скачать книгу бесплатно
Атей чистить коня, Котiар у бiлу бороду посмiхаеться. Що скажуть посли – витлумачить i знову у бiлу бороду свою посмiхаеться. А посли розгублено тупцяються. Не бачили вони i не чули, щоб цар отак послiв зустрiчав.
Та ось скiфський цар зводить голову i, все ще шматком бiлоi повстi витираючи спину коня, зненацька запитуе послiв, запитуе тихим буденним голосом, так нiби мiж iншим:
– А ваш цар чистить свого коня?
Вiн так i запитав: «А ваш цар чистить свого коня?» Посли переглянулись, розгублено заусмiхалися – що це? Жарт? Але скiфський владика дивиться незворушливо, серйозно й вимогливо – вiдповiдi чекае. Посли знову перезирнулись мiж собою, i iм аж нiяково стало: НІ, ЇХНІЙ ЦАР НЕ ЧИСТИТЬ СВОГО КОНЯ. У ЇХНЬОГО ЦАРЯ Є КОНЮХ… БАГАТО КОНЮХІВ…
– У мене теж е конюх, – одказуе Атей i вiддае коня конюховi. – Є в мене i ще багато-багато конюхiв, – по хвилi насмiшкувато каже цар, задоволений, що справив на македонцiв належне враження. Хай думають, хай передають своему царю, що Атей такий собi простачок. Навiть свого коня сам чистить… Такого, мовляв, i круг пальця буде легко обвести.
Македонцi здивовано i не без цiкавостi роздивляються скiфського царя. На вигляд – скiф як скiф, повстяний башлик на ньому, повстяна куртка, шкiрянi штани, в руках плетениця. Звичайний скiфський пастух. Високий, худорлявий, тонкий у талii, лице видовжене, все в зморшках, аж чорне вiд засмаги, i шкiра на ньому, певно, задубiла. Очi гострi, гляне – наче наскрiзь тебе прониже. І не повiриш, що йому – дев’яносто. Невже скiфськi знахарi напувають його зiллям, що старiсть проганяе?.. Навiть греки, самi греки, мудрi i всезнаючi та всеумiючi греки, такого зiлля не мають.
– То ви, шановнi посли, привезли менi живий дарунок свого царя? – зненацька питае Атей i вперше звертае увагу на македонку, котра, не розгубившись, визивно i смiливо дивиться на нього.
Похитав головою, оглядаючи македонку з нiг до голови, цмокнув язиком, сумно всмiхнувся i сказав, нi до кого конкретно не звертаючись:
– І де був Фiлiпп ранiше зi своiм дарунком? Лiт так iз сорок тому… Га?..
Котiар безсторонньо витлумачив.
І скiльки в словах царя прозвучало щирого жалю, що македонцi тiльки зiтхнули, i кожний з них, певно, подумав, що життя i справдi швидкоплинне – не встигнеш оглянутись, а вже безсилля за плечима стоiть…
– І боги хорошi, – говорив далi Атей. – Силу чоловiчу забирають, а бажання лишають. Викручуйся, мовляв, як сам зумiеш.
І засмiявся. Як македонцям здалося – молодо. Не цар, а чаклун, подумали вони. Тiльки прикидаеться, що йому дев’яносто, а насправдi… Та вiн ще й молодого за пояс заткне!
Атей зненацька заклав два пальцi в рот i так свиснув, що македонцi аж вiдсахнулися. І тiльки пронiсся царський свист, як з’явилися два скiфи, ведучи за вуздечку осiдланого коня в багатiй вуздечцi. Вiн не йшов, а гарцював, скiфи ледве втримували рудого, аж вогнистого скакуна. Вуздечка була оздоблена золотими бляшками – одна на лобi спалахувала слiпучим сяйвом, одна на потилицi i по двi з бокiв. На схрещеннi ременiв – срiбнi фiгурки грифонiв. На носi коня – золота головка грифа, огинаючи шию, йшов шкiряний ремiнь, покритий бронзовою стрiчкою, на грудях – золота стрiчка з карбованим орнаментом.
