скачать книгу бесплатно
«Вiйсько вiйськом, а ще немае у свiтi такоi фортецi, у яку б не увiйшов осел, навантажений золотом».
Атей тiльки подивувався мудростi молодого македонця. Справдi-бо: вiйсько вiйськом, а золото свое робить. Та й стосунки з сусiдами за допомогою золота можна швидше налагодити, анiж з допомогою вiйськовоi сили.
Не було у скiфiв власних монет, карбувати iх не додумався жоден цар до Атея. А втiм, може, i час у Скiфii ще не настав для власних грошей. Атей же, вийшовши на простори до грецьких мiст, вiдчув: без власних грошей йому не обiйтися. І торгiвлю з греками треба було пожвавити, i просто стосунки змiцнити. Допоки ж його люди користуватимуться чужими золотими кружальцями? У скiфiв сила. А де сила, там мусять бути i своi золотi монети. Бо недарма ж македонець так мудро сказав: «Вiйсько вiйськом, а ще немае у свiтi такоi фортецi, у яку б не зумiв увiйти осел, навантажений золотом». Не хотiв Атей нi в чому поступатися перед македонським царем, котрий, уявивши себе найсильнiшим у македонському та фракiйському свiтах i навiть у грецькому! – намагався взяти верх i над скiфами. Атей вважав, що вiн у тих краях сильнiший за македонця, в крайньому разi – рiвний йому. І якщо македонець карбуе своi монети, то Атей пасти заднiх не збираеться.
Через довiрених грекiв зв’язався з монетним двором Гераклеi, i звiдти приiздив до нього грек-карбiвничий, довго бесiдував з Атеем, випитуючи, якими той уявляе своi грошi та що на них вiдобразити, щоб було найхарактернiшим для Скiфii. От Атей i сказав йому:
– І думати-гадати не треба, бо Скiфiю без скiфа з луком на конi й уявити не можна.
Карбiвничий змалював голову Атея, багато малював скiфiв з луками на конях, а через кiлька днiв показав царю навощену дощечку iз зображенням майбутньоi монети: на однiм боцi голова Геракла, а на другiм скiф з довгим волоссям, вусатий, бородатий, на конi з лука стрiляе. Коли коня рiзко зупинити на всьому скаку, вiн злегка присiдае на заднi ноги, викинувши переднi. В такому положеннi вiн на якусь мить непорушно застигае на мiсцi. Ось ця миттевiсть е найзручнiшою для вершника, щоб пустити стрiлу. Це й збирався вiдтворити на монетi грек-карбiвничий. Скiф на конi – то сам цар Атей. Зодягнений вiн, як i всi скiфи, в куртку (спереду поли довгi, позаду короткi), в шкiрянi штани, взутий в гостроносi сап’яновi чоботи. Той скiф (Атей) озброений луком, злiва на боцi в нього висить горит. І напис: ATAIA?.
Цар уточнив деякi деталi i схвалив задум карбiвничого, сказавши йому коротко:
– Як намалював на воску, так i на золотi роби! Та постарайся, щоб моi грошi були кращими за македонськi.[9 - В нумiзматичнiй лiтературi на сьогоднi описано п’ять таких монет Атея – драхм. Як гадають спецiалiсти, перша серiя монет (з головою Геракла) карбувалася в Гераклеi Понтiйськiй в 364—345 роках, а друга (з головою Артемiди) в 345—339 роках.]
Грек поiхав у свою Гераклею, i по якомусь часi люди з Гераклеi привезли Атею золотi монети, блискучi, осяйнi – першi скiфськi грошi, а ще мiднi i срiбнi. Атей залишився задоволений монетами.
– Треба пошвидше обрадувати македонця, – буркнув насмiшкувато i вiдiслав iз своiми людьми в Пеллу, столицю Македонii, шкiряний капшук золотих своiх монет з головою Геракла на однiм боцi i скiфом, котрий стрiляе з лука на конi, та написом «АТАІА?» на другому. Ще й велiв передати гоноровитому македонцю таке послання:
«Атей, цар Скiфський, Фiлiппу i народу македонському. Якщо цар Фiлiпп вiдчуватиме брак коштiв, то Атей може його виручити».
