скачать книгу бесплатно
Проби. Вибране
Мишель Монтень
Свiй славетний твiр «Проби» французький моралiст Мiшель Монтень (1533—1592) оприлюднив у сорок сiм рокiв. У цiй книзi вiн насамперед вирiшив вiдповiсти на запитання, яке стало його гаслом: «Хто я?». Героем «Проб» можна вважати саму людську думку, вiльну вiд догматизму i схоластики, не залежну вiд сильних свiту цього, безстрашну, критичну. Завдяки розкутiй манерi викладу у творi представлено рiзнi лiтературнi жанри: i фiлософську розвiдку, i критичний есей, i повiстярське побутописання, i навiть вiршi у прозi.
Мишель Монтень
Проби. Вибране
На маргiнесах книг, на маргiнесах життя
Мiшель Монтень (Мiшель Ейкем) – великий французький письменник i фiлософ-гуманiст, чiльний представник пiзнього Вiдродження у Францii, речник рацiоналiзму, скептицизму i толерантностi; своi погляди вiн виклав у «Пробах» – творi автобiографiчного характеру.
Народився письменник 1533 року в замку Монтень, департамент Дордонь. Батько його, П'ер Ейкем, був нащадок гасконських буржуа, що стали шляхтою, мати, Антуанетта Лупп, походила з роду португальських купцiв-вихрестiв, що втекли вiд iнквiзицii. У викладi цього життепису з огляду на роль Рабле як предтечi Монтеня доречно згадати, що за рiк до народження Мiшеля Рабле опублiкував «Пантагрюеля», а коли йому було два роки – «Гаргантюа».
Ось тi мiсця, з якими було пов'язане життя Монтеня: Бордо, з колежем, не таким уже й блискучим для хлопця, знавця живоi латини, i з магiстратурою, де вiн служив до 1585 року; Париж, з його бурхливим полiтичним життям, де вiн за Генрiха II i Карла IX провадив переговори пiд час релiгiйних воен (залагодження чварiв мiж рiзними партiями, присутнiсть при дворi у момент розрухiв у Гiенi); замок Монтень, починаючи з «вiдставки» письменника (1571), не полiтичноi, а суто фiлософськоi; нарештi подорожi до Швейцарii та Італii (1580—1581), де вiн лiкувався вiд каменiв у нирках i набирався «житейського досвiду».
Треба зазначити, що лiтературне життя Монтеня почалося пiсля смертi його батька (1569).
Той спрямовував його першi кроки: змусив вивчити латину, найнявши нiмця Горштана, брав сина з собою, вирушаючи до королiвського двору, влаштував його радником при Лiчильнiй палатi в Перiге, схилив перекладати «Природну теологiю» Раймунда Сабундського.
«Служити музам» Монтень наважився уже в лiтах, знуджений працею на посадi мера Бордо. З 1572 року вiн заходжуеться писати своi враження вiд прочитаного (особливо вiд античних авторiв) i вiд пережитого, зiбравши iх у книжку i назвавши «Пробами» (в оригiналi «Есеi», назва, яка згодом визнана лiтературним жанром). Перед нами один з перших лiтературних творiв, написаних «вiд першоi особи». Позбавленi гладкопису, викiнченостi, стрункостi, «Проби» мають таку структуру i вимагають, щоб iх читали вiдповiдно до iхнього титулу: це монтаж роздумiв, занотованих у рiзнi часи, прокоментованих в iншi i тому не вельми зручних для лiнiйного читання.
Цi труднощi насамперед спричиненi так званими трьома «верствами» тексту, себто шаром А (видання 1580 року, книги перша i друга), шаром Б (видання 1588 року, книги перша, друга i третя) i шаром В (додатки, внесенi до бордоського примiрника пiсля 1588 року). Текстова дiахронiя даеться взнаки, якщо навiть якесь швидке (чи цiлими блоками) читання дещо стирае часову рiзницю написання. Хоч як важливо розрiзняти цi ключовi моменти, якими е дати згаданих видань, не слiд забувати ще й те, що Монтень працював над текстом не один десяток рокiв.
