скачать книгу бесплатно
Записки патера Брауна = Father Brown’s Memories
Гiлберт Кiт Честертон
Видання з паралельним текстом
Гiлберт Кiт Честертон (1874—1936) – визнаний класик англiйськоi лiтератури, один з найяскравiших письменникiв першоi половини XX столiття. Його романи i численнi есе стали класикою, проте любов читача принесли розповiдi про патера Брауна – тихого, соромливого священика, що майстерно розкривае найбiльш заплутанi загадки i злочини. Видання цих оповiдань розпочалоя 1911 року i розтягнулося на добру чверть столiття, перетворившись на детективну епопею. Їi мудрий i невибагливий герой навiть не завжди прагне покарати злочинця, але розставляе все по мiсцях.
До видання «Записки патера Брауна» увiйшли новели «Багряний мiсяць гори Меру», «Останнiй жалiсливець Марнiв», «Чоловiк iз двома бородами», «Проклята книга» та iншi.
В формате a4.pdf сохранено издательское форматирование
Гiлберт Кiт Честертон
Записки патера Брауна = Father Brown’s Memories
Записки патера Брауна
Багряний мiсяць гори Меру
Усi погодилися, що благодiйний базар, влаштований у Меллоувудському абатствi (певна рiч, за згодою ледi Маунтiгл), був чудовим. Гойдалки, каруселi та панорами щодуху розважали народ. Я вiдзначив би i власне благодiйнiсть, якби хтось iз присутнiх там осiб пояснив, у чому вона полягала.
Як би там не було, нам доведеться мати справу далеко не з усiма цими особами, перш за все – з трьома з них, а саме – з однiею жiнкою i двома джентльменами, котрi, голосно сперечаючись, походжали мiж головними павiльйонами або, точнiше, наметами. Праворуч вiд них мiстився славетний провидець, в чиему малиновому кублi оселилися чорнi i золотi божества, багаторукi, як спрути. Може, вони свiдчили про те, що не обдiлять його своею допомогою. А можливо, вони просто втiлювали мрiю якогось хiроманта. Лiворуч стояв намет френологii, прикрашений набагато скромнiше, на подив шишкуватими черепами Сократа та Шекспiра. Як i личить справжнiй науцi, тут були тiльки бiла та чорна фарби, тiльки числа i креслення. Малиновий же намет, де панувала тиша, приваблював таемничим темним входом. Френолог на прiзвище Фрозо – вертлявий смаглявий чоловiчок з неймовiрно чорними вусами – стояв бiля свого святилища та пояснював невiдь-кому, що будь-яка голова виявиться такою ж значною, як у Шекспiра. Ледве нагодилася молодиця, то вiн накинувся на неi i з усiею старомодною чемнiстю запропонував помацати ii череп.
Панi вiдмовилася до грубощiв ввiчливо, але ми пробачимо iй це, бо вона була захоплена суперечкою. Даруемо ми i тому, що вона була господинею, самою ледi Маунтiгл. Нiхто не назвав би ii непримiтною: глибокi темнi очi свiтилися якимось голодним блиском, а бадьора, навiть несамовита усмiшка дещо суперечила виснаженому обличчю. Одiж ii була химерною, згiдно з тодiшньою модою, бо вiдбувалося це задовго до вiйни, що так успiшно навчила нас серйозностi та зiбраностi. Гарнiтур жiнки був схожий на намет провидця, в ньому було щось схiдне, його прикрашали дивовижнi таемнi символи. Але всi знали, що Маунтiгли схибнутi, тобто, в перекладi на мову науки, вони переймаються схiдною культурою та схiдними вiруваннями.
Дивовижнi властивостi примадонни вiдтiняли досконалу пристойнiсть обох джентльменiв. Як велiла та допотопна мода, все в них було строгим i бездоганним, вiд бiлих рукавичок до блискучого цилiндра. Однак рiзнилися i вони. Джеймс Гардкасл поеднував пристойнiсть iз вишуканiстю, а Томмi Гантер – з вульгарнiстю. Гардкасл був багатообiцяючим полiтичним дiячем, хоча в товариствi цiкавився чим завгодно, але не полiтикою. Можна, звiсно, сказати, що кожен полiтик багато обiцяе. Але, будьмо справедливi, цей жевжик багато i робив. Однак малиновi намети не викликали в нього напливу дiяльностi.
