скачать книгу бесплатно
– Коли б муж твiй був живим, то вже б давно повернувся, – сказав вiн недобре. – Не повертаються лише мертвi. А що тiла його не знайшли, то радiй, дурна жiнко. Бо коли б твого мужа ховали, то на тризнi його тебе б зарiзали, як вiвцю, i кинули б до нього у яму.
Гмикнувши, Гелон заходився розстiбувати пояс. Донiя здригнулась, почувши, як вiн кинув пояс. Завмерла, боячись звести очi, Гелон зняв куртку i лiг на ii подушки як господар. Потягнувся до хрускоту в суглобах, повернув до неi велику чорну голову, очi його заблищали, i вiн не заговорив, а замуркотiв:
– А ти чого, пташко, стоiш, руки опустивши? Лети до свого нового чоловiка, годi тобi без мужа – нi ласки, нi захисту. Муж твiй у свiтi предкiв, i ти йому вже нi до чого. Та й тобi потрiбний не мертвий, а живий чоловiк.
Донiя зважилась:
– А ти не скривдиш мене?
– Як слухатимешся, то нi, – вiн засмiявся. – Жона тiльки тодi хороша, коли покiрна. Затям це i бiльше таких дурних запитань не задавай, бо можу i язичка тобi вкоротити. Питатиму завжди я, а ти тiльки вiдповiдатимеш. Немае у тебе вибору, пташко. Добрий чи нi, а вiднинi я твiй муж.
Донiя подумала, що так воно i е – вибору в неi немае. І не було нiколи. Як доля поверне, так i буде. А подумавши, покiрно пiшла до Гелона, опустилася перед ним на колiна i заходилася стягувати з нього сап’янцi, виявляючи цим свою покiрливiсть. І тiльки вона роззула його, як вiн притягнув ii до себе i почав зривати з неi одяг. І вона покiрно вiддалась йому, не вiдчуваючи нi потягу, нi радощiв, вiддалась, як вiддаеться рабиня своему владицi. Що поробиш, мужа немае, а жити якось треба.
Вiльнi i раби
Минув мiсяць, вже й другий збiг, вже цiлих сiмдесят днiв сходило й заходило в Афiнах чуже, грецьке сонце, а Орiк все ще був афiнським рабом. Вiн так i думав у розпачi: минають днi, минають ночi, а я все ще раб… раб… раб… Мерзенний сома, нiкчемний андраподон, людинонога iстота багатого афiнського громадянина. Рiч, котра, на вiдмiну вiд iнших речей господаря, може рухатись сама, виконувати потрiбну роботу i членороздiльно говорити. І хоч спати лягав на смердючiй шкурi (погано вичиненiй, i вiд того у нiй заводилась черва), з думкою про волю i прокидався вранцi, та воля вiд того не наблизилась до нього анi на гороб’ячий скiк. Разом з волею син скiфського царя втратив i свое iм’я, ставши вiднинi просто Скутом. А втiм, це ще не бiда, скiфом Орiк народився, скiфом i помре. Гiрше, що з людини зробився худобою. І особливо нестерпно тяжко було на душi вiд однiеi лише думки: вiн зганьбив славетне iм’я i честь свого батька. Був певний, що коли б про це дiзнався батько, то в гнiвi великому вiдрiкся б вiд власного сина, котрий навiть загинути в бою не змiг, а потрапив у полон, як якийсь там безрiдний пастух, котрому все одно, чиi конi пасти i кому служити. Та ходити в прислужниках багатого афiнського громадянина Орiк – дiватися нiкуди – був змушений. Утiшав себе, що це – до пори, до слушного часу. А втiм, спершу треба приспати пильнiсть поневолювачiв, вдавати, що новий раб Скут, збагнувши безвихiдь, – та й куди втечеш з Афiн? – змирився зi своiм становищем, скорився долi. Ось тiльки не мiг звикнути до коротенького грецького хiтона, соромився своiх голих рук i нiг, хоч всi так в Афiнах ходили, i господар його теж поблискував голими руками й ногами, а вiн не мiг – це ображало його скiфську гордiсть. А втiм, як би ти не зодягався, а одяг, бодай i найкращий, все одно не возвеличуе – рабство е рабство. Не мiг звикнути i до власноi, коротко поголеноi голови, до образливоi шапочки кене з собачоi шкури, до босих нiг – для скiфа це чи не найбiльша ганьба. І часто ночами снилося йому, що вiн зодягае свою малинову, розшиту соболем куртку, натягуе червонi шаровари або й шкiрянi штани, взувае жовтi чоботи, пiдперiзуеться широким поясом з бичачоi шкури, а на голову, на довге волосся, як i личить чоловiку, надiвае похiдний башлик… Прокинувшись, пiд враженням сну обмацував себе, а переконавшись, що голова його поголена й вiд того бридка на дотик, а руки-ноги непристойно голi, що на ньому коротенький брудний хiтон, нiби благеньке платтячко в якоiсь бiдноi дiвчинки… І ще тяжче було натягувати на голову рабську шапочку з собачоi шкури. Вiд безсилля гатив кулаками по смердючiй баранячiй шкурi, на якiй i минали його невiльницькi днi. Приступи вiдчаю здавлював у собi i схоплювавсь на ноги, не чекаючи, доки його пiднiмуть лайкою чи палицею…
Охаючи, крекчучи i стогнучи, а часом i плачучи, ворушилися раби на баранячих шкурах i над силу вставали. На снiданок отримували по жменьцi солоних маслин. Інодi трохи вареноi полби, а частiше просто по кухлику води. Починався новий невiльницький день. Кожний раб у багатому домi афiнського громадянина, до якого потрапив Орiк, мав чiтко визначену для нього роботу i певнi обов’язки, котрi не смiв порушувати пiд загрозою тяжкоi кари. Нового раба Скута поставлено працювати гiдрофором, тобто водоносом. Та крiм щоденного забезпечення хазяйського дому водою (до рiки i назад з важкою мокрою амфорою на плечi Орiка супроводжував наглядач, теж з рабiв, але з тих, котрим довiряв господар i котрий, зiстарiвшись, вже не мрiяв про втечу, а служив вiрою i правдою), новий раб виконував i безлiч iнших робiт у будинку – сидiти чи бодай присiсти не було коли. А тiльки-но впорувався з однiею роботою, як йому давали iншу, гнали до третьоi, нагадували про четверту, а коли б раптом i ii не виявилось, то для раба просто б щось придумали. Аби лишень андраподон не сидiв склавши руки i не мав часу для думок… Так i крутився-вертiвся Орiк вiд першоi ранковоi зорi на ледь просвiтленому небi й до пiзнього вечора чи iнодi й до пiвночi, якщо в господарiв веселилися гостi. Як не було тяжко й бридко на душi, а потроху вже звикав до свого нового становища – людина не звiр, до всього пристосовуеться. Був вiн молодим, сильним i витривалим, а тому, хоч як його не завантажували роботою, а на ногах тримався стiйко, i нiхто не чув, щоб Скут на що скаржився, зiтхав чи й просто жалiвся. Хоч так Орiк оберiгав свою гордiсть. Непомiтно, але пильно i не без цiкавостi придивлявся до чужого йому життя в хазяйському домi, до його порядкiв i звичаiв – знадобиться.