Одна з найперших вимог «Проб» (книга І, роздiл VII «Про ледацтво») – це вимога вiльного писання (i переписування): Монтень «плодить» своi «химери i фантастичних монстрiв». Першi роздiли становлять собою подобу якоiсь компiляцii, антологiю прикладiв, якi можна знайти в «уроках» доби. Цей аспект меншае в мiру того, як ми заглиблюемося в текст, – i згiдно з особистою еволюцiею Монтеня, – при цьому нiколи не зникаючи. Авторське втручання робиться дедалi вiдчутнiшим, тоншим, субтельнiшим: а проте воно часто бере за вiдправну точку чужорiдний елемент.
Отож треба вiдмовитися читати Монтеня «запоем», тобто слiд усвiдомити, що це текст, який сам себе визнае як монтаж. Проте переробляти план «Проб» було б справою безнадiйною. Критика обмежувалася здебiльшого тим, що розглядала якийсь роздiл чи групу роздiлiв i пiдкреслювала брак структури у «Пробах», удаючись до таких образiв: незавершена архiтектура (А. Глозер), гiрлянда, бастiон (М. Бютор), спiраль (А. Компаньйон), концентричнi кола (Ж. Пуле). Отакi вони, метафори, щодо неспроможностi читати текст, у якому видно шви, що приховують усi слiди його глибокоi структури.
Помер Мiшель Монтень 1592 року, коли йому було п'ятдесят дев'ять рокiв, сiм мiсяцiв i одинадцять днiв вiком, пiд час меси у родиннiй капличцi, i поховали його в бордоськiй церквi фельянтинок. Посмертне видання, здiйснене за копiею рукопису, переданого палкiй шанувальницi письменника, вийшло 1595 року в Парижi заходами цiеi ж таки мадемуазель де Гурне.
Успiх Монтень здобув уже у своiх сучасникiв. У наступнi вiки навколо його спадщини велася суперечка. Якщо Блез Паскаль ще закидав авторовi марноту i гординю, а Жан Жак Руссо – нещирiсть, то Вольтер захоплено вiтав його, називаючи своiм предтечею.
Мiшель Монтень був серед перших фiлософiв, якi з досi панiвноi в науцi латини перейшли на живу, людову французьку мову. Виявляючи змалку неабияке мовне чуття, вiн надав у своiй книзi на майже пiвтори тисячi сторiнок нового блиску рiдному слову й змусив його вивчати i поза межами Францii. Там, де не вистачало французького, письменник тулив гасконське слiвце. Оскiльки науковi термiни в XVI сторiччi були ще не виробленi, то навряд чи була б рацiя, на думку тлумача цього тексту, модернiзувати його в перекладi, як це робили iншi перекладачi, а тим паче, приписувати щось вiд себе.
До того ж, у «Пробах» майже старофранцужчина. Щоб читач вiдчув iхнiй несучасний дух i колорит, перекладач дозволив собi використати деякi маловживанi слова, запозичивши iх iз давньоукраiнськоi мови. Звiдси поява таких слiв, як читальник, шатня (гардероб), льос (доля, зi словника неокласикiв), банiта, банiцiя, банiтувати (вигнанець, вигнання, вигнати – слова в нашiй мовi з Хмельниччини, а може, й давнiше), ощадок (пощада), карати горлом (страчувати), бакаляр (колись у нас, як i в полякiв, учитель, учений-педант), кружганок (галерея круг дому), зацний (славний, доброчесний) тощо.
Вiд перекладача
Проби
Вибране
Передне слово до читальника
Перед тобою, читальнику, щиросерда книга. Вона одразу застерiгае тебе: я не ставив собi нiякоi iншоi мети, опрiч сiмейноi i приватноi. Про якийсь пожиток тобi чи про свою славу я i гадки не мав. Такий намiр понад моi сили. У цiй книжцi я намагався будь-що потiшити свою рiдню та приятелiв: хай вони, як мене не стане, чого ждати вже недовго, вiднайдуть у нiй печать моеi вдачi та моiх дум i завдяки цьому доповнять i воскресять мiй образ, що залишився в iхнiй пам'ятi. Якби я писав на те, щоб запобiгти у громади ласки, то вичепурився б i показав себе при повнiй парадi. Та менi хочеться iншого: хай мене бачать у моiй простiй, природнiй i повсякденнiй подобi, без будь-якоi вимушеностi чи штучностi, адже я зображую не когось там, а самого себе. Моi вади, як i весь мiй правдивий образ, постануть тут живцем, наскiльки це дозволить звичайнiсiнька добропристойнiсть. Коли б я жив серед тих племен, що, за чутками, й досi тiшаться солодкою вольницею первiсних законiв природи, повiр, читальнику, я залюбки намалював би себе на повен зрiст та ще й гольцем голого. Отже, змiст цiеi книжки – я сам, а це аж нiяк не причина, щоб марнувати свое дозвiлля на такий легковажний i незначний предмет. З Богом!