– На мiй погляд, – промовляв вiн, вкладаючи в око монокль, що оживляв своiм блиском його суворе обличчя, – перш нiж сперечатися про магiю, маемо встановити межi ще непiзнаних сил. Без сумнiву, сили такi е, навiть у вельми вiдсталих людей. Факiри, наприклад, чинять дивовижнi речi.
– Ви хотiли сказати, шахраi? – з наiвним виглядом спитав другий джентльмен.
– Томмi, не мели дурниць, – сказала жiнка. – Вiчно ти сперечаешся про те, чого не знаеш! Немов якийсь школяр, котрий викривае фокусника. Цей хлоп’ячий скепсис так застарiв… Що ж до непiзнаних сил, то вважаю…
У цю мить молодиця побачила когось, хто був iй потрiбен, – незграбного чоловiка в чорному, котрий стояв бiля павiльйону, де дiти кидали обручi в потворнi фiгурки. Вона i кинулася до священика з воланням:
– Патере Браун, а я вас шукаю! Менi треба з вами порадитися. Ви вiрите в передбачення?
Той, до кого вона звернулася, безпорадно дивився на обруч у своiй руцi.
– Я не зовсiм втямив, – сказав вiн, – в якому сенсi ви вжили слово «вiрити». Звiсно, якщо це шарлатанство…
– Та нi! – засмiялася жiнка. – Учитель зовсiм не дурисвiт! Для мене велика честь, що вiн прийшов. Вiн – провидець, пророк. Пророкуе не якусь удачу в справах, а вiдкривае глибокi духовнi iстини про нас самих, про нашу справжню сутнiсть.
– Саме так, – сказав патер Браун. – Якщо це шарлатанство, я нiчого проти не маю. Хiба мало дурисвiтства на таких базарах, так нiхто i не сприймае його всерйоз! Але якщо справа дiйшла до духовних iстин, то вважаю, що це – бiсiвська брехня, вiд якоi треба триматися подалi.
– Вашi слова – парадоксальнi, – з посмiшкою зауважив Гардкасл.
– Нiяк не збагну, що таке парадокс, – задумливо сказав священик. – Менi здаеться, вiн дуже простий. Якщо хтось прикинеться шпигуном i стане брехати супротивнику, шкоди не буде. Але якщо людина справдi працюе на ворога…
– Ви гадаете… – почав Гардкасл.
– Атож, – пiдтвердив священик. – Я гадаю, що ваш провидець пов’язаний iз Ворогом роду людського.
Томмi Гантер захихотiв вiд задоволення.
– Що ж, – сказав вiн, – якщо так, тодi цей темношкiрий гультяй – просто святий!
– Мiй кузен – невиправний, – зiтхнула ледi Маунтiгл. – Вiн i сюди приiхав, щоб викривати Вчителя. Воiстину, вiн би став викривати навiть Будду i Мойсея.
– Нi, люба сестричко, – посмiхнувся Томмi. – Я приiхав, аби тобi допомогти. Коли цi мавпи тут, я за тебе неспокiйний.
– Ну ось знову! – обурилася ледi. – Пам’ятаю, в Індii спочатку всi ми недолюблювали темношкiрих. Але коли я переконалася в iхнiх вражаючих духовних силах…
– У нас з вами рiзнi погляди, – зронив священик. – Ви прощаете темну шкiру, тому що хтось досяг вищоi мудростi. Я ж вибачаю вищу мудрiсть, тому що хтось е iншого кольору, нiж я. Щиро кажучи, мене не дуже хвилюють духовнi сили, бо моя справа – духовнi слабкостi. Але я нiяк не збагну, чим поганий чоловiк, якщо вiн того прекрасного кольору, що й бронза, або кава, або темне пиво, або пiвнiчний струмок, що пробиваеться крiзь торф. По сутi, i прiзвище мое означае цей самий колiр, тому я трохи до нього упереджений…
– Ах, он воно що! – переможно вигукнула ледi Маунтiгл. – Я так i знала, що ви жартуете.
