скачать книгу бесплатно
– Я хотiв би побалакати з вашим знайомим.
– Це розповiла його дружина, – пояснив Меллоу.
– Атож, – сказав священик, – але менi цiкаво не те, що вона розповiла, а те, про що вiн промовчав.
– По-вашому, вiн знае ще щось? – зацiкавився Меллоу.
– Менi здаеться, вiн знае бiльше, нiж сказав, – пiдтвердив слуга Божий. – Ви кажете, що вiн не може пробачити тiльки грубощi до його дружини. Цiкаво, що ж ще вiн мае дарувати?
Священик встав, обтрусив мiшкувату сутану i пильно поглянув на свого молодого спiврозмовника. Потiм узяв стару парасольку, старий капелюх i швидко, хоча i незграбно, пiшов вулицею.
Минувши багато вулиць i площ, вiн дiстався гарного старовинного будинку i спитав слугу, чи не можна провiдати лорда Аутрема. Незабаром його провели в кабiнет, де серед книг, мап i глобусiв високий генерал iз чорними вусами цмулив довгу темну сигару i встромляв шпильки в одну з карт.
– Даруйте менi мою нахабнiсть, – почав священик. – Я до вас без запрошення припхався. Але менi треба побалакати про одну приватну справу, щоб вона й залишилася приватною. Як це не прикро, але декотрi люди можуть зробити ii суспiльною. Знаете сера Джона Кокспера?
Темнi вуса приховали посмiшку господаря, але в темних його очах щось блиснуло.
– Всi його знають, – зауважив лорд Аутрем. – Та я не дуже близько з ним знайомий.
– Як би там не було, – посмiхнувся патер Браун, – всi зрозумiють, що саме знае вiн, якщо вважатиме за потрiбне про це повiдомити. Мiй приятель, пан Меллоу, сказав, що сер Джон мае намiр надрукувати цiлу серiю антиклерикальних статей. «Ченцi i маркiз» або щось подiбне.
– Цiлком можливо, – визнав господар, – але до чого тут я? Чому ви прийшли до мене? Маю попередити, що я переконаний протестант.
– Я дуже люблю переконаних протестантiв, – сказав священик. – А до вас прийшов тому, що хочу дiзнатися правду. Вiрю, що ви не збрешете. Сподiваюся, я не грiшу проти милосердя, якщо не так упевнений у правдивостi сера Джона.
Темнi очi знову засвiтилися, але господар промовчав.
– Генерале, – вiв далi мову патер Браун, – уявiть собi, що Кокспер збираеться публiчно зганьбити вашу краiну i ваш прапор. Уявiть, що вiн торочить, нiби ваш полк утiк iз поля бою або ваш штаб пiдкуплений. Невже ви стерпите, невже не захочете будь-якою цiною з’ясувати правду? Я солдат, як i ви, я також служу в армii. Їi ганьблять, на неi зводять наклеп, я впевнений в цьому, але не знаю, який вогонь породив цей мерзенний дим. Засудите мене за те, що я хочу це з’ясувати?
Солдат мовчав, i священик сказав ще:
– Меллоу повiдомив менi те, що чув. Не сумнiваюся, що чув вiн не все. Чи знаете ви ще щось?
– Нi, – сказав господар. – Не можу розповiсти вам бiльше нiчого.
– Генерале, – наполягав патер Браун i широко посмiхнувся, – ви назвали б мене езуiтом, якби я спробував так вивернутися.
Тодi господар засмiявся, але вiдразу насупився.
– Ну, гаразд, – промовив вiн, – я не хочу розповiсти вам. Що ви на це?
– Я сам розповiм вам, – лагiдно промовив священик.
Темнi очi пильно дивилися на гостя, але блиску в них не було.
– Ви змушуете мене, – продовжував патер Браун, – пiдозрювати, що все було складнiше. Переконаний, що маркiз так сильно страждае i так ретельно ховаеться не тiльки вiд любовi до побратима. Не вiрю, що священики хоч якось iз цим пов’язанi. Гадаю навiть, що вiн не звертався до Бога, а просто намагаеться полегшити совiсть щедрими пожертвами. Але одне знаю точно: вiн не просто останнiй жалiсливець. Якщо хочете, я скажу вам, що саме мене в цьому переконало. По-перше, Джеймс Мейр мав намiр одружитися, але чомусь не зробив це пiсля смертi Морiса. Чи стане порядна людина кидати жiнку з горя за померлим товаришем? Швидше вiн буде шукати у нiй розради. У будь-якому разi, вiн пов’язаний, i смерть друга нiяк не звiльняе його вiд обiтницi.