Писано в замку Монтень дня першого березiля року тисяча п'ятсот вiсiмдесятого.
Книга перша
Роздiл І
Як рiзними шляхами тiеi самоi мети досятти
Найпростiший спосiб улагiднити того, кого ви скривдили, а вiн людина мстива, це викликати в нього спiвчуття та жаль i зворушити його своею покорою. Проте такий самий ефект давали iнодi мужнiсть i твердiсть, засоби цiлком супротивнi.
Едвард, принц Валлiйський[1 - Едвард, принц Валлiйський – син короля англiйського Едварда II i батько Рiчарда II, названий Чорним, переможець у битвi пiд Пуатье (1356), в якiй потрапив у полон король Французький Жан Добрий. Монтень переказуе тут епiзод iз хронiки Фруасара.], що так довго заряджав нашою Гiенню[2 - Гiень – iсторична область на пiвденному заходi Францii, мала статус провiнцii. До XIII ст. називалася переважно Аквитанiею. Триста рокiв перебувала пiд владою Англii, поки не возз'едналася з Францiею.], чия вдача та воля вiдзначалися якоюсь величчю, зазнавши образи вiд лiможцiв i взявши штурмом iхне мiсто, не зглянувся на крики люду, жiнок i дiтей, приречених на рiзанину попри iхнi благання та припадання до його нiг. Однак же, коли, пробиваючись через мiсто, вiн побачив, як трое французьких лицарiв iз нечуваною хоробрiстю стримують наступ його звитяжного вiйська, визнання i пошанiвок такоi винятковоi доблестi одразу притупили вiстря його гнiву, i вiн, iз цих трьох почавши, помилував i решту городян.
Скандерберг[3 - Скандерберг – нацiональний герой Албанii XV ст., вiв боротьбу з турками.], державець Епiру, гнався якось за одним зi своiх воякiв, щоб забити його; вояк той, пiсля даремних потуг удобрухати його покiрною мольбою про ощадок, в останню хвилину схопився за меч i звiв зброю на пана. Така смiливiсть поскромила лють принца, i вiн за те, що вояк виявився не з полохливих, дарував його горлом.
Цезар Конрад III[4 - Конрад III – 1140 року змагався з вельфами (баварськими дуками) за престол, ведучи облогу Вайнсберга.], облягаючи Вельфа, дука Баварського, не захотiв нiчим поступитися, хоча обложенцi погодилися здатися на ганебних i принизливих умовах, i згодився лише на те, щоб жiнки високого колiна, замкнутi у мiстi вкупi з дуком, могли його покинути, не вронивши честi i взявши з собою стiльки добра, скiльки донесуть. А тi, охопленi великодушним поривом, намислили узяти собi на барки своiх чоловiкiв, дiтей i самого дука. Цезар, уражений таким шляхетним i смiливим учинком, просльозився з розчулення; а той лихий дух, яким вiн дихав на дука, де й подiвся; вiдтодi вiн ставився ласкаво i до нього i до його пiдданцiв.
Мене поклав би на лопатки i той i той спосiб. Адже милосердя i вибачливостi менi не позичати. Та, гадаю, що менi легше пiддатися спiвчуттю, нiж зачудуванню: дарма, що у стоiкiв жаль – почуття негiдне; вони вимагають, аби, спомагаючи терпенних, ми не лагiднiшали i не спiвчували iм.
Отож цi приклади видаються менi вельми повчальними, адже вони показують нам душi тих людей, душi, якi, виставленi одночасно на випробу двох способiв, витривали перед одним, зате улягли другому. Можна сказати, що вiдкривати свое серце жалевi звикли люди добротливi, лагiднi й м'якi, з чого випливае, що натури плохiшi, як-от бiла челядь, дiти i простолюддя, цьому бiльш пiддатливi; натомiсть гордувати слiзьми та благаннями i поступатися лише з побожностi перед святинею цноти – прерогатива дужоi i незворушноi душi, що мае замилування до мужностi та твердостi.
А проте схожий подив i захват можуть справляти навiть на душi не такi шляхетнi. Свiдок цього – теб'янський люд, який, засудивши на смерть своiх верховод за те, що тi не припинили збройних дiй зараз по скiнченнi визначеного iм термiну, насилу виправдав Пелопiда[5 - Пелопiд – грецький военачальник, Епамiнонд – теб'янський (IV ст. перед Р. X.).], розчавленого тягарем оскарження i змушеного рятувати свою голову лише просьбами та мольбами; i навпаки, коли справа дiйшла до Епамiнонда, i той зачав хвалитися своiми подвигами i пихато та зухвало колоти ними очi своiм землякам, тi не наважилися навiть узятися за кулi для голосування – не то що; i зiбрання так i розiйшлося додому, славлячи велич душi цього героя.
Дiонисiй Старший[6 - Дiонисiй Старший – тиран сиракузький (IV ст. перед Р. X.).], здобувши по довгiй мозольнiй облозi Регiй[7 - Регiй – нинi Реджо, мiсто у Калабрii.] i полонивши ватажка Фитона, мужа прехороброго i завзятого бiйця, захотiв на ньому показати страшливий приклад помсти. Найперше вiн розповiв йому, як напередоднi наказав утопити його сина та всiх родичiв. На те Фитон одказав, що iх ощасливлено на день ранiше вiд нього. Потiм Дiонисiй звелiв роздягнути бранця, вiддати катам i водити по мiсту, ганебно i немилосердно дубасячи його, осипаючи при цьому пiдлими й образливими словами; але той перетерпiв усе з незмiрною мужнiстю, не зламався i з гордим виразом на обличчi йшов на муки, голосно заявляючи, що гине за праве дiло (за вiдмову вiддати край до рук тирана), i погрожуючи мучителевi близькою карою богiв. Дiонисiй, читаючи в очах своiх жолдакiв, що похвалки звойованого ворога та його погорда до iхнього орудника i до його трiумфу не лише не обурюють iх, а, навпаки, викликають спiвчуття до безстрашного полоняника, i побоюючись, як би вони не збунтувалися i не видерли Фитона з рук варти, розпорядився припинити тортури i потаемцi втопити його в морi.
Воiстину, людина – iстота легкодумна, хибка i мiнлива, якусь сталу i тверду думку про неi скласти годi. Ось вам Помпей даруе душею все мiсто мамертинцiв, на яких доти клав великий гнiв, лише з пошанування цноти i великодушностi одного iхнього громадянина Зенона[8 - Зенон – правильно Стенон.]; тамтой узяв на себе всю провину i благав тiльки про едину ласку – покарати його одного. Зате Суллин гоститель, який виявив у Перузii[9 - Перузiя – у Плутарха не Перузiя, а Пренест. Монтеня ввiв в оману перекладач Амiо.] подiбну цноту, нiчого не зискав на тому нi для себе, анi для iнших.
А ось вам контраст до моiх попереднiх свiдчень. Олександер, найхоробрiший з усiх мужiв i звичайно милостивий до розбитого ворога, здобувши з великим боем Газу[10 - Газа – палестинське мiсто.], зiткнувся з оборонцем цього мiста Бетiсом, у чиiй доблестi встиг переконатися пiд час облоги. Кинутий напризволяще своiми, сам-один душею, iз понiвеченою зброею, закривавлений i поранений, Бетiс вiдбивався вiд македонян, а тi насiдали цiлим гуртом. Олександер, розлючений тим, що перемога далася дорогою цiною (окрiм значних утрат, вiн сам дiстав двi свiжi рани), гукнув йому: «Ти умреш, Бетiсе, не так, як запрагнув. Знай, що тобi доведеться одтерпiти всю муку, яка тiльки вготована для бранця». Але Бетiс тiльки зоставався незворушним i слухав його погрози мовчки, з гордою i зухвалою мiною. Тодi Олександер, знетямлений його думною i затятою мовчанкою, сказав: «Чи ж вiн бодай укляк на колiно? Чи ж iз його уст зiрвалося якесь благання? Стривай, ось я здолаю цю нiмоту i як не виб'ю з тебе слiв, то виб'ю принаймнi зойки». І закипаючи дужчим гнiвом, звелiв поперебивати йому стопи i, живцем прив'язавши до воза, волокти його отак калiчного, шарпаючи i рвучи на шмаття його тiло. Чи не тим це сталося, що душевний гарт видався Олександровi чимось таким природним i звичайним, аж вiн утратив пошану до лицарськостi? А чи вiн так високо ставив власний гарт, що з висоти своеi величi не мiг бачити без заздрощiв щось подiбне ще в комусь? Чи, може, ставав невблаганний, коли хтось попадав йому пiд сердиту руч?
