скачать книгу бесплатно
– Кажуть, Атей збираеться женитися на македонцi, – прошепотiла жона вiддано, по-собачому зазираючи мужу в очi.
– Кажуть! – буркнув Гелон, вiдрiзаючи ножем гiлочку грушi. – А тобi що?
– Македонка сина народить. От Атей i вiддасть йому царство свое.
Гелон взяв очеретину, мить подумав i незчувся, як очеретина трiснула в його пальцях.
– Що ти мелеш?! – сердито накинувся на жону. – Атею дев’яносто, якi вже там дiти!
– Еге, так вiн же… Атей наш… молодiе.
Гелон (хоч сам уже чув про це) злякано на жону зиркнув:
– Хто тобi сказав про таке?
– Усi кажуть…
– А ти… тримай язик за зубами! Щоб часом, бува, не стала нiмою.
Жона, оглянувшись, зашепотiла:
– Я тримаю, iншi пасталакають. А люди все знають, людям треба вiрити. Задарма язиками не плескатимуть. Тому й жениться Атей на молодiй, щоб самому помолодiти. А тодi вже почне третiй вiк… А чого… Два прожив, може й третiй прожити. Вiн такий, йому i боги, i чаклуни допомагають, своi i чужi. А тобi нiхто не допомагае, тому ти й будеш довiку всього лише царевичем.
Трiснула очеретина, Гелон ii зi злiстю вiдкинув. Нову з снопа витягнув, але й вона трiснула – зовсiм пальцi задерев’янiли, нечутливими стали.
– Що ти розпатякалась своiм баб’ячим язиком! – крикнув на жону. – Каркаеш, як та чорна птаха!
– Так усi кажуть в степах, то i я кажу. Народить македонка синочка, i зробить його Атей царем…
– Старший в роду я!
– Еге, македонська змiя все зумiе по-своему повернути. Вона старого царя зачарувала? Зачарувала. Вона така, що й засохлу вербу зачаруе, i та зазеленiе. Кажуть, ночами царя обiймае. А старий i молодiе… Вона його ще й зiллям македонським напувае… Не переживеш ти його…
Трiснула очеретина…
«І справдi не переживу, – думав Гелон в розпачi. – Менi майже пiввiку, а батько наче вiчний… Не iнакше, як цар i справдi трете життя розпочав…»
Трiснула очеретина.
Гелон сплюнув i взяв лук – тятиву натягнути. Лук, як i всi луки, тугий, i натягнути його не просто. Потрiбне умiння. Гелон присiв на праву, пiдняту ногу, притис до стегна нижнiй кiнець лука, а тим часом лiва, витягнена нога лягла на нижне плече лука. В праву руку Гелон взяв за петлю тятиву i, натягуючи ii й одночасно згинаючи лiвою рукою верхнiй кiнець лука, iз зусиллям зiгнув його, пiдвiв кiнець до петлi, надiв тятиву, що так i забринiла.
Звiвся.
Лук сунув у горит, туди ж поклав з десяток щойно виготовлених стрiл.
– Коня! – крикнув, бiльше не звертаючи уваги на жону – набридла жона, нi почуттiв до неi не мав, нi потягу. Нiби вона i не жiнка. Батько он який старий, а й то молоду собi знайшов, а вiн…
Пiдвели коня.
– Подивлюся, що то за македонська змiя, – сказав i в сiдлi опинився, пустив коня вчвал…
Ще не доiхав до кочовища Атея, аж навстрiч вершник мчить. Зiркi очi Гелона здалеку запримiтили: не скiф. Чужак. І чомусь без шароварiв, голоногий. Гелон гмикнув – вершник без шароварiв, то таки й справдi смiшно. Але вiдразу ж i зiгнав з лиця посмiшку. Ноги! Якi ноги у вершника! І тут царевич збагнув: навстрiч мчить не чоловiк, а жiнка. Не скiф’янка… Гелон насторожився. Стривай, стривай!.. Про вовка помовка, а вовк i тут… Роздивився. Вершниця в грецькому хiтонi, рожевому й короткому, ось чому голi ноги… Загледiвши стегна вершницi, Гелон засовався у сiдлi. Ще пильнiше придивився. На вершницi македонський шолом з гребенем, червоний шкiряний панцир, обшитий по краях бiлою замшею. Поверх панцира плащ крилами за спиною у вершницi мае. На стегнi висить короткий меч. Чи не та це македонська змiя, що батька причарувала?