Рабiв, як для однiеi сiм’i, в Орiкового пана було чимало, двадцять п’ять. І всi вони походили з рiзних племен i народiв. Про це свiдчили iхнi клички: Фракiець, Гет, Сирiець, Перс, Єгиптянин… Інших звали ще простiше: Високий, Малий, Рудий, Чорний, Булькатий, Губатий, ще iнших за професiями – Кухар, Голяр тощо. Були вони рiзномовними (якраз таких i купували господарi, щоб сома не змогли змовитись на щось лихе), а тому мiж собою нiколи не говорили, а грецьку знали погано. Точнiше, розумiли, що iм наказували, як розумiе собака свого господаря.
Хазяйськими харчами вiдала (пiд наглядом господинi) стара ключниця, теж з рабинь, але вiддана господарям, з котрими прожила все свое життя – ii чеснiсть була вище пiдозри. Ключниця щовечора i щоранку доповiдала господинi про життя в домi, радила, що з iжi треба пiдкупити, отримувала настанови. Була вона недобра, сварлива, господарям вiрна, як рiдним батькам, а рабiв лупцювала без угаву, обзиваючи iх тварюками, безмозглою худобою, дармоiдами, ледарями, забуваючи, що й вона сама, як i всi раби в домi, пiдневiльна сома, андраподон, людинонога iстота. Цього Орiк збагнути не мiг, але вiдчував, що люди можуть бути й такими – самi терплячи приниження, принижували ще й iнших, принижених. Видно, така вже людська порода.
Ключницi пiдлягали кухар зi своiми помiчниками та молодi рабинi, котрi ткали, вишивали, пряли i прислужували господинi в гiнекеi – жiночiй половинi будинку. З усiх рабiв дещо незалежними трималися лише двое: годувальниця молодшого хазяйського сина, котра мала своi привiлеi, i навiть стара ключниця, третя особа в домi пiсля господаря й господарки, не зважувалась на неi покрикувати, та педагог – вихователь старшого сина. То був старий освiчений раб, завжди чомусь сердитий, злий i дратiвливий. Коли вiн, припадаючи на ногу, з’являвся серед рабiв, всi опускали очi, щоб не потрапити пiд його недобрий погляд. А втiм, серед рабiв вiн з’являвся, на щастя, рiдко, бо вдень i вночi невiдлучно знаходився бiля свого вихованця, навчаючи його уму-розуму та зразковоi поведiнки – педагогом, як казали, вiн був непоганим, i хазяi ним дорожили.
Як не траплялося поруч ключницi, незалежним вдавав себе хазяйський виночерпiй, в чиему вiданнi був погрiб з винами. У ньому й минали його днi – не без хмелю, звiсно, при винi чоловiк! Час од часу вiн приносив у дiм амфору з вином i в спецiальнiй посудинi – кратерi – змiшував вино з водою – чисте вино споживали тiльки варвари. Раб-виночерпiй i подавав вино до столу. Вiн завжди був пiд хмелем, але так, щоб господарям це не впадало в око. Тож раби запобiгали перед ним – шануватимеш виночерпiя, дивись, як трапиться нагода, вiн i тобi тихцем налле кухлик, а то – свято для раба.
У дворi бiгала дiтлашня, народжена рабинями – напiвгола, брудна, але, як i всi дiти, галаслива та непосидюча. Якщо молода рабиня впадала господарю в око, ключниця (а в неi був на те великий нюх) влаштовувала так, щоб господар непомiтно для господинi мiг переспати з рабинею. А втiм, господиня або знала про те, або здогадувалась – чоловiк ii був нестiйким до жiночого племенi, але уваги на тi грiшки не звертала. Рабиня (як i раб) – рiч, а ревнувати свого мужа до якоiсь там речi?.. Пхе, це не лише смiшно, а й недостойно вiльноi жiнки. От коли б чоловiк зраджував ii з вiльнонародженими, тодi б господиня здiйняла гвалт. Тож ключниця, щоб утримувати прихильнiсть свого пана, постiйно водила до нього рабинь, i в дворi час од часу з’являлися нiчиi дiти. Інодi, як вони спиналися на ноги, iх кликали погратися з хазяйськими дiтьми, якщо тим набридали iграшки й вони надто вередували, потребуючи нових розваг, iнодi ж – особливо гарненьких хлопчикiв – стригли, намащували пахучими мастилами, зодягали в чистенькi хiтончики, i вони подавали хазяйським гостям вина на банкетах чи, зустрiчаючи iх, мили iм ноги… Виростали дiти рабинь без догляду, як щенята. А втiм, жити iм чи не жити – це залежало вiд панськоi волi. Якщо господар (i одночасно батько новонародженоi дитини вiд рабинi) вважав, що йому вигiднiше купити дорослого раба, анiж чекати, доки той виросте з немовляти, i витрачати на це час та харчi, то новонароджених просто топили, як топлять нiкому не потрiбних щенят. І нiхто – нi люди, нi закон, нi боги – не вважали це якимось злочином чи бодай аморальнiстю. Та й господар, на випадок чого, мiг вiдмовитись вiд свого батькiвства, заявивши, що з розпусною рабинею переспав такий же розпусний раб. Хоча насправдi раби-чоловiки не мали анiякого доступу до рабинь – за цим суворо слiдкували, i коли б щось подiбне трапилось, то винуватця негайно б вiддали на державнi рудники, звiдки вороття не було.
Минали днi за днями, гiдрофор Скут своечасно забезпечував панський дiм водою i виконував безлiч iнших робiт. Інодi господар, вирушаючи кудись у справах, брав з собою i Скута. Частiше разом з рабами-агоростами (базарними) Скут супроводжував свого пана на базар i нiс корзину з покупками. Це вже було не так принизливо, як вертiтися пiд наглядом староi ключницi, i Орiк, опинившись за воротами набридлого йому будинку, мiг хоч трохи вiльнiше зiтхнути. Йшов вiн завжди позаду свого пана, але йшов з високо пiднятою головою i нiкому не уступав дороги на запруджених людом афiнських вулицях. Часом вiдтiснював зустрiчних з дороги, штовхав iх плечем чи наступав роззявам на ноги. На нього сипались погрози й прокльони – паршивий сома! – але вiн на те не звертав уваги, маючи утiху, що хоч на вулицi не гнеться перед греками, хоч так мстив своiм поневолювачам.
– Раб, а голову дере, як вiльнонароджений, – чув вiн iнодi позад себе обурливi вигуки. – Андраподони геть розперезалися! А чому? Бо нашi добрi закони надто з ними панькаються…
В Афiнах, на вiдмiну вiд iнших грецьких мiст, як згодом дiзнався Орiк, все можна було робити з сома, не можна тiльки його вбити – мiський закон не дозволяв. І не тому, що вiн був гуманним чи стояв на сторожi тих людей, котрих же й поробив рабами, а тому, що вбивство чи калiцтво рабiв завдавало мiськiй скарбницi збиткiв. Адже вона мала чималий зиск вiд торгiвлi рабами, i якщо андраподон не пiдкорявся своему пановi i той не мiг з ним впоратися, то влада купувала в нього такого раба i вiдправляла на своi рудники.
Але закон був про людське око, рабiв часто-густо не просто били й калiчили, а – вбивали. Щоправда, вбивство мусило носити ненавмисний характер, i тодi, за афiнськими законами, убивцю треба просто вигнати з мiста. І у вигнаннi вiн мав бути доти, доки члени сiм’i чи родичi жертви не прощали убивцю. Та в рабiв, як вiдомо, анi сiмей, анi родичiв, тож i звертатися до закону про вигнання убивцi з мiста не було кому. А в такому разi убивця – щоб не порушувати закон – мусив отримати всього лише релiгiйне очищення. А це – простiше простого. Винуватець приносив у храм щойно народжене порося. Жриця заколювала тваринку так, щоб ii кров нiби ненароком потрапила на руки убивцi раба. І цього було досить, бо вважалося, що то пролилася кров не поросяти, а самого вбивцi, i, отже, смерть, яку вiн заподiяв рабу, вiдомщена.
Отож убивця, помивши руки, йшов з храму очищеним i задоволеним, а жриця забирала собi порося i теж зоставалася задоволеною.
Інших кар за вбивство раба не було та й не могло бути. В сусiднiх мiстах-полiсах дозволялося з власним рабом чинити що завгодно – закон i влада у це не втручалися.
Першi кроки волi
Господарi i раби вставали рано – до схiд сонця. А здебiльшого ще затемна. Такий був звичай у грекiв. «Хто рано встае, той бiльше живе», – запевняли iхнi мудрецi. Ранок – найзручнiший час ходити в гостi, бо той, хто проспить свiтанок, ризикуе нiкого iз знайомих не застати вдома. Для Орiка це не було чимось незвичним, на волi вiн теж вставав рано i схiд сонця неодмiнно зустрiчав або на ногах, або на конi, тож i в неволi пiднiмався ще затемна, не чекаючи, доки наглядач вiзьметься за палицю.
Вставши в один i той же час, господарi i раби вбиралися в один i той же одяг – хiтон. Власне, хiтон – це всього лише шматок тканини з отворами для рук, верхнi кiнцi якого скрiплювалися на плечi пряжкою. Тiльки заможнi греки носили хiтони довгi, до колiн, i пiдперiзувалися поясом, а хiтони для рабiв, слуг, ремiсникiв та воiнiв були короткi i мали тiльки один отвiр, для лiвоi руки, а праве плече було оголене – для роботи.
Потiм умивалися i снiдали. Перший снiданок у господарiв – здебiльшого кiлька шматочкiв хлiба, намочених у винi. Це все, що вони iли рано-вранцi. Рабам давали по черствому ячному коржику i кухлику води.
Якщо вбрання рабiв хiтоном починалося, хiтоном i завершувалося (не рахуючи шапочки з собачоi шкури, кене), то вiльнi громадяни поверх хiтона накидали гiматiй – бiлий плащ. Один кiнець гiматiя скрiплювався на грудях, потiм тканина перекидалася за лiве плече, проходила пiд правою рукою i знову закидалася на лiве плече так, щоб другий ii кiнець спадав на спину. Пристойний гiматiй мусив спускатися нижче колiн, але не дiставати до кiсточок. Був iще один плащ, короткий, вiн називався хламидою, i його носили на вiйнi, на полюваннi i взагалi в дорозi.
Голова залишалася простоволосою, шляпи носили лише за мiстом, для захисту вiд сонця й дощу. На вулицях у шляпах ходили або iноземцi, або мандрiвники. Шляпи були кiлькох видiв: пiлос – маленька повстяна шапочка без крисiв або з маленькими крисами i петас – справжня повстяна шляпа, пласка, з ремiнцями, щоб пiдв’язувати iх пiд шиею. Якщо ii знiмали, то закидали на ремiнцях на спину. Взувалися здебiльшого в сандалi з ремiнцями, але були й чоботи, напiвчоботи, черевики – бiлi, чорнi або червонуватi. Франти носили взуття, оздоблене золотом та срiблом. Вдома ж ходили тiльки босi. А втiм, i на вулицях iнодi з’являлися без взуття.
Як одягати хiтон i взагалi розбиратися в грецькому чоловiчому одягу, Орiка почали привчати з перших днiв неволi – щоб умiв при нагодi зодягти свого пана. Для скiфа це було принизливiшим за палицю наглядача, та Орiк, зцiпивши зуби, терпiв. «Зодягну колись я свого пана, ой зодягну…»
Думав так, а сам вдавав покiрливого i смиренного раба, грав роль того сома, котрий змирився з долею i вирiшив покiрно i вiрно служити хазяiновi.
Та ось господар уже зодягнений, Орiк подае йому перстень i палицю. Перстень з печаткою пан надiвае на палець, палицю бере в руки. Орiк уже знае, що палиця в афiнян вважаеться необхiдною рiччю, без неi зустрiти на вулицi шанованого грека i немислимо… Хазяiн востанне оглядае себе i простуе до дверей, де на нього чекають два раби з корзинами.
Жiнки у грекiв нiколи не ходили скуплятися на базар, адже там iх могли i спокусити, i взагалi навчити негарних манер. Скуплялися тiльки чоловiки. Багатий iшов на базар з двома рабами, бiднiший з одним. Коли ж не було власних рабiв, наймав носiiв, але сам нести корзину з покупками не буде – образливо.
Злегка помахуючи палицею, величний i гордий, в бiлоснiжному гiматii, пещений господар iде попереду. Орiк i ще один раб позад нього, за три кроки. Незважаючи на раннiй час, афiнськi вулицi наповненi людом – здебiльшого чоловiками, зодягненими в рiзнобарвнi гiматii та хламиди – бiлi, пурпуровi, червонi, зеленi, синi (жовтий колiр чоловiки не визнавали, це колiр жiнок), з такими ж рiзнобарвними облямiвками. В натовпi йшли багатi й бiднi, слуги i раби, ремiсники i воiни. Останнi – в коротких робочих хiтонах. Службовцi квапились до справ, ремiсники до роботи, раби та слуги поспiшали виконати повелiння своiх господарiв, i тiльки господарi нiкуди не квапились – знатнi i можнi не терпiли суети. Як, мiж iншим, i зарозумiлостi, пихатостi i чваньковитостi. Трималися просто i природно. Пихата постава i хода засуджувалися, але й горбитись афiнський громадянин не мiг – непристойно. Як вважалося непристойним вертiти навсiбiч головою, кидати сюди й туди погляди, витрiщатися на щось чи на когось, чи чомусь надто дивуватися. Не схвалювалися i похмурий погляд чи хода з опущеною головою або втупленими у землю очима. Швидко ходити, голосно розмовляти, галасувати й розмахувати руками теж вважалося непристойним. Рухи повиннi бути плавними, голос низьким, мова спокiйна, хода природна, плавна.
Натовп пливе до базару, вливаючись з бiчних вулиць i завулкiв на головну вулицю. Тут i мiсцевi, i приiжджi, останнi вирушали в дорогу ще затемна, серед ночi. Селяни з Аттики гнали поперед себе кiз, котрi без угаву мекали, iншi несли на палицях зайцiв, прив’язаних за вуха, чи дроздiв з простромленими у дзьоби пiр’iнами. Рибалки несли в корзинах своi улови – тунцiв, морських вугрiв та iншу рибу. Гендлярi несли огiрки, гранати, часник, рiзнi овочi та фрукти, прянощi, вина, в’язки бубликiв… Чим ближче до базару, тим тiснiше й гамiрливiше на вулицях. Проминувши колони, що були прикрашенi статуями вiдомих мужiв, люд безконечними потоками вливаеться на базарну площу, що й без того вже переповнена. Шум i гамiр оглушливi – базар е базар, i без крику, галасу та штовханини вiн аж нiяк не може обiйтися. Мiж базаровими нишпорять агораноми – базарнi наглядачi, котрi пильнують порядок. Все, що продаеться, знаходиться тiльки у спецiально вiдведених мiсцях для того чи iншого товару. В одних рядах продають хлiб, сир, масло, в iнших овочi та фрукти, у третiх верещать поросята, мекають кози, бекають вiвцi, далi кролi, за ними – виноград, медовi соти, ще в iнших мiсцях можна найняти для приготування обiду досвiдчених кухарiв, а щоб добре iлося й пилося – танцiвниць, якщо немае своiх. Торгували просто неба i лише зрiдка в маленьких будках, сплетених з очерету, – iх неодмiнно прибирали пiсля полудня. Навколо площi – ятки перукарiв, парфумерiв, шорникiв, виноторгiвцiв. За ними – рiзнi майстернi. А за особливим столом сидiли мiняйли (iх називали транедзiтами) i розмiнювали грошi як афiнянам, так i приiжджим, у тiм числi й iноземцям. А на горбi Колона вiльнi люди рiзних фахiв, котрi бажали знайти роботу, бодай на день чи хоч на кiлька годин, пропонували своi послуги. Базар не затихав i на мить, прибував все новий i новий люд, там i тут метушилися раби з голеними головами, миготiли воiни в шоломах, любителiв рiзних видовиськ запрошували до себе заклинателi змiй, дресирувальники тварин, жонглери…
Та ось чулися удари в дзвiн, базар вмить оживав i плив в одному напрямку – у тi ряди, де торгували рибою. Удари у дзвiн означали, що на базар привезли свiжу рибу. А риба – улюблена iжа афiнян, купували ii багато й охоче. А хто не купував, той просто штовхався в юрбi рибних рядiв… Розповiдали, що в одного афiнського фiлософа, котрий жив неподалiк базару, зiбралися мудрецi. Розмова тривала некваплива, спокiйна, все на вiчнi фiлософськi теми. Та ось зненацька почувся удар у дзвiн, що означав: увага, на базар щойно привезли свiжу рибу. Фiлософи на пiвсловi урвали своi мудрi розмови, посхоплювались i, навiть не вибачившись перед господарем, побiгли на рибний базар. Залишився лише один старезний дiд, котрий i далi спокiйно та значущо говорив про фiлософiю Сократа.
– Я радий, що тобi фiлософiя дорожча за якийсь там рибний базар, – сказав старому господар. – Іншi ж, почувши калатання у дзвiн, побiгли, як на пожежу, навiть не вибачилися передi мною…
– Я-ак??! – схопився дiд. – Хiба був удар у дзвiн? На базар привезли свiжу рибу? А я й не чув, бо з слухом у мене… Спасибi, що нагадав, – i старий побiг, навiть не попрощавшися i не вибачившись перед господарем.
В галасливому базарному збiговиську Орiку було легше – забував, де вiн i що з ним. Штовхався в натовпi, прицiнювався до товарiв, забувши, що на головi в нього рабська шапочка кене.
Орiкiв хазяiн закупляв продукти для званого обiду – сьогоднi в нього мали бути гостi. Орiк i ще один раб, засмаглий до чорноти египтянин, покiрно ходили за ним з корзинами i складали все, що купував господар: великих, бородатих вiд водоростей молюскiв, морських iжакiв, вугрiв, креветок, губанiв, окунiв, лящiв. З м’яса – свинячi нiжки, голови, печiнку. Потiм заходили в овочевi та фруктовi ряди, ще в iнших рядах вiн купував сир та мед i насамкiнець найняв на базарi танцiвниць та флейтисток, щоб розважали гостей. Скупившись, пан вiдпускав рабiв додому з покупками, а сам iшов пiд портики, що оточували базар, – погомонiти з друзями та знайомими. Вiталися жестом руки (кланятись не було прийнято, руки тисли лише при клятвах i особливо врочистому прощаннi): «Хайрете[8 - Хайрете – грецьке вiтання, що означае «радуйтесь!»]!» Говорили про погоду, полiтику, фiлософiю, про останнi новини тощо. Так же гречно й прощалися: «Будь здоров!» – «Працюй з успiхом!» – хоч нiхто з них i нiде не працював.
По дорозi додому господар заходив у лавку цирульника, якщо навiть i не потребував його послуг. Лавка цирульника – то одне з найзручнiших мiсць для побачень. Цирульник, займаючись своею справою – фарбував волосся, щоб приховати сивину, голив, робив манiкюри чи натирав волосся пахучим мастилом, щоб швидше росло, – без угаву торохтiв, бесiдував з клiентами, розповiдав новини, сипав дотепами. Його гостi бесiдували i мiж собою – мовчунiв греки не любили. Але i в теревенях необхiдно було дотримуватися пристойностi, iнакше що ж то за бесiда.
Наговорившись i наслухавшись чужих розповiдей, господар повертався додому, снiдав у критому портику чи й у дворi в колi своеi сiм’i, потiм вiдпочивав. Раб приносив цилiндри з кришечками, господар дiставав з них пергаментнi згортки чи й папiруси, вже поточенi червою, читав Гомера або промови знаменитих ораторiв та фiлософiв, твори на iсторичну тему. Не спав, бо надмiр сну, як вважали греки, вкорочував життя. Адже хто багато спить, той мало живе. А життя греки любили, тож витрачати на сон бiльше часу, анiж було необхiдно, не хотiли. Вiдпочивши i почитавши, господар збирався до громадського гiмнасiю, що знаходився на околицi Афiн. Прихоплював з собою раба, так, на всякий випадок, а раптом знадобиться? Цього разу взяв Скута. Супроводжуючи пана, Орiк старався запам’ятати розташування вулиць i – що головне – вияснити, яка з них веде до мiськоi брами. Про те, що з Афiн суходолом нiкуди не втечеш, а щоб повернутися додому чи бодай на узбережжя Захiдного Понту, треба пливти морем, намагався не думати. І все ж вiрилось: тiльки опиниться по той бiк мiськоi брами, так здобуде волю…
Та ось i велика розкiшна будiвля з тiнистим коридором, портиками, лазнями, кiмнатами для вправ, з вiдкритими й закритими коридорами для прогулянок та iгор. Це i е гiмнасiй, без якого вiльнi греки не уявляли свого життя. Орiкiв господар любив вiдвiдувати стадiон гiмнасiю, де збиралися гуляки – участi у змаганнях не брали, а просто спiлкувалися, обговорювали виступи атлетiв. Дiди бурчали: «Хiба тепер атлети? От ранiше були атлети, а тепер… Перевелися в наш час сильнi юнаки…» Тут же точилися полiтичнi чи фiлософськi розмови, нiхто нiкуди не квапився, та й не було потреби квапитись. Плин життя був неспiшним.
