скачать книгу бесплатно
– Хитрий хранцуз шукае скарби, – говорили про нього в мiстi. – Думаете, йому потрiбнi заiржавленi мечi? То вiн ними очi замилюе. А сам тихцем золото шукае…
Дюбрюкс тiльки посмiхався, слухаючи отi теревенi. Десь починаючи з 1816 року, на своi мiзернi кошти розкопував могили. Трохи, щоправда, допомогла влада, але – тицьнула мiзерiю. Деякi iз знайдених речей якось репрезентував iмператрицi Марii Федорiвнi та графу Воронцову. Золотi речi, що iх археолог-самоук подарував вельможним, на якийсь час привернули до нього увагу влади. У 1817 роцi за дорученням великого князя Михайла Павловича Дюбрюксу була видiлена скромна сума на розкопки. Але цiннi знахiдки, як на грiх, бiльше не траплялися, видiленi грошi швидко танули. Крихiтна сподiванка затеплилася 1818 року, коли Керч проiздом вiдвiдав iмператор Олександр І. Почувши про дивакуватого мiсцевого доглядача соляних озер, монарх забаг познайомитися з його музеем. Імператорська величнiсть з цiкавiстю розглядав золотi речi (браслети, серги, обручки, фiгурки тварин, жiнок тощо), надмогильнi щити з написами часiв Боспорського царства, велику кiлькiсть боспорських монет, рiзнi вази, статуетки, якими були вщерть наповненi три великi шафи в квартирi дивака француза. Високопоставлений вiдвiдувач лишився задоволений вiдвiдуванням i, на знак монаршоi милостi i «благоволенiя», подарував Дюбрюксу все зiбране ним, не видiливши для музею анi копiйки. Жаль… Але спасибi iмператоровi, що вiн хоч подарував Дюбрюксу те, що сам же Дюбрюкс i знайшов…
Злиднi й нестатки обсiдали археолога-самоука з усiх бокiв. З кожним роком гiршало здоров’я. Та, попри все, вiн щодня вставав, ще й на свiт не займалося, «имея спутником только собственные недуги, отправлялся пешком» за десятки верст од Керчi. Вiрьовкою довжиною в двадцять сажнiв Дюбрюкс обмiряв не одну сотню старовинних споруд, складав плани поселень i акуратно переносив iх на папiр.
«Я бачив, як Дюбрюкс, обтяжений уже лiтами, майже в злигоднях, заохочуваний однiею лише любов’ю до науки, вiдправлявся здiйснювати своi дослiдження вiд Керчi до Опука на вiдстанi 60 верст з одним шматком хлiба в кишенi, – напише згодом про наглядача керченських соляних озер його спiввiтчизник, французький консул в Одесi Тетбу де Марiньi, – бачив, як, провiвши двi чи три ночi в тих же пустельних краях, що слугували йому предметом пошукiв, вiн повертався додому, виснажений голодом, i пiдтримував свое iснування тiльки степовими травами».
Йому вже заздрили – ситi й лiнивi. Але бiльше з нього насмiхалися. Часом бувало й гiрше. Скориставшись iз того, що вiн не мае спецiальних знань, дехто потай доносив генерал-губернаторовi, що наглядач соляних озер – неук i тiльки псуе iсторичнi цiнностi. На щастя Дюбрюкса, у 1820 роцi керч-енiкальським градоначальником став любитель археологii полковник І. О. Стемпковський – людина порядна i високоосвiчена. Вiн гаряче пiдтримував Дюбрюкса.
Ось i на Куль-Обу його нацiлював:
– Придивiться до неi уважно, коли знiматимуть камiння. Можливо, там що-небудь i трапиться вашому пильному оку. А солдати, самi знаете, iм аби камiння здерти. Коли що – починайте розкопки, давши менi знати. Я пiдтримаю вас.
…Пiдвода, урвавши свое одноманiтне торохтiння, нарештi зупинилась.
– Приiхали, ваше благородiе.
Дюбрюкс притьмом злiз iз воза. На курганi, що стрiмко здiймався вгору, вже не було камiння. Солдати, котрi вешталися по його схилах, дозбирували гравiй.
– Ну, старий, вiдкривай нам таемницi, довго ж ти iх ховав у своiх надрах, – весело загомонiв Дюбрюкс до Куль-Оби i вiдчув себе радiсно i легко. Вiн завжди почувався радiсно i легко, коли займався улюбленою справою. – Не хмурся, дiду, що здерли з тебе камiння. Як би ти не вiдводив менi очi, але мене не проведеш – я чотирнадцять лiт розкопую кургани i дещо вже знаю i нюх маю. Ой, коли б ти, дiду, не ховав у собi прадавню гробницю якого-небудь скiфського царя-владики…
З цими словами схвильований Дюбрюкс, забувши про своi болячки, пребадьоро подерся на крутий схил – надходила його зоряна година, та година, заради якоi людина, власне, i живе i яку часом чекае все життя. Тiльки не до всiх вона приходить. Доглядачевi керченських соляних озер пощастило. Нарештi фортуна повернулась до нього лицем – у нагороду за чотирнадцять рокiв тяжкоi працi в степу, злигоднiв, поразок i невдач.
«Я вважаю, що Куль-Оба – курган штучного походження, i його насипали, безумовно, люди, – стримуючи збудження, писав Дюбрюкс градоначальнику на шматку паперу, що випадково потрапив йому до рук. – Тому бажано було б його розкопати. Прошу Вашого дозволу на розкопки i заодно допомоги – бодай кiлькох копачiв».
Невдовзi прибув молодий i хвацький капiтан з радiсною для Дюбрюкса звiсткою: градоначальник дозволяе розкопувати Куль-Обу i надае в розпорядження пана Дюбрюкса загiн солдатiв-землекопiв.
– Тож з Богом, пане Дюбрюкс!
Вони стояли на пiвнiчному боцi кургану. Перед ними аж до самого обрiю мрiв степ. Повiвав гiркуватий вiтер, i Павло з радiстю його вдихав, вiдчуваючи, що вiтер приносить йому новi сили. Вiтер степiв, вiтер древнiх курганiв i таких же древнiх народiв, чие життя вiдклекотiло в цих степах вiки та вiки тому. Павло любив такi вiтри, бо вiдчував себе в iхньому подувi молодим, з майбуттям, що склалося перед ним неозоро, як i самi степи.
– Почнемо звiдси, з пiвнiчного боку, – вирiшив Дюбрюкс i завзято крикнув: – Ну, солдати, з Богом! У вас пiд ногами – таемницi iсторii! Чуе мое серце: саме тут вхiд до гробницi. Хай вибачить нам господар цiеi могили, що потривожимо його вiчний сон, але iнакше нiяк дiзнатися про минуле.
Солдатiв не треба було пiдганяти – завзято кинулись до лопат. За годину зняли кiльки шарiв грунту, i зненацька лопати об щось заскреготiли.
– Камiнь!
Ще по якомусь часi Павло зазначив:
– Так i е – вхiд до гробницi… Гляньте, кладка з тесаного камiння. Ми – на порозi вiдкриття! Чорт забирай, як гарно жити у свiтi бiлому!..
Коли градоначальник Стемпковський прибув до Куль-Оби в супроводi цiлого почту з любителiв археологii, чиновникiв i просто цiкавих, в курганi вже був розкопаний вузький кам’яний хiд. В кiнцi того коридора – дромоса – виднiлися дверi, що вели до гробницi. Вони були заваленi камiнням. Нетерпiння було таким великим, що Стемпковський, забувши про обережнiсть, одразу ринувся в коридор.
– Стiйте! – спинив його Дюбрюкс. – Це небезпечно, Іване Олександровичу. Зi стелi дромоса звисае камiння. Воно ледве тримаеться. Звернiть увагу, колоди, що пiдпирають камiння, вже напiвзогнилi. Можливий обвал.
– Дромос доведеться розiбрати, – вирiшив Стемпковський. – Старайтесь, солдати, за таку роботу ставлю вiдро горiлки.
Але як солдати не старалися, а розiбрати дромос виявилося непростою справою. Минув день, а робота все ще просувалася черепашачою ходою. Камiння зi стелi доводилось виколупувати обережно, адже один невiрний рух – i все громаддя стелi гуркне на голови, розчавить i поховае пiд собою копачiв. Усi наступнi днi Дюбрюкс був сам не свiй, метушився, сам тягав важке камiння, хапався то за лом, то за лопату, забував iсти, спати… Засмагле його лице змарнiло, тiльки глибоко запалi очi горiли огнем завзяття. Чим далi просувалися копачi коридором, тим вiдчутнiше падав темп роботи. Кожного дня, ще й на свiт не займалося, приiздив до Куль-Оби Стемпковський i не вiдходив вiд кургану до темряви. Не втручався в хiд робiт, нiкого не пiдганяв, щоб не скоiлось, бува, лиха, тiльки нижня губа його дрiбно-дрiбно здригалася, видаючи справжнiй стан свого господаря. Дюбрюксу градоначальник щодня привозив обiд i каву з цукром та булочками. Павло механiчно те ковтав, майже на ходу, навiть не вiдчуваючи смаку, i знову зникав у дромосi.
Лише на третiй день пiсля обiду дромос нарештi було розчищено, камiння винесено. Солдати ломами пробили дiрку в дверях – у неi могла вiльно проникнути людина. Дюбрюкс зазирнув у дiрку, вдихаючи дух гробницi, той дух, що був у нiй замурований тисячi рокiв тому.
– Вважайте, – вигукнув вiн, – що я щойно дихав справжнiм скiфським повiтрям!
– З Богом, з Богом, – пiдбадьорював його градоначальник. – Але, на Бога покладаючись, на всяк випадок не забувайте про обережнiсть.
Стрибнувши на дно гробницi, Дюбрюкс, щоб звикнути до напiвтемряви, на мить заплющив очi – серце аж об ребра билося. Коли розплющив очi, нiщо не блиснуло, не сяйнуло перед ним. Камера була квадратна, десь бiля двадцяти метрiв, викладена з великих, добре обтесаних вапнякiв, котрi щiльно були пригнанi один до одного. Стеля у виглядi пiрамiди: кожний верхнiй ряд камiння трохи виступав над нижнiм. Мiсцями плити, певно, вiд ваги землi, повисовувались i загрозливо нависали над головою. Це Дюбрюкс побачив у першу мить, потiм глянув униз. Вся долiвка гробницi була захаращена потрощеними дошками, поламаними катафалками, валялися якiсь колоди, уламки, всюди – смiття, смiття, смiття…
– О Боже!.. – застогнав Дюбрюкс i з тим стогоном вилiз iз склепу в дромос, де на нього з нетерпiнням очiкував градоначальник.
– Гробниця пограбована… – прохрипiв з горя й вiдчаю. – Немае нiчого, саме лише смiття…
Та Дюбрюкс помилився – гробниця була цiлою, незайманою, тiльки дуже захаращеною. Солдати заходилися розчищати смiття та виносити його з гробницi разом з уламками дощок i колод. І лише тодi Дюбрюкс переконався, що в гробницi все цiле, лише дерево, тканини та частково кiстки зотлiли за довгi-предовгi вiки.
Коли Дюбрюкс, трохи заспокоiвшись, вдруге оглянув гробницю, то побачив, що в нiй було поховано трьох людей. В центрi на дерев’яному катафалку лежав чоловiчий кiстяк, навколо нього – залишки одягу та золотi прикраси. На головi владики – повстяна шапка з гострим шишаком, щедро прикрашена золотими бляшками, на шиi – золотий обруч, скручений з шести товстих дротин, на його кiнцях були скульптурнi фiгурки скiфських вершникiв. На ногах i руках – золотi браслети, майстерно виготовленi, бездоганноi ювелiрноi роботи. Все вбрання покiйного теж було прикрашене золотими бляшками, одяг зотлiв, бляшки густо лежали на кiстяку й навколо нього.
– Оце так золота-а… – вражено перешiптувались солдати. – Видно, велике цабе тут поховане… Не iнакше як його благородiе, якийсь iхнiй генерал…
– Тодi генералiв не було, – весело гомонiв Дюбрюкс, тремтячими руками знiмаючи з кiстяка золотi бляшки. – Перед вами – скiфський цар. Або вождь… Нi, швидше всього – цар.
– Мабуть, i на тiм свiтi збирався воювати, – озвався хтось iз копачiв.
Бiля кiстяка лежали меч, лук, наконечники стрiл, а також горит для стрiл, увесь у золотих пластинках. На них були зображенi звiрi, що люто терзали один одного. Бронзовi поножi в позолотi. Трохи збоку – рукiв’я шкiряноi нагайки, оплетене золотими стрiчками. Бiля зброi – точильний камiнь в золотiй оправi, золота чаша, з якоi на Дюбрюкса дивилися бородата голова скiфа та маска мiфiчноi медузи Горгони.
– Цар… – прошепотiв Дюбрюкс. – Бо в кого ще стiльки набереться золота?… Але який же цар захоче вiдправлятися на той свiт без дружини чи бодай наложницi? Мусить вона бути десь тут…
Оглянувся, роздивляючись: так i е, он вона лежить на долiвцi. Саркофаг ii з кипарисового дерева давно зотлiв, уцiлiли тiльки пластинки зi слоновоi кiстки, на яких зображенi сцени iз давньогрецьких мiфiв, полювання скiфiв на зайцiв тощо…
Цариця, а це, очевидно, була вона, зодягнена в багатий одяг, обшитий золотими та електровими бляшками – iх кiлькасот. На головi в неi дiадема, на шиi – золотий медальйон iз зображенням голови богинi Афiни. Окрiм медальйона, на шиi в царицi Дюбрюкс побачив намисто та важку гривну iз благородного металу. (Згодом зафiксують i ii вагу – 473 грами.) Поруч лежали два золотi браслети i бронзове дзеркало, ручка якого була обкладена листовим золотом…
Схиливши голову, стояв старий наглядач керченських соляних озер бiля кiстякiв царя та царицi, i якесь дивне почуття охопило його. Вiн, бiдняк з бiднякiв, самоук-археолог, емiгрант, стоiть у поховальному склепi царя, прах якого нiхто не тривожив тисячi рокiв, звiдтодi, як скiфи, насипавши курган, розiйшлися геть по степах. І перед ним, нужденним, i, по сутi, безправним, едине багатство якого – шматок черствого хлiба в кишенi, лежить колись найбагатший i наймогутнiший цар, вiд якого, може, тремтiли цiлi народи, i не збагне: куди ж подiлася влада цього грiзного владики? Де його народ? Його непереможне вiйсько? Всi пiшли з цих степiв ще вiки тому, пiшли навiчно, в безвiсть. Щез цiлий народ, лишивши на колишнiй своiй батькiвщинi купу кiсток свого царя. Що з того, що цар неймовiрно багатий? Царське золото лежить бiля нiг бiдняка, котрого цар за свого життя i поглядом не удостоiв би. Що вiд нього лишилося? Прах… Та шедеври майстрiв, рабiв царя. Мистецтво вiчне, через тисячолiття зберегло воно тепло рук своiх творцiв. Так, одне мистецтво вiчне в цьому свiтi, все iнше – тлiн… І влада, i сила, i багатство, i велич…
– Тепер уже ясно, панове, – пiдсумував градоначальник, – що в куль-обському курганi поховано саме царя, i саме скiфського царя. Завдяки скарбам Куль-Оби ми тепер на власнi очi бачимо, хто такi скiфи, який вони мали вигляд, як озброювалися i якi в них були царi. Як ви бачите зi сцен, зображених на посудi, у скiфiв було довге волосся, бороди i вуса, зодягалися вони в шкiряне та лляне вбрання, зброя iхня – меч, лук, стрiли. Судячи по золотих речах, на скiфiв мала великий вплив грецька культура. Невiдомо тiльки, чому скiфського царя поховано не в Скiфii, а на Боспорi Кiммерiйському? Можливо, що й Боспор Кiммерiйський у сиву давнину був скiфським? Скорiш за все, це так. Вiтаю вас, панове, ви першi тримаете в руках скiфськi шедеври, першi побачили велику таiну, яка досi покривала загадкову Скiфiю. Куль-Оба збагатить нашу науку не однiею унiкальною сторiнкою, через морок вiкiв вона передае нам ii iсторiю.
Градоначальник зробив паузу, дивлячись, яке враження вiн справив на присутнiх, посмiхнувся (з нього не спускали захоплених очей) i говорив далi – м’яко, мило, сам отримуючи вiд своеi розповiдi чимале задоволення.
– Панове! Дозвольте вам процитувати Геродота, батька iсторii, котрий одним з перших писав про скiфiв. Зокрема, Геродот повiдомляе, що скiфи як покладуть у могилу царя, то неодмiнно «ховають туди одну iз наложниць царя, перед тим задушивши ii, а також виночерпiя, кухаря, конюха, слугу, коней, по добрiй штуцi iншоi худоби… пiсля всього цього вони разом насипають великий курган, стараючись його зробити якомога бiльшим…» От, панове, – скiнчив промову Стемпковський, – ви й маете перед собою один з таких скiфських курганiв з царем i царицею.
Тим часом солдати обережно винесли з гробницi електрову посудину, що стояла в ногах царицi. На нiй – чотири сцени з життя скiфiв. Ось перша. Зiпершись руками на спис, цар, сидячи, уважно слухае донесення воiна, котрий теж тримае в руках спис. В обох на головi – гостроверхi башлики. Бiля нiг воiна – щит. Цар трохи виставив уперед ногу, схилив набiк голову… І здавалось, що ось-ось залунае голос воiна. Що вiн говорить? Може, вiн був у ворожому станi й тепер доповiдае царевi про все побачене й почуте? Чи, може, щойно примчав з гарячого i кривавого бою?
Ось – це вже друга сцена – скiфський воiн натягае тятиву на лук. Вiн теж у гостроверхому башлику, бородатий, невисокий, але натоптуватий, зiбраний, дужий… Іншi сцени, певно, присвяченi скiфськiй медицинi. Ось скiф-лiкар – найпевнiше знахар, – ставши на колiна, виривае в iншого хворий зуб.
– Нi, ви тiльки подивiться, панове! – вигукував збуджений Стемпковський. – Подивiться на обличчя хворого. На ньому видно бiль… Так-так, справжнiй людський бiль. Хворий, будемо називати його так, навiть правою рукою схопився за руку лiкаря, точнiсiнько як i ми хапаемось за руку дантиста. Дивiться, як достовiрно, як психологiчно точно i майстерно передано цю сцену. А скiфський одяг… Ми вперше бачимо скiфську зброю, потроху уявляемо iхне життя… Звернiть увагу на четверту сцену. Воiн перев’язуе своему товаришу поранену ногу. Погляньте, як обережно, як умiло вiн це робить. Цiкаво, що це за скiф, що зображений на всiх сценах посудини?
– Очевидно, це просто кiлька скiфiв, – висловив хтось припущення. – Оскiльки ж вони схожi, то й складаеться враження, що на всiх сценах одна й та сама особа.
Археологи-любителi, а iх чимало було в оточеннi Стемпковського, почали сперечатися. Хтось висловив припущення, що скiф, зображений на всiх сценах посудини, i скiф, котрий похований у гробницi, – одна й та сама особа. Тобто цар.
– Тодi виходить, що царевi й зуб виривають? – перепитав Стемпковський. – Але хто нам пiдтвердить, що це так?
– Постараюсь, – тихо озвався Дюбрюкс, – зачекайте хвилинку.
І зник у гробницi.
– Чи не забагато бере на себе цей… самоук, – пробурчав один iз чиновникiв. – Нi освiти, нi знань у цього вискочня. Та який вiн археолог! Худобу йому пасти, а не царiв вивчати.
– Ви, панове, помиляетесь, так скептично оцiнюючи здiбностi пана Дюбрюкса, – м’яко зауважив Стемпковський. – Дюбрюкс i справдi самоук, але в нього багатющий досвiд, набутий на розкопках, i це частково замiняе йому вiдсутнiсть спецiальних знань. До всього ж природа надiлила його не тiльки любов’ю до археологii, але й великою кебетою для цього непростого дiла.
Та ось Дюбрюкс вибрався з гробницi, тримаючи в руках жовтий крихкий череп царя. Не кажучи й слова, дiстав лупу i заходився уважно розглядати зуби. В нижнiй щелепi не вистачало двох зубiв.
– У царя справдi болiли зуби, i два з них вирвали йому ще за його життя, – висловив припущення Дюбрюкс. – А поруч з вирваними… Панове, прошу звернути увагу. Ось хворий зуб царя. І якраз на тому мiсцi, де на сценi, зображенiй на посудинi, йому виривають зуб. Подивiться, прошу вас, щелепа в цьому мiсцi напухла, хворий зуб сидить глибше. Решта ж зубiв абсолютно здоровi i цiлi. Судячи по зубах, царевi було рокiв тридцять-сорок, не бiльше.
– Виходить, цар у гробницi i цар, що зображений на посудинi, – одна й та сама особа? – вигукнув Стемпковський.
– Так! – впевнено пiдтвердив Дюбрюкс. – Сцени, зображенi на посудинi, не вигаданi, вони взятi з життя самого владики, череп якого я тримаю в руках. На посудинi – його точний портрет!
Скiф Токсарида так розповiдав про обряд побратимства серед своiх спiввiтчизникiв:
– Коли хто-небудь вибраний в друзi, то вiдбуваеться укладення угоди, i ми даемо найбiльшу клятву: жити один з одним i померти, якщо потрiбно, один за одного. При цьому ми робимо так: надрiзавши собi пальцi, збираемо кров у чашу i, оголивши леза мечiв, обидва тримаючись один одного, п’емо з чашi, пiсля цього немае нiчого такого, що могло б нас роз’еднати…
Грецький письменник Лукiан слово в слово записав розповiдь скiфа Токсарида. Але Лукiану не вiрили.
– Казка! Мiф! Щоб дикi варвари отак клялися один одному в дружбi, щоб життя заради побратимства вiддавали? Нi, вони дикуни… І не здатнi на високi пориви душi.
Лукiана пiдтримав Геродот, котрий задовго до того, у V ст. до нашоi ери, писав:
«Клятвеннi договори з усiма скiфи роблять так: у великий глиняний кiвш наливають вина i домiшують до нього кров тих, хто домовляеться про дружбу, зробивши укол шилом чи невеликий надрiз ножем на тiлi, потiм умочують у чашу меч, стрiли, сокиру i дротик. Зробивши цей обряд, вони довго моляться, а потiм п’ють, як тi, хто домовлявся, так i найдостойнiшi з присутнiх».
Чи правду писали Лукiан та Геродот, нiхто пiдтвердити не мiг. Тисячi рокiв тому скiфи зникли з лиця землi. І ось Дюбрюкс тримае в руках золоту бляшку, на якiй зображено обряд скiфського побратимства. Двое скiфiв п’ють з одного рога вино. Вони разом тримають рiг, вони обнялися – очевидно, щойно дали клятву на вiчну дружбу й побратимство i тепер збираються врочисто скрiпити ii вином, змiшаним з кров’ю…
Третiй день Дюбрюкс розбирае й розчищае гробницю. Знаходить в нiй все новi й новi золотi бляшки, i здаеться, що iм не буде кiнця. І на кожнiй бляшцi такi рельефнi, такi живi сценки з життя скiфiв. Не бляшки, а енциклопедiя скiфського життя, що дiйшла до рук археолога через тисячi лiт… Ось скiф скаче на конi, кiнь летить у шаленому чвалi вперед, певно, в бiй… А ось i сам бiй. Два скiфи, ставши один до одного спинами, стрiляють з лукiв. Вони зображенi в поривi, в динамiцi, тятиви iхнiх лукiв туго натягненi, ось-ось iз дзвоном зiрвуться стрiли й повалять ворогiв…
Але працювати в гробницi стае небезпечно. Кожноi митi слiд чекати обвалу, камiння там i тут загрозливо звисае зi стелi, мiсцями потрiскують бiчнi стiни, наче там хтось невидимий товчеться й, крекчучи, сердито повертаеться… А може, то скiфськi духи, душi померлих тяжко караються вiд того, що iхнiй вiчний сон було так несподiвано потривожено… Одного разу в гробницi ледве не трапилось лихо. Дюбрюкс тодi знiмав внутрiшнiй план гробницi, захопився роботою. Офiцер, котрий командував солдатами-землекопами, весь час заважав археологу своею метушнею та безугавними балачками. Дюбрюкс кiлька разiв прохав його не заважати, але той не реагував. Зрештою, вiн став бiля входу i загородив собою свiтло, що падало в лiвий кут гробницi. Як археолог не прохав його, офiцер, захоплений побаченим, нiчого не чув i з мiсця не сходив. Дюбрюкс спересердя сплюнув i перейшов у правий кут, де було виднiше. І тiльки вiдiйшов, як на те мiсце, де вiн щойно стояв, з гуркотом упала зi стелi двопудова каменюка.
Дюбрюкс здригнувся i витер лоба, що вмить став мокрим та липким. З криком i галасом солдати, котрi були в гробницi, сипонули до виходу, здiйнявши чималий шарварок. Хтось навiть закричав: «Хранцуза задавило!»
– Ось бачите, я вас i врятував, – весело, як нiби нiчого й не сталося, вигукнув офiцер. – Не загороди я вам свiтла, ви б не залишили лiвого кутка i – тю-тю на той свiт. У цiй гробницi враз стало б бiльше на одного покiйника…
Заважали цiкавi. З кожним днем iх все бiльше й бiльше юрмилося бiля Куль-Оби, дехто з нетерпеливих намагався проникнути навiть у гробницю, i вiд них неможливо було вiдкараскатись. Дюбрюкс подумав, що, може, й добре, що впала каменюка зi стелi i солдати з такими криками сипонули назовнi. Тепер цiкавi, настраханi обвалом, остерiгатимуться совати носа до гробницi. Але з Керчi прибували все новi й новi роззяви, юрмились, димiли цигарками, гомонiли, перезиркуючись. На десятки верст навколо розлетiлася чутка про нечуванi скарби Куль-Оби. Золото покiйного скiфського царя магнiтом притягувало до кургану рiзну, здебiльшого пiдозрiлу, потолоч. Тому знайденi речi доводилось вiдправляти в мiсто пiд посиленим конвоем, i все одно Дюбрюкс був не зовсiм упевнений, що нiхто не ризикне напасти на конвой. Але робота так його захоплювала, що вiн швидко забував i про пiдозрiлих осiб бiля Куль-Оби, i про саму небезпеку, що кожну мить загрожувала йому в гробницi. Як не вiдчував нi плину часу, нi голоду чи втоми.
За саркофагом царя лежав скелет конюха. В його узголiв’i у спецiальнiй нiшi знаходився кiстяк бойового царського коня. Ще Дюбрюкс знайшов два срiбнi тази i великi, теж срiбнi, блюда, а на них зберiгався набiр маленького посуду, теж срiбного. На ньому були позолоченi зображення левiв, що терзали оленiв, на iнших дикi гуси ловили рибу. Бiля дверей стояли два великi мiднi казани для варiння м’яса, а понад стiною – чотири глинянi амфори, в яких, певно, було колись грецьке вино.
«Що ж, царю, – думав археолог. – Всiм тебе забезпечили твоi пiдданi для подорожi у потойбiчний свiт. То ж чи смачним було м’ясо в казанах, чи хмiльним було вино в амфорах? Чи iв ти, чи пив ти у тому свiтi, чи гасав там на конi, чи обiймав там свою дружину, яку задушили й поклали тобi в гробницю?… Мабуть, не хотiла вона помирати, як i той раб-конюх. А може, вони з радiстю пiшли на смерть, сподiваючись, що будуть жити i жити в загадковому i незнаному потойбiчному свiтi?…»
У гробницi вже сутенiло. Дюбрюкс зiбрав з долiвки останнi розсипанi бронзовi наконечники стрiл та кiлька золотих бляшок i сказав собi: «На сьогоднi досить… А завтра все й закiнчу…»
Роботи на Куль-Обi почалися 18 вересня, 22-го Дюбрюкс уперше проник у поховальну камеру, а ще через два днi, в основному, все було завершено: гробницю розчистили, недослiдженою залишалася тiльки невелика ii частина, де, як здавалося, немае нiчого цiкавого. О, як вiн потiм клястиме себе за ту легковажнiсть! Але того вечора вiн був упевнений, що всi своi скарби Куль-Оба йому вже вiддала. Про те, що в гробницi можуть бути ще й потаемнi сховки, вiн тодi навiть не подумав.
День згасав, у степу вже поночiло. Вибравшись iз гробницi, Дюбрюкс загасив свiчку i стомлено присiв на схилi кургану. Думав, що завтра вiн завершить дослiдження поховальноi камери i ще одна сторiнка – може, й найбiльш значна – в його життi буде перегорнута. Отож до завтра, а на сьогоднi – все. Втому вiдчував таку, що нехiть було встати i кудись iти. За довгий день майже нiчого не iв. Стемпковський, правда, пропонував йому пiдкрiпитися з ним, але, захоплений знахiдками в гробницi, вiн тiльки вiдмахувався: потiм, потiм… Так i день збiг. Але це не бiда, вдома у нього знайдеться сухар, вода – теж. Не звикати. Ось тiльки як бути з гробницею? Чомусь був упевнений, що нi цiкавi, нi злодii, якщо такi раптом i виявляться, навряд чи зважаться темноi ночi проникнути в гробницю. По-перше, там вже нiчого немае, а по-друге, всi бачили, як обвалилась каменюка зi стелi i ледве не задавила самого археолога, як солдати притьмом вибiгали зi склепу з жахними криками, – то хто зважиться туди проникнути? Серед бiлого дня це ризиковано, а серед ночi й поготiв.
Останнiй краечок червоного сонця вже зник за далеким обрiем.
«Як i тисячi лiт тому», – стомлено подумав Павло.
І зненацька майнула iнша думка: не можна так лишати гробницю на нiч. Береженого, як вiдомо, i Бог береже…
Градоначальник Стемпковський вже збирався вiд’iздити до мiста, як до нього пiдiйшов Дюбрюкс i стомлено мовив:
– Все ж таки треба було б поставити на нiч варту бiля гробницi. Багато людей бачило, як ми дiставали золотi речi, в мiстi тiльки й говорять про це. Боюсь, аби чого не трапилося.
Але твердого переконання, що варта потрiбна, в його голосi не вiдчувалося. Стемпковський мить повагався, а потiм неохоче розпорядився, аби один iз чиновникiв зостався з двома солдатами посторожувати до ранку склеп… В його голосi теж не вiдчувалося твердого переконання, що саме так i треба. Вiдчувши ту непевнiсть, Дюбрюкс звелiв солдатам на всяк випадок завалити вхiд до склепу камiнням, що й було зроблено. Вже коли сiдав на солдатську пiдводу, то почув, як полiцейський чиновник, якому велено було наглядати з двома солдатами за гробницею, почав скаржитись градоначальнику на холодну нiч, на вiдсутнiсть iжi, на втому та iншi перепони – йому явно не хотiлося нiч гибiти в степу… А вiтер вже й зараз доймав до кiсток, а що буде вночi. До всього ж вiн боiться, ще змалку жахаеться покiйникiв – бррр!!! Розрили чужу могилу, ану, як серед ночi покiйник вилiзе шукати винуватцiв? Стемпковський посмiхнувся i щось сказав… Полiцейський чин знову почав скаржитись i канючити, аби його вiдпустили… Градоначальник трохи повагався, а тодi, махнувши рукою, дозволив зняти караул. Стемпковський взагалi був доброю людиною, спокiйним i врiвноваженим начальником, на пiдлеглих нiколи не кричав i завжди iм допомагав, чим мiг.
Павло Дюбрюкс чув ту розмову, але жодним словом не озвався, не запротестував. Навiть не ворухнувся. Як згорбився на пiдводi, так i сидiв закляклий. Чути все чув, а сам був нiби за скляною перепоною i нi на що не реагував.
…Коли Дюбрюкс, знесилений i голодний, дiстався до своеi квартири, то, ледь переступивши порiг, безпомiчно опустився на стiлець, заплющив очi i довго так сидiв, нiчого не думаючи i не вiдчуваючи. Вiд утоми хиталася пiдлога пiд ногами, перед внутрiшнiм зором пропливали хаотичнi картини останнiх днiв: гробниця, золотi речi, камiнь, що ледве не розчавив його, бородатi голови скiфiв, кiстяки… Чомусь настирливо лiзло таке видiння: скiфи душать царицю… Вона молода, вродлива, ii обличчя перекошене вiд страху та болю, чорнi очi повнi смертельного смутку i розпачу, iй не хочеться помирати, iй би жити та жити, але мертвий цар хоче тiльки з нею iти в потойбiчний свiт… І скiфи кидаються на неi iз зашморгом… Останнiй подих, останнiй погляд чорних м’яких очей на бiлий свiт…
Дюбрюкс застогнав i розплющив очi. Але видiння не зникало. Зусиллям волi вiдiгнав те видiння i невдовзi задрiмав сидячи. Але сон був коротким. У снi галасували бородатi скiфи, рипiли iхнi вози, на очах виростав курган. Наяву вiн розкопував курган, а ввi снi скiфи його насипали, i крiзь товщу землi Дюбрюкса благала скiфська цариця…
Прокинувшись, вiн дiстав зачерствiлий шматок хлiба – машинально, не вiдчуваючи нi смаку, нi потреби iсти, згриз його. Потiм без мети никав по квартирi, заклякав бiля трьох шаф, заповнених знайденими на руiнах речами. Перед очима пливли бюсти з глини, статуетки з гiпсу, амфори, посуд i безлiч iнших творiнь сивого минулого. Скiльки йому довелося витратити на це здоров’я, снаги, коштiв. Йому лiкуватися треба, а вiн, ризикуючи собi скрутити в’язи, лазить по руiнах…
Дiстав iз шафи товстелезний стос паперу. То рукопис його життя. «Описание развалин и следов древних городов и укреплений, некогда существовавших на европейском берегу Босфора Киммерийского, от входа в пролив близ Еникального маяка до горы Опук включительно, при Черном море» – так назвав свою працю. Чи буде вона коли видана? Вiн уклав у неi все свое життя, детально описавши те, що вже назавжди зникло.
«Я знаю, – думав вiн, – у моiй працi мало вченостi, але я точно описав те, чого вже немае».
Був щедрим, охоче дiлився своiми працями з iншими, багато дарував Стемпковському, а той використовував iх у своiх працях. Пiд своiм, звичайно, прiзвищем. Одеський археолог Бларамбер взяв у нього плани древнiх городищ Боспору i видрукував iх як своi… Це був найпiдступнiший удар, але Дюбрюкс i його пережив. То в iм’я чого вiн все терпить, бiдуе, голодуе? Щоб його отак серед бiлого дня обкрадали? Тодi Павло Дюбрюкс ще не знав, що пограбують не тiльки його. Лиха доля не обмине й Куль-Обу.
Коли вранцi доглядач керченських соляних озер приiде iз солдатами до Куль-Оби, його чекатиме жахлива звiстка: Куль-Оба, необачно залишена без охорони всього лише на одну нiч, пограбована.
Вхiд у гробницю був розчищений, камiння, що звисало над головою, прибране. Та частина склепу, яку Дюбрюкс не встиг дослiдити, розчищена, плити з долiвки знятi. Пiд ними виявились тайники – тепер вже порожнi. Назавжди.
– Пропало!.. – застогнав археолог. – Все пропало!..
Лише значно пiзнiше Дюбрюксу розповiсть знайомий грек Дмитро Бавро про подiю тiеi ночi. Все вiдбулося так: тiльки-но всi роз’iхалися, шестеро грабiжникiв (вдень вони ховалися за ближнiми горбами) розiбрали камiння, яким було завалено вхiд, i полiзли в гробницю. Запалили смолоскипи. В нерозчищенiй частинi склепу швидко прибрали камiння та рiзнi уламки i знайшли там чимало золотих бляшок. Але бiльше нiчого не було. Нiчнi гостi розчарувалися i вже збиралися було покинути гробницю, як тут один з них загледiв пiд ногами золоту бляшку, що застряла в щiлинi долiвки – так мiцно, що грабiжник не мiг ii виколупати. Тодi всi гуртом – не пропадати ж бляшцi! – ломами пiдважили i вивернули плиту. Коли плита впала, грабiжники ахнули – перед ними була криiвка, повна золотих речей.
Розказуючи, Бавро вмовк i винувато опустив голову.
– Ну, далi!.. – завжди ввiчливий i чемний Дюбрюкс не втримався i схопив грека за грудки. – Говори, що було далi. Що зберiгалося в тайнику? Говори, я прошу тебе, благаю… Ти пам’ятаеш?…
Так, вiдповiв грек, вiн пам’ятае. Зверху на купi золотих речей лежала важка золота гривна для шиi, на ii кiнцях були золотi голiвки левiв. Дуже гарнi, додав грек i зiтхнув. Пан наглядач соляних озер сам розумiе, що та гривна викликала чималу суперечку серед грабiжникiв. За неi одночасно схопилося трое. Кожний тягнув гривну до себе й кричав, що вiн перший ii схопив. Грабiжники лаялись, виривали один в одного гривну, аж доки хтось не вигукнув:
– Давайте ii розрубаемо на три частини, i дiлу кiнець!
Грек знову зiтхнув i вмовк.
– Ну?! – термосив його Дюбрюкс. – Що ви зробили з гривною?
– Сокирою розрубали на три частини…
Дюбрюкс мав таке вiдчуття, наче щойно його самого розрубали сокирою. Задивляючись у чорнi блискучi очi грека, запитав:
