скачать книгу бесплатно
– Яке ви маете право? – обурено закричав Бойл, сам не дуже усвiдомлюючи, що каже.
– Я маю право на золотих рибок, – вiдповiв чоловiк на дорозi, наче цар Соломон, а не босоногий бедуiн у синьому балахонi. – І вони вiдгукнуться на мiй поклик. Слухайте!
Рiзко пiдвищивши голос на останньому словi, вiн торкнувся до своеi дивноi скрипки. Пролунав пронизливий звук, вiн вп’явся в мозок, а потiм, буцiмто у вiдповiдь йому, почувся слабкий тремтячий стогiн. Вiн походив iз темноi кiмнати, де зберiгалася коштовна чаша. Бойл кинувся туди, i в цей момент вiбруюче вiдлуння перейшло в довгий напружений дзвiн, що нагадував електричний дзвiнок, а потiм – у глухий трiск. Вiн гукнув обiрванця всього кiлька секунд тому, але старий клерк вже з’явився нагорi сходiв, трохи захекавшись, оскiльки вiк давався взнаки.
– Ну ось, дверi я замкнув, – сказав вiн. – Хто його зна, що цьому солов’ю тут знадобиться.
– Що ж, пташок вiн заманив, – вiдгукнувся Бойл iз темноi внутрiшньоi кiмнати. – Клiтка спорожнiла.
Джеймсон кинувся туди i застав молодика над купою кольорового скла, що була встелена уламками розбитоi веселки.
– Як це заманив, яких пташок? – спитав Джеймсон.
– Що мало бути вкрадене – вкрадено, – пояснив Бойл. – Рибки полетiли. Летючi були рибки! Нашому приятелевi-факiру вартувало тiльки свиснути, i вони зникли.
– Як же вiн мiг? – вибухнув службовець, нiби йшлося про порушення пристойностi.
– Та вже мiг, – коротко вiдповiв Бойл. – Ось i розбита куля. Розкрити ii так вiдразу i не розкриеш, а щоб розбити, досить i секунди. Й риби зникли – як, одному Богу вiдомо, хоча, менi здаеться, спитати варто було б цього молодика.
– Ми гаемо час, – нагадав Джеймсон, – треба зараз же шукати його.
– Нi, треба телефонувати в полiцiю, – заперечив Бойл. – Їм легше його перехопити, у них автомобiлi i телефони, це вам не те, що ганятися селом у нiчних сорочках. Тiльки, боюся, бувають такi крадii, що за ними нi на яких автомобiлях не вженешся.
Поки розпашiлий Джеймсон балакав по телефону з полiцiйною дiльницею, Бойл знову вийшов на балкон i роззирнувся навколо. Нiде не було чоловiка в тюрбанi й узагалi жодних ознак життя, хiба що в готелi «Синiй дракон» досвiдчене око могло б помiтити слабкий рух.
Однак зараз Бойл збагнув те, на чому весь час наголошував пiдсвiдомо, немов якась думка борсалася в мозку i вимагала ясностi. Зводилася вона до того, що сiрий ландшафт перед ним не був монотонно-безбарвним – каламутну iмлу розривав яскравий прямокутник: в одному з будинкiв навпроти свiтилося вiкно. Щось, усупереч здоровому глузду, пiдказувало Бойлу, що воно горiло всю нiч i зблякло лише на свiтанку. Вiн полiчив будинки, i результат нiби збiгався з чимось, хоча i не вiдомо, з чим. Так чи iнакше, це був будинок вiконта де Лара.
Приiхав iз кiлькома полiсменами iнспектор Пiннер i вчинив кiлька невiдкладних справ, цiлком усвiдомлюючи, що безглуздiсть коштовноi дрiбнички наробить галасу в газетах. Вiн усе оглянув, все обмiряв, вислухав свiдчення пiд присягою, взяв вiдбитки пальцiв, всiм набрид до нудоти i врештi-решт постав перед фактом, в який не мiг повiрити. Якийсь мешканець аравiйськоi пустелi пройшов собi сiльською дорогою i зупинився перед будинком пана Смарта, де у внутрiшнiй кiмнатi зберiгалася посудина з рибками iз золота. Потiм вiн чи то проспiвав, чи то продекламував кiлька рядкiв вiршiв, i посудина вибухнула, наче бомба, причому рибки безслiдно зникли. Інспектор анiтрохи не втiшився i тодi, коли iноземець вiконт м’яким, вуркотливим голосом повiдомив йому, що ця подiя розширюе межi наших знань.
Та й у поведiнцi кожного цiлком проявився його характер.
Сам пан Смарт почув про свою втрату, повернувшись вранцi з Лондона. Природно, вiн був вражений. Але так уже був улаштований цей завзятий, хоча i трохи безглуздий чоловiк, котрий нагадував задиркуватого горобця, що вiн, не пiддавшись зневiрi, бадьоро зайнявся пошуками. Джентльмен на прiзвище Гармер приiхав сюди зумисне, щоб купити рибки, i певне роздратування, коли дiзнався, що купити iх уже не можна, було цiлком природним. Однак його лютi вуса висловлювали щось бiльше, нiж злiсть, а погляд, яким вiн пронизував присутнiх, був сповнений настороженостi, щоб не сказати – пiдозрiлостi.
Блiде обличчя керуючого банку, котрий також повернувся з Лондона, тiльки пiзнiше, притягувало цей свердлувальний, нервовий погляд, немов магнiт. З двох iнших вчорашнiх спiврозмовникiв патер Браун, якщо з ним не балакали, здебiльшого мовчав, а приголомшений Гартопп не вiдповiдав, навiть коли до нього зверталися.
Натомiсть вiконт не мiг пропустити нагоди, щоб змiцнити своi позицii в принциповiй суперечцi. Вiн посмiхнувся своему супротивнику-рацiоналiсту, як посмiхаються, знаючи, що можна сердити вже самою гречнiстю поводження.
– Погодьтеся, лiкарю, – сказав вiн, – принаймнi деякi з випадкiв, якi ви вважали неймовiрними, сьогоднi правдоподiбнiшi, нiж учора. Якщо якийсь волоцюга зумiв, прочитавши вiрша, зруйнувати мiцну посудину, та до того ж за подвiйною стiною, це непогано пiдтверджуе моi слова про духовнi сили та матерiальнi перешкоди.
– Це нiтрохи не гiрше пiдтверджуе i моi слова, – iдко вiдбивався доктор. – Якщо мати малу частку наукових знань, то можна дати пояснення i таким витiвкам.
– Що ж, лiкарю, – не без хвилювання спитав Смарт, – ви справдi можете хоча б частково пояснити цю загадку?
– Я можу пояснити те, що називае загадкою вiконт, – сказав доктор, – тому що загадки тут нiякоi немае. Цей бiк справи просто тривiальний. Звук – це коливання повiтряних потокiв, i вони можуть руйнувати скло. Або коливання – певного типу, а скло – певноi структури. Викрадач не передавав уявних наказiв за методом, до якого, за словами вiконта, вдаються на Сходi, коли хочеться побалакати. Вiн заспiвав, що на гадку спало, i провiв по потрiбнiй струнi. Таких експериментiв скiльки завгодно – звуком розколювали скло певного складу.
– І при цьому зникало кiлька шматкiв чистого золота, – незворушно додав вiконт.
– Ось iде iнспектор Пiннер, – сказав Бойл. – Мiж нами кажучи, гадаю, що йому природна теорiя медика здалася б такою ж казкою, як i надприродна версiя вiконта. Недовiрливий вiн чоловiк, пан Пiннер, особливо щодо мене. Упевнений, що я у нього пiд пiдозрою.
– Можете бути певнi, ми всi пiд пiдозрою, – зауважив вiконт.
Ця пiдозра i спонукала Бойла шукати поради у патера Брауна. Коли через кiлька годин вони гуляли навколо зеленоi площi, священик, котрий задумливо i похмуро слухав, дивлячись у землю, раптом зупинився.
– Дивiться-но! – сказав вiн. – Тут мили панель, тiльки тут – у будинку полковника Варни. Цiкаво було б знати, вчора або сьогоднi.
Вiн допитливо оглянув будинок, високий i вузький, з рядами смугастих жалюзi, колись яскравих, але тепер уже вицвiлих.
Щiлини, крiзь якi виднiлася середина будинку, були ще темнiше i здавалися чорними трiщинами на фасадi, золотом у променях ранкового сонця.
– Це ж будинок полковника Варнi? – уточнив священик. – Вiн, здаеться, також приiхав зi Сходу. А що вiн за чоловiк?
– Я нiколи його не бачив, – вiдповiв Бойл. – Так, менi здаеться, й iншi, крiм хiба доктора Бердока, але i той бувае у нього не частiше, нiж необхiдно.
– Що ж, побачуся з ним сам, – сказав патер Браун.
Великi дверi вiдчинилися i поглинули маленького священика, а його приятель безглуздо дивився йому вслiд, нiби сумнiваючись, чи випустять вони вiдвiдувача. Через кiлька хвилин вони, однак, розчинилися, патер Браун вийшов, чомусь усмiхаючись, i неквапливо, наче без мети, продовжував прогулянку. Часом здавалося, що вiн забув про предмет, що займав iх, так як то тут, то там робив стороннi зауваження: про мiсцеве товариство, про минуле цих краiв, про майбутнi змiни. Близько банку, де починали нову дорогу, вiн заговорив про грунти i з якимось невизначеним виразом оглянув галявину.
– Це ж суспiльний вигiн, – сказав вiн. – Тут годилося б пасти свиней i гусей, якби у тутешнiх жителiв вони були. А годуються на ньому тiльки кропива та чортополох. Як шкода, що така чудова галявина перетворилася в нiкчемний, непотрiбний пустир! Скажiть, он там, навпроти, це будинок доктора Бердока?
– Атож, – сiпнувшись вiд несподiваного запитання, вiдповiв Бойл.
– Чудово, – сказав священик. – Постукаемо тодi i в цi дверi.
Потiм вони повернулися в будинок пана Смарта, i, поки пiднiмалися сходами, Бойл знову переказував своему супутнику подробицi драми, що розiгралася на свiтанку.
– А ви самi тодi не задрiмали? – поцiкавився патер Браун. – Поки Джеймсон бiгав униз i вовтузився з дверима, не мiг хтось пiднятися на балкон?
– Нi, – вiдповiв Бойл, – не мiг. Я прокинувся, коли Джеймсон репетував iз балкона. Потiм я чув, як вiн поспiшае сходами i гримить засувами, i вийшов на балкон одразу ж пiсля цього – там же два кроки.
– А хто б мiг прослизнути мiж вами, через якийсь iнший вхiд? – наполягав священик. – Чи не можна проникнути сюди, минаючи параднi дверi?
– Нi, нiяк не можна, – впевнено вiдповiв Бойл.
– Я все ж, мабуть, гляну сам, – вибачаючись сказав священик i нечутно збiг сходами.
Бойл iз сумнiвом дивився йому вслiд. Доволi скоро нагорi сходiв знову з’явилася кругла фiзiя, схожа на зроблену з гарбуза голову жартiвливого привида.
– Ви маете рацiю, iншого входу немае, – переможно проголосив примарний гарбуз. – А тепер, зiбравши всi курйози воедино, подивимося, що ми маемо. Цiкава виходить справа.
– Гадаете, – запитав Бойл, – що в ньому якось замiшаний вiконт чи полковник, або хтось iз цих мандрiвникiв? Щось надприродне?
– О, так, – серйозно сказав священик. – Якщо припустити, що вiконт чи полковник або хтось iще, одягнувшись бедуiном, прокрався сюди в темрявi – тодi це, безумовно, надприродно.
– Як вас розумiти? – здивувався Бойл.
– Бачите, цей араб не залишив слiдiв, – вiдповiв патер Браун. – Полковник i банкiр – вашi найближчi сусiди з рiзних бокiв. Але мiж вашим будинком i банком – пухкий червоний грунт, на нiй босi ноги закарбувалися б, як на гiпсi, i червонi слiди були б усюди. А перед будинком полковника мили панель, причому вчора, а не сьогоднi. Це я з’ясував, ризикнувши випробувати на собi пекучий перець полковницького норову. Мокрi слiди залишилися б по всiй дорозi. Ну, якби нiчний гiсть був вiконтом чи лiкарем, котрi живуть навпроти, вiн, певна рiч, мiг би пiти галявиною. Однак йти по нiй босонiж надзвичайно важко, оскiльки там суцiльнi колючки, чортополох i заростi кропиви. Вiн обов’язково поколов би ноги i вже, певна рiч, залишив би якiсь слiди. Якщо тiльки вiн не був, як ви вважаете, iстотою надприродною.
Бойл уважно стежив за серйозним i непроникним обличчям священика.
– То хто ж то був, як гадаете? – нарештi спитав секретар.
– Треба пам’ятати одну загальну iстину, – помовчавши, промовив патер Браун. – Те, що занадто близько, наче невидиме. Один астроном спостерiгав мiсяць, коли йому в око потрапила мушка, i виявив там дракона, якого на мiсяцi бути не може. І менi розповiдали, що власний голос впiзнати неможливо. Й узагалi – того, що у нас перед самими очима, ми часто-густо не бачимо, а побачивши, не впiзнаемо. Якщо ж близьке трохи вiддалиться, ми, мабуть, вирiшимо, що воно далеко. Давайте ж вийдемо на хвильку з дому i подивимося, як усе виглядае з iншого кута зору.
Вiн пiдвiвся i, спускаючись сходами, продовжував своi пояснення так, немов, мiркуючи вголос, намацував у темрявi нитку думки.
– Вiконт i вся ця азiйщина, природно, теж годяться до справи, в таких випадках усе залежить вiд нахилiв розуму. Людина може бути налаштована так, що впалу на нього цеглину прийме за покритий клинописом кахель iз висячих садiв Семiрамiди. Вiн навiть не подивиться на нього i не побачить, що з такоi ж точно цегли складений його власний будинок. І з вами трапилося те ж…
– Оце так штукенцiя! – перебив його Бойл, вирячившись на вхiднi дверi. – Що б це означало? Дверi знову замкненi!
У цi дверi вони увiйшли кiлькома хвилинами ранiше, а тепер упоперек них лежали масивнi темнi шматки покритого iржею залiза, тi самi, якi не змогли, за словами Бойла, утримати пташок у клiтцi. Було щось похмуре й iронiчне в цих старих замках. Вони немов самi зачинилися за гостями i не бажали iх випускати.
– Ах, ви про це! – недбало вiдповiв патер Браун. – Це я сам тiльки-но замкнув iх. А ви i не чули?
– Нi, – здивовано вiдповiв Бойл, – нiчого не чув.
– Я, власне, так i думав, – флегматично сказав священик. – Нагорi це i поготiв не може бути чутно. Тут щось на зразок гачка, що без зусилля входить в гнiздо. Коли ти поруч, то чуеш тiльки глухе клацання. А щоб почули нагорi, треба зробити ось що.
Вiн вийняв гак iз отвору, i той упав, з брязкотом стукнувшись об одвiрок.
– Вiн гримить, коли дверi вiдмикають, – пояснив патер Браун. – Навiть якщо вiдмикати дуже обережно.
– Отже…
– Це означае, – продовжував патер Браун, – що ви з кiмнати чули, як Джеймсон вiдмикае, а не замикае дверi. А тепер давайте i ми вiдчинимо.
На вулицi священик продовжував так безпристрасно, буцiмто читав лекцiю з хiмii:
– Я вже казав, що людина, налаштована певним чином, може угледiти далеке в близькому, близькому до себе ж самого, можливо – дуже схожому на себе. Так сталося i з вами, коли ви згори дивилися на гостя в химерному вбраннi. Ви, природно, не подумали про те, в якому виглядi ви самi постали перед ним, коли вiн дивився на вас згори?
Бойл не вiдводив очей вiд балкона i мовчав, тодi його товариш продовжив:
– Вам здавалося диким, неймовiрним, щоб по цивiлiзованiй Англii мiг вештатися бедуiн, та ще й босонiж. Ви забули, що в ту мить ви i самi були босi.
Бойл нарештi повернув собi дар мовлення, але йому довелося повторити слова, якi вже були сказанi:
– То це Джеймсон вiдiмкнув дверi.
– Атож, – пiдтвердив патер Браун. – Джеймсон вiдiмкнув дверi i вийшов на дорогу майже тодi, коли й ви виходили на балкон. Вiн був у нiчнiй сорочцi i прихопив iз собою двi речi, якi ви сто разiв бачили: шматок староi блакитноi фiранки – нею вiн обгорнув голову – й якийсь музичний iнструмент iз купи схiдного мотлоху. Решта доробили настрiй i справжнiсiнька акторська гра, гра майстерна, оскiльки в злочиннiй справi вiн – справжнiй художник.
– Джеймсон! – не вiрячи, вигукнув Бойл. – Ця непоказна, дохла курка! Я на нього i не дивився…
– І тим не менше, – сказав священик, – справжнiй художник. Як гадаете, якщо вiн шiсть хвилин грав чаклуна або трубадура, мiг вiн шiсть тижнiв грати скромного клерка?
– Не розумiю, навiщо… – сказав Бойл. – Яка у нього була мета?
– Своеi мети вiн досяг, – вiдповiв патер Браун, – або майже досяг. Рибки тодi вiн, певна рiч, вже забрав – можна було встигнути двадцять разiв. Але якби вiн обмежився цим, ви б все одно допетрали. І вiн вигадав зiграти екзотичного чародiя, щоб у всiх на гадцi були Індiя й Аравiя. Тепер уже i вам важко повiрити, що розгадка криеться в самому будинку. Вона була до вас занадто близькою, i ви не розгледiли ii.
– Якщо все це так, – сказав Бойл, – то це дуже ризикована затiя i вiн розрахував усе дуже точно. Адже i справдi, людини на дорозi не було чутно, поки Джеймсон кричав iз балкона. І, мабуть, вiн справдi мiг вибратися з будинку ранiше, нiж я почав мiзкувати i вийшов на балкон.
– У будь-якому злочинi розрахунок будуеться на тому, що хтось не встигне вчасно зметикувати, – зауважив священик. – Найчастiше ми i не встигаемо. Я ось, наприклад, спiзнився зi своiми мiркуваннями. Вiн, гадаю, давно вже зник – або вiдразу ж пiсля того, як у нього взяли вiдбитки пальцiв, або й ще до цього.
– Ну, ви почали мiркувати ранiше за всiх, – заперечив Бойл. – А я i зовсiм не стямився. Джеймсон був такий бездоганний i безбарвний, що на нього й увагу не звертали.
– Остерiгайтеся людей, на яких не звертаете уваги, – сказав священик. – Ви цiлком у iхнiх руках. Але i я не запiдозрив його, поки ви не розповiли, що чули, як вiн замикае дверi.
– Нi, заслуга повнiстю належить вам, – промовив Бойл.
– Заслуга належить панi Робiнсон, – iз посмiшкою заперечив патер Браун.
– Панi Робiнсон? – здивовано перепитав секретар. – Нашiй домогосподарцi?
– Остерiгайтеся жiнок, на котрих не звертаете уваги. Джеймсон – шахрай високого класу, чудовий актор, тому вiн став i хорошим психологом. Такi люди, як вiконт, нiкого не чують, крiм себе, але цей чоловiк умiв слухати i, коли ви всi про нього забули, зумiв пiдiбрати матерiал для свого романтичного спектаклю. Вiн точно знав, яку взяти ноту, щоб ви не вiдчули фальшi. Однак i вiн припустився грубого психологiчного прорахунку, не подумавши про панi Робiнсон.
– Не збагну, – сказав Бойл, – а вона тут до чого?
– Джеймсон не очiкував, що дверi будуть замкненi, – пояснив патер Браун. – Вiн знав: чоловiки, особливо такi безтурботнi, як ви з вашим господарем, можуть без кiнця i без мiри твердити, що треба зробити те i те. Але якщо про це почуе жiнка, завжди е небезпека, що вона вiзьме та й зробить.
Переслiдування Синього чоловiчка
Одного сонячного дня по приморськiй набережнiй понуро чимчикував чоловiк iз похмурим прiзвищем Маглтон. Чоло його затьмарювала печать тривоги, i комедiанти, що розмiстилися внизу, уздовж пляжу, марно чекали вiд нього схвалення.
П’еро пiдiймали до нього блiдi мiсячнi обличчя, подiбнi до бiлих животикiв мертвих рибин, але це його не тiшило. Уявнi негри, зовсiм сiрi вiд сажi, також не могли розвеселити його. Вiн був сумний i розчарований. Обличчя, крiм насупленого чола, було непоказним, тьмяним, змарнiлим, але все ж тонким, войовничiсть йому не пасувала, i розкiшнi армiйськi вуса здавалися фальшивими.