Доки господар вiдводив душу в бесiдах, Орiк мусив стояти позад нього. А вже потiм починалося для Орiка найгiрше – набалакавшись, вислухавши всi новини, господар iшов у лазню при гiмнасii. Там Орiк змушений був натирати його оливковою олiею з рiзними пахучими спецiями, а потiм стрiгiлем – бронзовим шкребком – зiшкрiбати все з тiла i поливати пана теплою водою з глечика. Все його ество клекотiло вiд образи й приниження, але мусив терпiти i вдавати старанного й уважного, запобiгливого i смиренного раба. Насамкiнець Орiк витирав розiмлiлого i задоволеного пана, i вони поверталися додому. А втiм, повертався додому тiльки господар, раб його супроводжував.
Дома все було готове до прийому гостей. Греки, як розумiв Орiк, не любили iсти на самотi, тож головним на обiдi був не сам обiд, як бесiди, де кожний мiг i вислухати iншого, i сам у розмовi вiдвести душу.
Коли з’являлися гостi, першими iх зустрiчали раби, роззували – бути взутому в домi вважалося непристойним – мили iм ноги, оббризкували iх пахощами чи й обрiзали нiгтi. Мити ноги гостям – це було таким приниженням, що Орiк, аби стриматись i не видати своiх почуттiв, до кровi прикушував губу. Хотiлося у вiдчаi кинутись на всiх з кулаками й вiдплатити поневолювачам за свое приниження. А натомiсть мусив терпiти i покiрно мити гостям ноги й зрiзати iм нiгтi, терпiти й тодi, коли гостi ногами тицяли йому в лице. Терпiти, адже господар йому вже, здаеться, вiрить, довiр’я треба закрiпити. В iм’я волi.
Спершу гостi проходжувалися по кiмнатах (вiдразу ж поспiшати до столу вважалося нетактовним вчинком), вихваляли меблi, прикраси i, як завжди, високо цiнували витонченi смаки господаря. А вже коли гостi розхвалили в домi все, що там було, iх нарештi запрошували до столу. Господар напiвлежав на ложi, на таких же ложах розташовувалися i гостi, обпираючись лiвим лiктем об подушки. Жiнки (навiть господиня дому) на званих обiдах нiколи не з’являлися, адже вважалося, що розмова мiж чоловiками буде або фiлософською, або чисто чоловiчою i, отже, не для жiночих вух. Тому жiнки збиралися в гiнекеi, де iх чекали фрукти, зацукрованi солодощi i своi, суто жiночi теревенi… Коли всi влягалися на ложах, раби, обходячи гостей з мисками й глечиками, зливали iм на руки, iншi сома тим часом приносили низенькi столики, вже накритi, i ставили один столик на два ложа. Їжа заздалегiдь була подрiбнена на шматочки, тож гостi iли руками, а руки витирали або маленькими шматочками хлiба, випеченими в хлебаносах, або особливим тiстом, котре качали мiж пальцями. На перше були риба i птиця з пiдливою, трохи м’яса i багато овочiв з приправами. Гостi запивали iжу улюбленим напоем афiнян – кiконом – вином, змiшаним з яечним борошном i тертим сиром. Потiм раби вдруге приносили глечики з водою i миски, сполiскували на руки гостям, столи виносили, з пiдлоги змiтали кiсточки та недогризки, а вже тодi вносили iншi столики – з винами i десертом. За десертом зiр i слух гостей тiшили флейтисти й танцiвницi, серед яких було чимало гарних рабинь, котрi своею молодiстю i вродою тiшили зiр гостей. А хто, не втримавшись, щипав рабинь за пружнi стегна чи й за груди – пiд загальне пожвавлення й веселий смiх.
У другiй частинi обiду подавали фрукти, свiжi та сушенi, солоний мигдаль, сир, часник, цибулю, сiль з тмином i пирiжки, випеченi на меду, з сиром i м’ясом. Особливим успiхом в гостей користувався мiттлотос – паштет з протертого сиру, меду i часнику. Ця частина обiду називалася сiмпосiоном, адже на нiй вибирали сiмпосiона, верховоду обiду, котрий мав керувати порядком (де вино, там порядок, як вiдомо, зникав), визначати, скiльки вина пити i в якiй пропорцii: три частини вина на одну частину води. Була й iнша пропорцiя: три частини води на одну частину вина, але таке питво називали «пiйлом для жаб», надто воно було слабким.
Спочатку сiмпосiон узливав вино з словами: «На добре здоров’я», здiймав чашу, трохи надхлюпував з неi i вигукував:
– Солодко пити вино – молоко Афродiти!
– Солодко, солодко! – пiдхоплювали гостi. – Хай завжди нам буде солодко, хай завжди Афродiта радуватиме нас своiм молоком!
З тих, хто чомусь не пив, смiялися:
– Хто п’е саму лише воду, нiчого розумного не створить.
Непитущим сiмпосiон вимогливо казав:
– Або пий, або йди звiдси! Не ганьби нашоi чесноi компанii!
Пили вино, слухали музику i веселi – нудних просто не терпiли – iсторiйки, котрими iх забавляв сiмпосiон, розмовляли. Про все: про Гомера i Сократа, про життя-буття i цiни на базарi, про своi порядки i чужi. Про краi близькi й далекi.
Довго тривае званий обiд, гостi п’ють i бесiдують, п’ють i бесiдують. І хоч сiмпосiон i наголошував, що «перша чаша несе здоров’я, друга – задоволення, третя сон, i пiсля неi треба йти додому», але додому нiхто не квапився. Пили i пiсля третьоi, забувши приповiдку, що четверта чаша приносить грубiсть, п’ята – крик, шоста – безладдя на вулицях, сьома – пiдбите око, восьма – повiстку в суд.
Довго тривае званий обiд, гостi п’ють i бесiдують, п’ють i бесiдують.
Якщо обiд починали ще за сонця, то закiнчували його в нiчнiй пiтьмi… І тому захмелiлих гостей супроводжували хазяйськi раби. Орiку (а йому господар уже довiряв) теж випало вiдвести додому одного п’яненького гостя. Був то похилого вiку чоловiк, маленького росту. Орiк ледве втримався, щоб не сказати старому: «Як не маеш здоров’я, дiду, нащо дудлив вино чашами?» Стримався. Зрештою, це не його клопiт. За воротами, як тiльки-но вони вийшли на вулицю, дiдок ще якось тримався на ногах, хоч i спотикався в пiтьмi. Спершу Орiк пiдтримував дiдка пiд руку, той ще пам’ятав, куди йому йти, але швидко його розвезло, i вiн, заплiтаючись язиком, почав бурмотiти щось нерозбiрливе. На запитання куди йти, тицяв рукою в пiтьму, тицяв у рiзнi боки i поривався спiвати… Ще далi ноги йому зовсiм вiдмовили, вiн упав i захропiв посеред вулицi. Скiльки Орiк не термосив його, п’яний дiд лише бурмотiв щось, виривався i знову вкладався спати посеред вулицi. Зрештою, Орiк звалив старого на плечi i рушив було йти, та вiдразу ж i зупинився: а куди прямувати? Де живе грек, на якiй вулицi? Мiсто вже спало, лише де-де блимали тьмянi вогники та в центрi, здаеться, на агорi хтось ходив iз смолоскипами – певно, нiчна варта. Та ще в пiтьмi горлав п’яний.
