скачать книгу бесплатно
І все ж вiдомостей про iсторичнi подii у життi скiфiв мало – лiтописiв, на кшталт руських, вони, як вiдомо, не залишили. Як i взагалi, писаноi своеi iсторii, бо ж i писемностi не мали. За Геродотом, скiфи на чолi зi своiм царем (вождем?) Мадiем, сином Прототiя, переслiдуючи кiммерiйцiв, так розiгналися, так захопилися своею перевагою i вiдносно легкою перемогою над iншими кочiвниками, що перейшли Кавказ i, оволодiвши Азiею, – теж вiдносно легко, – дiсталися навiть Сирii – нинi Сирiйська Арабська Республiка, держава на заходi Азii. І почалося 28-рiчне панування скiфiв в Азii (деякi iсторики небезпiдставно називають його «пограбуванням Азii»), але закiнчилося воно негадано (хоча до того й здавалося вiчним): кривавим бенкетом Кiаскара, на якому частина скiфiв на чолi з iхнiми вождями була перебита, а iнша, рятуючись вiд повного розгрому, кинулась знайомою дорогою («скiфський шлях») через Кавказ i повернулася туди, звiдки й вирушила 28 рокiв тому – в степи Пiвнiчного Причорномор’я. Але там iх вже забули, там iх нiхто не чекав, i прибульцям (блудним синам) довелося розпочати й витримати нелегку боротьбу з молодими скiфами – нащадками рабiв та скiфських жiнок. Ледь-ледь вони ту перемогу здобули. (А втiм, мусили, адже бiльше iм жити, як у степах Пiвнiчного Причорномор’я, не було де.) Але згодом фортуна нiби до них повернулася лицем. Як кажуть, не було б щастя, так нещастя допомогло. 519 р. до н. е. скiфи на чолi з трьома своiми царями – а тодi в них було три царi – Іданфiрсом (старший цар), Таксакiсом та Скопасiсом перемогли персiв, що iх у межирiччя Днiпра та Дону приводив Дарiй І Гiстасп.
496 року скiфи здiйснили похiд за Дунай до Херсонесу Фракiйського. А вже з IV ст. до н. е. Скiфiя iснуе як велике полiтичне об’еднання у межах двох природних зон – степовоi та лiсостеповоi. Виникнення цiеi держави пов’язуеться з iменем царя Атея, який став единим владикою синiв змiеногоi богинi. (За деякими даними, якi, звiсно, не перевiриш, вiн прожив 90 рокiв.) Розквiт об’еднання припадае на кiнець V – ІV ст. до н. е. Саме в цей знаменний i везучий для сколотiв перiод споруджуються великi кургани – царськi та знатi, виникають поселення у степу. Все йшлося – але не дiйшло – до створення своеi держави. Скiфськi воiни, озброенi найпередовiшою для свого часу зброею, були грiзною силою. Але навiть i iм не вдалося створити свою державу.
Залишаеться додати, що скiфи добре вiдомi античним авторам – про них згадують Феофраст, Гiппократ, Страбон, Есхiл, Софокл, Аристофан.
Наприкiнцi ІV – на початку III ст. це об’еднання з рiзних причин занепадае…
СКІФСЬКА ТРІАДА. Особливiстю матерiальноi культури племен раннього залiзного вiку евразiйських степiв е близькiсть (тотожнiсть) форм зброi, кiнського спорядження та своерiдного мистецтва (поширення т. зв. «звiриного стилю»). Вперше цей термiн – скiфська трiада – був застосований у 1952 роцi на Скiфськiй конференцii у Москвi. Хоча вiн може бути розширеним – подiбних компонентiв у культурах скiфського свiту не три, а – п’ять: зброя, кiнське спорядження, звiриний стиль та бронзовi литi казани. Тож можна говорити не про скiфську трiаду, а про «скiфську пентаду» (вiд грец. пенте – п’ять).
СКІФСЬКИЙ СВІТ. Термiн, який визначае спорiдненiсть культур раннього залiзного вiку евразiйських кочовикiв, якi розселилися на територii вiд Дунаю до Монголii. Початкова фаза розвитку ІХ – VII ст. до н. е., остаточна – рубiж ери.
За кiнцевою фазою розвитку – згасання, тупцювання на мiсцi i, як результат, – загибель. (Те, що бiльше не розвиваеться, – приречене).
Ось тодi й вигулькнув вiн – Дiонiсiй Малий – останнiй скiф…
Останнiй – той, за яким бiльше нiкого немае, такий, пiсля якого немае iншого, подiбного. Який, вичерпуючись, пiдходить до кiнця… – за Тлумачним словником украiнськоi мови.