Справдi-бо, коли б його гнiв мiг бути непогамований, вiн би, напевне, вгамувався при штурмi i плюндруваннi Тебiв, коли перед його очима стiльки хоробрих воiнiв полягло вiд меча, не мавши вже нi сили, анi способу боронитися; мав би вгамуватися, бо полягло iх добрих шiсть тисяч, причому жоден не тiкав i не просив пардону; навпаки, кожен кидався вперед i сточував бiй iз ворогом-звитяжцем, шукаючи собi славноi смертi. Не було нiкого, хто б, знемагаючи на рани, до останнього подиху не силкувався помститися за себе i в розпуцi безстрашшя осолодити власну смерть смертю якогось супротивника. Їхня звага не збудила в Олександра жодного жалю, i не старчило дня, аби вситити його помсту. Ця рiзанина тривала доти, доки не пролилася остання крапля кровi; помилування дiстали лише безбороннi старцi, жiнки та дiти, аби достачити переможцевi тридцять тисяч невольникiв.
Роздiл II
Про смуток
Я належу до людей, вiльних вiд цього почуття, я не люблю його i не цiную, дарма що свiт нiби завзявся бити йому поклони. В його одежу вбирають мудрiсть, цноту, сумлiння: дурна i недоречна оздоба! Італiйцi цiлком слушно охрестили тим самим словом злосливiсть. Згадане почуття завжди шкiдливе, завжди недоречне i водночас завжди пiдле i нице. Стоiки застерiгають мудрецiв вiд того, аби вiддаватися йому.
Оповiдають, що Псаменiт, король египетський, пiсля своеi поразки, у полонi в Камбiза, царя перського, побачивши, як попри нього йде полонянка – його донька, перебрана за служебку i послана по воду, – зостався, хоча всi його приятелi плакали i лементували, незворушним, тiльки стояв собi мовчечки i дивився в землю; так само зберiгав вiн спокiй i тодi, коли угледiв, як його сина ведуть на страту. Проте зауваживши одного свого челядника у гнаному повз нього гуртi бранцiв, вiн почав кулачити себе по головi й вибухнув страхiтним жалем.
Це можна порiвняти з тим, як поводився один iз наших княжат. Дiставши у Трiестi (де вiн перебував) новину про смерть старшого брата, того, хто був пiдпорою i потугою його дому, а небавом i вiстку про кончину молодшого брата, своеi другоi надii, вiн витримав цi два удари з неймовiрною стiйкiстю[11 - Карло Гiза – кардинал лотаринзький, Гiзи вiдiгравали велику роль в iсторii Францii XVI ст. Згаданий старший брат кардинала Франциск виступив у релiгiйних вiйнах на боцi католикiв i загинув 1563 року вiд руки протестанта. Його молодший брат, клюнiйський абат, помер через десять днiв пiсля його загибелi.]; зате коли за кiлька день сконав один iз його домiвникiв, це нове лихо його добило, i вiн, утративши душевний гарт, вiддався розпачевi та жалобi. Дехто помилково звiдси виснував, що його упекла тiльки ця остання тяжка ураза. Насправдi ж його душу затопив такий глибокий смуток, що досить було ще кiлькох крапель, аби прорвати греблю його терпiння.
Так само можна б (я так гадаю) витлумачити i нашу iсторiю, якби не те, що згодом, коли Камбiз спитав у Псаменiта, чому, залишаючись байдужим до нещастя сина та дочки, вiн не мiг знести недолi одного зi своiх приятелiв, той вiдрiк так: «Тому, бо лише останню болiсть можна вилити слiзьми, тодi як горе, завдане менi двома першими ударами, годi передати».
Тут можна було б згадати вимисел старожитнього маляра[12 - Старожитнiй маляр – маляр атенський Тiмант (IV ст. перед Р. X.).]: у картинi заклання Іфiгенii, передаючи жалобу присутнiх тiею мiрою, якою кожного зворушувала загибель тамтоi гарноi i невинноi панянки, вiн сягнув вершка свого мистецтва; проте дiйшовши до дiвчининого батька, вiн удав його з затуленим обличчям, натякаючи, що годi передати весь його бiль. Ось чому пiд пером поетiв горопашна матiр Нiобея[13 - Нiобея (Нiоба) – у грецькiй мiфологii дочка Тантала, дружина теб'янського царя Амфiона. Пишаючись численним потомством (12, 14 чи 20 дiтей), Нiобея образила хвальковитiстю богиню Лiто (Латону) – матiр Аполлона та Артемiди. За це дiти Лiто стрiлами з лука убили всiх дiтей Нiобеi, а сама Нiобея скам'янiла з горя.], втративши спершу семеро синiв, а потiм стiлько само дочок, убита цiею незмiрною втратою, зрештою перекинулася скелею,
З болю скаменiвши.[14 - У перекладi Андрiя Содомори: «Од горя зацiпенiла нараз».]
Овiдiй, Метаморфози, VI, 304
Такий образ передае те мертвотне, нiме i глухе скам'янiння, що вражае нас, коли на нас спадае безголов'я понад нашi сили. І справдi огром такоi недолi геть-то прибивае нашу душу i позбавляе ii свободи вчинкiв; саме так стаеться пiд першим враженням дуже лихоi звiстки, коли ми чуемося скутими, здеревiлими i нiби обезвладненими у всiх рухах; i тiльки згодом, давши собi полегкiсть слiзьми та голосiнням, душа нiби вiдпружуеться, випростуеться i знаходить бiльше простору та волi. Виходить так, нiби
Аж голос крiзь бiль той прорвався.
Вергiлiй, Енеiда, XI, 151
Пер. Михайла Бiлика
Пiд час вiйни короля Фердинанда[15 - Фердинанд I(1503—1564) – вiв вiйну з Ізабеллою Ягелонською, вдовою по угорському королю Яношу Запольському.] з удовицею по королю угорському Яношу, в битвi пiд Будою, всi звернули увагу на одного лицаря: той бився з незвичайною вiдвагою i так i полiг безiменний. Коли несли його тiло, Рейшах, отаман нiмецький, бiдкував за ним, як i всi, але, поцiкавившись, хто ж цей лицар, побачив, коли з убитого зняли лицарiю, що то його рiдний син. Посеред загального лементу сам вiн, не пустивши пари з уст i не змигнувши оком, стояв випростаний, прикипiвши поглядом до синового тiла; аж поки гвалтовнiсть скорботи, вразивши його життевi сили, не звалила його, мертвого, долу.
Хто може передать, як вiн палае,
Той вiдчувае лиш слабенький жар,
Петрарка, Сонет 137
мовлять коханцi, намагаючись подiлитися муками свого кохання:
…Бо ти забрала
З собою всi моi чуття!
Як, Лесбiе, тебе побачу,
Шалiю у нестямi я.
Язик нiмiе, кров клекоче,
У тiлi пломiнь i пожар,
В ушах бринiння, а на очi
Мла налягае…
Катулл, III, 607
Отож-бо в ту мить, коли нас поймае пекучий любовний пал, ми не вдатнi вимовлятися жалями чи благаннями, наша душа надто обтяжена важкими думами, а тiло прибите i зв'ялене коханням. Звiдси зроджуеться деколи i та раптова немiч, що вражае коханцiв так невчасно, i той крижаний холод, що огортае iх через надмiр любовi, в самiм лонi розкошiв. Усяка жага, що надаеться до смакування i перетравлювання, жага не жагуча.
Скаржиться легка журба, а велика – та безголоса.
Сенека, Іполит, II, 607
Несподiвана радiсть чи втiха так само вражають нас:
Тiльки уздрiла вона, що iду я, й троянцiв у зброi
З подивом раптом пiзнала, й великим налякана дивом,
Аж знепритомнiла, глянувши, i вiд страху здеревiла.
Костi застигли у неi, зомлiла й по довгiй хвилинi
Мовить.