Кiнь бив копитом, високо закидаючи голову, шкiрив зуби, намагаючись гризнути конюхiв, а тi, втримуючи скакуна з трудом, заспокiйливо посвистували.
Атей пiдiйшов до коня, поляскав його по шиi i сказав македонцям (тлумачник неквапом передавав суть царевого казання):
– Дари люблять, щоб iх вiддарювали. Передайте цього коня своему царевi Фiлiппу.
Македонцi захоплено цмокали язиками.
– Ах, який кiнь!
– Кращий у всiй Скiфii!
– А ось про це ми зараз дiзнаемось! – пролунав раптом жiночий голос. Всi з подивом повернулись до македонки – вона вперше озвалася при Атеi. Голос у неi трохи хриплуватий, грудний i вiд того своерiдний.
Фiя нетерпеливим рухом скинула зейру, лишившись в коротенькiм, що не прикривав i стегон, хiтонi.
– Ну, ну… – насмiшкувато мовив цар.
Фiя спалахнула i в одну мить вже була в сiдлi коня. І ледве конюхи вiдскочили, як кiнь, рвонувшись з мiсця, пiшов по колу, то хвицяючи задки, то на всьому скаку стаючи на заднi ноги. Але як вiн не намагався, а вершницi скинути не мiг. Вона скорила його i твердою рукою спрямувала скакуна з кочовища у степ.
Атей провiв ii замисленим поглядом, повернувшись до македонцiв, сказав:
– А дарунок вашого царя менi починае подобатись… Коня!..
І ледве пiдвели коня, як Атей, незважаючи на свiй вiк, легко скочив у сiдло, хвацько й по-молодечому свиснув (у македонцiв аж у вухах позакладало) i зник, наче розтанув у степу.
Македонськi посли перезирнулись мiж собою, не знаючи, що iм далi робити. Вирiшили чекати царя. Його не було довго. Та ось почувся тупiт, в кочовище на змиленому конi влетiла Фiя – збуджена й розпашiла. А по якомусь часi примчав i скiфський цар. Трохи помовчав, а тодi в нього прохопилося з гiркотою:
– Не наздогнав… І де був Фiлiпп ранiше зi своiм дарунком?
Мiсяць уповнi, з ледь помiтною щербинкою
Чоловiки поглядали на неi iз забобонним острахом. Хтось пустив чутку, що македонка – чаклунка, а скiфи чаклунiв завбачливо остерiгалися. Тож намагалися без потреби не потрапляти на очi македонцi – мало що може трапитись, за вiк потiм лиха не обберешся! І тiльки скiф’янки, пересилюючи острах, позиркували на чужачку з ревнивою заздрiстю: оце жiнка! І з конем найноровистiшим упораеться, i зброею не гiрше чоловiка володiе, i язик, як нiж, гострий. Будь-кого вiдбрие. А сама гнучка, як змiя!
Невiдомо, ким вона була Атею, але всi ii називали про себе господинею. Так, на всяк випадок. Атей подарував iй найпишнiше бiле шатро, видiлив слуг та рабинь (iх поселили в двох шатрах поруч), македонка не знала нi в чому потреби. Як i вiдмови, бо всi ii забаганки одразу ж виконувалися. Але сам Атей, здавалося, й забув про дарунок Фiлiппа – нi Фiя до царського шатра не ходила, нi цар до ii. Вони взагалi, здаеться, не зустрiчалися. Гостя жила наче сама по собi, вiльна i незалежна. Але дехто запевняв, що так то воно лише про людське око. Насправдi ж македонка перевтiлюеться вночi у змiю. І, нiким не помiчена, заповзае в царське шатро. А там знову перетворюеться на жiнку, ощасливлюе старого царя такою любов’ю, що вiн аж молодiе. А пiд ранок перекидаеться у змiю i повертаеться в свое шатро. Скiфи вiрили таким чуткам, тому обминали македонську чаклунку. А як вийде вона з шатра, як гляне насмiшкувато – всi опускали голови.
