скачать книгу бесплатно
– Гети згубили Орiка.
– Тiло привезли? – пiсля тривалоi мовчанки глухо запитав цар.
– Нiхто не знае, де гети подiли мертвого Орiка.
На якусь скороминувшу мить Атею вчулася зловтiха в голосi Гелона. Вiн гостро глянув на старшого сина: радiе, що позбувся суперника в боротьбi за владу?
– Іди! Готуй вiйсько до походу! – рiзко кинув. – Впоравшись з трiбаллами, я вiзьмусь за гетiв. За Орiка вони заплатять дорого.
Ляснув у долонi, в шатро просунулась голова Ара.
– Вождiв до мене! Авхата! Паралата! Савла! Лаксакiса! Стривай! Заодно тисяцьких до мене! Сотникiв! Стривай! – сердито вигукнув цар, хоч голова Ара й не зникала. – Гiнцiв до мене! Щоякнайкращих! Коней iм… Щоякнайпрудкiших! Дати гiнцям зламанi стрiли. Хай вiдвезуть iм… Зараз же… Трiбаллам! Гетам! І всiм, всiм! На знак нашого гнiву! І превеликоi бiди, що iх чекае! В Гетськiй пустелi, в Заiстрянськiй Фракii, в царствi одрiсiв! Зникай! Стривай! В першу нiч, як помре у небi мiсяць, всiм скiфам палити багаття – в пам’ять про сина мого, про Атейченка… А тепер щезни! І всi, всi щезнiть! Я хочу трохи побути сам!
Як настала нiч, по всiй Заiстрянськiй Фракii, яку захопили скiфи, на узвишшях i рiвнинах спалахнуло стiльки багать, скiльки скiфiв було в Атея. І жахнулися фракiйцi, гети й трiбалли, i всi, хто жив там – чорна нiч зникла, в степах стало видно, як удень. І палахкотiли багаття до ранку, i всi тамтешнi племена переполошено вдивлялися в пожежi, що, здавалося, i саме небо пiдпалили на обрiях. Казали:
– Навiть уночi не спить осине гнiздо Скiфii – готуеться Атей до походу, нашу смерть зi своiх пiхов видобувае. Прогнiвили ми богiв, от вони й послали на нас кару…
Горiли в степах багаття – криваво-криваво…
Афiнський раб
Греки лише зрiдка ставали рабами – особиста свобода громадян суворо охоронялася законом. Вважалося несправедливим «поневолювати грецькi мiста й терпiти, щоб еллiни ставали рабами еллiнiв».
Але бувало й таке. Батько мiг продати в рабство дочку за погану поведiнку, опинялися в рабствi i тi дiти афiнських злидарiв, котрих пiсля народження пiдкидали на мiську площу в глиняних горщиках. (Цей звичай позбутися непотрiбного немовляти – здебiльшого дiвчинки – в багатодiтнiй бiдняцькiй сiм’i, котра вже не могла звести кiнцi з кiнцями, самi ж афiняни не без чорного гумору називали «горщикуванням».) Продавали в рабство й чужоземцiв, котрi незаконно вписували себе в списки громадян Афiн чи зважувалися брати шлюб з афiнянками.
Та таке траплялося нечасто, основну ж масу рабiв складали iноземцi. Рабство породжували вiйни – ця iстина була старою ще в тi часи. Ксенофонт[6 - Ксенофонт (бл. 430 р. до н. е. – 355 або 354 pp. до н. е.) – давньогрецький iсторик i письменник. Учень Сократа.] нагадував про «спiльний для всiх людей» закон вiйни: «При взяттi мiста i тiла в мiстi, i все майно належить переможцям». Полоненi, – а ними ставали не лише воiни, а й усi мешканцi захопленого мiста i в першу чергу дiти та жiнки, – дiлилися по жеребку мiж полководцями. А слiдом за вiйськами, як гiени за хижаками, йшли купцi. Вони й скуповували в полководцiв рабiв, щоб потiм з вигодою для себе перепродати iх на афiнських базарах.
А вiйни у тi часи не затихали нiколи.
А втiм, якщо й наставав нетривкий мир, торгiвля рабами все одно не припинялася, як нiколи не припинялося полювання на людей. Численнi пiрати нападали i на кораблi у вiдкритому морi, i на поселення в прибережних краях – людей хапали, як дичину. Грецькi господарства, численнi майстернi, рудники, сама держава i кожна сiм’я постiйно потребували все нових i нових рабiв на замiну тим, котрi помирали вiд виснаження, тяжкоi працi чи побоiв. А здебiльшого вiд усього разом. Без дармових робiтникiв нiхто вже не мiг обiйтися – навiть бiдняки багли купити хоч одного полоненого, не кажучи вже про багатих, для яких мати п’ять-шiсть рабiв вважалося нормою. Окремi багатii купували й бiльше. Зрештою, це було не лише економiчно вигiдно, а й престижно. Розповiдають, що колись в Афiнах жив один старий фiлософ-бiдняк, злидень iз злиднiв, котрий навiть кутком на старостi не збагатився, хоч i вважався вiльним громадянином. Харчувався мандрiвний любомудр тим, що випрошував на вулицях чи базарi. Але всюди тягав за собою раба – такого ж, як i сам, старого злидня. І постiйно скаржився на спiвгромадян та iхню скупiсть i байдужiсть: подають стiльки, що тiеi мiзерii не вистачае навiть прогодувати раба… Коли ж йому зауважили: а ти, мовляв, кинь свого раба, навiщо вiн тобi, фiлософ-канюка навiть обурився: «Як можна жити без раба?» Недарма ж iнший фiлософ, великий Арiстотель, писав у своiй «Полiтицi»: «Природа влаштувала так, що i фiзична органiзацiя вiльних людей вiдмiнна вiд фiзичноi органiзацii рабiв: в останнiх тiло сильне, придатне для виконання необхiдних фiзичних трудiв, вiльнi ж тримаються прямо i нездатнi для виконання подiбних робiт… Як би не було, очевидно, що, у всякому разi, однi люди за своею природою вiльнi, iншi – раби, i цим останнiм бути рабами i корисно, i справедливо».
Морськi шляхи Афiнськоi держави простягалися далеко, греки були досвiдченими мореплавцями, тож рабiв привозили як з ближнiх, так i з далеких краiв – постiйно i в кiлькостi, що зростала з року в рiк. Участь у грабiжницьких морських та сухопутних походах не вважалася непорядною чи ганебною з точки зору грецькоi моралi. І тому грабувати на морях i на суходолi нiкому й нiколи не заборонялося. Фракiйцi, гети, скiфи, сирiйцi, перси, египтяни i навiть негри з Африки – всi вони ставали живим товаром i безперебiйно доставлялися в Афiни. Першого числа кожного мiсяця купцi виставляли на афiнському базарi все нових i нових рабiв – на всi смаки i цiни. А втiм, для означення раба у грекiв було спецiальне слово середнього роду, котре перекладалося як «людинонога iстота» (андраподон). А замiсть слова «раб» здебiльшого говорили просто: «сома» – себто тiло.
Ще вчора вiн був скiфом – гордим, вiльним – i мав швидкого i надiйного коня, чия багата збруя була оздоблена золотими та срiбними бляшками, фiгурками крилатих грифонiв. І лiтав вiн на конi з вiтром навперейми, i всi степи вiд Танаiсу й до Борисфену i далi до Істру, i ще далi за Істром – були його степами, його будучиною… Ох, коню мiй, коню, брате скiфський, де зараз твоi копита ковилу сiчуть, якi вiтри ловлять твоi чутливi нiздрi i куди ви подiлися, степи вiд Танаiсу й до Істру? Ще вчора вiн мав трьох маленьких синiв, мав табуни коней i гурти худоби, а вози були повнi добра. Чи не його молода жона була вродливiшою за всiх смаглявок-степовичок, чи не його сини смiялися дзвiнкiше вiд усiх дiтей, чи не вiн учора був щасливiшим за всiх одноплемiнникiв, разом узятих. Ще вчора на ньому був вогняний башлик, голуба, розшита хутром соболя куртка, малиновi шаровари i жовтi, як сонце, чоботи. Хiба не вчора вiн пiдперiзувався широким шкiряним поясом, що сяяв од золота, i на якому висiв меч у позолочених пiхвах i багато оздоблений горит з луком i стрiлами, а в руках – трихвоста пуга… Та що там добро!
Ще вчора вiн був господарем степiв, кочовиком i воiном, повелителем багатьох племен, вождем був молодим i вже знаним у тих краях, царевичем був, зрештою, а сьогоднi – раб. Без батькiвщини, без власного iменi. Нiхто. Худоба. Рiч вельможного грека, з якою той вiльний робити все, що йому забагнеться. Просто сома – тiло, як називають греки рабiв. І коли б то ганебний полон трапився на вiйнi чи хоча б у сутичцi кривавiй – не так би душу обида краяла, адже на вiйнi все може трапитись, на те вона i вiйна. А то ж пов’язали сонних, наче якихось тлустих i лiнивих байбакiв – цього Орiк не мiг собi пробачити. Всi, хто населяв тi краi, мусили визнавати скiфiв за своiх владик i сплачувати iм щорiчну данину. Однi платили покiрно, iншi виявляли непокору, i тодi iх силою меча змушували коритися. Восени у всi краi царства роз’iхалися загони з возами збирати данину. На чолi одного загону поiхав за даниною й Орiк. В дорозi загiн розпорошився по гетських поселеннях – Орiк залишився з десятком вершникiв. Не пiдозрюючи лиха, спокiйно влаштувалися на ночiвлю в степу. Юшка та баранина того вечора вдалися на славу. Розiмлiлi вiд гарячоi, жирноi вечерi, поснули швидко. І дозорець заснув. Сидячи. Чи куняв, звiсивши голову. В потилицю йому й пустили стрiлу з пiтьми ночi. Так вiн i залишився сидiти – голова на грудях, стрiла в потилицi. А на них, сонних, гуртом навалилися, пов’язали. Проснулися збирачi данини, та пiзно, як уже заломлювали iм руки за спину. Орiк боровся люто, але вирватися не змiг – п’ятеро накинулися на нього… Потiм iх гнали всю нiч, як баранiв, пiд ранок на човнах переправили на острiв, де мешкали тiрагети – гетськi родичi-рибалки. Там iх тримали три днi в глибокiй вогкiй ямi, що просмердiла рибою, годували теж рибою – ii кидали в яму, наче собакам. Нiколи ще за свого життя не вiдчував Орiк такоi шаленоi, всеспопеляючоi лютi, як у тiй смердючiй, пропахтiлiй рибою ямi. Якiсь гети спiймали його, скiфа, повелителя всiх племен, i кинули в яму… Втекти неможливо – яма глибока, а зверху невiдлучно i вдень, i вночi маячила варта з собаками. Можна було спробувати викупитись. Але сказати, що вiн син самого Атея, Орiк не мiг… Не дозволяла гордiсть. Принижуватися перед якимись гетами? Нi, це вже було б занадто. Та й батька ганьбити не хотiв. Поневолювачi ж не знали i не здогадувалися, хто вiн насправдi i чий син, – вирушаючи в похiд, Орiк, як i батько його великий, завжди зодягався по-простому, пiдкреслюючи цим, що вiн перш за все воiн. Це i ввело в оману гетiв. Своi Орiка не видали. А волю… Волю здобуде сам – цим i змие з себе ганьбу полону.