Вергiлiй, Енеiда, III, 306
Пер. Михайла Бiлика
Опрiч тiеi римлянки, яка сконала з неспогаданого щастя, викликаного поверненням сина пiсля поразки пiд Каннами[16 - Канни – селище в Італii (область Апулii). Пiд час 2-i Пунiчноi вiйни картагенське вiйсько Ганнiбала ударами з флангу оточило i знищило 70-тисячну римську армiю.], опрiч Софокла i тирана Дiонисiя, так само померлих на радощах, а також Тальви[17 - Тальва (Тальна) (163 р. до Р. X.) – римський консул, завоював Корсику.], померлого на Корсицi пiсля одержання новини про наданi йому вiд римського сенату гонори, ми маемо сьогоденний приклад: папа Лев Десятий, оповiщений про здобуття Мiлана, чого вiн так зичив, зрадiв такою великою радiстю, що заслаб на гарячку i сконав. А ще знаменитiше свiдчення людського марнославства наводять старожитнi: Дiодор Дiалектик[18 - Дiодор Дiалектик (Кронос) – фiлософ мегарськоi школи.] переставився пiд час ученого диспуту, бо пройнявся пекучим соромом перед своiми вихованцями та публiкою, не зумiвши дати собi раду з висунутим проти нього доводом.
Щодо мене, то я не дуже пiдлягаю несамовитим нервовим зворушенням. Я врiвноважений вiд природи i що не день, то дужче гартую i покрiплюю свою душу з допомогою розважань.
Роздiл III
Нашi почуття вибиваються поза рямця нашого я
Тi, хто дивуеться, чого ми так пнемося до прийдешностi, замiсть удовольнятися сьогоднiшнiми здобутками (бо прийдешнiсть нам пiдвладна ще менше, анiж навiть минувшина), торкаються найпоширенiшоi з людських помилок, якщо тiльки можна назвати помилкою те, до чого нас штовхае, аби зробити своiми спiвучасниками, сама природа. Як i в багатьох iнших речах, природа навiюе нам i цi марнi iлюзii, заохочуючи нас не так шукати iстини, як дiяти. Ми нiколи не перебуваемо в собi; ми завжди десь поза собою; побоювання, прагнення, надiя ваблять нас у майбутне; тож ми перестаемо сприймати i розумiти те, що iснуе, i тiльки й думаемо про те, що буде, ба навiть тодi, як нас самих бiльше не буде.
Нещасна душа, прибита клопотом про будущину.
Сенека, Листи, 98
Платон часто наводить таку велику пересторогу: «Роби свою справу i пiзнай самого себе». Кожна з двох частин цiеi перестороги обiймае i другу частину ii, а отже, i весь обсяг нашого обов'язку. Хто збираеться робити свое, той побачить: перше його завдання пiзнати, що вiн за один i на що здатний. А хто знае себе, той не вiзьме чужого за свое; той найбiльше любить себе i дбае про свiй iнтерес; той ухиляеться вiд марних клопотiв, ялових думок i нездiйсненних заходiв.
І якщо глупота, навiть домiгшись того, чого прагнула, нiколи
не бувае вдоволена, то мудрiсть завжди вдоволена тим, що
мае, i нiколи не гризе себе.
Цицерон, Тускуланськi розмови,
кн. V, розд. XVIII
За Епiкуром, мудрець не повинен прозрiвати майбуття i журитися ним.
Серед правил стосовно померлих найсправедливiше, як на мене, те, що приписуе по смертi державцiв обговорювати iхнi вчинки. Вони – побратими права, якщо тiльки не його зверхники. А що правосуддя не було над ними владне, то цiлком слушно, щоб воно розпоряджалося iхнiм добрим iм'ям та маетками iхнiх спадкоемцiв, тобто тим, що ми часто ставимо вище вiд життя. Цей звичай дае велику користь людям, якi його пильнують, i вельми бажаний для добрих державцiв, якi слушно можуть нарiкати, якщо iх згадують на рiвних iз лихими державцями.
Ми повиннi однаково коритися i пiдлягати всiм королям, бо вони ж таки правнi, але шанувати i любити ми маемо лише iхнi цноти. Отож ради громадськоi злагоди терпеливо зносьмо навiть нiкчемних мiж ними, приховуймо iхнi вади, пiдтримуймо всi iхнi починання, поки iхне правлiння потребуе нашоi пiдпори. Але з моменту звершення нашоi спiвпрацi зникають будь-якi пiдстави всупереч нашим засадам справедливостi та волi вiдмовляти нам у правi висловити нашi щирi почуття, як i пiдстави гудити добрих пiдданцiв за те, що вони вiрно й уклiнно служили володаревi, чиi хиби були iм добре знанi, позбавляючи нащадкiв такого вельми корисного прикладу. А хто з подяки за зроблену йому ласку даремно вихваляе державця, той, вiддаючи йому справедливiсть за щось особисте, робить це коштом громадськоi справедливостi. Слушно рече Тит Лiвiй, що мова людей, наближених до трону, завше сповнена пiдлабузництва i фальшивого свiдчення; бо вони всi без винятку пiдносять свого короля, роблячи його зоровзором найвищих цнот i монаршоi величi.
Можна осудити зухвальство двох воякiв, якi кинули Нероновi у живi очi, що вони думають про нього. Перший на запитання, чому вояк зичить йому зла, вiдповiв: «Я любив тебе, коли ти заслуговував на це, але вiдтодi, як ти став матеревбивцею, палiем, блазнем, поганяйлом, я зненавидiв тебе, бо чого ж iншого ти вартий?» Другий на запитання, чого вiн надумав його вбити, дав таку вiдповiдь: «Бо не бачу iншого способу припинити твоi злочинства». Та хто, при доброму розумi бувши, здолав би прилюдно ганьбити численнi свiдчення про тi страшеннi лиходiйства, якi заплямували його по смертi й зостануться в пам'ятi людськiй на вiки вiчнi?
Менi не до вподоби, що попри чудове законодавство у лакедемонян уряджалася облудна церемонiя: по смертi короля всi спiльники та сусiди, а також усi iлоти, що чоловiки, що жiнки, дряпали собi на знак жалоби обличчя, ридали i зойкали, називаючи небiжчика (хоч би який вiн був) найлiпшим з усiх iхнiх королiв; так вони славили ранг покiйника, хоча ця слава заробляеться заслугами i мае вiддаватися лише тому, хто заслужив ii найбiльше, хоч би походив i з найнижчого роду. Аристотель, цiкавий до всiх явищ у свiтi, загадуеться у зв'язку з Солоновими словами, що нiхто до смертi не може бути названий щасливим: чи можна називати щасливим того, хто жив i помер, оточений почестями, якщо славу по собi вiн залишив лиху, а нащадки його не вартi доброго слова. Поки ми простуемо по життю, то чим тiльки не клопочемося i не переймаемося, але, опинившись поза буттям, перестаемо спiлкуватися з тим, що iснуе. Тому Солоновi випадало б сказати, що людина завше нещаслива, раз вона щаслива лише тодi, як ii вже нема.
…Хоча сам готов прислатися,
Що пiсля смертi нiяке вже в ньому чуття не заблисне.
Та не керуеться вiн, очевидно, тим переконанням:
Не вилучае з життя себе, з коренем вирвать не хоче —
Сам себе дурить: ану, з мене лишиться щось пiсля смертi.
Лукрецiй, Про природу речей, III, 901—906
Пер. Андрiя Содомори
Бертран дю Гесклен[19 - Бертран дю Гесклен (бл. 1320—1380) – нацiональний герой Францii часiв Столiтньоi вiйни, завершив визволення батькiвщини вiд англiйськоi окупацii.] загинув при облозi замку Ранкон, бiля Пюi в Овернi. Коли обложенцi пiсля його кончини здалися, то мусили покласти фортечнi ключi на тiло полеглого. Бартоломео д'Альвiано[20 - Бартоломео д'Альвiано (1455—1515) – венецiйський верховода i поет.], верховода вiйська венецiян, загинув, воюючи на iхнiй службi у Брешii. Перевозити його тiло до Венецii довелося через землю ворожих веронцiв. Бiльшiсть вiйська вважала, що треба зажадати у веронцiв пропуску. Проте Теодоро Трiвульцiо[21 - Теодоро Трiвульцiо (1448—1518) – военачальник венецiанцiв.] виступив проти i волiв пробиватися силою, поклавшись на зброю. «Не гоже, – сказав вiн, – аби той, хто за життя не боявся супротивника, пiсля смертi показував ляк перед ним».
