скачать книгу бесплатно
– Але ще не знайшов, – додав священик.
Професор спохмурнiв i помовчав.
– Ну, дещо я таки намацав, – сказав вiн нарештi. – І висновки моi не такi негативнi, як гадають. Менi здаеться, що потойбiчнi явища шукають не там, де треба. Все це надто театрально, б’е на ефект – якiсь там етоплазми, трубнi звуки, голоси, що нагадують старi мелодрами чи iсторii про привида роду. Якби замiсть iсторiй вони звернулися до iсторii, гадаю, вони могли б дещо довести. Але тiльки не iснування привидiв.
– Врештi-решт, – не став заперечувати патер Браун, – привиди – це лише об’яви. Ви, здаеться, казали, що привиди роду iснують тiльки задля дотримання пристойностi…
Розсiяний погляд професора раптово зосередився, немов вiн вставив у свое око збiльшувальне скло. Так дивився вiн на пiдозрiлих медiумiв. Не треба думати, однак, що священик був хоч трохи схожий на медiума, просто професора вразило, що його товариш подумав майже про те саме, про що мiркував вiн сам.
– Об’яви… – пробурмотiв вiн. – Як дивно, що ви сказали саме це. Чим бiльше дiзнаюся, тим бiльше схильний вважати, що об’явами духiв переймаються забагато. От якби придивилися до зникнення людей…
– Цiлком згоден, – сказав патер Браун. – Адже в казках не так уже й багато розповiдають про об’яви фей чи духiв: пробудження Титанii або видiння Оберона при мiсячному свiтлi… Однак iснуе незлiченна кiлькiсть легенд про людей, котрi зникли, iх викрали чарiвники. Чи напали ви на слiд Кiлменi та Тома Рiмера?[5 - Кiлменя – героiня поеми «Пробудження королеви» шотландського поета Джеймса Гогга (1770–1835). Том Рiмер – напiвлегендарний шотландський поет XIII столiття. За переказами, його покохала i повела за собою королева ельфiв.]
– Менi цiкавi звичайнi сучаснi люди – тi, про кого ми читаемо в пресi, – спростував цю думку Опеншоу. – Дивуйтесь, якщо хочете, – так, я захоплююся зникненням людей, i доволi давно. Чесно кажучи, не важко розкрити одурення, коли з’являються духи. А ось зникнення людини нiяк не можу пояснити природним чином. У часописах часто пишуть про людей, котрi зникли без слiду. Якщо б ви знали подробицi… Та що там, якраз нинi я отримав ще одне пiдтвердження. Достойний лiтнiй мiсiонер надiслав менi дуже цiкавого листа. Зараз вiн прийде до мене в контору… Чи не поснiдаете зi мною сьогоднi? Я розповiм вам, що з цього вийшло, вам одному.
– Дякую, зi задоволенням, – сором’язливо погодився священик. – Неодмiнно прийду. Хiба що феi мене кудись затягнуть…
Вони розiйшлися. Опеншоу завернув за рiг i пiшов до себе в контору. Вiн орендував ii неподалiк, головним чином для того, щоб видавати «Нотатки», в яких друкувалися дуже сухi й об’ективнi статтi про психологiю та спiритизм. Його единий клерк сидiв у першiй кiмнатi i пiдбирав якiсь данi. Проходячи повз, професор спитав, чи не телефонував пан Прiнгл. Не вiдриваючись вiд паперiв, секретар вiдказав, що не дзвонив, i вчений пройшов до свого кабiнету.
– До речi, Беррiдже, – сказав вiн, не обертаючись, – якщо вiн прийде, пришлiть його прямо до мене. Працюйте, працюйте. Данi потрiбнi менi до вечора. Коли пiду, покладiть iх менi на стiл.