Македонка завжди мовчала. Горда занадто, чи що. Ходила в своему куцому грецькому хiтонi, голими стегнами, безсоромна, поблискувала. Скiф’янки ii за те осуджували – жiнка мусить ходити в шароварах чи в спiдницi нижче колiн. Чоловiки нi-нi та й позирали на засмаглi стегна чужачки, цмокали язиками. А вона нiкого й не бачить. Дивиться завжди в один бiк. І очi в неi тодi добрiшими стають, нiби аж лагiднiшими. Потiм збагнули – у тiм боцi Македонiя. Інодi свисне (i свисне, як справжнiй кочовик!), пiдведуть iй конюхи найкращого царського коня. Македонка скочить у сiдло i мчить за кочовище в степ. Там коня вiдпустить, на степову могилу зiйде, задивиться в той бiк, де за обрiями Македонiя… Чутливими нiздрями вiтри ловить, що линуть з ii краiв… Тi вiтри чорне волосся шарпають, щось у вуха iй насвистують, а вона все дивиться i дивиться в той край. І бачить Іолая свого… Коханий, жаданий, единий… Розлучили нас ненадовго. Виконае вона волю самого царя (так iй Антiпатр сказав), повернеться з осоружноi Скiфii, i будуть вони разом. І Фiя тодi матиме найкращий палац в Пеллi i буде вже не рабинею, не якимось там дарунком старезному скiфському царевi, а – господинею. Вiльною i багатою. Але все то мрii, мрii, якi не завжди збуваються. Та ще в рабiв. Але й без мрii жити не можна.
Свистить вiтер, у вухах холодний i владний голос Антiпатра лунае: «Не забудь, хто такий Іолай i хто така ти!» О, вона нiколи не забувае – нi вдень, нi вночi, що вона всього лише македонська рабиня. І тому все зробить – можливе i неможливе – щоб вирватися з рабства. І не просто вирватися, а стати знатною македонкою, дружиною сина другоi особи в царствi.
А у вухах холодний i владний голос Антiпатра звучить: «Самi боги посилають тебе до скiфiв. Зробиш послугу для Македонii, Македонiя дасть тобi i волю, i багатство, i коханого. Пiде Атей з цього свiту за твоею допомогою – станеш моею невiсткою. А вже для такоi невiстки я нiчого не пошкодую. Та й цар Фiлiпп щедро тобi вiддячить – золота для вiрних людей вiн нiколи не шкодуе, бо золота мае досить, а вiрних людей мало…»
Мiсяць був уповнi, з ледь помiтною щербинкою. Срiбним блискучим щитом висiв вiн над степом, заливаючи кочовище бiлим сяйвом. Кочовище спало. Хропiли люди i в шатрах, i пiд вiдкритим небом, пiд возами й на возах, пирхали конi. Інодi гарчали собаки, i знову все поринало у важкий непробудний сон. Тiльки на обрiях маячили кiннi дозорнi.
Атей сидiв на простеленому чепраку бiля шатра, за звичкою схрестивши пiд собою ноги. Зрiдка ворушив жеврiюче вугiлля обгорiлим цурпалком, тодi вгору шугали iскри-свiтлячки, й цар задумливо проводжав iх поглядом. Багаття йому було не потрiбне, сидiв бiля нього швидше за звичкою – все життя минуло в степах бiля вогнищ, мимоволi звикнеш. Та й коли замислювався, дивлячись у вогонь, краще думалось. Інодi зводив голову, позиркував на мiсяць уповнi з ледь помiтною щербинкою. Мiсяць вже перестиглий, ось-ось пора йому помирати. Наповзатиме на нього чорна тiнь i пожиратиме шмат за шматом, доки свiтило й не щезне.
«Як i мое життя, – думае цар. – Сьогоднi воно уповнi, визрiло, виокруглилось, а завтра його заходиться пожирати чорна тiнь. Тiльки мiсяць знову народиться i знову з’явиться над степом – молодий i сяючий. А ось чи з’явиться вiн, Атей, знову в цих степах молодим та дужим?.. Ех, жити б ще! І багато пожив, а – не нажився. Бо хiба ж можна коли-небудь нажитися в цьому свiтi? Та й владу не хотiлося б втрачати… Як i життя…»
Опустив голову цар, його чорна тiнь у гострому башлику теж опустила голову. Та ось ще одна тiнь з’явилась – хтось йшов тихо й нечутно. Атей не ворухнувся. Не звiв голови. Чужого не пропустить до нього варта. А коли йде, то свiй… По тихому, ледь чутному подзенькуванню скляних намистинок здогадався, що то – енарей. Жрець. Ось вiн вигулькнув бiля пригаслого багаття нечутною бiлою тiнню. І сам у бiлому вбраннi, адже бiлий колiр – колiр жрецтва. Тому й прикраси його, бляшки i все iнше тiльки з срiбла.
– Я прийшов до тебе, царю, – першим озвався енарей. Голос у нього тонкий, не чоловiчий. І сам вiн на вигляд як жiнка.
Атею неприемно на свого жреця дивитися. Такi вони всi, енареi – жрецi скiфськi. Кастрати. Нiколи не спiзнавали i вже не спiзнають жiнок. Будучи чоловiком, пiсля кастрацii змiнюють свою зовнiшнiсть так, щоб у всьому бути схожим на жiнку. І вбрання носять жiноче, i прикраси жiночi. А бороду ретельно вищипують, щоб пiдборiддя як у жiнок було голим. Але все ж енарей чоловiк, хоч i кастрований, а тому носить кiнську вуздечку i спис.
– Я прийшов до тебе, царю, – повторив енарей своiм тонким жiночим голосом.
– Я не кликав тебе, енарей, – дивлячись у жар, сказав Атей.
– Я сам прийшов, бо вiдчув: ти потребуеш моеi допомоги.
Гм… Атей i справдi потребував допомоги. Але як про те енарей дiзнався?
– Боги менi сказали: великий скiфський цар хоче мене бачити i говорити зi мною.
– Правда, – замислено мовив Атей. – Великий скiфський цар i справдi хоче тебе бачити. Сiдай i слухай, що маю тобi казати.
Енарей, вiйнувши бiлою спiдницею, присiв, пiдтягнув до грудей колiна, осмикав, як жiнка, спiдницю i сперся пiдборiддям на колiна. Лише тодi звiв очi на царя.
– Енарей слухае, великий царю.
– Менi – дев’яносто, – сказав Атей i надовго вмовк, бо всi слова раптом кудись пощезали. Та й про що говорити: дев’яносто – це таки дев’яносто.
Енарей терпляче чекав, квапитись не треба – тим бiльше першому порушувати царську мовчанку. Все, що треба, владика сам скаже. Як з’явилася в кочовищi македонська змiя, цар наче змiнився. Спершу звеселився, згодом – i швидко – посмутнiв, чорна тiнь лягла на його гостре, кiстляве лице. Став частiше задумуватись, непомiтно позираючи на шатро, в якiм жила македонка, зiтхав… Маючи таку звабу i дев’яносто лiт за плечима – будеш хiба ж так зiтхати! І енарей вiдчув: цар покличе його, неодмiнно покличе й помочi забажае… Тому сам прийшов. І – не помилився.
– Дай менi такого зiлля, щоб я знову молодим став, – раптом сказав цар. Звiвши голову, похмуро подивився на енарея. – Ось чому я думав про тебе, i духи тобi правильно шепнули, що я хочу тебе бачити. Ти скiфський знахар, а скiфськi знахарi все можуть. То зготуй менi такого зiлля, щоб я знову молодечу завзятiсть у собi вiдчув. Повладарюю ще, та й жiнок би скiлькох ще мав! А то маю лише бажання, а сил чоловiчих уже немае… Нащо менi таке життя.
– Мудрiсть молодим не даеться.
– Нащо менi мудрiсть на старостi, коли я хочу бути молодим i мати жiнок. Нащо менi мудрiсть, коли в мене чоловiчоi сили вже немае.
– Але ти iх мав, – не без заздрощiв сказав енарей.
– Мав, – у пiвтемрявi посмiхнувся цар. – Ой, багато ж мав за життя! Але жiнок хоч i багато май, та хочеться мати iх ще бiльше.
Енарей нiчого не вiдповiв. Помовчавши, сказав, дивлячись прямо поперед себе:
– За лiтом iде осiнь, за осiнню – зима. І тут уже нiчого не вдiеш. Так велiли боги, такий порядок вони установили в свiтi бiлому. А людям не дано мiняти порядки богiв.
– Але за зимою iде весна!
– І все ж: хто спiзнав свою весну, той мусить iти до свого лiта, вiд лiта до осенi, а тодi вже й до зими. У природi, як i в людей: все мае свiй початок i кiнець. У людей, як i в природi: все мае свiй початок i свiй кiнець. Хто розквiтнув, той мусить i зав’янути.
– Не це я хотiв вiд тебе чути! – сердито сказав Атей. – Не забувай, я – владика!
– Над життям – так, – покiрно вклонився енарей, – але не над смертю. Бо смерть нiкому не пiдвладна. А пiсля старостi нiколи молодостi не бувае, як пiсля дня ще дня не бувае, – i закiнчив, як присуд винiс: – Немае у мене такого зiлля, тому й обiцяти не можу.
– У тебе немае, а в iнших жерцiв?
– І в iнших немае.
– У скiфських чи й у чужих?
Енарей подумав i твердо вiдповiв:
– У скiфiв немае, i в чужих народiв теж немае! А смерть усюди е.
Перед очима Атея македонка стояла – зваблива, в’юнка, молода, в коротенькiй тунiцi, з голими стегнами. Змiя. Македонська змiя. Спiзнати б ще з такою щастя зближення, а тодi вже й у свiт предкiв можна йти.
Так думалось Атею.
А ще Атей думав: щоб спiзнати щастя з тiею македонкою, навiть молодому чоловiку ой скiльки ж треба сили мати. А де вiн вiзьме силу в дев’яносто лiт? Чому Фiлiпп так запiзно прислав свiй дарунок? Де був вiн лiт зо тридцять тому?
І сердячись невiдомо на кого, цар дратiвливо вигукнув:
– Енарей! Коли життя безсилий продовжити, коли вiку не можеш людинi доточити, коли молодiсть не можеш повернути, то дай менi такого зiлля, щоб я чоловiчу силу в собi вiдчув. Бодай на одну нiч. Нi, постривай! – гаряче вигукнув цар, хоч енарей нiкуди й не спiшив. – Що таке одна нiч? Дай на кiлька ночей!
– Є таке зiлля, – по хвилi мовив енарей. – Але, кажуть, воно дiе лише на один раз.
– Ха! – Атей враз збадьорився. – Давай i на раз. Щоб спiзнати щастя, iнодi й одного разу досить. Іди, енарей, готуй зiлля.
Енарей кивнув, звiвся i безгучно, бiлою тiнню щез…
А над кочовищем мiсяць уповнi сяяв. Хоч i уповнi, та вже з ледь видимою щербинкою. Помирати зiбрався мiсяць.
«Як i мое життя», – зiтхнув Атей i чорною брилою застиг бiля багаття…
Зненацька наче легенько вiйнуло на нього чимось бентежним, знайомим, але вже давно призабутим. Вiн жадiбно потягнув носом тi пахощi i збагнув: пахне жiнкою.
«Як давно я вже не вiдчував таких пахощiв», – подумав Атей.
Знову вiйнуло пахощами жiнки, легкi нечутнi кроки…
Голi руки лягли йому на плечi.
Хтось, стримуючи дихання, притулився до нього.