На четвертий день iх витягли з ями i погнали на пристань, де стояло купецьке судно. Орiк зрозумiв, що гети продали його заiжджим купцям, а тi вiдвезли скiфiв у мiсто Томи на захiдному березi Понту i там перепродали грекам – живий товар завжди був у цiнi. А десь через мiсяць з чималою партiею рiзномовних рабiв погнали Орiка на велике судно, що мало пливти до Афiн… І ось стоiть вiн на високiм помостi, званiм тут «каменем продажу», в чужiм, гамiрнiм мiстi, в проклятих Афiнах, де лунае малознайома йому мова, стоiть голий перед чужим людом, i лише вузький шматок тканини на стегнах сяк-так прикривае його соромiцтво. Вимили добре, ще й олiею оливковою змастили його молоде i сильне тiло, щоб блиск рельефнiше видiляв м’язи – налiтайте, покупцi! І вже меткий та хитрий купець солодко-весело вихваляе чималi достоiнства свого живого товару:
– Не сома, а – картинка! Погляньте, прошу вас, перед вами скут[7 - Скут – грецька назва скiфа.], справжнiй, щонайсправжнiсiнький скут. Вiльний син… хе-хе… вiльних степiв i повелитель диких коней. І сам дикий i прекрасний. Ах, ви тiльки подивiться на цього скута – молодий, пiд тридцять йому! М’язи та сила! Здоровий, як бик! Вiдважний, як лев! Що таке хвороби – не вiдае. Такий раб сам упораеться з господарством. Собi б скута лишив, так грошi… потрiбнi!
Нiхто в Афiнах не знае, хто вiн насправдi – скут, то й скут. Не знае й знати не буде – честi свого батька, царя Атея, Орiк не зганьбить. Сам потрапив у неволю, сам i вирветься з неi. Або на волю, або на той свiт, а рабом не буде. Хай вихваляе купець його силу, спритнiсть та витривалiсть – вони його i виручать.
А купець тим часом, як i велить iхнiй звичай, дае клятву, що нiяких недолiкiв, незазначених в умовах продажу, потаемного ганджу чи непомiченоi зовнi хвороби (сухоти, камiнцi в нирках i сечовому мiхурi, епiлепсiя та iнших душевних недугiв) у живого товару немае i не було нiколи. І купець правду каже, не в його iнтересах обманювати покупця, бо коли тi недуги чи гандж виявляться згодом, покупець у суд подасть, не оббереться тодi торговець лиха. Тож i даеться покупцям час на виявлення непомiчених хвороб у купленого раба: для дрiбних пiвроку i тiльки для корчiв – якщо такi з’являться – аж два роки. І якщо за цей час виявляться попередньо непомiченi хвороби чи гандж який потаемний – купець мусить вiдшкодувати покупцевi завданi збитки…
Вже греки молодого скута обмацують, руки йому згинають i розгинають, пiдстрибувати на мiсцi змушують – це в них називаеться «танцями», в рота, як коневi, заглядають та все поляскують сома, поляскують задоволено: хо-ор-роший!
Орiка купив якийсь поважний грек з кучерявою борiдкою, у бiлому хiтонi й сандалях… А втiм, всi вони у бiлих хiтонах, i всi були для Орiка на одне лице.
Купчик ляснув Орiка по спинi.
– Бувай, скуте. Радiй, що тебе купили для хатньоi роботи, а не на пiдземнi рудники взяли. Це – щастя.
Орiк трохи знав мову своiх поневолювачiв i хотiв було вiдповiсти, що в раба не може бути щастя, як сухого дна у рiки (тодi вже вона не буде рiкою, а раб iз щастям не раб), але промовчав – забагато честi, щоб скiф з ним говорив!
Грек, котрий його купив, був у бiлому хiтонi й такому ж гiматii-плащi, iз золотим перснем на пальцi. Вiн прийшов на базар не сам, а в супроводi трьох своiх рабiв. Вони й накинули на голого Орiка короткий хiтон (одне плече й частина грудей залишалися вiдкритими), зав’язали йому руки за спиною i повели. Попереду хазяiн поважно простуе, палицею постукуе, зi знайомими гречно вiтаеться, потiм Орiк iз зв’язаними руками, а позад нього раби. Довго йшли чи нi – Орiк не пам’ятав. Ось i висока бiла стiна, з-за якоi виглядае плаский черепичний дах, будинок у два поверхи, внизу вiкон немае, тiльки вгорi, де друга грецька хата стоiть на першiй. У бiлiй стiнi – вузькi чорнi дверi. Господар закалатав залiзним молотком, що був пiдвiшений там, а потiм ще й нетерпляче затарабанив палицею. По той бiк загавкав собака, хтось зачовгав. Вратник – старий, сивий раб, пiдслiпуватий i ветхий – дверi вiдчинив, одступив у бiк, пропустив у двiр прибулих, зачинив дверi. Посеред двору – вiвтар Зевса Гераклiйського, покровителя домашнього вогнища. Це i був центр дому, де снiдали, обiдали, гуляли й приймали гостей.
Навстрiч iм вийшла господиня – молода, в’юнка станом, вродлива еллiнка, одягнена по-домашньому: в шафрановiм, з каймою, хiтонi, що вiльно спадав, перехоплений поясом пiд грудьми i скрiплений срiбною пряжкою на правому плечi, з голими руками i непокритою головою, з гарно викладеним волоссям. Глянувши на сома, вона щось запитала мужа, той вiдповiв.
Нового раба пiдвели до домашнього вогнища, господиня – вiд неi так запаморочливо пахло, – щось швидко говорячи, висипала, як i велить iхнiй звичай, на голову раба сушенi фiнiки та фiги. Цим вона прилучала його до домашнього культу богiв, просила iх, щоб нова покупка приносила вигоду. Потiм господар вiдвiв Орiка в кiмнату для рабiв-чоловiкiв, там його коротко постригли (коротка стрижка вiдрiзняе рабiв вiд вiльнонароджених, котрi носили довге волосся), дав йому куций плащ, шапочку iз собачоi шкури (кене) i двi баранячi шкури, зшитi разом – для спання i для вкривання. Насамкiнець дали ячний коржик, жменьку часнику i фiг. Господар, тикаючи раба в груди бiлим пещеним пальцем iз золотим перснем, сказав, звертаючись до своеi покупки:
– Ти есть скут… Тебе вiднинi будемо звати Скутом. Я заплатив за тебе великi грошi, тож мусиш трудитися чесно, добросовiсно i… багато-багато трудитися. Все життя трудитися. Тобi ясно, Скут, що говорить твiй повелитель?
Орiк все зрозумiв – що ж тут неясного? – але не озвався, а, зцiпивши зуби, вiдвернувся.
У бiлому свiтi поменшало на одного вiльного i побiльшало на одного раба.
А мужу твоему вже насипали у степу високу могилу
Скiф може загинути в чужих краях (часто й гине там, бо пiвжиття його в походах минае), i в чужу землю тiло його може лягти – тiловi все одно, де зотлiвати, а ось душа нiколи з чужим краем не змириться. Здолае будь-якi вiдстанi, прилетить у рiдний край i никатиме там, як неприкаяна, шукаючи собi пристанища. Шукатиме i не знаходитиме, i ночами жалiсливим птахом квилитиме побiля людей, прохаючи в них притулку, засмучуючи iх i лякаючи.
Як злим був ii господар за життя – шкодитиме живим, як добрим був… Нi, душа доброго чоловiка не повинна поневiрятися без притулку, живi мусять iй збудувати вiчну оселю, де б вона поселилася назавжди. А втiм, i душi недоброго чоловiка теж треба спорудити вiчну оселю, – щоб не мстила живим.
Вийде, бувало, вранцi кочовик iз шатра, зiтхне:
– Всю нiч кричав i кричав якийсь птах… Не iнакше, як чиясь неприкаяна душа в степу блукае, притулку собi шукае. Треба для неi насипати могилу, добрий був чоловiк за життя чи нi, а душi його варто допомогти. Та й нам буде спокiйнiше…
Тож i звичай був у скiфiв: якщо хто з них (особливо коли знатний, славетний воiн, вождь чи старiйшина) не повертався з походу, i тiло його залишалося в чужiй землi, то в рiдних степах готували для його душi вiчну оселю – насипали символiчну могилу.
І для душi Орiка теж було вибране мiсце на узвишшi.
І зiбралися воiни скiфського царства Атея на чолi з своiми вождями, старiйшинами i знатними людьми.
І чекали вони царя.
Атей примчав у супроводi охоронцiв, чорна голова його непокрита, лице теж чорне, змарнiле, але суворе i непроникливе. Був цар, як завжди, в простому вбраннi скiфського воiна, збруя його коня i зброя були покритi всього лише срiблом. Владика повiльно зсунувся з коня. Нi за жодним iз своiх синiв так Атей не жалкував, як за найменшим своiм, за Орiком, за Атейченком своiм. Та що тепер… Боги розпорядилися по-своему i забрали його сина в небесну Скiфiю. Трапилось це восени, а зараз уже весна, а про Орiка так бiльше нiхто й не чув. І тiла його нiде не знайдено. Щоправда, спершу була сподiванка, що Орiк потрапив у полон до котрогось iз тамтешнiх племен. Тож Атей всюди розiслав своiх людей з повелiнням не торгуючись викупити сина, якщо вiн у неволi. Як завжди, коли скiфи починали переговори про викуп знатного з полону, словом, що виручало, було «зiрiн» – золото. Та цього разу i зiрiн не допомiг. Нi з чим повернулися царськi посланцi – нiхто й нiде в пониззi Істру не тримав у себе царського сина. Бранцi були, серед них i скiфи траплялися, але все то простi скiфи, а щоб царський син… Нi, тамтешнi племена про такого i не чули…
Ось тодi Атей, згнiтивши серце, переконався, що сина на цьому свiтi немае, коли навiть золото не змогло вiдшукати його слiд. Десь у якiйсь iз сутичок полiг Атейченко зi своiм загоном, а хижi звiрi, певно, й тiла iхнi порозтягували… Недарма ж бо сказано: степи хоч i рiвнi, а людина у них зникае, як на днi морському…
І лунае в степу врочисто-скорботне:
– Тут на вiки вiчнi буде оселя для душi мужнього i знатного скiфа на ймення Орiк, котрий полiг у чужiм краi.
У колi, викладеному бiлим камiнням, поставлено горщик, на великiм дерев’янiм тарелi покладено тушу барана, а поруч – нiж, глиняний кухлик i амфора з вином.
І всi взялися за руки i утворили велике коло, в центрi якого було вибране мiсце для вiчноi домiвки. Тримаючись за руки, вигукували:
– Кличемо тебе i запрошуемо, душо Орiка!
І затихли, сторожко прислухаючись. Раптом у степу заквилив птах.
– Чуе, чуе нас душа Орiка, – загомонiли. – Вона поруч, вона повернулася в рiднi краi.
І тодi наперед ступив старий скiф, здiйняв руки до неба.
– Йди до нас, душе Орiка, – вигукнув вiн у небо. – Йди, не блукай у степах, ми спорудимо тобi вiчну оселю. Поселяйся у нiй i заспокойся – ми любимо тебе i пам’ятаемо.
– Любимо, любимо, – загуло в степу. – Тiльки гнiву i зла на нас не май, а краще бiля нас на вiчний спокiй лягай!
І чекали знаку, що душi загиблого сподобалось вибране мiсце, i вона згодна тут поселитися назавжди. Та ось з’явився у небi орел, а степом летiла легка його тiнь.
– Душа Орiка летить, сподобалось iй мiсце, тут вона поселиться на вiчний спочинок!
І тодi принесли залiзний меч.
Цар взяв його на витягнутi руки, зробив кiлька крокiв, зупинився, вклонився до землi i, випроставшись, сказав:
– Земле, не меч ховаю, а сина свого, воiна скiфського славного. Полiг вiн у чужiм краi, тож прийми, земле, меч його i дух його. І хай вiднинi могила з мечем буде зватися могилою Орiка.
Нахилившись, поклав меч.
Атею пiднесли башлик, наповнений землею, вiн висипав його на меч, ще раз повторивши, що ховае тут сина свого. Потiм пiдiйшов Гелон i теж висипав башлик землi, за ним потяглися найзнатнiшi вождi Авхат, Паралат, Лаксакiс та Савл, а вже тодi решта вождiв та старiйшин, знатнi мужi, воiни. І лише потiм настала черга вiйська, спершу кiнних, а тодi пiших. Цiлий день iшли i йшли воiни, висипали з башликiв землю, i могила росла на очах. Десь пiд вечiр, коли останнi воiни висипали землю з похiдних своiх башликiв, могила Орiка вже високо здiймалася у степу.
Їi обiклали заранi приготовленим дерном, i вона зазеленiла, як наче й була там споконвiку.
І пiдiйшов тодi до царя старший його син Гелон.
– Батьку мiй, царю наш преславний, дозволь слово мовити.
– Говори, – кивнув Атей.
– Разом з тобою сумую за братом моiм i сином твоiм молодшим. І клянусь зробити все, щоб зберегти свiтлу пам’ять про нього. І ще клянусь взяти пiд свiй захист сiм’ю Орiка. За скiфськими законами жона молодшого брата, якщо боги забирають його до себе, переходить у шатро старшого брата. Пiд його руку i його захист. Вiднинi мiй обов’язок – пiклуватися про сiмейство загиблого брата, як про свое власне.
– Що ж, за законом предкiв забирай жону Орiка в свое шатро, i синiв ii бери, i все добро покiйного брата бери, всi табуни його, гурти худоби й отари овець. Як виростуть сини Орiка, то повернеш iм батькове добро.
Того, що мало статися, Донiя вже чекала давно, звiдтодi, як у сутичцi з гетами наклав головою ii Орiк. Пiшов вiн восени за даниною i не повернувся, хоч у степ вже весна прийшла. І всi цi довгi днi i ночi вона з тривогою чекала перемiн у своiй долi – на краще чи на гiрше, про це знають самi лише боги, але чекала. З постiйним страхом – за себе i за трьох своiх малолiтнiх синiв. А втiм, чого боятися? Адже споконвiку так заведено – молодша жона загиблого (чи померлого) йде з мужем на той свiт, а старша переходить у шатро його брата чи й родича, якщо брата немае. Так було i так буде, не йти ж удовi в чужу сiм’ю. А брат загиблого мужа – це таки брат, близька людина, i вiн захистить удову та ii дiтей. Гелон – старший син Атея, його спадкоемець. Як помре Атей, Гелон царем стане. І вона тодi буде не чиею-небудь жоною, а жоною царя. Правда, старша – Паскiя – зла i недобра. Кажуть, знущаеться з молодших дружин свого мужа, мае iх заледве чи не за рабинь. І нiчого не вдiеш, старша жона у скiфськiй сiм’i – повновладна господарка i цариця. Вона найближча до мужа, веде господарство i як вона скаже, так i буде. Лихо чекае ту молоду жону, котра посмiе ii ослухатись. Нi муж не захистить ii, нi цар, нi бог… Та й Гелона Донiя боялась. Неласкавий старший син царя, завжди понурий, грiзний на вигляд i свавiльний. Гляне – як акiнаком полосоне. Скiфи його остерiгаються i покiрно виявляють йому свое шанування – ось-ось вiн може стати iхнiм царем… Заздрив Гелон меншому братовi: що скiфи його люблять, що батько його любить, що вдатний вiн i тямковитий. Везучим був Орiк, удачливим, а в останньому походi не поталанило. Жаль мужа, добре жилося з ним Донii, не кривдив ii нiколи, був з нею завжди лагiдний, молодшими жiнками не спiшив обзаводитись, синiв берiг. І було за його спиною затишно i безпечно. Думала, що так i триватиме завжди. А боги, бач, по-iншому розсудили, забрали мужа до себе, хоч йому тiльки-но виповнилося тридцять…
Донiя була скiф’янкою з дiда-прадiда. Тiльки не з роду кочовикiв, а з мирного племенi скiфiв-хлiборобiв, котрi нiколи не воювали, як кочовики, владики iхнi i всiх племен Скiфii, не кривдили сусiдiв, а з лiта в лiто вирощували хлiб. Правда, лук i стрiли землероби теж мали, але то – для захисту. Недарма ж кожну хлiбину як випiкали, то оздоблювали насiчками, прикрашали ii малюнками, як найдорогоцiннiший витвiр рук людських, але в центрi хлiбини незмiнно зображували лук i стрiли – захисникiв свого поля. А поклонялися богу-сонцю, тож вiтаючись, незмiнно казали: «Слава Гойтосiру!»
– Бо Гойтосiр нам дае все, що треба людинi у цьому свiтi: i хлiб, i бiлий свiт, i саме життя на чорнiй землi, – казав бувало батько, чиi порепанi шкарубкi долонi завжди пахли або свiжою землею, або хлiбом. – Гойтосiр та Велика богиня-мати е найзначнiшими нашими богами, iм поклоняйтеся, дiти моi, сонечку нашому рiдному та дощику небесному, що йде на ниви родити.
Як то сталося, що деякi роди кочовикiв осiли на землi й поробилися землеробами, а не залишилися скотарями, як прадiди iхнi, Донii розказував ще дiдусь – хай тихо та лагiдно живеться йому в свiтi предкiв! Спершу скiфи не вмiли оброблювати землю й засiвати ii зерном. Звiдколи вони з’явилися в краях мiж Танаiсом та Істром, iхня худоба та конi паслися на степових пасовищах. Пастухи-скотарi лише переганяли гурти й табуни з мiсця на мiсце. А коли зими приходили лютi, частина скiфiв, рятуючись вiд холодiв, вiдкочовувала на пiвдень, на зимовi пасовиська, а частина спускалася в рiчковi долини, де були тимчасовi поселення iз загонами для худоби. Там ще за лiта припасали сiно та гiлки з листям. Зимiвники належали родам. А по веснi, коли худобу й коней вiдганяли в широкi степи, неодмiнно хто-небудь залишався на мiсцi – орали нивки i засiвали зерном. А навчили iх цьому люди, котрi ще ранiше скiфiв поселилися в тих краях i вже навiть почали iз скiфами родичатися. Так i виникли першi поселення, так вчорашнi збiднiлi пастухи, тi, хто втратив худобу, ставали землеробами – годувало iх уже не скотарство, а земля.
Зерно ховало в собi таемницю, адже воно було початком нового життя. Скiльки себе пам’ятае Донiя, батьки молилися, окрiм Гойтосiра, ще й Великiй богинi неба й дощу. У неi не було iменi, всi ii так i звали – Велика богиня, або – Велика мати наша. Вона була i матiр’ю, i прародителькою свiту, володаркою родючостi, повелителькою неба й дощових хмар i всього, що живе на землi. Вона й приносила хлiборобам небесну вологу.
Ще дiдусь покiйний навчав Донiю: свiт дiлиться на небо i землю. А небо в свою чергу дiлиться на верхне, iз запасами вологи, i нижне, по якому ходить сонце i через яке йде дощ. Благодiйний дощ посилае хлiборобам Велика богиня, котра живе на верхньому небi… Якось батько виорав у полi глиняну фiгурку жiнки. Здiймаючи вгору руки, вона тримала чашу. А в чашi два гостроверхих горбики з сосками. Дiдусь обережно, з якоюсь святiстю взяв у своi шкарубкi руки глиняну фiгурку, i очi в нього просвiтлiли, стали ще лагiднiшими. І сказав дiдусь: жiночi груди в чашi – то е груди Великоi богинi неба й дощу. Так iх зображували тi давнi люди, котрi ще до скiфiв жили в цих краях. Груди Великоi богинi обвивали змii – носii добра, охоронцi всього сущого, священнi вужi – покровителi хат, городiв та полiв. А на чашi було зображено коло з променями – знак бога-сонця Гойтосiра. Помираючи, дiдусь прохав сiмейство берегти знахiдку. І звiдтодi, де б не була Донiя, а тiльки-но пiде дощ, так i бачить вона перед собою чашу в руках жiнки, а в чашi жiночi груди, якi обвивають священнi змii.
Восени пiсля жнив та взимку жили в городищi, що було обнесене валом з дерев’яним тином. А по веснi, як сходив снiг i просихала земля, перебиралися в лiтнi поселення, поближче до нивок, i жили там у хатках з жердин, що були обмазанi глиною, чи й просто в куренях. Нивки родили не постiйно, швидко виснажувались i давали все менше хлiба. І тодi iх доводилось кидати й переходити на новi землi; старi, вiдпочиваючи, заростали кущами, а часом i лiсом. А коли поверталися до них, корчували чагарi, розорювали нивки дерев’яним плугом iз розсохи – стовбура дерева з товстим суком. Батько тримав плуга, старшi сини поганяли волiв, а Донiя з матiр’ю йшли за плугом i мотиками розбивали груддя.
А перед тим щовесни вiдбувалося свято на честь священних дарiв: плуга, ярма, сокири i чашi, котрi колись впали з неба. Жив тодi у степах перший скiф на ймення Таргiтай. І було у нього три сини: Лiпоксай, Арпоксай i Колаксай. За них i впали з неба золотi речi – плуг, ярмо, сокира та чаша. Та тiльки до них наблизилися першi два брати, як небеснi дари спалахнули слiпучим вогнем, i лише меншому Колаксаю вдалося iх узяти. Це було знаменням, що до нього переходить найвища влада над усiма скiфами. Вiн i став першим царем. Звiдтодi священнi золотi дари неба з поколiння в поколiння свято оберiгають. Без них i життя свого скiфи не уявляють, бо плугом орють, в ярма запрягають волiв, сокирами вирубують чагарi, а з чашi п’ють. От щовесни i влаштовували скiфи свято на честь небесних дарункiв. Донiя завжди з нетерпiнням чекала цiеi подii, бо з настанням весни все на землi буяло i квiтло, у небi летiли птахи, лунко iржали в степах конi, радiли люди, що пережили голодну зиму i попереду iх чекае урожай, а отже й сподiванка на кращу долю. А ще на святi небесних дарiв вiдбувався шлюб бога Папая з богинею землi Апi. І пiсля того шлюбу богиня-мати Апi вагiтнiла i родила зелом i всякою пашницею. Вiдсвяткувавши весiлля Папая i Апi, всi йшли до жертовника – великоi миски, викладеноi з каменю й обмазаноi глиною. У нiй розпалювали вогнище i приносили матерi-богинi Апi подячнi жертви: колоски пшеницi, коржики з глини, вимазанi в борошнi, у них втикали зерна хлiба та бобiв. Лiпили з глини домашнiх тварин i клали iх у вогонь – це збiльшувало родючiсть землi. Молилися щиро, в самозабуттi:
– Приношу тобi, Велика богине, мати всього сущого на землi, володарко неба й дощових хмар, жертву, яку видiляли ще нашi предки. Не позбавляй нас i нашi сiмейства свого захисту, дай нам здоров’я i довголiття, забери вiд нас рiзнi болячки, сьогоднiшнi i майбутнi, забери од нас злих духiв i недобрi очi.
І щоразу на святi золотих дарiв, пiсля шлюбу Папая з Апi, заходжувалися коло передiлу землi. Тодi ж вибирали Владику На Одне Лiто. Ним мiг стати кожний вiльний скiф, якщо вiн погоджувався добровiльно i без примусу. Пiсля подiлу землi владицi давали плуг, ярмо, сокиру та чашу, i той залишався з ними на всю нiч у полi. Лягав на землю i засинав. Вважалося, що так вiдбувалася шлюбна нiч владики iз землею, бо лише тодi земля ставала родючою. А сам владика отримував (пiсля вождiв та старiйшин) найбiльше землi, його шанували в те лiто дужче, анiж вождiв та старiйшин, бо вiднинi вiн вважався хранителем священних дарiв. І якщо вибраний на святi засне, то не проживе бiльше року. Вiн i справдi завжди засинав на святi (такий був звичай) i тому жив лише одне лiто. І протягом того лiта йому годили, давали все, що вiн попросить, а пiсля жнив, коли на землi все вмирало, мусив померти i владика, як вiдмирають плоди. Йому пiдносили чашу iз зiллям, вiн випивав його, лягав спати i бiльше не прокидався у цьому свiтi. А по веснi вибирали нового владику, i так щороку i щороку, вiдколи свiт стоiть.
Найбiльше любила Донiя лiто-лiтечко красне, як дозрiвала пшениченька на батьковiй нивцi i шелестiла золотими, вусатими колосками, повними тугих зерен. Всiм сiмейством виходили тодi в поле з серпами. Жнучи хлiб пiд голубим i лагiдним небом, любили спiвати пiсень. І Донiя любила спiвати, тож ii звали в сiм’i пташкою. Метка, швидка, з живими блискучими оченятами, завжди з бiлозубою посмiшкою на рожевих устах – вона подобалась хлопцям, i сватались до неi часто, та батько всiм вiдмовляв. Наче для когось берiг. І дочекався. Царського сина. Того лiта врожай на новiй нивi був щедрим, батько, коли хлiб зсипали в зерновi ями, i радiв, i зiтхав. Радiв, бо хлiбець добрий, як же такому хлiбовi не радiти – чисте золото! А зiтхав, бо приiдуть саi – царськi скiфи – i заберуть собi половину врожаю. Заберуть i слова у вiдповiдь мовити не дадуть.
Того лiта за даниною в iхне поселення приiхав молодший син царя Орiк. Як побачив вiн Донiю у вiнку, так i заусмiхалися його чорнi очi.
– А ходи-но сюди, пташко! Ти з чийого це гнiзда випала?
Злякавшись, Донiя кинулась тiкати, блискаючи засмаглими тугими литками й лопочучи простесеньким, вигорiлим на сонцi платтячком, та царевич ii наздогнав, за руку схопив.
– Чия будеш, прудконога?
– А про те знають мiй батько та моя мати, – осмiлiвши, Донiя навiть зважилась глянути в його чорнi блискучi очi, повнi смiшинок-веселинок, i тi очi видались iй добрими.
– І я хочу знати! Бо ти менi до вподоби.
Донiя зашарiлась – i це говорить iй, дочцi простого хлiбороба, сай? Та ще й царевич? Вiдповiла батьковими словами:
– Але ж ми простi, ми люди Таргiтая.
– А ми – Геракла! – вигукнув вiн наче погордливо. – Але скажи менi – яким ти богам молишся?
Загороджуючи iй дорогу, царевич грався трихвостою пугою, поляскував нею себе по халявах червоних сап’янцiв. Вiн був молодий, майже юний, борiдка рiденька, стрункий, тонкий i високий.
– Гойтосiру… – прошепотiла Донiя. – Та ще добрiй матерi, котра посилае нашим нивкам дощi.
– А я – Аресу! Скiф без Ареса не скiф!
– І без Гойтосiра скiф жити не може.
– Твоя правда, – погодився царевич. – В пiтьмi жити неможливо. Вiднинi я дякуватиму Гойтосiру – це вiн тебе подарував менi.
Ось так вона, дочка простого хлiбороба, котрий належав до людей Таргiтая, в шiстнадцяту свою весну негадано стала жоною скiфського царевича iз роду саiв. За шiсть рокiв, що прожила в його шатрi, народила йому трьох синiв. А на сьоме лiто цар Атей пiшов у похiд за Істр i далi. І загубився слiд ii Орiка у тих краях. Як iшов до гетiв за даниною, Донii казав: чекай, я хутко з добром повернуся… Не повернувся. Нi вiн, нi його загiн. Недарма ж скiфи кажуть: ходить вовк до отари, бере овець, але й вовка, бувае, що беруть…
І збагнула Донiя: одне життя ii закiнчилося, а друге мае ось-ось розпочатися. З острахом чекала приходу Гелона. Навiть увi снi ii жахав старший син царя i спадкоемець його царськоi гривни. І ось – дочекалася. Прийшов Гелон. Рвучко вiдкинув полог шатра, зiгнувшись, зайшов i випростався – високий, чорний, гостроносий, чужий iй i страшний. В напiвтемрямi шатра видно було, як блищать його великi очi. Рабиню, котра була в шатрi, вiн помахом руки вигнав геть. І коли вони залишилися удвох, вiн, поклавши собi руки на багато оздоблений золотими бляшками пояс, сказав:
– За законами наших предкiв вiднинi твiй муж – я! – Стояв, розставивши ноги, i злегка похитувався. – Ти, пташко, перейдеш жити в мое шатро як наймолодша моя жона. А твоi дiти виростуть у моему стiйбищi з моiми дiтьми.
– Спасибi тобi, знатний царський сину, за ласку i турботу, якi ти обiцяеш виявити до мене i моiх дiтей, – вклонилась Донiя, все ще боячись глянути йому в очi. – Але тiла мого мужа не знайдено, мертвим його нiхто не бачив, то як я стану твоею жоною, славний сину нашого царя? А що коли Орiк живий?
– Твоему мужу вже насипали у степу високу могилу, – засмiявся вiн.
– Не мужу моему, а мечу та душi його, – заперечила Донiя.
Вiдповiдь не сподобалась Гелону.