Генерал кусав темний вус. Темнi очi дивилися насторожено i навiть тривожно, але вiн не промовив анi слова.
– По-друге, – не вмовкав священик, похмуро дивлячись на стiл, – Джеймс Мейр запитав наречену та ii подругу, чи здатна жiнка встояти перед Морiсом. Спало iм на гадку, що може означати таке запитання?
Генерал пiдвiвся i став мiряти кроками кiмнату.
– А, дiдько… – сказав вiн без особливого запалу.
– По-трете, – продовжував патер Браун. – Джеймс Мейр дуже дивно горюе. Вiн не в змозi чути про брата, бачити його портретiв. Так бувае, не сперечаюся. Це може означати, що спогад занадто болiсний. Та може означати й iнше.
– Довго ще будете мене мучити? – спитав господар.
– По-четверте i по-п’яте, – спокiйно чеканив священик, – Морiса Мейра не ховали або ховали дуже скромно, поспiхом, хоча вiн i належав до знатного роду. А брат його, Джеймс, негайно виiхав за кордон, нiби втiк на край свiту. Тому, – всi так само спокiйно продовжував вiн, – коли ви звинувачуете мою вiру i протиставляете iй чисту та досконалу любов двох братiв, я дозволю собi припустити…
– Годi, – сказав лорд Аутрем. – Я розповiв, що можу, щоб ви не думали найгiршого. Знайте хоча б одне: поединок був чесним.
– Слава Всевишньому! – втiшився патер Браун.
– Вони стрiлялися, – сказав Аутрем. – Може, це була остання дуель в Англii.
– Це набагато краще, – сказав священик. – Милостивий Боже. Так, набагато краще.
– Краще, нiж вашi здогади? – похмуро кинув господар. – Вам не заборонено смiятися над досконалою любов’ю, але, повiрте, вона iснувала. Джеймс обожнював свого кузена, i вони росли разом. Старший брат або старша сестра iнодi обожнюють молодшого, особливо, коли той i справдi дивовижний. У простодушного Джеймса навiть ненависть була себелюбною. Розумiете, якщо вiн сердився на когось, то думав про нього, не про себе. А бiдний Морiс жив i вiдчував iнакше. Люди тягнулися до нього, i вiн любив товариство, але милувався лише собою, як у дзеркальному залi. Нiхто не перевершив його нi в спортi, нi в мистецтвах. Вiн майже завжди перемагав i легко приймав свою звитягу. Але якщо йому траплялося програти, легкiсть зникала. Поразок вiн цурався. Чи варто розповiдати вам, як розлютився вiн заручинами Джеймса? Залишатися осторонь вiн просто не мiг. Джеймс перевершував його лише в одному – стрiляв набагато краще. Так сталася трагедiя.
– Точнiше, так вона почалася, – уточнив священик. – Так почалися страждання того, хто залишився живим. Менi здаеться, тут можна обiйтися i без зловiсних ченцiв.
– А менi здаеться, – сказав генерал, – що Джим стрiляе бiльш, нiж цiльно. Звiсно, бiда чимала, але билися вони чесно. Крiм цього, Морiс змусив його стрiлятися.
– Звiдки ви це знаете? – здивувався священик.
– Я це бачив, – сумно пiдтвердив Аутрем. – Я був секундантом у Джеймса, i Морiс на моiх очах упав мертвим.
– Будь ласка, розкажiть усе, – задумливо промовив священик. – Хто був секундантом у Морiса?
– Г’юго Ромейн, знаменитий актор, – похмуро повiдомив господар. – Морiс захоплювався сценою i брав у нього уроки. Ромейн славився i тодi, але ще не встав на ноги, i Морiс давав йому грошi. Тепер цей актор багатший за аристократа, однак у тi часи залежав вiд багатого учня. Тому ми не знаемо, як вiн ставився до сварки – мiг не схвалювати ii i погодитися несамохiть. Стрiлялися на англiйський манiр, у кожного був один секундант. Я хотiв покликати лiкаря, але Морiс вiдмовився. Вiн сказав: «Чим менше народу дiзнаеться, тим краще. Крiм цього, в селi е лiкар. У нього баский кiнь, i якщо треба, вiн миттю прибуде». Ми знали, що Морiс ризикуе бiльше – як ви пам’ятаете, вiн не дуже удатний стрiлець, – i погодилися. Супротивники зiйшлися на пiску, бiля моря. Мiж ними i селом лежали дюни – глуха стiна, поросла рiденькими пучками трави. До моря ми вийшли через вузький, звивистий прохiд. Так i бачу мертво-жовту смугу, а за нею, бiля самоi води, – вузьку, мертво-червону, немов вiдблиск кровi.
Далi все сталося так стрiмко, немов пiсок зметнуло вiтром. Пострiл начебто i пролунати не встиг, а Морiс Мейр закружляв дзигою i кеглем звалився в пiсок. Певна рiч, я злякався за нього, але, хоч це i дивно, пошкодував не вбитого, а вбивцю. Найяскравiше i найяснiше бачу до цього дня не Морiса, котрий падае мертвим, а нещасного Джима, котрий бiжить до поваленого друга i ворога. Бачу його борiдку, його смертельно блiде обличчя, його тонкий профiль. Пiстолет вiн вiдкинув, в лiвiй руцi тримав рукавичку, i порожнi пальцi билися на вiтрi, наче волаючи про допомогу, коли кричав менi, щоб я скорiше привiв лiкаря. Все це я бачу, а бiльше нiчого, крiм моря, i нерухомого тiла, i нерухомого секунданта на тлi свiтлого неба.
– Ромейн не рухався? – здивувався священик. – Чому ж вiн не пiдбiг до Морiса Мейра?
– Може, й пiдбiг, коли мене вже не було, – вiдказав генерал. – Я кинувся в село i бiльше нiчого не бачив. Бiдний Морiс мав рацiю: лiкар одразу ж скочив у сiдло, я ледь роздивився його, але вiн здався менi дуже метким i вмiлим. Задовго до того, як я прийшов до моря, вiн зробив усе, що мiг: поховав тiло в пiску i переконав нещасного вбивцю втiкати, в прямому сенсi слова просто бiгти берегом. Джеймс дiстався найближчого порту, i йому вдалося покинути Англiю. Решту ви знаете. Через багато рокiв вiн повернувся i оселився в похмурому замку. На той час титул уже перейшов до нього. Я не бачив його жодного разу, але менi вiдомо, що написано мертвотними червоними лiтерами в темрявi його душi.
– Наскiльки я зрозумiв, – спитав патер Браун, – iншi його друзi намагалися зустрiтися з ним?
– Моя дружина намагалася i тепер вирiшила спробувати знову, – сказав Аутрем. – Вона дуже близька з нещасною жiнкою, яка стала причиною сварки, i хоче звести з нею Джима. Їй здаеться, якщо вiн побачить Вiолу, розум повернеться до нього. Якраз завтра вона намiряеться влаштувати це побачення.
Патер Браун перебирав шпильки, що лежали бiля нього, i слухав досить неуважно. Вiн мислив образами, i картина, яка вразила навiть генерала, ставала все виразнiшою й яскравiшою в свiдомостi мiстика. Вiн бачив тьмяно-червоний пiсок, страшний, як закривавлена земля, i темне тiло, й убивцю, котрий, спотикаючись на бiгу, вiдчайдушно волае про допомогу, махаючи рукавичкою. Але уява його не могло впоратися з нерухомим силуетом, що стояв, як бовван, бiля самоi води. Щось вiн означав, але для священика був лише знаком.
– Цей Ромейн завжди реагуе не вiдразу? – висунув версiю священик.
– Дивно, що ви про це спитали, – здивувався Аутрем i пильно глянув на спiврозмовника. – Нi, вiн реагуе миттево. Однак якраз учора, перед грозою, я бачив його саме в такiй позi. Блискавка заслiпила нас, але вiн не ворухнувся.
– А потiм? – спитав священик.
– Рiзко обернувся, коли вдарив грiм, – згадав господар. – Мабуть, вiн його чекав. Пояснив нам, через скiльки секунд… Вибачте, що з вами?
– Я вколовся шпилькою, – священик заморгав очима.
– Вам погано? – занепокоiвся Аутрем.
– Нi, нiчого, – сказав священик. – Просто я не такий стоiк, як ваш Ромейн. Коли бачу свiтло, то моргаю, нiчого не можу вдiяти.
Забравши капелюх i парасольку, вiн почимчикував до дверей, але раптом спинився, безпорадно дивлячись на господаря, немов риба на пiску, i тихо промовив:
– Генерале, заради Господа, не пускайте вашу дружину й ii подругу до нещасного Марнi. Залиште все, як е, iнакше розбудите гнiздо демонiв.
Темнi очi генерала свiтилися подивом, коли вiн знову взявся за своi шпильки.
Однак вiн здивувався ще бiльше, коли милосерднi пориви його дружини призвели до того, що кiлька друзiв таки зiбралися вiдвiдати похмурий замок. Перш за все i вiн, i всi iншi здивувалися тому, що серед них немае Г’юго Ромейна. Коли невелике товариство прибуло в маленький готель, там чекала телеграма вiд його адвоката, яка повiдомляла про раптовий вiд’iздi славетного актора. Коли ж товариство попрямувало до замку, назустрiч iм, зi злощасних дверей, вийшов не величний дворецький i навiть не статечний лакей, а незграбний священик на iм’я Браун.
– Даруйте, – знiяковiло i безпосередньо сказав вiн, – я радив вам облишити це. Маркiз знае, що робить, i зустрiч ваша тiльки примножить бiду.
Ледi Аутрем, поруч iз котрою стояла висока, ще приваблива дама, гнiвно зиркнула на низькорослого слугу Божого.
– Це наша приватна справа, – заявила вона. – Не розумiю, до чого тут ви.
– А iм тiльки i подай приватнi справи! – презирливо зауважив Джон Кокспер. – Вони вiчно шастають пiд пiдлогою, норовлять пролiзти в чуже житло. Бач, як вчепився в бiдного Марнi! – Сер Джон був не в настроi, бо шляхетнi друзi взяли його з собою лише за тiеi умови, що вiн нiчого не напише. Йому i в головi не вмiщалося, що саме вiн вiчно норовить пролiзти в чуже житло.
– Не хвилюйтеся, все гаразд, – поспiшив запевнити патер Браун. – Крiм мене, маркiз не бачив жодного священика. Повiрте, вiн знае, що робить. Молю вас, не чiпайте його.
– Щоб вiн помер заживо i збожеволiв? – обурилася ледi Аутрем. – Щоб вiн жив отак, бо проти волi вбив людину двадцять п’ять рокiв тому? Це ви називаете милосердям?
– Атож, – незворушно вiдповiдав священик, – це я називаю милосердям.
– Чого вiд них чекати? – сердито плювався Кокспер. – Їм тiльки й треба замурувати когось ще живим, заморити голодом, звести з розуму постом, покаянням i страхом вiчних мук!
– Нi, справдi, патере Браун, – сказав Аутрем. – Невже, по-вашому, вiн такий винний? То таке ваше християнство?
– Саме так, справжне християнство, – зм’якнувши благав вiн свою дружину, – е щось, що знае все i прощае все. Любов, яка може як пам’ятати, так i забувати.
– Патере Браун, – серйозно зауважив Меллоу, – я завжди погоджуюся з вами. Але зараз нiчого не тямлю! Невже треба так розплачуватися за такий злочин?
– Злочин його тяжкий, – зiтхнув священик.
– Нехай Господь пом’якшить ваше жорстоке серце, – зронила незнайома жiнка. – Я пiду i побалакаю з моiм нареченим.
І, немов голос ii викликав примару, зi сiрого замку вийшов чоловiк, котрий зупинився в темрявi вiдчинених дверей, на самiй горi довгих сходiв. Прибулець весь був у чорному. Знизу було видно, що волосся його бiле, а обличчя блiде, як мармур. Коли Вiола Грейсон повiльно пiшла вгору сходами, лорд Аутрем буркнув у чорнi вуса:
– Сподiваюся, ii вiн не образить, як образив мою дружину.
Патер Браун, котрий застиг у якомусь зацiпенiлому смиреннi, глянув на нього i промовив:
– Бiдний Марнi завинив достатньо, але цього вiн не робив. Вашу дружину вiн не ображав.
– Що ви хочете сказати? – поцiкавився Аутрем.
– Вiн iз нею не знайомий, – пояснив священик.
Поки вони спiлкувалися, висока жiночка пiднялася сходами, i тут всi почули реально страшний зойк:
– Морiс!
– Що трапилося? – вигукнула ледi Аутрем i побiгла до подруги, котра похитнулася так, буцiмто зараз злетить кам’яними сходами. Але Вiола Грейсон повiльно пiшла вниз, зiщулившись i тремтячи.
– О, Господи, – торочила вона, – о, Боже милостивий… Це не Джеймс… Це Морiс!
– Менi здаеться, ледi Аутрем, – серйозно сказав священик, – вам краще б вiдвести звiдси вашу подругу.
Але з висоти сходiв упав голос, який мiг би прозвучати з крипти, – хрипкий, непропорцiйно гучний, як у тих, хто багато рокiв прожив серед птахiв на безлюдному островi. Морiс, маркiз Марнi, гукнув:
– Стривайте!
Всi застигли на мiсцi.
– Патере Браун, – продовжував маркiз, – перш нiж цi люди пiдуть, розкажiть iм усе, з чим ознайомив вас я.
– Маете рацiю, – вiдповiдав священик, – i це вам зарахуеться.
Маркiз зник у замку, а слуга Божий звернувся до присутнiх у замку людей.
– Авжеж, – сказав вiн. – Нещасний Марнi дав менi право розповiсти все, у що вiн мене посвятив, але краще я пiду ходою власних своiх здогадiв. Природно, я вiдразу ж збагнув, що похмурi монахи – просто дурня, вичитана з книжок. Інодi, досить рiдко, ми схиляемо людину до чернецтва, але нiколи не схиляемо до затвору без правила i нiколи не рядимо мирянина в чернечу одежину. Однак я задумався про те, чому ж вiн носить каптур i ховае обличчя. Менi здалося, що таемниця не в тому, що вiн зробив, а в тому, хто вiн. Потiм генерал дуже живописно описав менi поединок, i найживiшою в цiй картинi була загадкова поза Ромейна, застиглого осторонь. Вона тому i була загадковою, що вiн застиг осторонь. Чому цей чоловiк не кинувся до свого товариша? І тут я почув маленьку дрiбничку – генерал згадав про те, що Ромейн стояв саме так, чекаючи грому пiсля блискавки. Тут я все второпав. Ромейн чекав i тодi, бiля моря.
– Та поединок же скiнчився! – скрикнув лорд Аутрем. – Чого ж вiн чекав?
– На розмову, – пояснив патер Браун.
– Кажу ж вам, я все бачив! – ще схвильованiше крикнув генерал.
– А я, – сказав священик, – скажу вам, що ви нiчого не бачили.
– Даруйте, вам клепок не бракуе? – спробував кепкувати генерал. – Чому ви вирiшили, що я ослiп?
– Тому що ви хороша людина, – вiдповiдав священик. – Господь пощадив вашу чисту душу i вiдвернув ваш погляд вiд беззаконня. Вiн поставив стiну пiску i таемницi мiж вами i тим, що трапилося на закривавленiй землi.
– Розкажiть тодi, що там сталося, – ледь вимовила ледi Аутрем.
– Потерпiть трохи, – вiдповiв iй священик. – Постежите за ходом моiх думок. Обмiркував я i те, що Ромейн вчив Морiса прийомам свого ремесла. У мене е товариш-актор, вiн показував менi дуже цiкавий прийом, як падати мертвим.
– Господи помилуй! – закрив рот рукою лорд Аутрем.
– Амiнь, – закiнчив патер Браун. – Атож, Морiс упав, як тiльки Джеймс вистрiлив, i лежав, чекаючи. Чекав i його злочинний учитель, стоячи осторонь.