Атей скосив очi й побачив край короткоi тунiки, оголенi стегна. Ласкою лащилась македонка, тулилась до нього, гаряча, тремтлива, i вiн вiдчув, яке в неi сильне i пружне тiло. Ех, де та молодiсть його подiлась? У яких краях, у яких степах загубилась, за якими кряжами розвiялась? Чи тут, бiля Істру, чи там за Борисфеном?.. Македонка щось уривчасто шепотiла до нього по-грецькому. Атей не так добре знав грецьку, аби шепiт той зрозумiти. А втiм, тут i грецькоi не треба знати, щоб усе збагнути. Мова тут взагалi не потрiбна. Збудилось у ньому бажання, зануртувало. Та що саме бажання важить! Все одно, що вуздечка без коня, на нiй не поiдеш. Краще б не доживати до такого безсилля. Вся надiя на енарея, дасть зiлля, то Атей хоч ненадовго, а свое вiзьме. Бо ненадовго лiто повертаеться пiзньоi осени, а все ж тепло тодi день-два та й порадуе… А вона все лащиться, тулиться до нього, обпiкаючи його своею близькiстю, своiм молодим гарячим тiлом…
«Ну, Фiлiпп!.. – дурманiючи вiд запаху молодого жiночого тiла, думав Атей. – Ну й порадував дарунком! І скористатися ним немае можливостi, i вiдiгнати несила… Як випали в дiда зуби, так на тобi смачну кiстку… Гризи. І чим би тобi, хитрий македонцю, вiддячити, щоб i ти отак, як я, потерпав…»
Мiсяць уповнi з ледь помiтною щербинкою над кочовищем сяяв.
Спала Скiфiя, тiльки старий ii цар млiв в обiймах чужоi рабинi, не пiдозрюючи, що за ним пильно слiдкують настороженi очi, i завтра всi знатимуть, як причарувала македонська змiя iхнього царя.
«Уб’ю змiюку!..»
Дiйшли й до Гелона чутки, що батька причарувала македонська чаклунка, що буцiмто вона при мiсяцi уповнi, у його чарiвливому сяйвi пестить старого царя… І молодiе Атей вiд тих пестощiв та зiлля чаклунського, з Македонii привезеного. Ой, не просто все те, не iнакше, як у батька трете життя починаеться.
Старший Атеiв син i його спадкоемець стояв кочовищем окремо вiд батька, в долинi трьох колодязiв. В кочовищi Гелона теж насипано могилу, i на ii вершечку рiже степовий вiтер залiзний меч-бог. Бiля могили стоять бiлi шатра царевича, його рiднi, далi розташувалися вождi та старiйшини зi своiми людьми, а вже за ними табором кiннота Гелона, його надiйнi i вiрнi загони, ще далi гурти худоби, табуни коней, отари овець, за ними пастухи та iнший простий люд. Багатий Гелон, а радощiв не знае. Йому майже пiввiку, такий, як i батько, високий, кiстлявий, тiльки в плечах трохи ширший. Чорне цупке волосся на скронях прихоплене сивиною. Та й бороду наче iнiй посрiблив… Очi зiркi, гострi i завше похмурi та настороженi. В тих очах вогник ледь тлiе, втратив Гелон цiкавiсть до життя. Батько все живе й живе, не бути йому, Гелону, царем Скiфii. І близько лiкоть, а не вкусиш. Ось так i вiн. Дотягнувся до царськоi гривни, а взяти ii – руки короткi. Майже щодня в батькове кочовище вивiдникiв посилае, все вони про царське здоров’я випитують, який у царя вигляд, видивляються… Чи не занемiг, бува?
«Передайте Гелону: цар ще не помер i не збираеться робити це найближчим часом», – насмiхаеться Атей.
Це дратуе Гелона, злiсть зганяе на домочадцях та слугах. З’явилась було в Гелона квола надiя, як батько занемiг, коли вони прийшли в пониззя Істру, але – не надовго. Встав на ноги. Ще й трiбаллiв обхитрив. І до вiйни з iстрiанами готуеться, не спiшить у свiт предкiв. А ще передають вивiдники, молодiе старий цар день вiд дня. Ночами при мiсяцi уповнi обiймае його македонська змiя, силу йому свою передае. І силу, i молодiсть…
Немае просвiтку на душi в Гелона вiд тих чуток. І як завжди, коли вiн про щось думав, то мусив чимось зайняти руки. Та й думалось тодi краще. А без роботи не сидiв нiколи, ще батько його так привчив.
«Хоч ти, – казав йому, – i царський син, а не покладайся у всьому на слуг, рабiв чи й нижчий люд. Умiй, що треба скiфу, сам зробити – i збрую для коня, i зброю для себе. В життi це може хiба ж так знадобитися!..»
Тож Гелон, аби як слiд обдумати вiстку про македонську змiю, котра пригрiлася в батька на грудях, майстрував стрiли. Бо стрiла, виготовлена власними руками, надiйнiша. Вiриш iй крiпко, влучна вона, без промаху б’е. На древко для стрiли найкраще годилися береза, ясен чи тополя, та де в Гетськiй пустелi дерево знайдеш. Полин та полин всюди. А Істр поруч, очерету – непроходимi заростi. Очерет добре пiдходить для древка стрiли – рiвний, без сучкiв, як у деревi, i не треба його обробляти. Щоправда, вiн надто крихкий, та й нелегко крiпити до очеретини наконечник стрiли. І зовсiм нiяк зробити в очеретянiй трубочцi вушко для тятиви. Коли ж натягуеш тятиву, очеретина розчавлюеться пальцями, при пострiлi ii геть розчiплюе тятива. Тож скiфи придумали так: в один край очеретини вставляли гiлочку грушi iз загостреним кiнцем, на який i насаджували наконечник, а в другий кiнець очеретини вставляли паличку з вушком для тятиви – ii вже пальцем не роздавиш при стрiльбi.
Сидить Гелон – стрiли майструе, думу думае. Бiля нього снiп очерету, гiлочки грушi, бронзовi литi наконечники. Вони у Гелона особливi – з його власною позначкою у виглядi хитроi закарлючки. Як пильно придивишся до неi, то лiнii мовби утворюють хижий дзьоб орла – улюбленого птаха Гелона. По тiй позначцi кожний скiф упiзнае наконечник стрiли старшого царевича.
Вибере царевич потрiбну йому очеретину, вiдрiже зайвину, вставить в один кiнець гiлочку з наконечником, у другий паличку з вушком. Але неопереною стрiлою в цiль не влучиш. Для цього найкраще годиться соколине пiр’я. Вiзьме Гелон перо, обдере тонкi пiр’iнки, мiцно прив’яже iх до очеретини тонкою смужкою шкiри – готова стрiла. Нову очеретину iз снопа дiстае, а в самого на думцi все вертиться i вертиться та македонка. Кажуть, вона – молода, сильна, зваблива. Буцiмто жоден чоловiк перед нею не встоiть. Атей же i подавно, жiнок вiн любить i мав iх за довге життя предосить. А все, бач, йому мало. Час уже старому готуватися до подорожi в свiт предкiв, а вiн любовi забаг, грищ з македонською звабою. Невже батько й справдi молодiе?
У дев’яносто лiт? Може, третiй вiк почне? Не бачити Гелону царства скiфського, так i помре всього лише царевичем…
Трiснула очеретина, Гелон незчувся, як i розчавив ii пальцями.
З бiлого шатра вийшла старша його жона, розповнiла, грудаста щокаста скiф’янка в ряснiй спiдницi, в червонiм каптанi, на грудях з десяток разкiв намиста, у вухах золотi серги спалахують. Побачила чоловiка, не доходячи до нього крокiв зо два, присiла i далi до мужа пiдповзла – виявляла цим свою покiрливiсть. Потерлась щокою об халяву чоловiкового чобота.
– Чого тобi? – буркнув Гелон, невдоволений, що вона перебила плин його думок.