Отож останнiй… А де ж подiлися iншi? Сотнi i сотнi тисяч? Мiльйони. Цiлий народ зi своею iсторiею i культурою, державою, яку вони так i не встигли створити, хоча й добре зачали, i краем рiдним. То де вони всi подiлися, адже на мiсце тих, хто, вiдживши свое, йде зi свiту цього, завжди приходять новi й новi поколiння спiвплемiнникiв – чи не в цьому безсмертя роду людського планети Земля? Тим бiльше, зачаття i народження немовляти не е створенням новоi – абсолютно вiдмiнноi вiд своiх батькiв – людини, а е лише продовженням роду i життя його батькiв i змiною iх у життевому циклi, подiбно до того, як змiнюються пори року. Ти смертний, але народ твiй… вiчний?
Але чому ж тодi на мiсце померлих скiфiв не прийшли iншi, живi-живiсiнькi скiфи? Чому мiсце дiдiв та батькiв не зайняли iхнi сини й онуки? Виявляеться, тому, що ниточка, яка з’еднуе з живими мертвих, минуле з майбутнiм, може легко i просто обiрватися. (У давнiх грекiв життедайну нитку пряли мойри, богинi долi, якi й визначали строк життя людини – найвiдомiша з них Клото, вона й пряде згадувану нитку, а перерiзала ii – чи й досi перерiзае? – Антропос.) І тодi зникае увесь народ, що до того здавався вiчним. Зрештою, що таке людина? Тiло дорослого гомо сапiенса середнiх зросту й статури складаеться приблизно з 12 кг кисню, 6 кг вуглецю, 0,8 кг кальцiю, 60 г солi, 55 кг води та невеликоi кiлькостi хлору, фосфору, жиру, сiрки, залiза i глiцерину. Все це легко придбати, а ось як створити з таких матерiалiв тiло людини, вселити у нього душу i дати йому життя? У скiфiв та в iнших зниклих народiв вочевидь була така ж арифметика iхнiх складових (це вже як на нашi пiдрахунки), то чому ж не знайшлося 12 кг кисню, 6 кг вуглецю, 0,8 кг кальцiю i т. д. i т. п. на кожного нового скiфа?
Вони зникли. Кожен зокрема i всi разом (правда, не в один день, але вiд того не легше). Як писав поет:
День погас для мене i для всiх —
Я на день до цвинтаря поближчав,
де зотлiли в сизих попелищах
печенiг, i половець, i скiф…[3 - О. Зайвий.]
Але ж позникали не окремi скiфи (всi ми смертнi в роду людському), а вся Скiфiя зникла, увесь ii народ – до останнього його представника. І зникла, i асимiлювалася, розчинилася серед iнших народiв, хоча це – зникнення й асимiляцiя – одне й те ж суть.
Народ… А втiм, давайте згадаемо такi базовi поняття, як «етнос», «нацiя»… З грецькоi та латинськоi цi термiни перекладаються як… народ. Вони мовби рiзнi i в той же час – спiльнi. Поняття «нацiя» (бiльше прижилося в Захiднiй Європi) набуло значення «одержавлений народ», тодi ж як словом «етнос», зазначае вчений Залiзняк, користуються найчастiше для позначення народу взагалi, незалежно вiд того, створив вiн власну державу чи мае колонiальний статус у державi сусiдiв.
Так ось… Ще раз повторимо (це – важливо): народ, що iсторично дозрiв до створення власноi держави, називаеться нацiею. (Який не дозрiв – просто населення, народонаселення та й по тому.) Тож нацiя – це вища форма розвитку етносу, а тому – доведено – народ може iснувати лише у формi нацii. Тобто у власнiй державi. Нацii мають довший вiк, а тi народи, якi за столiття свого розвитку не стали нацiями, приреченi на зникнення. На вимирання. Чи – асимiляцiю, себто згорання в топках iнших нацiй як горючий матерiал. Тому й виходить, що помирають не тiльки окремi люди. Ось короткий мартиролог тих народiв, якi вже бiльше нiколи не з’являться на планетi з лагiдним йменням Земля. (Одне iз значень слова мартиролог – перелiк убитих осiб. Але хто вбив цiлi народи? Так i крутиться на кiнчику язика: самi ж себе i повбивали!):
В Італii зникли лангобарди, остготи, етруски (до речi, пiсля того, як, вiдцуравшись своеi мови, перейшли на латинську, на мову панiвного Риму).
В Іспанii – вестготи.[4 - Згiдно з легендою, подiл одного народу на два – вестготiв i остготiв – вiдбувся ось за яких непередбачених обставин. Пiд час переправи мiст через рiку було зруйновано, тож тi, що залишилися на захiдному березi, з часом стали зватися вестготами, захiдними готами, а тi, що переправились, остготами, схiдними готами. Невiдомо, яка рiчка роздiлила при переселеннi нiмецькi племена. Дехто вважае, що Днiпро, iншi – Вiсла.На берегах Днiпра – вони вважали його святою рiкою, – розташувалися iхнi святилища – «Сяюча святиня готiв». У IV ст. столицею найбiльшоi готськоi держави за часiв короля Ерманарiха було мiсто Данпрастад – дехто його ототожнюе з Киевом.]
В Грецii – слов’яни.
