скачать книгу бесплатно
Смерть Атея (збiрник)
Валентин Л. Чемерис
Історiя Украiни в романах
«Атей, який воював з Фiлiппом, сином Амiнти, мабуть, був господарем усiх тутешнiх варварiв» – так писав грецький iсторик Страбон. А iнший iсторик, римлянин Помпей Трог, зазначав, що Атей «на рiвних вiв переговори з Фiлiппом Македонським». Зi слiв поважних iсторикiв ми знаемо, що скiфський цар Атей, який жив у IV столiттi до н.е. був людиною, якнайменше, неординарною. І дiйсно, саме при ньому Скiфiя досягла пiку своеi могутностi. Вiйсько Атея було непереможним, нiхто не мiг встояти на його шляху. Про цю людину, про те, як жили нашi далекi предки – скiфи, розповiдае у своему романi вiдомий украiнський письменник Валентин Чемерис.
Валентин Чемерис
Смерть Атея (збiрник)
Смерть Атея
Частина перша
І прийшов Атей
Була весна 341[1 - Тут i далi дати подаються до нашоi ери.] року. Скiфський цар Атей, покоривши фракiйськi землi на захiдному березi Істру, несподiвано повернув бойових коней на пiвдень. Спускаючись вниз до моря, званого Акшайною[2 - Істр – теперiшня р. Дунай. Акшайна – iран., темний, чорний, скiфська назва Чорного моря.], чи по-грецьки Понтом[3 - Понт – грецька назва Чорного моря – Понтус Еуксiнос, Понт Евксiнський, тобто Гостинне море.], вiн почав захоплювати ще й Гетську пустелю[4 - Гетською пустелею у тi часи називалася Задунайська Добруджа, що являла собою географiчне продовження Буджацьких степiв.]. І незбагненно було – чим вона привабила Атея? Хiба що малолюдними просторами та близькiстю до грецьких мiст? Адже степи там сухi, випаленi пекучим сонцем, висушенi гарячими вiтрами. Влiтку дощiв випадае мало, колодязi один вiд одного за денний перехiд, вода глибоко. І тiльки неподалiк гирла трав щедрiше, колодязiв бiльше. Гети[5 - Гети – одне з фракiйських племен, принаймнi близьке iм.], котрi там жили, змушенi були потiснитися i уступити прийшлим кочовикам значну частину своiх степiв, хоч i не багатих, але все ж iм рiдних. Не стомлюючись гети проголошували: перемога все одно буде за ними, адже немае у свiтi бiльшого бога, крiм iхнього бога! Але й це не зарадило – гетського бога перемiг чужий бог.
І сказав Атей, як вiдрубав:
– Немае бiльшого бога, крiм скiфського бога!
Мабуть, воно так i було. І дарма ображений гетський верховний жрець ходив, як це в них заведено, в священну печеру на горi Когайонон, що аж десь бiля Родопських гiр, i дарма там бесiдував iз своiм богом – скiфський бог вiйни все одно взяв верх. В правобережнi степи нижнього Істру, де вигинаеться вiн крутим велетенським луком, прийшов i вище грецьких мiст Томи та Істрii став велелюдним i гучним кочовищем скiфський цар Атей.
Посеред сивоi од полину рiвнини вибрали скiфи мiсце для свого бога вiйни Ареса. Оскiльки не було там анi прадавньоi могили, анi якого узвишшя, то заходилися насипати високий горб, щоб iхнього бога звiдусiль видно було, щоб здiймався вiн над кочовищем i людьми, як i належить боговi здiйматися над простими смертними. І принiс кожний воiн Атея кiлька пригорщ землi в похiдному башлику, але було iх так багато, що крута могила на очах виросла. І пiднявся на ii вершок цар Атей i встромив у землю потемнiлий залiзний меч – уособлення скiфського бога вiйни Ареса.
Мiцно вiрять скiфи у надприродну, незвичайну i непiдвладну людинi мiць зброi. Особливо залiза, котре, на iхне глибоке переконання, володiе чи не найбiльшою магiчною силою. А надто коли те залiзо гостре. Тодi, при втиканнi меча у землю, магiчна сила залiза подвоюеться, адже в такому випадку вона пронизуе або самого ворога, або дух його… Тож проштрикнувши ворожий дух i з’еднавшись iз землею, рiже прадавнiй скiфський меч степовий вiтер. Гляне скiф – хай то буде рядовий воiн, вождь чи й цар – на могилу з богом-мечем i спокiйний: на сторожi кочовища стоiть Арес. Начувайтеся, вороги, дух ваш пронизаний нашим богом!
