скачать книгу бесплатно
– Гм… Цiкаво, – та в единому оцi Фiлiппа гнiздилася недовiра. – Дев’яносто лiт – це таки дев’яносто лiт. Тут i твоя зваба-змiя нiчого не вдiе. Дiд е дiд, на бiса йому молодичка? Та ще гаряча. Ха!
– При Атеевi знаходяться два його сини, вони не байдужi до жiнок. Особливо старший, Гелон. От наша жiнка й зiграе роль троянського коня, що проникне у ворожий табiр, несучи небезпеку в своему черевi. Подаруемо ii Атею, вiн з нею, припустимо, нiчого не зможе зробити, але, як i кожний скупердяга, триматиме кралю при собi. Це викличе незадоволення в його старшого сина, бабiя, до речi. До всього ж, наша зваба зумiе закохати в себе Гелона. От i налаштуе свого коханця проти батька.
– Це вже дiло, – схвально мовив Фiлiпп. – Маеш таку звабу-змiю? Ти впевнений за неi? Виконае нашу задумку?
– Жiнка, котру маю на прикметi, така, що й сухе дерево в себе закохае, а сина Атея й поготiв.
– Еуге! Калiсто[12 - Еуге, каллiсто – грец., хорошо, добре.]! – вигукнув Фiлiпп. – Не будемо гаяти часу – готуй звабу, а заодно й послiв до Атея. А я зараз напишу до скiфа листа.
Антiпатр звiвся, кивнув царю i з гiднiстю вийшов – стрiмкий i легкий на ходу. Фiлiпп ляснув в долонi, крикнув служцi:
– Пива i писаря до мене!
Коли писар з’явився, Фiлiпп, лежачи на овечiй шкурi та смакуючи пивом, заходився диктувати:
– «Фiлiпп, цар македонський, Атею, царю i народу скiфському – радуйтесь!..»
«Дочка фракiйського вождя»
Фракiйцi продавали своiх дiтей на чужину.
Такий був звичай. А втiм, це тiльки так говорилося – звичай. Щоб пощадити власну гордiсть, якоi було безмiр, i уявну, котроi вже й слiду не лишилося, незалежнiсть. Торгiвля власними дiтьми – то була едина можливiсть для малоземельного, але багатодiтного селянина виборсатися з борговоi петлi. Коли вона зашморгувала горло, тодi вибирали когось iз своiх дiтей – здоровiших та пригожiших. Як дiвчаток, так i хлопчикiв. На них – особливо гарненьких та звабливих – завжди був стiйкий попит у грецькому, македонському, перському та в iнших свiтах.
Фiю теж продав у рабство рiдний батько.
«Жити в неробствi, розкошувати – то е найвища доблесть, а обробiток землi – ганебне заняття», – говорили знатнi i можнi фракiйцi. Найблагороднiшим вважався той, хто не працюючи жив дозвiльно. А батько Фii трудився тяжко, бо простого був роду, селянського, тож мусив займатися ганебним, з точки зору багатих, заняттям – обробляв землю. Мав клаптик землi i купу дiтлашнi – сама дрiбнота. Земля не завжди родила. Боги щедрi швидше на неврожай, анiж на статки. Не рятувала й Бендiда, богиня-захисниця родiв фракiйських i всiх, хто спiльно живе з ними в селах. Не рятував i бог сонця Дiонiс. Земля бiдна, дощiв мало. В iнших краях Фракii, кажуть, землi родючiшi, ниви там густо колосяться, а в них не те… Камiння, сухе груддя. Вода глибоко, сонце пекуче. Що на такiй землi вродить? Тiльки бiднiсть та горе. Щоб вижити i сяк-так звести кiнцi з кiнцями, доводилось залазити в борги. А вони мали здатнiсть рости швидше, анiж врожаi. І щоб iх позбутися, доводилося залазити в новi борги.
Вони росли й росли, а повертати не було чим, бо засуха йшла за засухою, i нивка родила ледь-ледь. А тут ще й дарунки треба раз по раз пiдносити: царю, пародантистам (правителям, котрi походили з царського роду, а iх та iхнiх сiмейств розвелося у Фракii, що комашнi!) І всiм треба дарувати. Примусове пiдношення прикривалося формулою «добровiльнi дари». Але то була данина. І де ii взяти селянину – те можних i знатних нiколи не цiкавило. Цар привчав своiх пiдданих: краще давати, анiж брати. Сам брав, хоч це i було, за його ж власним повчанням, не краще, а гiрше. А втiм, цар брав з вождiв та пародантистiв, а тi в свою чергу брали з простого люду. Давали «добровiльнi дари» селяни ще й грабiжникам, любителям легкоi наживи, котрi на прудких конях налiтали на села – грабiжниками здебiльшого виступали вождi сусiднiх фракiйських племен, чи й, досить часто, сам цар. Коли вiн iз загонами вершникiв i порожнiми повозками з’являвся в краю того чи iншого племенi – мусили давати. Добровiльно. Інакше де ж твоя гостиннiсть та щедрiсть душi? А втiм, не даси – цар сам вiзьме, а тодi буде гiрше.
А земля родила все менше й менше, загони для худоби порожнiли, села обезлюднювали. Коли припiкало, коли нужда заганяла в безвихiдь, закладали едине свое багатство – землю.
Заклав свою нивку i батько Фii. З боргами вiн розплатився, але змушений був тепер за той заклад вiддавати позикодавцю одну шосту свого врожаю. Минуло неврожайне лiто, потiм ще одне, батько заплутався в боргах i змушений був позичати ще i ще. Одночасно росла й частка врожаю, яку вiн вiддавав кредитору. Виходу вже не видно. Вiддавши майже весь урожай, сiм’я жила надголодь. А тут зима. Хоч вовком вий. Тодi батько взяв грошi пiд заставу своеi особи i членiв сiм’i. Це була вiдчайдушна i остання спроба виплутатися з боргiв. Не виплутаешся – станеш дулом. Залежним вiд свого позикодавця, його рабом. Чи майже рабом. Вiн продасть свого позичальника i його сiм’ю в рабство, а землю забере собi. Так траплялося не раз. І нiхто не порятуе, бо кожний комусь щось та винен. І той, хто став дулом, у вiльнi громадяни вже не повертався.
І тодi батько зiбрав дiтей i сказав, нi до кого не звертаючись i нi на кого не дивлячись:
– Когось iз вас я мушу продати на чужину.
Дiти – дрiбнота, одна одного менша. Злякалися, почали ревти. Ховалися одне за одного. Батько не прислухався до iхнього крику. Кричи не кричи, а все одно когось треба продати – виходу не було. Пильний батькiв погляд зупинився на Фii, старшiй своiй, первiстцi. Їй уже виповнилось тринадцяте лiто. Витяглась, як лозина, гнучка, в’юнка, личком гарненька, однi очi – великi, чорнi, не по лiтах серйознi та розумнi – чого вартi. Груденята тiльки-но проклюнулись. Чорне волосся аж до плiч.
– Доведеться тебе, дочко моя найстарша, – зiтхнув батько i геть запечалився. – Ти вже на мене зла не май – безвихiдь. Боги тому свiдками. А коли кажу неправду, хай громом мене поразить Бендiда. За тебе греки бiльше дадуть, як за iнших моiх дiтей. Ти мовби й не селянка на вигляд. Тебе б лише вiдгодувати та зодягти гарно – цiни б тобi не було. Але – борги за шию душать, мушу тебе продати, бо iнакше сам дулом стану, мене тодi продадуть, а дiтлашня вся в рабство пiде. То краще ти одна. Порятуй нас, дочко, i зла на нас не май.
…Фiю купив грек Гiппiй. Афiнський купець. Маленький, лисий, напрочуд меткий i жвавий. Все, що не бачив – людей, худобу, речi – до всього вiдразу ж прицiнювався. Був упевнений: у свiтi все продаеться i все купуеться. На тiм i свiт стоiть.
Гiппiй щолiта приiздив у Фракiю, скуповував у розорених селянських сiм’ях дiвчаток та хлопчикiв. Живий товар переправляв в Афiни i там, на невiльницькому ринку, перепродував втричi дорожче – спiввiтчизникам, а також перським чи македонським чи ще якимось там купцям. А перепродавши, по веснi знову збирався у Фракiю i закупляв за безцiнь нову партiю хлопчикiв та дiвчаток.
«На мiй вiк дiтей у Фракii вистачить, – часто казав торговець малолiтнiми рабами. – Ще й синам моiм залишиться, Фракiя плодюча».
Синiв своiх Гiппiй теж навертав до работоргiвлi. З того й жив. І навiть багатим став – в Афiнах мав пишний дiм з бiло-рожевими мармуровими колонами, а за мiстом кiлька маетностей, безлiч рабiв. І був вельми шанованим в Афiнах купцем, поважним громадянином.
Потрапивши в Афiни, Фiя швидко забула свою далеку, бiдну i назавжди втрачену батькiвщину. Тiльки й пам’ятала випалену сонцем рiвнину, пологi пагорби на обрii, нивки з жовтою пшеницею. Та ще поселення, у якому народилася, – розкиданi там i тут хатки, мiж якими кривуляли стежки, де-де огорожi, викладенi з камiння, загони для худоби… Та ще запам’ятала, як ii везли, запам’ятала три повозки з дiтлашнею… А у вухах ще й досi стоять дитячi крики. Грек Гiппiй метався i намагався розрадити малолiток. Навiть ласощi давав.
На Фiю вiн звернув особливу увагу. Дiтей з тiеi партii перепродав швидко, а ii лишив. Для чогось берiг. Годував добре, не кривдив. Навчав ii гарним манерам та все бiдкався, що вона довго не поправляеться… Часто оглядав ii голу, мацав руки, ноги, стегна, груди, живiт. Вiдходив, милувався нею – висока, гнучка, тоненька. Чорнi, як вогонь, очi. Скрадлива хода. Захоплено цмокав язиком. Але не чiпав, бо, певно, гадав на ii дiвоцтвi заробити.
Оглядав руки, довгi тонкi пальцi з видовженими нiгтями. Радiв, що в неi видовжене, благородно-вродливе лице.
– Не могла така дiвчинка народитися в сiм’i селюка! – вигукував уголос i цмокав язиком. А якось сказав Фii (вiн умiв i по-фракiйському говорити, робота до того зобов’язувала):
– Хочеш, щоб доля твоя була кращою?
«Хто цього не хоче?» – подумала вона i кивнула головою.
– То слухай мене, Гiппiя, в руках якого багато-багато перебуло такого товару, як ти. Слухай i не пропадеш. На вигляд ти – благородного походження. Тож забудь, чийого ти роду насправдi. Ти – з дзiбiтiдiв… Так у вас, здаеться, називають благородних фракiйок та фракiйцiв? А точнiше, ти дочка фракiйського вождя… ну хоча б, хоча б Кiмона. Ти – знатного походження. Знатна фракiйка. Дочка вождя Кiмона, запам’ятай це iм’я.
Фiя все збагнула. Оголосивши рабиню знатною, Гiппiй продасть ii дорожче. Втричi. Погодилась. А раптом i справдi буде краще? І повiрила. Інодi iй i самiй здавалося, що вона дочка фракiйського вождя Кiмона – знатна, можна, котру розбiйники захопили i продали в рабство. І Фiя аж запишалася собою, що вона не така, як iншi фракiйськi рабинi.
Гiппiй застерiг свого управляючого будинком:
– Хто зачепить цю фракiйку – того продам на рудники. Вона менi потрiбна незайманою.
Фiю не чiпали, не зобижали, i було iй вiдносно легко. Годували добре.
– Їж, iж, – лагiдно призапрошував Гiппiй. – Мусиш бути в тiлi, адже ти знатного роду.
Згодом привiв якогось чоловiка, i той зробив Фii татуювання. На грудях i на руках. Татуювання у фракiйцiв – то перша ознака благородного походження. Чим знатнiшi жiнки, тим пишнiшi у них татуiровки. Багатi неодмiнно розмальовували i своiх дiтей – про це грек Гiппiй добре знав. А якщо Фiя походила iз знатного роду вождя Кiмона, то мусила мати татуiровку.
Коли продавав ii македонцям, то вихваляв:
– Подивiться, яка благородна. Яка татуiровка! Знатна полонянка, за великi грошi купив ii у розбiйникiв, собi берiг, та нужда примушуе продати. Рiдна дочка фракiйського вождя Кiмона.
Торгувався затято i продав Фiю втричi дорожче.
Так Фiя опинилася в Македонii.
Там ii перекупив хтось з придворних Фiлiппа, а вiд нього вона невдовзi потрапила до Антiпатра – царський радник саме пiдшукував для своеi дружини молодих, вродливих i, бажано не з простого роду, покоiвок. Тож «дочка фракiйського вождя», а тепер рабиня пiдiйшла якраз доречно. Так Фiя стала покоiвкою в гiнекii Антiпатрового палацу, прижилася в нього i непомiтно виросла, перетворившись у гарну дiвчину – вiдважну i вiдчайдушну. Все вмiла робити, все горiло в ii руках. Дружина Антiпатра не могла нею нахвалитися. Особливо Фiя уподобала верхову iзду. Щолiта Антiпатрове сiмейство перебиралося в замiський маеток, а там були конi, тож Фiя змалку до них пристрастилася. Коней любив i син Антiпатра Іолай, удвох вони й носилися верхи. І нiчого Фiя так не любила, як швидку iзду i гарячих, норовистих коней. Хоч i вважалась покоiвкою, але жила на правах нiби родички господинi. І представляли ii не iнакше, як «дочку фракiйського вождя». Про це дружина Антiпатра не забувала похвастати нiби мiж iншим, що в неi, тiльки в неi навiть покоiвка i та iз знатного роду.
Все було б добре, аби Фiя не закохалася в Антiпатрового сина Іолая. Вiн, здаеться, теж був небайдужий до юноi i пристрасноi покоiвки своеi матерi. І нiчого дивного тут не було. Фiя – слiпуча красуня, вогонь-дiвчина. Розумна, вiдважна. Іолай вiд неi був у захопленнi i часто забирав ii на верховi прогулянки. Днями вона пропадала невiдомо де. Фiя вже й не виконувала обов’язки покоiвки, остаточно утвердившись спершу на правах родички Антiпатра, а згодом i коханки його сина.
Антiпатр занепокоiвся. Що покоiвка стала коханкою сина – на це вiн би й уваги не звернув, звичне дiло. Але син, здаеться, аж надто захопився рабинею. І захоплення ось-ось переросте – якщо вже не переросло – в кохання. Хай забавляеться паросток покоiвкою, але не про таку пару своему синовi мрiяв Антiпатр. Хiба мало в Пеллi дочок iз знатних македонських родiв? Не кажучи вже про дочок великих людей Грецii, все ж таки його батько не просто знатний македонець, а – друга особа в царствi.
Антiпатр поговорив з Іолаем, заспокоюючи себе, що в того – звичайне захоплення вродливою рабинею. А вродливими рабинями своеi матерi захоплювався в юностi й вiн сам. І тi рабинi були першими жiнками, яких спiзнав Антiпатр. Тож хай i в сина першою спiзнаною жiнкою стане рабиня, але й тiльки. А виявилось, що нi. Іолай закохався в рабиню з усiм запалом юного серця i тiльки з нею – от наiвний! – вбачае свое щастя. Антiпатр завжди вiдзначався витримкою та несуетнiстю. Тож все спокiйно обмiркувавши, не став анi гримати на сина, анi переконувати його – хто ти, мовляв, а хто вона. Закоханi слiпi й глухi до будь-яких доказiв розуму, iм нiчого не доведеш. Вирiшив сина не чiпати, не сперечатися з ним, а тихенько спровадити Фiю. І не лише з свого палацу, а й з Пелли. Куди-небудь, аби подалi не лише вiд Пелли, а й, бажано, вiд Македонii. Клопотiв з цим не передбачав, таку вродливицю грецькi купцi в нього з рук вихоплять. А син пожуриться та й заспокоiться. Молодiсть швидко знаходить нову втiху… Коли ж з’явилася задумка подарувати скiфському царю звабливу юнку, Антiпатр аж руки потер: кращоi змii за Фiю для цього дiла i не знайдеш – вродлива, i вiдважна, i надiйна. І будь-кому голову закрутить. І заради свого щастя пiде на все. Шкода було ii втрачати задарма – мiг за таку рабиню взяти добрi грошi, але вирiшив не скупитися. По-перше, для державних цiлей пiде Фiя, а по-друге, вiн, Антiпатр, сина порятуе.
Так була вирiшена доля Фii.
Задуманого не вiдкладав. Та й часу на роздуми не мав. Повернувшись вiд Фiлiппа, Антiпатр вiдразу ж викликав до себе Фiю. Пильно дивлячись iй у вiчi, запитав:
– Скажи-но менi, тiльки чесно: чи обидив тебе хто-небудь в моему домi?
– Нi, – твердо вiдповiла дiвчина.
– І – добре, – Антiпатр помовчав, уважно розглядаючи покоiвку своеi дружини. – Ти росла з моiми дочками, хоч i була покоiвкою. Росла, як знатна.
– Я – дочка фракiйського вождя! – визивно i не без гордощiв вигукнула Фiя.
– Не будемо про це… – стримано мовив Антiпатр. – Чия б ти не була дочка, але зараз ти моя рабиня, i я вiльний з тобою робити все, що завгодно.
Фiя зблiдла.
– Заспокойся, зла тобi не бажаю. Але й волю за спасибi не одержують. А волю, напевне, хочеш мати?
– Який раб про це не мрiе, – зiтхнула. – Але воля коштуе дорого.
– Так, дорого, – пiдтвердив Антiпатр.
– Я знаю про це i готова… готова заради волi на все, – вигукнула Фiя.
– Тодi слухай мене. Але те, що я скажу, мусить залишитися мiж нами. Чуеш? Назавжди! (Покоiвка кивнула на знак згоди.) Так ось: виконаеш мое завдання – все матимеш. І – волю також.
– Навiть… о, боги, я боюся й подумати про це, навiть Іолая?
– Навiть Іолая, – погодився Антiпатр, знаючи, що звiдти, куди вiн хоче ii послати, вона вже назад не повернеться. – Знаю, що ти небайдужа до нього. Тож i постарайся…
– Небайдужа? – вигукнула вона аж обурено i далi говорила… нi, вигукувала: – Та я жити без Іолая не можу! Вiн дорожчий менi навiть за саму волю! Я кохаю його! Вiн у свiтi найкращий, единий! І-iо-ола-ай! – проспiвала нiжно i вся заусмiхалася, i в ту мить навiть Антiпатр позаздрив рiдному синовi – його, Антiпатра, так ще нiхто не кохав.
– Я вiрю в твоi щирi почуття, – заговорив заспокiйливо, з батькiвськими iнтонацiями в голосi. – Вiрю, була б щасливою з Іолаем, сином моiм. Але подумай сама…
– …хто я i хто Іолай?
– Так…
– Я про це думала i думаю. Я… рабиня.
– От i добре, що даеш собi раду, знаеш, хто Іолай i хто ти. І разом вам нiколи не бути.
– Краще смерть, анiж таке чути!
– Почекай, не гарячкуй! Старших треба слухати доти, доки вони не закiнчать свою мову. Що я хочу сказати? Разом вам нiколи не бути, якщо ти…
– Я готова на все, аби разом з Іолаем…
– Вже те, що я придiляю тобi, своiй рабинi, стiльки уваги, про щось та говорить. Я хочу тобi добра. І ти матимеш все, якщо виконаеш мое завдання. І тодi я вiддам тебе за Іолая. Хоча завдання, затям, нелегке. Навiть важке, дуже важке. Але й плата за нього велика: воля та Іолай, твiй коханий. А тепер слухай мене уважно…
Де був Фiлiпп ранiше зi своiм дарунком?
Атей чистив свого коня.
Це був не звичайний, низькорослий, скiфськоi породи, непоказний iз себе, хоч i витривалий кiнь, а придбаний за золото десь на сходi, у персiв, високий, породистий, чистокровний скакун з гнучкою шиею, золотисто-осяйний. Ним Атей особливо дорожив. Кiнь – гарячий i рвiйний – нетерпляче перебирав тонкими ногами, високо закидав красиву голову, тупцявся. Пирхав i кудись поривався, ловлячи губами й чутливими нiздрями гiркуватi од полину степовi вiтри, що залiтали в кочовище, кличучи до себе скакуна. Його вуха, що так i ходили, вловлювали далеке вiдлуння кличного iржання молодих кобилиць у степу, збуджуючи перського чистокровного коня, вiдбираючи в нього спокiй.
– Почекай, скоро в похiд пiдемо, там полiтаеш степами широкими, – лагiдно гомонiв до нього цар. Вiн тримав коня однiею рукою за вуздечку, а другою, стиснувши шматок бiлоi повстi, витирав лискучi боки, шию, ноги i час од часу позирав на бiлу повсть – чи не забруднилася? Шматок повстi залишався незаймано-бiлим, i це радувало царя – чистий кiнь, доглянутий. А чистий, сильний i доглянутий кiнь – такий i його господар, кажуть степовики, i кожний ходить бiля коня, як бiля лялечки.
Поляскуючи скакуна по нагуляному крупу i крутих, аж лискучих боках, Атей добродушно бурмотiв:
– Та постiй же, постiй. Не вертись, як дурне лоша. Будуть у тебе кобилицi, бо хочу вiд тебе вдатних лошат мати. І в степах ще погуляеш, i в битву мене понесеш… Все у нас буде з тобою, конику. От якби менi та ще хто вiку доточив, було б i зовсiм добре. Бо скiльки не живи, а нажитися не можна – такi вони, степи, такий вiн, бiлий свiт…
Кiнь косував на господаря великим вологим оком, у якому видно було частину кочовища i царське шатро з бунчуками, перебирав м’якими чорними губами й тягнувся до Атея. Шкiрячи зуби, намагався гризнути царя, але кусав злегка, так, граючись… І вiд того Атей був у доброму настроi. Вiд спiлкування з кiньми цар завжди отримував душевну рiвновагу i задоволення, наче знався з найвiрнiшими друзями. Пораючись бiля коня, як на душi було тяжко i похмуро, Атей швидко заспокоювався, лагiднiв, свiтлiв на виду, i думалось тодi легше, i жилось нiби легше, i в головi ставало менше гнiтючих думок. Любив вiн коней, як нiкого з живих iстот у цьому свiтi. А втiм, як же степовику – воiну i кочовику – та без коня? Все одно, що без нiг i без рук. То кочуе степовик, то воюе, а все не на своiх, а на чотирьох, таких прудких i таких надiйних конячих ногах. А конi, як i люди, – в кожного своi звички, свiй норов, своя натура: один пiдступний, iнший довiрливий, той хитрий, а той добрий, хто злий, а хто друга тобi замiнить i з бiди тебе виручить… А заiрже кiнь, i на душi в степовика вiдразу ж стае тривожно-бентежно, нiби не кiнь голос подае, а саме твое життя до тебе озиваеться… Мало знайдеться iнших голосiв, з якими б так зрiднився скiф, як кiнське iржання. То – клич, голос друга, голос радощiв чи бiди, тривоги чи удачi, голос швидкого лету, нових просторiв, зрештою, жорстоких битв. І нiяка музика, нiякi гарнi звуки не зрiвняються тодi з кiнським iржанням, не викличуть в душi стiльки поривань. Було колись… Захопили скiфи в полон грека-флейтиста, Ісменiем його звали. Атей попрохав полоненого заграти на своiй дудцi. Грек i заграв. І грав так, наче флейтою душу з тебе виймав – може, тому, що в полон потрапив, за батькiвщиною тужив. Вдатно грав, душевно. Слухаючи музику, забувся Атей, де вiн i що з ним – наче в iнший свiт потрапив. А коли отямився, на самого себе розсердився: як це вiн, цар, якимось там полоненим захопився! Аби грек не подумав чого такого, аби носа не задер, що вiн, мовляв, своею грою навiть скiфського царя полонив, Атей буркнув:
– Добре граеш, грек! І флейта у тебе як жива. Та все ж я вiддаю перевагу не твоiй дудцi, а iржанню свого коня.
Грек зблiд. Вiд образи, що гру на флейтi оцiнили нижче iржання коня. На Атея, скiфського владику, про якого стiльки ранiше чув рiзних небилиць, дивився, як на дикуна, i губи його тремтiли. На губах же Атея мигнула i зникла усмiшка. Добре, що вiн так оцiнив гру на флейтi. Хай греки думають, що йому й справдi ближче iржання бойового коня, хай тямлять, з ким мають справу! Краще бути в iхнiх очах незрозумiлим, анiж вiдкритим i ясним. Хоча гра йому тодi сподобалась, i, розчулившись, вiн звелiв вiдпустити грека додому. А що iржання коней любив не менше, анiж флейту, то вже таким удався – флейту мало слухав, а з кiнським iржанням вирiс…
Та ось кiнь заiржав лунко, дзвiнко. Атей, пробудившись вiд роздумiв, звiв голову й побачив гурт чужих вершникiв. Вони наближалися до царського стiйбища в супроводi скiфiв на чолi з його радником Котiаром (i коли Котiар устиг зустрiти македонських посланцiв?). Атею вже передали, що в кочовище прибули посли з далекоi Македонii i прибули з дарами вiд свого царя. Певно, Фiлiпп чимось занепокоiвся, якщо прислав до нього послiв з дарами. Не iнакше, як вiдчувае скiфську мiць, чи замислив що, тож хоче дарами та клятвами у вiрностi приспати Атееву пильнiсть. Але скiльки не присипляй пильнiсть, та все одно надiйде час, коли скiфам i македонцям стане тiсно в цих степах. Вдавав, що не бачить чужинських послiв бiля свого шатра, чистив собi коня, стиха гомонiв до нього, а сам краем ока непомiтно спостерiгав за незвичайними гостями.
Послiв – iх було четверо – супроводжували вершники, гетайри Фiлiппа, всi на добрих конях, озброенi, як i заведено в македонськiй кiннотi – в бронзових шоломах, металевих панцирах, з мечами i дротиками. На плечi накинутi дорожнi плащi, взутi вершники в шкiрянi сандалi, паски вiд них переплелися до колiн. Ноги голi. Голоногих воiнiв дивно бачити скiфам. А втiм, у кожного народу своi звичаi. Посли теж голоногi, взутi в шнурованi червонi чоботи до колiн, в хiтонах, поверх яких накинутi на плечi плащi-гiматii. Але й вони при зброi – дорога не близька, все може трапитись. І воiни, i посли з русявими, напiвокруглими борiдками, мiцнi й статуристi, як i всi в Македонii. А серед них – зiркi очi Атея загледiли це вiдразу – не то воiн, не то жiнка. Бо вбраний як воiн i як жiнка. Здаеться, жiнка. На нiй був рожевий хiтон з короткими рукавами, руки красивi, наче вирiзьбленi. На плечах хiтон застебнутий срiбною фiбулою i пiдперезаний вище тонкоi талii шнурком. Хiтон короткий, як у грецькоi богинi Артемiди, прикривае лише частину стегон. Атей зловив себе, що йому несила вiдiрвати погляд вiд жiночих стегон… І подумав з гiркотою: о боги, забравши в чоловiка силу, навiщо залишаете бажання?.. Що вони важать самi?
Взута зваба, як i воiни, в шкiрянi сандалi з переплетеними ремiнцями до колiн. Поверх тунiки накинута зейра – фракiйська накидка мiнливих тонiв з хвилястими смугами. Пiд накидкою поверх хiтона був червоний шкiряний панцир, обшитий по краях чимось бiлим. На головi – бронзовий македонський шолом, з-пiд якого вибиваються пасемця чорного волосся… Лице злегка видовжене, чисте i гарне. Очi великi, блискучi… Вродлива, подумав цар, молода, сильна i зваблива. І чого це ii занесло аж до скiфiв? Хiба у македонцiв вже не вистачае чоловiкiв? Хоч i жiнка, а в сiдлi тримаеться хвацько i впевнено, кiнь пiд нею не йде, а танцюе… Гм… Хiба в македонцiв i жiнки воюють? А втiм, у сарматiв та й у самих скiфiв жiнки – вершницi не гiршi чоловiкiв, чому б iм i в македонцiв не бути. А гарна. Не жiнка, а мрiя чоловiка. Це ж треба… І чи не вперше Атей пошкодував, що йому вже дев’яносто лiт, що сил колишнiх уже немае. Ех, було б йому зараз тридцять чи сорок…
Атей чистив коня, вдаючи, що заклопотаний роботою i не бачить наближення гостей. Припiкало сонце, в кочовищi анi вiтерця, душно, спекотно. Десь набридливо бринить гедзь, мухи облiпляють голову коня, липнуть йому до очей, кiнь пориваеться, цар, поляскуючи по шиi, заспокоюе тварину.
Чужi воiни зупинилися, спiшилися, i вершники застигли бiля коней. Посли пiд’iхали до Атея ближче i теж спiшились. До них пiдбiгли царськi слуги, схопили коней за повiддя, вiдвели до конов’язi. Посли переглянулись мiж собою. Потупцявшись (скiфський цар все ще не звертае на них уваги, чистить свого коня та й чистить), пiдходять ближче.
– Хайрете!
Тлумачить Котiар. Посли гучно вiтають Атея, владику всiх скiфiв вiд Танаiсу – Борисфену й до пониззя Істру – Атей чистить собi коня та й чистить.
Старший з македонцiв дiстав шкiряну трубочку, зiрвав з неi воскову печатку i, витягнувши пергаментний сувiй, розгортае його i починае врочисто читати:
– «Фiлiпп, цар македонський, Атею, царю i народу скiфському – радуйтесь!..»
Македонський цар майже клянеться скiфському царевi в дружбi та вiрностi… Атей чистить свого коня та й чистить, але внутрiшньо насторожився. І чому це Фiлiпп нi з того нi з сього клянеться йому в дружбi та вiрностi? Не iнакше, як готуе удар у спину. Це взагалi схоже на Фiлiппа. Перед тим як своiм друзям чи однодумцям нанести удар в спину, Фiлiпп неодмiнно клянеться iм у вiрностi. Так вiн вчиняв щодо грекiв не раз… Слухаючи велемовного посла, Атей чистить собi коня та й чистить…
Посол читае.
Котiар безсторонньо тлумачить…
Виявляеться, знатнi македонцi привезли Атею в дарунок вiд свого царя молоду жiнку, родичку самого Фiлiппа, ту, що вбрана i як жiнка, i як воiн. І чого це Фiлiппу спало на думку подарувати Атею – нi з того нi з сього – свою родичку?
Посол велемовно читае й читае…
Котiар безсторонньо тлумачить i тлумачить…
Атей чистить коня та й чистить…
– На знак вiчноi дружби мiж Фiлiппом та Атеем, мiж македонським царством i скiфським!
Гм… Тепер уже ясно, як бiлий день: Фiлiпп таки гострить меч проти Атея. Не iнакше, як щось затiяв пiдступне, хитрий македонець умiе далеко бачити, а вже пильнiсть приспати йому нiчого не коштуе… Греки на цьому обпiкалися не раз.
Не звертаючи уваги на чужинських послiв, як i на живий царський дарунок, Атей чистить собi коня та й чистить. І в тому був свiй сенс i глибока задума: показати македонцям, що вiн не запобiгае перед ними i такий сильний, що й навiть iхньоi «вiчноi» дружби не потребуе. Бо скiфську дружбу ще треба заслужити.
Посли розгубленi, посли мiж собою перезиркуються, плечима знизують, не знаючи, як далi триматися.