В Малiй Азii – кельти.
Зникли колись непереможнi гуни – пiсля смертi свого везучого вождя Аттiли, який навiть римлян бив i взагалi вважався «бичем народiв».
Щезли хетти в Малiй Азii – на зорi людства могутнiй народ, од якого тремтiв сильний Єгипет. Десь подiлися шумери, один iз найдавнiших народiв. Коли свiт ще був варварським, в Шумерii (це Месопотамiя з ii родючими землями, пониззя Тигра i Євфрата) жили великi математики, знаменитi лiкарi, астрономи. Шумери невiдомо звiдки прийшли в Месопотамiю в XIV тисячолiттi до н. е. i невiдомо куди щезли. Та так щезли, що Гомер, який жив у ІV ст. до н. е. про них уже нiчого не знав.
Шумери пам’ятали ще тi часи, «коли люди обходилися без царя, тобто без держави», i створили чи не перше у свiтi державне об’еднання, яке, на жаль, повноцiнною державою так i не стало.
Шумери винайшли першi у свiтi зрошувальнi канали, навчилися осушувати болота i проводити воду на поля за кiлька столiть ранiше Єгипта.
Вони будували мiста, найдревнiшi у свiтi, iхнi зодчi розробили такi архiтектурнi та будiвельнi засоби, що вони увiйшли в практику народiв, якi навiть не пiдозрювали про iснування своiх вчителiв.
Їхнi жерцi спостерiгали за сонцем та зiрками зi стiн священних башт – чи не первiсних обсерваторiй. Вони пiдрахували, скiльки днiв мае рiк, роздiлили рiк на дванадцять мiсяцiв, тиждень на сiм днiв, визначили, що доба складаеться iз 24-х годин, а в годинi 60 хвилин.
Є досить переконлива думка, що вони винайшли лук, плуг i колесо – три найвидатнiшi винаходи людства, що рiзко змiнили i життя його, i цивiлiзацiю взагалi.
Шумери навчилися складати першi у свiтi карти.
Вони першими почали вирощувати пшеницю, льон, горох i виноград, мали значнi землеробськi знання. А володiючи ще й географiчними, налагодили жваву торгiвлю мiддю, золотом та оловом, лазуритом i сердолiком та слоновою кiсткою мiж протилежними берегами Індiйського океану ще 5 тисяч рокiв тому!
І в той же час залишалися дiтьми, великими дiтьми первiсного людства i були переконанi, що своiми знаннями вони зобов’язанi богу Еа. Вiн з’являвся до них iз води в образi людино-риби (такий собi аналог скiфськоi богинi-праматерi, яка була напiвдiвою-напiвзмiею!). За iхньою казкою (мiфом), розумна iстота на ймення Еа з Еритрейського моря (Перська затока) – «там, де воно пiдходить до Вавилонii…» Загалом, «все тiло у звiра було риб’яче, тiльки пiд риб’ячою головою у нього була друга, людська» (напевне, вiн мав сiяння у виглядi нiмба). Ця iстота, траплялося, що й цiлий день знаходилась серед людей, не вживаючи нiякоi iжi. Вона й передала людству писемнiсть, науки, мистецтва рiзного роду, навчила iх селитися мiстами, споруджувати храми, установлювати закони i вимiряти землю, навчила iх садити й збирати рiзнi плоди. А коли сонце заходило, цей дивовижний Еа занурювався знову в море i нiч його минала в глибинах, адже там був його дiм… Грецьке слово iхтiо (ichthy – риба) – перша частина складних слiв, яка за значенням вiдповiдае слову «риба», «риб’ячий». Наприклад, iхтiологiя, iхтiофауна.
Іхтiоз – захворювання, яке характеризуеться ороговiлою шкiрою, що нагадуе луску риби. Такi люди мають потяг до води, часто живуть в рiчках чи в морях. То, можливо, легендарна iстота Еа i була людиною, яка тяжко хворiла на iхтiоз – принаймнi тут криеться корiння легенди про вчителя шумерiв загадкового Еа…
Але це передання, а вони вiдомi у всiх народiв, а ось в реальностi генiальнi шумери, почавши створювати свою нацiональну iнтелiгенцiю (астрономи, лiкарi, землемiри та iншi вченi), не встигли створити саму нацiю i поплатилися врештi-решт самозникненням. Бо в цьому вiдношеннi народи помиляються, як i мiнери, лише один раз…
Загубилися фiнiкiйцi, котрi подарували людству алфавiт – вiд фiнiкiйських лiтер бере свiй початок латинський алфавiт i слов’янське письмо. Але iхня нацiональна iнтелiгенцiя (якщо вона була нацiональною) почала соромитися свого походження i масово переходила на грецьку мову (панiвну!), до цього додалися змiшанi шлюби, вiд яких народжувалися дiти-перекинчики. Вони переходили на все грецьке, цураючись свого, фiнiкiйського, як хутiрського… Як меншовартiсного. І – досягли. Того, чого, може, й не хотiли, – зникли як народ.
Зникли iнки.
У слов’янських землях у VII столiттi пiшли в небуття обри. («Погибоша, аки обри» – приказка навiть була на Русi раннiй).
На пiвднi Украiни були й загули печенiги, половцi.
В сивiй iмлi небуття розчинилися кiммерiйцi, сармати, алани, готи, гуни… (Боже мiй, скiльки iх, зниклих! Навiчно! А як привiльно вони кочували в безмежних степах зi своiми стадами, отарами, табунами, з кибитками, у яких iхали iхнi сiм’i, дружини й дiти, а самi вони – чоловiки ж бо, воiни! – хвацько мчали на швидких, як вiтер, конях, i степи тодi були безмежними, i сонце сяяло, i трави щедро родили i життя здавалося вiчним, як ще ранiше молодiсть.)
Зникли i скiфи…
Бо всi вони, через тi чи тi iсторичнi причини, так i не зумiли стати нацiями. Для нас, нинi сущих, – урок! Жаль тiльки, що iсторiя, як доведено, нiколи i нiкого, i нiчому не вчить…
Отож i виявляеться, що не тiльки окремо взята людина, а й цiлi народи й народностi, не кажучи вже про племена (узагальнюючи: окремi культури), за останнi тисячолiття живуть i розвиваються за тими самими законами, що iм пiдлягають окремi iндивiдууми: вони народжуються, переживають свою молодiсть, зрiлiсть, старiсть i, зрештою, помирають, вичерпавши вiдведений (ким???) iм вiк. Такi життевi цикли притаманнi i цивiлiзацiям, ось тiльки вiдведений iм життевий вiк, що його видiляють на життя кожнiй культурi (культура народжуеться, коли пробуджуеться ii Душа i вмирае, коли Душа вичерпуе себе, самореалiзувавшись до кiнця), вченi визначають по-рiзному. Наприклад, iсторiософ Освальд Шпенглер у своiй двотомнiй працi «Присмерк Європи», 1918–1922 рр., видiляе тисячу рокiв, а Л. Гумiльов трохи бiльше – 1200-рiчний життевий цикл етносу, так звана пасiонарнiсть. Іншi видiляють для життя цивiлiзацii щедрiше – 3000–3500 рокiв, i цьому законовi пiдлягають навiть свiтовi цивiлiзацii. За А. Тойнбi (багатотомне «Дослiдження iсторii», видане протягом 1934–1937 рокiв i в 1954 роцi), при всiх зовнiшнiх ознаках величi i блиску цивiлiзацii на стадii свiтовоi держави, вона е ii бабиним лiтом, що вiщуе близький, швидкий занепад i смерть суспiльства. Свiтова держава створюеться панiвною меншiстю внаслiдок ii неспроможностi побороти внутрiшнiй розкол суспiльства i керувати ним органiчно, без насильства. Всi цi внутрiшнi негаразди за кiлькасот рокiв руйнують свiтову державу, з якою вмирае i цивiлiзацiя. Заключним акордом в ii iснуваннi е навала зовнiшнього пролетарiату (варварських племен) на руiни свiтовоi держави. Варвари, за А. Тойнбi, виконують роль стерв’ятникiв на тiлi мертвоi цивiлiзацii. Нерiдко, успадкувавши ii надбання (перш за все ii свiтову релiгiю), вони започатковують нову, похiдну вiд попередньоi дочiрню цивiлiзацiю. Тойнбi вважае, що в наш час продовжують iснувати шiсть цивiлiзацiй: захiднохристиянська, православноруська, китайська, японо-корейська, iндiйська та iсламська. П’ять останнiх проминули фазу своiх свiтових держав i знаходяться в стадii згасання.
Це свiтовi цивiлiзацii, а що вже говорити про окремi нацii, народи й народностi. Вони можуть мати (i деякi з них вже мають) надмогильний камiнь з двома датами: рiк народження такий-то, рiк смертi – такий-то… На мовi енциклопедiй та довiдковоi лiтератури це звучить так:
«Скiфи – загальна назва племен…, що жили у VII ст. до н. е. – ІІІ ст. н. е. у Пiвнiчному Причорномор’i…»
Монгольськi хани – завойовники, якi володiли величезними багатствами, вважали, що для перемоги i утвердження себе у свiтi на вiки i тисячолiття досить лише мати хорошу зброю, лютих воiнiв, непереможну армiю – i свiт, як кажуть, в кишенi.
Все було й у скiфiв: хороша зброя – найкраща на тi часи! – лютi воiни, якi не знали страху смертi, непереможне загалом вiйсько, але це не зарадило, iхня Скiфiя зникла, забравши i iх самих.
Зникли й автори доктрини, хани i iхня татаро-монгольська iмперiя, звана ще Золотою Ордою. Всього лише через кiлька десятилiть iхня iмперiя затрiщала по швах: знать була розбещена багатством, окремi князi боролися за мiстечковi суверенiтети (власне, улусовi), бiдняки жили в злиднях, надголодь. Кращi пастiвники збiднiли, а робiтникiв, здатних щодня й щодня трудитися у потi чола свого, стало мало – iмперiя монголiв розпалася. А що говорити про скiфiв, якi всього лише спромоглися створити не досить злютоване полiтичне об’еднання, хоч i гадали попервах: досить зброi, лютих воiнiв, численну армiю i – перемога.
Перемога була, але – тимчасова, потiм – пiррова…
І народу – цiлого народу! – немае. Був i щез вiд малого до старого. Разом з неписаною своею iсторiею, разом з пiснями (ми вже нiколи-нiколи не почуемо, як вони – весiльнi й поминальнi, лiричнi й тужливi – колись звучали), з горем своiм i радощами своiми, з любов’ю i побратимством, з душами i серцями, з кров’ю i розумом, зi смiхом i печаллю, жорстокiстю i добротою, з богами своiми (а якi були всемогутнi!) i героями (а якi були славетнi, переповненi звагою!), з легендами, переданнями, сказаннями, з мiфами своiми й дитинними казками, з билицями й небилицями, з мрiями й сподiванками на майбутне, якого у них на початку нашоi ери вже не виявилося. А скiльки у них не народилося дiтей, онукiв, правнукiв, скiльки не вимовлено слiв любовi!..[5 - Но не текут к своим истокам воды,Земля не в силах стона подавить,Рождает в муках новые народы,А мертвых наций ей не оживить.?Г. У. Лонгфелло]
То хто ж, всемогутнiй i жорстокий, забрав майбутне в цiлого народу? Боги чи люди? Чи обставини-причини? Чи злий фатум? Доля? Чи щастя-талану iм не стачило? А недолi виявилось забагато… Усе забрали з собою скiфи на той свiт, нам же лишивши в цьому свiтi лише куцi перекази-передання про себе та руiни поселень, та ще велетенськi, вражаючi могили своiх славних предкiв, яких вони шанували й оберiгали над усе. Назвемо iх, бо вони залишилися вiчними пам’ятниками зниклоi Скiфii на теренах нинiшньоi Украiни: Актаський могильник, Босiвське городище, Бiльське городище, Жаботинськi кургани i поселення, Журавськi кургани, Гайсанова Могила, Бердянський курган, Золота Балка, Золотий курган, Кам’янське городище, Краснокутський курган, Куль-Оба, Ак-Мечетський курган, Мамай-Гора, Неаполь Скiфський, городище Караван, Мелiтопольський курган, Немирiвське городище, Огуз, Олександропiльський курган, Олександрiвка, Пастирське городище, Передерiева могила, Оксютинецькi кургани, Реп’яхувата Могила, Рижанiвка, кургани Солоха, Широкий, Старша Могила, Товста Могила, Темiр-Гора, Чмирева могила, Чабанцева могила, Вiтова могила, Чортомлик… Мова йде лише про пам’ятки скiфськоi культури на територii нашоi Батькiвщини, тодi ж як, наприклад, лише на Пiвнiчному Кавказi й Прикубаннi, на рiвнинах Ставропольщини, Кабарди, Пiвнiчноi Осетii, Чечнi та Інгушетii – а ще ж Закавказзя, Близький Схiд – зафiксовано близько 50 скiфських поховань VII–VI ст. до н. е., бiльшiсть з яких вiдзначаеться значними розмiрами та багатством начиння…
На територii Пiвнiчного Причорномор’я виявлено бiля 200 скiфських поховань у Нижньому Поднiпров’i та Схiдному Криму, – всiх i не перелiчиш. Та ще писемнi свiдчення античних авторiв, схiдних… Та ще декiлька слiв з iхньоi мови, низка власних iмен i неймовiрно багатi скарби iхнiх могил, що сухо звуться даними археологii.
За Геродотом, своiми прабатьками скiфи вважали Геракла (грецького героя) i напiвдiву-напiвзмiю, що жила в лiсистiй мiсцевостi Гiлеi – в заплавах Нижнього Днiпра. Себто Єхидну, як греки навзагал називали напiвжiнок-напiвзмiй… Отже, з материнського боку скiфи свое походження пов’язували з Поднiпров’ям (про це далi). І хоч сучасне населення Украiни i не вважаеться прямими потомками скiфiв у бiологiчному (хоча в бiологiчному – чому б i нi? Кров iхня у нас, украiнцiв, все ж таки е. Мае бути. А гени… Гени у нас е навiть вiд неандертальцiв, не кажучи вже про кроманьйонцiв) i в мовному вiдношеннях, але скiфська iсторiя е однiею з найяскравiших сторiнок i нашоi загальноi iсторii, як скiфська культура е часткою i нашого культурного спадку…
Як, до речi, й кiммерiйська, адже Геродот засвiдчуе, що краiна, «заселена скiфами… здавна належала кiммерiйцям i являла собою «чотирикутник»: вiд гирла Істру (Дунаю) й до Меотiйського озера (Азовське море), а потiм вiд них у глиб краiни на 20 днiв шляху…
Отож, спершу про кiммерiйцiв, попередникiв скiфiв у державi, що нинi свiтовi знана як Украiна…
Частина перша
Оповитi млою i хмарами
Поетична Кiммерiя Максимiлiана Волошина
«Кiммерiйцi е найдавнiшим народом Схiдноi Європи з вiдомих нам за письмовими джерелами. Це iм’я дiйшло до нас з грецьких, ассиро-вавилонських, iудейських i перських письмових джерел, що вiдображають двi взаемопов’язанi та взаемодоповнюючi традицii: античну i давньосхiдну…»
Античний мiф, iсторичний переказ i ассирiйськi тексти створили уяву про кiммерiйцiв, як про численний i суворий у военному вiдношеннi народ. Ймовiрно, поява етнонiму «кiммерiйцi» (за І. М. Д’яконовим – «швидкiсний загiн iраномовного кочового населення») було пов’язане з конкретними пiдроздiлами у iхнiй вiйськовiй та соцiальнiй органiзацii. Клинописнi повiдомлення, поряд з даними поем Гомера, а також Бiблii (Книга Буття, Х, 1–3. – III ст. до н. е.), стоять першими серед письмових свiдчень про кiммерiйцiв…
Про етнiчну належнiсть кiммерiйцiв вiдомо мало. Аналiзуючи збереженi власнi iмена кiммерiйцiв, лiнгвiсти доходять висновку, що за мовою вони, вiрогiдно, були iранцями. З кiммерiйцiв починаеться «протоiсторичний» перiод в iсторii давнього населення Украiни (Словник-довiдник з археологii. Киiв, 1996).
З усiх племен i народiв, що колись на зорi iсторii людства кочували в степах Приднiпров’я та в Криму i зникли в пiтьмi вiкiв, що канули в Лету (а мо’, й справдi зорi, що темними ночами висипають над нами в небесному огромi, всi отi галактики, то – багаття iхнiх орд, якщо вони кочують нинi там, куди всi ми перейдемо по смертi, в Космосi?), найбiльше поталанило кiммерiйцям, адже вони – чи не единi з прадавнiх племен, – мають нинi свого Поета i, отже, свою поетичну Кiммерiю…
В Краю Синiх Гiр, як романтично називають Коктебель з гiрським масивом Карадаг,[6 - Карадаг – гiрський масив у схiднiй частинi головного пасма Кримських гiр на березi Чорного моря, до якого обриваеться крутим уступом. Являе собою зруйнований вулканiчний масив, заввишки до 577 м. Складений лавами i туфами. Поширенi оригiнальнi форми вивiтрювання (башти, стовпи, пiки), багатий на цiннi мiнерали – сердолiк, агат та iн. На схилах лiси, вище – степова рослиннiсть. Бiля схилiв – курорт Коктебель. Пам’ятка природи, з 1971 року – заповiдник.Певний час Коктебель називався – з 1944 року – Планерським, нинi – селище мiського типу Судацького району. Розташований на узбережжi Коктебельськоi бухти, бiля пiднiжжя вулканiчного гiрського масиву Карадаг за 20 км вiд залiзничноi станцii Феодосiя.] у 19І7 – 1932 роках жив поет i художник Максимiлiан Волошин, людина взагалi неординарна, своерiдна (нинi в Коктебелi дiе Будинок-музей його iменi). Так ось Волошина по праву вважають першовiдкривачем Кiммерii, таемничоi i легендарноi, оспiваноi ще Гомером як «кiммерiан журлива область», але Кiммерii поетичноi. Власне, уявноi. Ірреальноi. (Нi, все таки поетичноi!)
«Кiммерiею, – писав Волошин, – я називаю схiдну область Криму вiд древнього Сурожа (Судака) до Боспора Кiммерiйського (Керченська протока), на вiдмiну вiд Тавриди, захiдноi його частини (Пiвденний берег i Херсонес Таврiйський)».
Як свiдчать дослiдники творчостi Волошина, «розробка поетом кiммерiйськоi тематики е однiею з найбiльш самобутнiх прикмет його творчоi бiографii».
«Тема Кiммерii, – iз свiдчення iншого дослiдника, – ставши центральною в його творчостi, освiтила всi образи таемничим вiдблиском минулих епох».
Загалом загадковiй i незнанiй Кiммерii Волошин – единий в росiйськiй лiтературi (не кажучи за украiнську) присвятив шiстдесят вiршiв, вiсiм статей i бiльшiсть своiх акварелей. Кiммерiя, яку поет називав «темною краiною», врештi-решт стала iстинною «батькiвщиною духу» поета, виявом його «синiвського почуття до неi».
Це i цикл «Кiммерiйськi присмерки» (1906–1909) i пiзнiша «Кiммерiйська весна» (1910–1926).
«Якщо з Опука чи з висоти Скiфського валу, що проходить над Кенегезом, подивитись на захiд, то за горбистими рiвнинами, за висохлими озерами, за крилатими луками жовтих морських мiлин, за пласкими сопками, за декiлькома планами долин, все бiльш синiх, бiльш променистих i помiчених хрестиками вiтрякiв, у тi вечори, коли над землею не стоiть мла, на самому краю горизонту за бляклим мерехтiнням двох морських заток, що глибоко входять у землю, встае нагромадження гострих зубцiв, пiк i конiчних горбiв. І серед них напiвзруйнованим готичним собором з недобудованими башнями в плетивi стрiлок, переплетiнь i кличних язикiв закам’янiлого полум’я витае складна будiвля Карадага. Такою романтично-казковою краiною уявляеться Коктебель iз глибини керченських степiв.
Вся Кiммерiя (маеться на увазi кримська. – В. Ч.) пророблена вулканiчними силами. Але гнiзда вогню згасли i вода, що порила скелi, оголила i загострила вершини хребтiв. Коктебельськi гори були зосередженням вулканiчноi дiяльностi Криму, i обгризенi морем кiстяки вулканiв зберiгають слiди геологiчних корчiв…»
Мiражi Кiммерii все життя супроводжуватимуть поета i художника Максимiлiана Волошина, вiн ii оспiвав i в поезii, i в живописi.
И на скале, замкнувшей зыбь залива,
Судьбой и ветрами изваян профиль мой…
У 1913 роцi пiсля сильного зсуву на вiдрогу скелi Кок-Кая, що замикае Коктебельську затоку з берега моря, утворилося щось схоже на профiль людини, у якому неважко вгадати профiль поета М. Волошина, що й сьогоднi е знаменитим природним об’ектом Коктебеля.
Мають рацiю тi, хто писав, що «образ Кiммерii, викликаний з глибини iсторii поетичною мрiею Максимiлiана Волошина, i понинi витае над Коктебелем, надихаючи все новi й новi поколiння художникiв, письменникiв, поетiв».
Кiммерiя…
Якою вона колись була – не поетична, не iрреальна, не примарна, не волошинська, а – iсторична, справжня-справжнiсiнька.
Якщо вона колись була – справжня Кiммерiя…
І якщо тiльки ii безмежними степами справдi колись носилися на прудких i сильних конях непереможнi вершники, званi кiммерiйцями…
Чи була ти, i якщо була, то де ти була i якою була, загадкова Кiммерiя, i хто ви такi – теж загадковi кiммерiйцi?
КРАЇНА – територiя, що становить еднiсть iз погляду iсторii, природних умов, населення тощо. Мiсцевiсть, що характеризуеться наявнiстю в нiй великоi кiлькостi кого-, чого-небудь. Рiдна краiна – край, батькiвщина, вiтчизна. Те саме, що держава.
Словник украiнськоi мови. Т. 4. С. 320–321
Чи знайоме вам те гостре, до фiзичного болю гостре почуття нудьги за рiдною краiною, яким обкипае серце вiд довгого перебування на чужинi?
М. Коцюбинський
Не будемо чiпати палеолiт i мезолiт, а ось починаючи з мiдно-бронзового вiку, в Криму, як i по всiй нинiшнiй Украiнi, жили землеробсько-скотарськi племена ямноi культури[7 - Ямна культура – археологiчна культура серед. III – поч. II тис. до н. е.] i катакомбноi культури.[8 - Катакомбна культура – археологiчна культура раннього бронзового вiку. Їi пам’ятки датуються кiн. III – поч. II тис. до н. е.] А за ними у пiзнiших етапах цього вiку з’явилися вони – КІММЕРІЙЦІ. І жили там аж до VII ст. до н. е., коли степовий Крим, як i все Пiвнiчне Причорномор’я опинився пiд владою прийшлих скiфiв. Але розповiдаючи про скiфiв, оминути iхнiх попередникiв кiммерiйцiв неможливо. Адже першими поперед численних народiв i племен, якi населяли Крим та Степове Причорномор’я у далекому минулому, себто перед таврами, скiфами, сарматами, слов’янами, печенiгами, хозарами, половцями, татарами – i ким там ще? – аж до русичiв, – з’явилися вони – кiммерiйцi. Власне, першими з вiдомих нам нинi пiд власним iменем.
Сьогоднi, правда, етнокультурну iсторiю кiммерiйцiв називають кiммерiйською проблемою. А все через бiднiсть документальних джерел, що стосуються iхньоi бiографii, а точок зору на це чимало, i вони часом дiаметрально протилежнi.
То що сьогоднi вiдомо? А те, що в серединi II тисячолiття до н. е. кiммерiйцi, якi, невiдомо де взявшись, розбрелися по Нижньому Поволжю (дехто у зв’язку з цим розглядае його як кiммерiйську прабатькiвщину), а вже звiдти i почали розселятися, рухаючись основними ордами на захiд, в степи Причорномор’я i Криму.
Іншi античнi автори гадали, що «кiммерiан журлива область» розташована на краю заселеноi частини землi, ойкумени, i що в Кiммерii знаходиться вхiд в «сумне» царство бога пiдземного свiту – Аiд, куди пiсля смертi направляються душi померлих. А «батько iсторii» Геродот писав, що йому вдалося дiзнатися вiд причорноморських скiфiв ось що: Понтiйський степ, який у той час був зайнятий кочовими скiфами, спершу належав кiммерiйцям, котрi прийшли зi сходу, з глибин Азii.
Залишили слiди свого перебування кiммерiйцi i в околицях вже згадуваного тут Коктебеля, що дало змогу Волошину оспiвати краiну Кiммерiю. У VII ст. до н. е. кiммерiйцiв змiнили кочовi скiфи, i вже у VI ст. н. е. кiммерiйцi як народ не iснували. Принаймнi про них уже немае анi згадки. Щезли в пiтьмi iсторii…
Однi кажуть: та ж не було тебе нiколи на нинiшнiх теренах Украiни, Кiммерiе! Що ж до Геродота, то вiн впевнено вiдповiдае: та нi ж, була вона, загадкова Кiммерiя, але назавжди залишилася оповита млою i хмарами…
Максимiлiан Волошин – поет (i цим, як зауважив свого часу iнший поет, все сказано), тож як поет вiн створив свою, ПОЕТИЧНУ КІММЕРІЮ (мав на те право), а яка вона була реально-iсторична – якщо була? – вiн достеменно не знав.
І не дивно: ми теж досi цього достеменно не вiдаемо. Як не знаемо i того, чи була нинiшня Украiна рiдною краiною – материзною – кiммерiйцiв, а чи це всього лише мiсце iхнього недовгого у нас перебування? Та й чи були вони взагалi, кiммерiйцi, а чи все це – легенди, передання, мiфи, билицi, байки, химерii, iсторичнi фантазii (як писав Пушкiн, «преданья старины глубокой»)?
Очевидно, до кiммерiйцiв також належить згадуваний в «Ілiадi» народ «дивних доярiв кобилиць – молокоiдiв, бiдних i найсправедливiших iз смертних», що кочував десь у Пiвнiчному Причорномор’i, на пiвнiч вiд Троi, вiдразу ж за фракiйцями i мiсiйцями, що «б’ються в рукопашну». (Пiзнiше «доярами кобилиць» античнi автори називатимуть як кiммерiйцiв, так i скiфiв – Гесiод, Каллiмах).
Ось як про них, загадкових кiммерiйцiв та про iхню не менш загадкову Кiммерiю говориться (найдавнiша згадка) в «Одiссеi» (мандри правителя Ітаки та його прибiчникiв):
Нарештi дiстались ми течiй глибоких рiки Океану.
Там розташованi мiсто й краiна людей кiммерiйських,
Хмарами й млою вповитi. Нiколи промiнням ласкавим
Не осявае iх сонце в блакитi яснiй свiтлодайне,
Чи вiд землi воно йде у зорянi неба глибини,
Чи повертаеться знову до землi й неосяжного неба, —
Нiч лиховiсна там вiчно нещасних людей покривае…
Це Гомер так жахав своiх спiвплемiнникiв, розповiдаючи про клiмат краiни, у якiй буцiмто жили кiммерiйцi, себто про нашу Украiну. (А втiм, рядок «оповитi млою» досить точно передае той стан, у якому й нинi перебувае в сучаснiй науцi кiммерiйське питання.) Такi характеристики нашого клiмату, що iх наводить Гомер, бiльш пiдiйшли б до описiв клiмату Крайньоi Пiвночi, Заполяр’я, де справдi довгий час не з’являеться сонце, але аж нiяк не до Причорномор’я.
Отож «ноги» клiматичних жахiв ростуть з «Історii» Геродота.
«Описанi землi (скiфськi. – В. Ч.) мають дуже гостру зиму: вiсiм мiсяцiв тривають там нестерпнi морози. Як вилити в той (зимовий) час воду, то не зробиться болото, хiба що тiльки як запалити вогонь. Море замерзае. Кiммерiйський Боспор також; скiфи, що мешкають по цей бiк… iздять по льоду навiть возами аж до (краю) синдiв. Така там тривае зима вiсiм мiсяцiв, але й решту чотири мiсяцi там зимно…»
І далi зазначае, що хоч конi й «витримують цi зими, зате мули та осли нiяк не можуть витримати… Думаю, що тому у тамтешньоi звироднiлоi породи волiв не ростуть роги… (мова йде про комолих волiв). А щодо того пiр’я з оповiдей скiфiв, що наповнюе повiтря i через яке не можна нiчого бачити, анi перейти далi, то про нього так думаю. В тiй пiвнiчнiй краiнi все йде снiг, слабше влiтку, нiж узимку, як звичайно; хто бачив зблизька снiг, зрозумiе, що кажу: снiг подiбний до пiр’я…»