– Гм… – промимрив Томмi Гантер. – Коли балакають серйозно, то це – хлоп’ячий скепсис. Скоро вiн почне ворожити?
– Будь-якоi митi, – хвилювалася молодиця. – І це не ворожба, а хiромантiя. Але для тебе все однаково…
– Менi здаеться, е i третiй шлях, – сказав, усмiхаючись, Гардкасл. – Багато що можна пояснити природним чином. Ви пiдете до нього? Зiзнаюся, я дуже заiнтригований.
– Не терплю нiсенiтниць! – сердито зауважив скептик, i його кругле обличчя почервонiло вiд злостi. – Ідiть ворожiть, а я пiду метати кокоси.
Френолог, котрий вештався неподалiк, кинувся до нього.
– Даруйте, – сказав вiн, – череп влаштований набагато цiкавiше. Нiякий кокос не зрiвняеться хоча б з вашим…
Гардкасл тим часом пiрнув у темний отвiр намету, зсередини почулися невиразнi голоси. Том Гантер рiзко щось гаркнув френологу, виказавши сумну байдужiсть до переваги цiлком точних наук, а кузина його мала намiр продовжувати суперечку з коротуном-священиком, як раптом iз подивом замовкла.
Джеймс Гардкасл вийшов iз намету, i, судячи з виблискування монокля i похмурого обличчя, здивування його було не меншим.
– Вашого iндуса немае, – несподiвано сказав вiн. – Вiн зник. Якийсь чорношкiрий старий прошамкав, що Учитель не бажае видавати священнi таемницi.
Ледi Маунтiгл, сяючи, повернулася до своiх гостей.
– Ось бачите! – вигукнула вона. – Казала я вам, що вiн набагато вищий за все, що вам привидiлося! Вiн ненавидить суету i занурився у самотнiсть.
– Вибачте, – серйозно сказав патер Браун. – Може, я був до нього несправедливий. Ви знаете, куди вiн подався?
– Може, й знаю, – вiдказала господиня. – Коли вiн хоче побути на самотi, то ховаеться в монастирський дворик. Це наприкiнцi лiвого крила, за кабiнетом мого чоловiка i за нашим музеем. Ви чули, либонь, що тут колись i справдi був монастир.
– Чув, – пiдтвердив священик, ледь помiтно всмiхаючись.
– Якщо бажаете, – сказала його спiврозмовниця, – ходiмо туди. Вам неодмiнно треба переглянути колекцiю мого чоловiка, особливо – «Багряний мiсяць». Чули? Це величезний рубiн.
– Мене цiкавлять всi експонати, – озвався Гардкасл, – у тому числi й Учитель.
І вони звернули на дорiжку, що веде до замку.
– А я, – пробурчав невiрний Фома, – хотiв би знати, навiщо цей шахрай сюди з’явився…
Неприборканий френолог спробував зупинити його в останню мить i мало не схопив за поли маринарки.
– Ваш череп… – почав вiн.
– … зараз лусне, – докiнчив Гантер. – Так завжди бувае, коли приiжджаю до Маунтiглiв.
І вiн вiртуозно вислизнув iз лап ученого.
Дорогою у дворик гостi пройшли довгу залу, вiдведену господарем пiд азiйськi дивовижi. За вiдчиненими дверима крiзь готичнi арки виднiлося свiтле небо над квадратним двориком, по якому i чигали колись ченцi. Але перед поглядами гостей вiдкрилося щось бiльш вражаюче, нiж монах, котрий постав iз могили.
Це був лiтнiй чоловiк, одягнений у все бiле, в блiдо-зеленому тюрбанi, але з англiйським рум’янцем i сивими полковницькими вусами. Господар замку сприймав чари Сходу серйознiше або безрадiснiше, нiж його дружина. Спiлкуватися вiн мiг тiльки про схiдну культуру та фiлософiю i, демонструючи своi експонати, явно тiшився не так цiною iхньою i навiть не рiдкiснiстю, як прихованим у них сенсом. Навiть коли принiс величезний рубiн, можливо, едину рiч, якiй й справдi цiни не було, вiн пишався iменем каменя, а не розмiром.
