скачать книгу бесплатно
– Чекаемо i ми, – нетерплячився Кокспер. – Я, наприклад, бiльше чекати не можу.
– Джеймс, оглушений каяттям, кинувся до нещасного, – продовжував священик. – Пiстолет вiн вiдкинув iз вiдразою, але Морiс тримав свiй пiстолет у руцi. Коли старший брат схилився над молодшим, той пiдвiвся на лiвому лiктi i вистрелив. Стрiляв вiн кепсько, але на такiй вiдстанi схибити нiяк не можна.
Всi були блiдi, вони довго дивилися на священика. Нарештi сер Джон спитав розгублено i тихо:
– Ви впевненi в усьому цьому?
– Я в цьому впевнений, – зауважив патер Браун, – i тепер передаю Морiса Мейра, справжнього маркiза Марнi, пiд вашу християнську опiку. Ви вказали менi сьогоднi на християнськi чесноти. Здаеться, що ви таки передали кутi меду. Але як добре, що до таких бiдних грiшникiв, як цей чоловiк, котрий помиляетеся, ви маете достатньо милосердя, i готовi до примирення навiть усього людства.
– Ну, знаете! – скрикнув лорд Аутрем. – Пробачити цього мерзенного боягуза? Нi вже, даруйте! Я сказав, що розумiю чесний поединок, але такого зрадника й убивцю…
– Лiнчувати б його! – запропонував Кокспер. – Спалити живцем. Якщо вiчний вогонь не казочки, я i слова не скажу, щоб врятувати його вiд пекла.
– Я не дав би йому й шматка хлiба, – добавив Меллоу.
– Людськiй милостi е межа, – промовила тремтячим голосом ледi Аутрем.
– Саме так, – сказав патер Браун. – Цим вона i вiдрiзняеться вiд милостi Божоi. Вибачте, що я не дуже серйозно поставився до ваших закидiв i повчань. Рiч у тiм, що ви готовi пробачити грiхи, якi для вас не е грiховними. Ви прощаете тих, хто, на вашу думку, не чинить злочин, а порушуе умовнiсть. Ви терпимi до дуелi, розлучення, роману. Ви даруете, бо вам нiчого прощати.
– Невже, – запитав Меллоу, – ви хочете, щоб я прощав таких мерзотникiв?
– Нi, – вiдповiв священик. – Це ми повиннi вибачати iм.
Вiн рiзко пiднявся й оглянув присутнiх.
– Ми маемо дати iм не кусень хлiба, а Святе Причастя, – провадив вiн далi. – Ми повиннi сказати слово, яке врятуе iх вiд пекла. Ми однi залишаемося з ними, коли iх покидае ваша, людська милiсть. Що ж, iдiть своею неважкою дорогою, прощаючи приемнi вам грiхи i моднi поганi звички. А ми вже в темрявi i пiтьмi, будемо втiшати тих, кому потрiбна розрада. Тих, хто скоiв страшнi речi, яких не пробачить свiт i не виправдае совiсть. Тiльки священик може пробачити iх. Лишiть нас iз тими, хто низький, як низьким був Петро, коли ще не запiяв когут i не зайнялася зоря.
– Зайнялася зоря… – повторив Меллоу. – Гадаете, для нього е надiя?
– Атож, – пiдтвердив священик. – Дозвольте задати вам нечемне запитання. Ви, знатнi ледi i джентльмени честi, нiколи не вчинили б таке, що зробив нещасний Морiс. Ну, гаразд, а якби вчинили, могли б ви, через багато рокiв, в багатствi i в безпецi, розповiсти про себе таку правду?
Нiхто не озвався. Двi жiнки i трое чоловiкiв повiльно пiшли, а священик мовчки повернувся в сумний замок Марнi.
Чоловiк iз двома бородами
Цю iсторiю патер Браун розказав професору Крейку, славетному кримiналiсту, пiсля обiду в клубi, на якому iх репрезентували один одному як людей iз однаковим нешкiдливим хобi, що мае прямий стосунок до вбивств i грабункiв. Оскiльки священик значно применшив свою роль у викладених нижче подiях, ми викладаемо iх неупереджено. Розмова почалася з жартiвливоi сварки, в якiй мiркування вченого були строго науковими, а священика – вельми скептичними.
– Шановний добродiю, – обурювався науковець, – хiба ви не вважаете кримiналiстику наукою?
– Я просто невпевнений… – тер пiдборiддя патер Браун. – А ви вважаете наукою агiографiю?
– А що це таке? – рiзко спитав учений.
– Зазвичай ii плутають з географiею, – посмiхаючись, пояснив священик. – Але це – наука про праведникiв, про святих. Розумiете, темнi столiття спробували створити науку про хороших людей, наше ж, гуманне й освiчене, цiкавиться тiльки людьми поганими. Менi здаеться, досвiд показав, що вбивцями були найрозмаiтiшi люди.
– Ну, ми вважаемо, що вбивць можна непогано класифiкувати, – зауважив Крейк. – Список довгий i нудний, але, менi здаеться, вiн вичерпний. По-перше, всi вбивства можна подiлити на свiдомi та несвiдомi, i спочатку займемося останнiми, позаяк вони значно рiдше зустрiчаються. Існуе така рiч, як манiя вбивства, потяг до кровопролиття. Існуе i несвiдома антипатiя, хоча до вбивства вона призводить украй рiдко. Тепер перейдiмо до вбивства з реальними мотивами, але спершу зазначимо, що деякi з них не цiлком усвiдомленi, iншi ж – романтичнi та навiянi фантазiею. Чиста помста – рiч безнадiйна. Закоханий убивае суперника, котрого йому не вдалося вiдтiснити. Бунтiвник убивае тирана пiсля того, як той перемiг i поневолив його. Однак такi дii диктуються i свiдомою надiею, i тодi вбивства маемо зарахувати до iншого великого розряду: «свiдомi злочини». Вони, своею чергою, подiляються на два типи. Одна людина вбивае, щоб вкрасти або успадкувати те, чим володiе iнша, або запобiгти тiй чи iншiй дii. Сюди ж вiднесемо вбивство шантажиста або полiтичного опонента, а також усунення з шляху пасивноi перешкоди – дружини чи чоловiка, котрi стоять на завадi. Менi здаеться, це досить грунтовно розроблена класифiкацiя, вона охоплюе всi випадки, якщо нею правильно користуватися. Боюся, однак, що вона видалася вам дуже нудною. Сподiваюся, що не дуже втомив вас.
– Аж нiяк, – заперечив патер Браун. – Даруйте, якщо слухав дещо неуважно. Справа в тому, що я думав про чоловiка, що його знав колись. Вiн був убивцею, але не можу визначити його мiсце в вашому музеi. Вiн не був нi божевiльним, нi мономаном. Вiн не вiдчував ненавистi до людини, котру вбив, i, ледь знаючи жертву, не мав причин для помсти. Убитий не мав нiчого, що мiг би забажати вбивця. Вiн вбивцi не заважав i зашкодити не мiг; не мiг навiть хоч якось вплинути на нього. У справу не була замiшана жiнка. Як i полiтика. Чоловiк убив свого ближнього, котрого фактично не знав, i вбив з досить дивноi причини. Можливо, це единий випадок у свiтi.
І священик невимушено розповiв цю iсторiю.
Нехай вона починаеться на цiлком респектабельному тлi – за снiданком, в будинку гiдноi, хоча i заможноi родини Бенксiв, у той момент, коли звичайне обговорення газети перервали чутки про таемничу подiю в iхнiй окрузi. Таких людей iнодi звинувачують у тому, що вони брешуть про своiх ближнiх. Однак саме про самих ближнiх вони не знають нiчого.
Сiльськi жителi розповiдають про своiх сусiдiв як правдивi, так i вигаданi iсторii. Але цiкавi мешканцi сучасного передмiстя вiрять усьому, що пишуть у пресi про аморальнiсть Папи Римського або про страждання вождя з якихось тихоокеанських островiв, i, схвильованi цими повiдомленнями, навiть не уявляють, що вiдбуваеться в сусiднiй оселi. Однак у цьому випадку два рiзновиди плiток збiглися, i вiд цього збiгу аж дух перехоплювало. Рiч у тiм, що iхне передмiстя згадали в iхньому улюбленому часописi, i це наче пiдтвердило iхне власне iснування. Можна було подумати, нiби до цього вони були невидимi та невловимi i тiльки тепер стали такими ж справжнiми, як багатостраждальний тубiльний володар.
У газетi повiдомлялося, що колись знаменитий злочинець, вiдомий пiд прiзвиськом Майкл Сновида, а також пiд безлiччю iнших iмен, якi йому не належать, нещодавно вiдбув тривалий термiн ув’язнення за численнi крадiжки зi зламом. Повiдомлялося також, що вiн, далебi, оселився в передмiстi, про яке ведеться мова i яке ми для зручностi назвемо Чiшемом. У часописi були також перелiченi найвiдомiшi та найзухвалiшi подвиги i втечi. Варто сказати, що для газет, адресованих таким читачам, характерна непохитна впевненiсть у тому, що читачi цi достоту позбавленi пам’ятi. Селянин столiттями пам’ятае про Робiн Гуда чи Роба Роя. Але клерк навряд чи згадае iм’я злочинця, про котрого сперечався в трамваi чи метро два роки тому.
Однак грабiжник, прозваний Сновидою, справдi чимось нагадував про геройськi пригоди Роба Роя i Робiн Гуда. Вiн був гiдний того, щоб обернутися в легенду, а не просто в газетнi новини. Вiн був занадто обдарованим ведмежатником, аби стати вбивцею. При його величезнiй фiзичнiй силi i при тiй легкостi, з якою вiн дубасив полiсменiв, як кеглi, вiн нiколи нiкого не вбивав, тiльки оглушав людей, зв’язував iх i затикав рот. І це викликало страх i огортало таемницею його образ. Здавалося навiть, що був би бiльше схожий на простого смертного, якби вбивав.
Пан Саймон Бенкс, батько родини, мiцний чолов’яга зi сивою борiдкою й обличчям, укритим зморшками, був начитаний i старомоднiший за iнших. Вiн мав схильнiсть до життеписiв i мемуарiв, i чiтко пам’ятав тi часи, коли лондонцi лежали ночами, прислухаючись до крокiв Майкла, як вони прислухаються тепер до крокiв Джека Скорохода. Була тут i його дружина, субтильна смаглява жiнка, одягнена з якоюсь уiдливою елегантнiстю. Їi сiм’я могла похвалитися набагато бiльшим статком, нiж сiм’я чоловiка (хоча i набагато гiршою освiтою), i сама вона володiла дорогим смарагдовим намистом, що зберiгалося нагорi. Це давало жiнцi право на провiдну роль у розмовi про злодiiв. Була тут i донька з iменем Опал, також худа i смаглява, але обдарована духовним баченням. У будь-якому разi, вона сама так вважала, рiднi ж дивачку не дуже пiдтримували.
Полум’яно-потойбiчним душам розсудливо не матерiалiзуватися у великiй родинi. Був тут i брат ii Джон, високий парубок, котрий дуже бурхливо демонстрував повну байдужiсть до спiлкування з примарами. Крiм цього, його цiкавили тiльки автомобiлi. Складалося враження, буцiмто вiн вiчно продае одну автомашину i купуе iншу, причому за якимось законом, який навряд чи змiг би пояснити вчений-економiст, завжди примудрявся купити набагато кращий автомобiль, продавши пошкоджений або застарiлий.
Був тут ще один брат, Фiлiп, молодик iз темним, хвилястим волоссям, котрий вирiзнявся пiдвищеною увагою до свого гарнiтуру. Без сумнiву, це входить у число обов’язкiв бiржового клерка. Проте, як часом натякав його господар, вони цим не обмежуються.