І господар увiйшов до свого кабiнету, мiркуючи над проблемою, про яку нагадало йому iм’я Прiнгла або, точнiше, що це iм’я втiлювало. Навiть найнеупередженiший агностик – все ж людина. Тому не виключено, що лист мiсiонера здавався йому настiльки важливим, бо вiн пiдтверджував його власнi гiпотези. Опустившись в глибоке м’яке крiсло, навпроти якого висiв портрет Монтеня,[6 - Мiшель Монтень (1533–1592) – французький фiлософ-скептик, вiдомий своiми дослiдженнями потойбiчних явищ.] професор узявся знову за лист преподобного Прiнгла.
Нiхто краще за нього не розбирався в епiстолярному стилi божевiльних. Учений знав, що iхнi листи допитливi, розтягнутi, багатослiвнi, а почерк – нерозбiрливий i вибагливий. Люк Прiнгл писав не так. У його посланнi, надрукованому на друкарськiй машинцi, повiдомлялося дiловито i коротко, що вiн бачив, як зник чоловiк, а це, мабуть, входить у компетенцiю дослiдника неймовiрного. Це дуже сподобалося професору, i вiн не розчарувався, коли, звiвши очi, побачив перед собою преподобного Люка Прiнгла.
– Ваш секретар сказав менi, щоб я йшов одразу ж сюди, – повiдомив вiдвiдувач, усмiхаючись широкою, приемною посмiшкою. Вона ховалася в заростях бакенбардiв i рудоi зi сивиною бороди. Настiльки буйна рослиннiсть нерiдко прикрашае обличчя бiлих, котрi живуть у диких джунглях. Але очi над кирпатим носом не можна було назвати дикими.
Опеншоу просвердлив вiзитера недовiрливим поглядом i, як не дивно, не побачив в ньому нi шарлатана, нi манiяка. Вчений був абсолютно в цьому впевнений. Такi бороди бувають у шаленцiв, але таких очей у них не бувае: очi серйозних пройдисвiтiв i серйозних безумцiв не смiються так просто i привiтно. Чоловiк iз такими очима може бути глузливим, веселим жителем передмiстя. Жоден професiйний шарлатан не дозволить собi виглядати так несолiдно. Вiдвiдувач був у потертому плащi, застебнутому на всi гудзики, i тiльки зiм’ятий крислатий капелюх видавав його приналежнiсть до духовенства. Мiсiонери з покинутих куточкiв свiту не завжди одягненi так, як духовнi особи.
– Ви, мабуть, мiркуете, що вас знову хочуть ошукати, – весело сказав Прiнгл. – Ви вже вибачте, професоре, що я смiюся. Розумiю, що ви менi не довiряете. Що ж, все одно буду про це розповiдати всiм, хто тямить у таких справах. Нiчого не вдiеш – було! Ну, гаразд, пожартували – i годi, бо веселого тут катма. Коротко кажучи, я був мiсiонером у Нiа-Нiа. Це в Захiднiй Африцi.[7 - Нiа-Нiа – тепер це селище на територii Ітурi в Демократичнiй Республiцi Конго.] Заповiтний лiс, i тiльки двое бiлих – я i мiсцева вiйськова влада, капiтан Вейлз. Ми з ним потоваришували, хоча вiн був – як би це сказати? – неметкий. Такий, знаете, типовий солдафон, як то кажуть, «твереза людина». Тому я й дивуюся – люди такого типу мало думають i рiдко у щось вiрять. Якось вiн повернувся з iнспекцii i сказав, що з ним трапилася дивовижна штукенцiя. Пам’ятаю, ми сидiли в наметi, вiн тримав книгу в шкiрянiй палiтурцi, а потiм поклав ii на стiл, поруч iз револьвером i старим арабським ятаганом (здаеться, дуже цiнним i давнiм). Вiн сказав, що книга належить одному чоловiковi з пароплава, який вiн оглядав. Цей чоловiк запевняв, що книгу не можна вiдкривати, iнакше вас чорти вхоплять або щось таке. Вейлз, природно, посмiявся над ним, назвав забобонним боягузом. Загалом, слово за словом, i той вiдкрив книгу. Але тут же впустив i рушив до борту…
– Хвилинку, – перебив гостя професор, котрий зробив у нотатнику двi-три позначки. – Спочатку скажiть: чи розповiдав той чоловiк, звiдки у нього книга?
– Аякже, – цiлком серйозно вiдповiв Прiнгл. – Якщо не помиляюся, вiн сказав, що везе ii в Лондон власниковi, такому собi Генкi, сходознавцю, котрий i попередив про небезпеку. Генкi – справжнiй учений i великий скептик, це i дивно. Але суть подii багато простiша: людина вiдкрила книгу, переступила через борт i зникла.
Професор мовчав. Нарештi вiн спитав:
– Ви цьому вiрите?
– Ще б пак! – гмикнув Прiнгл. – Вiрю з двох причин. По-перше, Вейлз був дурний, як пень, але в його розповiдi е одна деталь, гiдна поета. Вiн сказав, що той нещасний зник за бортом, але сплеску не було.
Господар кабiнету знову заглибився в нотатки.
– А друга причина? – спитав вiн.
– Друга причина полягае в тому, – повiдав преподобний Люк Прiнгл, – що я це бачив на власнi очi.
Вiн помовчав i продовжив свiй грунтовну розповiдь. У його промовi не було й слiду тiеi нетерплячки, яку виявляе божевiльний або просто затята людина, намагаючись переконати спiврозмовника.
– Отже, вiн поклав книгу на стiл поруч iз ятаганом. Я стояв бiля входу в намет, спиною до нього, i дивився в лiс. А той стояв бiля столу i лаявся – мовляв, соромно в двадцятому столiттi боятися якихось книг. «Якого бiса! – обурився вiн. – Ось вiзьму i вiдкрию». Менi якось стало не затишно, i я сказав, що краще б повернути книжку як е доктору Генкi. Але вiн не мiг впокоiтися: «А що тут поганого?» Я пояснив: «Як це що? Згадайте про пароплав». Вiн мовчав. Я гадав, що йому не було що сказати, i почав чiплятися до нього з чистого марнославства: «Як ви це поясните? Що там сталося?» А вiн мовчить i мовчить. Я обернувся, а його й немае. У наметi нiкого не було. Розкрита книжка – на столi, палiтуркою догори. Ятаган – на пiдлозi, а в полотнi – дiра, наче ii проштрикнули мечем. Через дiрку видно тiльки лiс. Я пiдiйшов, поглянув i менi здалося, що рослини чи то прим’ятi, чи то поламанi. З того часу я Вейлза не бачив i нiчого про нього не чув. Книгу я з острахом узяв, закинув i повiз до Англii. Спершу думав вiддати ii доктору Генкi. Але тут я прочитав у газетi про вашi дослiдження i вирiшив прийти до вас. Кажуть, ви чоловiк об’ективний, вас не обдуриш…
Професор Опеншоу вiдклав олiвець i пильно глянув на чоловiка, що сидiв по iнший бiк столу. У цьому довгому поглядi вiн сконцентрував весь свiй досвiд спiлкування з рiзними типами шахраiв i навiть iз найрiдкiснiшими типами чесних людей. У будь-якому iншому випадку вiн вирiшив би вiдразу, що все це – суцiльна маячня.
Хотiв вирiшити так i зараз. Але оповiдач заважав йому – такi люди якщо i брешуть, то брешуть iнакше. На вiдмiну вiд шарлатанiв, Прiнгл зовсiм не намагався здаватися чесним, i, як не дивно, здавалося, що вiн справдi чесний, хоча щось зовнiшне, сторонне було приплутане тут. Може, хороший чоловiк просто схибнувся невинним чином? Нi, i тут симптоми не тi. Вiн спокiйний i якийсь байдужий. По сутi, вiн i не наполягае на своему пунктику, якщо це взагалi пунктик.
– Пане Прiнгл, – сказав професор рiзко, як юрист, що задае свiдковi пiдступне запитання. – Де зараз ця книжка?
З бороди знову виринула посмiшка й освiтила обличчя, напрочуд серйозне пiд час розповiдi.
– Я залишив ii в сусiднiй кiмнатi, – сказав преподобний. – Звiсно, це небезпечно. Але я вибрав з двох зол менше.
– Про що ви торочите? – поцiкавився професор. – Чому ж не принесли ii сюди?
– Боявся, що ви ii вiдкриете, – пояснив мiсiонер. – Гадав, що треба спершу все розповiсти.
Священик помовчав i додав:
– Там був тiльки ваш секретар. Здаеться, вiн достатньо тихий – щось пише, мiркуе.
Oпеншоу невимушено засмiявся.
– О, Беббедж, – вигукнув вiн, – вашi магiчнi фолiанти достатньо безпечнi, запевняю вас. Його прiзвище Берридж, але я часто називаю його Беббеджем. Адже вiн такий же точний, як лiчильна машина. Жоден чоловiк, якщо ви зможете назвати його по-людськи, не матиме менше шансiв вiдкрити чужi посилки, загорнутi у брунатний папiр. Ми також можемо пiти i привести його сюди. Хоча запевняю вас, я буду розглядати серйозно всi рiшення, прийнятi з ним. Насправдi, скажу вiдверто, – i вiн знову кинув пильний погляд, – що я не зовсiм упевнений у тому, чи ми маемо вiдкрити це тут i вже, чи вiдправити тому ж докторовi Генкi.
Вони вийшли в прохiдну кiмнату. Але не встигли зачинитися дверi, як професор зойкнув i кинувся до столу секретаря. Стiл був на мiсцi, а от клерка не було. Серед обривкiв обгорткового паперу лежала книжка в шкiрянiй оправi. Вона була закрита, але чомусь вiдчувалося, що закрилася вона тiльки що. У широкому вiкнi, що виходило на вулицю, зяяла дiра, немов крiзь неi пролетiла людина. Бiльше вiд пана Беррiджа нiчого не залишилося.
І гiсть, i професор немов скам’янiли. Нарештi науковець очуняв, повiльно обернувся до Прiнгла i простягнув йому руку. Зараз вiн ще бiльше скидався на суддю.
– Пане Прiнгл, – сказав вiн, – даруйте менi. Вибачте менi написанi та випадковi думки. Справжнiй учений зобов’язаний рахуватися з такими фактами.
– Менi здаеться, – невпевнено сказав вiдвiдувач, – що нам треба дещо уточнити. Може, зателефонуете йому? А раптом вiн удома?
– Я не знаю номера, – неуважно вiдповiв Опеншоу. – Здаеться, вiн живе десь у Гемстедi. Якщо вiн не повернеться, його друзi або рiднi зателефонують сюди.
– А могли б ми, – поцiкавився Прiнгл, – описати його прикмети для полiцii?
– Для полiцii! – стрепенувся професор. – Прикмети… Та начебто у нього немае прикмет. Ось хiба тiльки окуляри. Знаете, такий поголений жевжик… Полiцiя… гм… Послухайте, що ж нам робити? Яка безглузда iсторiя!
– Я знаю, що менi робити, – рiшуче сказав преподобний Прiнгл. – Зараз же вiднесу книгу доктору Генкi та розпитаю його про все. Вiн живе неподалiк. Потiм повернуся i поiнформую, що вiн на це скаже.
– Добре, гаразд… – погодився професор, втомлено сiдаючи в крiсло.
Здаеться, вiн втiшився, що хтось iнший узяв на себе вiдповiдальнiсть. Кроки неспокiйного мiсiонера простукотiли сходами, а науковець все сидiв нерухомо i дивився в порожнечу, наче впав у транс. Вiн ще не отямився я, коли швидкi кроки знову простукотiли сходами i в контору повернувся Прiнгл. Професор вiдразу побачив, що книжки в нього немае.
– Генкi ii взяв, – пiдтвердив Прiнгл. – Обiцяв нею зайнятися. Просить нас прийти за годину. Вiн зумисне повторив, професоре, що просить вас прийти разом зi мною.