Надзвичайно великий камiнь палав, наче багаття крiзь кривавий дощ. Але лорд Маунтiгл, безтурботно тримаючи його на долонi, дивився в стелю, докладно розповiдаючи про те, яке мiсце займае гора Меру в мiфологii гностикiв.
Коли вiн уже викрив демiурга i провiв вичерпну паралель мiж гностиками i манiхеями, навiть терплячий Гардкасл мiркував, як би це змiнити тему. Нарештi вiн спитав, чи не можна подивитися камiнь, i, позаяк у кiмнатi вже сутенiло, попрямував до дверей, якi вели у дворик. Тiльки тодi вiн i вiдчув, що близько, майже поруч, весь час стояв Учитель.
Дворик був такий, як це зазвичай бувае в монастирях, але готичнi колони сполучалися знизу, так що арки були скорiше не дверима, а вiкнами. Ймовiрно, стiни цi мурували давно. Проте було тут i новаторство – над ними, мiж колонами, висiли навiси в схiдному стилi, зробленi чи то з якогось намиста, чи з легкого очерету.
Вони зовсiм не пасували до сiрого каменя i не дуже добре пропускали свiтло, але все це було не найголовнiшою невiдповiднiстю, на якi, кожен по-своему, споглядали гостi.
Посерединi дворика стояв темно-зелений фонтан, в якому плавали водянi лiлii та золотi рибки. Над ними височiла скульптура. Сидiла вона спиною, i в такiй позi, нiби у неi i голови немае, але навiть у сутiнках, за одними лиш контурами, було вiдразу видно, що створили ii не християнськi ченцi.
Неподалiк, на свiтлих плитах дворика, стояв той, кого називали Вчителем. Його тонке обличчя нагадувало бронзову маску, а сива борода, що розходиться вiялом, здавалася яскраво-синьою. Одяг стоiка був синювато-зеленим, голомозу голову вiнчав дивний убiр, що нагадував радше про Єгипет, нiж про Індiю. Широко виряченi очi – зовсiм такi, що малюють на саркофагах – дивилися чи то в порожнечу, чи то на iдола. Вiн був такий дивний, що гостi також дивилися швидше на iдола, нiж на нього.
– Дивна скульптура, – сказав Гардкасл, трохи насупивши брови. – Нiяк не пасуе монастирському дворику.
– Вiд вас я цього не чекала, – вiдказала ледi Маунтiгл. – Ми власне й хотiли поеднати великi релiгii – Будду i Христа. Ви ж розумiете, що всi релiгii певним чином однаковi.
– Тодi навiщо ж, – лагiдно запитав патер Браун, – шукати iх так далеко?
– Ледi Маунтiгл хоче сказати, – почав Гардкасл, – що це – рiзнi гранi, як у цього каменя (захопившись новою темою, вiн поклав рубiн на кам’яну перемичку або, якщо бажаете, пiдвiконня мiж колонами). Але з цього не випливае, що ми маемо право змiшувати стилi. Можна поеднати християнство з iсламом, але не готику з арабським стилем, не кажучи вже про iндуський.
Тим часом Учитель вийшов зi зацiпенiння, повiльно перебрався на iнше мiсце i зупинився прямо перед ними, за аркою, обличчям до iдола. Мабуть, вiн поступово обходив повне коло, як годинникова стрiлка, але не вiдразу, а шматочками, зупиняючись для молитви чи споглядання.
– Якоi ж вiн вiри? – поцiкавився Гардкасл iз ледь помiтним нетерпiнням.
– Вiн каже, – статечно пояснила господиня, – що вiра його – стародавнiй iндуiзм, чистiший за буддизм.
– А… – протягнув Гардкасл, невiдривно втупившись через монокль у загадкового Вчителя.
– Існуе легенда, – повчально i м’яко зауважив господар, – що таке ж божество, але набагато бiльше, вартуе в однiй iз печер священноi гори…
Але мiрний плин лекцii перервав голос, який пролунав з-за плеча лорда Маунтiгла, з темряви музею. При звуцi цього голосу Гардкасл i Гантер спершу не повiрили собi, потiм розсердилися, а потiм зареготали.
– Сподiваюся, я не завадив? – чемно спитав френолог, котрий невтомно служив iстинi. – Я тут подумав, що ви, мабуть, знайдете хвилинку для недооцiненоi науки про шишки людського черепа…
– Ось що, – роздратувався Томмi Гантер, – у мене шишок немае, а у вас вони зараз будуть!..
Гардкасл стримав товариша, але всi секунду-другу дивилися не в дворик, а в кiмнату.
Тодi це i сталося. Першим вiдгукнувся все той же рухливий Томмi, цього разу – не дарма. Нiхто ще нiчого не допетрав, Гардкасл ще не згадав, що залишив рубiн на широкiй перемичцi, а Гантер уже стрибнув спритно, як кiшка, нахилився мiж колонами й ошелешив дворик зойком:
– Спiймав!
Але якоiсь митi, перед самим його криком, всi побачили те, що трапилося. Через одну колону вислизнула рука кольору бронзи або старого золота i зникла вiдразу ж, немов язичок мурахоiда. Однак рубiн вона злизала.
На каменях перемички нiчого не виблискувало в слабкому свiтлi сутiнкiв.
– Спiймав, – повторив, вiдсапуючись, Томмi Гантер. – Важко його тримати. Зайдiть же спереду, допоможiть!
Чоловiки послухалися – хто кинувся до драбини, хто перестрибнув через низьку стiну. Й усi, в тому числi й пан Фрозо, оточили Вчителя, котрого Томмi тримав за комiр однiею рукою i струшував час вiд часу, не зважаючи на прерогативи провидця.
– Ну, тепер не вирветься, – тiшився герой дня. – Обшукайте його, камiнь десь мае бути.
Через сорок п’ять хвилин Гантер i Гардкасл уже не так бездоганно виглядали. Як i ранiше, вони вiдiйшли вбiк i поглянули один на одного.
– Ви хоча б щось тямите? – спитав Гардкасл. – Дивовижна таемниця…
– Яка таемниця! – зойкнув Гантер. – Ми ж усi його бачили.
– Атож, – погодився Гардкасл, – але ми не бачили, щоб вiн поклав або вiдкинув рубiн. Чому ж нiчого не знайшли?
– Десь та штукенцiя лежить, – закопилив губу Гантер. – Треба трохи краще оглянути фонтан.
– Рибок я не патрав, – сказав Гардкасл, встромляючи монокль. – Вам згадався перстень Полiкрата?
Оглянувши в монокль кругле обличчя, вiн переконався, що його спiврозмовнику не спали на гадку паралелi з грецькоi мiфологii.
– Може, вiн його проковтнув, – припустив Гантер.
– Випатраемо Вчителя? – запропонував Гардкасл. – А ось i наш господар.
– Як це все неприемно, – промовив лорд Маунтiгл, крутячи сивий вус тремтячою рукою. – Крадiжка, в моему власному домi!.. Нiяк не розберу, що вiн белькоче. Ходiмо, може, ви збагнете.
Вони повернулися в залу. Гантер iшов останнiм, i патер Браун, котрий швендяв двориком, звернувся до нього.
– Ну i дужi же ви! – весело сказав священик. – Тримали його однiею рукою, а вiн також не зi слабакiв. Я це вiдчув, коли ми пустили в хiд вiсiм рук, як цi божества.
Балакаючи, вони обiйшли дворик зо два рази й увiйшли в залу, де сидiв уже сам Учитель у ролi бранця, але з виглядом величного царя.
Справдi, збагнути його було нелегко. Промовляв вiн спокiйно i владно, мабуть, розважаючись при кожному черговому здогадi, i нiтрохи не каявся. Швидше, вiн насмiхався над тим, як вони на даремно страждають.
– Тепер вам трохи вiдчинилися, – з неналежною поблажливiстю казав вiн, – закони часу та простору, якi нiяк не може осягнути ваша наука. Ви навiть не знаете, що таке «сховати». Бiльше того, не знаете, що таке «бачити», iнакше б ви бачили так само ясно, як я.
– Хочете сказати, що камiнь тут? – рiзко спитав Гардкасл.
– «Тут» – непросте слово, – вiдповiв мiстик. – Але я не хотiв цього сказати. Лише сказав, що ви не вмiете бачити.