А напевне ж вона. Гасае у скiфських степах, як у себе вдома. Ну, постривай, чужачко!..
Оглянувся, навколо нi душi. Але все ж в кочовищi можуть загледiти. Заманити б чужачку подалi в степ, а там… Шукай вiтра в полi. Вовки й костi розтягнуть… Порiвнявшись, Гелон притримав коня, вершниця – теж. Глянула – затремтiв Гелон. Оце жiнка! Очi чорнi, блискучi, брови вузькi, як намальованi, смаглява. Бiлi зуби показуе. Життя у нiй так i нуртуе… А в очах, що в ii очах! Згадав Гелон своiх жiнок, аж похнюпився. З ким вiн живе? Тiльки що й називаються жiнками. Товстi, жиром позапливали, вуграстi, м’ясистi лиця, лiнивi та неповороткi. Як трухлявi сирi дрова, котрi не горять, а чадять тiльки. Нудно з ними, сiро. А це жiнка. З такою б пожити, таку б затиснути в обiймах… А так – вiк проживе i не знатиме, що таке справжня жiнка. А скiльки вже в нього того вiку лишилося…
– Ти хто… такий? – не зовсiм чiтко вимовляючи скiфськi слова, запитала македонка.
– А я не питаю, хто ти така, – Гелон не зводив з неi захоплених очей. – Бо й так знаю. Ти – македонська чаклунка. Та, що мого старого батька причарувала…
– Хм… – вона насмiшкувато на нього дивилась. – То ти…
– Я – Гелон, царевич.
Вона нiби пирхнула.
– А-а… царевич без царства? – протягла глузливо, обпекла його поглядом чорних блискучих очей, показала рiвнi бiлi зуби, облизала рожевi губи кiнчиком язика («Змiя, змiя, – майнула в нього думка, – жало виставляе!») i погнала коня в степ.
«Насмiхаеться?.. – спалахнув Гелон. – З мене, скiфського царевича?.. Уб’ю змiюку!..»
Повернув коня, помчав за нею.
Наздогнав не скоро – умiе чужачка верхи iздити, кiнь пiд нею так i стелеться. Але – наздогнав. У долинi, як царське кочовище з очей зникло. Це добре. Нiхто не побачить. Ось тут iй i кiнець буде. І не порятують ii македонськi чари!
Вона зупинила коня, напiвобернувшись, чекала його. На рожевих губах блукала все та ж глузлива посмiшка. Це Гелона розiзлило дужче, висмикнув меч, налетiв коршаком… Але вона вiдбила удар легко, нiби граючись…
– У-у… македонська змiюко!!! – вигукнув Гелон, але вигукнув захоплено. Вмiе володiти мечем. Така жiнка справдi чогось та варта. Але згадка, що ця чужачка причарувала батька, даруе йому нову молодiсть, розлютила Гелона. Розвернув коня i знову коршаком на неi налетiв. На цей раз удар вона не встигла вiдбити i ледь не позбулася голови. Бронзовий шолом з гребенем полетiв на землю. А iй на лице, на груди водопадом сипонуло чорне волосся – густе, хвилясте, як потекло. Вона труснула головою, вiдкинула волосся за спину i дивилась на нього насмiшкувато, кiнчик язичка облизував губи… Гелон розгубився, отетерiв, вражений нею… І рука застигла з пiднятим для удару мечем.
– Ца-аревич… – засмiялась вона i помчала геть. І волосся, i плащ позад неi маяли, на вiтрi трiпотiли, манили його.
– У-у… змiюка!!! – захоплено вигукнув Гелон. – Моею будеш! Нiкому тебе не вiддам. Навiть батьковi. Ти занадто щедра радiсть для старого дiда. Вiн свое вже вiдлюбив, досить з нього!
Наздогнав македонку (та вона, певно, i не втiкала), схопив за талiю, вирвав жiнку з коня i кинув ii на шию свого коня. Вона обхопила його за шию руками, i вiн ледве не задихнувся вiд пахощiв молодого жiночого тiла.
– Не вiддам! Нiкому тебе не вiддам!!! – в якомусь збудженнi вигукував вiн. – Моею будеш. Царицею тебе зроблю.
Вона смiялась, губами йому лоскочучи щоку.
– А ти спершу сам царем стань…
– Стану! Наперекiр всьому стану! І ти будеш царицею скiфською.
Вони зсунулись з коня i попадали в густу траву, а конi iхнi помчали далi степом…
Звiдтодi македонка Фiя почала таемно зустрiчатися iз старшим сином Атея. Майже щодня мчала на конi у степ, до ii поiздок уже звикли в кочовищi i не звертали на них уваги. В умовлене мiсце, у вибалок приiздив i Гелон – без македонки вiн уже не мiг i дня прожити. Зустрiвшись, пускали коней пастися, а самi падали в густу траву… Коли, стомленi любов’ю, лежали в травi, Гелон посмiхався, дивуючись своему щастю. Майже пiввiку прожив вiн, гадаючи, що так i треба жити, i тiльки оце виявив, що е у свiтi щастя. Фiя схилялася над ним, накручувала на палець кiнчик його бороди, шепотiла:
– Тобi… тiльки тобi треба царем бути. Ти – спадкоемець скiфського трону…
– Як предки покличуть батька, так i стану царем.
– Доки батько пiде у свiт предкiв, життя твое може й скiнчитися, необачний царевичу!
Як вона жагуче його обiймала! Терлася щокою об його щоку, шепотiла:
– Квапся, бо Атей мене забере…
Вiн стискував кулаки, темнiв на виду:
– Не вiддам! Я тебе знайшов i нiкому не вiддам!
– Цар i питати не буде, – розпалювала його гнiв. – Атей сказав, що зробить мене своею царицею, – це була неправда, Атей iй цього не обiцяв, але Гелон повiрив. Звiвся, руки тремтiли. За меч схопився.
– Ось меч мiй, вiн свiдок, що не вiддам тебе нiкому!
– Навiть самому Атею?
– А що менi Атей? Навiть самому богу тебе не вiддам. Клянусь бородою Папая. Батько вiджив свое. І вiдлюбив. І вiдцарював. Досить з нього. У цих степах мае початися мiй час. Мое царство. І ти будеш моею царицею!
– Якби батько твiй та довго не жив, ти б уже давно був царем, – зiтхала Фiя.
Погляд Гелона темнiв.
Фiя добавляла у вогонь хмизу.
– Якщо ждати-чекати, доки старого царя заберуть до себе предки, чи й життя твого вистачить?
Це розумiв i сам Гелон, пора було дiяти. Тiльки ось як… Фiя про що б не говорила з ним, а все навертала його до думки – пора. Допоки ждати… Гелон вже почав iй подобатись. Спершу Фiя дивувалась своему почуттю, не вiрила йому, вiдганяла його… Старшого Атеевого сина вона вибрала тiльки тому, щоб за його допомогою внести розбрат в царську сiм’ю, зробити Гелона противником царя, пiдштовхнути сина до сутички з батьком. А виконавши те, заради чого ii й привезли до Скiфii, вона повернеться в Македонiю. Вiрила тому, iнакше й бути не могло, адже в Македонii ii чекав Іолай… Та коли зненацька для самоi себе – спершу розiгруючи палку пристрасть – почала захоплюватись Гелоном, то вперше подумала: а якщо Гелон i справдi стане царем Скiфii, то чи варто iй тодi повертатися в Македонiю, краiну свого рабства? Ставши жоною Гелона, вона стане царицею Скiфii. Навiщо iй тодi Македонiя i навiть… навiть сам Іолай? Заради нього сюди йшла. Щоб завжди бути з ним. А тепер збагнула: Гелон – кращий вибiр. Атей все одно довго не житиме, не вiчний же вiн, зрештою. А тiльки вiн пiде у свiт предкiв, як Гелон стане законним царем Скiфii, а вона – царицею. І що тодi iй якась там Македонiя, де вона була всього лише покоiвкою в багатому домi. І рабинею водночас. І що iй тодi Антiпатр зi своiм синком, коли сам цар Фiлiпп буде iй – царицi Скiфii – рiвня. Іолая вона кохала – боги тому свiдки. І зараз ще кохае, але кожний мусить влаштовувати свое життя так, як краще. Якщо вона й виконае завдання Антiпатра, то ще невiдомо, чи дозволить вiн своему синовi одружитися на колишнiй покоiвцi своеi матерi. Антiпатр знатний i самолюбивий, багне невiстки знатноi. Звичайно, виконавши завдання, вона отримае волю, але що та воля важить у свiтi, де пануе той, хто сильний, знатний i багатий. А Гелон, здаеться, захопився нею по-справжньому. То чи не краще спровадити старого царя на той свiт i стати царицею Скiфii? Іолай, звичайно, кращий за Гелона, молодий i вродливий юнак, але… Але без волi батька вiн i кроку не зробить. А Гелон принесе iй бiльше, найбiльше за будь-кого. Заради неi вiн готовий на все. В цьому вона невдовзi переконалася ще раз.
– Не вiддам! Нiкому тебе не вiддам!!! – в якомусь збудженнi вигукував вiн.
Першою про зв’язки Гелона з македонкою дiзналася його старша жона i почала погрожувати мужу, що донесе Атею… Гелон побiдкався перед Фiею, спитав, що йому робити. Фiя зневажливо сказала:
– Мрiеш стати царем самоi Скiфii, а не в силi впоратись з якоюсь зарозумiлою бабою?
Гелон глянув на неi, нiчого не сказав.
А другого дня вранцi його старшу жону знайшли мертвою в ii шатрi. На те нiхто й уваги не звернув: померла жiнка, то й померла. Всi помирають, коли надiйде черга, то що ж тут дивного? От i старшiй жонi царевича надiйшла черга вiдправитися у свiт предкiв.
Гелон поховав старшу жону пишно, як i належить ховати невiстку самого царя Скiфii. Атей на похоронi не був, але синовi через посланця висловив свое спiвчування…
Поховавши жону, Гелон на черговiм таемнiм побаченнi з Фiею так iй сказав:
– Та, що втручалася не в своi справи i сунула нiс туди, куди iй не можна було, вже на тiм свiтi. А звiдти вона нiчого не донесе Атею. Залишилися молодшi дружини. Але вони нiчого не вартi, хай ведуть господарство. Радiстю моею будеш ти.
Охоронець царя вiд злих духiв
Вiдразу ж за великим i пишним царським шатром з бунчуками на списах i двома очищувальними багаттями бiля входу, за котрим день i нiч слiдкували старi дiди, трохи осторонь самотиною стояла маленька юрта з бiлоi повстi. Навколо неi викладено застережливе коло з бiлого камiння, яке навiть пiд загрозою смертноi кари не посмiв би переступити жоден скiф. У тiм колi на високих тичках висiли вовчi та кiнськi черепи, вибiленi сонцем i дощами, черепи обвивали засушенi чорнi гадюки iз загрозливо роззявленими ротами. Вони й стерегли вхiд до юрти. Черепи iнодi нi з того нi з сього починали торготiти й обертатися навколо тичок, водячи сюди й туди порожнiми очними ямками, а висушенi гадюки ворушилися, наганяючи на забобонних скiфiв священний жах.
У тiй юртi жив царський чаклун-енарей – охоронець Атея вiд усiеi нечистi, злих духiв i злих помислiв, його лiкар i знахар.
Скiфи завбачливо обминали те мiсце. А якщо хто блукаючи й опинявся бiля юрти енарея, то, загледiвши черепи на тичках i висушенi чорнi гадюки, здригався, вiдмахувався руками, наче вiдганяв вiд себе невидиму силу й задкував геть подалi вiд того небезпечного мiсця. І довго потiм тремтiв та здригався, нiби струшував з себе щось липке й бридке. А може, тому, що енарей, будучи чоловiком вiд народження, ходив у жiночому вбраннi й намистi, а голос мав тонкий, негарний, не схожий нi на чоловiчий, нi на жiночий. Енарея боялися i коли його здибували в кочовищi, то намагалися хутчiй шмигнути за чиесь шатро чи за повозку. А як стикалися вiч-на-вiч, то опускали очi й поштиво кланялись, аби не розгнiвити чаклуна – лиха потiм не обберешся. Вiрили: енарей усе може, адже знаеться з нечистю i ночами обертаеться в степового вовка чи й гадюку i повзае тодi навколо царського шатра – Атея оберiгае. А досить чаклуну тричi свиснути, як кiнський череп, заiржавши, зiскакуе з тички, енарей сiдае на нього i незримо лiтае темноi-претемноi ночi над кочовищем, видивляеться та вислуховуе, чи нiде проти царя лихого слова не чути, чи нiхто не дае його iменем фальшивоi клятви? Бо хто, поклявшись iменем царя, не дотримае своеi клятви, того буде негайно покарано на смерть – фальшива клятва царським iменем завдае великоi шкоди царю. А того, хто пом’яне енарея недобрим словом, не кажучи вже про недобрий вчинок, чекае не одне, а цiлих сiм лих: енарей може будь-кого зурочити, будь-кому завдати шкоди.
Над бiлою юртою вився густий бiлий димок, вiн то клубками вихоплювався з отвору юрти, й тодi над нею вився рiй iскор, то виростав сiрим стовбом. Всi знали – енарей чаклуе, енарей готуе зiлля царевi.
Енарей i справдi готував для царя зiлля. А щоб нiхто не наврочив i не послабив силу трав, варив те зiлля в юртi, заховавшись там вiд лихих очей. Посеред юрти, якраз пiд отвором вгорi, на пiддонi стояв бронзовий, чорний вiд диму казан, а в ньому шипiло й булькало густе й темне вариво. Енарей – худий i високий, в жiночому вбраннi, подзвонюючи разками скляного намиста, то стрибав у пiтьмi юрти навколо казана, вимахуючи руками й щось вигукуючи, то мiшав черепком вариво i теж шепотiв заклинання i намови.
У юртi стояв густий, духмяний запах степових трав. Всюди, заткнутi за лозу, з якоi був виплетений кiстяк юрти, стирчали пучки трав, звисали й угорi, пiдвiшенi на смужках шкiри, й тихо шелестiли, як енарей зачiпав iх головою чи плечем. Збирав енарей трави i вдень, i вночi, при повному мiсяцi (е такi трави, котрi треба збирати лише при повному мiсяцi), збирав у вечорових сутiнках, i при свiтлi вранiшньоi зорi, коли тiльки-но народжувався бiлий день. Зiлля завжди допомагало царю, проганяло вiд нього болячки i на ноги його пiднiмало. Та цього разу енарей мало вiрив у чудодiйну силу трав. Зiлля було готове, остудити його i час нести царевi, а енарей все ще вагався: а раптом воно не подiе – чекай тодi царського гнiву! Та i як те зiлля подiе, коли Атею дев’яносто лiт! Нiколи не чув енарей, щоб такi старезнi дiди та пiсля зiлля ставали з жiнками такi ж, як i молодi чоловiки. Вiдгуляв Атей свое, вiдлюбив, пора вже й угомонитися, а вiн не вгамовуеться, сподiваеться на другу молодiсть.
Все нiби тямив енарей, багато чого такого вiдав, про що простим скiфам не дано знати, в травах знався, як нiхто. Але одного збагнути не мiг: i чому це чоловiкiв так тягне до жiнок, що вони у тих жiнках знаходять, чим iх тi жiнки манять-ваблять, що вони самi не своi стають i ладнi за якусь там спiдницю i на муки iти, i на саму смерть. А вже позагравати з жiнкою чи дiвчиною, обняти ii, ущипнути – так i тягне чоловiкiв. І, певно, вони мають од того чимале задоволення, бо очi iхнi тодi блищать, самi вони збуджуються, а на губах блукають якiсь загадковi, наче хмiльнi посмiшки. А зберуться докупи, то пiсля коней тiльки й говорять про жiнок. І таке говорять, i такими словами говорять, що енарею – бррр!!! – не по собi стае. Незбагненне те було енарею. Не знав вiн любовi. І вже й не знатиме нiколи. Кастрували його ще малим хлоп’ям, як в науку старим чаклунам вiддавали. І вирiс вiн серед чаклунiв, i сам чаклуном зiстарiвся, а батька з матiр’ю бiльше не бачив. І не знае, чи живi вони, чи давно вже у свiтi предкiв. Всього навчили його скiфськi чаклуни i знахарi, лiкувальники зiллям i словом, а щодо жiнок, то – зась! Самi нiчого не знали, що таке жiнка (хоч i вбиралися в жiноче вбрання), i йому нiчого не передали. Зась, то й зась!
Але зiлля царевi треба нести. Закрутила йому голову македонка, здурiв старий цар, спокiй втратив, немислимого забаг. Дивувався енарей жiночiй всемогутностi – навiть самого царя вони можуть вкрутить. І вiд чого вони такi всесильнi? Не мiг цього збагнути енарей, а зiлля царевi треба нести, а в силу його цiлющу на цей раз не дуже вiрив енарей. Не навчений був таке зiлля готувати, щоб дiди молодими ставали. Нiхто з чаклунiв цьому не навчений, хоч зiзнаватися й не можна. Бо знали б чаклуни такi трави, то перш за все самi б вiчно молодими були. А так старiють, як i всi, i як i всi, помирають. А люди вiрять, що вони – чаклуни – все можуть. Наiвнi. А може, то лише скiфськi чаклуни того не вiдають, а чужi все знають?
І подумав енарей: а пiду я до македонки… Коли вона самого Атея причарувала, то мусить все знати. Може, у них, у македонцiв, е таке зiлля?
Як споночiло, кажаном у ii шатро проник – безгучно i нiмо. В шатрi свiтильник тямно блимав, македонка на хутрах лежала.
– Хто? Що? – схопилась, у руках вузьке лезо кинджала блиснуло, в самоi очi горять, волосся розпущене…
«Чаклунка, – подумав царський чаклун. – Вiдьма македонська. Все знае i чари мае, бо чого б тодi по нiй сам Атей сох…»
А вголос тихо сказав:
– Це я…
– Я не знаю тебе, скiфе, – верескнула жiнка. – Чого тобi треба? Вийди, бо зараз же гукну варту царя.
– Я – енарей самого царя… Не бiйся мене, македонко.
– А-а… – придивившись, вона гидливо пiдiбрала губи, кинджал у пiхви сунула, вiдвернулась. Вiн не подивувався, бо й сколоти, коли вiн з’являвся, теж отак гидливо пiдбирали губи.
– Чого тобi, скiфський енарею? – поспитала, а сама дивилася мимо нього – терпiти не могла кастрованих чоловiкiв, котрi в жiноче вбрання вбираються i бороду та вуса вищипують, намистечко скляне носять – бррр!..
– Чи мають вашi македонськi чаклуни таке зiлля, од якого б старi чоловiки ставали такими, як молодi? – поспитав вiн все так же тихо i смиренно.
– Тобi й зiлля не допоможе.
Вiн не образився – звик.
– Не про мене мова.
– Хто ж це з ваших дiдiв забаг за спiдницями на старостi побiгати? – чмихнула вона, i ii осiнило в ту мить: чи не для Атея шукае зiлля енарей? А напевне ж, для Атея, для кого б iще, вiн же царський чаклун. – У наших македонських енареiв е таке зiлля, – раптом сказала вона, i голос ii став чомусь уривчастим, заметушилась, щось шукала, перебирала. – Допоможу тобi, дам такого зiлля, тiльки… – значуще подивилась, – нiкому анi слова, анi пiвслова. Бо коли про зiлля недобрi люди знатимуть, воно втрачае чарiвну силу.