Пiвколом бiля насипноi могили з богом-мечем на вершку виросли великi та розкiшнi царськi шатра. На передньому, найоздобленiшому, зображенi скiфи, якi б’ються з ворогами. На гостряках списiв, увiткнутих древками в землю, мають бунчуки – кiнськi хвости. Перед входом висить золота царська вуздечка – символ влади Атея над Скiфiею. Бiля входу палають багаття, за якими доглядають сивобородi дiди – вважаеться, що дим вiдганяе вiд царя злих духiв, а обкурюючи тих, хто заходить у шатро владики, дим позбавить iх вiд скверни та поганих помислiв, якщо такi у них раптом виявляться. На шатрi, серед тих, хто захищае Скiфiю, зображенi i численнi предки царя – iх скiфи шанують так, як шанують богiв. Іменами царських предкiв клянуться вони в життi, i такiй клятвi не можна не вiрити. Особа царя священна, i вiд благодатi, що йде вiд нього, залежить благополуччя всiх скiфських племен. І тому влада скiфського царя велика, i служити йому зобов’язаний кожний скiф.
Царський стан кiлькома щiльними колами оточують шатра охоронцiв – зловмиснику, якби вiн навiть i захотiв, нiколи не проникнути непомiченим.
Задравши дишла в небо, великими колами стоять повстянi кибитки – скiфськi хати на дерев’яних колесах. На кожному дишлi спалахують проти сонця прикрасами вуздечки. А ближче до кибиток висять пропахтiлi кiнським потом рiзнобарвнi повстянi чепраки – просушуються, провiтрюються.
Вершники – iх десять тисяч, гордiсть Атея, його незборима сила, швидка, як вiтер, i разюча, як блискавицi, – десятники, сотники, тисячники i рядовi воiни без шоломiв i панцирiв лежать на сухiй спеченiй землi в тiнi похiдних кибиток. Граючись трихвостими пугами, лiниво слухають, як лементують голосистi та язикатi iхнi жiнки в барвистому вбраннi, в квiтчастих спiдницях чи й у шароварах. Чорноокi, бiлозубi, грудастi й пишнотiлi, засмаглi до чорноти, iм уже нiпочiм анi пекуче сонце чи зимовi холоди, анi спопеляючi суховii, голод чи хвороби. Пiдошви iхнiх босих нiг так затвердiли й ороговiли, що на степову гадюку скiф’янка наступить ногою, розчавить ii, а та безсила прокусити загрубiлу й затвердiлу пiдошву. Але й дiтей вони народжували здорових, мiцних, витривалих, непiдвладних спецi, холоду та голоду, тих дiтей, котрi спершу вчаться iздити верхи на степових конях, а вже тодi – ходити по землi. І та дiтлашня, одна одного менша, чорна вiд сонця та бруду – галасуе в таборi чи не найзавзятiше вiд усiх… Прислухаючись до лементу, вершники знiчев’я передрiмують гарячий полудень в тiнi кибиток. Квапитись нiкуди. Де зупиниться Атееве вiйсько, де пiдуть бойовi конi на пастiвник, а вершники до кибиток iз сiм’ями, там i iхня домiвка. Про далеку звiдси прабатькiвщину, що залишилася там, на сходi, в межирiччi Борисфену й Танаiсу, де й нинi кочують родичi, вже почали забувати. Тепер батькiвщина тут, на правобережжi нижнього Істру, де й сини iхнi народилися й повиростали, i вони постарiли в походах та сутичках.
Бiля шатра владики стоiть розкiшне шатро його молодшого сина Орiка, далi шатро першого царського радника Котiара, за ними йдуть багатi шатра найзнатнiших вождiв Авхата, Паралата, Лаксакiса, Савла та iнших… Табуни iхнi пасуться неподалiк царських табунiв. А ще далi, аж ген в долинi й до самого обрiю стало табором, по родах, племенах i краях, пiше воiнство Атея – двадцять тисяч прудконогих, витривалих i цiлких лучникiв. У кожного по сiм чи десять десяткiв оперених стрiл в горитах. Зiр стомлюеться порахувати кибитки, шатра, юрти чи й просто куренi, сплетенi з очерету чи хмизу. За таборищами пасуться тягловi воли, худоба, отари овець, ще далi – знову конi, конi, конi… В таборах лемент i гул, iржання i мукання, гавкiт собак i верещання свиней. І над усiею безмежною, забитою людьми, тваринами, шатрами, возами й кибитками долиною здiймаються в гаряче бiлясте небо тисячi багать. До самого обрiю чорними хмаровищами накрили степи табуни нелiчених царських коней. Буйнi молодi жеребцi з налитими кров’ю очима, iз загрозливо-ревнивим iржанням стерегли косяки своiх молодих гладких кобилиць, i коли тi зривалися з мiсця – земля глухо двигтiла в долинi.
