скачать книгу бесплатно
Настала тиша. Юрист дивився на свого приятеля, а той озвався знову:
– Не далi як учора я мав намiр сказати своiй племiнницi, що тiльки два типи чоловiкiв можуть смiятися, коли залишаться самi. Той, хто смiеться сам, майже напевно або дуже поганий, або дуже хороший. Рiч у тiм, що вiн звiряе свiй жарт або Богу, або нечистому. У будь-якому разi, у нього е внутрiшне життя. Цей чоловiк, гадаю, звiрявся дiдьковi. Йому було байдуже, чи почуе його хто-небудь. Жарт самодостатнiй, якщо вiн досить низький.
– Про що ви патякаете? – спитав Гренбi. – Точнiше, про кого? Про кого з них? Хто це дозволяе собi жартувати з його сатанинською Величнiстю?
Патер Браун подивився на нього i блiдо посмiхнувся.
– Ах, – сказав вiн, – в тому й жарт!..
Знову настала тиша, але цього разу вона була набагато насиченiшою та важчою. Вона опустилася на них, немов сутiнки, якi щораз поступалися мiсцем темрявi. Священик продовжував, стомлено знизивши голос i поклавши лiктi на стiл:
– Я цiкавився родом Масгрейвiв. Це – вiдважна родина, i живуть вони довго, i навiть якщо тут усе так просто, гадаю, ви маете почекати з виплатою.
– Ми до цього цiлком готовi, – вiдповiв юрист, – i все ж безконечно це тривати не може. Старому майже вiсiмдесят, хоча вiн ще живчик. Люди в тутешньому готелi смiються i кажуть, що вiн нiколи не вмре.
Патер Браун рiзко схопився, що бувало з ним нечасто, але руки його залишалися на столi. Вiн подався вперед i зазирнув в обличчя спiврозмовнику.
– Ось! – зойкнув вiн неголосно, але палко. – У цьому вся проблема. Як вiн помре? Як же вiн помре?
– Заради Бога, про що ви? – спитав Гренбi.
– Я про те, – пролунав iз напiвтемряви голос священика, – що я знаю, який злочин скоiв Джеймс Масгрейв.
Гренбi ледь вдалося придушити трепет, але вiн все ж спитав:
– Який?
– І справдi найгiрший у свiтi, – вiдповiдав патер Браун. – У будь-якому разi, багато суспiльств i цивiлiзацiй вважають його таким. З давнiх-давен, у племенах i в громадах, вони каралися жахливо. Як би там не було, тепер я знаю, що вчинив молодий Масгрейв i чому вiн це зробив.
– Що ж вiн вчинив? – поцiкавився юрист.
– Вiн убив свого батька, – вiдповiв священик.
Правник аж схопився зi стiльця i подивився через стiл.
– Його батько в замку! – рiзко вигукнув вiн.
– Його батько в ровi, – сказав священик. – Який же я дурень, що не здогадався вiдразу, коли щось не сподобалося менi в цих обладунках! Пам’ятаете, як виглядае та кiмната? Як ретельно вона прибрана i прикрашена? Двi схрещених бойовi сокири по один бiк камiна, двi – по iнший. На стiнi круглий шотландський щит, i такий самий, круглий i шотландський – на iншiй стiнi. Один бiк вогнища охороняють лицарськi обладунки, а по iнший бiк – порожнеча. Нiколи не повiрю, що людина, котра прикрасила кiмнату настiльки симетрично, залишить несиметричною одну деталь. Звiсно, там були й другi обладунки. Що ж з ними сталося?
Вiн почекав трохи, i потiм продовжував вже спокiйнiше:
– Чим бiльше я думаю, тим бiльше переконуюся, що це дуже хороший план убивства. Вiн вирiшуе вiчну проблему: куди подiти труп? Тiло може стояти всерединi цих обладункiв години, навiть днi, слуги будуть ходити i виходити з кiмнати, поки вбивця не дочекаеться зручного випадку i, витягнувши його пiд покровом ночi, не кине в рiв. А тодi як легко все пiде! Якщо тiло занурене в стоячу воду, рано чи пiзно в обладунках XIV столiття залишиться один скелет – тож, виявлення його в ровi старого прикордонного замку досить iмовiрне. Навряд чи хтось буде його там шукати, але якщо вiзьмуться, не знайдуть нiчого, крiм того самого скелета в обладунках. Але ж я про це здогадувався. Коли ви сказали, що я шукаю якiсь слiди, то мали рацiю. Я побачив слiди, глибоко вдавленi в берег, i збагнув: той, хто залишив iх, або занадто важкий, або нiс щось дуже важке. Так, до речi, з цiеi маленькоi подii можна витягти ще одну мораль. Пам’ятайте, коли я стрибнув, як кiшка?
– У мене в головi мутиться, – сказав Гренбi, – але я потроху вловлюю суть цього жаху. Добре, ви стрибнули, i що ж?
– Сьогоднi на поштi, – сказав патер Браун, – я згадав, що баронет, за його словами, був там саме тодi, коли ми до нього з’явилися. Розумiете, що це означае? Це означае, що його не було в замку i повернувся вiн, поки ми його чекали. Ось чому ми чекали так довго. Коли я це збагнув, то раптово побачив все.
– Ну, – нетерпляче спитав правник, – що ж це було?
– Вiсiмдесятилiтнiй стариган може ходити, – сказав патер Браун. – Вiн навiть може розгулювати по полях собi на втiху. Але дiдусь не може стрибати. У нього це вийде ще гiрше, нiж у мене. Так, якщо баронет повернувся, поки ми чекали, вiн мав прийти, як i ми, перестрибнувши через рiв, – мiст i пiзнiше не опустили. Я скорiше припущу, що вiн сам не дав йому опуститися, щоб вiдкласти прихiд небажаних гостей, – мiст дуже швидко полагодили. Але це не мае значення. Коли я побачив смiшну картинку – сивочолий чоловiк у чорному скаче через рiв, то вже знав, що цей чоловiк молодий, переодягнений старим. Ось вам i вся iсторiя.
– Ви хочете сказати, – повiльно вимовив Гренбi, – що цей милий юнак вколошкав свого батечка, сховав тiло в обладунки, а потiм у рiв, змiнив зовнiшнiсть, i так далi?
– На його щастя, вони з батьком дуже схожi, – сказав священик. – Ви бачите за цими портретами, яка велика в родинi сiмейна схожiсть. І потiм: ось ви кажете, що вiн змiнив свою зовнiшнiсть. Але в якомусь сенсi будь-який одяг – маскарад. Старий приховуе себе пiд перукою, молодик – пiд iноземною борiдкою. Коли вiн поголився й одягнув перуку на свою стрижену голову, то став точнiсiнько, як татусь, ну, пiдгримувався трiшечки. Гадаю, тепер ви розумiете, чому вiн iз такою ввiчливiстю радив вам приiхати сюди наступного дня i в автомобiлi. Сам вiн приiхав уночi, потягом. Вiн випередив вас, вчинив злочин, переодягнувся i був готовий до перемовин.
– Ох, – сказав задумливо Гренбi, – готовий до перемовин!.. Ви, певна рiч, хочете сказати, що справжнiй баронет вiв би iнакше?
– Вiн би просто сказав вам, що капiтан не отримае нi пенса, – пояснив священик. – Як не дивно, тiльки вбивство могло стати цьому на завадi. Але я хочу, щоб ви оцiнили всю хитрiсть того, що вiн сказав вам. Його план вiдповiдав кiльком завданням одразу. Цi росiяни шантажували його за якийсь злочин, гадаю, за зраду пiд час вiйни. Йому ледве вдалося втекти, i, можливо, вiн послав iх помилковим слiдом у Ригу. А найвишуканiша його вигадка – це слова про те, що вiн визнае сина спадкоемцем, але не людиною. Хiба ви не бачите? Так, вона гарантувала post obit, але ще й дозволяла те, що незабаром стане найбiльшою проблемою.
– Я бачу тут кiлька проблем, – сказав Гренбi, – яку з них ви маете на увазi?
– Якби навiть сина не позбавили спадщини, – сказав патер Браун, – виглядало б щонайменше дивним, що батько з ним нiколи не зустрiчаеться. Зречення вирiшувало це питання. Так що залишалася лише одна заковика. Мабуть, вiн i зараз над нею мiркуе. Як же теперiшнiй господар помре?
– Я знаю, як вiн мав би померти, – сказав Гренбi.
Слуга церкви, здавалося, був занурений у своi думки.
– Але i це не все, – задумливо сказав вiн. – У цiй теорii йому подобалося щось… ну, щось теоретичне. Розум його бридко радiв, коли вiн зiзнався, граючи одну роль, що скоiв злочин в iншiй ролi. Ось що я розумiю пiд iнфернальною iронiею, пiд жартом, який можна розповiсти нечистому. Сказати вам те, що назвали б парадоксом? Коли ти – в самому серцi пекла, дуже приемно говорити правду, та так, щоб нiхто нiчого не второпав. Ось чому вiн iз таким задоволенням видавав себе за iншого, а потiм зневажив сам себе, як того i заслуговуе. Ось чому вiн смiявся сам у картиннiй галереi.
Гренбi аж пiдскочив на стiльцi, нiби його ривком повернули до простих, життевих справ.
– Ваша племiнниця! – зойкнув вiн. – Адже ii матiнка хотiла, щоб вона вийшла замiж за Масгрейва! Мабуть, справа тут у багатствi i титулi?
– Атож, – сухувато вiдповiв патер Браун. – Сестра моя дуже цiнуе розсудливий i пристойний шлюб.
Пiсня летючоi риби
Усi думки пана Перегрина Смарта, як мухи, крутилися навколо одного улюбленого надбання й одного улюбленого жарту. Це був невинний жарт – просто вiн усiх питав, чи бачили вони його золотих рибок. Жарт цей був ще й дуже дорогий, але пан Смарт потай тiшився ним, цiлком iмовiрно, навiть бiльше, нiж самим скарбом. Заговоривши з кимось, хто жив по сусiдству, в нових будинках, що оточили стару сiльську галявину, вiн не зволiкаючи пiдводив розмову до предмету свого обожнювання.
Доктор Бердок був перспективним молодим бiологом, iз вольовим пiдборiддям i зачесаним на нiмецький лад чорним волоссям. І пан Смарт зробив перехiд без зусиль: «Ось ви цiкавитеся природознавством, а моiх золотих рибок не бачили?». Науковцю, переконаному прихильнику еволюцii, вся природа уявлялася единою, але все ж на перший погляд зв’язок був далеченьким, оскiльки цей фахiвець був цiлком поглинений походженням жирафи.
Патер Браун був священиком католицькоi церкви в сусiдньому мiстечку. В бесiдi з ним думками пана Смарта стрiмко пробiг ланцюг логiчних ланок: католицизм – Рим – апостол Петро – рибалка – золотi рибки. З паном Аймлаком Смiтом, керуючим банку – субтильним i блiдим чоловiком, чепуристим в одязi, хоча i скромним у поводженнi – вiн рiзким ривком повернув розмову до золотого стандарту, вiд якого до золотих рибок залишався вже лиш крок. Вiконт Івон де Лара (за титулом – француз, а за походженням швидше росiянин, якщо не татарин) був блискучий мандрiвник, дослiдник Сходу. Тому ерудований i кмiтливий пан Смарт, висловивши пильний iнтерес до Гангу й Індiйського океану, невимушено перейшов до запитання про те, чи мешкають у тамтешнiх водах золотi рибки. У пана Гаррi Гартоппа, дуже заможного, але дуже сором’язливого та мовчазного чоловiка, котрий тiльки-но приiхав iз Лондона, вiн витягнув урештi-решт визнання, що риболовля його не цiкавить, i тодi додав: «До речi про риболовлi, а моiх рибок ви вже бачили?»
Золотi рибки були примiтнi тим, що iх зробили iз золота. Цю ексцентричну, але дорогу дрiбничку виготовили колись за примхою котрогось схiдного принца, i пан Смарт пiдчепив ii чи то на розпродажу, чи в антикварнiй крамничцi, якi регулярно вiдвiдував, прагнучи оснастити свiй будинок якнайрiдкiснiшим непотребом. Крокiв за десять здавалося, що це – чаша доволi незвичайних розмiрiв, в якiй плавають також незвичайних розмiрiв живi золотi рибки. Поблизу, однак, вона виявлялася величезною дутою кулею чудового венецiйського скла. По тонкому цьому склу була накладена легка райдужна пелена, i пiд нею, серед рiзнокольорових тiней, висiли неприродно великi рибини зi золота, з великими рубiнами замiсть очей.
Увесь цей вирiб, без сумнiву, був дуже дорогим, особливо якщо врахувати безумство, в яке впадають колекцiонери. Навiть новий секретар пана Смарта Френсiс Бойл, хоча й був iрландцем, до того ж не надiленим особливою обачнiстю, i той не без подиву слухав, як безтурботно просторiкуе його господар про своi коштовностi перед ледь знайомими людьми, котрих у цi мiсця, як волоцюг-нероб, привiв випадок, – адже колекцiонери зазвичай обережнi i навiть потайливi. Знайомлячись зi своiми новими обов’язками, пан Бойл переконався, що й у iнших це викликало подiбнi почуття – вiд легкого подиву до рiшучого осуду.
– Дивуюся, що йому ще не перерiзали горло, – сказав камердинер пана Смарта з прихованою iронiею, наче хотiв насправдi сказати: «засмучуе» (природно, в переносному сенсi).
– Дивуюся, як вiн не береже свое добро, – сказав головний службовець пана Смарта, котрий залишив справи в конторi, щоб допомогти новому секретарю. – Адже вiн навiть старий засув не потурбуеться засунути на своiх старих дверях.
– Я взагалi дивуюся, – сказала домогосподарка пана Смарта з тiеi категоричнiстю i з тiеi туманнiстю, якими вiдзначалися ii сентенцii. – Ну, добре, коли це патер Браун або лiкар, але коли вiн розмовляе з iноземцями, це, менi здаеться, означае випробовувати долю. І справа не тiльки в вiконтi. Той, iз банку, також занадто вже жовтий, як на англiйця.
– Ну, Гартопп – точно англiець, – статечно вiдповiв Бойл, – настiльки англiець, що i слова про себе не скаже.
– Отже, багато про себе думае, – заявила домогосподарка. – Може, вiн i не iноземець, тiльки вiн не такий уже й дурень. Вважаю, чужинцем здаеться – чужинцем i виявиться, – багатозначно додала вона.
Їi несхвалення, без сумнiву, погiршилося б, якби вона чула розмову у вiтальнi того ж дня, пiд вечiр, – розмову, в якiй iшлося про золотих рибок, а ненависний iй iноземець займав мало не чiльне мiсце.
Вiн не так уже й багато базiкав, але навiть мовчання у нього було якимось значним. Сидiв на купi подушок, i в густiючих сутiнках його широке монгольське обличчя поширювало, майже як до мiсяця, неяскраве сяйво. Його азiйськi риси ставали ще помiтнiшими в цiй кiмнатi, схожiй на склад раритетiв, де в хаосi вибагливих лiнiй i вогняних фарб око розрiзняло незлiченнi шаблi та кинджали, музичнi iнструменти й iлюмiнованi манускрипти. Як би там не було, а Бойловi чим далi, тим бiльше здавалося, що фiгура на подушках, чорна в напiвтемрявi, нагадуе величезне зображення Будди.
Бесiда вiдбувалася на достатньо загальнi теми, позаяк у нiй брало участь усе маленьке мiсцеве товариство. Власне кажучи, його члени вже звикли збиратися по черзi то в одного, то в iншого, i до цього часу вони утворили щось схоже на клуб, що складаеться з мешканцiв чотирьох чи п’яти будинкiв навколо зеленоi галявини. З них найстаровиннiшим, найбiльшим i наймальовничiшим був будинок Перегрина Смарта. Вiн майже повнiстю займав одну зi сторiн квадрата, i поруч мiстилася тiльки маленька вiлла, де жив вiдставний полковник на прiзвище Ворнi. Казали, що вiн – iнвалiд, котрий нiколи i нiкуди не виходив. Пiд прямим кутом до цих будинкiв стояли двi чи три дрiбнi крамнички та готель «Синiй дракон», в якiй зупинився приiхавший з Лондона пан Гартопп. На протилежному боцi було три будинки: один винаймав вiконт де Лара, iнший – доктор Бердок, третiй стояв порожнiм. Четвертий бiк займав банк i будиночок керуючого, що примикав до нього, а далi йшла дiлянка, залишена для забудови й обгороджена парканом.
Це була, таким чином, дуже замкнута компанiя, i самотнiсть у досить безлюдному на багато миль краю згуртовувала ii ще тiснiше. Того вечора, проте, iхне магiчне коло розтулив стороннiй – якийсь iндивiд iз дрiбними рисами обличчя i лютими вусами сторчма, одягнений настiльки бiдно, що був, мабуть, мiльйонером або герцогом, якщо i справдi приiхав сюди, щоб здiйснити гешефт зi старим колекцiонером. Утiм, у готелi «Синiй дракон» вiн був вiдомий пiд iм’ям пана Гармера.
Йому також описали пишноту золотих рибок, не забувши покритикувати власника, котрий так недбало iх зберiгае.
– Так, усi кажуть, що з ними треба бути обережнiшим, – сказав пан Смарт, вигинаючи брову i кидаючи багатозначний погляд на службовця, котрий чекав iз якимись паперами. Смарт був округлий обличчям i тiлом лiтнiй чоловiк, що чимось нагадував лисого папугу. – Джеймсон i Гаррiс усе чiпляються до мене, щоб я замикав дверi на засув, як у старовиннiй фортецi, але цi проржавiлi засуви i самi такi старовиннi, що навряд чи завадять комусь увiйти. Я бiльше покладаюся на фортуну та нашу полiцiю.
– Навiть кращi замки не завжди захистять вiд вторгнень, – зауважив вiконт. – Все залежить вiд того, хто захоче увiйти. Якось один iндус-вiдлюдник, котрий голим жив у печерi, проник крiзь потрiйне кiльце монгольських воiнiв, викрав великий рубiн iз тюрбана самого правителя i вийшов звiдтiля неушкоджений, як тiнь. Вiн хотiв показати можновладцям, якi потужнi тонкi закони простору та часу.
– Якщо вивчити цi найтоншi закони, – сухо зауважив доктор Бердок, – то завжди можна втямити, як роблять такi штукенцii. Захiдна наука багато що прояснила в схiднiй магii. Безперечно, багато робиться за допомогою гiпнозу та навiювання, а то i просто спритнiстю рук.
– Рубiн був не в царському наметi, – зронив вiконт чи то задумливо, чи то сонно. – Індус розшукав його серед сотнi iнших наметiв.
– А телепатiею цього пояснити не можна? – роздратовано спитав лiкар.
Запитання пролунало тим рiзкiше, що за ним постала повна тиша, нiби знаменитий мандрiвник через брак вихованостi задрiмав. Утiм, вiн тут же схаменувся i сказав iз несподiваною посмiшкою:
– Даруйте, я забув, що ми висловлюваемося словами. На Сходi ми звикли розмовляти подумки i тому завжди правильно розумiемо один одного. Дивно, до чого ви тут обожнюете слова i довiряете iм. Ви зараз згадали про телепатiю, а могли i зовсiм вiдмахнутися – мовляв, фокуси, а що вiд цього змiнюеться? Якщо вам скажуть, що хтось вилiз на небо по манговому дереву, то яка рiзниця, назвати це левiтацiею чи просто брехнею? Якби середньовiчна вiдьма помахом чарiвноi палички перетворила мене на блакитного бабуiна, ви i в цьому побачили б всього лише атавiзм.
Доктор явно хотiв вiдповiсти, що вiд такого перетворення мало що змiнилося б, але тут у розмову грубувато втрутився приiжджий, котрого звали Гармером:
– Певна рiч, iндiйськi факiри – майстри на рiзнi штуки, але зауважу, що робиться це здебiльшого в Індii. Там iм, мабуть, допомагають своi люди або просто психологiя натовпу. Навряд чи такi вибрики вдавалися б в англiйському селi, тому, менi здаеться, рибки нашого друга тут у цiлковитiй безпецi.
– Ось i я розповiм вам один випадок, – все так же не рухаючись, промовив вiконт де Лара, – який стався не в Індii, а перед штабом англiйських вiйськ у найсучаснiшiй дiльницi Каiра. У дворi штабу стояв вартовий i зиркав крiзь грати залiзних ворiт на вулицю. Зовнi до ворiт пiдiйшов якийсь халамидник, босий i в тубiльному лахмiттi, i спитав його чистою та правильною англiйською мовою про один документ, що зберiгався в штабi. Солдат, природно, вiдповiв, що всередину йому ходу немае, а тубiлець посмiхнувся i сказав: «А ось подивимося, що зовнi, а що – всерединi». Чатовий ще дивився на нього зневажливо крiзь грати, коли раптом побачив, що хоча i вiн, i ворота начебто залишилися на колишнiх мiсцях, але сам вiн опинився на вулицi i дивиться на подвiр’я, де безпечно посмiхаеться той самий халамидник, котрий також не зробив навiть одного кроку. Потiм той повернувся до будiвлi штабу. Тодi вартовий опам’ятався i крикнув солдатам у дворi, щоб вони схопили шпигуна. «Гаразд, ти все одно не вийдеш назовнi», – мстиво сказав вiн. Та халамидник вiдгукнувся дзвiнким голосом: «Подивимося, що всерединi, а що – зовнi». І солдат побачив, що вiд вулицi його знову вiдокремлюе пруття ворiт, а усмiхнений тубiлець, цiлий i неушкоджений, опинився на вулицi i тримае в руцi папiрець.
Пан Аймлак Смiт, керуючий банком, котрий весь час слухав, схиливши голову i дивлячись на килим, тут озвався вперше:
– А що сталося з документом? – спитав вiн.
– Бездоганний професiйний iнстинкт, – з iронiчною люб’язнiстю зауважив оповiдач. – Авжеж, це справдi був важливий фiнансовий документ. Наслiдки мали мiжнародний резонанс.
– Залишаеться сподiватися, що такi подii трапляються нечасто, – похмуро промовив молодий Гартопп.
– Мене цiкавить не полiтичний бiк справи, – безтурботно продовжував вiконт, – а фiлософський. З цього прикладу видно, як навчена людина може обiйти час i простiр, i, манiпулюючи, так би мовити, iхнiми важелями, повернути весь свiт. Але вам, друзi, важко повiрити в духовнi сили, якi можуть бути сильнiшими за матерiальнi.
– Що ж, – жваво сказав старий Смарт, – я, звiсно, не авторитет по частинi духовних сил. А ось що скажете ви, патере Браун?
– Мене вражае, – вiдповiв той, – що всi надприроднi дiяння, про якi ми чули, вiдбувалися заради крадiжки. А крадуть духовними засобами чи матерiальними – це, менi здаеться, однаково.
– Патер Браун людина проста, – посмiхнувся Смiт.
– Нехай i так, простi люди менi близькi, – сказав Браун. – Вони знають свою слушнiсть, навiть якщо не можуть ii довести.
– Вже дуже це дивно для мене, – невигадливо зiзнався Гартопп.
– Може б, – з посмiшкою сказав маленький священик, – вам бiльше пiдiйшло б висловлюватися без слiв, як пропонуе вiконт. Вiн пiдчепив би вас безсловесною колючiстю, а ви вiдповiли б йому беззвучним вибухом обурення.
– Не варто забувати про музику, – сонно пробурмотiв вiконт, – iнодi вона дiе краще за слова.
– Мабуть, це менi було б зрозумiлiше, – тихо вiдповiв молодик.
Бойл стежив за розмовою з уважною цiкавiстю, тому що ii учасники трималися якось особливо i навiть незбагненно. Флюгер бесiди лiниво хитнувся в бiк музики i всi погляди звернулися на Аймлака Смiта – вiн був непоганим музикантом-аматором. Тодi молодий секретар згадав раптом про своi службовi обов’язки та вказав господаревi на головного службовця, котрий терпляче чекав iз паперами в руцi.
– Ох, та не морочте з ними голову, Джеймсоне! – квапливо сказав Смарт. – Це з приводу мого рахунку, тiльки й всього. Я потiм побалакаю про це з паном Смiтом. Атож, пане Смiт, ви якраз балакали про вiолончелi…
Але холодний подих мирських справ встиг розвiяти пахощi метафiзичноi дискусii, i гостi стали один за одним прощатися. Аймлак Смiт залишився останнiм, i коли iншi вже пiшли, вони з господарем подалися до iншоi кiмнати, де стояла посудина зi золотими рибками, i причинили за собою дверi.
Будинок був подовгастим i вузьким, iз критим балконом вздовж другого поверху, який майже весь займали покоi самого господаря: його спальня, гардеробна, а також темна кiмнатка, куди iнодi ховали на нiч найцiннiшi речi, хоча зазвичай iх тримали в нижньому поверсi. Цей балкон, як i ненадiйнi дверi внизу, постiйно турбував домоправительку, головного службовця й усiх iнших, хто нарiкав на безпечнiсть господаря. Однак старий хитрун був насправдi обережнiшим, нiж здавалося. Вiн не особливо покладався на застарiлi замки старого будинку, якi, якщо вiрити скаргам домогосподарки, iржавiли вiд бездiяльностi, але зате розробив тоншу стратегiю. Своiх рибок вiн завжди переселяв на нiч у маленьку кiмнатку позаду спальнi i з пiстолетом пiд подушкою спав перед самими ii дверима.
Коли Бойл iз Джеймсоном побачили, що вiн повертаеться пiсля усамiтненоi бесiди, а в руках несе коштовну посудину, та так благоговiйно, нiби це мощi святого.
Останнi променi заходу ще не поспiшали розлучитися зi зеленою галявиною, але в будинку вже засвiтили лампу, i в цьому рiзнорiдному свiтлi переливчаста скляна куля мерехтiла, буцiмто велетенський самоцвiт, а химернi обриси вогненних риб, схожi на потойбiчнi тiнi, показанi вiщуновi в глибинi магiчного кристалу, надавали йому схожостi з таемничим талiсманом. Над плечем пана Смарта, немов сфiнкс, виднiлося оливкове обличчя пана Смiта.
– Сьогоднi ввечерi я iду в Лондон, пане Бойл, – сказав Смарт заклопотанiше, нiж зазвичай. – Ми з паном Смiтом хочемо встигнути на шосту сорок п’ять. Я попросив би вас, Джеймсоне, переночувати сьогоднi у мене нагорi. Якщо поставити рибок, як зазвичай, в заднiй кiмнатi, iм нiщо не загрожуватиме. Але нiчого, гадаю, i не станеться.
– Трапитися може що завгодно i де завгодно, – посмiхнувся пан Смiт. – Самi ж ви лягаете завжди з револьвером. Може, варто залишити його сьогоднi вдома?
Перегрин Смарт нiчого не вiдказав, i вони з гостем вийшли з дому.
Секретар i старий клерк розташувалися на нiч, як було iм сказано, в спальнi господаря. Точнiше кажучи, Джеймсон влаштувався в гардеробнiй, але дверi в спальню залишив незачиненими, й обидвi кiмнати перетворилися нiби в одну. У самiй спальнi було довге французьке вiкно, що виходило на згаданий балкон, i ще однi дверi – в темну кiмнатку, куди вiд грiха подалi помiстили коштовну кулю.
Поперек цих дверей Бойл поставив свое лiжко, потiм поклав пiд подушку револьвер, роздягнувся i лiг, вiдчуваючи, що вжив усiх можливих запобiжних заходiв на випадок неможливоi або неймовiрноi подii пересiчного грабунку. Духовнi ж грабунки з оповiдок знаменитого мандрiвника якщо i пригадуються йому зараз, на порозi сну, то з тiеi единоi причини, що i самi складалися з субстанцii, спорiдненоi зi снами. Незабаром, однак, i цi думки перейшли в заповiтнi мрii, що перемежовувалися дрiмотою без снiв. Старий службовець був, певна рiч, бiльш метушливий, але, потлумившись i повторивши по багато разiв всi своi застереження i скарги, вiн також вiдiйшов до сну.
Мiсяць засяяв над зеленою галявиною, оточеною сiрими брилами будинкiв, i знову потьмянiв, нiким не помiчений на безлюднiй i мовчазнiй землi. Й ось, коли темний небосхил прорiзали першi трiщини свiтанку, непередбачене сталося.
Бойл був молодший за свого товариша i, природно, спав здоровiше та мiцнiше. Завжди бадьорий пiсля пробудження, прокидався вiн, однак, важко, нiби тягав камiння. Та й сни чiплялися за його ожилий розум, немов мацаки восьминога. В iхнiй мiшанинi серед iншого був зелений квадрат майдану з чотирма сiрими дорогами, якi вiн бачив iз балкона перед сном. Тiльки тепер вони весь час мiняли свою форму, змiщувалися та запаморочливо оберталися пiд акомпанемент низького рокоту, схожого на гул пiдземноi рiчки, яким йому, мабуть, здавалося крiзь дрiмоту хропiння старого Джеймсона в гардеробнiй. Але в мiзках сплячого цей неясний шум i кружляння якось смутно в’язалися зi словами вiконта де Лара про премудростi, якi дозволяють манiпулювати важелями часу та простору й обертати свiт. Йому здавалося, нiби якийсь незрозумiлий механiзм в пеклi, гуркочучи, перемiщуе земнi ландшафти, так що край свiту може опинитися в сусiдському саду, а сад – перенестися за тридев’ять земель.
Першими до його свiдомостi дiйшли слова пiснi, яку наспiвував у супроводi тонкого металевого звуку голос iз iноземним акцентом, дивний i разом iз тим смутно знайомий. Але молодик не був наразi впевнений, чи не сам вiн складае увi снi вiршi:
Через землi, через море
Летючi риби линуть до мене,
Крiзь час i простiр поспiшають
Назад…
Бойл iз зусиллям пiднявся з лiжка i побачив, що його напарник вже на ногах. Джеймсон визирав у довге вiкно, яке виходило на балкон, i кликав когось на вулицi.
– Хто там такий! – суворо кричав вiн. – Що вам тут треба?
Потiм сполохано повернувся до Бойла:
– Тут хтось волочиться бiля самого будинку. Я знав, що всiляке може трапитися. Пiду вниз, замкну дверi, що б там не казали.
Вiн щодуху кинувся вниз по сходах, i Бойл почув гуркiт засувiв. Молодик вийшов на балкон, подивився на сiру стрiчку дороги, що веде до будинку, i йому подумалося, що вiн ще не прокинувся. На темнiй дорозi, що перетинала пустир, порослий скромним пiвнiчним вереском, i виходила на площу звичного англiйського села, маячила постать, наче прямо з джунглiв чи схiдного базару – точнiсiнько живий герой вiконтових iсторiй чи «Тисячi й однiеi ночi». Примарнi сiрi сутiнки, в яких на свiтанку починають проявлятися i знебарвлюються всi предмети, повiльно розступалися, нiби розсувалася каламутна серпанкова фiранка, i з’явився чоловiк у химерному вбраннi. Широка i довга тканина разючого кольору морськоi хвилi охоплювала його голову, немов тюрбан, i закривала пiдборiддя, так що виходило щось на зразок шалика. Обличчя схоже на маску – полотнище, огорнуте навколо голови, прилягало щiльно, як вуаль. Голова була схилена до якогось дивовижного музичного iнструменту, чи то сталевого, чи то срiбного, схожого на дивно вигнуту або зламану скрипку. Замiсть смичка було щось на зразок срiбного гребеня, i звуки виходили бридко тонкi та рiзкi. Не встиг Бойл вiдкрити рота, як з-пiд шалика пролунав той же голос iз нав’язливим акцентом:
Як золотi птахи звертають до дерев
Моi рибки золотi повернуться до мене…
Повернуться…