І, нарештi, за столом сидiв його друг Денiел Дiвайн, також темноволосий i вишукано одягнений, але з борiдкою, пiдстриженою за iноземною модою i тому вселяючи певний острах. Саме Дiвайн завiв бесiду про газетну статтю, тактовно вдавшись до настiльки дiевого способу, щоб запобiгти сiмейним чварам, що назрiвали через те, що юна ясновидиця почала описувати блiдi обличчя, що пропливали вночi у неi за вiкном, а Джон Бенкс ще несамовитiше, нiж зазвичай, вiдгукнувся на це одкровення потойбiчного свiту.
Згадка про нове i, можливо, небезпечне сусiдство досить швидко вiдвернуло увагу обох сперечальникiв.
– Який жах! – вигукнула панi Бенкс. – Мабуть, вiн зовсiм нещодавно приiхав. Хто б це мiг бути?
– Не пригадую, щоб хтось приiхав зовсiм недавно, – вiдгукнувся ii чоловiк, – хiба що сер Леопольд Пулмен в Бiчвуд-гаусi.
– Мiй любий, – як дитинi зауважила дружина, – якi дурницi ти мелеш! Сер Леопольд!.. – жiнка помовчала i додала: – От якби хтось сказав, що це його секретар – той, iз бакенбардами… Я завжди казала, з того часу, як його взяли на мiсце, яке мав отримати Фiлiп…
– Нiчого не вдiеш, – замрiяно зронив Фiлiп, единий раз вступивши в розмову. – Та й мiсце так собi.
– Єдиний, кого я знаю, – зауважив Дiвайн, – це чоловiк на прiзвище Карвер, котрий оселився на фермi у Смiта. Вiн веде спокiйний спосiб життя, але з ним цiкаво балакати. Здаеться, у Джона були з ним якiсь справи.
– Трохи розбираеться в автомобiлях, – визнав одержимий однiею пристрастю Джон. – Розбиратиметься ще краще, коли проiдеться в моiй новiй автiвцi.
Дiвайн легко посмiхнувся – всi вже побували пiд такою загрозою – i зауважив:
– Ось дивно! Вiн добре метикуе в автомобiльному спортi, в мандрах, взагалi – в живих заняттях, а сам весь час сидить удома i пораеться з вуликами старого Смiта. Каже, вiн цiкавиться тiльки бджолами, тому i живе на пасiцi. Визнаю, що це дуже спокiйне хобi для такого чоловiка. Однак не сумнiваюся, що твоя машина трохи струсоне його.
Коли того вечора Дiвайн повертався вiд Бенксiв, його смагляве обличчя перебувало в зосереджених роздумах. Можливо, цi думки i заслуговують на нашу увагу, проте зазначимо лише, що пiд iхнiм впливом вiн вирiшив невiдкладно вiдвiдати пана Карвера, котрий жив у пана Смiта. Йдучи в цьому напрямку, жевжик зустрiв Бернарда, довготелесого секретаря з Бiчвуд-гауса, з великими бакенбардами, якi панi Бенкс сприймала, як особисту образу. Молодики були ледь знайомi, бесiда була короткою та випадковою. Проте Дiвайн, мабуть, почерпнув з нею iнформацiю для подальших роздумiв.
– Даруйте, що питаю, – несподiвано сказав вiн, – чи правда, що у ледi Пулмен е якiсь знаменитi коштовностi? Я не професiйний злодiй, але я якраз чув, що один тут тиняеться.
– Я попереджу, щоб вона за ними приглядiла, – вiдповiв секретар. – Щиро кажучи, я вже дозволив собi застерегти ii. Сподiваюся, що вона буде пiклуватися про них.
У цей момент позаду пролунало жахливе виття автомобiльноi сирени, i бiля подорожнiх зупинилася автiвка, за кермом якоi сидiв сяючий Джон Бенкс. Коли вiн почув, куди прямуе Дiвайн, то зауважив, що iде туди ж, однак, судячи з його тону, просто не мiг вiдмовити собi в задоволеннi i мусить пiдвести хоч когось. Поки вони iхали, молодик безперервно хвалив свiй транспорт, головним чином за те, що його можна пристосувати до будь-якоi погоди.
– Закриваеться щiльно, як коробка, – тiшився вiн, – а вiдкриваеться легко. Ну, скажiмо, як рот.
Однак зараз рот Дiвайна не так уже й легко вiдкривався, i вони пiд’iхали до ферми Смiта пiд безугавний монолог. Пройшовши крiзь ворота, Дiвайн одразу ж знайшов того, кого шукав. Садом, заклавши руки в кишенi, прогулювався довготелесий чолов’яга з масивним пiдборiддям, у великому м’якому солом’яному брилi. Тiнь падала вiд його широких крис на горiшню частину обличчя, трохи схожого на маску. На задньому планi виднiвся ряд освiтлених сонцем вуликiв, уздовж яких походжав iнший чоловiк, мiцний, мабуть, пан Смiт, i ще один, низенький, непримiтний, в чорному вбраннi священика.
– Послухайте! – крикнув невгамовний Джон, не давши Дiвайну привiтатися. – Я привiз ii, щоб вас пiдвезти. Ось побачите, вона краща за «блискавку»!
Губи пана Карвера склалися в посмiшку, яка, мабуть, була люб’язною, але виглядала доволi похмуро.
– Боюся, що сьогоднi ввечерi менi буде не до розваг, клопотiв пiд зав’язку.
– «Як копiтка бджола»,[2 - Дiвайн цитуе Гесiода – першого вiдомого на iм’я давньогрецького поета, засновника дидактичного епосу.] – продекламував Дiвайн. – Мабуть, вашi бджоли дуже копiткi, якщо вони не вiдпускають вас весь вечiр. А от скажiть менi…
– Слухаю! – вимовив Карвер iз якимось холодним викликом.
– Кажуть, що треба косити сiно, поки сонце свiтить, – продовжував Дiвайн. – Подейкують, що ви збираете мед, поки свiтить мiсяць?
У тiнi крислатого капелюха щось блиснуло, мабуть, очi Карвера.
– Може, тут i не обходиться без мiсячного свiтла, – промовив вiн, – але пам’ятайте, моi бджоли не тiльки дають мед – вони й жалять.
– То ви поiдете на машинi? – нетерпляче спитав переминаючись iз ноги на ногу Джон.
Але хоча в Карвера не залишилося i тiнi зловiсноi багатозначностi, вдовольнити пропозицiю Дiвайна вiн ввiчливо, але рiшуче вiдмовився.
– Мабуть, я не зможу поiхати, – вiдказав вiн. – Треба написати багато листiв. Може, ви будете такi люб’язнi повозити когось iз моiх друзiв, якщо вже вам потрiбен компаньйон. Це пан Смiт i патер Браун.
– Певна рiч! – втiшився Бенкс. – Нехай усi iдуть!
– Красно дякую, – захвилювався священик. – Боюся, що я не зможу: через кiлька хвилин менi треба буде йти.
– Тодi вiзьмiть Смiта, – вказав Карвер майже нетерпляче. – Дивiться, вiн прагне проiхатися.
Смiт широко посмiхався i, так виглядало, що взагалi нiчого не прагнув. Це був дiяльний маленький дiдок у дуже вiдвертiй перуцi – однiй iз тих перук, якi нiтрохи не природнiшi за капелюх. Жовтий вiдтiнок штучного волосся не поеднувався з блiдiстю обличчя.
– Пам’ятаю, – сказав Смiт iз якоюсь чемною упертiстю, – iхав я цiею дорогою десять рокiв тому в однiй iз таких дивовиж. Повертався вiд сестри, з Голмгейта, i з того часу жодного разу не iздив тут автiвкою. Ну i трясло мене, скажу я вам!
– Десять рокiв тому! – глузливо вигукнув Джон. – Двi тисячi рокiв тому iздили у возах, запряжених волами. Гадаете, автомобiлi не змiнилися за десять рокiв? А дороги? У моiй машинi навiть не вiдчуваеш, як обертаються колеса. Здаеться, що летиш по повiтрю.
– Упевнений, що Смiт дуже хоче полiтати, – пiд’юджував Карвер. – Це мрiя його життя. Поiдьте в Голмгейт, Смiте, навiдайте сестру. Та ви просто зобов’язанi з нею побачитися! Поiдьте i залишитеся там на нiч, якщо бажаете.
– Ну, менi доводиться повертатися пiшки, тому, природно, що залишаюся ночувати, – зауважив старий Смiт. – Не варто через це ускладнювати життя молодому чоловiковi.
– Ви тiльки уявiть собi, як зрадiе ваша сестра, якщо ви прибудете не пiшо! – потiшався Карвер. – Справдi, треба поiхати. Не будьте таким егоiстом.
– Саме так, – з бадьорою доброзичливiстю пiдхопив Бенкс. – Не будьте таким егоiстом. Автiвка вас не вкусить. Ви ж не боiтеся ii, еге ж?
– Ну що ж, – погодився Смiт, задумливо моргаючи. – Не хочу бути егоiстом i гадаю, що не боюся.
Вони вiд’iхали вдвох пiд заохочувувальнi махання та вигуки, завдяки яким маленька група вчиняла галасу, як цiлий натовп. Однак i Дiвайн, i священик, котрi приедналися до цiеi церемонii з ввiчливостi, вiдчули, що саме виразний жест пасiчника надав iй закiнченого характеру. Й iм здалося, що вiн вмiе собi пiдпорядкувати й йому важко опиратися.
Коли автомобiль зник, Карвер повернувся до гостей i рвучко, нiби вибачаючись, промовив:
– Ну ось! – вимовив це з тiею цiкавою сердечнiстю, яка е зворотним боком гостинностi.
Така привiтнiсть рiвносильна натяку на те, що час забиратися.
– Менi треба йти, – сказав Дiвайн. – Не будемо заважати копiткiй бджолi. На жаль, я дуже мало знаю про бджiл – iнколи насилу вiдрiзняю бджолу вiд оси.
– Я розводив i ос, – зронив таемниче Карвер.
Коли гостi пройшли вулицею кiлька ярдiв, Дiвайн, сам не знаючи чому, звернувся до свого супутника:
– Досить дивна сцена, вам не здаеться?
– Атож, – вiдповiв патер Браун. – А вам що здаеться?
Дiвайн глянув на низенького чоловiчка в чорному, i в його великих сiрих очах знову щось промайнуло.
– Менi здаеться, – сказав вiн, – що Карвер усiма силами намагався залишитися сьогоднi ввечерi сам у будинку. У вас такi пiдозри не виникли?
– Можливо, i виникли, – погодився священик, – але я не впевнений, що вони збiгаються з вашими.
Коли того вечора в саду, що оточував особняк, зовсiм смеркалося, Опал Бенкс вешталася темними порожнiми кiмнатами ще вiдчуженiше, нiж завжди. Якби хтось придивився до неi уважно, то помiтив би, що ii звичайна блiдiсть посилилася. Незважаючи на буржуазну розкiш садиби, вiд неi вiяло смутком, тим пiдсвiдомим сумом, яке викликають не старовиннi, а старi речi. У домiвцi панували застарiлi моди, а не iсторичнi стилi. Вiн був переповнений предметами настiльки недавнього вжитку, що вiдразу видно було, якi вони старомоднi. То тут, то там у сутiнках поблискувало кольорове скло. Кiмнати здавалися вузькими через високi стелi, а в кiнцi вiтальнi, якою вона швендяла, було одне з тих круглих вiкон, якi зустрiчаються в будiвлях цiеi епохи. Дiйшовши приблизно до середини кiмнати, Опал зупинилася, ледь хитаючись, нiби ii вдарила по обличчю невидима рука.
За мить почувся стукiт у параднi дверi, приглушений другими, зачиненими дверима. Юнка знала, що домашнi перебувають на другому поверсi, але навряд чи змогла б пояснити, що спонукало ii вiдчинити дверi самiй. На порозi стояв присадкуватий пошарпаний чоловiк, в якому вона впiзнала католицького священика на прiзвище Браун. Панночка не була з ним близько знайома, але слуга Божий iй подобався. Вiн анiтрохи не пiдтримував ii точку зору на духiв, але не вiдмахувався i не смiявся, а серйозно з нею сперечався. Можна сказати, що священик спiвчував поглядам дiвчини, але не погоджувався з ними. Всi цi думки промайнули у неi в головi, коли вона сказала, навiть не привiтавшись i не вислухавши його самого:
– Як добре, що ви прийшли! Я бачила привида.
– Не варто засмучуватися, – зронив патер Браун. – Таке часто трапляеться. Бiльшiсть привидiв – зовсiм i не привиди, а тi деякi, якi, можливо, i справжнi, – абсолютно нешкiдливi. Ваш привид якийсь особливий?
– Нi, – сказала панночка й iй стало легше. – Справа не стiльки в ньому самому… Розумiете, атмосфера була дуже страшна… Буцiмто все розкладаеться, гние. Я побачила обличчя у вiкнi. Блiде, з виряченими очима, зовсiм як у Юди.
– Ну що ж, бувають люди з такою зовнiшнiстю, – задумливо пробурмотiв священик, – й iнодi вони зазирають у вiкна. Можна менi подивитися, де це сталося?
Однак коли юнка повернулася в кiмнату, там уже зiбралися iншi родичi, котрi, будучи менш схильнi до спiлкування з потойбiчним, увiмкнули свiтло. У присутностi панi Бенкс патер Браун згадав про загальноприйнятi умовностi i вибачився за вторгнення.
– Боюся, що занадто безцеремонно увiрвався в ваш будинок, панi Бенкс, – сказав вiн. – Менi дуже важко пояснити, яким чином те, що сталося, стосуеться вас. Я тiльки що був у Пулменiв, i раптом менi зателефонували i попросили прийти сюди, щоб зустрiтися з людиною, котра мае повiдомити вам новину, можливо, для вас цiкаву. Я б не прийшов сюди, якби не був потрiбен, як свiдок подiй у Бiчвуд-гаусi. Фактично саме менi довелося пiдняти тривогу.
– Що трапилося? – здивувалася господиня.
– Бiчвуд-гаус пограбували, – серйозно повiдомив патер Браун. – Що найгiрше, зникли коштовностi ледi Пулмен, а ii нещасного секретаря, пана Бернарда, знайшли в саду. Вочевидь, його застрелив при втечi крадiй.
– Це той чоловiк! – зойкнула господиня. – Точно, вiн… – тут вона зустрiла сумний погляд священика i замовкла, сама не тямлячи чому.
– Я зателефонував у полiцiю, – продовжив вiн, – i з iншими органами влади, якi мають у цiй справi iнтерес. Вони кажуть, що навiть при поверхневому оглядi вдалося виявити слiди i вiдбитки пальцiв та iншi прикмети вiдомого злочинця.
У цю мить бесiду на хвилину перервала поява Джона Бенкса, котрий повернувся пiсля невдалоi поiздки.
– Судячи з усього… старий Смiт виявився поганим пасажиром. Злякався в останню мить, – пояснив вiн обурено. – Втiк, поки я оглядав пробиту шину. У життi бiльше не матиму справ iз цими сiльськими простак…
Але скаргу не почули, бо в центрi уваги опинився патер Браун i його новина.
– Зараз з’явиться чоловiк, котрий знiме з мене вiдповiдальнiсть, – продовжував священик все з тiею ж багатозначною стриманiстю. – Коли ви зустрiнетесь iз ним, мiй обов’язок свiдка буде виконаний. Менi лиш залишаеться поiнформувати, що служниця в Бiчвуд-гаусi бачила обличчя в одному з вiкон.
– Я бачила обличчя в одному з наших вiкон, – уточнила Опал.