Гойдаючи сивий полин, гули веснянi вiтри. Гiрчить на вiтрах полин – рiдне зiлля кожного степовика. Розiтре вiн мiж пальцями гiлочку, вдихне терпкий запах, згадае дитинство свое, що вiдшумiло в далеких звiдси степах за Борисфеном, стару батькову кибитку на скрипучих дерев’яних колесах, лiнивих волiв, яких вiн малим поганяв, прудких коней, на яких вчився iздити, i скаже:
– Вдома я… Де полин, там i степ, а де степ i полин, там i домiвка моя. Клянусь бородою Папая i царськими предками, немае у свiтi кращого зiлля, як наш полин!
Цар Атей примчав у супроводi сотнi молодих i хвацьких охоронцiв. Конi славнi, золотисто-рудi, з коротко пiдстриженими хвостами й гривами. Охоронцi набранi, як то i водиться споконвiку, iз знатних скiфських родiв. (Навiть найзнатнiшi скiфськi роди вважали за безчестя, коли молодi iхнi сини не служили в особистiй сотнi царя.) Та якщо зброя царських охоронцiв i збруя iхнiх коней спалахували на сонцi вiд золотих бляшок та iнших коштовних прикрас iз срiбла, то сам цар i вбранням, i зброею та збруею свого коня нiчим не вiдрiзнявся вiд простого воiна, пiд якого Атей любив вбиратися, пiдкреслюючи цим: вiн хоч i цар, верховне божество на скiфськiй землi, але, попри все, вiн такий же, як i всi, захисник Скiфii. Голова царя простоволоса, довге цупке волосся перехоплене на лобi жовтою стрiчкою. На владицi звичайна повстяна куртка, розшита на грудях i по краях узорами, штани шкiрянi, на ногах – м’якi сап’янцi, халяви яких трохи зiбранi й перев’язанi малиновими стрiчками. Злiва на бойовому поясi iз задубiлоi шкури бика висить горит з луком та стрiлами, справа – короткий меч-акiнак у простих шкiряних пiхвах. На шиi гривна – найголовнiша ознака царськоi влади. Такий вiн, Атей. То колись у Скiфii всьому головою був рiд, тепер – цар. То колись скiфи служили своему роду i вождям, тепер – царю. Пiдкоривши собi вождiв, Атей бiльш як пiввiку тому об’еднав племена, i звiдтодi всi племена i вождi славили тiльки Атея.
Цар легко зiскочив з коня, вiддав конюху повiд, а сам попрямував до бiлого шатра – високий, худий, кiстлявий, з гострим носом i гострою чорною бородою. Йшов, знiчев’я похльоскуючи себе по халявах сап’янцiв трихвостою пугою. Зненацька, нi до кого не звертаючись, неголосно сказав:
– Гелона до мене!
– Царевича Гелона до Батька усiх скiфiв! – гучно крикнув сотник. Десятник, прихопивши кiлькох вершникiв, круто повернув коня i помчав з кочовища – старший царський син своiм стiйбищем стояв окремо вiд батька.
В шатрi царя низьким поклоном зустрiв його найдовiренiший слуга, постiльничий Ар – немолодий, сивий скiф, теж iз знатного роду, котрий все свое життя присвятив царевi i тому користувався у скiфiв великим пошануванням та впливом. Слуга взяв з царськоi руки трихвосту пугу i повiсив ii бiля входу. Атей зняв через голову башлик, що телiпався в нього за спиною, кинув його Ару, потiм розстебнув пояс з горитом та мечем, теж вiддав слузi. Ар почепив пояс на списi, що стирчав бiля входу в шатро. Атей важко опустився на м’який килим, сiв на праву зiгнуту ногу. Метнувшись, Ар пiдсунув йому пiд лiву руку кiлька оксамитових подушок.
– Бузату? – по хвилi запитав слуга.
Атей, думаючи свое, кивнув. У правому кутку шатра висiв холодний запотiлий бурдюк з козячоi шкури. Ар зубами витягнув затичку, наточив у бронзову чашу бiлого напою, що пiнився й пузирився. З чашею в руках пiдiйшов до владики, гречно, намагаючись не намочити в бузатi вуса, надпив з чашi, втерся долонею i лише тодi протягнув чашу Атею. (Кожний, хто пiдносив що-небудь царю – iжу чи питво, мусив те спершу пробувати сам на очах у царя. «Може, тому я так довго й живу в цьому свiтi, що iм i п’ю лише пiсля когось», – в хвилини вiдвертостi любив говорити владика.) Атей не поспiшаючи випив напiй, що враз освiжив i збадьорив його, вiддав слузi чашу.
– Вiд Орiка вiстей не чути? – поспитав ледь чутно.
Ар заперечливо похитав головою.
Атей зусиллям волi прогнав недобрi передчуття i махнув рукою. Кланяючись, Ар визадкував з шатра. Зоставшись сам, Атей розстебнув куртку (пiд нею на малиновому поясi, що пiдтримував штани, висiв у легких шкiряних пiхвах короткий i кривий нiж з широким лезом i рукiв’ям iз слоновоi кiстки – з ним цар нiколи не розлучався, навiть вночi), зiтхнув полегшено i тiльки тодi вiдчув, як стомився за довгий день. Роки таки брали свое, хоч як не бадьорився на людях, але вiк е вiк. Не тi вже лiта, подумав цар з мимовiльним сумом i жалем. Жити б ще та жити, але вже пiзно. Виходить, життя – це така штука, що скiльки не живи, а все мало. Особливо коли ти владика. Але скiльки кому жити i коли кому на той свiт збиратися, все у волi богiв, то чого ж себе задарма думами сушити? Ось тiльки зниклий син з думки не йшов, душу ятрив, спокою позбавляв…
Двое синiв було у царя – старший i молодший… А втiм, за довге життя у царя народилося не двое синiв, а – дванадцять. Вiд рiзних жiнок. Першi двое померли ще дiтьми. Найстарший пробув у цьому свiтi шiстдесят з чимось лiт i помер лiт з десять тому, так i не дочекавшися царства.
Середнiй помер у сорок дев’ять – цей i не чекав царства. Найменшi двое – один у двадцять сiм, другий у тридцять лiт – полягли за Танаiсом вiд сарматських мечiв. Це сини вiд старшоi дружини, вона вже давно у свiтi предкiв. Потiм Атей ще тричi одружувався. Одна дружина народила двох дочок, двi виявилися безплiдними. Атей вiдiслав iх у далекi кочовища, заборонивши iм i на очi йому потикатися. А ось остання, наймолодша жона, метка веселоока сарматка Лiмiя (Атей, уклавши договiр про ненапад з сарматським вождем Ізором, щоб змiцнити союз, взяв у жони його молоду дочку) народила Атею чотирьох синiв. Середнi два наклали головами в сутичках з фракiйцями вже по цей бiк Істру, а двое зосталися: найстарший Гелон, сорока п’яти рокiв, i найменший Орiк – пiд тридцять рокiв.
Десять рокiв тому, як Атею виповнилося вiсiмдесят, вперше подумав вiн про свого спадкоемця. В походi, та ще в чужих краях, все може трапитись. Скiфськi царi завжди, коли йшли в далекi походи, визначали перед вiйськом, вождями й народом спадкоемця i старшого пiсля себе. Щоб на випадок чого уникнути смути й розбрату. Ось тодi й задумався Атей: кого йому оголосити перед фракiйським походом майбутнiм царем Скiфii?
Гелон старший. Не такий вдатний, як молодший його брат, але, дякувати богам, i не дурень. Принаймнi хватку до влади мае, зваги йому не позичати. Хоча й скритний i нещирий – на умi в нього одне, на язицi iнше. Жде не дiждеться, коли ж батько пiде у свiт предкiв, щоб самому царем стати. Помисли своi потаемнi, з якими спати лягае i встае, при собi тримае, та Атею i так усе видно. Тiльки Орiка вiн бiльше любив, не бажав Орiк батьковоi смертi i до влади не поривався – це теж було видно Атею. Орiка, единого з усiх своiх паросткiв, Атей ласкаво називав Атейченком. Може, тому, що останнiй був, а може, тому, що зело вдатним удався, кмiтливим та розумним. Такому б тiльки царювати, але… Орiк молодший в роду, не гоже порушувати закони предкiв. Та й надто молодий вiн для влади. І – добрий. Такий довго не втримаеться на царствi. Інша рiч Гелон – жорстокий, холодний, безжалiсний, рука тверда. Коли що – на батька ii може пiдняти, в цьому Атей не сумнiвався. Отакому й бути царем, такий царство збереже, по кровi, по трупах буде йти. Тверда рука, залiзна… А ось Орiк… Вiд одного батька сини, та наче вiд рiзних матерiв, i не схожi мiж собою – нi звичками, нi вдачами, нi лицями. Глянеш – мовби й не брати вони. Гелон, як i батько, високий, худий, аж кiстлявий, волосся чорне, жорстке, як у гривi коня (таке ж i в Атея), лице видовжене, з гострим пiдборiддям. Нiс теж, як i в батька, гострий, очi темнi, як нiч, великi, погляд завжди похмурий, чимось невдоволений. Вже постарiв i в головi та бородi пасемця сивого волосся, пiд очима й бiля рота зморшки. Гляне – як акiнаком полосоне. Орiк – iнший. Волосся темнувато-каштанове, м’яке, злегка кучерявиться. Борiдка теж м’яка, кучерявиться, завжди веселий i привiтний, лице напiвокругле, по-жiночому нiжне – сувороi простоти й незламностi воiна на ньому не видно. І це Атея трохи аж розхолоджувати почало. Надто добрий молодший син.
…Десять рокiв тому, як збирався Атей в похiд за Істр, вiдбулася у нього важлива розмова з синами. Погукав вiн iх, за звичкою привiтався:
– Здоровi були, сини моi!
– Здоров був, Батьку наш, – весело одказав Орiк, а Гелон, мiцно стуливши губи, чекав, доки менший брат вмовкне, а тодi статечно привiтався:
– Доброго дня тобi, Батьку усiх скiфiв i наш також, хай днi твоi в цьому свiтi нiколи не уриваються. Будеш ти – будемо й ми.
Атей помовчав, вiдступив на крок, розглядаючи синiв.
– Як живете, царевичi? Чи все гаразд у ваших шатрах i кочовищах? Чи множаться вашi табуни, гурти й отари? Як ростуть вашi дiти? Чи збiльшуються вашi багатства?
Озвався менший:
– Був би ти, Батьку, а в нас все буде гаразд.
Вiдповiдь сподобалась царевi.
– А щоб добре у вас завжди було, я ладен завжди в цьому свiтi жити. – Хитро пiдморгнув: – А що – налякав вас? Га? Ану зiзнайтесь, сини моi, смертi моеi очiкуете, га? – Говорив весело, а очi серйознi. – Як довго житиму, не бачити вам царства скiфського. Чи не так?
«Наскрiзь бачить, – жахнувся Гелон. – І навiть про що я думаю, знае… Не iнакше, як чаклун…»
– Батьку! – Орiк ступив крок вперед. – Ти ображаеш нас! Коли ми чимось винуватi перед тобою – покарай нас, тiльки не говори нам того, чого ми i в думцi не маемо.
– Славно, славно, – посмiхнувся батько i зненацька простягнув руку до Гелона. – Дай свою. Ану – хто кого?
Батько з сином, зчепивши руки, почали гнути кожен у свiй бiк. Мить – i Атей зiгнув руку Гелона.
– Ану давай з тобою, – повернувся до меншого.
Довго вони тупцювалися один бiля одного, крякали, сопiли, але нi батько синову руку не зiгнув, нi син батькову.
– Погано, – рiзко сказав Атей Орiку. – Для тебе. Для мене ж добре, я ж бо – древнiй дiд, а ти – молодий. І не змiг. Не годиться, – до Гелона: – А ти – пiддався. Теж не годиться.
– Я не можу гнути руку свого батька, – вiдповiв старший. – Сила менi дана, щоб долати ворожу силу.
– Похвально. Для ворогiв i бережи свою силу, тiльки з батьком бiльше не хитри! – Помовчав, пильно дивлячись на Гелона, i раптом сказав: – Бути тобi спадкоемцем мого царства! А волю свою, як i годиться, перед вiйськом та вождями виголошу.
Гелон затремтiв, опустився на колiна, до батьковоi руки губами припав, сиву голову схилив. Атей поклав йому на голову тверду i суху руку.
– Благословляю тебе iменем наших богiв! Ти старший в роду моему, ти й спадкоемець. Орiк же буде тобi у всьому допомагати. Обнiмiться ж, сини моi, й поклянiться жити у мирi.
Брати обнялися й поклялися жити у мирi.
– От i добре, от i славно, – аж розчулився батько. – Днями вирушаемо в похiд. Годi на одному мiсцi сидiти. В царя, який сиднем сидить, царство не росте. А за Істром степи широкi, а фракiйцi зараз ослабленi внутрiшнiми чварами – зручно на них напасти. Дiйдемо аж до моря i там нову Скiфiю створимо. Славно повоюемо за Істром, сини моi, ой, славно.
Атей так довго жив у цьому свiтi, що скiфи були певнi: iхнiй цар володiе таемницею безсмертя.
Вiрив у те i сам Атей.
Збираючись в похiд за Істр, i гадки не мав, що назад вiн уже не повернеться на конi, що йде вiн за Істр i за славою своею, i за смертю своею.
В Заiстрянськiй Фракii, в царствi одрiсiв
У тi далекi часи на Істрi завжди було неспокiйно. На однiм його боцi кочували скiфи, на другiм – фракiйцi. Останнi ходили в лисячих шапках, тож скiфи, коли збиралися в набiги на захiдний берег свого прикордоння, казали: «А збiгаемо до лисячих шапок та нахапаемо у них добра!» І бiгали. Або окремi вождi та старiйшини з власними загонами, або й усi гуртом, як сарана, за так званим загальним рiшенням, коли напад на сусiдiв схвалювала Рада усiх скiфiв. Бiгали, i хапали, i привозили звiдти чимало добра. А фракiйцям на згадку про себе вiдрiзали кiнчики носiв.
«Щоб пам’ятали, – втовкмачували скiфи своiм жертвам, – що ми вашi владики, а не ви нашi!»
Коли ж потерпiлi скаржились скiфським царям на спустошливi набiги, то отримували одну й ту ж вiдповiдь:
– Ми не посилали до вас загони за нашим загальним рiшенням, кожен з них займаеться грабiжництвом на свiй страх заради прибутку. І той, хто захищаеться, може сам i покарати тих, хто хапае.
Покарати хапунiв не завжди вдавалося. Тож лисячi шапки, щоб вiдомстити вiроломним сусiдам, теж переходили Істр, але вже на схiдний його берег, i теж шарпали скiфськi роди й поверталися додому з нахапаним добром. Але все то були сутички мiсцевого значення мiж сусiдами на прикордоннi. Бо тi i тi вдалися швидкими на пiдйом за легкою здобиччю. А ось в пониззi своеi захiдноi прикордонноi рiки скiфи вперше з’явилися лише у вiкопомнi часи славетного Іданфiрса. Женучись тодi за перським царем Дарiем, котрого вони малою кров’ю перемогли за якихось там шiстдесят днiв, скiфська кiннота ураганною лавиною прилетiла до семи гирл Істру, де вiн впадае в Акшайну, а окремi загони степовикiв доскочили аж до Херсонеса Фракiйського i там наробили шерхоту. Фракiйцi тодi переполошилися, гети теж занепокоiлися (то були iхнi краi), але – ненадовго. Прогнавши перську орду, скiфи в ореолi слави, не затримуючись у тих краях, повернули в свою предкiвщину в межирiччi Борисфену й Танаiсу i затихли там на сотню з чимось рокiв.
А вже в часи Атея потiснiшало скiфам у Скiфii. Чи степи мiж Танаiсом на сходi та Істром на заходi, що ранiше здавалися безмежними, почали зменшуватися, чи скiфiв стало бiльше з’являтися у свiтi бiлому? Так це чи нi – невiдомо, але за довге царювання Атея велелюднiшими стали роди й племена, мiцнiла Скiфiя все новими i новими воiнами – кiнними стрiльцями з лукiв. Множились табуни коней, гурти скоту, отари овець. Бiльше кибиток кочувало в степах, бiльше юрт i шатер виростало на типчакових рiвнинах – вже не вистачало пастiвникiв, i роди почали знiматися з насиджених мiсць. Всi прийшли в рух i кудись поривалися. Цар та вождi теж багли нових земель – i для себе та своiх численних родичiв, i для голоти, для нижчих людей, яких треба було десь розселяти, аби вони не позирали косо на знатних. Треба було шукати якийсь вихiд, iнакше в сутичках за кращi пастiвники скiфи переб’ють один одного.
Але куди податися? На схiд? Степи за Танаiсом теж не безмежнi, хоч трави по той бiк щедрi. Але там – войовничi савромати, що саме набирали силу. Їм теж тiсно в степах за Танаiсом, надто багато iх, не здолати скiфам своiх схiдних сусiдiв без тяжких втрат… Куди ще податися? На пiвнiч? Але там i холодно, i мiсця невiдомi, буцiмто й пастiвникiв мало. Та й племена бiднi, який з них скiфам зиск? На пiвдень повернути? Але в тих краях степи уривають свiй нестримний бiг на березi Акшайни, по-грецьки Понту Евксiнського, чи вдаряються в гори, де таври живуть. А хiба скiфи, сини степiв та рiвнин, помiстяться зi своiми табунами в горах? Тож залишався захiд. І степи там, доносили вивiдники, вiд Істру й до Балканських гiр великi, а люд не сильний – бо едностi не мае, мiж собою ворогуе. А в кого чвари, тими й поганяти легко. Найдужчi й найчисленнiшi серед тамтешнiх племен – фракiйцi. Мають свое, Одрiське царство. Але скiфам i тут поталанило. Якщо в часи своеi найбiльшоi могутностi фракiйське царство одрiсiв простягалося вiд Егейського моря i до Істру, то вже за Атея воно розгубило минулу мiць, роздирали його внутрiшнi розбрати, коли брат на брата з мечем iшов. Знаючи це, Атей був певний: з фракiйцями упораеться легко. Принаймнi вiдхопить у них добрячий шмат степiв, а там видно буде. Та й до грецьких мiст на захiдних берегах Понту ближче. А спiлкуючись з грецькими державами-полiсами, був переконаний Атей, можна вивести Скiфiю з глухих околиць цивiлiзованого свiту на шлях великий, набратися в еллiнiв досвiду та вмiння, як державу свою збудувати – в цих дiлах греки великi мастаки, хоч царiв у них i немае.
Десять рокiв минуло звiдтодi, як Атей, залишивши свою столицю на березi Борисфену, перейшов Істр i почав пiдкоряти фракiйцiв, утверджуючи свое панування на захiд i на пiвдень вiд рiки, аж доки й не захопив значну частину Заiстрянськоi Фракii. І фракiйське царство одрiсiв, ослаблене внутрiшнiми чварами, було безсиле дати вiдсiч прийшлим кочовикам. До всього ж на фракiйцiв iз заходу тиснув молодий македонський цар Фiлiпп, зi сходу налiг Атей – опинилися фракiйцi, як мiж двома вогнями. І там пече, i там гаряче.
З року в рiк мiцнiло Атееве царство на заходi вiд Істру, це пiдштовхувало скiфiв до захоплення все нових i нових земель. Нiхто не мав сили дати вiдсiч Атею – наймогутнiшим виявився вiн у тих краях. Хiба що Македонiя могла зрiвнятися iз Скiфiею по силi. Та з Фiлiппом в Атея був договiр про дружбу i спiльнi дii в боротьбi проти фракiйцiв. Так минуло десять лiт. У фракiйських краях вже почали з’являтися скiфськi поселення, а на колишнiх фракiйських нивах скiфи-землероби знiмали своi врожаi. А царськi скiфи кочували. Їхнiй владика кружляв у степу, як кружляе в пiднебессi орел, зiрко оглядаючи звiдти своi володiння. І тiльки забачить, що яке тамтешне плем’я непокору виявить, коршаками налетять царськi воiни, посiчуть i в степах непокiрних розженуть.
Фракiйцi вже нiчого не могли вдiяти iз скiфами, захвилювалися й трiбалли, бо скiфи i в iхнiх землях з’явилися – данину вимагають. Гети забили тривогу – теж не хотiли скiфськими данниками ставати. І всi – i фракiйцi, i трiбалли, i македонцi, i гети, i самi скiфи розумiли: не вживуться вони мирно у тих краях, все йде до вiйни. Це розумiв i сам Атей.
В шатро просунулась голова Ара.
– Гелон прибув…
Атей кивнув, голова Ара зникла. Цар застебнув куртку, поправив жовту стрiчку на головi, сiв зручнiше на схрещених пiд собою ногах.
Зайшов Гелон, зробив крок, опустився на колiна, вклонився, торкнувшись башликом килима, звiв голову.
– Я прибув, Батьку, по твоiй волi, i вуха моi готовi слухати твою царську мову, що для всiх нас – малих i дрiбних – е священним законом!
– Сядь…
Гелон на колiнах дiстався вказаного мiсця i затих – покiрний, уважний, запобiгливий, готовий не задумуючись виконати будь-яку волю свого великого батька.
– Чому досi не зiбрана цьогорiчна данина з трiбаллiв? Чи не мiй старший син мусив це зробити ще тодi, як повний мiсяць у нiчному небi був усього лише вузьким серпиком?
Очi царя сховалися у вузькi щiлини набряклих повiк, а це вказувало, що вiн у гнiвi.
– Мiй великий Батьку i наш славний царю… – пiдкреслено поштиво почав було Гелон, та Атей його перебив:
– Твiй язик видобувае з рота занадто багато зайвих слiв!
Тодi Гелон випалив одним духом:
– Непокiрнi трiбалли вiдмовилися платити нам данину!
– І ти досi… мовчав?
– Я не хотiв тебе турбувати, Батьку. А думав, що сам змушу трiбаллiв платити нам данину. Але трiбалли наче зiрвалися з прив’язi. Навiть не хочуть нас визнавати за своiх владик. Їхнi вождi закликають iстрiан, котрi живуть понад Істром, не коритися нам. Вони згукують всi тутешнi племена об’еднатися i дати нам вiдсiч.
– І тому мiй син i спадкоемець не зiбрав досi данину з трiбаллiв? – похмуро запитав цар. – Замiсть того, щоб мечем Ареса покарати непокiрних, вiн вислуховуе iхнi балачки, що вони буцiмто не хочуть нам коритися? Ловець, якщо вiн уже вийшов на лови, мусить ловити, а не слухати гарчання звiра!
– Але ж, Батьку…
– Мовчи! Ти – майбутнiй цар Скiфii, не можеш впоратися з якимись трiбаллами? То як же ти будеш тримати у вуздi всю Скiфiю, коли боги покличуть мене у свiт предкiв? Ти забув, що ти не просто царський син, а належиш до скiфiв, котрi йменуються царськими, владиками, бо самими богами поставленi бути повелителями над усiма племенами – скiфськими i не скiфськими. І племена, котрi не захочуть нам сплачувати данину, отримають вiд нас спустошливу вiйну. Вони мусять бути вщент розбитi, майно iхне забране, а вцiлiлi, як i iхнi жiнки та дiти, постають нашими рабами. Так було завжди у скiфських степах i так буде завжди, покiль в небi сяе Гойтосiр, покiль в нашi руки вкладае мечi сам Арес!
Атей помовчав, думаючи свое, i далi вже говорив у своiй звичнiй манерi – повiльно i тихо.
– Трiбалли – войовничi i сильнi, вони не пiдкоряються нiкому, а не лише нам, – пильно глянув на Гелона з-пiд насуплених брiв. – То як мiй син думае з ними воювати?
– А що ж тут думати? – здивувався Гелон. – Треба зiбрати вiйсько, налетiти i…
– От якраз думати й треба, – перебив його батько. – Коли б я не думав, то не був би царем Скiфii аж цiлих шiсть десяткiв лiт.
– Тобi, мiй великий Батьку, самi боги допомагають, – з погано прихованою заздрiстю мовив син.
– Допомагають, – охоче погодився батько. – Але i я не сиджу склавши руки в очiкуваннi помочi богiв. – Помовчав. – Та не про це хочу з тобою зараз говорити. Повернемось до трiбаллiв. Своею непокiрнiстю вони дають поганий приклад iншим племенам на заходi Істру. Тож трiбаллiв треба негайно i належно покарати, щоб iншi племена не брали з них прикладу. Але трiбаллiв багато, вони войовничi, легко iх не здолати, – i Гелон зрозумiв, що в Атея вже е задумка, як воювати з трiбаллами, вiн все зважив i прийняв едино правильне рiшення. – Трiбаллiв можна здолати лише великою кров’ю, а ось обезкровлювати свое вiйсько я не хотiв би. Вiйсько нам ще знадобиться, ми не дома, а крiм трiбаллiв е ще фракiйцi, iстрiани, не кажучи вже про македонцiв. І всi вони ладнi встромити нам ножа в спину. Тож трiбаллiв будемо брати не силою i тим бiльше не великою кров’ю, а – хитрiстю. Є в мене задумка, як iх круг пальця обвести. Готуй вiйсько, я сам його поведу проти непокiрних. Постривай! Вiд Орiка все ще не чути вiстей?
– Нi, не чути, – вiдповiв Гелон прiсним голосом. – Сьогоднi минае тридцять днiв звiдтодi, як Орiк пiшов iз своiм загоном вниз до гетiв збирати данину.
Атей махнув рукою. Вклонившись, Гелон вийшов. Та через хвилю чи двi й повернувся. Грубе лице його було стурбованим.
– Батьку!.. Щойно в кочовище примчав гонець з лихими вiстями про Орiка. Не гнiвайся на мене, а вислухай невеселу мову мою.
– Говори! – тихо мовив цар, а в очах – темна нiч. – За свое життя я наслухався рiзних вiстей. Лихих теж.
