скачать книгу бесплатно
Змiй-дiвиця, або Любов у Гiлеi. Скiфiя легендарна
Коли люди були великими дiтьми, майя вважали себе «народом змii». Як народжувалися боги
Незаперечна iстина: уявлення про свiт i про себе в ньому люди з прапрадавнiх часiв утiлювали – через призму, звичайно, поетичноi фантазii, уявлень та фiлософських роздумiв, – в образи богiв та героiв.
За тисячолiття народи i племена (та й що це за народ чи плем’я, якщо вони не мають своiх богiв?) Землi понароджували стiльки богiв, що iх за кiлькiстю i в тисячу не вбгаеш! А щоб лише описати надприродних покровителiв, потрiбно чи не десятки товстелезних томiв!
І мова йде лише про тих богiв, якi вцiлiли, збереглися в iсторii людства, не загубилися в пiтьмi вiкiв, не зникли разом iз своiми творцями, не вивiтрилися з пам’ятi народноi, адже тодi – на зорi людства – iсторiя ще була надто короткою. (Знову ж незаперечна iстина: боги смертнi – як i всi iншi, простi й пересiчнi, тi, хто й створив богiв. Як сказано в однiй з «Упанiшад»,[16 - «Упанiшади» (санскр. таемне знання) – iндiйськi прозовi й вiршованi, релiгiйно-фiлософськi трактати; частина ведичноi лiтератури. Виникли приблизно в VII–III ст. до н. е.] боги помирають скрiзь i всюди. Разом з народами чи племенами, що iх породили, адже iхня опора, мiсце iхнього перебування – серця, пам’ять, душi i розум людей.)
Образи богiв iнодi мiняються, однi пiсля першотворення застигають навiчно, наче в каменi, з якого вони здебiльшого й витесанi, iншi ж розвиваються, набувають нових рис i властивостей (разом з розвитком народу, що iх створив), третi – зникають. Як непросто нам тепер збагнути тих людей, якi пiшли в небуття, так непросто нам збагнути i iхнiх богiв – адже як проникнути в духовний свiт тих, кого вже немае на землi? А ми нинi вже представники зовсiм iншоi цивiлiзацii, вiдмiнноi вiд iхньоi, навколо нас зовсiм iнший свiт i нашi знання, дякуючи наукам, надто вiдрiзняються вiд того, що було вiдомо первiсним людям. Хоча в розумовому вiдношеннi – якщо не брати до уваги досягнення науки i технiки, що iх ми не завжди здатнi усвiдомити й збагнути, – ми в принципi недалеко вiдiйшли вiд своiх праотцiв, вiд первiсних людей. А якщо й вiдiйшли, – зiронiзував один з дослiдникiв цього питання, – то невiдомо ще в який бiк… Гм…
Судячи з творiв мистецтва, засобiв працi, що збереглися, iнтелектуально i психологiчно пралюди не дуже вiд нас вiдрiзняються (маються на увазi кроманьйонцi), а де в чому вони нас i перевершували.
У всiх народiв iснували (i нинi iснують) казки про перетворення людей у тварин i навпаки. Тварини в таких казках неодмiнно мають людськi риси – анiмiзм. Інодi ця пара – тварина i людина – поеднуються в мiфах в однiй iпостасi. Так виникли звiроподiбнi люди або – людиноподiбнi звiрi. (Першi прообрази майбутнiх богiв.) Це ми сьогоднi скептично ставимося до таких творiнь (звiролюди, людиноподiбнi звiрi), а в прадавнину, як свiт був ще незбагненним i лякливим, нашi прапращури таким чарiвним казкам ого як вiрили!
Перетворюючись (у мiфах, ясна рiч) у звiрiв чи птахiв, людина (здебiльшого це першопредок) здобувала новi, не властивi iй ранiше можливостi i якостi (неймовiрна, наприклад, сила тощо) i в той же час залишалася людиною. Тiльки ще могутнiшою, грiзнiшою i страшнiшою, такою, яку спiвплемiнникам не просто було подолати. Так вважали туземнi мисливцi Африки, Пiвденно-Схiдноi Азii, Австралii, Пiвденноi Америки, Сибiру… До речi, в Сибiру iснували легенди про людину-оленя, а в Австралii про людину-кенгуру, в Африцi вiрили в людину-леопарда. Тож не дивно, що тотемiчнi першопредки австралiйцiв уявлялися одночасно i людьми, i тваринами (iнодi рослинами). Це були кенгуру-люди чи люди-кенгуру.
В первiсних племен (власне, в iхнiй уявi) iснувала людина-мамонт (збереглися такi наскельнi зображення) i людина-бiзон, людина-ведмiдь i людина-олень. Словом, в уявi людини кам’яноi доби (та й пiзнiших часiв) – це був узагальнений образ Великого Мисливця, надлюдини i надзвiра. Себто божество полювання. Як водночас i символ едностi – що було важливо – людини з природою.
Так виникли боги i божества.
Тож i не дивно, що в Давньому Єгиптi, наприклад, першi боги були напiвлюдьми, напiвтваринами. Це хоча б бог Гор (Хор) у виглядi людини з головою сокола i розпростертими крилами. Звiроподiбну голову мав i Осирiс – бог мертвих i водночас родючостi, тiсно пов’язаний з теологiчним тлумаченням египтян, з уявленням про царя. А ось iнший бог i покровитель померлих Анубiс зображувався в образi шакала (або з головою шакала, iнодi собаки). Хопi, бог Нiла – це людина з баранячою головою, Себек – бог води i розливiв Нiлу – з крокодилячою, богиня Хатор (Хатхор) – з головою корови. А згадаймо сфiнксiв – левiв з людськими обличчями. (Мiж iншим, за вiруванням давнiх египтян душа людини (ii звали Ба) уявлялась неодмiнно у виглядi птаха з людським лицем.)
Грандiознi крилатi бики Ассирii з людськими головами звалися шеду. Це були стражi царських чертогiв, якi охороняли iх вiд ворогiв – видимих i невидимих. Зображувалися вони у високих тiарах iз занозистими, гордовитими i зарозумiло-пихатими лицями, з очима, що люто виблискували, з великими бородами i кожний такий людинобик мав аж п’ять нiг – гроза грозою!
Взагалi боги Ассирii здебiльшого мали людськi голови, тулуб лева, крила птаха, а на животi – змiiну луску. Головний бог Мардук теж був крилатим биком з головою людини i змiiною лускою.
В шумерському мiстi Лагаш (Месопотамiя) знайденi зображення бикiв з людськими головами (у деяких з них i верхня частина тiла людська). Це – вiдгомiн прадавнього землеробського культу бика, що пiзнiше перетворився в бога-бика i людину водночас. На срiбнiй вазi з Лагоша – шедевр шумерського мистецтва ІІІ тисячолiття до н. е. – зображено чотирьох орлiв з левовими головами.
А ось фiнiкiйський бог, вiдомий з Бiблii як золотий телець, зображувався у виглядi позолоченого бика (став символом, iдолом, якому поклонялися iудейськi племена, взагалi ж у переносному значеннi – це багатство, збагачення як едина мета життя).
Бик (жуйна тварина родини бичачих роду парнокопитних) був досить популярним у пастуших племен, основою господарства i благополуччя. Дикi бики й нинi зустрiчаються в Європi, Азii, Пiвнiчнiй Америцi. Породи великоi рогатоi худоби, що походять вiд диких бикiв (турiв) поширенi на рiзних континентах. До бикiв вiдносять якiв, лобатих бикiв, зубрiв i справжнiх бикiв. Народна назва самцiв свiйського бика – бугай. Воли – кастрованi бики, яких використовують як тяглову силу. Скiфи теж кастрували бикiв, перетворюючи iх на волiв – некастрованими биками важко було управляти. Бикiв обожнювали як могутню силу в тi далекi часи первiсного людства, тож i богiв своiх уявляли в образi бикiв. Чи – людинобикiв. Як i взагалi – чудовиськами. Згадаймо хоча б грецького мiфологiчного Мiнотавра – людинобика.
Майже в кожного народу на зорi його iсторii тварини виступають в образi богiв чи героiв. У китайцiв покровитель лiкарiв i цiлителiв Бян Цяо – iстота з пташиним дзьобом i крилами кажана. В образi птаха китайцi уявляли й iншого свого культурного героя Фусi, який навчив людей рибальства та полювання, винайшов риболовнi снастi, сiтки для ловлi птахiв, а також iероглiфiчну писемнiсть. Двi тисячi рокiв тому його уявляли як людину з тiлом дракона (дракон – позитивний образ китайськоi мiфологii), а прародительку Нюйвой – з тiлом змii. Така людина з тiлом змii в ранзi богинi у свiтi людей з’явилася задовго до скiфiв. А ось покровитель воiнiв, якi воюють за праве дiло – Гуань-Дi в уявi китайцiв був звiролюдиною з головою барса i кiгтями тигра. (Була в китайцiв ще одна звiролюдина Цзочi з величезним iклом. А герой Юй-Юй спершу був в образi дракона.)
Не вiдстали вiд давнiх китайцiв i давнi перуанцi та iншi племена i народи Пiвнiчноi Америки. В ацтекiв бог Кецалькоатль, наприклад, був подiбний до птаха i змii. Прадавнi перуанцi зображували людей-соколiв, людей-оленiв, людей-лисиць, людей-птахiв (збереглося зображення людини-ягуара i людини-пуми) – iм поклонялися, особливо племена мочика.
Великi простори нинiшньоi Центральноi i Пiвденноi Мексики, Гватемали i Гондурасу колись складали регiон, який вченi називають Месоамерикою. Там на зорi людства жили ольмеки, засновники найдавнiшоi цивiлiзацii не тiльки Мексики, а й усього Нового Свiту, адже вiд них пiшли всi iншi високорозвиненi цивiлiзацii.
Ольмеки залишили пiсля себе величезнi скульптурнi голови з камiнних брил. Жили вони пiд знаком ягуара, вiн зображувався на стелах, вiвтарях, в багатьох iнших мiсцях, всюди ольмекiв супроводжували морди ягуарiв. За iхнiми переданнями, перша жiнка зляглася з ягуаром, i вiд шлюбу божественного ягуара i смертноi жiнки i пiшло могутне плем’я героiв – синiв неба i землi. Так виникли «ягуарячi iндiйцi» – люди i ягуари водночас, пiзнiше iх стали називати «людьми iз ягуаровою пащекою», а вже потiм ольмеками (вiд ацтекського слова «оллi» – каучук), тобто «людьми iз краiни, де добувають каучук». Мiж iншим, кам’янi голови – головнi скульптури ольмекiв – доставлялися з вулкану, який був за 100 кiлометрiв! А голови важили по двадцять тонн, i як iх доставляли – залишилося загадкою «ягуарячих людей»). Починаючи з найдавнiших часiв, людей цiкавило питання: а звiдки вони походять? Вiд кого? І як взагалi на землi з’явилися першi люди? Так ось ацтеки пiдiйшли до вирiшення цiеi проблеми досить просто: iхнiй бог Кецалькоатль, виявляеться, спустився у свiт мертвих, зiбрав там кiстки чоловiка та жiнки, винiс iх у свiт живих, окропив своею жертовною кров’ю – так виникли першi люди. (Тiльки неясно, де у свiтi мертвих взялися кiстки чоловiка та жiнки, якщо людей на тi часи ще не було взагалi? Але над цим тодiшнi племена не задумувалися, бо як почнеш доскiпуватися, чого та як – чи й лад потiм даси.)
В Перу деякi племена теж вирiшили це питання просто. Їхнiй бог Пачакамак зiбрав золотi, срiбнi та мiднi яйця, що iх послало Сонце, i з них вилупилися рiзнi племена перших людей.
У племенi масаiв (Африка) творець свiту Маву-Лiза був двостатевою iстотою, тож сам себе заплiднював i сам народжував богiв, а вже вони – людей.
Бушмени певнi, що колись вони були антилопами, а коник-богомiл, меткий Цган взяв i перетворив iх у людей.
В образi грецького божества Пана (Фавна) теж поеднувалися риси людини i тварини (не забуваймо: давнi греки, а не якiсь там дикi африканськi племена!) – його матiр’ю була божественна коза Амалфея, тож синок ii народився козлоногим i з рогами.
А скандинавський бог Локi ухитрився перетворитися в жiнку (а не просто виконував ii роль) i навiть мiг народжувати дiтей – ось звiдки пiшли першi люди!
Литовське божество Велняс зображувалося з рогами й копитами. Не зовсiм людиною був i слов’янський «скотський» бог Волос.
Іранське крилате божество Сенмурвол було з пазурами i крилами. Себто крилатим псом (охоронець посiвiв, диких тварин i домашньоi худоби).
З тибетськоi мiфологii вiдомi дрiбнi божества Лу («тi, хто плавае у водi i повзае по землi»), якi вилупилися iз шести яець, що iх вiдклала золота космiчна черепаха. Уявлялися такi iстоти з тiлом змii i головами риб, жаб, скорпiонiв тощо. Але тiла iхнi незмiнно були змiiними.
Щодо змiiв. На шумерськiй вазi з м. Лагош зображено посох, що його обвивали змii – це за тисячi рокiв до грецького лiкарського бога Асклепiя та його посоха, обвитого цими плазунами! На iншiй вазi зображенi змii в коронах i з крилами – крилатi гади?
Майя, якi колись жили в Перу, вважали себе «народом змii» – збереглося зображення iхньоi людини, у якоi замiсть волосся – змii.
Тож немае нiчого дивного чи незвичайного в тому, що у скiфiв перша богиня, прародителька (за однiею з легенд) iхнього народу, дочка священноi для них рiки Борисфен була напiвлюдиною, напiвтвариною. Себто напiвдiва, напiвзмiя.
Про неi й пiде мова.
Легенда № 1
Таргiтай. Перша людина Cкiфii й одночасно чоловiк своеi матерi?
«За однiею з легенд, скiфи вважали своiм прабатьком «першу людину» Таргiтая, батьками якого були Зевс (мабуть, верховне божество) i дочка Борисфена (Днiпра). Вiд Таргiтая народилося трое синiв: Лiпоксай, Арпоксай i Колаксай, що в перекладi з iранськоi могло означати «Гора-цар», «Вода-цар» i «Сонце-цар», тобто володарi основних сфер – землi, води i неба. При них на землю впали золотi дарунки: плуг, ярмо, сокира i чаша. Коли до золота пiдходили старшi брати, воно загорялося, не даючись у руку; оволодiти священними дарунками вдалося тiльки молодшому братовi Колаксаю. Визнаний за старшого, вiн одержав найбiльшi володiння, в яких зберiгалося священне золото. Вiд Колаксая пiшов рiд скiфських царiв» (Історiя Украiнськоi РСР. Т. І. С. 133).
«Скiфи говорять, що iхнiй народ молодший за iншi i виник таким чином…»
Так починае свою розповiдь про Скiфiю «батько iсторii» Геродот з Галiкарнаса, який, вiдвiдавши Пiвнiчне Причорномор’я, на власнi очi спостерiгав життя скiфiв, розмовляв з ними, записував iхнi розповiдi. В Скiфii ж Геродот записав i першу легенду про походження скiфiв:[17 - Дати iм’я у всiх народiв вважалося дуже важливим. Ще давнi шумери застерiгали: те, що «не мае iменi», не iснуе. Отже, «назвати по iменi», «дати iм’я» означае – спричинити життя.]
«Скiфи говорять, що iхнiй народ молодший за iншi i виник таким чином: в iхнiй землi, що була безлюдною пустелею, народилася перша людина Таргiтай; батьками цього Таргiтая вони називають, на мою думку, невiрно, Зевса i дочку рiки Борисфена. Такого походження, за iхнiми словами, був Таргiтай, а у нього народилися три сини: Лiпоксай, Арпоксай i молодший Колаксай. За них упали нiбито з неба на скiфську землю золотi предмети: плуг, ярмо, сокира i чаша… (Далi розповiдаеться легенда, як лише молодшому Колаксаю далося священне золото, i скiфи передали молодшому синовi Таргiтая свое царство. – В. Ч.) І ось вiд Колаксая нiбито пiшли тi скiфи, якi носять ймення роду авхатiв; вiд середнього брата Арпоксая тi, якi називаються катiарами i трапiями, а вiд старшого царя – тi, якi називаються паралатами; спiльна ж назва всiх iх – сколоти, по iменi одного царя (очевидно, у скiфiв був ще й цар на ймення Сколот. – В. Ч.); скiфами назвали iх еллiни.
Так розповiдають скiфи про свое походження; рокiв iм з початку iхнього iснування, або вiд першого царя Таргiтая до походу на них Дарiя, за iхнiми словами, загалом не бiльше тисячi, а саме стiльки».
У скiфському пантеонi полiтеiзму[18 - Те саме, що багатобожжя, протилежне монотеiзму – единобожжю.] богиня Апi займала таке ж мiсце, як у грецькому Гея – повелителька землi. Принаймнi Геродот ототожнював скiфську Апi (очевидно, для того, аби грекам було зрозумiлiше, хто е хто у скiфiв) з грецькою Геею.
Вважаеться, що iм’я скiфськоi богинi землi належить до iранського кореня iз значенням «вода». Себто Апi – божество землi i води, дочка рiки Борисфен (за iншими даними – рiчки Аракс). Вона виступае то в ролi дружини верховного бога Скiфii Папая, то незамiжньоi дiвчини, дочки Борисфена.
За деякими даними, батьком ii е Аракс (у скiфськiй мiфологii – божество однойменноi рiки). Все ж перемагае переконання, що у прародительки Скiфii батьком був таки Борисфен. (За iншими варiантами легенд i передань Апi народжена землею.)
Верхня частина тiла у неi жiноча, нижня – змiiна. Себто вона була напiвдiвою, напiвзмiею. У грекiв такi чудиська звалися Єхиднами, що означае – зла iстота, як ехидний (звiдси походження цього популярного в нас слова) – злий, насмiшкуватий.
Мiсцем перебування Апi i греки, i скiфи вважали печеру на Борисфенi. Вона – героiня двох скiфських мiфiв (власне, передань), що iх ми знаемо – самi творцi легенд були неписьменними – з переказiв Геродота. Отож, за першою легендою, у неi народжуються три сини, прародителi скiфських родiв: Лiпоксай, Арпоксай та Колаксай, за другою – Агафiрс, Гелон та Скiф. Останньому й судилося стати першим царем Скiфii, вiд його iменi вони й стали зватися скiфами – синами Скiфа. (Хоча був у них ще один перший iхнiй чоловiк i цар – Сколот, ось чому iхня самоназва – якщо вiрити Геродоту – сколоти.)
Інодi Таргiтай – перша людина Скiфii, – за одним iз мiфiв, виступав не лише сином дочки рiки Борисфен, а також i чоловiком ii, своеi матерi Апi, що свiдчить про наявнiсть у скiфiв iнцесту – статевих стосункiв мiж найближчими родичами. І нiчого тут дивного чи екзотичного немае, египетськi фараони, наприклад, часто брали шлюб iз власними дочками, цариця Клеопатра була одружена з рiдним братом тощо.
А те, що його мати – донька рiки Борисфен – це вiдгук давнiшнiх вiрувань, коли Борисфен на зорi iхньоi з’яви у степах Пiвнiчного Причорномор’я був не лише святою iхньою рiкою, а й одним з iхнiх богiв. Тож мати першоi людини Скiфii Таргiтая, донька Борисфена – свого, мiсцевого походження, як то й годиться. А ось на роль батька для з’яви першоi людини скiфам довелося запрошувати чужого бога, Зевса. Чи свого не знайшлося (хоча за деякими глухими натяками Апi була дружиною верховного бога Папая), чи скiфи так захоплювалися греками та iхньою культурою (i було чим захоплюватися!), що взяли собi в першопредка Зевса, чи у них не вистачило фантазii створити для цього свого, аби батьком першого скiфа все ж таки був скiф, свiй рiдний бог, а не чужинець (про iнтернацiоналiзм скiфи, звiсно, i чути тодi нiчого не чули!). Перед степовиками, очевидно, гостро постала проблема: де i кого знайти на роль першобатька? Подiбна проблема у свiй час виникала i перед iншими народами, якi стояли вже на той час на значно вищому щаблi iсторii та культури. Єгиптяни, наприклад, вийшли з неi без зайвих мудрувань: у них першобог (де вiн сам узявся, египтяни тим себе не утруднювали) сам себе… заплiднив. Хай i протиприроднiй процес (а втiм, боги на те й боги, що на все здатнi!), але ж це найлегший вихiд iз складноi ситуацii. Сам себе заплiднив, i вся тут морока! Наприклад, бог-Сонце Ра, аби створити все суще, теж заплiднив сам себе («упало сiм’я в мiй власний рот») i пiсля цього, даруйте, вiдригнув першого бога i першу богиню, а вже вiд них i пiшли першi египтяни. Просто i генiально!
Мiж iншим, iндiйськi боги теж удавалися до таких фокусiв. «З’явився у них бог (теж нiзвiдки) Праджапатi («владика творiнь» – першовсесвiт, першопредок, який мав подобу людини), так ось вiн i створив богiв, ставши iхнiм родоначальником. Вiд iншого iндiйського бога (а iх в Індii – сонм!) Пурушi теж народилися рiзнi боги, небожителi, люди, худоба (унiверсальний взагалi бог), птахи, «вдихання i видихання, рис i ячмiнь, вiрна iстина, помiркованiсть i закон».
Скiфам для цього довелося вдаватися до послуг чужого небесного повелителя. Але так чи iнакше, до скiфськоi дiвчини, дочки Борисфена завiтав сам Зевс (щоправда, лише за однiею з легенд), i перша людина Скiфii нарештi з’явилася. І отже, вiд неi пiшли всi iншi. Правда, й тут вийшла неув’язка, адже неясно з мiфу, а як же Таргiтай сам-один, без допомоги жiнки, якоi тодi у Скiфii взагалi не було, зумiв народити аж трьох синiв, трьох хлопцiв-молодцiв?!. Хiба що прижив iх з матiр’ю своею, з дочкою Борисфена[19 - Днiпро-Славута – символ долi украiнського народу, персонаж фольклору, лiтератури. На думку деяких дослiдникiв, Славута був богом головноi рiчки давнiх слов’ян, сином богинi Слави, що символiзувала вiйськову перевагу. Існуе праслов’янське передання про походження Днiпра та Дунаю (назва пов’язуеться з богинею наших предкiв Даною) з кровi богатирiв-богiв.] – iнцест у правiчнi часи – та й у пiзнiшi – був поширеним явищем. Але для скiфiв це було, очевидно, несуттево – важливо, що з’явилася перша людина, отримала ймення i народила синiв, а вiд них i пiшли скiфи. Хоча тут знову загадка: а де трьом синам Таргiтая знайшли трьох (чи хоча б одну на трьох) жiнок, якщо, крiм Таргiтая, а пiзнiше й пiсля того, як у нього народилося трое синiв, людей у Скiфii все ще не було й на позiр. В тiм числi й жiнок. Але це знову ж для скiфiв вочевидь було несуттевим, в такi деталi вони не любили вдаватися: народилася перша людина, народила синiв i пiшли першi люди – що ж тут неясного, люди добрi?
Ще за однiею легендою, прабатьками скiфiв вважався Геракл (знову грек, знову чужинець!) i все та ж напiвдiва-напiвзмiя, дочка Борисфена, яка жила в лiсистiй мiсцевостi Гiлеi – в заплавах Нижнього Днiпра…
Легенда № 2
З’являеться Геракл. Кохання в печерi
Гiлея (вiд грецьк. лiс) – вологi тропiчнi лiси у Пд. Америцi, гол. чин. у бас. Амазонки. Для рослинностi Г. характернi епiфiти, багато ендемiкiв. Велика кiлькiсть кактусiв, лiан тощо. Тут ростуть какао, каучукове дерево та iн. Лiси типу Г. е також у Аргентинi, Пд. – Сх. Азii, Океанii.
УРЕ. Т 3. С. 35
Є Гiлея i в нас, в Украiнi нашiй.
Власне, була. Але ii так досi й не знайшли. (А може, вона й досi е, але тiльки ми не знаемо, де вона? За деякими виданнями, це – «ймовiрно заплавнi лiси у гирлi Днiпра», що цiлком… ймовiрно).
За Геродотом (книга четверта його «Історii» – «Мельпомена»), Геракл прибув у «так звану тепер краiну скiфiв» (а втiм, тодi ще вона не була краiною скiфiв, адже й самих скiфiв тодi ще не було на свiтi). Доки вiн спав (його застукала снiговиця, тож герой, закутавшись у свинячу шкуру, зiгрiвшись, давав пречудового хропака), то коней (вiн iх пустив пастися) i слiд простиг…
«Геракл, – надамо слово «батьковi iсторii», – виходив всю краiну в пошуках коней i нарештi прибув у землю на ймення Гiлея…»
Не кожному, навiть з героiв, щастило на таку любов – любов з першого погляду, любов iз самою Змiй-Дiвицею! Вогонь-дiвчиною, яка вже й засидiлась у дiвках i багла кращоi долi, виглядала судженого, вже й очi продивившись… І вiн, герой, з’явився. Сам Геракл, прославлений в еллiнiв, той герой, який уже до того, як закрутив любов iз Змiй-Дiвицею, здiйснив дванадцять подвигiв!
Спершу героями звалися персонажi грецьких мiфiв, особливо ще з доiсторичних часiв, якi не належали до числа богiв, а лише частково походили вiд когось одного з божественних батькiв (як той же Ахiлл). Вони були напiвбогами. В крайньому разi, стояли мiж богами та людьми. Щоправда, героями вважалися й люди, якi пiсля смертi здiйснювали вплив (добрий чи шкiдливий): засновники мiст, заслуженi законотворцi, як той же Солон, великi благодiйники, прародителi племен i общин (героi давали свое iм’я общинам). До героiв також вiдносили i тих, хто полiг на вiйнi (воiни Марафона), засновникiв фiлософських шкiл, великих поетiв. Оскiльки боги спiлкувалися з героями, то кордон мiж ними був розмитий. Героi допомагали при будь-яких державних i громадських заходах, при хворобах i нещастях, захищали мiста й житло, допомагали в битвах. Героi були популярнi, до них звертались як до богiв. А могутнiсть боговибраних пов’язувалася з iхнiми гробницями, тому могили героiв часто знаходилися на ринкових площах чи поруч iз мiськими стiнами або воротами. Останки героiв нерiдко доставляли з чужини для шанування й поклонiння спiввiтчизникiв. Здебiльшого на iхнiх могилах будували каплички, де приносили жертви (увечерi та ночами жертвували м’ясо чорних тварин, що його спалювали). На таких могилах часто влаштовували тризни, пiд час яких i оплакували полеглих.
Живих героiв шанували як богiв.
Геракл, найулюбленiший герой грецьких сказань, син Зевса, на той час ще був живим. Правда, на нього була наслана падуча, i вiн убив свою дружину Мегару i дiтей, що iх вона йому народила. За це на безумця наклали кару: вiн мусив здiйснити 12 тяжких i небезпечних дiянь. За це йому було обiцяно безсмертя. І Геракл здiйснив своi вражаючi подвиги, за якi й заслужив згадуване безсмертя в пам’ятi народнiй на вiки й тисячолiття: 1. Задушив невразливого до того немейського лева (звiдтодi вiн почав носити шкуру лева). 2. Убив лейнерську гiдру. 3. Спiймав прудку керiнейську лань. 4. Знищив птахiв-людоiдiв з болiт Стiмфалоса в Аркадii. 5. Спiймав ериманфського вепра i доставив його живим до Ерiсфея, який зi страху залiз у пiфос. 6. Вичистив конюшнi Авгiя. 7. Приборкав вогнедишного крiтського бика. 8. Приборкав коней фракiйця Дiомеда, якi пожирали людське м’ясо. 9. Добув пояс Іпполiти. 10. Пригнав худобу Герiона i пiд час здiйснення цього подвигу спорудив Геркулесовi стовпи. 11. З допомогою Атланта дiстав яблуко Гесперид… Дванадцятий подвиг був найтяжчим. Геракл спустився в пiдземний свiт, перемiг пекельного пса Цербера i привiв його живим на поверхню землi. А ще Геракл здiйснив iншi подвиги – перемiг Антея, вiдвоював у смертi жону Адмета Алкестиду, убив орла, який пожирав печiнку Прометея, воював з кентаврами та iншими гiгантами. І ще багато-багато чого видатного звершив i, врештi-решт, був спалений живцем на величезному кострищi на горi Ета й вознесений як бог на Олiмп. По всiй Грецii були святилища, на його честь засновувалися рiзнi свята i грища. Дикий темперамент, його зажерливiсть i любострастя довгий час були улюбленою темою комедiй (напр., «Алкестида» Еврипiда).
Але пiсля дванадцяти подвигiв його чекав подвиг у печерi на березi Борисфена, в краю, званiм Гiлеею, – про нього й мова.
Украiнською мовою «Історiя» Геродота повнiстю ще не видана (повне росiйське видання з’явилося лише у 1973 роцi), але четверту книгу «Мельпомена», названу автором «Скiфiя», у 1926 роцi переклав рiдною мовою маловiдомий сьогоднi Теофiль Коструба (рiк народження – 1907-й, Тернопiльщина) – чернець-базилiанин (василiанин) з чернечим йменням Теодосiй.
За фахом – iсторик, журналiст, перекладач. Як зазначае Ю. Хорунжий у передмовi до украiнського видання Геродотовоi «Скiфii» в перекладi Коструби, студiював фiлософiю i теологiю у Львiвському унiверситетi (1935–1939 рр.). Працював у комiсii стародавньоi украiнськоi iсторii Наукового Товариства iменi Т. Шевченка. Автор праць «Нариси церковноi iсторii Украiни Х – ХІІІ столiть» (видання 1939 i 1955 рр.), «Нарис iсторii Украiни» (1961), «Як Москва душила украiнськi церкви» (1961). Переклав сучасною украiнськоi мовою «Галицько-Волинський лiтопис» у 2-х томах (1936). Численнi статтi Коструби друкувалися в «Дзвонi», «Записках Наукового Товариства iменi Т. Шевченка», «Лiтопису Червоноi Калини», «Хлiборобському шляху», «Новiй зорi», «Нашому часi». Помер Т. Коструба 3 березня 1943 року у Львовi. «Прожив недовге життя, але зробив багато», – зазначае дослiдник. Висока освiченiсть Коструби проглядае i в примiтках до «Скiфii».
Так ось, у перекладенiй Т. Кострубою «Скiфii» Геродота земля, яка й досi викликае стiльки тлумачень у дослiдникiв, названа Лiсистою. У примiтках пояснюеться: «у грецькому текстi – «Гiляка», що значить «Лiсиста». Лiси були тодi при кiнцi течii Днiпра. (Маеться на увазi, очевидно, той вiдрiзок Днiпра, що тодi був судоходним. – В. Ч.) Сьогоднi лiсiв там немае».
А отже, немае й Гiлеi-Лiсистоi, де колись Геракл крутив – даруйте – любов з донькою Борисфена, напiвдiвчиною-напiвзмiею, i прижив з нею аж трьох синiв (не iнакше, як три роки прожив з нею в печерi?) – не тратив задарма часу! Подвиг i справдi рiвний його минулим 12 подвигам!
Але продовжимо цитату з «Мельпомени» Геродота у перекладi Т. Коструби:
«…а надморськi греки кажуть таке. Коли Геракл гнав Герiонових волiв (в одних варiантах коней гнав, в iнших, виявляеться, волiв. – В. Ч.),[20 - У часи своiх мандрiв по свiту Геракл зазнав усяких пригод: якось забрав вiн собi у Герiона, якоiсь потвори, волiв. Так оповiдае мiфологiя (релiгiйнi перекази) – iз примiток Т. Коструби.] забрiв у скiфську землю, що була тодi ще безлюдна. Герiон жив ген за морем на островi, що його греки називають Ерифiя, проти Гейдери, за стовпами Геракла в Океанi. Океан же, кажуть, починаеться там, де сходить сонце, й обпалюе всю землю, та це неможливо довести.[21 - Океан, на думку грекiв, це мовби величезна рiка, що обiймае всю землю. Стовпи Геракла – Гiбралтар, Гедейра – колонiя фракiйцiв у Пiвд. Іспанii (Гадес фiнiкiйцiв у Пiвд. Іспанii (Гадес, Гадiр) – примiтка Т. Коструби.] От звiдти прибув Геракл до нинiшньоi Скiфii. Його захопила зима, мороз; вiн простелив левину шкуру (в iнших перекладах свинячу. – В. Ч.) й заснув. А в цей час випряженi конi (хоча перед тим гнав буцiмто волiв, але в мiфах i не такi казуси трапляються! – В. Ч.) з Божоi волi, щезли (доки Геракл спав).
Геракл прокинувся й шукав iх, аж усю землю обiйшов. Врештi забрiв до краiни, званоi Лiсистою. Там у печерi знайшов вiн двоногу iстоту, котра до стегон була нiби дiвчиною, а нижче – змiею. Вiн поглянув (на неi) i здивувався, але запитав, чи вона не бачила його коней, що тут блукали. Вона вiдповiла, що вони в неi, але не вiддасть iх йому, доки з нею не переспить. (Не промах була дiвка! А втiм, це, очевидно, з безвиходi, чоловiкiв тодi в Гiлеi не було. А тут такий вдатний молодець, прославлений герой, напiвбог! – В. Ч.) За таку плату Геракл переспав з нею. (Розумне рiшення. – В. Ч.) Та вона зволiкала з вiддаванням коней (апетит приходить пiд час iди. – В. Ч.), бо хотiла бути з Гераклом якнайдовше; вiн знову хотiв якнайшвидше забрати коней i пiти. Врештi вона повернула iх i сказала: «Я зберегла тобi коней, що забрели сюди, а плата вiд тебе вже е: маю трьох синiв (чи вона народила трiйню, чи Геракл прожив з нею аж три роки! Чи в героiв i напiвбогiв це робиться швидше, нiж у простих смертних. – В. Ч.). Як вони вже пiдростуть, то скажи, чи маю поселити iх тут, бо вся ця земля в моiй владi, чи послати до тебе?» Так вона запитувала його, а вiн мав так вiдповiсти (та й для чого йому обтяжувати себе дiтьми, нагуляними на сторонi? – В. Ч.): «Як вони зустрiнуть мужеськi лiта, то вчини ось так, як це буде добре: котрий iз них натягне цей лук та одягне цей пояс, того посели в цiй краiнi; хто ж iз них цього мого доручення не сповнить, того прожени з краю. Як це зробиш, то й сама будеш задоволена й виконаеш доручення».
Вiн натягнув один лук (бо до того Геракл носив два луки) й передав iй лук i пояс, що мав на спинцi золотий корячок, i пiшов. А вона, як хлопцi дiйшли вже до мужеського вiку, надала iм iмена: одному з них Агафiрс, другому Гелон, а наймолодшому Скiф. Вона пам’ятала доручення й виконала його: двох синiв, Агафiрса й Гелона, що не могли виконати завдання, вигнала з краю; зате наймолодший, Скiф, виконав це й зоставався в краю. Вiд цього Скiфа, сина Геракла, походять скiфи, що постiйно царюють (так званi царськi скiфи. – В. Ч.), а на згадку про ту чарку носять скiфи при поясах коряки й досi. Так розказують надморськi греки» (Геродот з Галiкарнасу. Скiфiя. Киiв, 1992, переклад Т. Коструби).
І бiльше в Геродота про ту подiю – анi слова. Себто про любов Геракла з Єхидною. А втiм, Геракл був вельми велелюбним, пiд час своiх численних мандрiвок мав безлiч любовних пригод, тож не надавав iм особливого значення. Як кажуть, крутив любов чи не на ходу, мiж дiлом.
Хортиця. Змiева печера.
То де ти була, легендарна украiнська Гiлея?
І все ж…
Хто сьогоднi достовiрно скаже (i покаже, бодай на мапi Украiни), де була колись Гiлея-Лiсиста, у печерi якоi серед розкiшноi природи бравий молодець Геракл любився з донькою Борисфена i прижив з нею аж трьох синiв?
Нiхто сьогоднi з певнiстю не може сказати, де було те Полiсся, Лiсиста краiна Гiлея, де вiд одного сина Геракла Скiфа пiшли всi царськi, владичнi скiфи?
Ясно, що на Днiпрi, але де саме?
Дехто з дослiдникiв (а гiпотез та версiй щодо мiсцезнаходження Гiлеi назбиралося за вiки чимало, деякi з них вельми екстравагантнi) вважае: Гiлея – це Хортиця, острiв на Днiпрi нижче Днiпрових порогiв, колишня Велика Хортиця, що нинi входить у мiську смугу Запорiжжя.
«…І ось човен, пливучи за водою, пристае до пiскуватого укосу Хортицi коло скелi Вища Голова. Тут вiдома в Приднiпров’i та й за його межами Змiева печера», – пише Якiв Новицький, iсторик, етнограф, археолог, збирач фольклору, краезнавець (1847–1925) у своiй працi «Острiв Хортиця на Днiпрi (його природа, iсторiя та старовина)» (Збiрник праць «Запорожцi», Киiв, 1993).
«…Внизу бiля наших нiг ви помiчаете отвiр, що веде до печери; отвiр цей продовгастий, посерединi лежить каменюка й дiлить його на двi суточки (вузькi проходи)… Форма печери являе з себе гострий кут, що поширюеться вглиб скелi. Довжина 5 арш., ширина вiд 3/4 до 1/1 арш., височина 3 арш. За оповiданнями старих мешканцiв с. Вознесенки – Штепи, Руденького та iнших, ще за пам’ятi iхнiх дiдiв, до печери нiхто не наважувався зазирнути, боячись зустрiчi iз Змiем…»
Щороку пiд час водопiлля Днiпра вода заливае печеру.
«Поднiпров’я з його дикою природою, грiзними печерами, порогами та недоступними скелями, – пише далi Якiв Новицький, – це краiна поетичних легенд та переказiв. Легенда Геродота з царини мiфологii про зустрiч Геракла з прекрасною Змiй-дiвицею в краiнi Гiлеi, про мiсце тоi таемничоi печери, в якiй родився родоначальник скiфiв, цiкавить письменникiв та вчених. Подберезький (польський письменник, який подорожував Днiпром у 1860 роцi), порiвнюючи легенду Геродота з переказами поднiпровських мешканцiв, що iх записав Афанасьев-Чужбинський, пристосовуе цю зустрiч до порожистоi частини Днiпра бiля острова Таволжаного, поблизу якого й лежить Змiева печера. Проф. Н. І. Надеждiн у статтi «Геродотова Скiфiя», зазначаючи положення Герроса – краiни царських скiфiв, указуе на острiв Хортицю i каже, що, на його думку, тут найбiльш вiдповiдна мiсцевiсть для кладовища царiв скiфських серед такого дикого й грiзно-величного ландшафту (Геродот зазначае, що Герра (Геррос) лежить там, «доки Борисфен судоходний»). Святiсть цiеi мiсцевостi чи не побiльшувалася ще тим, що на цiм же самiм мiсцi, ймовiрно, знаходилася i та мiфiчна колиска, в якiй вирiс скiфський народ, та таемнича печера, де, за переказом понтiйських еллiнiв, що його переказав Геродот, родилися Агатир, Гелон та Скiф вiд героя Іракла (Геракла) та чарiвноi Змiй-дiвицi…
…Подберезький в своiй статтi, навiвши легенду (про Геракла i напiвдiву-напiвзмiю) в такiм же дусi, каже: «Отже, ця частина переказу Геродота, запозичена ним вiд понтiйських еллiнiв, чудово пристосовуеться до цiеi прекрасноi й таемничоi краiни порогiв, проте для того, щоб надати йому ще бiльш значiння, – каже автор, – треба було б вiдшукати там Стовпи Геркулеса, iснування яких у цiй мiсцевостi стае дуже ймовiрним». Майже на вiддаленнi версти нижче Кичкаса лежить острiв Хортиця. Придивляючись до прекрасного, поетичного положення цього острова, думка намагаеться перервати завiсу, що накинули на неi столiття. Столiття усвятили ii, а мiф прибрав ii в шати чудес… Цей острiв, хочу сказати, – це мiстична Еритея, що лежить серед океану, а гранiтовi скелi, що стримлять з вод Днiпра, – це е Стовпи Геркулеса. Тут остаточне розв’язання вузлатих таемничих переказiв про царiв-змiiв та про печери», – закiнчуе Подберезький. У народнiй пам’ятi зазначено багато мiсцевих переказiв, багато легенд про острiв Хортицю та ii урочища, про Змiеву печеру. За переказом дiда Фоки Горяницi, пiсля Христова народження в печерi цiй жив триголовий Цар-Змiй, що робив наскоки на чужi краiни й ставав до бою з «богатирями нелинями» (велетнями). За переказом дiда Степана Степи, тут, як i у всiм Поднiпров’i, жили велетнi, жили богатирi, жили, нарештi, триголовi Змii. Кинутi коло берегiв i серед Днiпра скелi – це справа богатирськоi забави; печери, що залишилися в скелях, – це логва потворних Змiiв… За оповiданнями 84-лiтнього рибалки Осипа Шутя, що доживав решту свого життя на Хортицi, – острiв цей знають старi люди во всiх усюдах. За молодих своiх лiт бував вiн на Донщинi, за Кубанню, в Чорноморii, на рибних косах Азовського моря, i хоч де кидала ним доля – всюди вiн знаходив старих землякiв, усюди питали його, що сталося з Хортицею, з порогами Днiпра, чи живуть там нащадки запорожцiв… В Чорноморii один старий питав його, чи живе ще й досi на Хортицi Змiй з трьома головами. І коли вiн вiдповiдав, що нi, старий похитав головою i зауважив: «Правду кажеш, козаче: помандрував вiн слiдом за запорожцями в Туреччину, звалував за ними й звiр усякий». Дiд Осип, переказуючи оповiдання про Змiiв-богатирiв, пояснюе, що по всiм Запорiжжi жило три Змiя – з них один жив на Хортицi, другий на островi Пурисовiм, нижче Гадючого (порогу), де е печера, а третiй – найпотворнiший i найлютiший Цар-Змiй, Змiй над Змiями, – на островi Перунi. Цей останнiй, як кажуть, мав два лiгва: на Перунi та на Стрiльчатiй скелi, що поблизу порогу Лохана. Всi цi три Змii, лiтаючи ночами, iскрами вiд крил освiтлювали пороги й нiчну путь запорожцям. Змii жили як богатирi й ставали до бою лише з богатирями. Вони полювали на людей, одних лише запорожцiв не чiпали, бо й помiж ними були «богатирi та характерники»…
«У скелястих мiсцевостях Днiпра, – переказуе далi Осип, – водилися полози – це найбiльший гад…» Сам вiн полоза не бачив, але багато чув вiд дядька свого запорожця Матвiя та iнших старих пiд час своiх дитячих рокiв. Кажуть, що гад був небезпечний, зголоднiвши, вiн вилазив на дерево i заслоняючись листям, кидався звiдти на всякого звiра, якому б спало на думку пiдiйти близько, пiдживлявся вiн усякою дрiбною твар’ю, але мiг задушити й людину i коняку. Полоз i за людьми ганявся: скрутиться, як колесо, й кидаеться навздогiн. Щоб утiкати вiд погонi, треба бiгти просто сонця – воно заслiпляло йому очi… Водилася тут сила-силенна всяких отруйних змiiв та тарантулiв, так що босяка було колись i не потикайся: тепер залишилися однi жовтобрюхи та гадюки, та й тих мало. Жовтобрюхи – гад смиренний, зовсiм не кусаеться… «В давню давнину, – оповiдае далi Осип, – коли береги та балки вкривав лiс, а степу ще не краяв плуг, тут водилося багато диких коней, сайгакiв, кiз, вепрiв, бобрiв, «видних» (видр), бабакiв, хом’якiв, зайцiв, вовкiв, чекалок (шакалiв), лисиць; сила-силенна також плодилася лебедiв, журавлiв, диких гусей, качок, огарей, бакланiв, дрохв, тетерiв, курiпок, стрепетiв i всякого iншого птаства – всякого звiра, яким i рахунку не складеш… Усе це перевелося, пiшло кудись чи винищено. Одних ховрашкiв, кажуть, тут зовсiм не було: вони з’явилися у 1830 – 1840-х роках зi сходу у великiм числi, коли стали сiяти збiжжя. Це було вже за моеi пам’ятi, – закiнчуе Осип, – коли сила-силенна цих ховрашкiв перепливала Днiпро».
Як оповiдають старi люди – старожили степових поднiпровських та великолузьких сiл, дикi конi (тарпани), сайгаки, шакали та полози зникли з цих околиць десь в останнi роки iснування Запорозькоi Сiчi: дикi кабани (вепри), бобри, видри, бабаки зникли десь у 1870-х роках, а дикi кози – в 1880-х. Диких кiз дуже багато водилося у Великiм Лузi, особливо у великих маетках графiв Строганових та Конкрина, помiщикiв Попова, Миклашевського, Струкова та в Крутiм Яру й на всiх значних островах Днiпра. Вони дуже добре плавали, пiд час поводi Днiпра, коли заливалися пороги, кози переходили в лiсовi балки берегiв та в степи, якi ще тодi вкривала трава у зрiст людини заввишки.
А скiльки тодi було риби, ракiв, – як оповiдав дiд Штепа, – i в Днiпрi, i в рiчках, i в озерах. «Тепер хочеш рибальчити – плати оренду; тодi було не так, лови де хочеш, i чим хочеш i скiльки хочеш. Нашi дiди думали так: земля, вода, лiс – все це Божье, ну й користувалися всiм, що Бог послав чоловiку…»
«Гiлея. Залiснена область Скiфii, яку згадуе Геродот. Про мiсце знаходження Гiлеi iснуе багато думок, але бiльшiсть дослiдникiв вважае, що Гiлея починалася на лiвому березi Днiпра, вiд Кiнбурзькоi коси, й тяглася на схiд, мiж лиманом i морем. За ii пiвнiчно-захiдну межу звичайно приймають нижню течiю Днiпра до м. Нова Каховка. Спорово-пилковий аналiз Кардашинського торф’яника поблизу Цюрупинська показав наявнiсть тут у перiодi голоцену дуба, в’яза, вiльхи, берези, граба, клена, горiха, липи, сосни…» (Словник-довiдник з археологii, Киiв, 1996).
І все ж…
Хто сьогоднi достовiрно скаже (i покаже, бодай на мапi), де була колись Гiлея-Лiсиста, у печерi якоi серед розкiшноi природи бравий молодець Геракл, за однiею з легенд, мав любов з донькою Борисфена i прижив з нею аж трьох синiв?…
Хто тепер скаже, хто тепер покаже?…
Цiй легендi Геродот, за його власним зiзнанням, не повiрив – дуже вона схожа на казку – навiть для його епохи, в якiй мiфи були популярними, хоч так йому буцiмто розповiдали приморськi скiфи та еллiни.
«На пiдтвердження того, що ця версiя мiфа (легенда № 2. – В. Ч.), – зазначае один з iсторикiв, – була справдi широко поширена в Пiвнiчному Причорномор’i i, зокрема, у грекiв, якi там жили, можна зiслатися на зображення змiеногоi богинi, що виявленi при археологiчних розкопках…»
І далi iсторик констатуе (так, нiби читачi йому можуть повiрити, що легенда № 2 – iсторична правда): друга легенда, як i перша, теж казка. Схожiсть iх в цьому вiдношеннi дозволяе думати, що цивiлiзованi еллiни в областi вiри в мiфи не так уже й далеко вiдстали вiд варварiв скiфiв…
О, це вже iнша мова.
Так воно й було – прибилися скiфи в Причорномор’я, а де й коли у них з’явилися першi люди i вiд кого вони пiшли – це залишиться, як кажуть, за кадром. Та ще в легендах – справдi прекрасних, як прекрасною була – вiримо! ВІРИМО!!! – любов Геракла, парубка голiнного та Змiй-Дiвицi в печерi серед розчудесноi природи Гiлеi, краю загадкового, який, попри свою таемничiсть, таки колись iснував на теренах нинiшньоi Украiни!
Навiвши обидвi легенди щодо походження скiфiв, ще раз звернемось до «Історii Украiнськоi РСР», до вже цитованого тут тому 1, стор. 134:
«В обох випадках походження скiфiв з материнського боку пов’язане з Поднiпров’ям. У першiй легендi найпочеснiше мiсце (про них ще буде згадка в нашiй розповiдi окремо. – В. Ч.) займають обожненi предмети знаряддя землеробства: плуг, ярмо, сокира. З мiсцевим землеробським середовищем пов’язана i священна чаша – особлива ритуальна округла посудина.
Зiставлення легенд та iсторичних вiдомостей щодо походження скiфiв показуе, що, крiм кочових скiфських орд, якi вторглися зi сходу, з-за Дону, до iх складу влилася значна маса аборигенного населення. Близькiсть мови та культури цих двох угруповань сприяла природному процесу такого злиття». Себто утворення скiфського етносу i – як наслiдок – державного утворення пiд назвою Велика Скiфiя. Влилися в те утворення, очевидно, й кiммерiйцi, чи залишки iхнього народу, асимiлювавшись згодом iз скiфами…
«Батько iсторii» до обох мiфiв про походження скiфського народу вiднiсся однаково скептично – як до розповiдей своiх спiввiтчизникiв, так i до оповiдок аборигенiв приднiпровських степiв.