Опеншоу мовчки дивився в далечiнь. Потiм спитав:
– Хто ж цей гаспидiв доктор Генкi?
– Ви так це сказали, нiби вiн i справдi сам нечистий, – усмiхнувся вiзитер. – Мабуть, багато про нього так плiткують. Але вiн займаеться тим же, що i ви. Тiльки вiн вiдомий в Індii – вивчав там магiю i всi цi штукенцii. А тут його мало знають. Вiн маленький, жовтий, кульгавий i дуже сердитий. Здаеться, в Лондонi вiн просто лiкар, i нiчого поганого про нього не скажеш, хiба тiльки, що вiн один чув хоч трохи про цю кляту справу.
Професор Опеншоу важко пiдвiвся i пiдiйшов до телефону. Вiн зателефонував патеру Брауну i повiдомив, що снiданок замiнюеться обiдом, бо йому треба навiдати вченого з Індii. Потiм вiн знову опустився в крiсло, закурив сигару i поринув у якiсь роздуми.
Патер Браун чекав професора в вестибюлi ресторану, де вони домовилися пообiдати, серед дзеркал i пальм. Вiн знав про сьогоднiшне побачення Опеншоу i, коли похмурi сутiнки пом’якшили виблиски скла та зеленi, вирiшив, що непередбаченi ускладнення затримали його друга. Вiн уже почав сумнiватися, чи професор узагалi прийде. Але той прийшов, i з першого ж погляду стало ясно, що пiдтвердилися найгiршi пiдозри: погляд чоловiка блукав, волосся було скуйовджене. Вони з Прiнглом дiсталися-таки до пiвнiчних околиць, де житловi квартали перемежовуються пустирями, особливо похмурими в негоду, розшукали будинок – вiн стояв трохи осторонь – i прочитали на мiднiй двернiй табличцi: «Дж.-Й. Генкi, доктор медицини, член Королiвського наукового товариства». Але вони не застали Дж.-Й. Генкi, доктора медицини. А побачили лиш те, про що iм пiдказало моторошне передчуття. У звичайнiсiнькiй вiтальнi лежала на столi проклята книга. Здавалося, що хтось лиш мить тому вiдкрив ii.
Дверi в сад були розчиненi навстiж, i нечiткий слiд тягнувся вгору по крутiй садовiй дорiжцi. Важко було уявити собi, що кульгавий чолов’яга вибiг нею, i все ж вiн був кульгавий – вiдбиток однiеi ноги був неправильноi форми. Потiм залишився тiльки неправильний слiд, немов хтось стрибав на однiй нозi. Далi слiди обривалися. Бiльше нiчого не можна було дiзнатися про доктора Генкi. Без сумнiву, вiн дослiджував книжку. Вiн порушив заборону i став жертвою долi.
Прибульцi увiйшли в ресторан, i Прiнгл поклав книгу на столик, немов вона обпiкала йому пальцi. Священик зацiкавлено поглянув на неi. На палiтурцi були витiсненi рядки: «Хто в книгу цю заглянути наважиться, того крилатий жах зжере». Далi було написано те ж саме грецькою, латиною i французькою.
Прiнглу й Опеншоу хотiлося пити – вони ще не заспокоiлися. Професор гукнув лакея i замовив коктейль.
– Сподiваюся, ви з нами пообiдаете, – звернувся вiн до мiсiонера. Але Прiнгл ввiчливо вiдмовився.
– Ви вже даруйте, – сказав вiн. – Я хочу битися з цiею книгою сам на сам. Не дозволите скористатися вашою конторою години на двi?
– Боюся, що вона замкнена зараз, – скривився Опеншоу.
– Ви забули, що там розбите вiкно.
І преподобний Люк Прiнгл, усмiхнувшись ще ширше, нiж зазвичай, зник у темрявi.
– Дивний вiн усе ж, – зауважив професор, заклопотано суплячись.
Вiн обернувся i з подивом зауважив, що патер Браун спiлкуеться з лакеем, котрий принiс коктейль. Наскiльки вiн збагнув, мова йшла про суто приватнi справи – священик згадував про якусь дитину i висловлював сподiвання, що небезпека минула. Професор спитав, звiдки священик знае лакея. Той вiдповiв просто:
– Я тут обiдаю кожнi два-три мiсяцi, i ми iнодi балакаемо.
Професор обiдав тут п’ять разiв на тиждень, але йому жодного разу i на гадку не спало потеревенити з лакеем. Вiн задумався, але мiркування його перервав дзвiнок, i вченого покликали до телефону. Голос був глухий – можливо, в трубку потрапляла борода. Але слова доводили ясно, що на тому кiнцi дроту – Прiнгл.
– Пане професоре! – сказав голос. – Я бiльше не можу. Мушу зазирнути в неi. Зараз я у вас в конторi, книга лежить передi мною. Менi хочеться з вами попрощатися про всяк випадок. Нi, не варто мене вiдмовляти. Ви все одно не встигнете. Ось я вiдкриваю книгу. Я…
Професору здалося, що вiн чуе щось, якийсь рiзкий, хоча i майже беззвучний поштовх.
– Прiнгле! Прiнгле! – закричав вiн у трубку, але нiхто не вiдповiв.
Учений вiдклав слухавку i, вiднайшовши академiчний спокiй (а може, спокiй вiдчаю), повернувся i тихо сiв до столика. Потiм безпристрасно, нiби мова йшла про провал якоiсь дурноi вигадки на спiритичному сеансi, розповiв у всiх подробицях цю таемничу справу.
– Так зникло п’ятеро людей, – резюмував вiн. – Всi цi випадки – вражаючi. Але найнеймовiрнiший – випадок з Беррiджем. Вiн такий тихий, працелюбний… Як таке могло з ним статися?
– Справдi, – погодився патер Браун. – Дивно, що вiн так вчинив. Працiвник вiн дуже сумлiнний. Жарти для нього е жартами, але справа – справою. Майже нiхто не знав, як вiн любить жарти i розiграшi.
– Беррiдж? – залупав очима професор. – Нiчого не розумiю! То ви i з ним знайомi?
– Як би вам сказати… – безтурботно вiдповiв Браун. – Не бiльше, нiж iз цим лакеем. Розумiете, менi часто доводилося чекати вас у конторi, i ми з ним, певна рiч, балакали. Вiн чоловiк цiкавий. Пам’ятаю, якось казав, що збирае непотрiбнi речi. Колекцiонери люблять збирати всiлякий мотлох. Пам’ятаете стару розповiдь про жiнку, котра збирала непотрiбнi речi?
– Не зовсiм вас розумiю, – сказав Опеншоу. – Добре, нехай вiн жартiвник (ось уже нiколи б не подумав!). Але це не пояснюе те, що сталося з ним i з iншими.
– З якими iншими? – пiдняв брови священик.
Професор дивився на нього i сказав чiтко, як дитинi:
– Любий мiй патере Браун, зникло п’ятеро людей.
– Любий мiй професоре Опеншоу, не зник нiхто.
Слуга Божий дивився на свого вiзавi привiтно i промовляв чiтко, i все ж професор не збагнув. Священику довелося сказати ще чiткiше:
– Повторюю: нiхто не зник.
Вiн трохи помовчав, вiдтак додав:
– Менi здаеться, що найважче – переконати людину, що нуль плюс нуль плюс нуль дорiвнюе нулю. Люди вiрять у найнеймовiрнiшi речi, якщо вони повторюються. Ось чому Макбет повiрив прогнозам трьох вiдьом, хоча перша сказала те, що вiн i сам знав, а третя – те, що залежало тiльки вiд нього. Але у вашому випадку промiжна ланка – найслабша.
– Про що це ви?
– Ви самi нiчого не бачили. Не бачили, як чоловiк зник за бортом. Не бачили, як чоловiк зник iз намету. Ви все це знаете зi слiв Прiнгла, якi я зараз згадувати не буду. Але ви нiколи б йому не повiрили, якщо б не зник ваш секретар. Зовсiм, як Макбет: вiн не повiрив би, що буде королем, якби не збулося пророцтво i вiн не став би Кавдорським таном.
– Можливо, ви маете рацiю, – задумався професор, повiльно киваючи. – Але коли вiн зник, я переконався, що Прiнгл не дурисвiт. Ви кажете, я сам нiчого не бачив. Так, не бачив, але Беррiдж справдi зник.
– Беррiдж не зникав, – сказав патер Браун. – Навпаки.
– Як це «навпаки»?
– Те, що вiн, скорiше, з’явився, – пояснив священик. – У вашому кабiнетi з’явився рудий бородатий чоловiк i назвався Прiнглом. Ви його не впiзнали тому, що жодного разу в життi не спромоглися роздивитися власного секретаря. Вас спантеличив невигадливий маскарад.
– Стривайте… – почав професор.
– Могли б ви назвати його прикмети? – реготнув священик. – Нi, не могли б. Ви знали, що вiн гладко поголений i носить темнi окуляри. Вiн iх зняв – i все, навiть гриму не знадобилося. Ви нiколи не бачили його очей i не бачили його душi. А у нього дуже хорошi, веселi очi. Вiн приготував дурнувату книгу i всю цю бутафорiю, спокiйно розбив вiкно, начепив бороду, одягнув плащ i увiйшов у ваш кабiнет. Вiн знав, що ви на нього не глянули жодного разу в життi.
– Чому ж вiн вирiшив мене розiграти? – вiдкрив рота Опеншоу.
– Саме тому, що ви на нього не дивилися, – сказав патер Браун, i рука його стиснулася, немов вiн був готовий вдарити п’ястуком об стiл, якби дозволяв собi такi рiзкi жести. – Ви його називали лiчильною машиною. Адже вам вiд нього потрiбнi були тiльки пiдрахунки. Ви не помiтили те, що мiг помiтити випадковий вiдвiдувач за п’ять хвилин: що вiн розумний, любить жарти, у нього е своя точка зору на вас, i на вашi теорii, i на ваше вмiння бачити людину наскрiзь. Як ви не тямите? Йому хотiлося довести, що ви не впiзнаете навiть власного секретаря! У нього було багато кумедних задумiв. Наприклад, вiн вирiшив збирати непотрiбнi речi. Чули ви хоча б колись розповiдь про жiнку, яка купила двi найнепотрiбнiшi речi – мiдну табличку лiкаря i дерев’яну ногу? З них ваш винахiдливий секретар i створив високоповажного Генкi – це було не важче, нiж створити Вейлза. Вiн оселив лiкаря у себе…
– Ви хочете сказати, що вiн повiв мене до себе додому? – Опеншоу був ошелешений.
– А хiба ви не знали, де вiн живе? – спитав священик. – Не думайте, я зовсiм не хочу принижувати вас i вашу справу. Ви – справжнiй шукач iстини, а ви знаете, як я це цiную. Викрили багатьох ошуканцiв. Але не треба придивлятися тiльки до дурисвiтiв. Гляньте, хоча б побiжно, на чесних людей – ну, хоча б на того лакея.
– Де тепер Беррiдж? – спитав професор не вiдразу.
– Упевнений, що вiн повернувся в контору, – припустив Браун. – По сутi, вiн повернувся, коли Прiнгл вiдкрив книгу i зник.
Вони знову помовчали. Потiм професор зареготав. Так смiються люди, достатньо розумнi, щоб не боятися принижень. Нарештi вiн сказав:
– Я це заслужив. Справдi, не помiчав найближчих своiх помiчникiв. Але погодьтеся – було чого злякатися! Зiзнайтеся, невже вам жодного разу не стало моторошно вiд цiеi книги?
– Ну що ви! – замахав руками патер Браун. – Я вiдкрив ii, як тiльки побачив. Там лиш чистi сторiнки. Розумiете, я не забобонний.
Найгiрший злочин у свiтi
