скачать книгу бесплатно
Трагедiя гетьмана Мазепи
Валентин Л. Чемерис
Історiя Украiни в романах
У новому романi В. Чемериса описуються тi часи, коли европейцi називали Украiну – з подивом i пошаною – краiною гордих козакiв, а гетьмана Мазепу – iхнiм вождем. Ця людина – одна iз найцiкавiших знакових постатей украiнськоi iсторii. Борець за iнтереси Украiни, майстер дипломатичних iгор, вiн поставив на карту все i програв найголовнiшу гру свого життя та помер на чужинi. А ще ця книжка про романтичнi пригоди Мазепи, улюбленця жiноцтва i чи не единого справдi обдарованого поета i музиканта серед украiнських гетьманiв, про його кохану – юну Мотрю (Мотрононьку) Кочубей, яку вiн називав «моя остання любов, але перша справжня».
Валентин Лукич Чемерис
Трагедiя гетьмана Мазепи
Роман-есе
У тi далекi вже часи европейцi називали Украiну – з подивом i пошанiвком – краiною гордих козакiв, а його – ii вождем.
Так, так, це про нього роман, про гетьмана Івана Мазепу. Про його життя та «романтично-любовнi» пригоди в молодостi, коли вiн, якщо вiрити все тим же европейцям, був видатним козацьким донжуаном Схiдноi Європи, який буцiмто обворожив чи не всiх жiнок Польщi та Украiни; про його незвичайну любов, що так вразила тодiшнiй свiт, i, звичайно ж, про юну Мотрю (Мотрононьку) Кочубей…
Це, зрештою, твiр про головний подвиг його життя – боротьбу за волю i кращу долю Украiни, про його трагiчний фiнал на чужинi… Вiн iнодi пiдписувався: «Іван, вибраний Гетьман i Кавалер, рукою власною». І цього було досить. Недарма ж тодi i в пiзнiшi часи казали: вiд Богдана до Івана не було у нас гетьмана.
І ось вiн е.
І нинi теж е. Як символ свободи i нескореностi. І як би гетьмана Мазепу сьогоднi не обзивали вороги Украiни, справа його життя перемогла – незалежна Украiна нарештi постала. Але завжди з нами буде його заклик:
Озмiтеся всi за руки,
Не допустiть горькоi муки
Матцi своiй бiльш терпiти!
Нуте врагiв, нуте бити!
Самопали набивайте,
Гострих шабель добувайте,
А за вiру хоч умрiте
І вольностей боронiте!
Нехай вiчна буде слава
Же през шаблю маем права!
Пролог
Ловелас? Козацький Донжуан? Але колись вiн стане в пригодi батькiвщинi
Це вiн, гетьман Іван Мазепа на сьомому десятку бурхливо прожитих лiт так писав Мотрi Кочубей, дiвицi шiстнадцяти лiт вiку:
«Щасливii моi письма, що в рученьках твоiх бувають, нежелi моi бiднi очi, що тебе не оглядають».
Що говорити – умiв гетьман ввернути. Чи таким уже був велелюбним, чи вдався романтиком та ще й поетом на додачу (а вони, поети, всi не вiд свiту цього), перед яким не могла встояти будь-яка представниця прекрасноi половини роду людського – гм-гм…
Це iй, Мотрi Кочубей, сивий гетьман, як закоханий юнак, записочки передавав, а в них таке писав, таке, що в Мотрi посилено билося серденько i голова кругом iшла. І наче про неi через вiки напише Поет [1 - Т. Г. Шевченко.]: «Бiлолиця, кароока i станом висока / У жупанi; кругом панi, i спереду й збоку».
Гм… Вона й була, незважаючи на юний вiк, а, може, дякуючи йому, i справдi зваблива. І спереду, i збоку, i…
І з усiх бокiв, як не глянь. Ще процитуемо Поета, який хоч i не жив у тi часи, а наче про неi писав: «А глянь лиш гарно кругом себе, – i раю кращого не треба».
Бо в тому раю був вiн (можливо, тому рай був, що в ньому був вiн), сивий гетьман…
Це iй вiн клявся:
«Моя коханая Мотренька, ти моя остання любов, але перша справжня».
І Мотренька вже танула, як паморозь на весняному сонечку.
Ловелас (загляньмо до тлумачного словника рiдноi мови) – спокусник, зальотник, баламут, який тiльки те й робить, що ловеласничае, себто упадае за ким-небудь (за ким – не мае значення, аби предмет той був у спiдницi).
А на ловця, як вiдомо, i звiр бiжить. А ловецьку сурму йому, зальотнику, замiняе мова його – зваблива i… цнотлива.
От вiн i займаеться ловитвою – зальотник-залицяльник, джигун, лабузник, що тiльки те й робить, що лицяеться-женихаеться; спокусник звабно-звабливий, перелесник солодкоголосий, баламут, що все туманить…
Чи був вiн ловеласом, що його так прозвано, особливо в Європi тих i пiзнiших часiв? У рiзних джерелах говориться про буцiмто велику кiлькiсть коханок гетьмана, в бiльшостi своiй це були, запевняють джерела, яким можна вiрити й не вiрити, – замiжнi дами. (А якщо це так, у гетьмана, можливо, були й позашлюбнi дiти, тiльки носили вони iншi прiзвища, тож i залишилися для iсторii невiдомими.)
Часто ще пишуть: гетьман спокусив юну Мотрю. Пишуть, забуваючи (чи вдаючи, що не знають головного): гетьман домагався руки дiвчини, яка вiдповiла йому взаемнiстю, – то який же тут блуд.
Вона багнула вийти за нього замiж. Кажуть, зрозумiти це не важко: Іван Степанович був для неi уособленням мудростi, шанованою всiма людиною… Хоча для дiвчат та для любовi цього явно замало. Правда, гетьман мiг зачарувати будь-кого своiми речами, розумом, своею освiченiстю – але й цього мало для виникнення любовi. То що було головним для Мотрi, коли вона закохалася в немолодого вже гетьмана, та ще й свого хрещеного?
Гетьман І. Мазепа овдовiв року 1702-го. На вдiвствi невеселому побув два роки, а тодi…
А тодi раптом i посватався до молодшоi доньки генерального суддi i свого давнього приятеля, ба навiть кума, Василя Леонтiйовича Кочубея… Так, так, до неi, до Мотрi шiстнадцяти лiт, яка ще тiльки-но, як троянда, почала розквiтати з пуп’янка. Звiдтодi i на все життя, що в гетьмана ще лишалося, вона стала для нього Мотрононькою.
Гм… Вона й до кiнця життя була для нього такою – Мотрононькою, чорнобровою вродливицею, наче й не вiд свiту цього, земна i в той же час неземна, богиня i просто… Просто дiвчина. Файна, як десь в Украiнi кажуть.
Була тiею, про яку Олександр Пушкiн писав, що
…в Полтаве нет
Красавицы, Марии равной.
Она свежа, как вешний цвет,
Взлелеянный в тени дубравной.
Как тополь киевских высот,
Она стройна. Ее движенья
То лебедя пустынных вод
Напоминают плавный ход,
То лани быстрые стремленья.
Как пена, грудь ее бела,
Вокруг высокого чела,
Как тучи, локоны чернеют.
Звездой блестят ее глаза;
Ее уста, как роза, рдеют [2 - Про ту «грешную деву», якiй у Полтавi, за словами Пушкiна, буцiмто немае рiвних… При всiй повазi й навiть любовi до Мотрони Кочубей автор мусить не погодитись з Олександром Сергiйовичем: Полтава здавна славилась красунями. І тодi, i тепер. Бо найкращi дiвчата в Украiнi – полтавки. Такий це незвичний край! І це кажу вам я, полтавець з дiда-прадiда.].
А щодо Мазепи, то вiн у Пушкiна «стар. / Он удручен годами, / Войной, заботами, трудами; / Но чувства в нем кипят, и вновь / Мазепа ведает любовь…»
Іван Степанович не ловелас, як i досi про нього розпускають чутки, Іван Степанович офiцiйно попросив руки Мотрi у ii батькiв, але йому було рiшуче й безповоротно вiдмовлено.
На тiй пiдставi, що шлюб мiж хрещеним батьком, яким для Мотрi був Мазепа, i хрещеницею немислимий – за церковними законами. Це так, немислимий. За церковними законами, але Мазепа мiг би дiстати дозвiл у Церкви, якби була згода батькiв його коханоi.
Мiг би, адже були випадки в iсторii, коли для високопоставлених осiб робилися Церквою винятки, мiг би, але…
Але не став домагатися того винятку для себе – батьки Мотрi були рiшуче проти, i тут уже й Церква була б безсилою. Цьому причин багато, але головна, як гадають iсторики, – жiночi ревнощi. Буцiмто, Мазепа – було таке чи не було, хто тепер достеменно скаже? – чи не в молодостi упадав за матiр’ю Мотрi, тодi ще незамiжньою дiвчиною, дочкою козацького полковника Любою, але… Але вона вiддала перевагу iншому – потомку кримського бея, який приiхав в Украiну в XVI столiттi, Василевi Кочубею.
Нiколи не думала, що так схибить i попаде пальцем у небо – з юних лiт нiхто не мiг обхiтрувати ii, така вдалася, а тут… За якогось напiвтатарина-напiвукраiнця побiгла, спокусилась, що вiн – бей, думала, ледь чи не на трон ii возведе – дурепа!
Таких – у кого в роду один турок чи татарин, а другий – украiнець – називали тумою. Козак-тума. Звiдси й пiшло: любов, як тума, хоч кого зведе з ума. І ii, мабуть, звiв з глузду цей татарський чи турецький нащадок Кочубей – промiняла на нього здуру Мазепу! Та що тепер… Минулого не вернеш. Як кажуть, що з воза впало, те пропало…
І Люба – а вона була гордо-пихатою – все життя не могла пробачити собi, що дала маху i вибрала не того. А тому, запевняють, i зривала злiсть на чоловiковi, хоч вiн у цiй iсторii був нi при чiм. Чи не тому Люба принижувала дочку – особливо в присутностi батька, називаючи Мотрю «блудницею» та «гетьманською наложницею»… Хоч такою дочка ii нiколи не була. Це знала й сама мати, але треба ж було на комусь зiгнати злiсть за свою промашку в молодостi – була б вона, коли б не промахнулася, нинi гетьманшею, а так… Всього лише суддиха. Чортзна-що! [3 - Існуе й iнша, архiоригiнальна (хоча в принципi й життева, адже в життi все трапляеться) точка зору: Мотря була… дочкою Мазепи, бо за ii матiр’ю вiн – був грiх – упадав у молодостi. А вiдтак… Нi, нi, не будемо далi фантазувати. Але це мовби пояснюе, чому Любов Кочубей була так рiшуче налаштована проти шлюбу гетьмана з ii дочкою…]
І ще дослiдники вiдзначають: iсторiя останньоi любовi Мазепи i юноi Мотрi значно зворушливiша i цнотливiша за ту, що описана в Пушкiна (у нього Мотря чомусь виступае пiд iм’ям Марii). А все тому, що гетьман мав Божий дар зачаровувати i завжди – при потребi – цим даром користувався. І це не тiльки визнають – додають iсторики, а й ставлять йому в провину вороги – а iх у Мазепи було чимало! Та й нинi ще предосить! Навiть в Украiнi, не кажучи про Росiю. І все ж слiди його шарму можна простежити i в нас, i в Європi на протязi не одного столiття. Так чи iнак, а пiд його зачарування потрапляли не лише жiнки, а й навiть такi мужi, як Вольтер, Байрон, той самий Пушкiн, Чайковський. Та й не треба забувати, що за Мазепи Украiна нарештi хоч на якийсь час зiтхнула спокiйно, адже Іван Степанович втiлював у життя досить розумну економiчну полiтику. І що дивно – не повiрите – не крав. А ось десятки збудованих Мазепою храмiв та церков стоять i нинi, – але жодноi резиденцii чи замiськоi вiлли. Іноземцi захоплено писали: Мазепа пiдтримував розвиток наук, вiдновив Киiвську академiю i збагатив – за власний кошт – ii бiблiотеку рiдкiсними творами, вiн побудував стiльки святинь, а його… Його щороку проклинають у першу недiлю Великого посту… Мазепа – освiчена i гуманна людина, удатний полководець i провiдник вiльного народу… Так писали европейцi.
І хто знае, як би повернула муза iсторii, панi Клiо, якби Іван Мазепа на шiстдесятп’ятому роцi свого многотрудного життя не закохався в шiстнадцятирiчну доньку друга-приятеля Василя Кочубея Мотрю. Якби красуня не вiдповiла йому взаемнiстю, то жiнколюб Мазепа женився б швидше всього на якiй-небудь багатiй полячцi чи украiнцi i заспокоiвся б, ставши, може, й зразковим сiм’янином: чоловiком-мужем i батьком для своiх дiтей, якi тодi в нього неодмiнно народилися б. Але Мотря, хоч i мала багато женихiв – а до неi сваталися i з Украiни, i з Росii, – та вiддала перевагу сивому гетьману, який до всього ще й був ii хрещеним батьком… І цим «покрыв семью свою позором, забыл и небо, и закон…» Мотря назавжди увiйшла в iсторiю, хвилюючи людей з рiзних сторiч та епох. І навiть з рiзних краiн Європи, де стiльки вже написали про неi та ii любов до гетьмана Мазепи. Чи про гетьмана Мазепу та його любов до неi. А не вiдмов вона йому, коли б усе склалося, як i гадалося, i вони стали б подружжям, можливо, й сама iсторiя пiшла б тодi iншим шляхом…
«Ім’я Івана Степановича Мазепи, гетьмана Лiвобережноi Украiни з 1687 до 1709 p., на довгi роки увiйшло до анналiв не лише украiнськоi, але й свiтовоi iсторii. І якщо для одних воно стало символом свободи i нескореностi, то для iнших до цього часу асоцiюеться з пiдступнiстю, зрадництвом i навiть своерiдним донжуанством. І хоча «зрадництво» гетьмана росiйському царевi Петру І можна охарактеризувати лише як умотивований перехiд володаря Украiни з-пiд протекцii одного монарха (який не виконав своiх зобов’язань перед ним) до протекцii iншого – шведського короля Карла XІІ Густава, тим не менш, боротьба за вiдновлення доброго iменi видатного дiяча нашоi iсторii тривае й донинi. Адже в багатьох захiдноевропейських краiнах – Австрii, Нiмеччинi, Францii, Голландii, Англii – при згадцi про Мазепу, в уявi освiченоi людини вiдразу ж постане образ такого собi ловеласа. Чому так трапилося? Звiдки бере свiй початок легенда про гетьмана Івана Мазепу як схiдноевропейського козацького Донжуана?» (Вiльна цитата з кн. «100 великих постатей i подiй козацькоi Украiни». – Киiв, 2008.)
Але хоч би що там було, попри вже хриплий вереск «зрадник, зрадник» (ума, коли його нема, крикунам не вставиш) гетьман Мазепа належить не лише Украiнi, а й свiтовiй iсторii.
Бо як i перше вiн – символ свободи. І в Європi теж.
У нас – «зрадник». Принаймнi ще й досi знаходяться такi, що обзивають i лають Івана Степановича – iнтелiгенти! – чи не останнiми словесами, на якi вони здатнi. Обзивають гетьмана зрадником за те, що вiн, бачте, посмiв тодi пiдняти боротьбу за волю Украiни. Намагався вирвати ii з iмперського ярма Росii. А малоросам з iмперського ярма вириватися – зась!
Ось один iз зразкiв такоi лайки, взятий з Інтернету (його ще називають смiттезвалищем) влiтку 2013 року i що видаеться за жанр художнього твору сатиричного спрямування – «памфлетон».
«Политическая партия “Наша Украина” (жива, курилка!) призывает поставить памятник Мазепе в Полтаве. Тем более что памятник уже изготовлен на творческо-производственном объединении “Художник” в городе Киеве. А что, резон немалый – не пропадать же добру… И чтобы непременно в Полтаве!
Идея, что и говорить, смелая, породившая в свое время целую серию анекдотов. Но в призыве “Нашей Украины” чудо как хорошо обоснование, выводящее на понятие “Мазепа – герой”. Я просто глазам своим не поверил! Оказывается, Мазепа – это Джордж Вашингтон, Симон Боливар и Богдан Хмельницкий в одном историческом обличье… Вот вам и образчик изумительной логики: “Джордж Вашингтон, первый президент Соединенных Штатов Америки, который “предал” Великобританию, возглавив армию колонистов в войне за независимость в Северной Америке; Симон Боливар, руководитель борьбы народов Южной Америки (Венесуэлы, Колумбии, Перу) за независимость от испанского господства. В конечном итоге, и Богдан Хмельницкий, который возглавил Освободительную войну украинского народа 1648–1654 годов, тоже “предал” Речь Посполиту…”
То есть Мазепа никакой не предатель, а герой, стратег, настоящий борец за свободу украинской нации. Ой ли, лукавые вы наши?! Обратимся к смысловому первоисточнику слова “герой”. В этическом понимании герой – это человек, совершающий акт самопожертвования ради общего блага. В философии “герой” трактуется как воплощение национального духа. Следовательно, нам хотят подсунуть “воплощение национального духа”?! Очень кратко рассмотрим это “воплощение”, которое пыталось, судя по обращению “НУ”, “освободить свой народ от социального и национального порабощения”.
Вот голые факты из жизни “освободителя”. “Мазепа был одним из богатейших людей не только Малороссии, но и России, владельцем 19 654 дворов в Украине и 4117 дворов (всего порядка 100 000 душ) на юге России”. Сто тысяч душ – это крепостные! Очевидно, Мазепа таким хитрым образом спасал земляков от социального и национального порабощения. Кстати, перебегая к шведам, он не забыл прихватить с собой гетманскую (считай, государственную) казну. Ну, чисто автоматически, по привычке. Николай Костомаров, едва ли не первый историк того территориального пространства, которое сейчас называют Украиной, так поведал о Мазепе (далi йде негатив. – В. Ч.).
…И еще один “нравственный” штрих: в 1704 году престарелый Мазепа совратил дочь Кочубея Матрену, которой он был крестным отцом. А 15 июля 1708 года в селе Борщаговка под Белой Церковью, где стоял лагерь Мазепы, Кочубею (куму Мазепы) и полковнику Искре отрубили головы. За то, что они донесли Петру о готовящейся измене. Предсмертный допрос, кстати, проводил Орлик, тот самый “демократ”, автор якобы “самой первой в Европе конституции”.
И наконец, последний штрих к портрету “борца за свободу украинской нации”. Свидетельствует Густав Адлерфельд, камергер Карла XІІ, о том самом соглашении, ради которого Мазепа перебежал к шведам: “Вся Украина, включая княжества Северское, Киевское, Черниговское и Смоленское, должна вернуться под владычество Польши и оставаться под ее Короной, за что Мазепа награждается титулом князя и получает Витебское и Полоцкое воеводства с теми же правами, которые имеет Герцог Курляндский в своей земле”. Вашингтон с Боливаром отдыхают в тенечке, поскольку “нормальные герои всегда идут в обход”.
Вспоминая всех “героев”, возведенных в это звание господином Ющенко, можно отметить только одну поразительную схожесть – все они классические предатели земли своей ради шкуры своей. И это в принципе нормальная трактовка для ярых приспособленцев, в одночасье превратившихся из правоверных коммунистов в яростных националистов. Поэтому понятия “герой, героизм” они и ставят с ног на голову, дабы себя, любимых, слегка “почистить”.
Следуя такой уже сложившейся традиции, будет логично и памятник в Полтаве поставить головой вниз, ногами кверху. И правда истории будет соблюдена, и поток туристов обеспечен!» (Писано анонiмно.)
Немае мiсця цитувати це повнiстю. Подiбних «памфлетонiв» нинi стiльки розвелося в Украiнi, що для них i паперу не вистачить. До всього ж подiбнi «памфлетонiсти» почуваються нинi в Украiнi, пардон, «на територiальному просторi, що його нинi називають Украiною», як у краю неполоханих звiрюк.
І нiхто iх не полохае – свобода, демократiя! І «памфлетонiсти», сповзаючи з сатири та гумору на позицii баби Параски, яка банiтуеться з бабою Палажкою, пишуть i пишуть. Здебiльшого в дусi «Катехiзису» недоучки-студента Нечаева: «мета виправдовуе засоби». Подiбну програму Нечаева колись К. Маркс та Ф. Енгельс назвали «казарменим комунiзмом». У нашому – клiнiчному! – випадку це – казармений росiйсько-iмперський шовiнiзм, переповнений жовчю та зневагою i ненавистю до украiнцiв, якi, бачте, посмiли боротися за свою свободу i вирватися з росiйського ярма та називають того, хто колись першим розпочав цю боротьбу, героем.
Не вельми почесна робота – писати на рiвнi туалетного плiнтуса, але «памфлетонiстам» дiватися нiкуди – треба вiдробляти отриманi аванси, виданi за очорнення нацiональних героiв Украiни, якi боролися – i борються – за незалежнiсть своеi Батькiвщини.
Не вiдстають вiд таких «памфлетонiстiв» i «святi отцi» Руськоi православноi церкви (звичайно ж, Московського патрiархату).
Двое столiть – ба навiть бiльше – щороку, в першу недiлю Великоднього посту в усiх церквах Росiйськоi iмперii з амвона проклинали, проклинали й проклинали Івана Мазепу, проголошуючи йому анафему. Та й пiсля того як росiйське самодержавство почило в бозi, в радянський перiод це iм’я якщо й згадували, то лише з образливо-лайливими епiтетами, тож образ гетьмана змальовувався виключно лише чорними фарбами. Та й факти його життя пiдбиралися i подавалися здебiльшого тенденцiйно перекрученими, у невигiдному свiтлi.
Але коли в незалежнiй Украiнi почали передруковувати книги, статтi та iншi публiкацii про Івана Мазепу iстинного (вони вiльно виходили за кордоном, де iх не могла заборонити всемогутня тодi радянська цензура), то що за незвичайна особистiсть украiнського гетьмана нарештi постала й перед нами, украiнцями!
І виявилося, що це нiякий не «зрадник», а незвичайна, унiкальна людина. Наполеглива в своему стремлiннi вибороти Украiнi волю. І ще в особi Івана Мазепи переплелися романтичнi пригоди, драматизм долi, трагiзм епохи. І – любов. Та любов, що, за словами украiнського поета, приходить лише раз на тисячу лiт.
А якоi думки про Івана Мазепу був славетний отаман Запорозькоi Сiчi Іван Сiрко?
Іван Мазепа, у часи Сiрка ще молодий i, як казали, голiнний (бравий, завзятий, охочий до чого-небудь, можливо, й до авантюр, як тлумачиться це симпатичне слiвце), десь починаючи з 1669 року, був на службi в гетьмана П. Дорошенка.
У чинi генерального осавула числився дорадником, порученцем i навiть приятелем гетьмана, який з будь-ким не водився. Як такий, що «гарно тямив балакати» (риторику ж бо вивчав), часто виконував важливi мiжнароднi (десять мов знав!) та дипломатичнi доручення. Був – i не раз – посередником у переговорах з турецьким султаном, кримським ханом, польським королем, московським царем.
Якось пiд час однiеi з таких поiздок до Криму (звiдти вiн мав вирушити ще й до Туреччини), коли гетьманського посланця супроводжував турецький загiн – Мазепа з татарами потрапив у засiдку на якомусь там шляху. Туркiв козаки ще в сутичцi нападу порубали, а Дорошенкового посланця схопили – та вiн i спротиву не чинив, своi ж бо козаки.
Але козаки, не довго думаючи-гадаючи, засудили його до смертi – за те, що «лишався з басурманами». (Дипломатичний ранг Мазепи iм абсолютно нiчого не говорив, та вони й слухати нiчого не хотiли: з татарами злигався – смерть йому! Амба!)
Мазепа попросив слова перед стратою – його збиралися повiсити на якiйсь там гiлляцi.
– Гм, – гмикнули козаки, – хай говорить, послухаемо, чи вiн хоч умiе язиком орудувати.
Мазепа й заговорив…
Кошовий отаман Сiрко був вражений мудрою красномовнiстю полоняника, подумав, вуса покрутив i, зрештою, присуд винiс:
– Не вбивайте його. Може, колись вiн стане в пригодi Батькiвщинi.
Кошовий як у воду дивився.
А ловелас… Козацький донжуан…
Гм… Мазепа був i таким, з пiснi, як кажуть, слова не викинеш – козацьким донжуаном, як його в Європi охрестили.
Що ж, i жiнок, братове, треба любити, бо як же чоловiковi без них, га? Як i без любовi (тут мимовiльно i ловеласом будеш, i донжуаном). А все iнше починаеться потiм, пiсля любовi. Чи разом з нею. А любов нам дарують – вiдкриття, правда, небозна-яке – тiльки жiнки.
Правий був i Олександр Сергiйович Пушкiн, коли писав про любов Мазепи.
Хоча… В одного з авторiв, який писав по гетьмана, прохопився насамкiнець гiркий абзац:
«Шкода тiльки, що через справжне кохання, в якому нiчого легковажного не було, згодом зробили з нацiонального героя Украiни такого собi ласого до дiвчат стариганя».
Не вiдаю, як щодо iнших, а я особисто спочатку пiзнав Мазепу – за iсторичними джерелами, звiсно, – лише як гетьмана, полiтика, державотворця, який хотiв створити незалежну Украiну, а ось як людину, якiй нiщо людське не було чужим, я Мазепу спiзнав, лише дiзнавшись про його любов до Мотрi Кочубеiвни. І вiн менi став близькiшим i зрозумiлiшим, щоб не сказати, живим.
У 1818 роцi знаменитий англiйський поет Джордж Байрон напише одну з найвiдомiших своiх поем пiд назвою «Мазепа». Вона неодноразово перевидавалася рiзними европейськими мовами.
Ще б пак!
Поема так поетично-яскраво й романтично подала «любовну трагедiю» украiнського гетьмана, що всi були в захопленнi. Вона стала поштовхом до написання поем, присвячених гетьману, iншими поетами, серед найвiдомiших – «Мазепа» Вiктора Гюго (1829), «Полтава» Олександра Пушкiна (1829), «Мазепа» Юлiуша Словацького (1839). Романтичний сюжет надихнув до написання симфонiчних опер пiд однойменною назвою «Мазепа» генiальних композиторiв Ференца Лiста та Петра Чайковського.
У Джорджа Байрона Мазепа, пiдсумовуючи свое життя i «подвиги» на любовнiй нивi, трохи з сумом зiзнаеться на прощання:
…Кохав я i коханим був…
Та ви ще слабкiсть цю солодку
Не вiдчували – так я чув…
Ну що ж! То я скiнчу коротку
