скачать книгу бесплатно
«Та е ще й iнший переказ. Вiн найбiльше поширений, отже, вважаю його правдивим. Згiдно з ним кочовi скiфи жили в Азii. На них найшли вiйною масагети. Пiд iхнiм натиском скiфи перейшли до краiни кiммерiйцiв, – бо ця краiна, що ii тепер займають скiфи, належала здавна, як кажуть, кiммерiйцям».
…Пiсля поразки кiммерiйцiв, скiфи «прийшли й зайняли порожнi землi».
Вони прийшли з глибин Азii
Свою розповiдь про них, загадкових чужинцiв, здавалося, не просто людей, а – лише кiнних воiнiв, вершникiв, таких собi кентаврiв степових, котрi невiдь-звiдки вигулькнули в степах Пiвнiчного Причорномор’я, Геродот почав вельми впевнено:
«Вони прийшли з глибин Азii…»
І цим твердженням наче крапку поставив.
Азiею прийнято називати найбiльшу частину свiту, що разом з Європою становить единий материк Євразiю. Площа Азii (з Кавказьким перешийком) 44 363 тисячi квадратних кiлометрiв, у тiм числi острови – понад 4 мiльйони км2. Азiя лежить у Пiвнiчнiй пiвкулi, лише Малайський архiпелаг частково заходить у Пiвденну пiвкулю, на пiвночi Азiя омиваеться Пiвнiчним Льодовитим океаном, на пiвднi – Індiйським, на сходi – Тихим океаном, на пiвденному заходi – морями Атлантичного океану (Середземним, Егейським, Мармуровим, Чорним). Межу мiж Азiею та Європою проводять по схiдному пiднiжжю Уралу, рiчках Ембi та Маничу, межу з Африкою – по Суецькому перешийку.
На середину 1975 року численнiсть населення Азii становила близько 2,3 мiльярда чоловiк. В антропологiчному вiдношеннi населення Азii в основному належить до монголоiдноi раси i австралоiдноi раси. Крiм того, в результатi змiшання окремих рас виникли новi антропологiчнi раси. В Азii живе понад тисячу народiв (нацiй, народностей i племен), якi належать до багатьох мовних сiмей i груп.
Зокрема, народи iндоевропейськоi сiм’i (710 млн чол.) представленi в Азii iндоевропейською, iранською, слов’янською та iншими мовними групами.
Народи iранськоi сiм’i (65 млн чол.) – перси, афганцi, таджики, дарi, тати, курди та iн. До мертвих мов iранськоi мовноi сiм’i належать давньоперська й середньоперська (пехлевi), мiдiйська, авестiйська, парф’янська, аланська, согдiйська, хорезмiйська, скiфська та iн. Отож героiв «Синiв змiеногоi богинi» вiдносять до iранськоi сiм’i. І саме iх вважали – на всiх законних на те пiдставах! – неперевершеними воiнами, народом-вершником, товаришами по мечу, яких до того нiкому не вдавалося подолати.
Греки дивувалися тiй простотi, з якою жив цей народ-воiн (зокрема царi), i жахалися, що в них такий страхолюдний поховальний обряд.
Отож «батько iсторii» свою розповiдь про них почав упевнено:
«Вони прийшли з глибин Азii».
І це вiдповiдае iсторичнiй правдi: найдавнiшi слiди iхнi виявлено на Алтаi. З кiнця VIII – початку VII ст. до н. е. скiфи на Пiвнiчному Кавказi майже на три десятилiття створили свое – теж жахне для тамтешнiх народiв! – «царство iшкуза». Тодi ж вони – як врештi-решт розпалося iхне, здавалося, вiчне царство, – з’являються в Пiвнiчному Причорномор’i, що належало кiммерiйцям. Принаймнi вони там владарювали довгий час (загалом чи не триста рокiв).
Кiммерiйцi були войовничi, не знали поразок i вiками наганяли жах на всi тамтешнi народи й племена.
Аж тут з’явилися якiсь скiфи, котрi виявилися ще сильнiшими за них, адже наганяли жах на весь цивiлiзований свiт вiд Персii до Пiренеiв, вiд Месопотамii до Карпат!
І кiммерiйцi почали чи не вперше зазнавати поразок. Вiд прийшлих. Кiммерiйська кiннота не знала спину – ii зупинили скiфи.
Скiфська кiннота виявилась ще навальнiшою, ще разючiшою!
Вершники прийшлих кочовикiв та iхнi конi були захищенi лускатими обладунками. Ішкузи були озброенi важкими списами, довгими мечами (такими ж, як i в кiммерiйцiв), короткими кинджалами, званими акiнаками, дальнобiйними луками. Пiдраховано: скiфський воiн – вершник чи пiший – за одну хвилину мiг пускати до десяти стрiл! Одну за одною! Одну за одною! Як автомат. І коли перша вже валила з нiг противника, пробивши йому груди чи вп’явшись йому в око, в повiтрi ще летiло 5–6 i бiльше стрiл. Зважте: у сагайдацi кожного скiфа вмiщувалися чи не двi сотнi цих снарядiв! А тому загiн мiг за лiченi хвилини знищити загiн супротивника, а рештки його докiнчити тараном – навальним ударом кiнноти. Не треба забувати й про «пiдступну» конструкцiю скiфських стрiл з дволопатевим гачком – iх не так просто було видобути з тiла, не завдавши мук i значних пошкоджень потерпiлим. І ось iз таким вiйськом, що налiтало вихором, сараною, що все на своему шляху пожирае, залишаючи позад себе тiльки вбитих та конаючих, i зiтнулися кiммерiйцi – до того теж непереможнi.
І почали програвати одну сутичку за iншою, одну битву за другою, несучи величезнi втрати, не маючи анiякоi надii на перемогу.
І непереможнi вiдступили.
А скiфи, прийшовши з глибин Азii, стали повновладними господарями колись кiммерiйських степiв – на цiлих сiмсот рокiв, аж доки не надiйде черга i iм уступити тi краi ще сильнiшим…
Аракс? Аракс!!!
Але за 2500 рокiв версiй та гiпотез все одно не зменшилося
Питання про походження скiфiв наукою все ще не з’ясоване – так застерiгають офiцiйнi джерела. В цьому застереженнi звучить глухий пiдтекст: i навряд чи буде коли з’ясоване достовiрно – надто багато води спливло звiдтодi. Скiфський початок губиться в пiтьмi iсторii, в такiй сивiй минувшинi (сивiй вiдносно нас, а для них вона була юною), куди проникнути можна хiба що на машинi часу, але ii немае i невiдомо коли й буде. Якщо буде. Основними писемними джерелами про скiфiв е свiдчення античних авторiв (Геродот, Гiппократ, Страбон та iн.) i тексти Стародавнього Сходу. Та ще наслiдки розкопок iхнiх могил, себто археологiя.
З невiдомостi вони вигулькнули в VII ст. до н. е. i тодi ж iх зафiксувала iсторiя. З неба вони, звiсно, не впали в Пiвнiчне Причорномор’я i до VII ст. до н. е., коли свiт про них уперше дiзнався, все ж таки десь жили. Ось тiльки де?
Аристiй – легендарний грецький письменник iз Проконнеса (VII ст. до н. е.) написав епiчну поему «Аримаспiя» з вигаданими сюжетом про якихось аримаспiв, мiфiчний скiфський народ, представники якого мали буцiмто всього лише одне око. До наших днiв з поеми збереглися лише фрагменти, зокрема у Геродота. І все ж навiть цi шматки несуть цiкавий матерiал про життя пiвнiчно-причорноморських народiв.
Так ось, якщо вiрити Аристiю i тiй iнформацii, якою вiн володiв i яку виклав в «Аримаспii», скiфи вторглися в Пiвнiчне Причорномор’я з-за рiки Аракс, що в Середнiй Азii – iх у свою чергу витiснили звiдти приуральськi масагети чи якiсь iншi тамтешнi племена. Скiфам нiде було дiватися (так це чи нi – невiдомо) i вони, вiдходячи пiд натиском супротивникiв, дiйшли до Пiвнiчного Причорномор’я, перемогли кiммерiйцiв, а край iхнiй, Кiммерiю, зробили своею Скiфiею.
Дiодор (давньогрецький письменник, автор «Історичноi бiблiотеки» в 40 книгах – повнiстю збереглися книги 1–5 та 11–20, iншi в уривках), розповiдаючи про ранньоскiфську iсторiю, починае оповiдь з того, що ще в давнину скiфи захопили передкавказькi степи, а ще до того, живучи бiля Араксу, вони були нечисленнi й слабкi. За Дiодором, скiфи довго жили в передкавказзi. Змiенога богиня, дочка Борисфена, яка народила Скiфа, з’являеться не вiдразу ж пiсля захоплення передкавказзя, а – «потiм». Брати Пал i Нап не е синами Скiфа, який дав iм’я народу, а його «потомками», а вже потомки Пала i Напа «через якийсь час» заволодiли степами Причорномор’я…
Версii Аристiя та Дiодора повторюють i ряд сучасних iсторикiв, принаймнi як одну з версiй про походженню скiфiв. Згадав ii й автор цих рядкiв – але теж як одну з версiй – у своему iсторичному романi з життя синiв змiеногоi богинi «Ольвiя», що свого часу витримала три масовi видання. Проте версiя Аристiя та Дiодора – всього лише версiя i всього лише одна з версiй. Чи припущень. Археологiчнi ж пам’ятки не несуть нам нiяких даних про вторгнення в Пiвнiчне Причорномор’я у VII чи VIII ст. до н. е. нового народу з особливою культурою, що пiдтвердило б появу скiфiв саме в цей час i заодно пiдтвердило б версiю вигнання ними кiммерiйцiв… І все ж скiфи справдi приходили в Пiвнiчне Причорномор’я з Азii, з-за Аракса-рiки, але не за своеi першоi появи, а пiзнiше, у VII ст. до н. е., коли вони поверталися через Кавказ пiсля багатолiтнього панування в Переднiй Азii, поверталися не куди-небудь навмання, а до себе додому, у свое Поднiпров’я. Аристiй же, звiдкiлясь дiзнавшись про цю iнформацiю (що скiфи прийшли з-за Араксу), сприйняв це як iхню першу з’яву в пiвнiчному Причорномор’i.
Посилаючись на Аристiя, писав про скiфiв та iхне перебування в Азii i Геродот («Скiфи прийшли з глибин Азii»). Сам вiн, до речi, повiдомив свiту, як ми вже знаемо, три версii чи гiпотези з приводу походження скiфiв. Звiдтодi, за 2500 рокiв, цих версiй та гiпотез не зменшилось, а значно збiльшилось. Тiльки один огляд iх склав окрему книгу (Семенов-Зусер С. А.Скифская проблема в отечественной науке. Харьков, 1947). Але i вона не внесла ясностi в порушене питання. «Якщо говорити вiдверто, – писав один скiфолог, – то спiрними, дискусiйними залишаються i всi основнi питання iсторii скiфiв».
Сьогоднi ряд вчених притримуеться думки, що скiфи все ж таки прийшли в степи Пiвнiчного Причорномор’я, а потiм i в степовий Крим з глибин Азii (можливо, i не всi, а лише якiсь военнi дружини кочовикiв), до них у Поднiпров’i приедналося аборигенне населення, близьке iм за мовою, культурою та способом життя, а вже потiм до них долучилися праслов’яни – так поступово й утворилася причорноморська Скiфiя. (До речi, згадуванi автори, зокрема, свого часу й греки, пiд скiфами розумiли i деякi нескiфськi племена, котрi жили разом з ними. Оскiльки ж полiтична влада скiфiв поширювалась на всi тодiшнi племена Пiвнiчного Причорномор’я, то всi тi племена i називалися одним словом: скiфи.) Об’едналися племена в едину Скiфiю у VII ст. до н. е. – ось чому розповiдь про них iсторiя веде саме з цiеi дати. А прабатькiвщиною iхньою виступае якась чи не легендарна рiчка Аракс…
Аракс – назва кiлькох рiк, iз яких найбiльш вiдомi в давнину впадали безпосередньо в Каспiйське море, а нинi в Куру, колись Кiрос («Словник античностi», укладач Йоганнес Ірмшер).
Аракс у скiфськiй мiфологii – божество однойменноi рiки (Волга, Сирдар’я, Амудар’я), одне з утiлень нижчого, хтонiчного (хтони з грецьк. перекладаеться як земля, край, частина складних слiв, що означае «мiсцевi», «корiннi», напр. автохтони) свiту, батько прародительки скiфiв (Мiфологiчний словник).
Аракс – права притока Кури. Довж. 1072 км, пл. бас. 102 км2. Бере початок у Туреччинi, нижче впадiння р. Ахуряну. У верхiв’ях гiрська рiчка, в пониззi виходить на Кура-Араксинську низовину. По Араксу проходить (проходив колись) державний кордон СРСР з Туреччиною та Іраном (УРЕ).
Аракс – рiка в Закавказзi, права притока Кури. Походження назви спiрне. Зближувалося з турецьким у значеннi «рiчка, що руйнуе», грецьке арасо – «шумлю». В давнину, очевидно, iснувало прозивне «аракс» – рiчка в краiнах Передньоi Азii (Короткий топонiмiчний словник).
За «Історiею Украiнськоi РСР» (т. I, ст. 126, видання 1977 р.), з посиланням на Дiодора Сицилiйського: Аракс – це Волга, бiля якоi скiфи жили, а потiм розширили своi володiння до Танаiсу (Дону) i Меотiйського озера (Азовське море), а згодом завоювали Пiвнiчне Причорномор’я до Істру (Дунаю), пiдкоривши багато племен, що проживали на цiй територii. Тодi ж вони вперше й зiткнулися з кiммерiйцями. Ось тодi – це вже за Геродотом – з появою скiфiв кiммерiйцi, не бажаючи ризикувати в боротьбi з грiзним ворогом, вiдступили вiдомими iм шляхами через Кавказ, вздовж схiдного узбережжя Чорного моря до краiн Передньоi Азii. А знатнi кiммерiйцi («царi»), не бажаючи залишати рiдну землю, перебили один одного у взаемнiй битвi й були похованi в пониззi Днiстра.
Друга версiя (мае менше прихильникiв): нiзвiдки скiфи не приходили в степи Пiвнiчного Причорномор’я з тiеi простоi причини, що вони мiсцевого (автохтонного) походження, i прародичi iхнi – це племена зрубноi культури пiзнього бронзового вiку, якi населяли з доiсторичних часiв степову та лiсостепову зони Пiвнiчного Причорномор’я. Але з тих племен (iх, очевидно, було чимало) згадка збереглася лише про кiммерiйцiв, котрi сьогоднi вважаються найдавнiшими з вiдомих пiд власною своею назвою племен. А за ними – скiфи. Теж однi з найдавнiших племен, що вiдомi пiд своею назвою… (А втiм, скiфами, як ми вже знаемо, iх називали греки, самi себе вони називали сколотами.)
Офiцiйна iнформацiя
(УРЕ, т. 10, стор. 221)
«Питання про походження С. не розв’язане. Поряд з думкою про iхнiй прихiд у Пн. Причорномор’я з глибин Азii у VII ст. до н. е. поширена версiя про мiсцеве (автохтонне) походження скiфськоi культури вiд племен зрубноi культури пiзнього бронзового вiку, якi населяли степову та лiсостепову зони Пн. Причорномор’я. В кiнцi VII ст. до н. е. С. витiснили з степiв Пн. Причорномор’я кiммерiйцiв, разом з якими вони брали участь у великих iсторичних подiях у Переднiй Азii…»
«…А скiфськi жiнки пiд час довгоi вiдсутностi чоловiкiв сходилися з невiльниками…»
Це ж треба, га? Не якась там… одна, гуляща, а зразу всi. Гамузом! Юрбою-юрмою! Тлумом, навалом! Укупi. Пощастило ж тим невiльникам!
А втiм, це Геродот так «знеславив» на всi прийдешнi вiки й тисячолiття скiфських мадонн. Та й не де-небудь, а в своiй знаменитiй «Скiфii» у першому абзацi четвертоi книги своiх «Історiй», що, як вiдомо, називаеться «Мельпомена». І треба вам, добродii, сказати-повiдати, що «батько iсторii» мав усi пiдстави для того, аби… констатувати факт iхньоi невiрностi мав, кажемо, всi пiдстави. Бо факт той, всезагальноi зради моторних скiф’янок, iхнiх хiврь, химок чи солох, як кажуть, iсторичний (Геродот – лише добросовiсний писар iсторii) – що було, те було. Історiю ж – вiдомо, – не переграеш.
А було, значить, так.
За Геродотом, кiммерiйцi подалися в Передню Азiю…
Оскiльки ми тут вже не раз згадували i ще будемо згадувати Передню Азiю, то слiд пояснити, що Передньою Азiею колись називалася пiвденно-захiдна частина Азii. Так звана Захiдна. А включае вона Малоазiйське, Вiрменське та Іранське нагiр’я, Месопотамську рiвнину, Аравiйський пiвострiв та схiдне узбережжя Середземного моря. (Площа – близько 7,5 млн км2). Нагiр’я оточенi вищими окраiнними хребтами. (Сьогоднi там – великi родовища нафти). Характернi пустелi, напiвпустелi та сухi степи. На узбережжi морiв i в гiрських районах – субтропiчнi й тропiчнi лiси й чагарники. В пiвнiчнiй частинi Захiдноi Азii – Кавказ, Копетдаг, на рештi територii сьогоднi розташованi основна частина Туреччини, Афганiстан, Бахрейн, Ізраiль, Іран, Єменська Арабська Республiка, Йорданiя, Катар, Кiпр, Кувейт, Лiван, Народна Демократична Республiка Ємен, Об’еднанi Арабськi Емiрати, Оман, Саудiвська Аравiя, Сирiя, невеликi частини територii Єгипту i Пакистану. Але це сьогоднi така колишня Передня Азiя, а тодi…
За Геродотом, кiммерiйцi подалися в Передню Азiю тiльки тому, що iм, простiше кажучи, дiватися не було куди, адже це iх скiфи вигнали з степiв Пiвнiчного Причорномор’я, що iх вони населяли з кiнця ІІ – початку І тис. до н. е. Тi скiфи, яких у свою чергу витiснили з глибин Азii масагети. А ще хтось там витiснив самих масагетiв, масагети – скiфiв, скiфи – кiммерiйцiв i – пiшла так звана ланцюгова реакцiя!
Чи швидше принцип домiно, коли зачепиш одну кiстянку, що вишикуванi в ряд, всi iншi од неi, як по командi, так i попадають, так i попадають…
За версiею Аристея (ii озвучив для нас Геродот) iз Проконiса (VII ст. до н. е.), скiфiв узагалi витiснили iсидони (хоча – хрiн вiд редьки не солодший), яких у свою чергу покривдили аримаспи. Ось так мiграцiйнi хвилi, одна за одною, зриваючи народи з насиджених мiсць, перекочувалися степами зi сходу на захiд, захоплюючи з собою чимраз бiльше племен i народiв.
Захопила така хвиля (та ще допомогли постiйнi военнi сутички, набiги один на одного за пастiвники, за життевi простори, за худобою чи добром, за рабами, зрештою) i скiфiв, якi – але вже за Дiодором Сицилiйським (друга половина І тис. до н. е.), спочатку жили бiля згадуваного вже Араксу (Волги, як додае «Історiя Украiнськоi РСР». Т. 1. С. 126. Тож виходить, що Аракс – це таки Волга?). Потiм вони розширили своi володiння до Танаiсу (Дону) i Меотiйського озера (Азовського моря), а за новою хвилею – ще масовiшою i ще нестримнiшою – покочували далi на захiд i завоювали Пiвнiчне Причорномор’я до самого Істру (Дунаю), пiдкоривши собi багато племен, що споконвiку проживали на тих територiях, але оружною силою не могли зрiвнятися з новими пришельцями. Однi лише кiммерiйцi по силi були майже рiвнi скiфам, але кiлькiсно iм уступали – як i нахабнiстю та войовничiстю. А нахабнiсть, як вiдомо, i мiста бере! Не бажаючи ризикувати своiм майбутнiм як окремого народу в боротьбi з сильним ворогом, кiммерiйцi почали з боями вiдходити через Кавказ (знайома, треба гадати, iм дорога, якою вони користувалися i ранiше, до скiфiв) вздовж схiдного узбережжя Чорного моря до краiн Передньоi Азii. (Тi ж кiммерiйськi племена, якi не захотiли залишати батькiвщину («царi», за Геродотом), полягли в сутичках з прибульцями i мiж собою, та навiки й упокоiлись у пониззi Днiстра-Істра.)
– Ну, гаразд, гаразд, шановний авторе, все це так i було, – вигукне тут котрийсь нетерпеливий читач, любитель чогось… м-м… солодшого. – Мiграцiйнi хвилi, масовi переселення народiв, однi одних зганяли, iншi – iнших, сильнiшi – слабкiших та захоплювали iхнi землi, але при чiм тут якась масова… е-е… зрада скiфських жiнок, з якоi автор i почав, га?… Цiкаво все ж таки, що це за така… всезагальна невiрнiсть скiф’янок, варта сьогоднi чи не Книги рекордiв Гiннесса?! Та, що ii автор подав для iнтриги у заголовку: «А скiфськi жiнки пiд час довгоi вiдсутностi чоловiкiв сходилися з невiльниками». Як кажуть, заодно й невiльникам пощастило!
По-перше, це не авторова фраза, а – Геродотова, а по-друге… Хвилиночку, як кажуть, уваги. Що було, то було – факт зради скiф’янок своiм чоловiкам. При тому – масовий, всезагальний. Не зрада, а прямо пошесть якась! Подiбного в iнших народiв (i це при тому, що i в iнших жiнки не були святими) хiба й вiдшукаеш! Ось чому той факт i вартий Книги рекордiв Гiннесса.
Але все по порядку.
Так ось було так.
Розпаленi боями, збудженi вiдносно легкими перемогами над кiммерiйцями, скiфи так захопилися переслiдуванням, що не могли вчасно зупинитися, а все гналися i гналися за втiкачами, якi вiдходили перед iхнiм ураганним натиском i вiдходили – через Кавказ, схiдним узбережжям Чорного моря i – далi, далi… Чи не на край свiту. А скiфи – за ними та й за ними. Так, переслiдуючи кiммерiйцiв, вони i вдерлися в Передню Азiю. А там… Ще раз згадаймо: краiни все багатi, е чим поживитися (не забуваймо, скiфи на той час були бiдними), чудовi пастiвники для кiнноти i племена та народи часом i слабкiшi iх… Коли це сталося? Офiцiйна наука застерiгае, що про час зiткнення скiфiв з кiммерiйцями й вигнання останнiх з Причорномор’я, «сказати важко». В усякому разi, у VII ст. до н. е. обидва цi народи вже перебували в Переднiй Азii, наводячи жах на мiсцеве населення… А там – рiвнини багатi травами, там держави теж багатi, там було чим поживитися – та ще таким хапунам, якими споконвiку були скiфи!
А треба вам сказати, що, женучись за кiммерiйцями, скiфи, аби не обтяжувати себе в походi жiнками (як пiзнiше спiватиме Дорошенко: менi, мовляв, з жiнкою не возитись…), сiм’i, кибитки, майно та худобу з собою не брали, а полишали iх удома. В Причорномор’i. Ми швиденько, мовляв, спiвали розгубленим жiнкам, ось тiльки викинемо геть кiммерiйцiв, вiдженемо iх подалi, так i повернемось – чекайте!
Скiф’янки, бачить бог, чекали. Спершу. Скiфи таки повернулися, але – через 28 (двадцять вiсiм!) рокiв. А жiнкам – раз бо на свiтi живеш, що тодi, що тепер, – що накажете – чекати? ЧЕКАТИ??? Двадцять вiсiм рокiв, га? ГА??? Доки iхнi чоловiки набiгаються за кiммерiйцями, навоюються з кимось там у Переднiй Азii, га? ГА???
Вставна новела
Перше царство Ішкуза, що закiнчилося кривавим бенкетом Кiаксара
Перший скiфський цар не в Причорномор’i царював-владарював, як i перше скiфське царство виникло теж не в Причорномор’i, а в Переднiй Азii.
Скiфи разом з кiммерiйцями, вигулькнувши в Переднiй Азii, такого страху на тамтешнi народи й племена нагнали, що тi спершу й захищатися не зважувалися. Рятувалися як могли.
«Сповiстiть в Іудеi i виголосiть в Єрусалимi, проповiдуйте i трубою трубiть по землi; волайте гучним голосом i кажiте: «Зберiться i пiдем у захищенi мiста. Пiднiмiть прапор в Сiонi, бiжiть, не зупиняючись, бо я приведу з пiвночi лихо i велику погибель. Лев виходить iз своеi гущавини, i губитель народiв здiймаеться i виходить iз свого мiсця, щоб перетворити твою краiну в пустелю; мiста твоi будуть зруйнованi i залишаться безлюдними……плачте i ридайте, адже полум’я гнiву Божого ще не вiдiйшло вiд нас…»
Це пророк Єремiя так описуе нашестя скiфiв – не без фольклору й релiгiйностi, але так – що вдiеш – нажахали скiфи своею негаданою з’явою тамтешнi тодiшнi народи.
Ще в iншому мiсцi вiн жахно лякае своiх спiвплемiнникiв:
«Ось я приведу на вас – дiм Ізраiлiв, народ здалеку, говорить Господь, народ сильний, народ прадавнiй, народ, мови якого ти не знаеш i не будеш розумiти, що вiн говорить. Сагайдак його, як вiдкритий грiб, всi вони люди хоробрi. І з’iдять вони хлiб твiй, з’iдять синiв твоiх i дочок твоiх, з’iдять овець твоiх i волiв твоiх, з’iдять виноград твiй i смокви твоi, зруйнують мечем захищенi мiста твоi, на якi ти сподiваешся». (Хоча скiфи, як iстиннi кочовики, й не вмiли брати мiста штурмом-облогою i завжди цього уникали, вiддаючи перевагу битвi на просторах, та все ж… Така оцiнка Єремii синiв змiеногоi богинi – незважаючи на деякий переляк самого пророка, – все ж вражае. Рiдко хто з iнших народiв удостоювався такоi «честi»! (Хiба що ранiше кiммерiйцi.)
Скiфiя колись була околицею цивiлiзованого свiту, краем тишi й глушини – це ще за iхньоi першоi з’яви в Пiвнiчному Причорномор’i. Коли скiфи утвердили там свое панування, вони були нiкому не вiдомим бiдним народом, власне, збiговиськом у краю, що вважався околицею свiту варварського. Життя тодi вирувало i клекотiло, галасувало людськими тлумами й гуло тупотом копит великих кiннот десь там у Грецii i особливо в краiнах Переднього Сходу. Там, власне, творилася тодi iсторiя, там були мiста багатi, царства заможнi, там лютували вiйни, вiйська з одного походу йшли в iнший, зрештою, там було повно здобичi i багато зирiна, як перси називали золото. Туди, в Передню Азiю, ранiше сколотiв походом бойовим ходили кiммерiйцi, туди, врештi, вирушили i скiфи – за здобиччю, за багатством (до походу на Кавказ скiфи були бiдними), за славою, що воронням кружляла i каркала слiдом за непереможними вiйськами, якi рухалися у всiх напрямках. Скiфи на той час вже були мiцно зорганiзованi у военнi дружини на чолi з тямковитими вождями, що вели iх вiд однiеi перемоги до iншоi. Там, у степах Передньоi Азii, в мiшанинi тамтешнiх народiв, в полум’i пожеж, гущi битв, в iржаннi коней i криках воiнiв розпочався героiчний перiод iхньоi ранньоi iсторii. А в степах Пiвнiчного Приднiпров’я, iхнiй молодiй тодi батькiвщинi, ворогiв достойних для них не було. Та й багатства теж. І тодi скiфськi загони на чолi з верховним своiм вождем Ішпакою вирушили на пiвдень i пiшли через Пiвнiчний Кавказ (Геродот свiдчить, що скiфи йшли, маючи праворуч Кавказький хребет). Перейшовши через Кавказ (гори iм, степовикам, не виявилися перепоною), галасливими ордами, що налiтали голодною сараною, вигулькнули вони зненацька в Переднiй Азii. І вiдразу ж справили жахне враження, що його до того нi вiд кого не зазнавали тамтешнi народи й племена – як про те й писав пророк Єремiя, сам, до речi, наляканий.
Ось тодi вождь iхнiй Ішпакай, а вiн був першим серед рiвних, якого навiть своi вождi побоювалися, захопивши багато землi, створив там царство свое – як свiдчить Страбон, на найкращих землях вiрмен.
Так виникло перше скiфське царство, що було назване царством Ішкуза (одне з найменувань синiв змiеногоi богинi) i попереду в нього було кiлька десятилiть суцiльних перемог – аж до кривавого бенкету Кiаксара, коли скiфи необачно дадуть маху i втратять все, що до того мали. А втiм, невезiння – це така штука, що часто, надто часто, приходить пiсля успiхiв, особливо приголомшливих, коли утверджуеться самовелич i втрачаеться розумна обережнiсть та далекогляднiсть, вкупi з тверезiстю, коли переможцi, захмелiвши вiд своiх постiйних перемог, так i не вийшовши зi стану сп’янiння власною величчю, втрачають грунт пiд ногами й опиняються не в реальному свiтi, а в якомусь ними ж самими й вигаданому. Але це буде пiзнiше, через десятилiття, а тодi, створюючи свое перше царство, царство Ішкуза на землях вiрмен, прибульцi, як i водиться, до нитки обiбрали аборигенiв, непокiрних знищили, частину вигнали, а решту, залякавши, пiдкорили в якостi чи не своiх рабiв. Та й почали царствувати в царствi свому.
Проте утвердитись i обжитися як слiд на новому мiсцi не встигли (та й часу на те не мали). У тi роки вiйни мiж народами нiколи не затихали в Переднiй Азii i були таким собi способом життя, ледь чи не природнiм, узвичаеним, коли iншого життя нiхто й не уявляв.
І скiфи так захопилися легкими, як iм здавалося, перемогами в чужих краях, що вже ставали iм своiми, що й застряли там, забувши i про покинутих жiнок в далекому Причорномор’i – правда, вони час од часу посилали туди поранених, ослабiлих чи постарiлих, передавали дарунки сiм’ям, мовляв, чекайте, ось-ось доб’емо тутешнiх багатiiв, наберем побiльше золота та й повернемось. Хiба ж так тодi заживемо!
Але iхня «командировка», як би ми сьогоднi сказали, все затягувалась i затягувалась – розгулялися чоловiки, вирвавшись од жiнок на волю! – а жiнки бiднi все чекали в Причорномор’i й чекали повернення своiх единих… І тому чеканню кiнця-краю все не було й не було, а терпець жiночий не вiчний. Уриватися почав… Та й життя свого вимагало – тiло чоловiчого тепла, господарство – рук чоловiчих… А iхнi единi… Не було таких подiй у тi часи в Переднiй Азii, у яких би вони не брали участi. На той час вони сяк-так замирилися з кiммерiйцями i часто звiдтодi разом брали участь в одних боях. Тодi кiммерiйцi пiдтримували антиассирiйську коалiцiю. Асссирiйськi джерела VIII ст. до н. е. свiдчать, що кiммерiйцi завдали нищiвноi поразки урартiйському царевi Русовi i вигулькнули на пiвнiчних кордонах могутньоi хижачки, якою тодi була тамтешня Ассирiя. Існуе глуха згадка в iсторii, що ассирiйський цар Саргон II загинув у битвi саме з кiммерiйцями у 705 роцi до н. е. Іншi ассирiйськi джерела часiв Асаргаддона (681–668 рр. до н. е.) свiдчать, що кiммерiйцi разом зi скiфами вiдiграли значну роль у вiйнах проти Ассирii, допомогли ii розбити, а заодно Мiдii стати на ноги. Але так уже склалося, що частина iх хоч i виступала проти Ассирii, iнша частина пiдтримувала саму Ассирiю.
Але вже в анналах Асаргаддона (679–678 рр. до н. е.) майнула згадка, що ассирiйський цар нарештi таки перемiг кiммерiйцiв, яких тодi очолював вождь Теушпа.
Року 674-го Ассирiя придушувала повсталi мiдiйськi племена. Вiдчуваючи, що з таким хижаком як Ассирiя iм нiколи не вжитися – як двом хижакам в одному лiгвi – скiфи стали на захист мiдян, iнше вiйсько свое послали на помiч манейцям i разом з ними захопили кiлька прикордонних ассирiйських фортець. І хоч хвальковитий цар Асаргаддон i залишив вельми хвалебнi слова про те, що його величнiсть буцiмто розгромила мiдiйцiв i призвела до загибелi «вiйська Ішпакая, скiфа, союзника, котрий не врятував iх», але це було не зовсiм так. Власне, зовсiм не так. Ассирiя – могутня i всесильна – на той час вже ледве трималася. Особливо пiсля того, як повстання мiдян проти ассирiйського панування спалахнуло з новою силою i почало щодень ширитись i ширитись. Пiд орудою свого войовничого i тямковитого вождя Каштарiтi мiдяни захоплювали одну ассирiйську фортецю за другою i невдовзi звiльнили всю краiну з-пiд кривавого панування грiзного ассирiйського лева. Задкуючи, програючи битви, Ассирiя в ситуацii, що склалася, намагалася – iншого виходу просто не мала, – розладнати союз мiдян зi скiфами, Каштарiтi з Ішпакаем, а заодно розламати й спiлку скiфiв з кiммерiйцями. Сварити мiж собою супротивникiв i потiм розбивати iх поодинцi Ассирiя вмiла як нiяка iнша загарбницька держава Сходу. Але все було марно, здавалось, союз мiдян зi скiфами був нерушний. І тут раптом в одному з боiв Ішпакай несподiвано наклав головою (любив мчати на ворога попереду свого вiйська). Спадкоемцем його став старший син Бартатута (за грецькими джерелами, Пропотiй). Вiн проголосив себе царем Ішкуза, себто Скiфського царства. (Бо якщо е царство, то потрiбен i цар. Вождi царствами не керують.) У всiх схiдних народiв були царi, тож вождь Бартатута (Партатута) теж забаг стати його величнiстю царем, а не вождем, як до того звався у Скiфii владар. Крiм слави, новоспечений цар Скiфii забаг багатства i таких палацiв, як у царiв ассирiйських, i такоi шани до себе. Вiн був аж надто самолюбивим, самозакоханим i вже й не знав, як ще i ще возвеличити себе. Ассирiйцям, коли дiзналися про такий характер скiфського монарха, нiчого не коштувало пiдкупити його багатствами й обiцянками розкошiв та слави. А для змiцнення своеi «вiрностi» вiддали за Бартатута (Партатута) одну з доньок ассирiйського царя.
В цей час кiммерiйцi воювали проти кiлькох держав Схiдноi Азii одночасно i, як кажуть, на всiх фронтах поки що мали перевагу. (До всього ж iще з часiв Ішпакая скiфи традицiйно виступали на iхньому боцi, тож для кiммерiйцiв це було неоцiненною послугою i значною пiдтримкою.) В союзi з Урарту кiммерiйцi розгромили Фригiю, в серединi VII ст. до н. е. вдерлися в Лiдiю i захопили навiть ii столицю Сарди, ставши повноправними володарями усiеi краiни. Це був найвищий злет iхньоi могутностi та вiйськових успiхiв. (Лiдii вдасться визволитися з-пiд влади кiммерiйцiв лише наприкiнцi того ж столiття.) Беручи найдiевiшу участь у подiях, що палахкотiли кривавими пожежами в краiнах Передньоi Азii, кiммерiйцi почали пiдтримувати в основному антиассирiйську коалiцiю, а отже, й виступили проти скiфiв та iхнього царя Бартатута, який уже був на той час зятем ассирiйського владики i, ясна рiч, допомагав у всьому своему тестевi. Невдовзi вони потерпiли крах – воювати з ассирiйцями i водночас iз скiфами iм було явно не пiд силу i в анналах Асаргаддона з’явилися данi про перемогу, здобуту над кiммерiйцями, яких тодi очолював вождь Теушпа. Доки вони були у спiлцi зi скiфами та iхнiм вождем Ішпакою, кiммерiйцi не знали поразки, ii вони запiзнали, вже коли скiфiв очолив союзник Ассирii Бартатута. І такоi поразки, що як окремий народ зникли i про них бiльше нiякi хронiки, а найперше ассирiйськi, й не згадували. Бартатута зрадив не тiльки кiммерiйцiв, а й своiх вчорашнiх спiльникiв мiдян. За це Асаргаддон пiдтвердив титул царя Ішкуза своему зятевi, i зять перейшов на бiк ассирiйського лева, якого на той час добряче вже було покуйовдили повсталi народи. Дякуючи несподiванiй пiдтримцi скiфiв, Ассирii нарештi вдалося розбити мiдян, а частину iхнiх володiнь приеднати до своiх. Щоправда, друга частина Мiдii таки звiльнилася з-пiд влади Асаргаддона i невдовзi утворила свое незалежне Мiдiйське царство, що трималося разом з Манейським та Ванським царствами. В iхньому тилу й перебувало союзне Ассирii Скiфське царство, що дуже непокоiло мiдян.
Воюючи на боцi Ассирii, скiфи водночас змiцнювали й свое царство. Здавалося, вони тодi почувалися як нiколи упевнено, а iхнi вiйська на чолi з пiдлеглими Бартатутi вождями, як i перше, не знали поразки.
Але з роками та десятилiттями все мiняеться. Рiзко змiнилася ситуацiя й для скiфiв – не в кращий бiк. В останнiй чвертi VII ст. до н. е. на перше мiсце зненацька почав виходити Вавилон – це велике i багате мiсто на той час належало Ассирiйськiй iмперii i багло незалежностi. Зрештою, у 627 роцi Вавилон повстав. Царем його став Набопаласар, вiн зумiв створити мiцну i сильну коалiцiю проти Ассирii, до якоi пристала й Мiдiя. Їi цар Фрастр у 625 роцi нiби ж успiшно виступив проти Ассирii, але несподiвано був розбитий i загинув у битвi. А далi, як кажуть, не було б щастя, так нещастя допомогло. На чолi Мiдii став син загиблого царя, тямковитий i вельми успiшний полководець Кiаксар. Вiн почав громити своiх поневолювачiв i навiть у 622 роцi оточив Нiневiю. Ассирiйська столиця тодi вцiлiла тiльки тому, що на помiч своему тестевi прийшов його зять Бартатута зi своiми ордами.
По якомусь часi Бартатута вiдiйшов у свiт предкiв, а царем Ішкузи став Мадiй – син Бартатути та ассирiйськоi царiвни. Як i мiдiйський Кiаксар, вiн теж виявився везучим i тямковитим полководцем. Йому та ассирiйцям, володарям тих краiв, вже не було достойних ворогiв. Онук Мадiй з ассирiйським дiдом Асаргаддоном не знали поразок, iх усi боялися i всi дружно ненавидiли, а вони панували над усiма та й панували! І пiсля смертi престарiлого ассирiйського владики скiфи ще довго залишалися на вершинi своеi могутi та успiхiв – з ними нiхто не мiг анi позмагатися, анi посперечатися.
За словами Геродота, скiфи 28 рокiв володарювали над Азiею, накладаючи данину та iншi побори, завдаючи мiсцевому люду рiзних утискiв. Вони «все спустошували своiм буйством i надмiрностями. Тому що крiм того, що брали з кожного народу накладену ними на кожного данину, вони, крiм данини, органiзовували набiги i грабували, що було в кожного народу».
Про той 28-рiчний перiод абсолютного панування скiфiв над Азiею один з iсторикiв зазначав, що вони, «скiфи, нiби ураган пройшли через Месопотамiю, Сирiю, Палестину i досягли кордонiв Єгипту. Фараон Псамметих І з величезними труднощами вiдкупився даниною вiд iхнього нашестя».
Але всьому свiй час. В тiм числi й успiхам, союзам i спiлкам, тому той, хто ще вчора був ледь чи не братом, сьогоднi запросто ставав ворогом i навпаки. Вавилону таки вдалося розiрвати союз скiфiв з Ассирiею i перетягнути iх на свiй бiк. Це сталося в 613 роцi, коли мiдяни вирушили в похiд проти Ассирii i дорогою здибалися зi скiфами. Спершу i тi й тi вхопилися за зброю i ледь було не кинулись один на одного, але в останню мить стрималися. Пiсля довгих переговорiв, обмiнiв делегацiй вождiв з того й того боку таки зустрiлися – скiфський i мiдiйський царi. А зустрiвшись, зумiли домовитись мiж собою (чи мiдяни зумiли перетягти скiфiв на свiй бiк) i невдовзi, об’еднавши своi й так чималi сили, разом вирушили до ассирiйськоi столицi. До Нiневii спiшили й вавилоняни, i гуртом взяли ворожу столицю в смертельне кiльце, з якоi вона так i не виборсалася. Через три мiсяцi – три мiсяцi безперервного штурму та суцiльноi облоги в серпнi 612 року до н. е. штурмом оволодiли Нiневiею. І то був жах! Смертний жах! Ассирiйський цар, аби не потрапити в полон, спалив себе разом з наложницями, евнухами i скарбами у своему розкiшному i багатому палацi. І своечасно те зробив, адже все населення було вирiзане, мiсто вщент розграбоване i перетворене на суцiльнi руiни.
Столиця хижоi ассирiйськоi iмперii, яка владарювала силою зброi над усiма народами, заливаючи iх кров’ю, була знищена. А разом з нею i сама iмперiя.
Чи не всi народи в Середнiй Азii полегшено зiтхнули: нарештi вони позбулися кривавого монстра, чудиська пiд назвою Ассирiя!
Тепер тiльки жити i будувати своi держави.
Обтяженi великою здобиччю, мiдяни пiшли в свою краiну i iхнiм обозам iз ассирiйським добром, здаеться, не було кiнця – вiд обрiю й до обрiю вiн тягнувся степами в хмарi куряви, що здiймала iхня кiннота.
Скiфи i вавилоняни залишилися продовжувати вiйну за повне пiдкорення Ассирii – скiфи гадали на ii просторах вибудувати свое вiчне царство. І мали на те пiдстави, хоч не так воно потiм складеться, як перед тим гадалося. І хоч Нiневiя лежала в руiнах, ассирiйська влада конала в агонii, але боротьба не припинялася – в подii зненацька втрутився Єгипет, забагнувши i собi захопити деякi володiння Ассирii.
І знову потяглися кривавi роки. Вавилон воював з Єгиптом то з допомогою мiдян, то скiфiв. Лише року 605-го вавилоняни захопили останнiй оплот Єгипту в Месопотамii – мiсто Кархемиш на правому березi Євфрату i знищили майже всю армiю фараона. І тодi дорога була вiдкрита – вавилоняни разом iз скiфами й ринулися в Палестину та Єгипет. Фараон ледве-ледве зумiв вiдкупитися вiд скiфiв.
У 604 роцi скiфи спалили знаменитий храм Астарти-Афродiти в Аскалонi на березi Середземного моря в Палестинi. (Ім’я скiфiв зосталося за мiсцевiстю, де знаходиться фортеця Скiфопiль[22 - «Библейская энциклопедия», у якiй подаються науковi коментарi до всiх географiчних назв та iмен Бiблii, згадуе i Скiфопiль (пiзнiше з еврейською назвою Бефсан, Бео-Сан, Бет-Шеан), який лежить «за 600 стадiй вiд Єрусалима», i що вiн був «весьма сильною крепостью как по своему естественному положению, так и по своим искусственным укреплениям, величественные развалины коих сохранились и доныне…» І далi зазначаеться: «Во времена Спасителя (себто Ісуса Христа. – В. Ч.) Скифополь был главным городом Дикополя (на теренах Палестини. – В. Ч.), или союза 10 городов, населенных большею частью язычниками». Довгий час Скiфопiль перебував у ранзi столицi «Дикополя». Згадувався вiн i в Бiблii (щоправда, чомусь у виданнях лише до 1911 року): «И Манассия не выгнал жителей Бефсана (который есть Скифополь) и зависящих от него городов» – «Книга суддiв».] на рiчцi Йорданi. Там же був табiр i кладовище померлих вiд епiдемii скiфiв.)
Переможцi почали дiлити здобуте. Вавилон забрав собi ассирiйськi володiння, скiфам дiсталися Манейське та Ванське царства, котрi були спiльниками розгромленоi Ассирii. Але iх ще треба було пiдкорити.
Вiйна то з Манейським царством, то з Ванським тривала ще довго, але якось так сталося в ходi тих воен, що вороги – нападники i захисники – зненацька помiнялися мiсцями. Скiфи раптово замирилися з Манейським та Ванським царствами i спiльно виступили проти Вавилону. Останнього порятували мiдiйцi, а заодно i завдали нищiвноi поразки скiфам. Своею пiдступнiстю. Чи – вiйськовою хитрiстю.
Мiдiйський цар Кiаксар заманив скiфських владик до себе буцiмто на бенкет i тi, втративши обережнiсть, повiривши йому на слово, а заодно i в свою непереможнiсть, прибули в гостi з невеликим загоном. І – жорстоко поплатилися. Власними життями. Мiдiйцi, напоiвши iх, п’яними й порiзали своiх гостей. (Очевидно, мiдян нацькував на скiфiв Вавилон, пообiцявши iм передати тi володiння, якi утримували скiфи.)
Обезголовивши царство Ішкуза, яке до того здавалося вiчним i нерушним, мiдяни почали успiшно захоплювати територii, що ранiше належали загиблим скiфським владикам. Втративши своiх призвiдцiв, скiфи – до всього ж ще й знесиленi внутрiшнiми чварами за владу, – розгубилися, чого ранiше за ними нiколи не спостерiгалося i почали безладними натовпами вiдкочуватися до кордонiв з Лiдiею. Скiфськi фортецi одна за одною були захопленi мiдiйцями, але загалом вiйна мiж мiдiйцями i скiфами з перемiнним успiхом тривала ще цiлих п’ять рокiв, аж доки скiфи не вiдiйшли в Лiдiю. Тодi Мiдiя напала на Лiдiю, вимагаючи видати скiфiв. Проте в Лiдii були своi iнтереси, бо вона теж хотiла захопити собi скiфськi територii, тож вiйна – але вже й за участю лiдiйцiв – спалахнула з новою силою. І тривала вона доти, доки за участю Вавилону не був укладений мир мiж сторонами, що ворогували. Володiння скiфiв в Азii вiдiйшли до Мiдii та Лiдii. Вiйна мiж Мiдiею i Лiдiею припинилася 28 травня 585 року – того дня вiдбулося сонячне затемнення. Злякавшись раптовоi пiтьми, що настала серед бiлого дня, вороги розпочали мирнi переговори. Всi щось тодi отримали, тiльки скiфи та кiммерiйцi опинилися з порожнiми руками. Якось так вийшло, що iм не зосталося навiть мiсця в Азii – вчорашнiм непереможним владикам тiеi Азii! І скiфам не лишилося нiчого, як, усе втративши, повернутися туди, звiдки вони колись прийшли в Азiю – в степи Пiвнiчного Причорномор’я!
Завершення цитати з УРЕ
(Т. 10. С. 22І)
«Наприкiнцi VII – на початку VI ст. до н. e. скiфи повернулися на Пн. Кавказ в степи Пн. Причорномор’я. В степах Пн. Причорномор’я С. утворили велике полiтоб’еднання Скiфiю, до якоi входили степовi скiфськi й нескiфськi племена Лiсостепу, пiдкоренi С. З числа племен, якi населяли С., згiдно з Геродотом, власне С. – iранцями були насамперед степовi кочовики-скотарi – т. зв. С. – царськi i С.-кочовики, якi жили на Схiд вiд нижньоi течii Днiпра. Осiлi землеробсько-скотарськi племена – т. зв. С.-землероби – жили в Лiсостепу на Схiд вiд Днiпра. У Лiсостепу мiж Днiстром i Днiпром локалiзувалися т. зв. С.-орачi.
У С. панiвну роль вiдiгравали С.-кочовики. Залежне вiд них осiле населення сплачувало данину, брало участь у вiйнах на боцi С., частково зберiгаючи певну самостiйнiсть…»
Одне слово, як зазначае iсторик А. П. Смирнов, за «2500 рокiв, що минули звiдтодi, кiлькiсть версiй не зменшилася… Бiльше того, гiпотез, мабуть, стало бiльше. Але ж походження – це не едине питання, не едина загадка в майже тисячолiтнiй скiфськiй iсторii». І далi застерiгае: «Але оскiльки мiж вченими немае згоди… то нам доведеться зупинитися на спiрних проблемах i викладати рiзнi точки зору». Що автор «Синiв змiеногоi богинi» й зробив – себто виклав рiзнi точки зору, а там час покаже (чи археологiя), яка з них правдивiша. А можливо, крапки так нiколи й не буде поставлено (брак матерiалiв), але одне назавжди залишиться достовiрним: скiфи таки жили в Пiвнiчному Причорномор’i i таки створили там Велику Скiфiю, що стала частиною i нашоi слов’янськоi та украiнськоi праiсторii i культури.
Тож i мав (i – мае!) рацiю i слушнiсть автор чудовоi книги про украiнський степ – «В степи заповедной» – К. Сушко:
«…І ямник, i катакомбник, i зрубник, i кiммерiець, i скiф, i слов’янин (варто було б ще згадати печенiгiв та половцiв. – В. Ч.) – кожний iз носiiв рiзних культур не зникав з арени iсторii, а передавав свою кров, свiй досвiд, свою вiру, свою пам’ять спадкоемцям, i дiйшла ця кров до нас. І досвiд е у нас, i сила, а тому i вiра, i пам’ять повиннi бути.
Як же iнакше? Тодi степ просто втратив би свiй духовний смисл. Але корiння е. Глибоке корiння. Хай iшла якась там частина суспiльства на схiд (бiльше на захiд) в пошуках чи то кращих земель, чи то влади, але якась частина народу завжди зоставалася на мiсцi, на батькiвщинi своiх предкiв. Народ завжди збереже свою сутнiсть i свою кров, яким би йменням ми його не називали».
