. Мануель, Іванiв наступник, одразу повернув iм волю, але потiм, змiнивши намiр, звелiв iм покинути королiвство, призначивши для цiеi мети три гаванi. Вiн сподiвався, за свiдченням бiскупа Озорiо (неабиякого латинського iсторика нашоi доби), що коли iх не потрапила навернути до християнства ласкаво надана iм воля, то до цього iх змусить як страх бути вiдданим, подiбно до iхнiх товаришiв, на поталу морякам, так i страх покинути землю, де вони звикли купатися в багатствi, й помандрувати кудись галай свiту. Розчарувавшись у своiх надiях i побачивши, що всi жиди рихтуються в дорогу, вiн вiдмовився надати iм двi гаванi з призначених трьох, гадаючи, що тривалiсть i злигоднi переправи розохотять декого iз них, а може, надумавши зiбрати усiх iх в одне мiсце, аби легше здiйснити свiй намiр. Отож вiн звелiв повидирати з рук отцiв та маток усiх дiтей до чотирнадцяти рокiв i перевезти iх до такого мiсця, де вони не могли б анi бачитися, анi спiлкуватися з батьками, i там виховати у нашiй вiрi. Розповiдають, що цей наказ став винуватцем страшного видовиська: природна любов мiж батьками та дiтьми, а з другого боку iхня вiдданiсть давнiй вiрi не могли примиритися з цим жорстоким наказом. Можна було бачити, як батьки позбавляли себе життя; траплялися ще й страшнiшi випадки, коли вони, у поривi милосердя i спiвчуття, кидали недолiткiв у криницi, аби тi не стали жертвами цього закону. Зрештою потому, як вийшов призначений iм термiн, позбавленi всiх засобiв до iснування, вони знову стали невiльниками. Деякi вихрестилися, проте й нинi, по ста роках, португальцi мало вiрять у щиру вiру iх самих чи iхнього потомства, хоча звичка та час упливають дужче за всякий примус. Скiльки разiв, – зазначае Цицерон, – не тiльки нашi верховоди, а й цiлi вiйська йшли на певну смерть.
Я бачив одного з моiх близьких приятелiв, який просто рвався назустрiч смертi; зi щирим i вкорiненим у ньому всякими мiркуваннями, яких я не зумiв спростувати, запалом вiн при першiй же нагодi згинути зi славою кинувся в обiйми смертi без жодноi конечностi, немовби гнаний гострим i нестерпним голодом.
Ми маемо i в наш час чимало таких прикладiв, аж до дiтей, якi з ляку перед якимись незначними прикрощами смерть собi заподiювали. З цього приводу один старожитнiй письменник висловлюеться так: «Чого ж тодi не боятися, якщо ми боiмося навiть того, що лякливiсть сама обрала за свое утечище та притулок?»
Я б навряд чи скiнчив, якби заходився перераховувати осiб байдуже, якоi статi й стану, байдуже, яких сект, у найщасливiших вiках, якi або мужньо чекали наближення смертi, або шукали ii самохiть i то не лише, щоб утекти вiд якоiсь недолi, а й не раз просто вiд переситу життям або в надii переселитись у кращий свiт. Лiчба iхня така велика, що iй-же-бо, легше було б перелiчити тих, хто боявся смертi.
У зв'язку з цим скажу ще таке. Фiлософ Пiррон[41 - Пiррон – засновник скептицизму (пiрронiзму), портрет якого Монтень накреслив у своiй Апологii Раймунда Сабундського.], пливучи в бурю на кораблi, пiдбадьорював найбоязкiших тим, що показував на свиню, яка жирувала на борту i зовсiм не зважала на хвищу. Чи ж випадае твердити, що оту перевагу розуму, якою ми так пишаемося i завдяки якiй вважаемо себе за панiв та володарiв усiх створiнь, дано нам лише на нашу муку? Навiщо нам даровано пiзнання речi, якщо ми стаемо через нього такими страхополохами? Якщо ми втрачаемо спокiй та безжурнiсть, якими б тiшилися без нього, i впадаемо у жалiснiший стан, нiж Пiрронова свиня? Чи ж випадае користати з розуму, даного нам для бiльшого гаразду, собi на недолю? Адже ми тодi вживатимемо його всупереч природi та повсюдному ладовi, що вимагае, аби кожен послугувався своiми силами та засобами собi на пожиток?
Гаразд, скаже менi хтось, твоi мiркування, коли йдеться про костомаху, слушнi. Але що ти скажеш про убозтво? Що скажеш про страждання, яке Аристип, Єронiм та бiльшина мудрецiв називали найбiльшим злом, а тi, хто заперечував цю думку на словах, потверджував ii на дiлi? Помпей вiдвiдав Посидонiя[42 - Посидонiй (бл. 135—49 до Р. X.) – грецький фiлософ-стоiк, у фiлософських i богословських шуканнях застосовував метод точних наук, пояснюючи все силами природи.], коли його мучила важка i гостра недуга, перепросив, що обрав незручний час, аби послухати його фiлософських розумувань. «Крий Боже, – вiдповiв Посидонiй, – щоб бiль мiг так уплинути на мене, що перешкодив би розправляти про цей предмет». І одразу заговорив про зневагу до болю. Та що бiль робив свое дiло, дошкуляючи йому без упину, то вiн нарештi вигукнув: «Даремно ти, болю, пнешся, все одно я не назву тебе злом». Чи ж цей переказ, з яким так носяться, справдi доводить погорду до болю? Ба нi, то тiльки пустi слова. Адже якби страждання не докучало Посидонiю, з якого б то дива вiн уривав своi розважання? І чому вiн вiрив, що забагато бере на себе, не називаючи болю злом? Тут уже не все зводиться до уяви. Якщо про iншi речi ми допiру здогадуемося, то тут е певнiсть, яка промовляе сама за себе; самi нашi змисли виступають ii суддями:
Хибнi вони – то даремно i в розуму правди шукати.
Лукрецiй, Про природу речей, IV, 486
Пер. Андрiя Содомори
Чи потрапимо ми втокмачити нашiй шкiрi, що удари канчука лиш лоскочуть ii? Або переконати наш смак, що алой – гравенське вино? Пiрронова свиня теж грае на нашу руч. Страху смертi вона не знае, але як ii бити, вона корчиться i верещить. Чи ж бо змога нам збороти повсюдний закон природи, за яким усе живе на землi страшиться болю? Дерева i тi буцiмто ячать пiд сокирою. Вiдчувати смерть ми не можемо; ми ii пiзнаемо лише розумом, тим паче, що вона щось миттеве:
Смерть була, а чи буде, тепер ii не iснуе,
Не сама смерть лячна, як ii дожидання.
Ла Боесi, Овiдiй, Послання Арiадни до Тесея, 82
Тисячi тварин, тисячi людей мруть, не усвiдомлюючи умирання. Що нам у смертi найстрашнiше, то це бiль, ii звичайний попередник.
Одначе як вiрити отцевi Церкви, смерть не е зло, зло лиш те, що за нею приходить. Августин, Про Град Господень, І, 11. А як на мене, ще краще було б висловитися так: нi те, що передуе смертi, нi те, що приходить опiсля, не е ii iстотною належнiстю. Ми хибно тлумачимо предмет. Досвiд менi пiдказуе, що вся справа тут у нестерпностi для нас думки про смерть, звiдси нестерпнiсть болю, який ми вiдчуваемо з подвiйною гостротою через те, що вiн загрожуе нам смертю. Та що розум осуджуе як боягузтво ляк перед такою наглою, неминучою i невiдчутною на дотик рiччю, ми пристаемо на це найлегше виправдання свого страху.
Будь-яке нездужання, якщо воно не загрожуе нам нiчим iншим, опроче самого страждання, ми називаемо «нешкiдливим». Хто ж бо вважатиме зубний бiль чи подагру, хоч би як вони дошкуляли, за правдиву хворобу, якщо вони не смертельнi? Але, зрештою, даймо, що у смертi найбiльше ми боiмося муки, достоту як злиднi нам страшнi едино тим, що штовхають нас в обiйми страждання, прирiкаючи на голод i спрагу, спеку i холод, на безсоннi ночi.
Отож розгляньмо тiлесне страждання. Я охоче погоджуюся: воно – найтяжча проба нашого життя. І визнаю щиро, що я всiею душею ненавиджу його й уникаю, i досi, дяка Боговi, майже не мав iз ним до дiла. Але нам пiд силу якщо не знищити його, то принаймнi злагодити терплячiстю i, хоч би як мучилася наша плоть, зберегти свою душу i розум ясними.
Знов-таки, якби не було страждання, що надавало б вартостi цнотi, мужностi, силi духу, незламностi? На якому б полi ми ними прославилися, якби не треба було перемагати самих себе у бою? Звага прагне небезпеки. Сенека, Про провидiння, 4. Якби не доводилося спати на голiй землi, зносити у важкому риштунку пiвденний сквар, iсти конину та ослятину, наражатися на те, що тебе пошаткують на капусту, зцiплювати мовчки зуби, коли тобi видлубують кулю з кiсток, зашивають рану, припалюють ii i зондують, чим же тодi здобули б ми перевагу, яку хочемо мати над низотою? А хiба це скидаеться на пораду уникати муки та болю, коли мудрецi кажуть, що з двох однакових геройських учинкiв спокусливiшим видаеться нам той, спевнити який важче? Не тiльки серед веселощiв, жартiв, фiглiв, смiху, цього супутника легковажностi, знаходять вони вiдраду; навiть люди похмурi бувають щасливi у твердостi й постiйностi. Цицерон, Про найвище благо i найвище зло, II, 29. Саме з цiеi причини нiхто б не зумiв переконати наших отцiв, що звитяги, здобутi в ручнiй боротьбi, у запалi сiчi, не славнiшi за досягнутi без усякоi небезпеки, завдяки хитрощам i дотепностi.
Тiшить бiльше чеснота, коли вона важче даеться.
Лукан, IX, 404
Ба бiльше, мае нас утiшати те, що зазвичай, як бiль гвалтовний, то короткий, а як тривалий, то не такий гвалтовний. Цицерон, Про найвище благо i найвище зло, II, 29. Ти не зазнаватимеш його надто довго, якщо вiдчуваеш його надто сильно; вiн покладе край чи собi, чи тобi. Все виходить одно на одно; якщо ти його не перенесеш, вiн тебе сам винесе. Пам'ятай, що найбiльшi болестi кiнчаються смертю, малi дають нам вiдвести дух i перепочити, а над середнiми ми пануемо, отож можемо iх терпiти, поки вони стерпнi; якщо ж нi, ми можемо, коли нам життя уже не миле, першоi-лiпшоi хвилини пiти з нього, як iдемо з театру. Цицерон, Про найвище благо i найвище зло, І, 15.
Якщо бiль зазвичай здаеться нам нестерпним, то тому, бо ми не призвичаенi черпати головне вдоволення з душi i не досить спираемося на неi як на едину i можновладну панi нашого стану i нашого побуту. Тiло наше влаштоване на один роб i зроб. А душа мiнлива та розмаiта i нагинае до себе i до будь-якого свого стану вiдчуття нашого тiла та решту його вiдрухiв. Ось чому треба вивчати й дослiджувати ii i вiдкривати в нiй прихованi потужнi пружини. Нема таких правил, анi приписiв, анi сили, якi могли б устояти проти ii нахилу та вибору. У неi тисячi найрiзноманiтнiших способiв, тож дозволимо iй один, потрiбний для нашого спокою i безпеки, i тодi ми не лише уникнемо недолi, а навiть, стражденнi та зболенi, зможемо, як вона того побажае, вдарити лихом об землю.
Вона вмiе геть усе повернути собi на пожиток: омани та сни служать iй справно як щира правда, вiдганяючи вiд нас небезпеку i неспокiй.
Легко бачити, що тiльки жало нашого розуму загострюе як нашi муки, так i iншi розкошi. Тварини, в яких свiдомiсть ледь жеврiе, дають своему тiлу вiльно, у природжений спосiб, а отже, i сливе однаково для кожноi породи виявляти iхнi чуття, як це нам видно з шаблонноi низки iхнiх рухiв. Якби ми не стримували в наших руках i ногах природженого маху, нам було б вiд цього куди лiпше, бо природа надiлила iх докладним i помiркованим чуттям того, що дае насолоду: воно, те чуття, не може бути хибним, бо воно притаманне всiм i однакове для всiх. Та оскiльки ми виборсуемося iз законiв природи, вiддаючись на непогамовану сваволю нашоi уяви, то принаймнi намагаймося схиляти ii у приемнiший бiк.
Платон остерiгаеться нашоi надмiрноi чутливостi до болю та розкошiв, бо вона надто прив'язуе душу до тiла. Щодо мене, то я, навпаки, радше боявся б, що така чутливiсть надто вiдривае i вiдлучае iх одне вiд одного. Як ворог, помiтивши, що ми показали спину, ще бiльше навiснiе, так i бiль, вiдчувши наш страх перед ним, робиться ще лютiшим. Проте вiн попускае тому, хто чинить йому опiр. Треба брати себе в руки, треба з ним змагатися. Та якщо ми здаемось i вiдступаемо, ми накликаемо на себе загибель. Як мiцнiше тiло в атацi, коли воно все зiбране й туге, мов стиснута пружина, так i наша душа.
Але перейдiмо до прикладiв, цiеi пiдсобки для тих, хто худосилок, як-от я, i ми побачимо, що зi стражданням виходить так, як iз самоцвiтами, якi яскрiють яснiше чи тьмянiше, залежно вiд того, в якi обiдцi iх заправити. Страждання забирае у нас стiльки мiсця, скiльки ми йому вiдводимо. Вони зазнають страждання настiльки, – зазначае святий Августин, – наскiльки йому пiддаються. Ми бiльше вiдчуваемо надтин ланцетом, нiж десять уколiв шпадою в запалi битви. Полiжничi болi як лiкарi, так i сам Бог мають за стражденнi, i пологи для нас неабияка подiя. Тим часом у багатьох народiв з ними зовсiм не рахуються. Я не кажу вже про лакедемонянок – вiзьмiмо швейцарок, дружин наших пiшакiв – яка мiж ними рiзниця? Жодноi! Тьопаючи за чоловiками, вони несуть за плечима дитятко, яке ще вчора носили в черевi. А отi зателепанки-циганки, якi вештаються мiж нами? Вони подаються до найближчого струмка, аби скупати нарожденця i самим помитися. Я вже поминаю тих гультяйок, якi раз по раз народжують дiток – народжують так само потаенцi, як потаенцi iх i зачали. Згадаймо лишень гарну i шляхетну жону Сабiна, римського патрицiя, яка, щоб не завдавати клопоту iншим, перетерпiла сама, без помочi, без крику та зойку народження двох близнюкiв. Простий хлопчина лакедемонян, укравши лиса (адже вони бiльше боялися ганьби за невмiлу крадiжку, нiж ми кари за неi) i сховавши його пiд плащем, стерпiв, щоб звiр прогриз йому живота, але не виказав себе. Інший, вимахуючи кадилом на жертвоприносини i вкинувши собi жаринку в рукав, спалив тiло аж до кiстки, боячись порушити сакрамент. У тiй-таки Грецii можна було бачити чимало семирiчних хлопчакiв, якi, вiдданi, за тамтешнiми звичаями, на пробу мужностi, терпiли, не кривлячись, аж поки iх зашмагали на смерть. Цицерон бачив хлоп'ят, якi, подiленi на два гурти, билися, пускаючи в хiд кулаки, ноги, ба навiть зуби, аж до зомлiння, волiючи загинути, нiж визнати себе переможеними. Звичаю нi за що не перебороти натури; вона непереможна; але ми занапастили наш дух примарами, насолодами, неробством, розпещенiстю, ледацтвом i, прибивши його, знепутили ще й нашими забобонами i поганими навичками. Цицерон. Тускуланськi розмови, V, 17. Хто не знае iсторii Сцеволи, який, закравшись до табору ворогiв, аби забити iхнього верховоду, i провалившись iз замахом, знайшов абсолютно незвичайний спосiб домогтися свого i визволити батькiвщину? Себто вiн не тiльки признався Порсеннi (королю, якого збирався забити) у своему намiрi, а ще й додав, що в римському станi е чимало воякiв, якi заприсягайся зробити те саме, що й вiн. І щоб показати, якi це зухи, вiн попросив принести розпечену жаровню, встромив туди руку i дивився спокiйно, як вона живцем пеклася, аж поки король, ужахнувшись, не звелiв прибрати жаровню. А той, хто не побажав уривати читання книги, поки його рiзали? А той, хто не переставав смiятися i жартувати з мук, на якi його взяли, завдяки чому роз'юшена жорстокiсть його катiв i щораз вигадливiшi катушi, якi лишень спадали iм на думку, вийшли тiльки йому на славу. Щоправда, вiн був фiлософ. Ну то й що? Он Цезарiв гладiатор – так той лише смiявся, коли роз'ятрювали i роздряпували його рани. Де й коли навiть пересiчний гладiатор квилив? Або з болю кривився? Хто з них, не лише б'ючись, а й збитий з нiг, показував боягузтво? Хто, повалений i приречений на добивання, вiдводив вiд меча шию? Цицерон, Тускуланськiрозмови, II,17.
А пригляньмося до жiнок. Хто-бо не чув у Парижi про ту, яка здерла з личка шкiру лиш на те, щоб цера була свiжiша, коли з'явиться молода шкiра? Бувають i такi, що видирають собi здоровi та мiцнi зуби, аби iхнiй голос лунав м'якше i нiжнiше або щоб решта зубiв виглядала лiпше. Скiльки можна навести ще iнших прикладiв зневаги до болю! На що тiльки невiсти не здобудуться, перед чим тiльки не завагаються, якщо е бодай кволенька надiя, що це додасть iм краси?
Ось доведеться тодi сивий висмикувать волос,
Зморшки зi шкiри зганять, щоб лице змолодити.
Тiбулл, І, 8, 45
Я бачив таких, що ковтали пiсок та попiл, аби, псуючи шлунок, добитися блiдоi цери. А якi муки вони витерплюють, домагаючися стрункого стану, стисненi й обперезанi обручами, що впинаються в ребра аж до живого тiла? Ба, iнодi вони навiть замордовують себе!
У багатьох народiв повелося зумисне завдавати собi ран на доказ правдивостi своiх слiв. Наш король наводить чимало таких прикладiв, побачених у Польщi серед дворакiв. Не кажучи вже про те, що й у нас у Францii знаходяться наслiдувачi i роблять собi те саме. Я бачив одну дiвчину, яка, бажаючи засвiдчити щирiсть своiх обiцянок i свою постiйнiсть, дiстала з волосся шпильку i кiлька разiв штрикнула нею в руку, аж проткнулася шкiра i бризнула кров. Турки роблять собi глибокi надрiзи на честь своiх дам, а щоб рана не затягувалася, прикладають до неi вогонь i тримають неймовiрно довго, хотячи таким чином спинити кров i утворити близну. Самовидцi оповiдали менi про це пiд присягою. А втiм, серед них трапляються й такi, хто за десять аспрiв сам собi завдасть глибокоi рани на руцi або на стегнi.
Я дуже радий, що найбiльше свiдкiв ми маемо там, де вони найпотрiбнiшi; адже християнщина постачае iх подостатком. За взiрцем нашого пресвятого Душпастиря знайшлося чимало таких, хто з побожностi взяв на себе хреста. Із джерела, гiдного всякоi довiри, дiзнаемося, що король наш Людовiк Святий носив волосяницю, аж поти на схилку вiку сповiдник звiльнив його вiд неi, а також, що кожноi п'ятницi вiн наказував бичувати себе по плечах п'ятьма дротяними ланцюжками, якi возив iз собою в пуделку. Вiльгельм[43 - Вiльгельм – батько Елеонори Аквитанськоi (1122—1204), яка пiсля свого розлучення з королем французьким Людовiком VII стала королевою Англii, дружиною Генрiха II Плантагенета.], останнiй дук Гiенський, батько тiеi самоi Альенори, вiд якоi це герцогство перейшло до французького, а потiм до англiйського дому, останнi десять чи дванадцять рокiв свого життя носив пiд чернечою рясою лицарiю для покути. Фульк[44 - Фульк III, померлий 1040 року, брав участь у Хрестовому походi.], граф Анжуйський, подався аж до Єрусалима, щоб там його, з поворозкою на шиi, шмагали двое його пахолкiв перед Гробом Господнiм. А хiба ми не бачимо, як у Страсну п'ятницю юрми чоловiкiв та жiнок батожать себе так, що шматують свое тiло аж до кiсток? Я дивився на це не раз, але без усякоi втiхи. Кажуть, серед них (вони ходять туди замашкарованi) трапляються заробiтчани, якi за грошi таким робом пiдносять благочестя iнших: iз презирством до болю, бо рвiя побожностi дужча за рвiю грошолюбства.
Квiнт Максим поховав свого сина консула, Марк Катон – свого свiжопризначеного претора, а Люцiй Павло – двох, одного по одному, синiв, i всi вони попри це поводилися спокiйно, нiчим не виявляючи своеi жалоби. Колись жартома я сказав про когось, що вiн ухилився вiд Божого бича; справдi-бо, коли одного дня гвалтовна смерть забрала у нього трьох дiтей (у чому можна було легко побачити кару небесну), вiн був недалекий вiд того, аби прийняти це як особливу ласку! Я сам утратив двох-трьох дитяток, у першому iхньому немовляцтвi, як i не без жалю, то принаймнi без нарiкання. А проте нiщо так не допiкае людинi, не допiкае до живого, як ця бiда. Я бачу чимало iншого бездолля – джерела мук для людей, мук, що iх я сам ледве б вiдчув iз такого приводу, отож коли мене спiткала згадана бiда, я прийняв ii з цiлковитою погордою, хоча iшлося про речi, настiльки страшнi для iнших людей, що я не наважився похвалятися такою своею реакцiею перед кимось без краски сорому на обличчi. З чого випливае, що гризота породжуеться не природою, а нашою думкою. Цицерон, Тускуланськi розмови, III, 28.
Думка – це спонука могутня, гвалтовна i незмiрна. Хто у свiтi коли так завзято шукав спокою i безпеки, як Олександер i Цезар шукали небезпек i мозолiв? Терес[45 - Терес – тракiйський цар.], батько Ситалка, любив говорити, що коли вiн не на вiйнi, то не бачить рiзницi мiж собою i своiм машталiром.
Коли Катон, ще консулом, бажаючи убезпечити свою владу в деяких мiстах Гишпанii, заборонив мешканцям носити зброю, чимале число iх одiбрало собi життя. Дикий люд, що не уявляе собi життя без зброi. Тит Лiвiй, XXIV, 17. А скiлькох ми знали таких, хто втiк вiд хатнього затишку, вiд життя у колi близьких, щоб зашитися у грiзнi й безлюднi пустелi, хто наражався на огиду, погорду i ненависть свiту i в цьому кохався до самозабуття! Кардинал Борромео[46 - Кардинал Борромео (1538—1584) – архiепископ Мiлана, святий, вiдомий своiм аскетичним життям, хоча походив з багатого роду.], померлий недавно у Мiланi, в цьому гнiздовищi багатства i розкошiв, до яких його штовхали i високе колiно, i заможнiсть, i небо Італii, i молодiсть, обмежував себе у всьому, одну й ту саму одежину носив i влiтку, i взимку, i не мав iншоi пiдстилки, опрiч соломи, а вiльнi вiд тяжких обов'язкiв години проводив за наукою, вiчно навколiшки перед книжкою, маючи при собi лишень кварту води та шмат хлiба: единий харч, який можна споживати, не гаючи часу.
Я знаю таких, хто цiлком свiдомо наживався зi свого рогальства, слова такого страшного для багатьох людей.
Якщо зiр i не найнеобхiднiший з наших змислiв, то вiн серед них принаймнi те, що наймилiше; а з наших членiв найлюбiший i найкориснiший, як на мене, той, що служить дiтоплодiнню. А все ж стiльки людей дихають на них лихим духом лише через те, що вони дають нам насолоду, i вiдкинули iх саме тому, що вони надто важливi й цiннi. Так само мiркував i той, хто повидирав собi очi.
Бiльшiсть людей, i то найздоровiших, вважають за велике щастя мати численне потомство. Натомiсть я i ще дехто вважаемо за велике щастя не мати його. Коли спитали Талеса, чому вiн не жениться, вiн вiдповiв, що не мае охоти плодити дiтей.
Що вартiсть речей залежить вiд нашоi думки про них, видно бодай з того, що ми на бiльшiсть iз них дивимося не лише з тим, щоб оцiнити iх, а й з тим, аби оцiнити iх для себе. Ми прикидаемо не iхню якiсть чи iхню кориснiсть; для нас важить лише те, у що вони нам обiйдуться, нiби ця iхня сторона головна. І вартiстю iхньою ми називаемо не те, що вони нам дають, а те, що ми за них даемо. З чого я висновую, що ми дуже дбайливi господарi й грiшми не розкидаемося. Наскiльки дорого вона нам обiйшлася, настiльки ми нею й дорожимо. Наша думка нiколи не може ошукатися щодо вартостi. Дiамантовi надае гiдностi попит, чеснотi – важкий жереб ii пильнувати, набоженству – бiль, лiкам – гiркота.
Один чоловiк, щоб зубожiти, кинув своi таляри до того самого моря, в якому скрiзь снуе стiльки iнших людей, щоб виловити багатство. Епiкур мовить, що багатство не зменшуе наших клопотiв, а замiнюе однi клопоти iншими. Справдi-бо, не убозтво, а радше достаток породжуе захланнiсть. Я хочу подiлитися своiм досвiдом щодо цього.
У мене було трое рiзних життiв вiдтодi, як я розпрощався з дитинством. Перший вiковий вiдтинок, до двадцяти рокiв, я прожив, позбавлений будь-яких iнших засобiв, опрiч випадкових, залежний вiд чужоi волi та помочi, без певного стану i грошового рахунку. Я витрачав кошти недбало й весело, тим паче, що iхню суму визначала примха фортуни. Зроду я не почував себе краще. Нi разу не траплялося, щоб кабза моiх приятелiв виявилася зав'язана для мене.
Тодi я найбiльше дбав про те, аби вчасно, коли минав призначений вiд мене таки термiн, облiчитися. Тому вони тисячу разiв менi його продовжували, бачачи, яких зусиль я докладаю для повернення боргу; отож, я розраховувався буцiмто i чесно i водночас по-шахрайському. Уморюючи борги, я неабияк тiшився: з моiх плiч спадав докучливий тягар i ярмо моеi неволi. Та ще й приемно лоскотала думка, що я роблю щось справедливе i вдовольняю iнших. Я поминаю тут виплати, коли треба торгуватися i проводити пiдрахунки, отож якщо не знаходилося нiкого, кому можна б довiрити цей клопiт, я боягузливо i ганебно вiдкладав iх надалi з обави перед суперечками, до яких нi моя вдача, нi язик мiй аж нiяк не зугарнi. Найбiльшу нехiть я вiдчував до торгу, це забава для крутiiв i страмникiв; пiсля цiлоi години змажок i плутнi обидвi сторони ламають навзаем свое слово i присягу за п'ять грошiв рiзницi. З тiеi самоi причини я завжди позичав на невигiдних умовах: не наважуючись просити особисто, я звертався письмово, а папiр не дуже дбалий клопiтник i часто наражаеться на вiдмову. Зiркам я колись доручав вести своi справи куди охочiше й смiливiше, нiж пiзнiше своему здоровому глуздовi та передбачливостi.
Бiльшiсть добрих господарiв вважае за суще жахiття жити в такiй непевностi. Проте вони забувають, по-перше, про те, що бiльшина людей саме так i живе. Скiльки достойних панiв покладаються у всьому на вiдчай, напропале, i щодня чинять так само, ганяючись за вiтром милостi королiв та фортуни! Цезар заборгував мiльйон золотом – неоплатну для себе суму, – аби стати Цезарем. А скiльки купцiв починають гендель вiд продажу власного фольварку, щоб послати виторг до Індiй!
Вiд ваших скель, через моря бурхливi…
Катулл, IV, 18
Попри нинiшнiй занепад побожностi тисячi чернечих братств розкошують, чекаючи щоденного обiду вiд гойностi небес. По-друге, вони не замислюються над тим, що певнiсть, на яку спираються, така сама нестала i така сама випадкова, як сам випадок. Зi своiми двома тисячами з гаком талярiв доходу я бачу себе таким убогим, нiби убозтво вже оселилося в мене. Бо доля завиграшки проламае сто вирв у нашому добробутi, часто не роблячи жодного переходу мiж цiлковитим гараздом i страшними нестатками.
Доля якась скляна, мов скло, блищить, але крихка.
Публiй Сiр, Апофтегми
А що вона шле к бiсовiй матерi всi нашi шанцi та оплоти, то я вважаю, що скрута з рiзних причин бувае гостею як тих, хто мае всi блага, так i тих, хто iх не мае; i може, вона не така тяжка, коли сама, нiж коли приходить у компанii багатства. Достаток тримаеться бiльше порядком, нiж великими прибутками: кожен – коваль свого щастя. Саллюстiй, Листи про державу до Цезаря, І, 1. Заклопотаний, заморочений своiми справами багатiй менi видаеться жалюгiднiшим, нiж той, хто просто злидар: Нужденник, що сидить на своiх скарбах, – найважчий рiд нужди. Сенека, Листи, 74.
Найбiльших i найбагатших княжат нестатки i безгрiшшя доводили до ганьби. Бо що може бути гiршим, нiж перетворитися на тирана i беззаконного узурпатора добра своiх пiдданцiв?
Другий вiковий вiдтинок мого життя – це той перiод, коли я вже мав грошi. Навчившись розпоряджатися ними по своiй уподобi, я незабаром нагромадив значнi, як на моi статки, заощадження. Я вважав, що «мати» можна лише одне: те, що набiгло над звиклi видатки, i що нiколи не можна покладатися на маеток, який ще буцiмто на пню, хоч би яким певним вiн нам здавався. А що як, казав я собi, мене заскочить та чи та випадковiсть? Заполонений цими марними i недоречними фантазiями, я крутив на всi боки мозком, як нагромадити такi запаси, щоб запобiгти всiм можливим труднощам. А тому, хто менi казав, що халеп нiколи не збуватиме, я вiдповiдав так: як це не вiдверне iх усiх, то хоч частину, а вiдверне. Ох, i клопiтне ж пiшло у мене життя! Я з усього робив секрети. Я, хто так легко щирував з усiма, брехав про свою готiвку, як це роблять тi, хто, ходячи у дукачах, удають бiдарiв, а, поневiряючись у бiдарях, удають дукачiв, але зроду не признаються щиро, якi в них кошти. Кумедна i ганебна обачнiсть! А то ще таке. Коли я вирушав у мандри – менi завжди здавалося, нiби я не досить усiм запасся, та що бiльше я брав iз собою грошей, то дужчi були моi побоювання: чи не пограбують мене у дорозi, чи можна вiрити слугам, що пильнують мого багажу; нiколи я не був спокiйний, не мавши речей перед очима, схожий у цьому на iнших моiх знайомих. Якщо ж я залишав свою шкатулку вдома, – скiльки пiдозр i турботних думок, якими (лихо, та й годi!) нi з ким подiлитися! Я сидiв як на жару. Зрештою зберегти своi грошi важче, нiж заробити iх. Якщо я чинив не зовсiм так, як тут розказую, то в кожному разi менi коштувало чималих зусиль утриматися вiд цього. Вигоди вiд своiх нових правил я не мав, а як i мав, то небагато. Хоча грошi в мене водилися i бiльшi, всякi видатки менi болiли. Як казав Бiон, патлач казиться не менше, нiж голомозий, коли йому мнуть чуба. Щойно тiльки ви до чогось призвичаiлися й усвiдомили себе власником певноi суми, вона перестае бути вашою рухомою власнiстю; ви не зважуетеся ii ущербити: це вже будова, яка (так вам видаеться) уся обвалиться, якщо ви ii рушите. Ви пiдете на витрати лише тодi, як вас вiзьме за горлянку мус. Давнiше я з меншим болем i нехiттю заставляв манатки чи продавав коня, нiж тепер сягав по свого укоханого капшука, прихованого в тайнику. Та лихо в тiм, що важко покласти собi в цьому край (адже нелегко дати берега тому, що вважаеш за добро) i визначити крес ощадливостi. Людина без упину повнить цей шпихлiр, усе докладаючи i докладаючи до нього, аж поки, немов який паскудний скнара, позбавляе себе всякоi користi з власного достатку, знаходячи радощi лише в тiм, щоб його берегти без усякого вжитку.
За цим дурним звичаем виходить, що найбагатшi люди – це тi, кого поставлено стерегти браму та мури багатого мiста. Як на мене, всякий грошовик – жмикрут.
Платон подае перелiк тiлесних або людських благ: здоров'я, врода, сила, багатство. Багатство (твердить вiн) аж нiяк не слiпе, а, навпаки, дуже видюще, коли його освiтлюе тямущiсть.