Якби дiд i сказав, де вiн мешкае, Орiк все одно, не знаючи до пуття мiста, сам би не втрапив. Розгубившись, вiн завертiвся з дiдом на плечах, не знаючи, в який бiк iти. Дiд за його спиною хихотiв сам до себе i щось вигукував безглузде. Покрутившись, Орiк сплюнув, спустив старого на землю (той вiдразу ж, зручно вмостившись, поклав собi пiд голову обидвi руки й солодко захрiп) i задумався: що робити? А навколо нi душi, тiльки десь далеко скiмлить собака. Повагавшись, Орiк знову звалив старого на плече i хотiв було його вiднести назад до свого пана (хай там старий п’яничка i переспить до ранку), як зненацька гострою стрiлою обпекла думка: вiн на волi! На волi! На волi! До бiлого ранку ще ого-го скiльки ночi, вiн устигне вибратися за мiсто i зникне в полях. І як йому ранiше не спало на думку, стiльки часу витратив задарма, крутячись на мiсцi з п’яним на плечi. За цей час вiн би вже встиг вибратися за мiсто, а там… шукай вiтра в полi!
Не вагаючись, Орiк вiднiс старого пiд стiну, поклав його там i, стримуючи дрож у всьому тiлi, – воля! воля поруч! – кинувся бiгти, та нараз згадав, що вiн у рабському хiтонi й шапочцi кене. Зупинився. Куди тiкати, коли хто не гляне на нього, то вiдразу ж i збагне, що перед ним раб… Повернувшись до старого, Орiк стягнув з нього гiматiй, накинув собi на плечi, а взамiн плаща надiв старому на голову рабську шапочку кене iз собачоi шкури. Оглянувся, тривожно прислухаючись до темряви. У мiстi, як i перше, було тихо, глухо i якось аж порожньо, наче й не жили в ньому люди. Втiкач обережно рушив, прямуючи до головноi вулицi, що вела – це вiн вже добре знав – до мiських ворiт. Кутаючись в чужий гiматiй, що був замалим для нього, йшов тихо, нечутно, тримаючись бiлих стiн, на тлi яких не так рiзко видiлявся в пiтьмi бiлий плащ, йшов i не вiрив собi, що воля так близько. Йшов, а душа спiвала, а душа кричала: вiн на волi! Вiн робить першi кроки волi!
Як ламаються стрiли
– Мiй бог – меч! – пiднявшись на могилу, сказав Атей i вклонився мечу – богу своему, Аресу.
І всi воiни, скiльки iх не було в Гетськiй пустелi, в один голос сказали:
– Наш бог – меч! Йому поклоняемось!
І кланялись мечу, богу своему Аресу, проказуючи:
– Немае бiльшого бога, крiм скiфського бога!
– Істинно так. І нинi, i завжди, – сказав цар i застиг на могилi – високий, худий, грiзний, на бога схожий, гостроносий, з чорними, як сама нiч, очима.
Довге жорстке волосся царя, перехоплене на лобi золотою стрiчкою, ворушилося на плечах, як живе. Летiли степовi вiтри, i розсiкав iх бог-меч Арес. А добре скiфи збiгали на трiбаллiв, слава яка про скiфiв летить у степах. Тож хай затямлять тутешнi племена: скiфи – непереможна сила, скiфи – владики цих краiв, а скiфськi боги – над усiма богами боги. І доки у скiфа на поясi висить меч, а в руках плетениця – вiн для всiх володар. Так було завжди i так буде завжди.
– Арес, – звертаеться цар до залiзного меча. – Ти чуеш синiв своiх, боже? Ти чуеш, як гуде кочовище, славлячи тебе? Ми зiбралися, щоб вiддячити тобi, Арес, за побiду над трiбаллами. Ти, боже, вклав побiду в мечi нашi разючi, у стрiли нашi летючi, тобi, боже, й пiдносимо подячнi жертви. Пий, Арес, солодку кров ворогiв!
Бiля пiднiжжя могили стоять вождi та старiйшини, знатнi мужi, а вже iх щiльним кiльцем оточують воiни, котрi, повернувшись з походу, як весняна вода, залили кочовище. У колi бiля пiднiжжя могили стоять полоненi трiбалли – по одному вiд кожноi сотнi бранцiв. Їх i буде принесено в жертву Аресу. Любить Арес пити ворожу кров, милостивiшим i прихильнiшим тодi стае вiн до синiв своiх. Ворогiв для подячноi жертви скiфському богу вiйни вiдiбрано трое – найвищих, найдужiших.
– Арес?.. Ти чуеш нас, боже?
Далеко в степу лунко iржить кiнь. Стрепенувся цар, збудження пробiгло по скiфах.
– Арес нас чуе, – залунали голоси. – Арес чекае жертви! Арес хоче пити ворожу кров. Напувайте Ареса ворожою кров’ю, вгамовуйте його ненаситну спрагу!
Пiдвели першого полоненого ближче до могили, розтягнули йому в рiзнi боки руки i нахилили голову, що ii з одного маху, хвацько хекнувши, вiдрубав третiй. Пiд обрубок шиi, з якого лилася кров, пiдставили чашу. А тодi сивий воiн, найстарший у вiйську, врочисто пiднявся на могилу з чашею в руках. Чаша була переповнена кров’ю, старий кропив залiзний меч, а всi вигукували:
– Арес!!! Пий солодку кров ворогiв! Пий! Пий! Пий!..
– Пий, та нас не забувай! Як будеш посилати нам побiду, то завжди щедро питимеш солодку кров ворогiв!
В обезголовлених тiл вiдрубували праву руку з плечем, вiдкидали ii подалi в степ, i де вона впала, там i мала залишитися назавжди. А решту полонених трiбаллiв скiфи пiдготували для продажу в рабство – в Афiни та Вiзантiй. Грошi пiдуть в царську скарбницю, за них люди Атея закуплять у грекiв новi мечi для царського вiйська… А потiм було принесено в жертву Аресу коней. Привели iх десять, найкращих, таких, на яких ще не iздили. Пiдводили по одному, путали ноги. Двое скiфiв, ставши позад коня, тягли за довгi вiрьовки, що були прив’язанi до пут, перекидали коня на спину. І ледве вiн з тривожним iржанням падав, як всi простягали руки до могили й кричали:
– О, Арес! Тобi даруемо цього коня!
Накидали петлю на шию тварини, що билась i намагалась встати, вставляли в петлю мiцну палицю i, крутячи ii, душили коня. Ошкiривши зуби, вiн довго хрипiв у передсмертних муках. А вже тодi з жертовноi тварини здирали шкуру, ii та нутрощi несли до жарких багать. В небо бив густий чадний дим, потiм виростав яскраво-слiпучий, але теж чадний вогонь, рiзко пахло смаленою шерстю, горiлим м’ясом – той запах найприемнiший Аресу, збуджено лоскоче вiн нiздрi скiфському богу. Надихаеться Арес диму iз жертовних багать, добрiшим стане до скiфiв.
М’ясо жертовних тварин варили у великих, позеленiлих од часу бронзових казанах. І поки варилося м’ясо, знатнi та можнi всiдалися кожен тiльки на тому почесному мiсцi, яке вiдведено йому особисто. Розташовувалися навколо могили. Пiсля царя, його сина Гелона сiдали сотник та десятськi з особистоi охорони царя – щоб не пустити до владики анi ворога, анi лиха, анi iншоi якоi бiди. Потiм – знатнi iз знатних, вождi та старiйшини, царськi родичi. Першим серед знатних Атеевого царства сидiв маленький, як пiдлiток, з хитро-розумними i завжди усмiхнено-живими очима, аж бiлий од сивини вождь Котiар – радник царя i найближчий сподвижник. До його порад Атей завжди прислухаеться, Котiар вдатний i мудрий на слово, хоч до меча через слабке здоров’я не такий беручкий, як вiйськовий радник, вождь Авхат – дебелий, увесь налитий силою та снагою, червонощокий, бiлозубий, моложавий, хоч i мав уже п’ятдесят, хоробрий вояка i великий любитель жiнок. Ще далi поважно i гречно сидять скiптухи Паралат, Лаксакiс, Савл. Скiптухи – значить залiзоносцi. Вiд iменi царя вони керують краями Скiфii. Знаки високих достоiнств скiптухiв – маленькi сокирки з головками тварин чи птахiв на обушках, а вже за ними – просто вождi та старiйшини родiв i племен, знатнi мужi, сотники i просто воiни, хоробрi з хоробрих, котрi колись отримували з рук царя золотi чашi за свою вiдданiсть i звагу.
Слуги розносили i розносили важкi прохолоднi бурдюки з бузатом, наповнювали чашi – банкет почався.
– Арес! – вигукнув Атей, здiймаючи в напрямку меча на могилi золоту чашу. – П’емо з тобою разом за побiду ясноi скiфськоi зброi!
І всi здiймали чашi в напрямку меча i запрошували бога взяти участь в учтi. А вже тодi пили за царя свого, за Атея, за його ясний розум i хитрiсть превелику, якою вiн перемiг трiбаллiв, провчивши iх, як треба шанувати владик своiх. Трiбалли войовничi, вiйсько мають сильне, i Атей розумiв, що подолати iх можна лише великою кров’ю. А знесилювати свое вiйсько напередоднi битви з iстрiанами (не кажучи вже, що в недалекому майбутньому скiфам доведеться зiткнутися з македонцями) Атей не хотiв. Не раз i не двiчi радився вiн з Котiаром та iншими вождями, сам мiркував так i сяк, а тодi й вирiшив подолати трiбаллiв хитрiстю, а, отже, й малою кров’ю.
Як було задумано, так i здiйснено. Коли скiфське вiйсько на чолi зi старшим сином царя Гелоном i вiйськовим радником Авхатом рушило навстрiч трiбаллам до кряжа, де мала вiдбутися вирiшальна битва, Атей велiв, щоб скiфськi дiди, жiнки та дiти з слугами й рабами непомiтно зiбралися за кряжем. Та не самi, а з табунами коней, гуртами худоби, отарами овець, з кибитками й возами. І ще велiв Котiару, котрий мав повести за кряж скiфський люд, щоб кожний з них тримав у руках – навiть дiти, слуги i раби – по довгiй палицi, схожiй на спис.
І все вiдбулося так, як i задумав Атей.
Як тiльки обидвi сторони, скiфи й трiбалли, приготувалися на рiвнинi до бою й почалися першi сутички, з-за кряжа, здiймаючи хмари пилу, почали виходити довжелезнi валки, прямуючи до скiфського вiйська. Здалеку трiбалли не могли роздивитися, що то всього лише скачуть на конях скiфськi дiти, дiди, жiнки, слуги та раби. Скачучи на конях, вони ще й гнали поперед себе коней, худобу та овець. Трiбаллам здалося, що то на помiч скiфам iде пiдмога, велике вiйсько. Оскiльки ж всi тримали довгi палицi, то здалеку вони були схожi на списи… Занепокоiлись трiбалли, скiфiв перед ними було не менше, як iх, трiбаллiв i, отже, битва мала бути нелегкою, бо скiфи – добрi вояки. А тут ще з-за кряжа йде скiфам велика пiдмога. Розбити Атея з такою допомогою навряд чи вдасться… А скiфи, загледiвши валку, що рухалась до них у хмарi куряви, почали пiдкидати вгору башлики, махали руками й кричали:
– Пiдмога! Пiдмога! До нас з-за Істру прийшло нове вiйсько!
Валцi, що висовувалася з-за кряжа, здавалося, не буде кiнця. Коли трiбалли остаточно переконалися, яке велике вiйсько поспiшае на допомогу Атею, то не на жарт захвилювалися, iхнi ряди вже ламалися, окремi вершники й цiлi загони заметалися сюди-туди. І почали втiкати з поля бою. Спершу невеликi загони накивали п’ятами, потiм бiльшi, а тодi панiка охопила все iхне збiговисько. Хоч трiбалли й були сильними, та нi едностi, нi царя не мали. У кожного роду чи племенi були своi вождi-владики, котрi завжди гризлися мiж собою. А зiйшлися вони докупи лише на час походу проти скiфiв. Вибрали й поводиря, котрий обiцяв iм перемогу й велику здобич. Тепер же, загледiвши, яка пiдмога йде скiфам, вождi гуртом напали на свого поводиря та з криками: «Це ти продався скiфам i заманив нас сюди, щоб, погубивши нас, за допомогою скiфiв стати царем?!», проштрикнули його списами. Нiхто вже й нiкого не слухав, i нiхто вже й нiкому не корився, бо вождi вбачали один в одному суперникiв за верховну владу. І кожний думав: якщо вождi загинуть, влада буде моею. Та й нiкому з вождiв не хотiлося губити свое вiйсько перед такою навалою скiфiв. Трiбаллськi вождi почали розбiгатися, за ними кинулися i iхнi загони.
І тодi скiфська кiннота клином врiзалася в розпорошенi ряди трiбаллiв, розсiкла iх навпiл i почала гнати й добивати охопленi панiкою загони. Переслiдування було кривавим. Кинувшись тiкати, трiбаллськi загони втратили зв’язок мiж собою, скiфи iх оточували i по черзi знищували. І гналися, гналися за втiкаючими, захоплюючи iхнiх коней, обози, гурти худоби та рiзне збiжжя. До вечора з трiбаллами було покiнчено, i всюди на рiвнинi лежали трупи людей та бiгали конi без вершникiв. Почувши про повний розгром iхнього вiйська, племена трiбаллiв почали знiматися з насиджених мiсць i тiкати на пiвнiч i на захiд. Панiка охопила степи. Рятуючись вiд Атея, трiбалли пiшли з нижнього Істру, а iхнi землi захопили скiфи.
Ось чому скiфи славили мудрiсть та хитрiсть свого царя.
Атей сидiв на червоному, аж вогнистому чепраку, пив бузат i не хмелiв. Сидiв рiвний, високий, гостре сухе лице його непроникливе, чорнi очi повнi блиску, брови насупленi.
Тiеi весни виповнилося Атею дев’яносто лiт!
Це ж треба стiльки прожити у свiтi бiлому! Кривавих битв в Атея було не менше, як лiт, а бач, уцiлiв, хоч з його однолiткiв, з тих, з ким вiн колись починав топтати першу свою стежку в степах за Борисфеном, вже нiкого немае на цiй землi. І половини його довгого вiку не прожили Атеевi однолiтки: хто в сутичках полiг, хто своею смертю помер, бо який там вiк у скiфiв – сорок – п’ятдесят – шiстдесят лiт, i днi твоi вичерпанi у цьому свiтi. А ось Атей два скiфськi вiки живе. І нiчого, мiцний, наче степове дерево, котре як не шарпають буревii, як не гнуть до землi, як не намагаються вирвати з корiнням, а воно стоiть наперекiр усьому. Ось так i Атей. Вiн i в дев’яносто лiт до семигирлового Істру прийшов, трiбаллiв розбив, з iстрiанами збираеться воювати, на саму Македонiю скоса поглядае, з греками зв’язки налагоджуе – нi битви йому нiпочiм, нi роки. Не iнакше, як скiфськi боги, а найперше Папай та Арес, оберiгають владику вiд залiза й трутизни, вiд злого ока й хвороби, оберiгають та ще й вiку йому доточують.
Дев’ять десяткiв Атею, а глянеш на царя – не даси йому його ж лiта. У чорнiм цупкiм волоссi, що аж на плечi спадае – анi сивинки. Смагляве, туго обтягнене задубiлою шкiрою лице, худорляве, злегка видовжене, очi теж великi й гострi, нiс великий i гострий. І коли насупиться цар, то здаеться, що в очах його нуртуе гроза i спалахують блискавки. І сам вiн худий, жилавий, високий та мiцний, йде легко, нечутно i м’яко, наче до здобичi пiдкрадаеться. Шiстдесят весен тому, тридцятирiчним став вiн царем i звiдтодi мiцно тримае в руках Золоту Вуздечку Скiфii. Славетний i багатий цар Атей, недарма ж вiн носить титул Батька усiх скiфiв. Родовiд свiй царський веде вiд родичiв самого Іданфiрса, котрий колись перемiг перського царя i цим здобув славу на вiки. А родовiд Іданфiрса починаеться вiд царя Спаргапiфа, який повернув скiфiв з Азii в степи мiж Танаiсом та Борисфеном. Родоначальником же Спаргапiфа е сам Геракл. Тож i виходить, що рiд Атея – божественний рiд. Дiди, прадiди, пращури i прапращури Атея споконвiку, звiдтодi, як у степах свiтить бог-сонце Гойтосiр, належали до знатних скiфiв, до тих, котрих згодом буде названо царськими – найкращими, найчисленнiшими вiльними скiфами, або ще – справжнiми скiфами, котрi стояли над усiма iншими племенами владиками i повелителями. У тi далекi первiснi часи найзнатнiших i найславетнiших скiфiв було трое племен, вони склали едине вiйсько, хоч i мали кожен свою територiю i своiх вождiв. Так i повелося звiдтодi, що скiфами неодмiнно правили три царi – по кожному з тих трьох первiсних племен. І хоч один з них завжди був старшим, владикою Скiфii, але всi вони мали своi вiйська, своi краi, якщо хотiли, не корилися один одному. Так було i за часiв славетного Іданфiрса. І тiльки Атей, ставши спершу одним з трьох царiв, потiм старшим царем-владикою, забрав владу в своi руки i зробився единим царем Скiфii, а племена об’еднав пiд своею орудою. Ранiше над трьома вождями-царями стояла Рада вождiв та старiйшин, а над ними ще були народнi збори – Рада усiх скiфiв, що могла усувати одного царя i вибирати iншого з царського роду, вона ж визначала, з ким воювати, куди походом iти. І рiшення приймалися не вiд iменi царя, а вiд iменi усiх скiфiв. А ось Атей, взявши владу в своi руки, скасував i Раду вождiв та старiйшин, i навiть саму Раду усiх скiфiв. Все, що йому треба було рiшати, вирiшував сам, нi в кого не питаючи згоди i права. І звiдтодi i впродовж шести десяткiв лiт владарюе вiн над скiфами, як живий бог на землi. Знаний вiн i в степах мiж Танаiсом та Істром, i по цей бiк Істру у землях гетських, фракiйських, трiбаллських аж до самоi Македонii. Знають його i греки у своiх мiстах-полiсах на узбережжi Акшайни. Знають i остерiгаються владики скiфiв. Коли Вiзантiй спробував було зашкодити торговим iнтересам скiфiв на свою, звичайно, вигоду (перешкоджав Гераклеi, котра возила у Скiфiю товари), то Атей лише посварився пальцем на вiзантiйцiв.
«Цар скiфiв Атей народу вiзантiйцiв.
Не шкодьте моiм прибуткам, щоб моi кобилицi не пили вашоi води».
І все. Цього було досить. Вiзантiйцi бiльше не прищемлювали iнтереси Атея. Бо знали: Атей може кинути летючу кiнноту аж до Боспору Фракiйського, i нiхто його не зупинить.
І македонський цар, наймогутнiший у тих краях пiсля Атея, через своiх послiв передав йому свое шанування:
«Цар Македонii Фiлiпп, Атею i народу скiфському – радуйтесь! Бажаю з царем Атеем i народом скiфським в мирi та доброму сусiдствi жити».
Ось так. Сильнi слабакам таких послань не пишуть. Сильнi шлють такi послання тiльки сильним, рiвним собi. Бо Фiлiпп пам’ятае, як допомiг йому Атей, коли вiн, Фiлiпп, ходив проти фракiйського царя Кетрiпора. Македонець тодi захопив мiсто Кренiди i збудував там свою фортецю. Одночасно вiн захопив золотi фракiйськi рудники бiля гори Пангеi й заходився карбувати з фракiйського золота власну монету – золотий статер, котрий прозвали в македонському, грецькому та перському свiтах «фiлiппiком» i котрий нарештi перемiг на ринках золотий перський дарiк. Фiлiпп i Атею прислав у дарунок шкiряний капшук золотих своiх монет. На одному боцi жовтого кружала була зображена голова Аполлона з лавровим вiнком, а на зворотi – колiсниця з двома кiньми, тими царськими кiньми, котрi перемогли на Олiмпiйських iграх в Олiмпii року 756-го.
Хвастав македонець у своему посланнi:
