скачать книгу бесплатно
І вiн розмiрено продовжував у нервовiй тишi:
– Якби ви навчилися iстинному, глибокому мовчанню, то почули б волання на краю свiту. Там сидить творiння, що втiлюе горе. Кажуть, навiть юдеi та мусульмани шанують його, бо воно створене не людиною. Перед ним благоговiйно застиг прочанин. Вiн пiдняв голову… Вiн зойкнув, побачивши червоний, гнiвний мiсяць у заглибинi, що порожнiла столiттями.
– Я знав, що ви надiленi великою духовною силою, але це!.. – похопився лорд Маунтiгл. – Невже ви перенесли його звiдси на гору Меру?
– Може, й так… – зронив Учитель.
Гардкасл нетерпляче крокував кiмнатою.
– Я дивлюся на це iнакше, нiж ви, – звернувся вiн до господаря, – але змушений визнати… О, Господи!
Монокль упав на пiдлогу. Всi повернулись туди, куди дивився полiтик, i обличчя осяяв неабиякий подив.
«Червоний мiсяць» лежав на кам’яному пiдвiконнi, точно там, де i ранiше. Може, це була вуглинка вiд багаття або пелюстка троянди, але впав вiн точно на те саме мiсце, куди його поклали.
Цього разу Гардкасл не взяв рiч i повiвся дивно. Повiльно обернувшись, вiн знову пiшов по кiмнатi, вже не нетерпляче, а з якоюсь особливою величчю. Пiдiйшовши до лавки, на якiй сидiв iндус, вiн вклонився, посмiхаючись трохи гiркою посмiшкою.
– Учителю, – сказав вiн, – ми повиннi попросити у вас вибачення i, що набагато важливiше, ми втямили ваш урок. Повiрте, я нiколи не забуду, якими силами ви надiленi i як благородно ними користуетеся. Ледi Маунтiгл, – i вiн озирнувся на господиню, – даруйте менi за те, що я спершу звернувся до Вчителя, а не до вас. Але саме вам я маю честь запропонувати недавне пояснення. Я казав, що е непiзнанi сили, гiпноз. Багато хто вважае, що ним i пояснюються розповiдi про хлопчика, котрий спинаеться в небо мотузкою. Насправдi нiчого цього немае, але глядачi – загiпнотизованi. Так i ми бачили те, чого насправдi не було. Бронзова рука буцiмто приснилася нам. І ми не здогадалися подивитися, чи лежить камiнь на мiсцi. Ми перевернули кожну пелюстку латаття, ледве не дали рибкам блювотного, а рубiн весь час був там, де i ранiше.
Вiн поглянув на усмiхненого Вчителя i зауважив, що посмiшка останнього стала ширшою. Щось було в нiй, вiд чого всi схопилися на ноги, нiби струшуючи збентеження та незручнiсть.
– Як добре все скiнчилося, – дещо нервово зауважила ледi Маунтiгл. – Звiсно, ви повнiстю маете рацiю. Просто не знаю, як благати вибачення…
– Нiхто мене не образив, – сказав Учитель. – Нiхто мене не торкнувся.
І, радiсно балакаючи, всi пiшли за Гардкаслом, новим героем дня. Лише вусатий френолог подався до свого намету i здивувався, помiтивши, що за ним iде священик.
– Дозвольте обмацати ваш череп? – нерiшуче i навiть насмiшкувато спитав пан Фрозо.
– Навiщо вам тепер мацати? – по-доброму спитав священик. – Ви ж детектив, чи не так?
Пан Фрозо кивнув.
– Ледi Маунтiгл запросила мене про всяк випадок. Вона не дурна, хоч i розважаеться мiстикою. Тому я i лiз до всiх, як манiяк. Якби хтось погодився, довелося б термiново гортати енциклопедiю…
– «Шишки черепа»: дивись «Фольклор», – пiдказав патер Браун. – Так, ви добряче чiплялися до людей, але на благодiйному базарi таке й не дивне.
– Яка дурнувата подiя! – мугикнув колишнiй шишкознавець. – Аж моторошно, що рубiн так i лежав.
– Авжеж, дуже дивно, – сказав священик й iнтонацiя його вразила сищика.
– Що з вами? – здивувався вiн. – Чому ви так зиркнули? Не вiрите, що вiн там лежав?
Патер Браун поклiпав i повiльно, розгублено буркнув:
– Нi… Як я можу?… Нi, що ви!..
– Ви даремно не кажете, – не вгавав сищик. – Чому ж ви не вiрите, що вiн лежав там весь час?
– Тому що його поклав туди я, – пояснив священик.
Спiврозмовник його розтулив пельку, але не вимовив нi слова.
– Точнiше, – продовжував слуга Божий, – я вмовив злодiя, щоб вiн вiддав менi його, а потiм поклав. Я розповiв йому те, що розгадав, i переконав, що ще не пiзно покаятися. Вам зiзнатися не боюся, позаяк Маунтiгли i не здiймуть галасу, якщо камiнь повернувся, тим бiльше – проти цього злодiя.
– Звiсно, Учитель… – почав було колишнiй Фрозо.
– Учитель не крав, – закiнчив патер Браун.
– Нiчого не петраю! – розвiв руками детектив. – За вiкном стояв тiльки вiн, а рука з’явилася звiдти.
– Рука з’явилася звiдти, але злодiй був у кiмнатi, – сказав священик.
– Знову якась мiстика! – нарiкав сищик. – Нi, так не пiде. Я людина проста. Скажiть менi прямо: якщо з рубiном все було гаразд…
– Я знав, що не все гаразд, – сказав патер Браун, – коли ще й не чув про рубiн.
Вiн помовчав i продовжував неквапливо:
– Вам скажуть, що теорii неважливi, що логiка та фiлософiя не пов’язанi зi життям. Не вiрте. Розум – вiд Бога, i далеко не байдуже, чи розумне те, що вiдбуваеться. Якщо воно нерозумне, щось не гаразд. Згадайте ту суперечку. Якi там були теорii? Гардкасл не без зарозумiлостi назвав ученими iменами фiлософськi загадки, як годиться. Гантер вважав, що все – суцiльне одурення i поривався це довести. Ледi Маунтiгл сказала, що вiн тому i приiхав, аби зустрiтися з цим Учителем. Приiжджае вiн рiдко, з Маунтiглом не ладнае, але, коли почув, що буде iндус, то поспiшив сюди. Чудово. Однак у намет пiшов Гардкасл, а не вiн. Вiн сказав, що гидуе нiсенiтницями, хоча йому вистачило терпiння на те, щоб приiхати заради неi. Щось не збiгаеться. Як ви пам’ятаете, вiн сказав «ворожити», а наша господиня пояснила йому, що це – хiромантiя.
– Гадаете, що це була вiдмовка? – розгубився спiврозмовник.
– Я так думав спочатку, – вiдказав священик, – але тепер знаю, що це i е справжня причина. Вiн не мiг пiти до хiроманта, бо…
– Бо… – нетерпляче вставив детектив.
– Бо не хотiв зняти рукавичку, – пояснив патер Браун.
– Рукавичку? – перепитав той.
– Якби вiн ii зняв, – незлостиво сказав священик, – всi побачили б, що у нього пофарбована рука. Так, вiн приiхав саме через iндуса. І добре приготувався.
– Ви хочете сказати, – вигукнув сищик, – що це була його рука? Так вiн же стояв по той бiк!
– Пiдiть туди, спробуйте самi, i ви побачите, що це неважко, – зiтхнув священик. – Вiн нахилився у дворик, здер рукавичку, висунув руку з-за колони, iншою рукою схопив iндуса i почав кричати. Я вiдразу помiтив, що вiн тримае жертву однiею рукою, тодi як будь-яка нормальна людина тримала б двома. Другою вiн засунув камiнь у кишеню.
Запала мовчанка. Нарештi детектив повiльно промовив:
– А все ж загадка залишаеться. Чому старий чаклун так дивно поводився? Якщо вiн не крав, якого бiса не сказав це прямо?! Чому не сердився, коли його звинувачували й обшукували? Чому сидiв i посмiхався, i спiлкувався натяками?
– Ось! – дзвiнко вигукнув священик. – Нарештi ми дiйшли до сутi! Вони нiяк не хочуть збагнути одного. Ледi Маунтiгл каже, що всi релiгii однаковi. Якби так було! Вони бувають настiльки рiзними, що найкраща людина однiеi вiри i пальцем не ворухне у ситуацii, яка глибоко зачепить представника iншоi вiри. Я казав, що не дуже жалую духовну силу, бо вона пiдкреслюе силу, а не духовнiсть. Не думаю, що цей Учитель став би красти камiнь, швидше – нi, навiщо це йому? У нього iншi спокуси, наприклад, вкрасти диво, яке належить йому не бiльше, нiж «Багряний мiсяць». Цiй спокусi вiн i пiддався. А питання про те, чий це камiнь, йому невтямки. Вiн не думав: «Чи можна красти?» Вiн думав: «Чи достатньо я сильний, щоб перенести рубiн на край свiту?» Такi речi я й маю на увазi, коли кажу, що релiгii рiзнi. Індус пишаеться духовною силою. Але те, що вiн називае духовним, зовсiм не збiгаеться з тим, що ми називаемо праведним. Це означае швидше «не належить плотi» або «пануе над матерiею», словом – вiдноситься не до моральностi, а до ества, до панування над стихiями. Ну, а ми – не такi, навiть якщо ми не кращi, навiть якщо ми набагато гiршi. Ми – хоча б нащадки християн i народилися пiд готичними склепiннями, скiльки не прикрашай iх схiдною бiсовщиною. Ми iншого соромимося й iншим пишаемося. Кожен iз нас злякався б, що його запiдозрять у крадiжцi. А вiн злякався, що не запiдозрять. Коли ми втiкали вiд злочину, як вiд змii, вiн пiдманював його, як заклинатель. Але ми не розводимо змiй! Ця перевiрка вiдразу повертае все на мiсце. Можна захоплюватися таемницею мудростi, носити тюрбан i довгий одяг, чекати звiстки вiд махатм. Але як тiльки камiнчик зникне з вашоi оселi, варто пiдозрi впасти на ваших друзiв, виявиться, що ви – просто англiйський джентльмен. Той, хто вчинив злочин, приховав його, бо вiн – також англiйський джентльмен. Нi, краще: вiн – християнський злодiй. Я вiрю i сподiваюся, що можна назвати його злодiем, котрий покаявся, доброчинним розбiйником.
– У вас виходить, – засмiявся детектив, – що християнський злодiй i язичницький шахрай протилежнi один до одного.
– Будемо милостивi i до того, i до iншого, – резюмував патер Браун. – Англiйськi джентльмени крали i ранiше, i закон покривав iх. Захiд також вмiе затуманити злочин багатозначними словесами. Іншi каменi змiнили власникiв – коштовнi каменi, рiзьбленi, як камея, й яскравi, як квiтка.
Детектив дивився на спiвбесiдника, i вiн показав на могильний камiнь, що темнiв у небi абатства.[1 - Король Генрiх VIII (1509–1547) вiдiбрав абатства у Церкви i вiддав iх шляхетним родинам як замки.]
– Це дуже великий камiнь, – сказав священик. – Вiн залишився злодiям.
Останнiй жалiсливець Марнiв
Блискавка освiтила лiс, i кожен сiрий зморщений листочок на пониклих деревах став чiтким, немов тонкий рисунок або гравюра на срiблi. Пiдкоряючись забаганкам закону, завдяки якому ми бачимо в одну мить мiльйони дрiбниць, чiтким стало все – вiд неприбраних, але мальовничих залишкiв пiкнiка на скатертинi пiд широким деревом до бiлоi звивистоi дороги, де чекав бiлий автомобiль. Похмурий будинок з чотирма вежами, схожий на замок, а цього сiрого вечора безформний, немов хмара, раптово виник поблизу, показуючи зубчастi крутi дахи й осяянi свiтлом слiпi вiкна. Цього разу це було й справдi схоже на притчу, бо для декого з присутнiх вiн випiрнув iз глибин пам’ятi на авансцену буття.
Срiбне сяйво освiтило на мить i чоловiка, нерухомого, мов вежа. Вiн був високий i стояв вiддалiк, на пагорбi, тодi як його супутники сидiли на травi, бiля скатертини, збираючи в козуб посуд та iжу. Срiбна застiбка театрального плаща чоловiка блиснула зiркою в свiтi блискавки, а бiляве кучеряве волосся стало буцiмто золотим. Металом вiдливало й обличчя, не настiльки молоде, як постава. На мить свiтло посилило його орлину чiткiсть, але висвiтлило й зморшки. Може, обличчя це й постарiло вiд постiйного гриму, адже Г’юго Ромейн був найкращим актором свого часу. Золотi кучерi, сталевi риси обличчя i срiбне сяйво ланцюжка на секунду додали йому схожостi з лицарем в обладунку, й одразу ж вiн знову став темним, чорним силуетом на немiчно-сiрому тлi дощового неба.
Однак спокiй i ранiше вiдрiзняв його вiд iнших учасникiв пiкнiка. Тi, хто в прямому сенсi слова валявся у нього в ногах, мимоволi сiпнулися, коли раптовий спалах розiрвав сiру завiсу, бо до цiеi митi сумовитий дощ нiяк не вiщував грози. Єдина ледi, котра носила свою сивину з тiею гордою витонченiстю, що вирiзняе свiтських американок, заплющила очi i зойкнула.
Їi чоловiк – флегматичний лорд Аутрем, англiйський генерал, котрий служив в Індii – сердито пiдняв голову. Молодик з прiзвищем Меллоу залупав добрими собачими очима i впустив горнятко. Елегантний пан iз якимось винюхувальним носом – сам Джон Кокспер, газетний магнат – неголосно вилаявся не так на англiйський, як на канадський лад, бо родом вiн був iз Торонто. Але чоловiк у плащi стояв, як скульптура, навiть повiки його не поворухнулися.
Коли склепiння, розколоте блискавкою, знову потемнiло, актор зронив:
– Грiм гримить що пiвтори секунди, гроза близько. Вiд блискавок дерево не сховае, хiба що вiд дощу.
Молодик звернувся до жiнки.
– Менi здаеться, – несмiливо сказав вiн, – що неподалiк е будинок.
– Будинок е, – похмуро зауважив старий вiйськовий, – але сховатися там не можна.
– Як дивно, – зауважила його дружина, – що дощ наздогнав нас саме тут.
Щось у ii iнтонацii не дозволило витонченому i розумному Меллоу задати запитання. Газетяр же, позбавлений якихось забобонiв, грубувато спитав:
– Що з ним таке? – поцiкавився вiн. – Бiльше схоже на руiну.
– Це мiсце, – похмуро зауважив генерал, – належить маркiзу Марнi.
– Оце так! – здивувався сер Джон Кокспер. – В усiлякому разi я чув усе про цю птаху, i птаху непросту. Про нього як про загадку писали на першiй сторiнцi «Комети» торiк. Шляхтич, про котрого нiхто нiчого не знае…
– Я також чув про нього, – тихо промовив юний Меллоу. – Існуе безлiч дивних iсторiй, чому вiн переховуеться в такий спосiб. Я чув, що вiн носить маску, як у прокаженого. А ще хтось цiлком серйозно казав менi, що на цiй сiм’i лежить прокляття. Дитина, народжена iз жахливими деформацiями, яку тримають у темнiй кiмнатi.
– Маркiз Марнi мае три голови, – зауважив Ромейн без тiнi усмiшки. – Кожнi триста рокiв триголовий шляхтич прикрашае родове дерево. Жодна людина не насмiлюеться наближатися до проклятого дому, крiм мовчазноi процесii капелюшникiв, посланих, аби принести сюди незвичну кiлькiсть капелюхiв. Але, – i його голос набув глибоких i моторошних обертонiв, якi могли б викликати трепет навiть у театрi, – друзi моi, цi капелюхи призначенi не на людську голову.
Американська ледi глянула нього спохмурнiвши i з певною недовiрою, наче цей трюк iз голосом усе ж схвилював ii.
– Менi не подобаються вашi потойбiчнi жарти, – промовила вона. – Й я волiла б, аби ви бiльше так не жартували.
– Слухаю i корюся, – вiдповiв актор. – Та чи менi, як втаемниченому, не дозволено дiзнатися чому?
– Тому, – вiдказала жiнка, – що це не вiн шляхтич, котрого нiхто не знае. Особисто я знаю його, точнiше знала дуже добре, коли вiн працював аташе у Вашингтонi тридцять рокiв тому, коли ми всi були молодими. І вiн не носив маску, в усiлякому разi не у моiй присутностi. Вiн не був прокаженим, хоча майже так само самотнiм. І мав лише одну голову й одне серце, яке було розбите.
– Нещасливе кохання, он воно як, – задумався Кокспур, – якраз для «Комети».
– Припускаю, що це комплiмент нам, – вiдповiла ледi задумано. – Те, що ви завжди переконанi, що серце чоловiка розбивае жiнка. Але iснують iншi форми любовi й утрат. Невже ви нiколи не читали In Memoriam, невже нiколи не чули про Девiда та Джонатана? Марнi знищила смерть його брата, принаймнi, двоюрiдного брата, котрий рiс iз ним як рiдний брат i був значно ближчим, нiж бiльшiсть братiв. Джеймс Мейр, ось як звали маркiза, коли я була з ним знайома, був найстарший мiж ними, але вiн завжди обожнював Морiса Мейра. І за його словами Морiс справдi був справжнiм дивом. Джеймс не був дурнем i добре давав собi раду зi своею полiтичною кар’ерою. Але, як виглядало, Морiс мiг справлятися iз нею i з усiм iншим. Вiн був чудовим художником i актором-аматором, музикантом i ще багато ким. Джеймс був красенем, високий, сильний i енергiйний, iз прямим носом, хоча, гадаю, для молодi вiн би здався надто дивним iз своею роздiленою навпiл, за тодiшньою вiкторiанською модою, борiдкою. Та Морiс був гладко поголений i за показаними менi портретами – дуже навiть привабливим. Хоча вiн бiльше скидався на тенора, що не личить джентльменовi. Джеймс раз по раз питав у мене, чи його приятель не дивовижний, чи будь-яка жiнка не закохаеться у нього i таке iнше, доки це не стало надокучати. І врештi-решт дуже швидко це перейшло у трагедiю. Здавалося, що все його життя у цьому iдолопоклонствi, та одного дня iдол упав i розбився, як звичайна китайська лялька. Застуда на морському курортi й усе скiнчилося.
– З того часу вiн i живе вiдлюдьком? – спитав Меллоу.
– Нi, – вiдповiдала ледi Аутрем. – Спершу вiн довго мандрував. Кажуть, не мiг i не може стерпiти жодних нагадувань. Вiн навiть портрети не зберiгае. Тодi, пiсля смертi брата, вiн поiхав вiдразу, того ж днi. Я чула, що рокiв через десять повернувся. Може, вiн трохи заспокоiвся, але раптом пiддався релiгiйнiй меланхолii.
– Кажуть, у нього вчепилися католицькi священики, – пробурчав лорд Аутрем. – Знаю точно, що вiн роздае милостиню тисячами, а сам живе, як чернець або як самiтник. Не розумiю, яка з цього користь. Навiщо це потрiбно його духовним наставникам?
– Мракобiсся якесь, – сказав Кокспер. – Ви тiльки подумайте! Людина може бути корисною суспiльству, служити людям, а цi кровопивцi тримають нещасного на мотузцi. Вони йому навiть одружитися не дають, ви вже менi повiрте!
– Аякже, вiн не одружився, – сумно пiдтвердила ледi. – Коли ми були молодi, вiн кохав мою близьку подругу. А потiм… Розумiете, як у Гамлета, втративши все, втратив любов. Власне, всi ви знаете його колишню наречену. Це – Вiола, донька адмiрала Грейсона. Вона також залишилася самотньою.
– Яка гидота! – гаркнув сер Джон. – Яке безглузде звiрство! Це не драма, а злочин. Я просто зобов’язаний сповiстити суспiльство про цей жах. Нi, ви тiльки подумайте, в двадцятому столiттi…
Вiн хекнув вiд гнiву, а лорд Аутрем, помовчавши трохи, сказав:
– Менi здаеться, ченцям не завадило б згадати слова: «Дозвольте мертвим ховати своiх мерцiв».
Дружина його глибоко зiтхнула.
– Так це i виглядае, – сказала вона. – Мрець ховае мерця, роками, знову i знову.
– Буря минулася, – зауважив Ромейн, посмiхаючись невiдомо чому. – Вам не доведеться ховатися в негостинному замку.
Ледi Аутрем сiпнулася.
– Я нiколи знову туди не зайду! – вигукнула вона.
– Знову? – перепитав Меллоу. – Отже, ви там були?
– Спробувала, – гордо вiдповiла ледi. – Але не будемо про це згадувати. Дощ скiнчився, можна йти до автомобiля.
І вони пiшли, а генерал сказав дорогою своему молодому приятелевi:
– Менi дуже прикро за Кокспера, але вам про це краще знати. Одного я не можу пробачити Джеймсу. Коли моя дружина прийшла до нього, вiн гуляв у парку. Дружина послала з лакеем свою картку i чекала його бiля входу. Вiн незабаром з’явився i пройшов повз, навiть не озирнувшись. Навiть не глянув на жiнку, з якою колись товаришував. У ньому не залишилося нiчого людського. Вона мае право називати його мерцем.
– Усе це дуже дивно, – сказав його спiвбесiдник. – Це зовсiм… зовсiм не те, що я спочатку чекав.
Розлучившись iз друзями, Меллоу подався шукати товариша. Монахiв зустрiчати йому не доводилося, але католицького панотця вiн знав i дуже хотiв побалакати з ним про те, що почув. Тому став шукати його, щоб з’ясувати правду про те жахливе мракобiсся, що нависло похмуроi хмарою над замком Марнi.
Шукав вiн по рiзних мiсцях, поки не знайшов патера Брауна в однiй знайомiй iм обом багатодiтнiй родинi. Священик сидiв на пiдлозi i, напружено хмурячись, намагався натягти на плюшевого ведмедя ляльковий капелюх.
Меллоу стало нiяково, але вiн був занадто поглинений у своi сумнiви, тому розмову вiдкладати не мiг. Вiн розповiв, що почув, не забувши про зауваження генерала та газетяра. При згадцi про газетярiв священик спохмурнiв.
Патер Браун нiколи не знав i не думав про те, чи смiшний вiн. Зараз вiн сидiв на пiдлозi, головатий i коротконогий, як дитина. Але сiрi очi священика дивилися так, як дивилися очi багатьох людей за дев’ятнадцять столiть, тiльки люди цi сидiли на престолах епископiв або стояли на кафедрi. Такий вiдчужений i пильний погляд, сповнений смирення перед завданням, непосильним для людини, бувае у морякiв i у тих, хто веде крiзь бурi човен святого Петра.
– Добре, що ви менi про це сказали, – промовив нарештi вiн. – Я вам дуже дякую, тепер треба щось робити. Якби знали тiльки ви i лорд Аутрем, це б нiчого, але Джон Кокспер здiйме галас у газетах. Що ж, таке у нього ремесло!..
– А що ви думаете про саму iсторiю? – неспокiйно спитав Меллоу.
– Перш за все, – вiдказав патер Браун, – я думаю, що вона не схожа на правду. Припустiмо, що ми – похмурi кровопивцi i мета у нас одна – позбавляти людей щастя. Припустiмо, я – злiсний песимiст. – Вiн почухав медведиком нiс, знiяковiв i поклав на пiдлогу плюшеву тваринку. – Припустiмо, що ми з усiх сил руйнуемо людськi та родиннi зв’язки. Навiщо ж тодi станемо пiдтримувати та посилювати майже безрозсудну прихильнiсть до родича? Менi здаеться, не зовсiм чесно сварити нас i за те, що ми виступаемо проти родинних почуттiв, i за те, що не даемо про них забути. Не розумiю, чому релiгiйний манiяк мае шаленiти саме на цьому i чому вiра пiдтримуе його вiдчай, а не дае йому хоч краплю надii?
Вiн помовчав i додав:
