скачать книгу бесплатно
– Ти теж був серед тих шести грабiжникiв?
Бавро помовчав якусь хвилину, а тодi ствердно кивнув головою i дивився на Дюбрюкса вiдданими i наче аж невинними очима – великими i печально-нiжними.
– Що тобi дiсталося? – термосив його Дюбрюкс. – Говори, не бiйся. Хiба я тебе хоч коли-небудь зобижав?
Бавро згадав, як колись виручив його Дюбрюкс, котрий був тодi начальником митницi. Вiн спiймав грека з контрабандою, але пожалiв – у Бавро була купа чорноголовоi дiтлашнi – i вiдпустив. Бавро, потупцявшись, зiзнався, що йому дiсталася голова лева з частиною гривни i золота бляшка у виглядi оленя…
Невдовзi в Керчi заговорили, що на базарi продаються золотi речi. Дюбрюкс ходив на базар i дещо справдi бачив у перекупникiв, зокрема золоту обкладку горита i бляшки, але викупити iх не мав за що. Тому вмовляв i вмовляв Бавро повернути бляшку i голову лева. Зрештою, той погодився. Бляшка й справдi була у виглядi оленя, що лежав, пiдiгнувши ноги. На його тулубi були зображенi лев, грифон i заець. Пiд шиею в оленя лежав собака. Вага бляшки була 266 грамiв. Дюбрюкс був радий, що хоч одну таку коштовну рiч вдалося врятувати. А всього, i то через багато рокiв, пощастить скупити в перекупникiв вiсiмнадцять золотих бляшок з Куль-Оби, але то була мiзерна частина з пограбованих скарбiв. Шедеври були знищенi, iх грабiжники переплавили в золотi бруски i продали на чорному ринку.
Невдовзi чутки про пограбування золотого кургану дiйшли до iмператора Миколи І. Його величнiсть страшенно розгнiвався. Ще б пак! У нього з-пiд носа украли золото. Охолонувши, монарх розпорядився видати греку Бавро 1200 карбованцiв за повернутого золотого оленя. Сума чимала. Оголосили, що тому, хто поверне скарби з Куль-Оби, будуть також виплаченi великi суми. Але на iмператорський гачок нiхто не клюнув.
Пiсля пограбування Куль-Оби Дюбрюкс довго хворiв, але Стемпковський умовив його «ще поритися в курганi». Градоначальник видав наказ про охорону гробницi. Вдень бiля входу стояв караул, а вночi курган охороняв кiнний патруль. Але така варта вже була зайвою, бiльше скарбiв у курганi не було. Проте кожноi ночi все новi й новi грабiжники проникали у гробницю (i це попри ii охорону!), аж доки однiеi ночi не завалилася пiвнiчна стiна. Двох грабiжникiв ледь живих витягли з-пiд обвалу i вiдправили до в’язницi. Роботи по розкопках було припинено, як гробниця остаточно завалилась…
Дюбрюкс бiльше нiчого не розкопував. І навiть вже не займався археологiею. Сили залишали старого доглядача соляних озер, хвороби, з якими вiн ранiше якось ще боровся, тепер прикували його до лiжка. Вже немiчною рукою написав вiн звiт про своi розкопки Куль-Оби i передав його Стемпковському. Градоначальник лишився задоволений звiтом, на його основi написав свiй звiт i послав у Петербург до царя. Дюбрюкса не згадав жодним словом, немов i не було в Керчi старого археолога, вiдкривача Куль-Оби.
Про Дюбрюкса всi забули. До нього нiхто не приходив, його не згадували, i старий археолог тихо догоряв, усiма покинутий i забутий. Інодi, правда, до нього навiдувався грек Бавро i довго мовчки сидiв бiля його лiжка та час од часу скрушно похитував великою патлатою головою…
– Ех, ви… грабiжники… – говорив Дюбрюкс без гнiву, а просто так (гнiватись уже не було сили). – Для чого ви обiкрали Куль-Обу? Такi шедеври переплавити на мерзенне золото!
Грек винувато бликав великими i блискучими чорними очима, завжди печально-нiжними, зiтхав i йшов, лишивши Дюбрюксу трохи сушеноi риби…
Поволi спливали мiсяцi, надiйшла зима. З кожним днем Дюбрюкс почувався все гiрше й гiрше. До хвороби приеднався холод, i старий археолог тремтiв пiд благенькою ковдрою вдень i вночi… Коли вiдпускало, зводився, ходив по кiмнатах, вкотре оглядаючи свiй музей, зрiдка вибирався у двiр, стояв бiля могильних плит царiв Боспору.
«Скоро й надi мною ляже така плита», – думав… Археологiя… Вона дарувала йому багато щасливих днiв, хвилювання, знахiдки, радiсть пошукiв… То, виходить, жив недарма i радiсть першовiдкривача завжди з ним. Це единий його скарб, i його в старого нiхто не вiдбере.
Одного разу до нього дiйшли чутки, що градоначальник Стемпковський послав свого чиновника Дамiана Карейшу в Петербург до царя. Карейша повiз царевi всi золотi речi, котрi Дюбрюкс розкопав у Куль-Обi. Казали, що Микола І милостиво зустрiв Карейшу, лишився задоволений куль-обськими знахiдками i велiв виставити iх у своему iмператорському Ермiтажi.
– Нарештi, в мене е те, чого не мае жоден европейський монарх! – буцiмто вигукнув iмператор, розглядаючи золотi шедеври скiфiв.
Доти нiкому не вiдомий чиновник дев’ятого класу Дамiан Карейша враз злетiв угору. Імператор пожалував йому дiамантовий перстень – «за участие в отыскании большей части тех вещей». Газети навперебiй писали про Куль-Обу, про його золотi шедеври, що прикрасили iмператорський Ермiтаж, на всi лади розхвалювали Карейшу – як героя, котрий знайшов i розкопав золотий курган. Про Дюбрюкса ж у тих статтях i звiтах не згадувалося жодним словом.
З шиком повернувся Карейша з Петербурга. Всi говорили, що цар доручив йому i Стемпковському вести подальшi розкопки, шукати «подобные куль-обским древностям в гробницах» i видiлив для цього двi тисячi карбованцiв.
У мiстi було врочисто вiдкрито Керченський музей старовини. Директором призначили одеського археолога Бларамбера, того самого Бларамбера, котрий колись обiкрав Дюбрюкса i видав його плани давнiх городищ за своi. Ставши директором Керченського музею, Бларамбер i далi жив в Одесi, де вiн теж завiдував музеем. Дюбрюкс i це пережив. Бiльше того, спираючись на цiпок, сходив до музею i написав заповiт: «Я, Павло Дюбрюкс, добровiльно дарую Керченському музею старовини всi своi зiбранi речi, котрi тимчасово знаходяться в моiй квартирi i були колись подарованi менi iмператором Олександром Першим».
Помер вiн у повному забуттi, нiкому не потрiбний, усiма зневажений i обiкрадений, – яка несправедливiсть!
Минуло сорок п’ять рокiв пiсля його смертi, а чутки про скарби Куль-Оби все ще ходили серед люду. Казали, що Дюбрюкс тодi не все золото знайшов, бо стiна обвалилася i перешкодила роботi, а потiм i взагалi гробниця завалилася й заховала коштовностi вiд людського ока. І ось у 1875 роцi Керченський музей вирiшуе вдруге розкопати Куль-Обу. Проглядаючи звiт Дюбрюкса, археологи звернули увагу на його скаргу, що обвал пiвнiчноi стiни не дав йому змоги довести розкопки до кiнця. Було знову розчищено гробницю, стiни ii розiбрано, кам’янi плити з долiвки знято. Пiд ними виявили кiлька ям у скелястому материку, але нiяких слiдiв поховання у них не було.
А можливо, й були, але пiсля Дюбрюкса мiсцевi жителi знову брали камiння з Куль-Оби, i ходили чутки, що вони знайшли там не одну золоту бляшку. Та повторнi розкопки, крiм кiлькох бляшок, бiльше нiчого не дали, i Куль-Обу лишили в спокоi.
Так i стоiть сьогоднi древнiй витязь украiнських степiв, можливо, ховаючи в собi ще не одну нерозгадану таемницю. Знову повзуть чутки, з’являються легенди, що в курганi не все знайшли, що курган ще дещо ховае в собi. Дехто вважае, що треба повнiстю зняти насип кургану, тiльки тодi, мовляв, розвiються легенди.
Сходить над курганом сонце, як i тисячi лiт тому сходило, як i тодi, коли скiфи насипали його над своiм царем в кiнцi IV столiття до нашоi ери. І пливуть над ним сивi вiки та й пливуть. А легенди, що витають над золотим курганом, все ще живi: а раптом курган вiдкрив не всi таемницi колишньому французькому дворянину Полю Дю Брюксу?
Крила
…Таемнича i грiзна, могутня i непереможна, але вже приречена
…Вiн був драпiжним птахом з хижоi родини яструбових, пiзнiше прозваний двоногими iстотами царськими найбiльшим i найсильнiшим у пiднебесних просторах тамтешнього свiту бiлого володiльником, покорителем i владарем неба з жовтим крицевим дзьобом, з розмахом крил, широких i довгих, що сягали чи не трьох метрiв у довжину, з чималими кiгтями на пальцях, гострими i загнутими, що люто розривали живу плоть крилатих у пiднебессi i чотириногих на землi… Ймення йому було орел. Орел степовий. Орел бiлохвостий. Його рiд був одним з найдревнiших крилатих родiв на землi й започаткувався ще в мiоценову епоху, ранню епоху кайнозойськоi ери, що настала пiсля мезозойськоi близько 70 мiльйонiв рокiв тому i тривае й досi; в ту первiсну епоху, коли здiйнялися злаковi, трави, яким немае нинi краю там внизу, то був час з’яви одних i загибелi iнших, коли вимирали (в кiнцi мезозою) динозаври, iхтiозаври, плезiозаври; час, коли народжувалися ссавцi й беззубi птахи, зодягненi в пiр’я, коли ще не було людей, а були тiльки мавпи, що iх пiзнiше назвуть людиноподiбними, а сама людина з’явиться на початку антропогену (його тривалiсть всього лише вiд 0,6–0,8 до 2,5–3,5 мiльйона рокiв); зрештою, то був час, коли в громах, огнях i тремтiннi планети iнтенсивно утворювалися гори, пiднiмалися континенти, змiнювалися iхнi обриси, i все те первiсне гiгантське творення супроводжувалося iнтенсивним вулканiзмом… – ось тодi вже вони були, орли, володарi степiв i небес над ними.
Але навiть вiн, найстародавнiший володар неба, старший за двоногих, не мiг подолати весь огром степу, його безмежжя i безмiр’я, що слався пiд ним унизу без кiнця i краю, як безконеччя свiтове, до краiв якого – та й чи були вони, краi? – не сягнути нiчиiм оком, навiть його гостро-зiрким i чиiм-небудь оком годi було обняти, охопити те, що не мало берегiв, що нi перейти, нi перелетiти, що сягало далi, як могло сягати око; те, що лежало пiд ним унизу, було безмежним, нiким не мiряним i тяглося широкою смугою вiд Дунаю до Єнiсею i далi, далi в Забайкалля та Монголiю i звалося просто: СТЕП. Але так далеко, до Монголii, вiн ще не залiтав, адже його небокраi, якi вiн мiг долати на великихi могутнiх крилах своiх, простягалися мiж Дунаем i Доном.
І там, внизу, у його неохопному i несходимому безмежжi, краючи степи, протiкали великi й малi рiчки та рiки: до Днiпра були Дунай на заходi, Днiстер, Пiвденний Буг, Інгул та Інгулець, не рахуючи маленьких рiчечок на кшталт Синюхи; за Днiпром, як вiн пiднявся трохи на пiвнiч i знову повернув на Схiд, внизу блакитнiла Самара (вище неi десь мали бути Ворскла, Псел i Сула), а пiд правим його крилом – Сiверський Донець, вище Оскiл, а нижче Айдар з Кальмiусом.
Пiсля Приднiпровськоi височини, пiвденнiше здiймалися Приазовська височина, за нею – Донецький кряж, з-за його Бiлогiр’я вигулькувала Чорна Калитва, що впадала в Дон.
До схiдноi межi його царства, до синього Дону було вже недалеко, як у пiднебессi з’явився вiн, володар тамтешнiх краiв, його давнiй суперник старий Орлан. Птах теж могутнiй, рiвний йому.
Вiн розумiв, що вже вторгся в чужi володiння, що далi не треба залiтати навiть з оглядом, адже там – вотчина Орлана, ось чому вiн i виник у пiднебессi, володар, господар i повелитель тутешнього огрому, де сходить сонце. Вiн нiби не вигулькнув у небi, вiн мовби там в одну мить народився, з’явився нiзвiдки i, розсiкаючи повiтря, ринувся на перехват порушника. Орлан запрацював могутнiми крилами, беручи розгiн для двобою, i те саме зi свого боку вчинив i вiн, Орел Степовий, бо теж мав могутнi й широкi крила, крицевий дзьоб, стальне тiло i ноги, озброенi гострими, загнутими кiгтями, готовими роздерти, розтерзати будь-чию плоть.
Внизу була Орланова земля, на якiй за Танаiсом вже кочували сармати – скiфськi родичi, теж могутнi й непереможнi, але iхня могуть ще тiльки визрiвала, накопичувалася й мiцнiла, та могуть i грiзна сила, що, як настане час, завдасть смертельного удару своiм сусiдам i родичам, синам змiеногоi богинi. Але станеться те не скоро, через вiки та вiки; а над ним було його, Орланове небо, i вiн, Орлан, не потерпить у ньому непрошених гостей…
Вони завершили достатнiй розгiн i вийшли на пряму – один проти одного. Кожен з них уже нiсся стрiлою, загрозливо виставивши свого кинджального дзьоба, ось-ось вони врiжуться один в одного, лоб в лоб, дзьоб у дзьоб.
Вони були родичами, адже обидва належали до родини яструбових, хижих птахiв, чиi 208 видiв об’еднуються в 63 роди, серед яких – канюк, лунь, стерв’ятник, шулiка, тетерев’ятник, осоiди, коршуни, грифи, змiеiди, бородачi, орли…
І ось вони, родаки, мали зiйтися в герцi, але в останню мить, черконувши один одного крилами так, що бiлими iскрами сипонуло пiр’я, розлетiлися – один у праве крило, iнший в лiве, i кожен з них, зробивши розворот з розгiнним колом, знову вийшов на пряму для лобовоi атаки…
Заклекотiли… Хрипло, люто, аж давлячись сухим гарячим повiтрям, i знову ринулися лоб в лоб, вдарилися цього разу грудьми, зчепилися кiгтями й, перевертаючись, падали з пiднебесся на землю, де звiрина i пташина принишкла з ляку, а люди в башликах позадирали вгору голови, i коли вже до землi було ось-ось, всього нiчого, вiдiрвалися один вiд одного, як вiдштовхнулися один вiд одного, i кожен у свiй бiк почав круто набирати висоту для новоi атаки.
Але ще одного нападу не вiдбулося.
Орел, зробивши коло, заклекотiв i полетiв назад до Днiпра у своi володiння, а Орлан, теж зробивши коло й теж заклекотiвши, вiдсвяткував свою перемогу, адже одiгнав чужака i залишився в своему небовi.
Вони розiйшлися хоч i мирно, але переповненi войовничiстю.
Поки що розiйшлися.
Але так довго не могло тривати й попереду iх чекали новi лютi випробування, сутички й перейми – Орлан зазiхав на володiння Орла, Орел у свою чергу на володiння Орлана, i це колись мало закiнчитися або загибеллю одного з них, або ганебним вигнанням слабкiшого.
Бiлохвостий повертався у своi володiння з вiдчуттям перемоги й час вiд часу клекотiв у пiднебессi; повертався до Днiпра, де були пороги, а в порогах нуртувала, скаженiла й пiнилась вода – там у скелях чекало його гнiздо з двома орлятами й орлицею.
А внизу, скiльки могли охопити його зiркi очi, простилалася безкрая степова краiна, порiзана рiками й рiчками, ярами i долинами, яругами й байраками, лiсами й перелiсками побiля води. Там, у степах – ковила, типчак, тонконiг, бiзонова трава, стоволос, море рiзнотрав’я.
Там, внизу, царство рiзноi дрiбноти, що слугувала йому за iжу – зайцiв, ховрахiв, бабакiв, хом’якiв, вовкiв, лисиць, тхорiв, борсукiв, у травах i над степами – володiння жай-воронкiв, перепiлок, курiпок, жирних дроф i диких коней тарпанiв – останнiх орел шанував.
Там, внизу, байрачнi лiси й перелiски, узвишшя й кряжi, низини й горби, лiси в заплавах рiчок, вербняки й осокiрники, а ще там – посухи, суховii, пиловi бурi, там лiто жарке й сухе, зими холоднi й малоснiжнi, сильнi вiтри; там кургани й могили, у який край не поглянь – вiд Дунаю до Забайкалля, у них сплять тi, хто колись володiв цими краями i щез пiд натиском iнших племен, як кiммерiйцi вiд скiфського нападу.
З прадавнiх часiв на цих неоглядних евразiйських просторах розселилися народи й племена, що були родаками чи спорiдненими мiж собою, але, будучи рiзними i кожен маючи свое ймення, всi разом чомусь звалися скiфами.
А втiм, справжнi скiфи – скити, сколоти – це тi, хто жив у смузi вiд пониззя Дунаю й до Дону в степах Пiвнiчного Причорномор’я, в тамтешньому межирiччi, а ще густiше мiж Днiпром i Танаiсом, а це були його споконвiчнi володiння, отриманi у спадок вiд дiда-прадiда. Його Степ – званий там, унизу, ще Скiфським Степом, – простягнувся iз Заходу на Схiд вiд пониззя Дунаю й до вiдрогiв Дону на 1000 км смугою завширшки 500 кiлометрiв i займав 240 тисяч квадратних кiлометрiв. Це все були його володiння, i вiн iх двiчi на рiк оглядае, восени й по веснi, неодмiнно у повню. Але тi, хто там унизу метушиться мурашвою, вважають iх своiми – наiвнi! Там, внизу, де хмарами ходять табуни й череди худоби та отари овець, де скачуть вершники, де скриплять великими дерев’яними колесами iхнi критi хати, кибитки, що iх перетягують воли, там здiймаються нелiченi дими нелiчених багать, там iхнi осiдки, пристановища, прихистки, стани, стiйбища, стоянки, табори, там – вiйни, бiйки, сутички скотарiв i землеробiв та воiнiв-кочовикiв, а над усiею тiею метушнею – його царство, над усiм тим огромом – його пiднебесне царство, у якому ходить сонце, а ночами рясно висипають зiрки – вогнi багать небесних орд… Внизу, на тiм виднокраi, на овидi тiм, на безмежжi безкрайньому пiд шатром сонячного чи зоряного неба вона – СКІФІЯ.
…І десь там, унизу, далеко звiдти, можливо, й на Боспорi, смагляволиций, чорноволосий, iз закудланою головою майстер-грек на замовлення знатного i багатого номада-сколота, воiна славетного i багатого, з Кримського пiвострова, що був заселений скiфами, прискаливши велике чорне око, котрий уже день виготовляв золоту обкладку сагайдака – футляра для лука i стрiл.
Замовник обiцяв щедро заплатити – капшук у нього тугий! – i майстер старався.
Обкладка мала бути з двох частин. Нижня – просто гладенька пластина, що закриватиме бiльшу частину сагайдака, а верхня… Над верхньою майстер i потiв не розгинаючи спини, вкладаючи в непросту роботу все свое умiння – мастаком вiн був вiдомим, митцем i художником, а не якимось там штампувальником, що метушиться заради зиску.
Верхню пластину художник вирiшив прикрасити декоративним фризом. Перед тим довго метикував: що вiдобразити на бойовому спорядженнi скiфського воiна, аби не просто створити витвiр, вартий його таланту, а й передати дух самоi Скiфii?
І вирiшив, що для цього пiдiйде олень, якого терзають лев, змiй i орел. Олень вже впав на колiна, впав, випроставши довгу струнку шию, вiдкинувши – чи не в передсмертному криковi, криковi прощання з життям – назад голову. Його морда ще пориваеться вперед i вгору, щелепи стисненi, нiздрi роздутi пiсля шаленого бiгу, а тонкi вуха застигли сторч у напрузi…
А пiд шкiрою бугорками надулися сильнi м’язи, i все тiло оленя, ще живе, повне сили й снаги, молоде i мiцне, ще бореться за життя, хоча вже й приречене…
Переднi ноги його вже застигли, i майстер ними передав приреченiсть тварини, яка потрапила в смертельне кiльце, якого iй уже не розiрвати. Вiдбiгав олень свое у степах, вiдлiтав навперегiнки з вiтрами!
Вже перед мордою оленя розвертаються кiльця спружиненого тiла i з тих кiлець виростае величезна змiя з широко вiдкритою пащекою та висунутим жалом – вона вже гiпнотизуе жертву.
А збоку, невiдь-де i взявшись, на оленя накинувся лев. Переднiми лапами вiн обхопив шию жертви, впився iй в груди… Вiн уже iх терзае…
А позаду на оленя – мало йому змiя та лева! – налетiв ще й степовий орел. Голова його напружено витягнута, мiцний дзьоб хижо потягнувся до гарячоi плотi приреченого – ось-ось вiн почне ii терзати!
Все на фризi сплелося в смертельний клубок! Годi роздiлити нападникiв i жертву – не врятуватися оленю! Вiн ще живий, але вже мертвий. Мить тому вiльний, вiн уже в пастцi, з якоi немае виходу, i три вороги – лев, змiй та орел ось-ось почнуть рвати його тiло.
Майстер лишився задоволений своею роботою, замовник теж буде задоволеним i не поскупiе на плату. Адже то вiн на сагайдаковi розправляеться з ворогами так, як лев, змiй i орел з оленем…
…Там, внизу, була Скiфiя. Таемнича i загадкова. Могутня i грiзна. Вiльна i непереможна. Але та Скiфiя, яка вже, як i олень, була приреченою…
Р. S. Англiйський поет Джон Мiльтон (1608–1674) в юностi, будучи студентом Кембриджського унiверситету, якось писав другу:
«Ти питаеш, про що я розмiрковую? З допомогою небес про безсмертну славу. Але що ж я роблю? Я вiдрощую крила i готуюсь злетiти…»
Скiфи – дозволено буде таке зiставлення (хоча це просто згадка при нагодi) – теж вiдрощували собi крила, готуючись здiйнятися в небо й злетiти над степом, над iсторiею, над вiчнiстю, але…
Чи могутнi крила так i не встигли собi виростити (навiть за Атея, коли була чи не остання – богами й долею – надана можливiсть злетiти), чи небеса не зумiли покорити…
Були вже крилатими, але так i не зумiли злетiти… (Через вiки та вiки писатиме украiнська Поетеса: «Орлинi крила чуем за плечима, / Самi ж кайданами прикутi до землi…»)
Чи судьба, чи фатум, чи така iм випала доля – хто тепер достеменно скаже?
Та й для чого.
Все вже звершилося, вiдшумiло-вiдгуло, вiдклекотiло… А колись…
А море здавалося злим,
Котило хвилю високу.
А греки вино везли
У Скiфiю карооку,
І свiт був не свiт, а огром,
І ранок ще снами снiдав.
І що там, за тим бугром, —
Нiхто на землi ще не вiдав…
Б. Мозолевський
Імператор Дiоклетiан та чернець Дiонiсiй – житiя i долi
І бувальщина про те, як започаткувалася наша ера
Ера (лат. aere) – окреме число, вихiдна цифра. В iсторii початок лiточислення, пов’язаний з якоюсь iсторiею або легендарною подiею (напр., перший рiк правлiння царiв, iмператорiв…).[1 - У геологii – пiдроздiл геохронологiчноi шкали, що вiдповiдае часовi утворення гiрських порiд, з яких складаеться група. В iсторii Землi видiляють п’ять ер: архейську, протерозойську, палеозойську, мезозойську та кайнозойську.] Початком християнськоi, або новоi ери, вважаеться день народження мiфiчного Ісуса Христа.
УРЕ. Т. 4. С. 45
Року 245-го в мiстi Солiн (Далмацiя, мiсцевiсть, розташована на пiвнiчному заходi Балканського пiвострова, населена iллiрiйцями, кельтами, а також фракiйцями, з 229 року – римська провiнцiя), в сiм’i тамтешнього вiльновiдпущеного раба-iллiрiйця народився син, якого на манiр римських патрицiiв (знай, мовляв, наших) батько, вчорашнiй раб, нарiк аж трьома пишними iменами (звичайно римськими, себто панськими): Гаюс Аврелiус Валерiус. Скромнiстю вiльновiдпущеник явно не страждав.
Юний Гаюс (чи – Аврелiус-Валерiус) в дитинствi захоплювався, як i всi дiти, грищами у вiйну, що тодi нiколи не затихали, i завжди верховодив у ватагах таких же, як i сам, шибайголiв, тож, вирiсши, став легiонером. За власним бажанням. (А втiм, бiдному, але здоровому в тi часи нiкуди було податися, крiм як у римське вiйсько, що вважалося непереможним i добре забезпечувалося.) І досить швидко виявив себе вояком на диво хоробрим та вiдважним, здатним швидко приймати виграшнi рiшення, що на них не завжди зважувалися i командири бойових пiдроздiлiв легiону – манiпул, когорт чи центурiй. Не кажучи вже про батька-командира легiону легата. Тож син вiльновiдпущеника, хоробрий вояка-легiонер i до всього ж гоноровитий та хвалькувато-занозистий, але не позбавлений талану, швидко став пiднiматися по щаблях военноi кар’ери. Рознiженi аристократи-офiцери були безбарвними i в’яло-апатичними, тож хоробрий i кмiтливий простолюдин, звиклий до найсуворiших умов життя, швидко вибився на саму гору в непереможному римському вiйськовi, а легiон його просто боготворив. Минуло небагато часу, i легiонер Гаюс Аврелiус Валерiус стае царським радником, потiм консулом, а ще згодом – начальником двiрцевоi стражi. Не кар’ера, а суцiльний злет!
А пiсля трагiчноi загибелi iмператора Нумерiануса, син iллiрiйського вiльновiдпущеника, не моргнувши оком (та й солдати за нього стали горою), проголосив себе iмператором пiд iм’ям Кай (Гай) Аврелiй Дiоклетiан. (Цiкаво, що тодi ж його мати, дiзнавшись про такий успiх свого синочка, спiшно напише йому листа i з прямотою простоi сiльськоi жiнки дасть найвiрнiшу з ii точки зору пораду: «Сину, тобi сорок три роки, ще ж мало ти пожив у свiтi бiлому. А тому пошвидше передай владу другому до того, як тебе зарiжуть». Син послухаеться материноi поради, але через 17 рокiв, коли йому виповниться шiстдесят – пенсiйний, як на нашi мiрки, вiк.)
Надiлений вiд природи живим розумом та кметою, хоробрий i вiдчайдушний Дiоклетiан швидко став видатним полiтичним дiячем i проявив себе як людина великоi – залiзноi! – волi й енергii. Одразу ж взяв круто. Провiв ряд адмiнiстративних реформ (колись могутня iмперiя на той час вже хилиталася, в нiй панували хаос i розбрат), наладив податкову систему, жорстоко попридушував повстання колонiв[2 - Колон (лат. colonus – хлiбороб) – у Римськiй iмперii орендар невеликоi дiлянки землi у великого землевласника. Крiм орендноi плати, колон виконував натуральну повиннiсть. Пiзнiше колони стали закрiпачуватися землевласниками.] та рабiв, задушив спротив пiдкорених народiв, рiзнi сепаратистськi рухи, а, встановивши монархiчну систему правлiння, – домiнат (вiд лат. «домiнус» – пан, господар), вже вiдносно легко впорався з тими, хто складав опозицiю його особистому культу.
У 303 роцi новий iмператор, утвердившись на тронi, взявся за християн, чий вплив уже тодi почав набирати силу i становив iз своiм новiтнiм богом Ісусом Христом йому, iмператору (i теж богу), значну конкуренцiю. Заборонивши по всiй iмперii християнськi богослужiння, Дiоклетiан велiв дощенту руйнувати культовi будiвлi новiтньоi церкви та конфiсковувати майно ii прибiчникiв. З армii та державного апарату виганялися всi, хто бодай запiдозрювався в приналежностi до християнства, багатьох з них без суду й слiдства страчували, християнськi книги спалювалися на площах. (Навiть дружина iмператора змушена була публiчно здiйснити жертвоприношення римським богам i в першу чергу Юпiтеру, верховному богу ii вiнценосного чоловiка, аби не бути запiдозреною в християнствi.) Тодi ж вiн видав чотири едикти проти християн.
І все ж репресii й переслiдування, бодай i масовi та не в мiру лютi, не дали бажаного результату. Навпаки, чим знавiснiлiше карав iмператор, тим бiльше це викликало явне i таемне спiвчуття до християн – особливо в тих, хто потерпав вiд гнiту державного бюрократичного апарату, що значно розрiсся за домiнату. Та й новiтня церква виявилася досить сильною i добре органiзованою i вже успiшно захищала переслiдуваних та членiв iхнiх сiмей. Слабкiсть репресiй виявилася ще й у тому, що нiякоi альтернативи християнству як iдеологii гонитель так i не змiг запропонувати. (Правда, з метою iдеологiчного змiцнення влади, вiн пiдтримував культ Юпiтера, единий для всiеi iмперii, але це мало зарадило – язичництво в Римi вже вiдживало свое.) Не зменшувався i натиск варварiв, iмперiя хирiла, втрачаючи одну область за iншою, назрiвав подiл ii на Схiдну та Захiдну частини – iмператор вже нiчого не мiг вдiяти. Репресii ж не допомагали, а тiльки розхитували трон, на якому Дiоклетiан не почувався вже надiйно. І тодi вiн пригадав материну пораду, висловлену нею, як вiн тiльки-но здобув у Римi верховну владу: пошвидше передай владу другому до того, як тебе зарiжуть… Тепер у словах матерi вiдчувався зловiсний змiст. В таких умовах у 305 роцi, все зваживши i розумiючи, до чого воно йдеться, обережний i далекоглядний iллiрiець на римському тронi змушений був у вiцi всього лише шiстдесяти лiт зректися влади. Склавши з себе – добровiльно – тягар влади, позбувшись небезпеки бути зарiзаним пiд час чергового перевороту, Дiоклетiан, вийшовши у вiдставку, в супроводi найвiрнiших йому людей хутчiй перебрався у Сплiт – нинi портове й курортне мiстечко колишньоi Югославii, де для нього заздалегiдь були збудованi архiрозкiшний палац (220?108 м!), храм його покровителя Юпiтера та мавзолей, куди вiдставний монарх, ясна рiч, не квапився. Першi кiлька рокiв проминуть у злагодi iз самим собою та свiтом, що його оточував. Високопоставлений вiдставник власноручно вирощував овочi, виявляючи при цьому нерядовий талант овочiвника-городника – то була iстинна його професiя! – та на дозвiллi ловив вудочками рибу, улюблене його хобi, для якого ранiше в нього просто не вистачало часу. Але й далi жити в розкошi й задоволеннi йому не судитиметься. Нi, нi, не здоров’я тому стане причиною. Дiоклетiан два вiки прожив би – старий загартований вояка, який пройшов Крим i Рим – здоровий був як бик (його улюблена поговiрка), але… Року 316-го його дружина й донька (вони на той час остаточно прийняли християнство, те християнство, з яким за роки свого правлiння безуспiшно боровся iхнiй чоловiк i батько), повертаючись з мандрiвки до Грецii, негадано були захопленi язичниками i пiсля тортур по-звiрячому вбитi. Їх просто розтерзали знавiснiлi фанатики, прибiчники Юпiтера… Дiоклетiан був люблячим чоловiком i батьком. Втрату коханоi дружини i любоi доньки не мiг знести i тодi ж наклав на себе руки… Аби не знати бiльше тих мук, яких вони зазнали при своiй загибелi…
Але християнство вже перемогло – остаточно i безповоротно. Ще через шiсть рокiв по вiдставцi Дiоклетiана, один з його спадкоемцiв (iмперiя на той час вже була роздiлена мiж кiлькома правителями) Галерiй, котрого називали iнiцiатором гонiнь за правлiння свого патрона, змушений буде припинити переслiдування i вiдмiнити гноблення прибiчникiв новоi вiри. Навпаки, вiн почне шукати спiлки з християнством та з його вже могутньою церквою.
І все ж хоч iмператор, переслiдувач християнства, й пiшов iз влади (власне, обставини його пiшли), а потiм i з самого життя, але ера, названа його iменем (так звана ера Дiоклетiана, що почалася у 284 роцi, коли Дiоклетiан зiйшов на трон), все ще тривала. Роки, роки i роки, iснувала б вона ще довго i, можливо, б «дотягнула» й до наших днiв, але iй на завадi – i хто б мiг подумати? – став навiть не римлянин за походженням, а якийсь там чужинець, скiф iз колись такоi могутньоi Скiфii – спершу Великоi, потiм Малоi, ще потiм нiякоi. Ми не знаемо, яка доля – вочевидь лиха – чи випадок привели кочовика до володаря свiту, всемогутнього Риму i змусили його прийняти християнство – тодi на державному рiвнi вже, правда, не переслiдуване. Ставши ченцем, неофiт, як i годиться, прибрав собi нове iм’я. Взагалi, вiн був, як би ми сьогоднi сказали, iнтернацiоналiстом: за походженням скiф, але без батькiвщини, якоi скiфи вже не мали (а втiм, на той час уже й самих скiфiв i вдень з вогнем не можна було знайти!), з безправноi римськоi провiнцii Добруджii, син Папая, батька скiфських богiв, сирiч язичник за iдеологiею, а за новiтньою вiрою став християнином, ймення ж отримав грецьке.
В iсторii античностi збереглися два Дiонiсii: Старший, тиран Сiракуз, який прославився жорстокiстю та оргiями й гульнею (правда, першим афiнським епископом теж був Дiонiсiй Ареопагiт, суддя афiнського ареопагу, навернений в християнство апостолом Павлом) i – Малий, тобто з Малоi Скiфii, римський чернець i вчений.
Укладач знаменитого i вельми солiдного «Словника античностi» нiмець Йоганнес Ірмшер, називае його – це вже коли вiн став римським ченцем i прославився на весь тодiшнiй свiт, – Дiонiсiем Малим iз Добруджi. Хоча, як уже бути точним, то був вiн все ж iз Малоi Скiфii, яка тодi знаходилася за Дунаем, у краю, званiм як Добруджа, – родюча, злегка горбиста мiсцевiсть в долинi i дельтi Дунаю, в тi часи званого Істром. Це як на пiвнiч i захiд. А на сходi Добруджа слалася степами до Акшайни (чорне, темне), як скiфи називали Чорне море. (Греки величали його Аксином, Понтом Аксинським, Негостинним морем, що потiм – як вони утвердилися на його берегах – стало Евксином – Гостинним.) Отож Дiонiсiй Малий родом був iз Скiфii, хоч i Малоi, на землях Добруджi, що, в свою чергу, за роки його юностi була оголошена провiнцiею могутнього Риму, i скiфи, втративши батькiвщину, поставали пiдданими римських iмператорiв, тодiшнiх володарiв свiту. Яким було його родове, скiфське iм’я, ми не знаемо, i в Римi, де клекотiла мiшанина народiв i племен у спiльному казанi, його звали просто скiфом. Але загалом доля його склалася на чужинi щасливо. (А втiм, власний талант виручив, а давно вiдомо: обдарованi нiде не пропадуть, якщо вони справдi обдарованi!) Багато рокiв вiн був у Римi монахом, ученим при тому, адже залишив по собi працi iз всесвiтньоi iсторii, зiбрання церковно-правових документiв до Халкедонського собору (451), був знаний i як перекладач («провiдник античноi думки в захiдному свiтi»). Так ось, ще коли його постригали в ченцi, вiн за традицiею i прибрав собi нове iм’я i став Дiонiсiем.
Певно, скiф був веселою людиною, привiтною i компанiйською, якщо при чернечому постригу нагородив себе таким колоритним йменням. У Грецii Дiонiс був богом виноградарства, виноробства i – ширше – розвеселого сп’янiння. За уявленнями грекiв, iхнiй бог мандрував краiнами з веселою процесiею менад, сатирiв та силенiв, приносячи всiм задоволення i радiсть – розчудесний був бог! Тi урочистостi, пов’язанi з його iменем, звалися дiонiсiями i супроводжувалися невгамовними веселощами, бурхливими танцями, бiганням по гiрських мiсцевостях тощо. В мiстерiях на честь Дiонiсiя в еллiнiстичний перiод вплiтали й уявну смерть бога, оплакували його, ховали, а на третiй день вiдбувалося його воскресiння. «Бог воскрес, i ми врятуемось!» – врочисто проголошував жрець. В Аттицi, наприклад, на рiк було аж четверо таких свят – дiонiсiй, повязувалися вони iз збиранням винограду, бродiнням, пробуванням молодого вина, i на той час у храмi неодмiнно влаштовувалися грандiознi пригощання народу, карнавальнi походи, театральнi видовиська. І ось таке колоритне i розвеселе iм’я, зовсiм мовби й не пiдхоже для пiсного чернечого життя, i взяв собi скiф при постригу в монастир – не iнакше, як вiн був веселоi, невгамовноi вдачi та ще й любив винце…
Також не виключено, що в монастирi вже був один Дiонiсiй, наприклад, Великий (високий), тож могли на противагу йому нового Дiонiсiя, «нашого», й наректи Малим, якщо вiн при всьому ще й не вдався зростом. (А скiфи зростом не вiдзначалися.) Чи назвали так на знак того, що вiн родом був iз Малоi Скiфii – i таке можливо.
Що про нього ще вiдомо?
Офiцiйно: Дiонiсiй Малий Dionysius Exiguous (перша пол. VI ст.) – настоятель монастиря бiля Риму (певно, був добрим ченцем-органiзатором, що з роками зумiв вибитися в начальство братii). Найбiльшим його подвигом вважаеться (так воно i е насправдi) встановлення лiточислення вiд Рiздва Христового.
Настоятель, а заодно i папський архiварiус монастиря, Дiонiсiй Малий, працюючи в скрипторii (в монастирях – кiмнатка поруч iз бiблiотекою, у якiй пiд наглядом бiблiотекаря переписувалися книги), частенько бувало при нагодi – як заходила мова про лiточислення – обурювався:
– Допоки ми, християни, дiти нашого Отця i Господа Ісуса Христа, будемо вести лiк лiтам вiд воцарiння гонителя християнства Дiоклетiана? Допоки будемо користуватися його ерою? Потрiбно негайно увести нове лiточислення, нову еру – вiд дня народження нашого Господа!
Але слова тiльки тодi чогось вартi, якщо за ними йде справа (Бог любить не нашi красномовнi слова, а нашi дiла), тож справою i зайнявся Дiонiсiй.
Пiсля довгих пiдрахункiв вiн дiйшов до думки, що Ісус Христос народився 25 грудня 753 року вiд заснування Риму. (До того 25 грудня в iмперii вiдзначалося, як свято язичництва «Непереможного Сонця», лише потiм день той став святом Рiздва Христового.) Дiонiсiй подiлив час на два перiоди: до народження Ісуса i пiсля. Отже, нова ера християнства мала починатися вiд народження Христа. За основу реформатор узяв повiдомлення евангелiй про день воскресiння Ісуса Христа (повня, третiй день пiсля весняного рiвнодення), його вiк i вирахував день народження засновника християнства, i в своiх пасхальних таблицях (525) Дiонiсiй Малий вперше увiв точку вiдрахунку свiтовоi релiгii – дату народження Христа. За його пiдрахунками, це сталося за 525 рокiв до того часу, коли Дiонiсiй Малий розпочав своi розрахунки. Себто 25.12.753 року вiд заснування Риму. Скiфського реформатора чекав успiх i визнання – хоч i не швидкi. Спершу запроваджене ним лiточислення вiд Р. Х. (iсторики й науковцi донедавна замiняли лiтери «Р. Х.» – Рiздво Христове, лiтерами «н. е.» – наша ера), буде прийняте в Римi, згодом на Заходi та в iнших християнських краiнах. А десь iз 1000 року його таблицi нарештi отримають визнання i витiснять всi iншi лiточислення. (Хоча й не всюди. Наприклад, ера Дiоклетiана, що почалася 29.08.284 року й досi… тривае. У коптiв та ефiопських християн.) Так розпочалася ера вiд Рiздва Христового i завдяки цьому й збереглося iм’я самого Дiонiсiя Малого, скiфа за походженням, римського ченця «за фахом», мабуть, останнього скiфа планети Земля.
Це ж треба, га? Дожитися до того, щоб стати останнiм представником свого народу! Принаймнi вiдомого з iсторii. Але саме вiн, скiф iз Малоi Скiфii, яка вже тодi зникла, перемiг могутнього iмператора могутнього колись Риму, лiквiдувавши його еру, якою Дiоклетiан Гай Аврелiй Валерiй так гордився i вважав, що встановив ii навiки.
А ми завдяки скiфовi маемо сьогоднi – як пишуться цi рядки – на календарi рiк – 2005-й. І кожного дня, зриваючи з календаря черговий аркушик чи викреслюючи ще один прожитий день бiжучого року, я нi-нi та й згадую Дiонiсiя Малого, останнього скiфа, який послав нам такий щедрий дарунок – як прощальний привiт навiки зниклого народу.
Могiкани украiнських степiв – тi, що зникли
СКІФИ (в офiцiйному викладi): об’еднання iраномовних племен, яке iснувало у Пiвнiчному Причорномор’i у ранньому залiзному вiцi. Вiдомостi про скiфiв е в ассирiйських джерелах, працях античних авторiв, найбiльше у IV книзi «Історii» Геродота.
Геродот переказуе три версii появи скiфiв у Пiвнiчному Причорномор’i – двi легенди та одну подiбну до дiйсностi. Про переселення скiфiв пiд тиском масагетiв. Напiвлегенду, напiвдiйснiсть пiдтримують i данi iсторii та археологii: справдi, при5йшла кочiвницька культура наклалася на мiсцеву i, як наслiдок, – утворилося те, що й називаеться нинi скiфською культурою.