Кажуть, що Фiлiпп, прочитавши послання, спалахнув.
– Скiфський цар прирiвнюе себе до мене! Ба, навiть вище себе ставить! Не iнакше, як скiфський лис вiдчув силу або затiвае щось на шкоду Македонii.
І тим зiгнав злiсть, що велiв золотi монети скiфського царя вiддати своiм слугам, мовляв, на iнше вони й не придатнi. Слуги несказано порадiли, а сам Фiлiпп, трохи охолонувши, замислено мовив:
– Час розсудить, хто з нас сильнiший. Одне лише певно знаю: не вживемося ми з скiфами у цих краях!
Це розумiв i Атей, тож завчасно готувався до вирiшального герцю з Македонiею. І герць той, як вiдчував Атей, вже не за горами. Зараз Фiлiпп зайнятий вiйною з греками, але тiльки вiн досягне свого в Елладi, так i зiткне меч iз скiфським. Обставини до цього змусять македонця. Про яке його панування в Грецii може бути мова доти, доки за спиною в нього залишатимуться сильнi скiфи? Час – спiльник Фiлiппа, македонський цар лише п’ятий десяток розпочав, а ось Атей достатнього часу вже не мае. Дев’яносто лiт – це таки дев’яносто лiт, третього життя не буде, а те, що е, треба достойно завершувати. Роки йшли вже останнi, це Атей теж розумiв. Останнi ж його роки припали на час створення могутнього Македонського царства, стрiмкого злету Фiлiппа як полководця i державного мужа. Трудно буде Атею змагатися з Фiлiппом. У повного сил i здоров’я македонця ще життя та життя попереду, все iз задуманого можна встигнути звершити, якщо слiпий випадок не стане на перешкодi, а на що розраховуе, на що сподiваеться вiн у дев’яносто лiт? А треба встигнути, будь-що встигнути. Удвох iм – Македонii i Скiфii – не вжитися мирно у цих краях: Скiфiя не потерпить на своiх кордонах могутню Македонiю, а Македонiя, в свою чергу, не потерпить на своiх кордонах могутньоi Скiфii. Вiн прибере ii з дороги, тож треба не прогавити час i першому нанести удар. І нанести ранiше, нiж Фiлiпп завоюе грекiв, бо тодi його не дiстанеш. Для вирiшального герцю треба мiцно утверджуватися в пониззi Істру, стати господарем цих неспокiйних краiв, вгамувати i покорити тутешнi племена. Фракiйцiв та гетiв вiн уже усмирив, трiбаллiв вигнав геть, а ось з iстрiанами не просто. Істрiани не хочуть коритися скiфам, сутички з ними не минути. І ще турбував Атея його старший син i спадкоемець Гелон. Якщо боги покличуть Атея до себе, чи зумiе Гелон утримати Скiфiю в руках, чи не спалахне розбрат, як ото у фракiйцiв?
– Сину мiй i спадкоемцю! Вождi моi, старiйшини, знатнi iз знатних, воiни, скiфи! – починае цар, i вщухае гул голосiв, всi вiдставляють чашi, повертають голови до Атея, шанобливо iх схиляють. І шанобливiше за всiх схиляе голову Гелон, готовий ловити кожне слово батька-царя. – Хочу вам дещо повiдати. Менi дев’яносто лiт, можливо, скоро боги заберуть мене до себе. (В очах Гелона нiби майнула iскорка надii.) Як владнаю вiдносини з Фiлiппом, так i пiду з цього свiту. І вам, скiфи, залишу Скiфiю. Тобi, сину мiй i спадкоемцю, вам, вождi та старiйшини, вам, знатнi мужi, вам, скiфи, залишу я Скiфiю!
– Не залишай нас, царю, – залунали голоси, i голоснiше за всiх вигукував Гелон. – Не роби нас сиротами, Батьку!
– Що ми зможемо без тебе? Ми – простi смертнi, – басовито вигукував Авхат.
– Так, так, що ми зможемо без тебе? – повторювали Паралат, Лаксакiс i Савл, а за ними iншi вождi, знатнi i можнi. – Не роби нас сиротами, Батьку!
І тiльки Котiар мовчав. Скiфський мудрець думав: шкода, якщо боги заберуть Атея, без нього i справдi тяжко буде Скiфii та ще в такий час. Але чого варте те царство, котре не зможе жити без старого царя? І ще думав: який жаль, що так рано пiшов iз свiту цього молодший царський син Орiк, ось хто повiв би далi Скiфiю пiсля Атея…
– Голови вашi сивi. А коли, крiм сивини, в головах маете ще дещо – сиротами не станете, – вже насмiшкувато говорив Атей. – Залишу вас не без царя. Син мiй Гелон буде правити Скiфiею, вiн жде – не дiждеться цiеi митi. А ви, мужi моi, будете йому допомагати. Ось тодi нiяка бiда не посмiе загрожувати вашим головам. Тож молю богiв i вас, мужi знатнi, щоб у мирi жили, як мене не стане, у злагодi – в iм’я Скiфii. А житимете в злагодi – буде й Скiфiя в силi. Будете гризтися мiж собою вовками – вовками завие i Скiфiя. Розбрат – то найстрашнiше зло в царствi. Ви думаете, чого ми сильних фракiйцiв так легко подолали? Бо в iхньому царствi немае згоди i миру, тому iх терзають чвари, як собаки падло. І в трiбаллiв не було едностi, тож i не зумiли проти нас устояти. І в гетiв немае едностi, кожний вождь iхнiй в царi цiлить. Тому й гети для нас слабаки. А ось Македонiя едина, Фiлiпп згуртував ii, всi пальцi македонськi в один кулак стис – ось чому Македонiя для нас небезпечна. Найнебезпечнiша з усiх сусiдiв. І Фiлiпп молить богiв, щоб тi послали нам чвари й розбрати, а тодi вже вiн легко Скiфiю здолае i приеднае вiльних синiв степу до свого царства.
Бiля Атея лежить на червонiм чепраку пучок оперених стрiл, перев’язаних ремiнцем iз сирицi. Взяв його цар, потримав у руцi i зненацька простягнув пучок синовi.
– Переломи!
Широкоплечий i дужий Гелон взяв у своi чималi ручища пучок стрiл, посмiхнувся – що ж тут, мовляв, хитрого? – а переломити стрiли не здужав. Засопiв, насупився, нi на кого не дивлячись, але як не силкувався, як не кректав крiзь стиснутi зуби, а так нiчого й не мiг вдiяти з пучком. І спалахнули в його душi гнiв i образа на батька: навiщо вiн це затiяв? Щоб на очах у всiх знатних скiфiв знеславити сина свого?
Посмiхнувся Атей у вуса, пучок стрiл у сина взяв, хотiв було подати його Котiару, але передумав – хитрого i кмiтливого Котiара на слизькому нiколи не застукаеш, передав пучок Авхату.
– Переломи ти, вождь!
Широке, щокасте лице Авхата приемно почервонiло, а його великий нiс нiби набряк. Другий радник Атея простягнув дебелу загрубiлу руку, легко взяв пучок стрiл, гекнув, сподiваючись з ходу переломити пучок, але, як i в Гелона, в нього теж нiчого не вийшло. Тодi Авхат, ще дужче почервонiвши, спробував було переломити пучок через колiно, потiм притискував його лiктем до боку, а другою рукою гнув, i все марно. Зрештою, з червоного вiн став бiлим, на лобi виступив пiт. Вождi, спостерiгаючи за його марними зусиллями, спершу посмiхалися, а далi вже вголос почали реготати. Та Авхат вирiшив хоч словом влучним зам’яти свою безпораднiсть. З поклоном повернувши Атею пучок, вiн сказав, дещо навiть не без улесливостi:
– Це свiдчить, що я простий смертний, i царськi стрiли менi непiдвладнi.
– Ти не переломиш пучок i своiх стрiл, – гмикнув Атей насмiшкувато. – Хто ще з мужiв моiх зламае пучок стрiл? Може, ви, скiптухи?
Але нi Паралат, нi Лаксакiс, нi Савл, хоч як не силкувалися, а не виконали волi царя. Ламали i не змогли переломити пучок iншi вождi та воiни, останнi були молодими, дужими, але й вони зазнали невдачi. Вiдлягло трохи в Гелона з душi – не вiн один такий.
– Не переломите стрiл, хоч кожний з вас i сильний, i дужий, i легко перерубуе ворожi костi, а коня найлютiшого на скаку може однiею рукою зупинити, – сказав Атей i ворухнув пальцями, щоб йому пучок стрiл повернули.
– А чому не переломите? – запитав, коли пучок знову був у його руках. – Та тому, що стрiли не кожна сама по собi, а всi разом, в однiй зв’язцi. Ось чому iх неможливо переломити.
Висмикнув стрiлу з пучка i легко, мiж двома пальцями переломив ii. Потiм висмикнув другу – хрусь! І третю переломив, i четверту, i п’яту… Древка стрiл так i хрупали мiж його кiстлявими пальцями. Переломивши останню стрiлу з пучка, Атей вiдкинув iх геть i гостро глянув на спантеличеного сина свого.
– Бачив? Запам’ятав побачене?
– Запам’ятав, Батьку!
Глянув цар на вождiв, на старiйшин, на знатних мужiв та воiнiв, на всiх скiфiв.
– Бачили?
– Бачили, Батьку, – вiдповiли всi разом.
– Запам’ятали?
– Запам’ятали, Батьку!
– Ось так, як я переламав поодинцi стрiли з пучка, так i вас поодинцi здолають вороги.
І збагнули скiфи мудрiсть свого царя, бо що ж тут не збагнути. Просто все i – запам’ятовуеться.
– Доки я живий, Македонiя Скiфiю не здолае. І доки ви пiсля мене триматиметеся один одного, Македонiя вас теж не здолае. Нiхто вас тодi не здолае! Тож пам’ятайте про це. Я не вiчний. Два життя прожив, а чи дадуть менi боги ще й трете – не знаю.
«Он чого забаг – третього життя, – з ненавистю думав Гелон, хоч i дивився на батька з шанобливою вiдданiстю. – Це ж треба, га? Не iнакше, як зiлля чаклунське п’е, тому живе й живе. І мене переживе, як пережив уже всiх своiх синiв…»
Атей здiйняв чашу.
– Тож вип’емо, скiфи, за еднiсть! За те, щоб нас нiхто й нiколи не поламав поодинцi!
І пили скiфи за еднiсть. І пив з ними Гелон за еднiсть i вiддано дивився на батька, як на живого бога. І чим вiдданiше дивився на батька, тим розпачливiшими i похмурiшими ставали його думки: не пережити йому батька, не бачити скiфського царства. Недарма ж батько про трете життя згадуе, житиме ще i житиме. З iстрiанами збираеться воювати, з македонцями… І хто знае, кого боги першим покличуть до себе: батька в дев’яносто лiт, а чи його у п’ятдесят?.. Невже йому, Гелону, до кiнця днiв своiх ходити у спадкоемцях царя? І на той свiт пiти спадкоемцем?
І в душу Гелона вповзала чорна нiч…
Частина друга
Пелла, столиця Македонii
Антiпатр був одним з найближчих радникiв, довiреною особою i другом македонського царя. Фiлiпп цiнував Антiпатра i як полiтика, i як державного мужа, на котрого завжди i за будь-яких обставин можна покластися i завжди бути впевненим: Антiпатр нiколи не пiдведе. Служив ще попередньому царю Пердiцi ІІІ, в порiвняннi з Фiлiппом був уже зрiлою людиною, тертий та м’ятий i в життi, i в iнтригах та чварах двiрцевоi знатi, де вiн теж користувався чималим впливом. Якщо цар любив iз своiми гетайрами гульнути i гульнути добре, коли хмiльна, розвесела нiч за банкетним столом змiнювала такий же день, а день – нiч, Антiпатр майже не вживав вина. За банкетним столом iх – царя та його найближчого радника i праву руку – ще не бачили нiколи: в той час як цар банкетував, втрачаючи дням i ночам лiк, чи вiдсиплявся пiсля гульок (це коли не воював), Антiпатр залишався тверезим i не спав – був на сторожi царства. Може, тому Фiлiпп i гуляв бувало по кiлька дiб пiдряд, знаючи, що на випадок чого тверезий Антiпатр постiйно напоготовi.
Пiдтягнений, завжди свiжий i бадьорий, стрiмкий i легкий на ходу, з розумними i хитрими очима, що так молодо блищали, Антiпатр був повною протилежнiстю своему царю. Якщо Фiлiпп при всiй своiй розсудливостi, хитростi, пiдступностi та винахiдливостi все ж iнодi гарячкував (тодi в ньому з’являлося щось хлоп’яче, задерикувате i вiдчайдушно ризиковане), то Антiпатр не втрачав землi пiд ногами i спокiйною помiркованiстю гасив зайве збудження молодого царя чи стримував його вiд поспiшних, необдуманих вчинкiв. Тож Фiлiпп без поради зi своiм радником i другом не приймав жодного рiшення, яким би воно не було, дрiбним чи значним. До всього ж Антiпатр зарекомендував себе зрiлим полiтиком i дипломатом, особливо в стосунках з греками. Еллiнська культура йому була близькою. Радник пiдтримував дружнi вiдносини з грецькими фiлософами i навiть сам писав книги. Будь-коли, вдень чи вночi запитай його, що зараз твориться в еллiнському свiтi та його полiсах, Антiпатр без затримки дасть точну й вичерпну вiдповiдь i порадить, як краще царю триматися у вiдносинах з греками. Добре знав Антiпатр i складну ситуацiю на схiдних кордонах царства, бо мав вiрних людей серед фракiйцiв, гетiв та iнших племен, виявляючи цим Фiлiппу неоцiненну послугу. Недремно i насторожено слiдкував царський радник i за рухом скiфiв в пониззi Істру та в Гетськiй пустелi. Фiлiпп був певний: його раднику вiдомий кожний крок скiфського владики Атея. І коли цар отримав тривожне донесення iз схiдних кордонiв царства, то вiдразу ж послав гiнця за Антiпатром.
Антiпатра викликали не в пишну тронну залу македонських царiв, а в маленьку потаемну кiмнатку, вхiд до якоi завжди чатували гетайри, i де Фiлiпп любив усамiтнюватись, коли мав над чимось крiпко подумати. Там же вiн приймав i радникiв, якщо справа була великоi державноi ваги i не пiдлягала розголошенню. Кiмнатка добре знайома Антiпатру, вузька, без вiкон, з кiлькома свiтильниками – бронзовими лампами. Пiд стiною ложе, заслане ведмежим хутром, поверх якого кинута овеча шкура (цар iнодi й спав там, по-простому, по-похiдному), посеред кiмнати стояв мармуровий столик з позолоченою скринькою для особливо важливих справ, на чолi столика стояв широкий стiлець з високою спинкою та позолоченими пiдлокiтниками у формi лев’ячих голiв, а збоку – простий стiлець для радника. Бiльше у кiмнатцi не було нiчого.
Коли Антiпатр пiдiйшов до потаемноi кiмнатки, ефеб[10 - Ефеб – юнак з аристократичного сiмейства, черговий для доручень, охоронець царя тощо.] в шоломi з гребенем, в голубiй тунiцi й блискучих мiдних латах, з коротким мечем на стегнi, упiзнавши прибулого, стукнув калаталом у бронзовий щит, що висiв бiля дверей. Посторонившись, жестом з напiвпоклоном запросив радника зайти. Антiпатр переступив порiг. Цар у бiлоснiжному вовняному гiматii стояв бiля столу i щось перебирав у скриньцi – певно, тiльки-но зайшов.
– Хайрете! – привiтався Антiпатр.
– Хайрете! – не обертаючись, вiдповiв цар, все ще порпаючись у скриньцi. Та ось вiн, певно, знайшов у нiй те, що шукав, ляснув у долонi, i тiеi ж митi вбiг служка. Фiлiпп повiв плечем, служка, пiдбiгши, став навшпиньки, зняв з царя гiматiй i нечутно зник. Лишившись в хiтонi, цар полегшено зiтхнув, сiв у свое крiсло i жестом запросив сiсти й радника. З похмiлля Фiлiпп почував себе негаразд, облизував сухi губи, вiдчуваючи у всьому тiлi спустошливу втому. Чорна пов’язка на лiвому оцi зсунулась, видно було розсiчену брову i темну очну западину – око Фiлiпп втратив рокiв з п’ятнадцять тому пiд час штурму Мефони. (Вiн тодi оглядав осадну технiку, що ламала оборонну стiну, стрiла, розсiкши брову, вп’ялася йому в око.) Потягнувшись до хрускоту в суглобах, цар тихо застогнав крiзь стисненi зуби i глянув на радника. Той сидiв, як завжди, свiжий, бадьорий, з ясними, чистими очима й рум’яними щоками.
«Вiн наче молодiе з вiком», – не без заздрощiв подумав цар.
Ляснувши в долонi, велiв служцi принести холодного пива. Служка поспiшно зник i тiеi ж митi й з’явився, обережно, якось аж врочисто несучи у витягнених руках два великих запотiлих кухлi. Поставивши на стiл, застиг зi схиленою головою, але тiльки цар махнув рукою, зник.
Фiлiпп показав раднику на один з кухлiв.
– Дякую, – як завжди чемно ухилився Антiпатр i додав з дещо осудливими нотками в голосi (з усiх радникiв лише вiн один зважувався, щоправда, легко дорiкати царевi частими випивками): – Так рано пити?
– Не рано, а вже пiзно, – весело одказав цар, збуджуючись при виглядi кухлiв з пивом. – Гуляли всю нiч… – зiтхнув i додав рiшуче: – Все! Годi з гульками, завтра iду до вiйська. Парменiон тримае в облозi Перiнф, але щось там забарився. З Перiнфом треба кiнчати пошвидше i братися за Вiзантiй.
Залпом спорожнив кухоль, полегшено зiтхнув, тильним боком долонi утер губи та вуса, пробiг пальцями по бородi i одним оком – гострим та зiрким i вже прояснiлим вiд пива, – глянув на радника.
– Що ти скажеш про Атея, скiфського царя?
– Пiсля царя Іданфiрса, котрий правив Скiфiею бiльш як пiвтораста рокiв тому i тодi ж розбив персiв, вигнавши зi свого краю царя Дарiя, Атей другий такий вдатний цар Скiфii.
– Я теж переконаний, що вiн – вдатний цар. І думаю про це з неспокоем, – Фiлiпп допив другий кухоль, з шумом перевiв подих, тильним боком долонi утер губи та бороду i, здаеться, й зовсiм збадьорився. – Але якщо Іданфiрс все свое життя залишався в степах бiля Борисфену, то його далекий нащадок Атей вiдчув, що йому тiсно в старiй Скiфii. Вiн розширив царство за рахунок фракiйських та гетських земель, дiстався до пониззя Істру i загрожуе грецьким мiстам. Довгi роки Атей був нашим спiльником та й зараз ним е. Але я певен, що в своiх потаемних задумах цей хитрий скiфський лис не бажае нам добра. І тим бiльше могутностi. Сильна Македонiя його непокоiть, вiн постараеться зробити все вiд нього залежне, щоб Македонiя не стала могутнiм царством, повелителькою iнших народiв.
Скiфський спiльник непокоiв Фiлiппа вже не перший рiк. Укрiпившись в пониззi Істру, Атей тримаеться там господарем, гети вiдходять, уступаючи своi землi прийшлим кочовикам, скiфське царство мiцнiе. Нiхто з тамтешнiх племен i фракiйцi теж не в змозi протистояти проникненню скiфiв на захiд i на пiвдень. А сильних сусiдiв на околицях свого царства Фiлiпп не терпiв, це, зрештою, було просто небезпечно, адже такий сусiд iз спiльника може легко стати противником. До всього ж Македонiя почала наступ на грецькi полiси, захоплюючи мiста й посилюючи свiй вплив на еллiнiв, i мати у себе в тилу войовниче скiфське царство було небезпечно. Греки можуть звернутися до скiфiв за допомогою, i Атей, щоб послабити Македонiю, вдарить Фiлiппу в спину.
Фiлiпп дiстав зi скриньки шкiряну трубочку (печатка була зiрвана i трималася на однiм шнурку), витягнув з неi сувiй папiрусу, потримав його в руках, нiби зважуючи.
– Щойно екзiтазiс[11 - Екзiтазiс – особа, котра вiдала донесеннями вивiдувачiв в Македонському царствi.] передав це донесення вивiдникiв iз схiдних кордонiв, з гирла Істру, – сказав i, не розгортаючи згорток папiрусу, кинув назад у скриньку, певно, знав його вже напам’ять. – Моi люди повiдомляють: Атей розбив сильних трiбаллiв i нинi святкуе перемогу та здiйснюе жертви своему богу. Трiбалли войовничi, я покладав на них надii, але й вони не зумiли протистояти скiфам. Атей i сильнiший за них i, що небезпечно, хитрiший. Вивiдники також доносять, що скiфський лис непомiтно готуеться до вiйни з iстрiанами. Якщо вiн i iх розiб’е, то войовничiшого народу за скiфiв у тих краях не буде.
– Моi люди i мене повiдомили про перемогу Атея над трiбаллами, – сказав Антiпатр.
– Я знаю, що ти теж все знаеш про подii на схiдних кордонах царства, – Фiлiпп вiдкинувся на спинку крiсла, поправив пов’язку на оцi i, зненацька хитнувшись, налiг грудьми на стiл, пильно вдивляючись в радника единим оком, наче свердлячи його. – Тому й покликав тебе для ради. Ще раз повторюю: мене непокоять скiфи. Сьогоднi… нi, завтра Атей стане нашою загрозою на сходi. Маючи такого сусiда, Македонii важко буде панувати над фракiйцями та греками. І перемога Атея над iстрiанами в майбутнiй вiйнi зовсiм не бажана. А раптом Атей укладе за нашими спинами союз iз фракiйцями? Чи з греками? Зрештою, це в iнтересах грекiв перетягти скiфське вiйсько на свiй бiк.
Антiпатр кивнув на знак згоди iз словами царя i обережно сказав:
– За тими вiдомостями, що доходять до мене, греки, а точнiше, Афiни випустили iз свого зору скiфiв в пониззi Істру. Це iхнiй великий прорахунок. Але Демосфен, – Фiлiпп, почувши iм’я свого затятого ворога, насторожився, – Демосфен, кажу, може напоумити спiввiтчизникiв використати скiфiв у боротьбi з нами. Демосфен на все здатний.
– На жаль, – зiтхнув цар. – І навiть золотом його не вдаеться пiдкупити. Чи ж не персам вiн продався?
– На персiв вiн якраз i сподiваеться.
– Жаль, що ми його не перетягли на свiй бiк. Демосфен вартий цiлоi фаланги. Коли б його не було у грекiв, все для нас стало б значно простiшим.
– Я поклявся знищити Демосфена, – без пафосу, спокiйно мовив Антiпатр. – І зроблю це неодмiнно, iнакше, клянусь Гераклом, i жити не варто на цьому свiтi!
– Я тобi вiрю, друже, – цар помовчав, щось розмiрковуючи, а тодi швидко сказав: – Перш нiж розпочати штурм Вiзантiя, я твердо мушу знати: хто такий Атей? Наш спiльник, як i ранiше, чи скритий ворог? Чи залишиться вiн у пониззi Істру, чи раптом прийде вiзантiйцям на допомогу, адже наше послаблення було б йому на руку.
– Поки що Атей незадоволений вiзантiйцями, котрi шкодили донедавна скiфським торговим iнтересам. Вони перехоплювали купцiв, котрi прямували в Скiфiю. І нам, аби перешкодити можливому зближенню скiфiв з вiзантiйцями, треба пiд виглядом вiзантiйцiв пошарпати купцiв, якi прямуватимуть в пониззя Істру. Атей тодi розiзлиться проти вiзантiйцiв i кине на них свое вiйсько.
– Ця думка варта уваги щонайпильнiшоi, – схвально сказав цар. – Зроби так, як задумав. Пiд виглядом вiзантiйцiв вчини напад на купцiв.
– Я вже готую для цього кiлька загонiв, – мовив Антiпатр. – Ставши ворогом вiзантiйцiв, вiн залишиться твоiм другом. Або – майже твоiм другом.
– Майже! – сердито вигукнув цар i поправив чорну пов’язку на оцi. – Але майже друг – це не друг! Та i який Атей менi друг? Вiн мрiе аж до Балкан поширити свою владу, а я мрiю до Істру i далi посилити свою. Ось якi ми друзi.
– Це так, – кивнув Антiпатр, зовсiм не звертаючи уваги на царський гнiв, – але Атею вже дев’яносто лiт. Не вiчний же вiн, зрештою, на цiм свiтi?
Фiлiпп помовчав, посопiв.
– Хто iх знае, цих скiфiв. Загадковий люд. А щодо Атея, то… живе вiн на цьому свiтi й живе. Чи скiфськi знахарi напувають його зiллям, що лiта доточуе, чи тим, що смерть одганяе? А доки вiн житиме, доти й мiцнiтиме Скiфiя на наших схiдних кордонах – радiсть не велика!
Антiпатр заговорив м’яко i заспокiйливо:
– І все одно вiн тебе не переживе. Атею належить те, що сьогоднi, але завтра у нього вже не буде.
– Так вiн сьогоднi й заважае! У мене немае часу чекати, доки скiфськi боги заберуть до себе царя, котрий i так забарився на цьому свiтi. Атей живе не для себе, а для Скiфii. І цим вiн шкодить нам. Тiльки розбивши Атея чи бодай послабивши його, я зможу нарештi остаточно утвердитись у Фракii.
– Я теж думаю над цим. Треба допомогти Атею пошвидше пiти з цього свiту. Якщо ти купуеш за золото грекiв, то чого цю породу людей не можна знайти у Скiфii? Адже скiфи люблять золото не менше, як греки чи iншi народи. Певний, невдоволенi Атеем завжди знайдуться. Особливо серед його синiв…
– Ну, ну… – нетерпляче пробурмотiв Фiлiпп. – Це вже ближче до iстини. Говори, раднику.
– Старшому з Атеевих синiв, здаеться, пiввiку, – все так же спокiйно i впевнено говорив Антiпатр. – Не треба бути пророком, щоб сказати: вiн спить i бачить себе царем. Чекае i нiяк не дочекаеться батьковоi смертi, щоб забрати владу в своi руки. А батько живе. Вiрю, що старший син, – його, до речi, звати Гелоном, – тримаеться з останнiх сил. Коли його вмiло пiдштовхнути, вiн виступить проти батька. Бо iнакше й помре вiд старостi, не дочекавшися влади.
– Що пропонуеш?
– Вiдрядити кмiтливих послiв до Атея. Знайти для цього зручний привiд. Наприклад, надiслати йому щедрi дарунки на знак дружби i нашоi прихильностi. Посли, живучи в кочовищi Атея, вийдуть на його синiв. І зокрема, на Гелона.
Фiлiпп цмокнув язиком.
– Але про це треба було подумати ранiше. Спосiб перевiрений, та забере багато часу для свого здiйснення, а часу в мене вже немае. Атея треба вiдсторонити вiд грекiв найближчим часом. Ще до штурму Вiзантiя.
– Можна й швидше, але тут без жiнки не обiйтися.
– О-о!.. – Фiлiпп заусмiхався (жiнок вiн любив над усе). – Це вже дiло. Жiнки тут незамiннi. Як мислиш?
– Послати Атею в дарунок молоду македонку. Таку, щоб земля в неi пiд ногами горiла. Повну зваб, пiдступiв, жорстокостi. Не жiнку, а – змiю.
– Ти гадаеш, що Атей у неi закохаеться? – скептично перепитав цар i додав зневажливо: – Чоловiк у дев’яносто лiт уже не чоловiк. Принаймнi для жiнки. Що той Атей зробить твоiй пристраснiй звабi-змii?
– Чоловiк завжди чоловiк, бодай i в дев’яносто, – не погодився з царем радник. – Атей хоч i мае поважний вiк, та, ходять чутки, скiфськi знахарi напувають його таким зiллям, що вiн бiгае, як молодий лошак!
