скачать книгу бесплатно
– Та ти вiчно бачиш обличчя, – обiрвав ii брат Джон.
– Не так уже й погано бачити факти, навiть якщо це обличчя, – спокiйно зауважив патер Браун. – Вважаю, що персону, яку ви бачили…
Знову почувся стукiт у параднi дверi, i через хвилину на порозi з’явився чоловiк, побачивши якого Дiвайн пiдвiвся зi стiльця. Прибулець був високий, прямий, з довгим блiдим обличчям i важким пiдборiддям. Величезне чоло i живi синi очi Дiвайн погано розгледiв удень через крислатий солом’яний бриль.
– Прошу вас, не вставайте, – чiтко i чемно вимовив Карвер, але в розбурханому мозку Дiвайна ця чемнiсть знайшла зловiсну схожiсть iз чемнiстю бандита, котрий спрямував на вас пiстолет.
– Сядьте, будь ласка, пане Дiвайн, – попросив Карвер, – i, з дозволу панi Бенкс, я зроблю те ж саме. Маю пояснити свiй вiзит. Мабуть, ви пiдозрювали, що я – знаменитий злодiй.
– Пiдозрював, – похмуро вiдповiв Дiвайн.
– Як ви правильно зауважили, – сказав Карвер, – не завжди легко вiдрiзнити осу вiд бджоли.
Пiсля паузи вiн продовжив:
– Щодо мене, то я – одна з найкориснiших, хоча i водночас нестерпних комах. Я детектив i прибув сюди, щоб з’ясувати, чи не вiдновив свою дiяльнiсть злочинець, котрий називае себе Майклом Сновидою. Вiн спецiалiзувався на крадiжцi коштовностей, а зараз обiкрали Бiчвуд-гаус, i, судячи з аналiзу, це його робота. Рiч не тiльки у вiдбитках пальцiв, але i в маскуваннi – тому самому, яким вiн користувався, коли був заарештований востанне, а також, мабуть, i в iнших випадках. Ви, либонь, чули про цю просту, але вдалу вигадку: вiн одягав руду бороду i великi окуляри в роговiй оправi.
Опал Бенкс нажахана рвонула вперед.
– Це воно! – зойкнула вона. – Це обличчя, яке я бачила! Великi окуляри, руда кудлата борода, як у Юди. Я думала, що це привид.
– Такого ж самого «привида» бачила i служниця в Бiчвуд-гаусi, – сухо додав Карвер.
Вiн поклав якiсь папери i згортки на стiл i почав iх дбайливо розпаковувати.
– Як я сказав, – продовжував вiн, – мене прислали сюди для того, щоб дiзнатися про злочиннi намiри Майкла Сновиди. Ось чому я зацiкавився бджолами й оселився у пана Смiта.
Запанувала мовчанка, i потiм озвався Дiвайн:
– Ви справдi хочете сказати, що цей милий дiдок…
– Вважали ж ви, пане Дiвайн, – усмiхнувся Карвер, – що вулик – моя ширма. Чому б i йому не вибрати собi таку ж?
Дiвайн похмуро кивнув, i детектив схилився до своiх паперiв.
– Я пiдозрював Смiта i хотiв без нього оглянути його речi. Тому пiдтримав люб’язну пропозицiю Бенкса. Обшукуючи будинок, я виявив певнi цiкавi предмети, якi дивно бачити в будинку старого сiльського жителя, котрий цiкавиться винятково бджолами. Ось один iз них.
Із розгорнутого пакета витягнув волохатий предмет майже червоного кольору – такi бутафорськi бороди носять в аматорських театрах. Поруч iз нею лежали важкi окуляри в роговiй оправi.
– Але я натрапив на одну рiч, яка мае безпосереднiший стосунок до цього будинку i виправдовуе мое сьогоднiшне вторгнення. Це записка. У нiй вказанi назви та приблизна вартiсть коштовностей, власники яких живуть у вашiй мiсцевостi. Вiдразу ж пiсля тiари ледi Пулмен згадане смарагдове намисто панi Бенкс.
Панi Бенкс, котра досi споглядала навалу вiдвiдувачiв в гордовитому сум’яттi, при цих словах насторожилася. Їi обличчя вiдразу постарiло рокiв на десять i стало набагато усвiдомленiшим. Але не встигла жiнка вимовити й слова, як Джон стрiмко пiднявся на повний зрiст.
– Тiара вже пропала! – заревiв вiн, як слон. – А намисто? Поглянемо, що з намистом!
– Непогана iдея, – схвалив Карвер, коли той кинувся з кiмнати. – Хоча ми, звiсно, тримаемося напоготовi. Я не вiдразу розшифрував записку, i коли закiнчував, зателефонував патер Браун iз Бiчвуд-гауса. Я попросив його поспiшити сюди i сказати, що йду за ним, а…
Його мову обiрвав крик. Пiдводячись iз стiльця, Опал вказала на кругле вiкно.
– Ось вiн, знову! – верещала вона.
На якусь мить усi побачили картину, що зняла з панни Опал звинувачення у брехнi й iстерii, що часто зводилися на неi. Обличчя, що випiрнуло зi синьоi iмли за вiкном, було блiдим або, можливо, зблiдло через те, воно припало до скла, а великi пильнi очi, оточенi колами, надавали почварi схожостi з рибою, що зазирае з темно-синього моря в iлюмiнатор корабля. Зябра або плавники цiеi риби були мiдно-червоними. У наступну мить усе щезло.
Дiвайн одним махом опинився бiля вiкна, i тут же пролунав несамовитий зойк, що наповнив увесь будинок. Вiн був настiльки потужний, що слова злилися воедино. Однак, почувши його, Дiвайн збагнув, що сталося.
– Намисто зникло, – кричав, з’явившись у дверях, захеканий Джон Бенкс i вiн негайно зник сам, рвонувшись, як пес, що йде по слiду.
– Злодiй тiльки-но був бiля вiкна! – нагадав сищик, кинувшись у сад за шаленим Джоном.
– Будь обережним! – голосила господиня. – У них пiстолети!..
– У мене також, – пролунав голос безстрашного Джона з темноi глибини саду.
Дiвайн зауважив, коли молодик пробiгав повз нього, що той зухвало розмахуе револьвером, i вiд щирого серця бажав, щоб цю зброю не довелося застосувати. Не встиг вiн це подумати, як пролунали два пострiли, що спричинили шалену зграю вiдзвукiв у тихому примiському саду.
– Джон мертвий? – спитала Опал тремтячим голосом.
Патер Браун, котрий просунувся далi в темряву i стояв до них спиною, дивлячись вниз, спростував це:
– Нi, це iнший.
До нього пiдiйшов Карвер, i якийсь час двое людей, високий i низький, затуляли картину, освiтлену мерехтливим i тривожним свiтлом мiсяця. Коли вони вiдiйшли вбiк, всi побачили маленьку сухорляву постать, яка лежала, вигнувшись нiби в останньому поривi. Фальшива червона борода стирчала вгору, глузливо вказуючи в небо, а мiсячне свiтло грало у великих бутафорських окулярах чоловiка, котрого назвали Сновидою.
– Який кiнець… – бурмотiв детектив Карвер. – Пiсля всiх пригод його застрелили в примiському саду, мало не випадково, i хто? Бiржовий маклер!
Маклер, звiсно, ставився до своеi перемоги з бiльшою врочистiстю, хоча i з певним неспокоем.
– Нiчого не вдiеш… – промовив вiн, все ще важко дихаючи. – Менi дуже шкода. Вiн стрiляв у мене.
– Певна рiч, буде слiдство, – похмуро зауважив Карвер. – Але вважаю, вам нема про що турбуватися. У пiстолетi, що випав у нього з рук, бракуе одного набою. Природно, вiн не мiг стрiляти пiсля вас.
До цього часу вони знову зiбралися в кiмнатi, i детектив збирав своi папери, готуючись iти. Патер Браун стояв навпроти нього, дивлячись на стiл в похмурих роздумах. Потiм вiн раптом заговорив:
– Пане Карвер, ви блискуче розплутали цю складну справа. Я, зiзнатися, здогадувався про ваш фах, але не очiкував, що ви так швидко все зв’яжете – бджiл, бороду, окуляри, i шифр i намисто, словом – усе.
– Завжди вiдчуваеш задоволення, коли доводиш справу до кiнця, – зашарiвся Карвер.
– Авжеж, – вiдгукнувся священик, все ще споглядаючи стiл. – Я просто в захватi. – І додав смиренно, майже злякано: – Заради справедливостi варто додати, що я не вiрю жодному слову.
Дiвайн нахилився вперед, несподiвано зацiкавившись:
– Ви не вiрите, що це злодiй Сновида?
– Я знаю, що вiн злодiй, але цього грабунку не скоював, – пояснив патер Браун. – Я знаю, що вiн не приходив нi сюди, нi в той великий особняк, щоб викрасти коштовностi i померти. То де коштовностi?
– Там, де вони зазвичай бувають у таких випадках, – вiдповiв Карвер. – Вiн або сховав iх, або передав спiльниковi. Це пограбування скоено не однiею людиною. Звiсно, моi люди обшукують сад…
– Може, так, – припустила панi Бенкс, – спiльник украв намисто, коли вiн зазирав у вiкно?
– А чому вiн зазирав у вiкно? – спокiйно поцiкавився священик. – Навiщо йому знадобилося виказувати себе?
– Ну, а ви як вважаете? – бадьоро зронив Джон.
– Я вважаю, – сказав патер Браун, – що йому зовсiм i не треба було дивитися в це вiкно.
– Тодi чому вiн це зробив? – не зрозумiв Карвер. – Який сенс у таких голослiвних твердженнях? Усе це розiгрувалося на наших очах.
– На моiх очах розiгрувалося багато речей, в якi я не вiрив, – вiдповiв священик. – Як i на ваших – у театрi, наприклад.
– Патере Браун, – промовив Дiвайн, i в голосi його почулася повага, – не розкажете, чому не вiрите власним очам?
– Спробую, – м’яко погодився священик. – Ви знаете, хто я такий i хто ми такi. Ми не дуже набридаемо вам. Намагаемося бути друзями всiм нашим ближнiм. Але не думайте, що ми нiчого не робимо. Не думайте, що нiчого не знаемо. Ми не втручаемося в чужi справи, але знаемо тих, хто нас оточуе. Я дуже добре знав покiйника – я був його духiвником i другом. Коли сьогоднi вiн вiд’iжджав iз свого саду, я бачив його душу так ясно, наскiльки це дано людинi, i душа його була, як скляний вулик, повний золотих бджiл. Сказати, що його переродження щире, – не сказати нiчого. Це був один iз тих великих грiшникiв, чие каяття дае кращi плоди, нiж чеснота багатьох. Я сказав, що був його духiвником, однак насправдi це я ходив до нього за розрадою. Вiд товариства такого гарного чоловiка я мав користь. І коли побачив, як вiн лежить у саду мертвий, менi почулося, що над ним звучать дивнi слова, вимовленi дуже давно. І вони справдi могли б прозвучати, бо, якщо колись людина i потрапляла прямо на небо, то це був вiн.
– А, дiдько, – нетерпляче сказав Джон Бенкс. – Врештi-решт вiн всього лиш засуджений грабiжник.
– Атож, – погодився патер Браун, – i в цьому свiтi тiльки засуджений злодiй почув: «Ти будеш зо Мною сьогоднi в раю».[3 - Євангелiе вiд Луки, 23:43. Переклад Івана Огiенка.]
Всi почулися нiяково в тишi, i Дiвайн рiзко спитав:
– Як же ви поясните все це?
Священик похитав головою.
– Поки що не можу пояснити, – вiдповiв вiн просто. – Я помiтив кiлька дивацтв, що менi не зрозумiлi. У мене ще немае жодних доказiв, я просто знаю, що вiн не винен. І я цiлком упевнений у своiй слушностi.
Слуга Божий зiтхнув i простягнув руку за великим чорним капелюхом. Взявши його, вiн зупинився, по-новому дивлячись на стiл i схиливши набiк круглу голову. Можна було подумати, що з того капелюха, як iз цилiндра фокусника, вискочить дивовижна тварина. Але iншi не побачили на столi нiчого, крiм документiв сищика, позбавленоi смаку бутафорськоi бороди й окулярiв.
– Боже милий! – пробурмотiв патер Браун. – Адже вiн лежить мертвий, в бородi й окулярах!
Раптом вiн обернувся до Дiвайна:
– Ось за що можна вхопитися, якщо хочете! Чому у нього двi бороди?
І вiн квапливо, як завжди, нiяково вийшов iз кiмнати. Дiвайн, котрого тепер з’iдала цiкавiсть, пiшов за священиком у сад.
– Зараз я ще не можу вам нiчого сказати, – застерiг патер Браун. – Не впевнений i не знаю, як бути. Заходьте до мене завтра, i, може, я вам усе розповiм. Можливо, все вляжеться у мене в головi. Ви чули гамiр?
– Це автомобiль, – вiдповiв Дiвайн.
– Автомобiль Джона Бенкса, – уточнив священик. – Мабуть, вiн дуже швидко iздить?
– У будь-якому разi, вiн так думае, – вiдказав Дiвайн, посмiхаючись.
– Сьогоднi вiн буде iхати швидко i поiде далеко, – зауважив патер Браун.
– Що ви хочете цим сказати? – поцiкавився його спiврозмовник.
– Хочу сказати, що вiн не повернеться, – зронив священик. – З моiх слiв йому стало ясно, що я щось знаю. Джон Бенкс поiхав, а разом iз ним – смарагди й усi коштовностi.
Наступного дня Дiвайн застав патера Брауна, коли той сумно, але мирно прошкував туди i сюди перед рядом вуликiв.
– Я заговорюю бджiл, – пояснив вiн. – Бачте, хтось мае заговорювати бджiл, «спiваючих зодчих цих дахiв золотих».[4 - Вiльям Шекспiр. «Генрiх V», акт 1, сцена 2.] Який рядок! – І вiн додав уривчасто: – Його б засмутило, якщо б бджоли залишилися без нагляду.
– Гадаю, його б засмутило, якби на людей не звертали жодноi уваги, коли вони всiм роем гудуть вiд цiкавостi, – буркнув молодик. – Ви мали рацiю, Бенкс поiхав, прихопивши коштовностi. Але не уявляю собi, як ви здогадалися i про що взагалi можна було здогадатися.
Священик доброзичливо примружився на вулики i сказав:
– Бувае часом, що спотикаешся об щось, а в цiй справi зi самого початку був камiнь спотикання. Мене спантеличило, що в Бiчвуд-гаусi застрелили бiдного Бернарда. Адже навiть коли Майкл був професiйним злочинцем, для нього було питанням честi, навiть справою принципу нiкого не вбивати. Менi здалося неймовiрним, щоб тепер, коли став майже святим, вiн учинив грiх, який зневажав грiшником. Над усiм iншим я ламав голову до самого кiнця. Нiчого не мiг збагнути, крiм одного – все це неправда. Потiм, iз деяким запiзненням, мене осiнило, коли побачив бороду й окуляри i згадав, що злодiй з’явився з iншою бородою i в iнших окулярах. Певна рiч, у нього могли бути запаснi, проте щонайменше дивно, що вiн не надягнув нi старi окуляри, нi стару бороду, якi були ще в хорошому станi. Правда, не виключено, що вийшов без них i йому довелося дiставати новий реквiзит, але це малоймовiрно. Нiщо не змушувало його iхати з Бенксi. Якщо справдi намiрявся грабувати, то легко мiг вмiстити це причандалля в кишенi. До того ж бороди не ростуть на деревах. Йому було б нелегко швидко все це роздобути. Словом, чим бiльше я мiркував про це, тим бiльше вiдчував: щось тут нечисто з цiею новенькою бородою. І тодi до моеi свiдомостi почала доходити iстина, яку я вже вiдчував. У нього i на гадцi не було iхати з Бенксом. Вiн i не думав грати роль. Хтось iнший заздалегiдь змайстрував оце i потiм одягнув на нього.
– Одягнув на нього! – повторив Дiвайн. – Як же це вдалося?
– Повернiмося назад, – сказав патер Браун, – i поглянемо на речi крiзь вiкно, в якому дiвчина побачила привида.
– Привида! – повторив спiвбесiдник знову, легко здригнувшись…
– Вона назвала його привидом, – спокiйно пiдтвердив маленький чоловiчок, – i, можливо, не так уже й помилялася. Дiвчина справдi вiдчувае духовнi речi. Їi едина омана в тому, що пов’язуе це зi спiритизмом. Деякi тварини чують мерцiв… У будь-якому разi, у панночки болюча чутливiсть, i вона не помилилася, вiдчувши, що обличчя у вiкнi оточене ореолом смертi.
– Ви маете на увазi… – почав було Дiвайн.
– Я маю на увазi, що в вiкно заглядав мрець, – докiнчив патер Браун. – Покiйник тинявся навколо будинкiв i заглядав не в одне вiкно. Правда, мороз проймае? Однак це був привид навпаки: не гротеск душi, звiльненоi вiд тiла, а гротеск тiла, звiльненого вiд душi.
Священик знову примружився на вулики i продовжував:
– Мабуть, найпростiше i найкоротше поглянути на речi очима людини, яка все i обтяпала. Ви знаете його. Це Джон Бенкс.
– От уже кого запiдозрив би в останню чергу, – почухав потилицю Дiвайн.
– А я запiдозрив його в першу чергу, – заперечив патер Браун, – наскiльки взагалi маю право пiдозрювати людину. Мiй друже, немае хороших чи поганих соцiальних типiв i професiй. Будь-яка людина може стати вбивцею, як бiдний Джон, i будь-яка людина, навiть така ж сама, може стати святим, як бiдний Майкл. Але е один соцiальний тип, представники якого iнодi бувають розпуснiшими, нiж iншi, i це – досить неприемний клас махлярiв. У них немае соцiального iдеалу, не кажучи вже про вiру. У них немае нi традицiй джентльмена, нi класовоi честi тред-юнiонiста. Коли вiн хвалився вигiдними угодами, то хизувався тим, що одурив людей. Його глузування над жалюгiдним спiритизмом сестри були огидне. Природно, що ii мiстицизм – абсолютна нiсенiтниця, але вiн не зносив розмов про духiв тiльки тому, що це були розмови про духовне. У будь-якому разi, вiн був театральним лиходiем, котрого приваблювала участь у вельми оригiнальнiй i похмурiй виставi. Справдi нове i зовсiм незвичне – використовувати труп як реквiзит – щось на зразок жахливоi ляльки або манекена. Коли вони iхали, шофер вирiшив убити пасажира в машинi, а потiм привезти його додому i прикинутися, нiби вбив його в саду. А фантастичнi завершальнi штрихи виникали у нього в мiзках при думцi про те, що у нього, в закритiй машинi, вночi лежить мертве тiло вiдомого злодiя, котрого можна легко впiзнати. Вiн мiг залишити вiдбитки його пальцiв i слiди, мiг притулити знайоме обличчя до вiкна i прибрати його. Згадайте, що Майкл «з’явився» i «зник», коли Бенкс вийшов iз кiмнати поглянути, чи на мiсцi смарагдове намисто. І нарештi йому залишилося тiльки жбурнути труп на галявину i вистрелити з обох пiстолетiв. Нiколи б нiхто нiчого не виявив, якби не двi бороди.
– Чому ж ваш товариш Майкл зберiгав стару бороду? – спитав у задумi Дiвайн. – Це здаеться менi пiдозрiлим.
– А менi це здаеться природним, – не погодився патер Браун. – Вся його поведiнка була як перука, яку вiн носив. Його личина нiчого не приховувала. Йому бiльше не потрiбна була стара маска, але вiн ii не боявся, i для нього було б фальшю знищити фальшиву бороду. Це було б те саме, що сховатися, а вiн не ховався. Не ховався вiд Бога, не ховався вiд себе. Вiн був на очах у всiх. Якби його знову посадили у в’язницю, вiн був би все одно щасливий. Вiн не обiлився, вiн очистився. У ньому було щось дуже дивне, майже таке ж дивне, як гротескний танок смертi, в якому його протягнули мертвим. Навiть коли вiн, усмiхаючись, вештався серед вуликiв, то був мертвий в справдi променистому i сяючому сенсi слова. Вiн був недосяжний для суджень цього свiту.
Вони знiяковiло помовчали, i Дiвайн зауважив:
– І ми знову повертаемося до того, що бджоли й оси дуже схожi.
Проклята книга
Професор Опеншоу завжди виходив з себе i голосно обурювався, якщо його називали спiритуалiстом або хоча б пiдозрювали в причетностi до спiритизму. Однак вiн гуркотiв i тодi, коли його пiдозрювали в недовiрi до спiритизму. Вiн пишався тим, що присвятив себе вивченню потойбiчних явищ. Пишався i тим, що жодного разу не дав допетрати, вiрить вiн у них чи нi. Найбiльше на свiтi любив розповiдати в колi переконаних спiритуалiстiв про те, як викривав медiума за медiумом i розкривав одурення за одуренням.
Справдi, вiн був на диво пильним сищиком, якщо щось здавалося йому пiдозрiлим, а медiум завжди здавався йому пiдозрiлим i нiколи не вселяв довiри. Вчений казав, що якось викрив шарлатана, котрий виступав в личинi то жiнки, то сивочолого старигана, то темно-брунатного брамiна. Вiд цих його оповiдок спiритуалiстам ставало моторошно – тому вiн, по сутi, про це й базiкав. Але причепитися не було до чого – адже жоден спiритуалiст не заперечуе iснування шарлатанiв. Щоправда, з неквапливих оповiдань професора можна було зробити висновок, що всi спiритуалiсти – шарлатани.
Але горе тому простодушному, довiрливому матерiалiстовi (а матерiалiсти, здебiльшого, довiрливi та простодушнi), котрий, скориставшись досвiдом Опеншоу, буде стверджувати, що привидiв не iснуе, а спiритуалiзм – марновiрство, дурня або, якщо хочете, нiсенiтниця. Професор оберне своi гармати на сто вiсiмдесят градусiв i змете його з лиця землi канонадою фактiв i загадок, про якi невдачливий скептик навiть не чув. Вiн засипле його градом дат i деталей, викрие всi природнi тлумачення, розповiсть про все, крiм одного: чи вiрить у духiв вiн сам, Джон Олiвер Опеншоу. Нi спiритуалiсти, нi скептики так цього i не дiзналися.
Професор Опеншоу – високий худорлявий чоловiк зi свiтлою левовою гривою i владними блакитними очима – розмовляв зi своiм приятелем, патером Брауном, бiля входу в готель, де обидва згаяли нiч i тiльки-но поснiдали. Напередоднi професора затримав допiзна один iз його дослiдiв, i зараз вiн ще не отямився повнiстю – i боротьба зi спiритулiзмом, i боротьба зi скептиками завжди виводила його з рiвноваги.
– Я на вас не серджуся, – смiявся вiн. – Ви в спiритуалiзм не вiрите, навiть якщо вам подати незаперечнi факти. Але мене вiчно питають, що я хочу довести. Нiхто ж не тямить, що я вчений. А науковець нiчого не хоче довести. Вiн шукае.
